2.4.2. Поняття та ознаки продовольчої безпеки

Єдине легальне визначення продовольчої безпеки, як уже зазна­чалося, міститься у Законі України від 24 червня 2004 р. № 1877-ІУ «Про державну підтримку сільського господарства України», де у п. 2.13 ст. 2 під цією категорією розуміють захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою без­перешкодного економічного до ступу людини до продуктів харчу­вання з метою підтримання її звичайної життєвої діяльності. Вба­чається, що закріплене у цьому Законі визначення продовольчої безпеки є необгрунтовано вузьким, адже продовольча безпека — це не тільки забезпечення населення держави необхідною кількістю продуктів харчування, наповнення з цією метою державних резер­вів, створення страхових і стабілізаційних фондів, це ще й гаранту­вання яко сті таких продуктів, їх бе зпечно сті для споживачів — на­селення держави.

Дослідженню проблеми забезпечення продовольчої безпеки при­свячено роботи таких науковців, як В. І. Курило, О. І. Гойчук, М. М. Пархоменко, О. Скидан, Б. Пасхавер, Р Р. Гумеров, Р. І. Тринько, В. М. Єрмоленко та ін. Однак вони розглядають цю правову категорію або в суто економічному, або здебільшого в господарсько-правовому ракурсі, або лише окремі аспекти даної проблематики. Монографічних ґрунтовних аграрно-правових досліджень у цій сфері не проводилося. Цей факт, а також необхідність удосконалення аграрного законодавства у сфері забезпечення продовольчої безпеки як обов’язкової умови і необхідного чинника соціальної та економічної стабільності держави і спричиняють актуальність цього дослідження. Його метою є визна­чення поняття та основних ознак продовольчої безпеки як правової категорії для використання у наукових дослідженнях та подальшого законодавчого закріплення. І хоча опрацювання того чи іншого право­вого явища і закріплення його універсального поняття в законодавстві є досить складним завданням, однак від його вирішення багато в чому залежить ефективність правового регулювання тих чи інших суспіль­них відносин.

У спеціальній політичній, економічній, правовій, науковій літера­турі термін «безпека» часто використовується і розглядається як бага- тоаспектний (безпека національна, безпека міжнародна, безпека праці, безпека авіаційна, безпека інформаційна, безпека економічна, безпека радіаційна, безпека дорожнього руху та ін.). Безпеку визначають як стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує¹; стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз^{[441] [442]. Разом з тим в аграрно-правовій науці відсутнє єдине визначення поняття продовольчої безпеки та її ознак. З цього приводу існують декілька точок зору.}

Так, слушним видається визначення продовольчої безпеки, яке дали В. І. Курило та О. І. Гойчук, — це гарантована здатність держави на принципах самозабезпечення основними харчовими продуктами за їх економічної і фізичної доступності незалежно від впливу зовнішніх і внутрішніх чинників задовольняти потреби населення в особі кож­ного громадянина продуктами харчування в необхідному обсязі, асор­тименті та якості на рівні, що забезпечує його здоров'я та інтелекту­альний розвиток^[443].

На думку О. Скидана, продовольча безпека регіону — це такий еколого-економічний стан регіону, за якого всі його громадяни забез­печені якісним продовольством у необхідній кількості і асортименті, а це підтримує найвищий рівень їх фізичного та психічного здоров'я, що виявляється у максимально можливій тривалості життя^[444].

Б. Пасхавер виділяє два показники, що розкривають сутність по­няття продовольчої безпеки: а) кількість та якість харчування; б) еко­номічна доступність харчування (у частках сімейного бюджету)^[445].

А. І. Бірюков запропонував визначення продовольчої безпеки, в основу якого покладено лише один критерій — відсутність тиску з боку імпорту, що важливо для економіки з високою часткою сільсько­го господарства у валовому внутрішньому продукті¹.

