__ 2.4.4. Організаційно-правові заходи (напрямки) забезпечення продовольчої безпеки

Забезпечення продовольчої безпеки в Україні вимагає проведення системи організаційно-правових заходів, під якими слід розуміти комплекс дій економічного, правового, організаційно-управлінського характеру, що здійснюються компетентними органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування шляхом використання пра- вотворчої, правозастосовної та правоохоронної форм державного ре­гулювання з метою гарантування державою фізичного та економічно­го до ступу населення до продуктів харчування у кількості, асортименті, встановленого рівня якості та безпеки, необхідних для підтримання здоров'я та звичайної життєвої діяльності.

Вбачається, що систему організаційно-правових заходів забезпе­чення продовольчої безпеки мають складати такі:

1. Прийняття Закону України «Про продовольчу безпеку». В цьому нормативно-правовому акті насамперед мають бути закріплені дефіні­ція продовольчої безпеки як правової категорії, її ознаки, критерії та загрози, а також засоби їх подолання. Цей Закон має заповнити існую­чу прогалину в чинному законодавстві, пов'язану із комплексним за­конодавчим забе зпеченням виробництва, зберігання, реалізації та розподілу продовольства. Він також повинен визначити функції та компетенцію органів державної влади щодо забезпечення продовольчої безпеки держави та її громадян. Слід зазначити, що необхідність роз­роблення законопроекту та в подальшому прийняття зазначеного За­кону усвідомлюється не тільки науковцями, а й органами державної влади. Свідченням цього є наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 13 травня 2011 р. № 177 «Про створення робочих груп з розробки законопроектів», яким передбачено створен­ня робочих груп з розроблення проектів нормативно-правових актів щодо сільського го сподарства та реформування земельних відно син в Україні. Зокрема, створено й робочу групу з розроблення проекту Закону України «Про продовольчу безпеку України».

2. Стимулювання розвитку аграрного сектору економіки та дер­жавна підтримка аграрних товаровиробників. Необхідною умовою забезпечення продовольчої безпеки нашої держави є ефективне функ­ціонування аграрного сектору економіки України і розвиток основних галузей аграрного виробництва — тваринництва та рослинництва. Це має забезпечуватися активною, виваженою та послідовною дер­жавною аграрною політикою, спрямованою на розвиток сільського го сподарства, стимулювання аграрного виробництва з метою забез­печення аграрним сектором потреб усіх верств населення України у продовольстві та продуктах харчування рослинного і тваринного походження у необхідних для підтримання здоров'я і звичайної жит­тєдіяльно сті кількості, асортименті, належної якості та встановлено­го рівня безпеки, відродження експортного потенціалу аграрного сектору України. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває такий захід, як державна підтримка аграрних товаровиробників. Вона є однією з найважливіших умов розвитку аграрного сектору поряд з існуванням різних форм власності і господарювання, інвестиційною привабливістю, розвитком інфраструктури аграрного ринку, розроб­ленням науково та економічно обґрунтованої стратегії і тактики роз­витку галузі.

У розвинених державах сільському господарству, яке через специ­фічні умови виробництва є неконкурентоспроможним порівняно з ін­шими галузями економіки, надається суттєва державна підтримка. Наприклад, в ЄС витрати на підтримку фермерів становлять близько 40 % від собівартості продукції, а фермери Норвегії у розрахунку на 1 га ріллі отримують 3,5 тис. дол.¹

В Україні, як підкреслюється у спеціальній літературі, необхідність реформування системи внутрішньої підтримки вітчизняного аграрно­го товаровиробника зумовлюється декількома чинниками. По-перше, потрібно скористатися перевагами ринкового устрою економіки і за­охотити національних аграрних виробників до підвищення міжнарод­ної конкурентоспроможності їх продукції. По-друге, слід виконати зобов'язання перед партнерами в рамках СОТ та укладених міжнарод­них торговельних угод^{[492] [493].}

