Органи управління установою

У сучасній цивілістичній літературі існує декілька під­ходів до визначення сутності органу юридичної особи. Так, одна група правників наголошує на тому, що органом юри­дичної особи є та її частина, що формує й виражає її волю зовні і становить частину юридичної особи (її структурну ланку), яка не є самостійним суб’єктом права [49, с.

Ю. К. Толстой і О. І. Рутман вважають, що дії, які виконує орган юридичної особи, є її діями. При цьому Ю. К. Толстой поділяє органи на волеутворюючі та волевиявляючі [215, с. 108-109; 182, с. 27].

Є. В. Богданов і Г. В. Цепов наполягають на тому, що орган юридичної особи — це особа, що виражає назовні волю юридичної особи і є її представником [14, с. 108-113; 225, с. 92-93].

Група науковців зводить діяльність органів юридичної особи до окремого виду представництва. Наприклад, Г В. Це­пов підкреслює, що юридична особа і суб'єкти, які виконують функції її органів, перебувають у цивільно-правових відно­синах, а це за своєю сутністю є окремим видом представни­цтва. До того ж учений зауважує, що на сьогодні склалися всі необхідні передумови для відмови від теорії реальності юри­дичної особи з визначенням її органу як окремого представ­ника, що сприятиме зменшенню ускладнень при вирішенні судових спорів [225, с. 92]. Вважаємо, що із цією думкою по­годитися не можна, оскільки в такому разі мовби відбуваєть­ся поділ одного суб'єкта цивільних відносин на два: саму юридичну особу й окремих представників, які повинні всту­пати з юридичною особою в договірні відносини з приводу представництва, що сприятиме породженню нових про­блем.

В. К. Андреєв вважає, що сутність органу юридичної осо­би слід визначати традиційним способом, звертаючи увагу лише на те, що неможливо зводити правоздатність органу або уповноваженої особи до представництва, оскільки право­здатність реалізується діями колективу юридичної особи, а до колективу входять і органи, і представники юридичної особи [4, с. 50].

Цікавою є позиція О. Тихомирова, який зазначає, що управління установою може відбуватися за одним із трьох варіантів: а) власник (засновник) самостійно здійснює управ­ління установою, одночасно виконуючи функції як вищого, так і виконавчого органів; б) власник є вищим органом управ­ління установи, який призначає виконавчий орган; в) власник (засновник) формує вищий та виконавчий органи управління установи, не беручи участі в її управлінні, але отримує при цьому права на її майно [212, с. 18]. Узагальнюючи зазначені варіанти, можна побачити, що варіант а) і варіант б) фактич­но тотожні, оскільки власник сам виступає як орган управ­ління установи. Що ж до варіанта в), то власник хоча і не бере участі в управлінні установою, але формує її органи.

Майже аналогічну позицію займала свого часу Р. Й. Хал- фіна, яка вирізняла дві моделі управління юридичною особою. За першою сама юридична особа виступає в цивільних від­носинах без допомоги третіх осіб, а за другою — в цивільних відносинах виступають органи юридичної особи. Проте на відміну від точки зору О. Тихомирова, вчена вважала, що органи управління — це суб'єкти цивільних відносин [218, с. 190]. Погодитися в цілому з такою позицією не можна, тому що органи управління юридичної особою є її складовими, а отже, виступати в цивільних відносинах як самостійні їх учасники не можуть.

Аналіз викладених думок дає можливість констатувати, що в них превалює точка зору, що орган юридичної особи формує й виражає волю останньої зовні, але при цьому не виступає самостійним учасником цивільного обороту, з чим слід погодитися, додавши, що волевиявлення засновників трансформується у волю органів управління, які створюють­ся відповідно до закону в межах юридичної особи [22, с.

Таким чином, орган юридичної особи — це правова кон­струкція, що створюється з метою надання можливості фор­мувати і виражати волю останньої, представляти і відстою­вати її інтереси, а також інтереси її засновників (учасників) у відносинах з іншими суб’єктами права без спеціальних на те повноважень [19, с. 102]. Як вірно зазначав Гірке, посила­ючись на Інокентія IV, юридична особа є істотою безтілесною, а тому не може мати здатності до вираження самостійної волі, не може діяти сама, а тільки через своїх членів чи органи [203, с. 64-65]. Компетенція органів управління юридичної особи встановлюється законом або установчими документами.