Точка зору Р. Гумерова полягає у тому, що продовольча безпека є підсистемою економічної безпеки, яка у свою чергу виступає одним зі структурних елементів національної безпеки. Продовольча безпека держави має забезпечуватися насамперед ефективністю самого агро­промислового виробництва та суміжних з ним галузей національної економіки, їх стійкою можливістю виробляти та імпортувати відповід­ну продукцію, забезпечувати її зберігання та транспортування до кінцевого споживача продовольчих товарів в обсягах, необхідних для задоволення раціональних (науково обґрунтованих) потреб усіх соці­альних верств населення^{[446] [447].}

З цією тезою, на нашу думку, можна погодитися лише частково, оскільки у цьому визначенні йдеться тільки про до статність обсягів продовольства для населення країни, поза увагою залишаються питан­ня якості і безпеки такого продовольства для споживачів. Аналогічна ситуація має місце і на рівні міжнародного регулювання. Так, у Рим­ській декларації Всесвітнього форуму з продовольчої безпеки, що відбувався 13-17 листопада 1997 р., експерти Продовольчої і сільсько­господарської організації ООН (ФАО) визначили продовольчу безпеку як забезпечення доступу всіх людей у будь-який час до продовольства, необхідного для здорового і активного життя.

Недостатня вивченість та непередбачуваність впливу на здоров'я людей і довкілля, з одного боку, а також необхідність забезпечення продовольчої безпеки — з другого вимагають обов'язкового держав­ного регулювання виробництва і торгівлі генетично модифікованими продуктами, зокрема сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження. Ставлення до ГМО як до потенційно ризи­кованої технології виробництва сільськогосподарської продукції най­яскравіше можна проілюструвати словами М. І. Вавілова: «краще ви­явити надмірну обережність тепер, ніж піддати знищенню те, що ти­сячами і мільйонами років створювалося природою»^{[449] [450].}

У зв'язку з цим у багатьох країнах відбувається процес розвитку і формування законодавчої бази щодо регулювання виробництва та обігу генетично модифікованих продуктів, щоправда із суттєвими відмінностями. Так, у США та Канаді, де виробництво і торгівля генетично модифікованими продуктами до сягли великих обсягів, запроваджено так званий «вертикальний підхід», який передбачає регулювання не всіх трансгенних продуктів, а лише тих, щодо яких науково обґрунтовано, що вони можуть викликати небажані нега­тивні медичні чи екологічні наслідки. У країнах ЄС, навпаки, роз­виток отримала так звана «горизонтальна система», яка вимагає обов’язкового регулювання виробництва та обігу всіх трансгенних продуктів, отриманих з використанням аграрних біотехнологій¹. Крім того, у країнах ЄС прийнято 0,9%-й пороговий рівень ГМО у продуктах харчування^{[451] [452]. Проте на сьогодні спостерігається тенден­ція до гармонізації національних систем регулювання в усіх без винятку державах та опрацювання міжнародних заходів, адекватних рівню розвитку ринку генетично модифікованих продуктів. Суттєве значення для міжнародно-правового регулювання виробництва та обігу генетично модифікованих продуктів та формування принципів міжнародної торгівлі новими типами сільськогосподарських товарів мають такі міжнародні акти, як Декларація Конференції ООН щодо навколишнього середовища 1992 р., яка отримала назву «Адепйа-21» і закріпила основні принципи розвитку стабільного сільського гос­подарства та аграрних біотехнологій; Конвенція ООН щодо біоло­гічної різноманітності; Картахенський протокол з біологічної без­пеки, який охоплює проблеми, пов’язані з новими типами сільсько­господарських товарів, призначених для споживання людьми (включаючи продукти харчування та продовольство, насіння та по­садковий матеріал, продукти, призначені для наукових або комер­ційних досліджень), та має на меті виявлення біологічної небезпеки від товарів зі зміненою біологічної основою, а також захист довкіл­ля і здоров’я людей.}

