Вищі виконавчі органи влади (органи управління) в політичній системі Війська Запорозького

Систему вищих виконавчих органів влади періоду Націонзль- ної революції другої половини XVII ст. уособлював Генеральний уряд. Він уважався головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом Козацько-гетьманської держави.

Інститут гетьманства посідав надзвичайно важливе місце J політичній системі Козацько-гетьманськоїдержави. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становишс України.

Гетьмана обирала Генеральна рада формально пожиттєво. Це зафіксовано в положеннях Березневш та інших «гетьманських стапкй¹ Але фактично - як засвідчили долі 1. Виговського, I. Брюховенько- ro, Д. Многогрішного та інших, позбавлених гетьманства рішенням

Генеральної ради чи в результаті заколоту правителів, вибори здійснювалися «до ласки войсковой».

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень у сфері законодавчої, виконавчої та судової влад. Він скликав загальну раду і раду старшини, керувавними, брав участь в обговоренні питань і ухваленні рішень ради, організовував ix виконання, очолюючи адміністрацію; за гетьманським підписом виходили найважливіші розпорядження та універсали - правові акти, що мали силу закону; він гакож очолював судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією; організовував і керував фінансами, встановлював податки, розпоряджався земельним фондом; визначав напрями зовнішньополітичноїдіяль- ності країни; очолював військо.

Юридичну основу влади гетьмана становили норми усного звичаєвого права - «давні права та вопьності», пристосовані до державного статусу України, міждержавні договори і санкціоновані державою законодавчі акти. Конституційним актом діяльності гетьмана стали прийняті Загальною військовою радою у червні 1648 p.

He всі з українських гетьманів мали однакові повноваження. Найширші повноваження спромігся зосередити у своїх руках Б. Хмельницький. Гетьман на правах головуючого входив до складу Загальної військової ради і ради старшин, які без його участі були неправочинними ухвалювати будь-які рішення. Він скликав і розпускав названі ради, вів їхні засідання, визначав коло пигань, що підлягали розгляду. Вагомим елементом у системі зміцнення державної влади гетьмана було визнання його як носія вищої державної влади монархами інших країн. Розуміючи це, Б. Хмельницький розгорнув широку дипломатичну діяльність (з Кримським ханством, із Польщею, Москвою, Валахіао, Волощиною, Семигородом). Першим вагомим успіхом козацькоїдипломатіі стала морська конвенція, підписана в лютому 1649 p. з Туреччиною,- «Договір поміж Цісарем турецьким і Військом Запорозьким із народом руським відносно торгівлі па Чорному морі», що свідчило про визнання України як суб’єкта міжнародного права. Б. Хмельницький стояв па чолі українського козацького війська. здійенював контроль за діяльністю полкових і сотенних урядів. Йому⁷ належали повноваження верховною судді держави. Він мав право здійснювати судочіпісіво в першій інстанції та змінювати рішення нижчих судів у касаціп- ному порядку. Гетьман видавав нормативні акти, якими рсіламен- тувалася діяльність судових органів. Отже, з опертям па демократичні республіканські принципи козацького права, за гетьманом ^адконодавчо було закріплено повноваження глави державу.

7'

У розвитку інституту гетьманства в окремі періоди мали місце авторитарні тенденції та прагнення до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Це виразно проявилося в політиці гетьманів I. Виговського, Д. Многогрішного, ГСамойло- вича та 1. Мазепи. Кожний з них намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив і ще за життя визначити свого наступника. Найбільшого успіху в цьому досяг Б.

У період правління 1. Виговського, Ю. Хмельницького та 1. Брю- ховецького відбулося обмеження влади гетьмана. 1 Іричинами цього стали: непослідовна політика самих гетьманів, боротьба за впаду між старшинськими угрупованнями та активна протидія царського уряду інститутам гетьманства. Стабілізація і певний розвиток влади гетьмана припали на правління 1. Самойловича, а згодом - і I. Мазепи. Це стало можливим завдяки виваженій політиці гетьманів, які змогли заручитися підтримкою Росії.