Проблема правового статусу органів управління юридич­них осіб завжди була і залишається однією з найактуальніших у цивільному праві, тим більш, якщо це стосується органів управління установою, яким на монографічному рівні взагалі не було присвячено жодного спеціального дослідження. Навіть у дослідженнях, які спеціально були присвячені таким видам установ, як вищі навчальні заклади, проблеми управління цими установами не розглядалися [8, с. 2-18; 114, с. 2-18].

Тому метою цього підрозділу є спроба запропонувати найбільш ефективну структуру органів управління установи з визначенням їх видів, компетенцією з тим, щоб спростувати вислів Тюрго, який свого часу вказував, що в установі не існує органу, який міг би регулювати розподіл майна останньої з урахуванням її соціальної корисності [25, с.

У процесі дослідження зазначених питань, природно, що ми звертатимемося до загальних теоретичних розробок від- но сно органів юридичних осіб взагалі й органів підприєм­ницьких товариств, зокрема, проблеми правового статусу яких уже неодноразово досліджувалися в науці цивільного права [13, с. 2-18; 14, с. 112-119; 19, с. 97-102; 67, с. 149-309; 77, с. 159-176; 225, с. 91-95].

Відомо, що склад, порядок призначення або обрання ор­ганів управління юридичної особи, розподіл повноважень між

Розділ 2. Окремі елементи установи як організаційно-правової форми... ними, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, залежать від організаційно-правової форми юридичної особи і встановлюються установчими документами останньої і за­коном. Ці органи можуть бути як колегіальними, так і одно­особовими; волеутворюючими та волевиявляючими (виконав­чими). Юридична особа може мати один або одночасно де­кілька органів.

ЦК України не дає відповіді на всі питання, пов'язані з ді­яльністю органів управління установи. Єдине, що ЦК Украї­ни з урахуванням того, що управляти юридичною особою можна або шляхом створення в її структурі відповідних ор­ганів, або шляхом закріплення за учасниками останньої пра­ва своїми діями набувати для неї певні права і обов'язки, обирає для цієї організаційно-правової форми юридичної особи перший шлях і встановлює, що в установі обов'язково створюється такий виконавчий орган, як правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК України про виконавчий орган товариства, а нагляд за діяльністю здійснює наглядова рада установи (ст. 101 ЦК України). ЦК України закріплює також положення щодо заборони засновникам брати участь у її управлінні як одноособово, так і через систему органів, хоча засновник (-и) в установчому акті визначає мету діяль­ності установи і навіть має право відступити від імператив­ного припису закону, розширивши кількість органів управ­ління останньої, оскільки відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 101 ЦК України установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад.

Проаналізувавши положення статей 99 і 101 ЦК України, можна констатувати, що в установі обов'язково створюється колегіальний виконавчий, тобто волевиявляючий орган — правління. Вказівка, що установчий акт може передбачати створення також і інших органів в установі (абз. 3 ч. 1 ст. 101 ЦК України), одразу ж викликає декілька запитань. По-перше, чи не виникає протиріччя між вищезазначеною вказівкою і забороною засновників брати участь в управлінні нею, а по-

друге, що означає вказівка на інші органи — чи можуть ними бути такі самі органи і з такою самою компетенцією, які діють у товаристві, зокрема, у підприємницькому?

Слід відзначити, що на підставі аналізу загальних поло­жень щодо органів юридичної особи, а також положень щодо органів товариств і установ, на наш погляд, складається по­двійний підхід до вирішення цієї проблеми. З одного боку, якщо ЦК України містить бланкетну норму, відсилаючи нас від ст. 101 до ст. 99, то можна дати позитивну відповідь, а з другого — легальне визначення поняття установи (ч. 3 ст. 83 ЦК України) свідчить, що остання не є корпорацією, оскільки в основі установи не лежить союз осіб (членів), а звідси воля установи вважається волевиявленням її засновника (-ів), яке проводиться у життя правлінням установи, а саме органом, який обов’язково створюється в ній (абз. 2 ч. 1 ст. 101 ЦК України).

На це зверталась увага й іншими науковцями. Так, свого часу С. Н. Суворов відзначав, що в основі установи лежить лише певне майно, а її волю формує засновник (-и) в установ­чому акті. Установа має адміністрацію, але не має членства [203, с. 14]. На сьогодні такий підхід вважається усталеним у доктрині цивільного права. Так, Н. В. Козлова вказує, що на відміну від корпоративних організацій, навіть якщо установа створюється декількома особами, між ними не виникає кор­поративних відносин, так само як і між окремими засновни­ками та юридичною особою [78, с. 249].