В Україні на сьогодні питанням правового забезпечення біологіч­ної безпеки у процесі аграрного виробництва продукції ро слинного і тваринного походження присвячено низку нормативно-правових актів, чільне місце серед яких посідає Закон України від 31 травня 2007 р. № 1103^ «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифі­кованих організмів»^[453]. Однак правове регулювання зазначених від- но син на даний час характеризується недосконалістю, суперечливіс­тю та повною мірою не забезпечує захист прав населення нашої держави на безпечне харчування. Цей висновок підтримується і у спеціальній літературі¹. Вбачається, що для забезпечення продоволь­чої безпеки України необхідним є чітке опрацювання підходів щодо ставлення нашої держави до ГМО, а також удосконалення правової бази у галузі регулювання виробництва та обігу сільськогосподар­ської продукції, виробленої з використанням ГМО чи продуктів.

Отже, проблема зі здоровим харчуванням на сьогодні є актуальною в усіх країнах світу і розглядається з позицій як адекватності сформо­ваної структури споживання харчових продуктів фізіологічним по­требам усіх категорій населення, так і з охорони організму людини від потрапляння з їжею різних токсикантів хімічної і біологічної природи^{[454] [455]. За оцінками експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я здоров'я громадян на 50 % залежить від соціально-економічних умов і способу життя, найбільш важливою складовою якого є харчування. Стан хар­чування у свою чергу залежить як від рівня споживання окремих видів продовольчих товарів відповідно до раціональних норм, так і від якос­ті та безпеки продовольства[456]. Тому видається, що продовольча безпека забезпечується не тільки кількістю продовольства і продуктів харчу­вання, а й їх якістю та безпекою. Якість і безпека продовольчих про­дуктів, а отже, і сільськогосподарської продукції, становлять важливу складову продовольчої безпеки. Що стосується якості, то аналіз спеці­альної літератури свідчить про те, що більшість дослідників включають її до складу продовольчої безпеки. Питання ж безпеки продовольства і продуктів харчування залишаються поза увагою дослідників. Отже, ознака безпечності для споживача є важливим і самостійним складни­ком продовольчої безпеки, її слід окремо виділити у визначенні по­няття останньої. Це відповідатиме як вимогам національного законо­давства (Закон України від 23 грудня 1997 р. № 771/97-ВР «Про без­печність та якість харчових продуктів»1 розрізняє ці поняття, що випливає з положень ст. 1 Закону), так і вимогам законодавства ЄС, що в контексті проголошених та закріплених на законодавчому рівні на­мірів України до європейської інтеграції набуває особливої значущос­ті, адже за правом Співтовариства поняття безпеки та якості харчових продуктів і сільськогосподарської продукції чітко відмежовуються. Правове регулювання питань безпеки харчових продуктів і продоволь­чої сировини здійснюється на законодавчому рівні, додержання вста­новлених вимог є обов’язковим, а їх порушення тягне за собою відпо­відальність. Якість же продуктів харчування належить до сфери ком­петенції виробника і здійснюється за допомогою стандартів управління якістю, які не є обов’язковими для виходу на ринок ЄС, але у певних сферах вимагаються від виробника. Розрізняють поняття якості та безпечності сільськогосподарської продукції також у спеці­альній літературі[457] [458]. Тому цей аспект має бути врахований при визна­ченні поняття продовольчої безпеки шляхом внесення відповідних змін до п. 2.13 ст. 2 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України».}