Аграрне законодавство України характеризується наявністю значної кількості законодавчих актів, які визначають основні засади державно­правового стимулювання аграрного сектору економіки, серед яких закони України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агро­промислового комплексу в народному господарстві», «Про стимулю­вання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років», «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Проте, як слушно зазначається у спеціальній літературі^[494], цей законо­давчий блок закріплює концептуальні засади державно-правового стимулювання аграрного виробництва, але в ньому бракує чіткого по­нятійного апарату, механізму реалізації правових норм, до того ж їм притаманна декларативність. Не одержало й досі легального визна­чення в законодавстві України й саме поняття «державна підтримка сільського господарства». Лише у ч. 2 ст. 1 Закону України від 9 люто­го 2012 р. № 4391-ІУ «Про особливості страхування сільськогосподар­ської продукції з державною підтримкою»¹ міститься визначення державної підтримки саме у сфері страхування сільськогосподарської продукції як надання сільськогосподарському товаровиробнику з дер­жавного бюджету в порядку, встановленому цим Законом, грошових коштів у вигляді субсидій для оплати частини страхового платежу (страхової премії), нарахованого за договором страхування. Однак по­зиція законодавця стосовно визначення поняття державної підтримки щодо кожного її виду викликає сумнів. Поняття державної підтримки доцільно закріпити у Законі України «Про державну підтримку сіль­ського господарства України», а спеціальні закони, присвячені її окре­мим видам, мають визначати саме особливості цієї підтримки у сфері свого регулювання.

Окремі спроби тлумачення цієї правової категорії здійснено в аграрно- правовій науці. Так, на думку І. П. Сафонова, державну підтримку мож­на визначити як різноманітну цілеспрямовану діяльність держави з утво­рення і функціонування сільськогосподарських товаровиробників, при­йняття відповідних законів та інших нормативно-правових актів зі створення системи органів, які повинні здійснювати державну підтрим­ку сільського господарства, і визначення їх завдань, функцій та компе- тенції^{[495] [496].}

Вбачається, що державну підтримку сільського господарства мож­на визначити як напрямок державно-правового регулювання аграрно­го сектору економіки України, який охоплює комплекс засобів державно-економічного сприяння розвитку сільського господарства шляхом створення належної нормативно-правової бази, а також за­стосування фінансово-кредитних (у тому числі дотування), страхових, інвестиційних засобів, забезпечення сприятливого податкового кліма­ту, налагодження організаційно-правових форм реалізації сільськогос­подарської продукції на засадах ринкових економічних відно син та сприяння соціальному розвитку села. Остання позиція є важливою, оскільки йдеться про державну підтримку сільського господарства в цілому, а не тільки аграрного виробництва. Крім того, розв’язання соціальних проблем сільського населення (низька заробітна плата, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демогра­фічної кризи, відмирання села тощо) та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій сприятиме як розвитку аграр­ного виробництва зокрема, так і аграрного сектору економіки України в цілому, про що докладніше йтиметься далі.

3. Збереження державного сектору в сільському господарстві Укра­їни. Державні сільськогосподарські підприємства — це, як правило, великі спеціалізовані виробничі комплекси, в яких за тривалий час на­лагоджено виробничий процес, склалася певна спеціалізація, виробля­ється високоякісна продукція рослинного і тваринного походження. На землях цих підприємств здійснюється підготування молодих фахівців у сфері аграрного виробництва, створюються нові сорти сільськогоспо­дарських рослин, виводяться нові породи сільськогосподарських пле­мінних тварин, вирощуються лікарські та нарковмісні рослини для фармакології тощо. Крім того, і в умовах ринкових відносин з метою забезпечення інтересів всього суспільства під контролем держави мають залишатися певні галузі аграрного виробництва, діяльність в яких по­винна здійснюватися саме державними спеціалізованими сільськогос­подарськими підприємствами.

оскільки ці підприємства мають відповідну базу для реалізації націо­нальних програм у рослинництві та тваринництві. Це у свою чергу гарантуватиме зазначеним суб'єктам аграрного виробництва стабіль­ний дохід, а державі — продовольчу безпеку. Ця теза підтримується і у спеціальній літературі¹.