На відміну від товариства, мета здійснення діяльно сті якого теж визначається загальною волею його засновників, які з часом перетворюються на його учасників, установа ство­рюється теж за волевиявленням засновника (-ів), які опиня­ються поза нею.

Розділ 2. Окремі елементи установи як організаційно-правової форми... волевиявляючий (виконавчий) орган — правління, на відміну від товариства, в якому створюється і волеутворюючий ор­ган — загальні збори учасників (членів) або аналогічний йому орган, до складу яких входять і засновники (учасники), і во­левиявляючий (виконавчий) орган — правління, дирекція тощо.

Видається, що застосування бланкетної норми у ст. 101 ЦК України не свідчить про те, що органи управління уста­нови аналогічні всім без виключення органам управління товариством, оскільки проводиться аналогія тільки між ви­конавчими органами цих юридичних осіб — правлінням як органом управління установою і правлінням або дирекцією як органом управління товариства. Проте на практиці можна стикнутися з тим, що в установах створюються і діють орга­ни управління, аналогічні органам, що існують у підприєм­ницьких товариствах. Це можна пояснити тим, що на початку 90-х рр. минулого століття, у період переходу України до ринкової економіки, відбувалося масове «захоплення» під­приємницькими структурами, правовий статус яких непо­мітно поширився і на сферу науки, культури, освіти, а коди­фікація цивільного законодавства хоча і поставила перед учасниками цивільних відносин певні завдання, ще не досяг­ла в цьому стовідсоткових результатів.

З цього приводу вбачається доцільним зупинитися на справі, яка розглянута Господарським судом Автономної Республіки Крим (далі — господарський суд) за позовом за­сновників — громадян України Х. і У. про визнання недійсни­ми зборів учасників приватної організації (установи, закладу) «Вищий навчальний заклад «Кримсько-американський ко­ледж» (м. Сімферополь) [204]^[XIV].

Сутність спору полягала в тому, що позивачі, громадяни України Х. і У., звернулися до господарського суду з позовною заявою до відповідача, приватної організації «Вищий навчаль­ний заклад «Кримсько-американський коледж» про визнання рішення зборів учасників цього закладу від 27.04.2007 р. не-

правомірним (при уточненні позовних вимог — про скасу­вання зазначеного рішення).

При розгляді справи з’ясувалося, що ще 12.11.1993 р. на підставі засновницького договору (далі — договір), укладе­ного між громадянами України Х. і У. та Кентуккійським християнським коледжем, Міжнародним Союзом християн­ських коледжів та університетів США, було створено спіль­не підприємство «Кримсько-американський коледж», ЛТД, правонаступником якого вже пізніше став «Кримсько- американський коледж» (далі — коледж), віднесений до ви­щих навчальних закладів о світи другого рівня акредитації недержавної форми власності. Коледж діяв на підставі Ста­туту, прийнятого зборами засновників, і в нього неодноразо­во вносилися зміни, хоча жодного разу ці зміни не торкнули­ся органів управління коледжу.

27.04.2007 р. відбулися збори засновників, порядок ден­ний яких відповідно до протоколу включав:

- виключення зі складу засновників Кентуккійського хрис­тиянського коледжу США і Міжнародного альянсу християн­ських коледжів і університетів США, а також громадян Х. і У. як таких, що перешкоджали розвитку коледжу;

- затвердження Статуту коледжу в новій редакції (відпо­відно до вимог Міністерства освіти України необхідно було змінити назву коледжу на «Вищий навчальний заклад «Кримсько-американський коледж»);

- обрання директора коледжу; затвердження Установчого договору в новій редакції;

- призначення уповноваженої особи для реєстрації змін у статутних документах коледжу.

На зборах були присутні: офіційні представники Міжна­родного альянсу християнських коледжів і університетів (США) і Кентуккійського християнського коледжу (США). Ін­ші засновники або їх представники були відсутні на зборах.

Збори засновників коледжу винесли такі рішення: вивес­ти із засновників коледжу лише громадян України Х. і У.; затвердити і підписати у новій редакції Статут, змінивши на­зву коледжу; не призначати нового директора коледжу; визна­ти таким, що втратив чинність. Установчий договір, але новий Установчий договір не укладати; призначити уповноважену особу для реєстрації змін до Статуту коледжу.