Як бачимо, на сьогодні у спеціальній літературі та офіційних до­кументах міжнародних організацій немає єдиної точки зору щодо поняття продовольчої безпеки. На сьогодні в Україні існують дві по­зиції стосовно визначення цього поняття: перша передбачає підтри­мання по стачання продовольчих продуктів на рівні, до статньому для забезпечення здорового харчування населення; друга зосереджує увагу на досягненні самозабезпечення сільськогосподарською про­дукцією і захисті вітчизняних аграрних товаровиробників. Для Укра­їни більш слушною вбачається остання позиція, оскільки, розв’язуючи продовольчу проблему, кожна країна повинна виходити зі своїх мож­ливостей продовольчого забезпечення за рахунок власного виробни­цтва базових продуктів харчування, що гарантує продовольчу без­пеку держави. У зв’язку з цим необхідним є створення передумов (правових, економічних, організаційних та ін.) для самозабезпечення продовольством, виробленим національними аграрними товарови­робниками. Більш того, специфіка забезпечення продовольчої без­пеки України на відміну від деяких інших країн має полягати не тільки у максимальному забезпеченні власних потреб у сільськогос­подарській продукції, а й у відтворенні потужного експортного агро- продовольчого потенціалу нашого аграрного сектору. Цьому сприяють природно-кліматичні умови України, придатні для виробництва біль­шості стратегічних сільськогосподарських культур, наявність майже 30 % світових запасів чорноземів, трудові ресурси, вікові традиції землеробства тощо. Увесь цей потенціал — земельний, трудовий, природоресурсний — створює для України можливість стати однією з провідних аграрних держав світу. На сьогодні ж, як слушно зазна­чається в літературі, вітчизняний АПК слабко інтегрований у систе­му міжнародної торгівлі. Незважаючи на потужний потенціал, екс­порт сільськогосподарської продукції складає трохи більше 10 % загального експорту держави. Враховуючи наявні сільськогосподар­ські ресурси, торговельна політика набуває критичного значення для майбутнього розвитку сільського господарства^[459].

У спеціальній літературі пропонуються правові засоби підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції. Так, на думку Л. І. Полюхович, до таких слід віднести: а) узгодження нормативно-правових актів України та угод СОТ у сфері виробництва експортної сільськогосподарської продукції; б) створення рівних умов для господарської діяльності іноземних та вітчизняних товаровироб­ників; в) заохочення інвестиційної та інноваційної діяльності суб'єктів аграрного господарювання; г) надання податкових пільг виробникам високотехнологічної експортної сільськогосподарської продукції; д) сприяння впровадженню підприємствами у свою діяльність між­народних стандартів; е) вироблення несуперечливої інноваційної та експортної політики держави. При цьому авторка підкреслює, що важливо, аби вимоги до якості продукції, що реалізується на внутріш­ньому ринку, були не нижчими, ніж до тієї, яка експортується, оскіль­ки о сновним завданням держави є забезпечення внутрішньої продо­вольчої безпеки та благополуччя громадян України¹. З останньою тезою слід беззаперечно погодитися, а стосовно перелічених правових засо­бів підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогоспо­дарської продукції існують певні сумніви. По-перше, більшість із них є все ж таки не правовими, а економічними та організаційними, хоча звичайно для їх запровадження та практичної реалізації вони мають бути закріплені у певній правовій формі. По-друге, з метою розвитку сільського господарства України та захисту національних аграрних товаровиробників необхідним є запровадження політики протекціоніз­му до о станніх. По-третє, всі ці заходи під силу здійснити лише дер­жаві. Саме вона в особі компетентних органів має розробити та запро­вадити дієву, експортно орієнтовану аграрну політику, належним чином забезпечити організацію та фінансування передбачених в її рамках заходів та здійснювати контроль за їх реалізацією.

Таким чином, необхідною умовою забезпечення продовольчої без­пеки нашої держави є ефективне функціонування аграрного сектору економіки України, розвиток основних галузей аграрного виробни­цтва — тваринництва і рослинництва, адже існує пряма залежність між станом сільського господарства як галузі економіки та рівнем забез­печення населення продовольством, а значить, гарантуванням продо­вольчої безпеки на принципах самозабезпечення. Основною особли­вістю аграрного сектору прийнято вважати його суттєве державне, соціальне та економічне значення, адже сільське го сподарство має стратегічне значення — воно є постачальником практично усіх основ­них галузей виробництва, наповнює товарами продовольчий ринок. Сільськогосподарська продукція, що виробляється аграрними товаро­виробниками, виступає основою виробництва харчових продуктів та продовольчої сировини. Крім того, важливе значення аграрного секто­ру полягає і в тому, що він формує о собливий життєвий уклад, від­мінний від міського, у сільськогосподарському виробництві традицій­но зайнята майже третина населення країни.