4. Екологізація аграрного виробництва і суворий контроль за якіс­тю та безпекою сільськогосподарської продукції на всіх етапах її руху від виробника до споживача. Питання екологізації аграрного виробни­цтва на сьогодні набувають особливої актуальності. Це зумовлюється низкою чинників, серед яких поглиблювані світові екологічна та про­довольча кризи. Конституція України у ст. 16 закріплює, що забезпе­чення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на те­риторії України та збереження генофонду Українського народу є обов'язком нашої держави. Екологічний аспект продовольчої без­пеки полягає не тільки в забезпеченості населення держави відповід­ною кількістю продуктів харчування, а й в її якості та безпеці як для здоров'я людини, так і для довкілля.

Питання екологізації досліджувалися багатьма вченими, серед яких В. І. Андрейцев, Г І. Балюк, М. Я. Ващишин, А. П. Гетьман, І. А. Ігна- тьєва, В. В. Круглов, В. В. Петров, М. В. Шульга та ін. Однак ці до­слідження стосуються або екологізації права і законодавства (здебіль­шого, земельного)^{[498] [499], або економічних аспектів екологізації[500], або госпо­дарської діяльності в цілому[501]. Відносини ж у сфері аграрного виробництва як предмет аграрного права мають певні, притаманні саме цій сфері особливості, у зв'язку з чим питання екологізації набувають тут особливого змісту.}

На сьогодні одним із визначальних, керівних принципів аграрного права стає принцип екологізації аграрного виробництва. Він має не тільки теоретичний, а й практичний характер. Як слушно зазначає М. Ващишин, процес екологізації пронизує багато галузей сучасного національного законодавства, зокрема земельного, аграрного, госпо­дарського, кримінального тощо, однак представники цих галузевих правових наук лише розпочали комплексні дослідження зазначеної актуальної проблеми. При цьому принцип екологізації аграрного ви­робництва є характерним не тільки для національного аграрного за­конодавства. Наразі аграрне законодавство ЄС дає підстави говорити про появу принципу екологізації аграрного виробництва, який полягає в стимулюванні екологічно безпечного ведення сільського господарства та реалізації екологічних програм на селі¹. Сутність цього принципу спільної аграрної політики ЄС полягає також у збереженні довкілля та незаподіянні йому шкоди у процесі сільськогосподарської виробничої діяльності, запровадженні біологічного (органічного) способу вироб­ництва у сільському господарстві, обмеженого використання або від­мови від використання ГМО при виробництві продуктів харчування, продовольства та продовольчої сировини тощо.

Одним із найважливіших сучасних напрямків екологізації аграр­ного виробництва є розвиток органічного виробництва. Органічне виробництво — це цілісна система господарювання та виробництва харчових продуктів, яка поєднує найкращі практики з огляду на збе­реження довкілля, рівень біологічного розмаїття, збереження природ­них ресурсів, застосування високих стандартів належного утримання тварин та метод виробництва, який відповідає певним вимогам до про­дуктів, виготовлених з використанням речовин та процесів природно­го походження^{[502] [503]. Прагнення товаровиробників до зростання виробни­цтва сільськогосподарської продукції інтенсивним шляхом останніми роками в економічно розвинених країнах досягло стану по стійного перевищення пропозиції над попитом. Одночасно з'явилися загрози}