Господарський суд, розглядаючи цю справу, вірно визнав, що між сторонами склалися правовідносини, які регулюють­ся нормами ЦК України, а саме відносини з приводу створен­ня юридичної особи у формі установи, оскільки відповідно до ст. 1 Установчого договору сторони дійсно із самого по­чатку прагнули створити освітню установу шляхом об’єднання свого майна, коштів та діяльності.

Проте відповідно до ЦК України 2004 р., а коледж продо­вжував існувати і під час дії нового кодексу, коледж — це установа, в якій обов’язково створюються правління та на­глядова рада, які так і не були створені. Збори засновників коледжу, які відбулися 27.04.2007 р., не можна визнати легі­тимним органом управління цією установою. До того ж на зборах, де вирішувалися питання, пов’язані з управлінням коледжем, були присутні офіційні представники Міжнарод­ного альянсу християнських коледжів і університетів (США), Кентуккійського християнського коледжу (США, нині «Кен- туккійський християнський університет»), що свідчить про опосередковану (через представників) їх участь в управлінні справами останнього.

Не вдаючись до аналізу інших питань цієї справи, слід відзначити, що вимальовується така картина. Коледж не тіль­ки юридично вважається навчальною установою, а й фактич­но продовжує існувати в невизначеній формі, оскільки збори засновників поєднують у собі й ознаки загальних зборів учас­ників товариства як вищого органу управління товариства, й ознаки установчих зборів. Про це свідчить не лише сама назва цих зборів, а й перелік тих питань, які на них розгляда­лися, а найголовніше, питання щодо установчого договору про заснування коледжу. Проте, по-перше, установчі збори, а саме вони можуть прийняти рішення щодо створення уста­нови і затвердження установчого акта, в даному випадку Установчого договору, незалежно від того, у якій організаційно- правовій формі створюється юридична особа, не є різновидом загальних зборів учасників, оскільки останні — це орган управління товариством, а на момент скликання установчих зборів товариства як суб'єкта права, в якому здійснюється управління, ще не існує. Те саме можна сказати і про установ­чі збори засновників установи. По-друге, змінити засновників (виключити їх або ввести нових) в установі неможливо, тому що установа — це юридична особа «ідеї», яка існує, вирішую­чи ті ідеальні цілі, які були поставлені перед нею її засновником (засновниками). Нових засновників у тій самій установі бути не може. Спроба ж зробити це зайвий раз свідчить, що самі засновники розглядали коледж ні як установу — вищий на­вчальний заклад, а як товариство, яким воно і було у момент створення, судячи із самої назви спільне підприємство «Кримсько-американський коледж», ЛТД. Тому окремі із за­сновників прагнули всупереч закріпленому на рівні закону механізму набуття установою цивільних прав і обов'язків через легітимні органи, в діяльності яких за чинним законодавством не мають права брати участь засновники, залишити свій вплив на діяльність установи в питаннях управління, зробивши це за допомогою інституту представництва.

Якщо ж проаналізувати спеціальне законодавство у сфері вищої освіти, то слід зауважити, що воно не оперує такими поняттями, як правління та наглядова рада щодо органів освітянської установи. Так, у публічних вищих навчальних закладах (державних і комунальних) вищим органом управ­ління, який одночасно виступає й органом самоуправління, є загальні збори (конференція) науково-педагогічних праців­ників, а між засіданнями — вчена рада установи. Щодо при­ватних вищих навчальних закладів, то вищим органом слід вважати наглядову раду (на практиці — піклувальну раду).

Управління установою виконує правління як одноособо­вий орган — директор, президент, ректор, начальник тощо, який призначається на посаду власником, якщо йдеться про установи публічного права і має виконувати майже всі його функції, за винятком тих, які може виконувати тільки він сам. Якщо йдеться про установу приватного права, то одноособо­вий або колегіальний орган — правління призначається за­сновником, оскільки саме останній прагне, щоб мета була досягнута за рахунок професійної діяльності такої особи (осіб). Правління приймає рішення в порядку, встановленому ст. 98 ЦК України, тобто простою більшістю від числа при­сутніх, якщо інше не встановлено установчим актом або спе­ціальним законом. Свого часу Б. Б. Черепахін зазначав, що коли правління створюється з однієї особи — голови прав­ління, який призначає собі певну кількість помічників — за­ступників, і це передбачено в установчому акті установи, за таких умов порушення одноосібності виконавчого органу не буде, оскільки заступники входять до складу виконавчого органу [236, с. 468]. При цьому особа, яка в силу закону чи установчих документів юридичної особи виступає від імені останньої, повинна діяти в її інтересах сумлінно й розумно.