Розв'язати проблему продовольчої безпеки неможливо також без застосування передових технологій, у тому числі зарубіжних, вироб­ництва якісної, екологічно чистої аграрної продукції, забезпечення найповнішого збирання, збереження та перероблення врожаю сільсько- ^{[460] [461] господарських культур, використання нових форм маркетингу, пере­ходу до нових методів управління, створення ефективної системи агро­бізнесу, підготування та перепідготування кадрів, розвитку інфраструк­тури аграрного ринку. Для створення відповідних запасів сільськогосподарської продукції необхідно побудувати нові та модер­нізувати існуючі сховища, що буде гарантією забезпечення продоволь­чої безпеки на випадок надзвичайних ситуацій (неврожаю, стихійних лих, голоду тощо). Наприклад, сукупна потужність зерносховищ у США та Канаді перевищує середньорічне збирання зерна у цих кра­їнах у 1,8-2 рази, що має стати нормою і для України.}

Слід також ураховувати, що сільськогосподарська виробнича ді­яльність тісно пов'язана з використанням природних ресурсів, насам­перед землі, а також водних та лісових ресурсів. Як слушно зазначає Н. І. Титова, відносини у галузі аграрного виробництва складаються переважно як земельно-трудові або еколого-трудові відносини, оскіль­ки передбачають органічне використання природних якостей землі у процесі сільськогосподарської виробничої діяльності¹. На думку В. І. Андрейцева, земля у сільському господарстві одночасно виступає основним засобом виробництва, операційною базою для розміщення виробничих споруд, шляхів, іншої інфраструктури та засобом і джере­лом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечен­ня її духовних і матеріальних потреб. Усе це зумовлює необхідність найбільш раціонального та ефективного використання земель взагалі і сільськогосподарських зокрема. Зазначене положення є завданням та одним із принципів земельного законодавства (статті 4, 5 ЗК України) і одночасно закріплено як обов'язок сільськогосподарських товарови­робників як землевласників і землекористувачів (статті 91, 96 ЗК України, ст. 22 Закону України «Про сільськогосподарську коопера­цію», ст. 15 Закону України «Про фермерське господарство»)^{[462] [463].}

Землі сільськогосподарського призначення є о собливим засобом аграрного виробництва. Особливістю «участі» земель у сільському господарстві є те, що вони функціонують саме як об'єкт довкілля, який, незважаючи на участь у виробництві, не втрачає свого екологічного зв'язку з цим середовищем. Особливість земель як об'єкта господарю­вання полягає і в тому, що вони незамінні у процесі виробництва^[464]. Однак високий рівень господарської освоєності земель, її виснаження у процесі виробництва, недотримання правил сівозміни, надмірне ви­користання і забруднення поверхневих прісних водойм і лісових ре­сурсів призводять до значного погіршення екологічного стану в Укра­їні. Загрозою для продовольчої та економічної безпеки є те, що природно-ресурсний потенціал втрачає свої можливості до відновлен­ня та відтворення. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають питання раціонального використання природних ресурсів у процесі аграрного виробництва, впровадження новітніх технологій та наукових розробок у галузях агротехніки, агроекології та інтенсивного природо­користування, які не тільки дозволяють значно знижувати природо- та капіталомісткість сільськогосподарської продукції, а й підвищувати її конкурентоспроможність. Це завдання має стати одним із основних напрямків державної аграрної політики.