щодо такого розвитку галузі, і у багатьох країнах відбувається посту­повий перехід до еколого-спрямованого ведення аграрного виробни­цтва, яке створює можливості для попередження та відвернення не­бажаних явищ із харчуванням людей та збереженням довкілля¹. Нині у світі спостерігається тенденція до зростання попиту на так звані органічні продукти. Серед країн світу, які займаються виробництвом екологічно чистої агропродовольчої продукції, найбільші площі за­йняті під органічним землеробством в Австралії — 12,1 млн га, Ки­таї — 3,4 млн га, Аргентині — 2,8 млн га, Італії — 0,96 млн га, США — 0,89 млн га^{[504] [505]. Дані процеси відмічаються і в Україні, де все більше сільськогосподарських товаровиробників виявляють зацікавленість у вирощуванні саме органічної продукції. За статистичними даними, господарств, які ведуть сертифіковане органічне виробництво, в Укра­їні налічується 121. Але вони забезпечують лише 2 % від загального обсягу продукції[506]. Слід, однак, зазначити, що Україна має великий по­тенціал для виробництва органічної сільськогосподарської продукції та її реалізації шляхом експорту, а також у середньостроковій перспек­тиві для її постачання на внутрішній ринок. Водночас органічне сіль­ське господарство сприятиме розв’язанню низки актуальних проблем, що існують в аграрному виробництві України та її сільських районах[507]. Вбачається, що для правового забезпечення розвитку цього прогресив­ного способу ведення аграрного виробництва має бути прийнято Закон України «Про органічне виробництво». До речі, проект цього Закону наразі розроблено, але й досі не прийнято Верховною Радою України. Однак, як видається, одного лише прийняття закону замало. Слід по­годитися з М. І. Палладіною, за якою вдосконалення процесу вироб­ництва сільськогосподарської продукції неможливе без матеріального (морального) стимулювання, оскільки виробництво якісної продукції (у тому числі органічної) вимагає значних додаткових витрат. З метою}

збільшення обсягів виробництва і реалізації якісної, екологічно без­печної продукції вкрай необхідними є екологізація всього процесу вирощування продукції рослинного і тваринного походження, пошук нових підходів до підтримки її виробників, наприклад, шляхом надан­ня кредитних або податкових пільг¹.

Що стосується визначення терміна «екологізація», то в юридичній літературі з цього приводу існують різні точки зору. Так, В. І. Андрейцев відмічає, що процес екологізації окремих галузей законодавства тісно пов’язаний із впровадженням у матеріально-правові і процесуально- правові норми та приписи різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки^{[508] [509]. На думку В. В. Петрова, під екологізацією господарського за­конодавства слід розуміти втілення екологічних імперативів у зміст правових норм, що регламентують різні сторони господарської діяль­ності підприємств, організацій, установ та інших об’єктів.}

У цілому погоджуючись з наведеними точками зору, екологізацію аграрного виробництва можна визначити як спеціальний принцип аграрного права, що виявляється у встановленні в аграрному законо­давстві та практичній реалізації екологічних нормативів, вимог та приписів як уповноваженими державними органами, органами місце­вого самоврядування, так і самими аграрними товаровиробниками у сфері ведення сільськогосподарської виробничої діяльності щодо захисту довкілля, екологічного використання природних ресурсів, а також виробництва якісної та екологічно безпечної сільськогоспо­дарської продукції ро слинного і тваринного походження. Отже, по- перше, екологізація аграрного виробництва має перешкоджати нега­тивному впливу виробничих процесів на стан довкілля; по-друге, сприяти забезпеченню якості та безпечності продукції, що виробля­ється. Остання складова є визначально важливою у зв’язку з тим, що сільськогосподарська продукція — це здебільшого продукти харчуван­ня або продовольча сировина для їх виробництва. З огляду на викла­дене запровадження принципу екологізації аграрного виробництва в аспекті виробництва якісної та екологічно безпечної сільськогоспо­дарської продукції вимагає здійснення низки правових, організаційно- управлінських та економічних заходів як державними органами, орга­нами місцевого самоврядування, так і самими аграрними товаровироб­никами. Не менш значущим є і соціально-виховний аспект, адже вкрай необхідним є формування в суспільстві світоглядної настанови стосов­но збереження довкілля та дбайливого ставлення до нього. Ця теза підтримується і у спеціальній літературі¹.