Вказану норму ЦК України щодо правління установи мож­на тлумачити таким чином. По-перше, закон не встановлює обов’язкової колегіальності правління установи, а лише вказує на таку можливість (ч. 2 ст. 99 ЦК України), а по-друге, жодний наглядовий орган не в змозі реалізувати в повному обсязі на­міри засновника, як це може зробити сам засновник. Окрім того, будь-які вказівки засновника не мають обов’язковості для органів установи, тому що він юридично відсторонений від будь-якого втручання в її діяльність. Тому вважаємо, що на законодавчому рівні необхідно закріпити: а) право засновника установи приймати опосередковано участь у діяльності нею шляхом; б) введення такого органу, як піклувальна рада (або іншого органу), до складу якого обов’язково має входити за­сновник, що сприятиме найбільш всебічному і повному до­сягненню мети й завдань засновника і самої установи.

Досить слушним щодо цього є вислів В. І. Борисової: «Хоча засновник фактично одноособово формує органи управ­ління товариства, а може й сам бути їх членом, що, безумов­но, впливатиме на діяльність товариства, але вже в силу того, що його воля реалізується через ці органи (орган), вона не­одмінно може у чомусь змінитися (тобто не буде збігатися в усьому із волею засновника), а значить, перетворитися на волю юридичної особи» [227, с. 120]. Незважаючи на те, що правник висвітлює проблеми органів управління не установ, а товариств, ці зауваження є цілком слушними і для вирішен­ня проблем органів управління установ та необхідності на­дання прав її засновнику (-ам) брати участь у контролі за її діяльністю, оскільки відсторонення засновника (-ів) від цьо­го та формування ними органів установи, без посередньої участі в такому контролі за нею неодмінно призведе до викривлення мети установи.

І. М. Кучеренко також не погоджується з вітчизняним за­конодавцем щодо змісту положень ст. 83 ЦК України з при­воду відсутності в засновника установи права на управління нею. В обґрунтування своєї думки вона покладає те, що таке положення може порушити права засновників на отримання прибутку від діяльно сті установи або на отримання майна після її припинення [93, с. 9]. У повному обсязі із тверджен­ням автора навряд чи можна погодитися. Установа не має за основну мету отримання прибутку, а якщо й отримує його, то за рахунок здійснення підприємницької діяльності, яка про­вадиться в межах мети установи та сприяє досягненню остан­ньої. Можливість розподілу цього прибутку між учасниками товариства і засновниками установи може призвести до змі­шування юридичних осіб, які створюються в різних органі­заційно-правових формах. У частині надання права заснов­никам управляти діяльністю установою погодитися можна з певним застереженням. Вважаємо, що потрібно надати їм право контролю за додержанням мети установи.

З огляду на чинне законодавство в установчому акті може бути передбачено створення також й інших органів управлін­ня установою, визначати порядок їх формування та склад (абз. 3 ч. 1 ст. 101 ЦК України). Вважаємо, що цією нормою законодавець опосередковано надає можливість створення в установі органу, до якого може входити і засновник.

Новелою ЦК України є те, що він дозволяє змінити мету установи і структуру управління нею (ст. 103) за умови, якщо здійснення зазначеної мети стало неможливим або воно за­грожує громадським інтересам. У цьому разі відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду із заявою про визначення іншої мети установи за по­годженням з її органами управління. У випадку зміни мети діяльності установи суд повинен враховувати наміри заснов­ника і дбати про те, щоб вигоди від використання її майна передавалися тим дестинаторам, яким вони призначалися за наміром засновника. Суд може змінити також структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни ці­лей установи або з інших поважних причин. При зміні мети або структури управління установи її правління зобов’яза­не повідомити суд у письмовій формі про свою думку щодо цього питання.

Вищезгадане положення ЦК України також опосередко­вано надає право засновникові (-ам) установи брати участь в управлінні нею. Це пояснюється тим, що за будь-яких об­ставин незалежно від приписів закону правління установи (як її орган) виражатиме не власну думку щодо зміни її мети або структури управління, а думку саме засновника (-ів) устано­ви, оскільки формування мети установи та її органів покла­дено на останнього (-іх) (статті 99 та 101 ЦК України).