Таким чином, розв'язання проблем продовольчої безпеки вимагає здійснення активної аграрної політики, спрямованої на оперативне подолання кризових явищ у сільському господарстві, підвищення рів­ня забезпечення населення основними продуктами харчування належ­ної якості, розширення експортної орієнтації вітчизняного сільсько­господарського виробництва, підвищення його екологічної і ґрунто- зберігаючої надійності та забезпечення сталого соціального розвитку села, створення для сільського населення належних умов життя і пра­ці. При розробленні напрямків аграрної продовольчої політики до­цільно скористатися позитивним зарубіжним досвідом. У розвинених країнах світу — основних експортерах продовольства аграрна політи­ка характеризується посиленим державним регулюванням і підтрим­кою сільськогосподарського виробництва із використанням кредитів, дотацій, контролю над збуванням і зовнішньою торгівлею, засобами стимулювання споживання продукції національного аграрного секто­ру, встановленням особливих вимог до її якості та безпеки. Досвід цих країн свідчить про те, що стабільності продовольчого ринку можна досягти лише за наявності державної підтримки АПК і створення про­довольчих оптових ринків. У США, які є основним експортером про­дуктів харчування і зерна у світі, рівень державної підтримки сільсько­го господарства становить 40 % від вартості виробленої сільськогос­подарської продукції, у країнах ЄС — 35 %, в Японії та Франції — 72 %, в Україні ж — лише 8,3 %¹.

При цьому, враховуючи членство у СОТ, лише створення власної стійкої системи продовольчої безпеки на основі забезпечення конку­рентоспроможності агропродовольчої продукції рослинного і тварин­ного походження як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, за­хищеності вітчизняного аграрного товаровиробника нададуть можли­вість уникнути можливих руйнівних наслідків швидкого зро стання відкритості національної економіки. У зв'язку з цим вбачається, що повноцінна система продовольчої безпеки України має охоплювати такі складові:

1) стійку систему продовольчого забезпечення, що ґрунтується на стабільному розвитку АПК в цілому та сільського господарства зо­крема, яке здатне постійно забезпечувати населення продуктами хар­чування на необхідному рівні, адекватно реагуючи на кон'юнктуру продовольчого ринку та реалізуючи свій експортний потенціал. На думку Г. Ю. Бистрова, створення сталої системи продовольчого забез­печення є однією з найважливіших функцій державного регулювання сільського господарства, виконання якої стає можливим на основі формування загальнодержавних і регіональних продовольчих фондів, їх достатніх резервів для державних потреб, стабілізаційних фондів для збереження здорового довкілля і підвищення якості життя громадян держави^{[465] [466];}

2) фізичну та економічну доступність продовольства для різних категорій населення у необхідних кількості, асортименті, відповідної якості та рівня безпеки, а також забезпечених їх платоспроможністю. Як зазначається у спеціальній літературі, на фізичну та економічну доступність продовольства значною мірою впливають такі чинники:

а) стабільність продовольчого ринку, яка визначається рівнем роздріб­них та закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію та ін.;

б) ступінь незалежно сті продовольчого забезпечення населення від зовнішніх джерел; в) рівень розвитку галузей АПК. При цьому однією з основ продовольчої безпеки як держави, так і окремих регіонів у кон­тексті забезпечення фізичної, а значною мірою й економічної доступ­ності, є добре налагоджений продовольчий ринок, важливим елементом якого виступає торгівля¹;

3) контроль на всіх стадіях виробництва за якістю і безпечністю продуктів харчування та продовольства рослинного і тваринного по­ходження, орієнтацію вітчизняних аграрних виробників на виробни­цтво екологічно чистої сільськогосподарської продукції;

4) систему захисту вітчизняного аграрного товаровиробника від імпортної залежності як щодо продовольства, так і матеріально- технічного забезпечення;

5) систему створення і підтримання на необхідному рівні резервних (страхових) запасів продовольства на випадок стихійних лих, невро­жаю, несприятливих природних чинників, епізоотій тощо;

6) ефективний та дієвий механізм державної підтримки аграрних товаровиробників;

7) систему контролю за раціональним використанням природних ресурсів у процесі аграрного виробництва, механізми розроблення і впровадження новітніх технологій у галузях агротехніки, агроеколо­гії та інтенсивного природокористування.