5. Сталий розвиток сільських територій. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» однією зі стратегічних цілей державної аграрної по­літики проголошено комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі. На сьогодні поряд зі спадом виробництва спостерігається демографічна криза на селі. Більше 14 тис. сіл — це села-привиди, села без населення, а у 34 тис. сіль­ських поселень (20 %) проживає від 1 до 10 осіб^{[510] [511]. Збереження і роз­виток сільських територій, забезпечення повноцінного відтворення в них сільського населення не повинні залишитися лише нормою- декларацією, вони дійсно мають стати головним пріоритетом аграр­ної політики України. При цьому, як слушно зазначає А. М. Статівка, подолання негативних явищ у соціальній сфері села потребує не тільки поліпшення всієї соціально-економічної діяльно сті на селі, узагальнення і засто сування вітчизняного та зарубіжного досвіду в цій галузі, відповідного фінансового забезпечення, а й використан­ня правових засобів. Йдеться не просто про правове забезпечення реалізації державою широкої системи соціальних заходів на селі, а, що головне, про соціальні стандарти, які мають становити сталу якісну основу для створення гідних умов праці, побуту, життя, від­починку сільських жителів[512].}

На думку Г. Ю. Бистрова, одна з найважливіших функцій держав­ного регулювання сільського господарства на сьогодні пов'язана з орі­єнтацією законодавства на підвищення якості життя сільського насе­лення, зростання доходів осіб, зайнятих у сільському господарстві, створення матеріальної бази сталого розвитку сільських територій та гідних умов життя сільського населення. Соціальні функції держави пов'язані зі створенням комфортності проживання у сільській місце­вості, забезпеченням рівного доступу жителів міст і сільського насе­лення до сучасного рівня житла, послуг з охорони здоров'я, освіти, торгівлі, побутового обслуговування^[513].

Державна соціальна політика на селі як складова аграрної політи­ки має спрямовуватися на формування повноцінного життєвого сере­довища, забезпечення економічних і соціальних інтересів сільського населення, комплексний розвиток сільських територій, розвиток об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку, тран­спортного сполучення, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва.

Напрямками комплексного розвитку сільських територій у ст. 4 зазначений Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» називає: відновлення, створення та забезпечення формування державного регулювання демографічних процесів сільського розвитку депресивних територій; наближення і вирівнювання умов життєдіяльності міського та сільського населен­ня; формування комплексної системи підприємств, установ і органі­зацій, які надаватимуть необхідні по слуги сільському населенню; сприяння збільшенню зайнятості сільського населення шляхом дер­жавної підтримки підприємництва; сприяння підвищенню рівня до­ходів сільського населення та ін. Зазначені заходи потребують не тільки правової регламентації, а й реального механізму реалізації правових норм на практиці, належної інвестиційної та фінансової підтримки з боку держави.

У спеціальній літературі здійснено спроби визначити поняття ста­лого розвитку сільських територій. На доктринальному рівні існує запропонований В. Ю. Уркевичем варіант його тлумачення. Так, автор під цією категорією розуміє соціально, економічно і екологічно зба­лансований розвиток, тобто неповоротну, спрямовану, закономірну зміну територій, які знаходяться поза межами міст та до яких входять як сільські населені пункти, так і переважно зони сільськогосподар­ського виробництва та сільської забудови, спрямований на підвищення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використан­ня ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелектуальних тощо), технологічного переоснащення і реструктури­зації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспорт­ної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструк­тур, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збе­реження та збагачення біологічного розмаїття та культурної спадщини¹. Наведене визначення видається слушним, але дещо переобтяженим.

На думку А. М. Статівки, складовими сталого розвитку сільських територій є: а) раціональне використання і охорона об'єктів довкілля; б) стійке екологічно безпечне виробництво; в) стабільне поліпшення умов економічно-соціального проживання населення. При цьому за­гальне поняття сталого розвитку сільських територій автор визначає як комплекс суспільних відносин, що виникають у зв'язку зі стабільним розвитком спільноти, яка проживає в сільській місцевості, а також за­безпечує зростання і підвищує ефективність аграрного сектору еконо­міки, рівень і якість життя, поліпшує екологічну ситуацію в сільській місцевості^{[514] [515]. З цим визначенням слід погодитися, адже воно з достат­ньою точністю характеризує сутність зазначеного поняття, а також відповідає положенням Концепції Державної цільової програми ста­лого розвитку сільських територій на період до 2020 року, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2010 р.[516] Відповідно до положень останньої шляхами забезпечення сталого роз­витку сільських територій виступають: а) створення сприятливих умов для проживання населення на сільських територіях; б) забезпечення охорони довкілля та екологічної безпеки; в) оптимізація землекорис­тування в результаті удосконалення системи реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно, формування ринкових земельних відносин; г) підвищення конкурентоспроможності всіх галузей сільського гос­подарства; д) удосконалення системи управління розвитком сільських територій.}