Перспективне законодавство України також приділяє пев­ну увагу органам управління установами. Так, відповідно до статей 20 і 21 проекту Закону України «Про мікрокредитуван- ня суб’єктів малого підприємництва спеціалізованими уста­новами» [164] органом управління установою є її виконавчий орган, структура і склад якого визначаються радою піклуваль­ників. Виконавчий орган може бути колегіальним або одно­особовим. Він очолюється керівником установи. В установі для забезпечення ефективної статутної діяльності поряд з ви­конавчим можуть утворюватися й інші органи. Компетенцію виконавчого органу установи становить вирішення питань, пов’язаних з керівництвом і її поточною діяльністю. Права та

2.3. Органи управління установою обов'язки членів виконавчого й інших органів установи ви­значаються її статутом та трудовими контрактами, що укла­даються кожним членом її органів з керівником установи, а останнім — з одним із членів ради піклувальників, уповно­важеним на це нею.

Відповідно до статей 42 та 50 проекту Закону України «Про непідприємницькі організації» [168] керівництво по­точною діяльністю установи здійснюють обрані або призна­чені вищими керівними органами по стійно діючі статутні органи, які незалежно від назви є колегіальними (рада дирек­торів, правління, тощо). Колегіальний виконавчий орган скла­дається не менше ніж з двох дієздатних осіб, причому не менше половини з них має проживати в Україні. Вони не можуть передавати свої повноваження третім особам, якщо цього прямо не передбачено статутом. Ці члени несуть колек­тивну відповідальність за збитки, завдані організації своїми діями чи бездіяльністю, що призвели до порушення статуту чи законодавства. Від такої відповідальності звільняється той член, що при прийнятті рішення, що призвело до нанесення збитків організації, виклав свою незгоду з ним у письмовій формі, яка долучається до протоколу засідання. Для контролю над результатами фінансової діяльності організації, правиль­ністю та законністю здійснення фінансових надбань та витрат організації вищим керівним органом непідприємницької ор­ганізації формується контрольно-ревізійний орган — ревізій­на комісія, призначається ревізор або контролер чи встанов­люється порядок залучення незалежного аудитора (ст. 47 проекту Закону).

Новелою в законодавстві є й застосування у ст. 48 проекту цього Закону такого поняття, як «виконавчий апарат (виконав­ча дирекція, штатний персонал)», що утворюються для забез­печення поточної діяльності організації. Порядок його форму­вання та підпорядкованість визначається статутом організації або окремим рішенням відповідного органу управління.

До речі, нормативно-правові акти з питань діяльності окремих видів установ не забороняють засновникам брати

участь в управлінні установою. Так, відповідно до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» за­сновник благодійної організації, у тому числі й благодійної установи (ст. 6), приймає рішення про її заснування, затвер­джує статут (положення), формує орган управління, заслухо­вує звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим вико­ристанням її коштів і майна, вирішує інші питання, віднесені законом і статутом (положенням) благодійної організації до його компетенції (ч. 3 ст. 5). Іншими словами, спеціальний закон, на відміну від загального, не містить жодних заборон стосовно управління благодійною установою засновником, що свідчить про можливість управління нею саме ним.

Російський законодавець, як і український, також не при­діляє до статньої уваги питанню, присвяченому управлінню установою. Так, Закон РФ «Про некомерційні організації» [117], що визначає систему управління некомерційними ор­ганізаціями, згадує установу як непідприємницьку юридичну особу і вказує на те, що засновник некомерційної організації здійснює управління нею. Щодо фондів, то порядок управ­ління ними за цим законом здійснюється відповідно до ста­туту, а релігійних і громадських організацій — згідно із за­коном. Що ж стосується установ, то закон не визначив не тільки систему органів управління ними, а й відповідне за­конодавство, яке регулювало б це питання. Подібна ситуація має місце й у законодавстві України, оскільки засновник від­сторонюється від управління організацією, яку він створив і за допомогою якої досягатиметься його мета. Тому вважаємо за необхідне більш детально визначити в нормах ЦК України повноваження засновника (-ів) установи щодо контролю за її діяльністю.

Вбачається, що для досягнення мети, встановленої заснов­ником (-ами) установи, в останній слід запровадити створен­ня координаційного органу, про який вже згадувалося рані­ше, — піклувальну раду, яка здійснювала б контроль за до­сягненням мети установи. До складу цього органу обов’язково повинен входити засновник (-и).