Викладене вимагає визначити і виокремити ознаки продовольчої безпеки, що дозволить сформулювати загальне поняття останньої. Як слушно зазначає М. І. Панов, юридична наука (або її галузі) повинна мати як атрибут відповідний інструментарій пізнання: розвинену сис­тему категорій і понять — понятійний апарат, який визначається пред­метом цієї науки. Його формування є важливим завданням і власне призначенням науки, тобто константою її існування^{[467] [468]. У цьому сенсі завданням аграрно-правової науки, а отже, й цієї роботи є з’ясування сутності продовольчої безпеки та розроблення її поняття. До ознак продовольчої безпеки, на нашу думку, належать такі.}

По-перше, продовольча безпека як необхідна складова національної безпеки обов’язково передбачає і забезпечує захищеність життєвих ін­тересів населення держави в особі конкретної людини, в даному разі у продовольчій сфері, з метою підтримання її здоров'я та звичайної життєвої діяльності. У п. 1 ст. 25 Декларації прав людини ООН від 10 січня 1948 р. закріплено: «Кожна людина має право на такий життє­вий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, а також право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, старості чи втрати засобів до існування за неза­лежних від неї обставин». Необхідно зауважити, що право на їжу стоїть на першому місці і пов'язується із підтриманням здоров'я. Відповідно продовольча безпека має бути на такому рівні, за якого підтримується здоров'я кожного громадянина держави, незважаючи на соціальний статус та належність до певних верств населення. Однак, за даними статистики, на сьогодні споживання основних продуктів харчування на одну особу в Україні є меншим, ніж передбачено науково обґрунтовани­ми нормами раціонального харчування, зокрема, молока — на 40 %, м'яса — на 52 %, яєць — на 24 %, плодів і винограду — на 62 %^[469].

По-друге, забезпечення продовольчої безпеки гарантується держа­вою в особі її компетентних органів, а не якимись окремими фізични­ми чи юридичними особами. Для досягнення необхідного стану про­довольчої безпеки держава здійснює комплекс заходів організаційно- правового, економічного, соціального та іншого характеру.

По-третє, основним принципом гарантування продовольчої без­пеки має виступати саме самозабезпечення, тобто здатність насамперед аграрного сектору нашої держави, а також суміжних галузей економі­ки забезпечити виробництво необхідної кількості продуктів харчуван­ня та продовольства рослинного і тваринного походження встановле­ного нормативними документами (зокрема, ДСТУ) рівня якості та безпеки.

По-четверте, безперешкодний фізичний та економічний доступ різних категорій населення до продуктів харчування у необхідній кіль­кості, асортименті, а також установленого прийнятими стандартами та нормами рівня якості і безпеки. На сьогодні показники, які визначають економічну доступність продовольства, характеризуються критичним значенням. Протягом більше десяти років у нашій державі спостеріга­ється одноманітне жирово-вуглеводне харчування переважної більшос­ті населення (особливо таких соціально незахищених верств населен­ня, як пенсіонери, інваліди). Про стан так званого прихованого голоду свідчить дефіцит у раціоні основних макро- та мікроелементів. Од­нією з причин погіршення економічної доступності для населення продовольства можна назвати низький рівень заробітних плат та інших доходів.

Таким чином, продовольча безпека — це захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою на прин­ципах самозабезпечення безперешкодного фізичного та економічного доступу людини до продуктів харчування у кількості, асортименті, встановленого рівня якості та безпеки, необхідних для підтримання її здоров'я та звичайної життєвої діяльності.