6. Одним із засобів забезпечення продовольчої безпеки в Україні є формування державного продовольчого резерву. Створення спеці­альних продовольчих запасів в Україні передбачено на законодавчо­му рівні. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України від 27 січня 1997 р. № 51/97-ВР «Про державний матеріальний резерв»^[517] держав­ний резерв як особливий державний запас матеріальних цінностей включає: а) мобілізаційний резерв (запаси матеріально-технічних та сировинних ресурсів, призначених для забезпечення розгортання виробництва військової та іншої промислової продукції, ремонту військової техніки та майна в о собливий період, розгортання у воєн­ний час робіт з відновлення залізничних та автомобільних шляхів, морських та річкових портів, аеродромів, ліній і споруд зв'язку, газо-, нафтопродуктопроводів, систем енерго- і водопостачання для орга­нізації безперебійної роботи промисловості, транспорту і зв'язку, надання медичної допомоги); б) запаси сировинних, матеріально- технічних і продовольчих ресурсів для забезпечення стратегічних потреб держави; в) запаси матеріально-технічних ресурсів для ви­конання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичай­них ситуацій та для виконання інших заходів, установлених законо­давством. Запаси продовольчих ресурсів, передбачені цією нормою як необхідні для забезпечення стратегічних потреб держави, форму­ють державний продовольчий резерв. При цьому стратегічні потреби держави цей Закон визначає у абз. 10 ст. 2 як потреби держави в за­пасах сировинних, матеріально-технічних та продовольчих ресурсів, необхідних для забезпечення національної безпеки держави, стабілі­зації її економіки та виконання першочергових робіт під час ліквіда­ції наслідків надзвичайних ситуацій.

Державний продовольчий резерв покликаний виконувати одно­часно декілька функцій: 1) забезпечувальну функцію, оскільки його існування має гарантувати забезпечення держави та її населення необ­хідною кількістю продовольства, сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження; 2) регулятивну функцію, адже він виступає важелем підтримки рівноваги попиту та пропозиції і ре­гулювання цін на організованому аграрному ринку в разі проведення Аграрним фондом товарних інтервенцій. Відповідно до п. 9.3.1 ст. 9 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» Аграрний фонд з метою підтримання належного рівня про­довольчої безпеки формує державний продовольчий резерв, який у роз­різі окремих об'єктів державного цінового регулювання не може бути меншим (у відсотках до обсягів їх річного внутрішнього споживання) у 2010 та подальших роках — 20 %. Державний продовольчий резерв формується виключно для здійснення товарних інтервенцій на органі­зованому аграрному ринку України та реалізації положень п. 9.2.2 ст. 9 цього Закону, а саме: придбання та продаж об'єктів державного ціно­вого регулювання для потреб державного резерву, а також продаж об'єктів державного цінового регулювання, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону.

З метою забезпечення формування державного продовольчого ре­зерву видається значна кількість відповідних нормативно-правових актів, зокрема таких, як постанови Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2008 р. «Про закупівлю Аграрним фондом цукру до дер­жавного продовольчого резерву»¹, від 18 лютого 2009 р. «Про закупів­лю зерна до державного продовольчого резерву»^{[518] [519], наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 лютого 2008 р. «Про затвердження форми форвардного біржового контракту»[520] та ін.}