До виключної компетенції піклувальної ради установи слід віднести здійснення контролю за додержанням мети ді­яльності установи, яка має право: а) визначати стратегію ді­яльності установи; б) узгоджувати її внутрішні документи; в) призначати внутрішні перевірки й зовнішній аудит устано­ви; г) надавати свої рекомендації щодо доцільності ліквідації чи реорганізації; д) визначати напрямки використання майна при ліквідації установи; е) вирішувати інші питання, що де­легуються їй засновниками.

Незважаючи на викладені перспективні положення укра­їнського законодавства з приводу діяльності установ та інших непідприємницьких організацій, вітчизняний законодавець у більшості випадків залишає за собою право на відсторонен­ня засновників установи від управління нею, з чим, на нашу думку, погодитися неможливо.

За статтями 29 і 32 проекту Закону України «Про непід- приємницькі організації» [168] структуру органів непідпри- ємницької організації, якщо інше не передбачено установчим документом організації, становлять: 1) вищий орган; 2) ви­конавчий орган; 3) керівник організації; 4) контрольно- ревізійний орган. Вищим органом установи та фонду є на­глядова рада. Вона складається не менше як із трьох дієздатних осіб. До виключної компетенції вищих органів непідприємниць- кої організації належить (ст. 33 проекту Закону): 1) обрання виконавчого й контрольно-ревізійного органів, керівника організації, а також формування інших органів, затвердження положень про їх діяльність; 2) затвердження символіки орга­нізації; 3) визначення основних напрямків діяльності; 4) прий­няття рішення про реорганізацію, злиття, поділ, виділення, перетворення організації чи про її ліквідацію; 5) затверджен­ня звітів про фінансову діяльність, заслуховування і затвер­дження висновків ревізійної комісії по результатах перевірки її фінансової діяльності; 6) прийняття рішень про заснування чи участь в інших юридичних особах; 7) встановлення об­межень щодо розпорядження майном органами організації. До виключної компетенції наглядової ради установи також належить ухвалення Положення про установу. Керівництво поточною діяльністю непідприємницької організації (ст. 34) здійснює обраний або призначений вищим органом виконавчий орган непідприємницької організації (рада директорів, прав­ління тощо). Чисельний склад виконавчого органу організації визначається рішенням її вищого органу, якщо інше не вста­новлено статутом товариства чи положенням про установу.

Виходячи зі змісту вищевикладеного, вважаємо за необ­хідне створювати в установі такі органи управління, як-то: піклувальну раду (координуючий та волеутворюючий орган); правління (волевиявляючий орган); наглядову раду (контро­люючий орган).

За ЦК України нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада (ч. 2 ст. 101). Вона також наглядає за управ­лінням майном установи, дотриманням її мети та за іншою діяльністю відповідно до установчого акта. На відміну від компетенції піклувальної ради, до складу наглядової ради не може входити засновник. Ось чому для надання права заснов­никові (-ам) брати участь у здійсненні контролю за додер­жанням мети установою, на наш погляд, більш доцільно створювати саме піклувальну раду з урахуванням зазначених особливостей цього органу.

Точку зору щодо відмови від наглядової ради юридичної особи підтримують окремі правники, зокрема О. Р Кібенко [74, с. 38-39]. Незважаючи на те, що її точка зору стосується органів управління товариствами, вважаємо, що цю пропо­зицію слід поширити й на установи. Це зумовлено тим, що в одних непідприємницьких організаціях може існувати на­глядова рада, а в інших — ні (наприклад, в установі, де пра­цює п'ять осіб). Тобто наглядові ради можуть бути створені у великих суспільно корисних організаціях, фондах, фунда­ціях, а для невеликих за своїми розмірами організацій (район­ного чи міського масштабу), а саме для науково-аналітичних, дослідницьких організацій, які займаються тією чи іншою громадською роботою, немає потреби в існуванні такого ор­гану, як наглядова рада.

Піклувальна рада виконуватиме контролюючі функції, спонукаючи правління до належного виконання своїх функ­цій. Це повною мірою узгоджується з позицією законодавця і дає можливість поділити органи управління установою на:

а) органи, створення яких є обов’язковим (правління та наглядова рада) (частини 1 та 2 ст. 101 ЦК України);

б) органи, створення яких не є обов’язковим (піклувальна рада, рада засновників, загальна рада та ін.) (абз. 2 п. 1 ст. 101 ЦК України).