Розмір бюджетних коштів на придбання Аграрним фондом до дер­жавного продовольчого резерву окремих об'єктів державного ціново­го регулювання щорічно визначається Законом України про Державний бюджет на відповідний рік, а порядок їх використання, зокрема, перед­бачено у постанові Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 р. «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у дер­жавному бюджеті на формування Аграрним фондом державного інтер­венційного фонду, а також закупівлю матеріально-технічних ресурсів для потреб сільськогосподарських товаровиробників»^[521]. Так, відповід­но до п. 2 зазначеного Порядку Міністерство аграрної політики та продовольства України спрямовує бюджетні кошти Аграрному фонду для здійснення фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку, заставних, форвардних та ф'ючерсних закупівель об'єктів дер­жавного цінового регулювання. При цьому використання бюджетних коштів має здійснюватися Аграрним фондом з дотриманням таких вимог: 1) бюджетні кошти можуть спрямовуватися лише на такі опе­рації: а) фінансові інтервенції, які здійснюються відповідно до вимог Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України»; б) заставні, форвардні та ф'ючерсні закупівлі об'єктів дер­жавного цінового регулювання; в) за окремим рішенням Кабінету Міністрів України для закупівлі об'єктів державного цінового регулю­вання, не пов'язаних з державним ціновим регулюванням, та матеріально-технічних ресурсів для потреб сільськогосподарських товаровиробників на умовах і в обсягах, визначених таким рішенням; 2) усі зазначені операції проводяться Аграрним фондом на аграрній біржі; 3) Аграрний фонд має звітувати про обсяг використання бю­джетних коштів, для чого ним щокварталу до 10 числа звітного пері­оду подається відповідна інформація Міністерству аграрної політики та продовольства України. Останнє в свою чергу подає Міністерству фінансів України звіт про використання бюджетних коштів у строк, установлений законодавством для фінансової звітності.

Отже, на сьогодні правове забезпечення формування Аграрним фондом державного продовольчого резерву засновано на великій кілько сті підзаконних нормативно-правових актів, а строк дії біль­шості із них обмежено певним проміжком часу (як правило, кален­дарним роком чи маркетинговим періодом). Це ускладнює і робить неоднозначним правозасто сування у цій сфері та не сприяє стабіль­но сті регулювання відно син із формування державного продоволь­чого резерву. Тому для вдосконалення правового регулювання у цій сфері суспільних відносин необхідно розробити та прийняти комп­лексний нормативно-правовий акт, яким міг би стати Закон «Про формування державного продовольчого резерву України» або окремий розділ Закону «Про продовольчу безпеку». Ця пропозиція підтриму­ється і у спеціальній літературі^[522].

7. Формування та забезпечення ефективного функціонування інф­раструктури аграрного ринку України. Однією з необхідних умов належного функціонування аграрного сектору економіки України є створення ринкової аграрної інфраструктури, яка, крім іншого, по­кликана вирішувати питання збування виробленої сільськогосподар­ської продукції рослинництва і тваринництва. У цьому напрямку на сьогодні вже зроблено певні кроки, зокрема, створено аграрну біржу, на законодавчому рівні передбачено державну підтримку створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надано можли­вість створення агроторгових домів, проведення виставок та ярмарок сільськогосподарської продукції. Порівняно новим елементом аграрної ринкової інфраструктури є оптові ринки сільськогосподарської про­дукції, правовий статус яких визначено Законом України від 25 червня 2009 р. «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції»¹, що набув чинності з 1 січня 2010 р. На думку В. Ю. Уркевича та Є. М. Білоусова, оптові ринки сільськогосподарської продукції мають стати потужними операторами аграрного ринку, великими логістичними центрами з при­ймання, передпродажного підготування сільськогосподарської про­дукції і надання по слуг щодо її реалізації. Вони покликані сприяти зменшенню втрат сільськогосподарської продукції, забезпеченню на­селення якісною продукцією рослинного і тваринного походження та підвищенню доходів аграрних товаровиробників^{[523] [524]. О. М. Батигіна за­значає, що основною метою вдосконалення правового регулювання оптового ринку сільськогосподарської продукції є підвищення ефек­тивності аграрного виробництва сільськогосподарських підприємств за рахунок структурованої системи товарообміну за участю організа­торів, продавців і покупців на оптовому ринку[525].}

Враховуючи викладене, слід зазначити, що взагалі в аграрному праві важливе місце посідає інститут державного регулювання аграр­ного ринку (ринку сільськогосподарської продукції). Цей інститут включає декілька окремих правових блоків, кожен з яких регулює са­мостійну сферу майнових відносин, а саме: 1) формування державно­го продовольчого резерву для державних потреб; 2) здійснення товар­них та фінансових інтервенцій з метою стабілізації продовольчого ринку; 3) державне регулювання оптових ринків сільськогосподарської продукції; 4) регулювання експортно-імпортних відносин, предметом яких виступає сільськогосподарська продукція. Ця теза підтримується і в юридичній літературі¹.

При цьому аграрний ринок характеризується специфікою не тільки товару (сільськогосподарська продукція, сировина, продовольство), а й інших складових, зокрема цілей, форм, методів функціонування тощо. Це, безумовно, має бути відображено у правовому регулюванні від­носин, що його складають. Коло цих відносин можна визначити, ви­ходячи з поняття аграрного ринку, яке легально закріплено у Законі України «Про державну підтримку сільського господарства України». Відповідно до п. 2.2 ст. 2 цього Закону аграрний ринок являє собою сукупність правовідносин, пов’язаних з укладанням та виконанням цивільно-правових договорів щодо сільськогосподарської продукції. Це визначення в загальному окреслює коло відносин, що формують поняття аграрного ринку, але потребує доопрацювання, оскільки ви­дається дещо неповним. Проте його опрацювання потребує окремого спеціального, більш докладного дослідження і не охоплюється пред­метом цієї роботи.

Вбачається, що усі зазначені організаційно-правові заходи, запро­ваджені комплексно, сприятимуть підвищенню ефективності право­вого регулювання відно син у сфері забезпечення продовольчої без­пеки, а отже, як наслідок забезпеченості населення якісними і безпеч­ними продуктами харчування на необхідному для нормальної життєдіяльності рівні. Зважаючи на виключну актуальність проблеми правового забезпечення продовольчої безпеки в Україні, слушною слід визнати висловлену в юридичній літературі пропозицію про доціль­ність визнання продовольчої безпеки населення окремим інститутом аграрного права України^{[526] [527], оскільки на сучасному етапі аграрне право має відображати ті процеси, які відбуваються в аграрному секторі економіки нашої держави, сприяти поліпшенню умов у сфері вироб­ництва якісної конкурентоспроможної продукції, відповідати як ви­могам та специфіці розвитку сільського господарства, так і вимогам розвитку ринкових відносин в Україні.}

Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що, по-перше, продо­вольча безпека є необхідною і органічною складовою національної безпеки держави, що закріплюється на законодавчому рівні, підтвер­джується логікою розвитку держави та суспільства та має забезпечу­ватися виваженою і ефективною державною аграрною політикою. По-друге, продовольча безпека як правова категорія має власне по­няття, ознаки, внутрішню структуру, методологію та методику вивчен­ня, а також певні умови реалізації — належне нормативно-правове забезпечення, впровадження політики продовольчої безпеки, страте­гічне планування у сфері продовольчого забезпечення тощо. По-третє, необхідною умовою забезпечення продовольчої безпеки нашої держа­ви є ефективне функціонування аграрного сектору економіки України і розвиток таких основних галузей аграрного виробництва, як тварин­ництво і рослинництво. Це має забезпечуватися активною, виваженою та послідовною державною аграрною політикою, спрямованою на роз­виток сільського господарства та сільських територій, стимулювання аграрного виробництва з метою забезпечення національним аграрним сектором потреб усіх верств населення України у продовольстві та продуктах харчування рослинного і тваринного походження в необхід­них для підтримання здоров'я і звичайної життєдіяльності кількості, асортименті, належної якості та встановленого рівня безпеки, відро­дження експортного потенціалу аграрного сектору нашої держави. Усі ці заходи поряд з належною спеціальною правовою регламентацією — прийняттям спеціального Закону України «Про продовольчу безпеку» сприятимуть забезпеченості населення якісними і безпечними про­дуктами харчування на необхідному рівні, а також нададуть можливість аграрному сектору адекватно реагувати на кон'юнктуру продовольчо­го ринку, підвищити конкурентоспроможність аграрної продукції на­ціональних виробників як усередині країни, так і поза її межами та реалізувати експортний потенціал сільського господарства України.