Вважаємо, що функціонування особи як засновника уста­нови не завершується визначенням мети її діяльності й виді­ленням майна для її досягнення, а заборона засновнику управ­ляти нею пов’язана лише з тим, що установа не є об’єднанням осіб, тобто союзом. Особа ж, яка свідомо йшла на заснування, так би мовити, «ідеального союзу», не втрачає до його діяль­ності інтересу як можливості досягти соціально значущу мету. Тому є сенс на рівні ЦК України закріпити за засновником (-ами) право своєрідного контролю за діяльністю установи і створити в структурі її органів піклувальну раду, в діяльнос­ті якої братиме участь і засновник. Особливістю такого органу має стати те, що останній здійснюватиме безпосередній конт­роль за дотриманням мети установи та інтересів засновника (-ів) упродовж її діяльності. У зв’язку з цим пропонується вне­сти зміни до ЦК України, виклавши ст. 101 у такій редакції:

- абз. 1 ч. 1 ст. 101 ЦК України: «Засновники установи не беруть участі в управлінні нею, але беруть участь у роботі піклувальної ради »;

- абз. 2 ч. 2 ст. 101 ЦК України: «Наглядоварада здійснює нагляд за управлінням майном установи, дає згоду на здій­снення установою певних видів підприємницької діяльності і здійснює нагляд за діяльністю установи».

Пропонується також доповнити ст. 101 ЦК України час­тиною 3, виклавши її в такій редакції:

- ч. 3 ст. 101 ЦК України: «Контроль за додержанням мети установи здійснює піклувальна рада, до складу якої входить (-ять) засновник (-и)».

Цікавим з огляду на те, що рішення органів установи є обов’язковими для її учасників, є питання про можливість скасування рішення відповідного органу управління вже піс­ля того, як установа припинила свою діяльність, змінивши організаційно-правову форму. З цього приводу інтерес пред­ставляє справа, розглянута Господарським судом Тернопіль­ської області (далі — господарський суд) за позовом фізичної особи М. до приватного вищого навчального закладу «Інсти­тут економіки і підприємництва» (далі — ПВНЗ) про визнання недійсними рішень його органів і стягнення з відповідача на користь М. 1700 грн моральної шкоди [204]^[XV].

Сутність спору полягає в такому. ПВНЗ утворився вна­слідок реорганізації шляхом перетворення ТОВ «Інститут економіки і підприємництва» (далі — товариство) на вимогу Закону України «Про вищу освіту» та наказу Міністерства освіти і науки України від 05.02.2003 р. «Про затвердження примірного статуту вищого навчального закладу». Учасником товариства був М., який у 1995 р. поступився 15 % належної йому частки у статутному фонді товариства на користь іншої особи. За рішенням зборів засновників товариства від 27.12.2004 р. унаслідок того, як М. відмовився підписувати запропоновану редакцію Статуту ПВНЗ, він не був включений до кола засновників останнього.

Господарський суд вірно зазначає у своїй ухвалі, що юри­дична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації (ст. 104 ЦК України). При цьому юридична особа вважається припиненою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

У нашому випадку відбулося перетворення юридичної особи, тобто суттєва зміна її правого статусу з ТОВ, отже, з підприємницького товариства вищий заклад став приватною установою, тобто непідприємницькою юридичною особою. У разі перетворення до нової юридичної особи — установи переходить усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи — товариства (ст. 108 ЦК України).

На перший погляд складається враження, що М. вправі подати позов до ПВНЗ. Але слід враховувати, що йдеться про рішення, яке приймалося органом управління юридичної осо­би, якої вже не існує. Органи ж будь-якої юридичної особи, як уже зазначалося, не є самостійними суб'єктами права, вони невіддільні від юридичної особи, і їх дії розглядаються як дії самої юридичної особи, оскільки, як правило, а саме воно спрацювало в нашому випадку, юридична особа лише через свої органи набуває цивільних прав та обов'язків (ст. 92 ЦК України). Якщо не існує юридичної особи, то, безумовно, не існує і її органів. Звідси вимоги М. про визнання недійсними рішень вищого органу товариства, визнання недійсним Ста­туту ПВНЗ та поновлення М. у складі учасників товарист­ва не можуть бути задоволені, якщо останнє на момент пред'явлення позову припинило свою діяльність. У цьому разі та обставина, що ПВНЗ є правонаступником товариства, значення не має.

2.4.