Козацький звичай передбачав також посаду наказного гетьмана - тимчасового виконувача обов’язків гетьмана. Правління наказного гетьмана встановлювалося за умов, коли посада гетьмана ставала вакантною, коли гетьман не міг виконувати своїх обов’язків за станом здоров’я, коли гетьман тимчасово покидав столицю, а також із метою проведення военної операції чи для виконання інших завдань. Окремі автори (А. Козаченко) стверджують, що наказне гетьманство було інститутом, який забезпечував функціонування в період Руїни і став перепоною на шляху скочування України до анархії.

Генеральна старшина —обозний, писар, два судді, два осавули, хорунжий та бунчужний — відігравала важливу роль у системі організації політичної влади Козацько-гетьманської держави.

Першим державцем після гетьмана був генераіьнтї of>oшип. Функціональні обов’язки його насамперед полягали в керуванні військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її магеріальне забезпечення, підбирати й представляти для затвердження гетьмана та генеральної старшини штат генеральної військової ар-іплерії - осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та іп. Отже, обозний очолював генеральну артилерію та аріилерінську канцелярію. До того ж, на генерального обозпого було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська. Крім прямих функціональних обов’язків, генеральний обозний часто як наказний гегь- ман виступав начальником окремих козацьких формувань або заступав гетьмана під час його відсутності в Україні. ІІерідко генеральні обозніочолювали повноважні носольсівадо шкордоппнх правигетів.

Генеральний писар був другою за значенням в Українській державі другої половини XVlI ст. посадовою особою у цивільних справах. Писар за своїми обов'язками стояв найближче до гетьмана ia °ув найбільш обізнаннїї у справах поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Генеральними пнеарямн обиралиосіб. які ма ні повчим канцелярський досвід. У розпорядженні писаря перебувала генеральна військова канцелярія, в якій працював нлаз капцеляріг ^ст,в> усі - з освії'ою та знанням мов.

Генераяьинії суддя (спершу один, а згодом двоє) очолював нан- вищий судовий орган - апеляційну інсзаііцію для полкових і coreii- ннх судіц. Прямими обов'язками суддів буди розгдяд і вііпесснпя ^miPOKy за цивільними позовами. Для вирішення кримінальних справ скликалася суддівська колегія Генераіьіпиї тигьковшї суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального військовогосуду.

Як й інг.іих генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконаннями прямих функціональних обов’язків. Вони також виконували різноманітні доручення гетьмана. Досить часто суддів виряджали на чолі посольств до чужих країн, вони виконували функції наказних гетьманів.

Дослідники (В. Горобець) на основі аналізу з історичних джерел середини - другої половини XVlI ст. висловлюють думку, що названі генеральні старшини становили вищу групу гетьманського уряду. До складу нижчої входили генеральні осавули, хорунжий та бунчужнин. B ієрархічній драбині Війська Запорозького перша група стояла вище за полковників, тоді як друга була на рівні полкової старшини. (Під час Глухівської ради 1669 p. генеральні хорунжий та бунчужииїї отримали жалування на рівні сотників і полкових писарів).

Генеральні оссіву.іи виконували здебільшого військові функції. Вони командували козацьким військом, організовували караульн; службу, частіше за інших генеральних старшин виконували всілякі поліційні функції, проводили судові розслідування, доводили до виконання вироки Генерального військового суду, виконували розпорядчі функції.

Протягом другої половини XVIl - початку XVIII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на генеральній або старшинській раді та гетьманське призначення 3 формального боку, згідно з традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку Однак, як свідчить історичний матеріал, більшість генеральних старшин зберігали свої посади. Владу втрачали лише ті з них, хто скомпрометував себе в очах російських властей або надто тісно був пов’язаний з попереднім, уже скинутим із гетьманства, правителем.

Центральними органами виконавчої влади Козацько-геть- манської держави були військові канцелярії. При гетьмані була організована військова, або гетьманська (генеральна) канцелярія, яка стала центральною установою гетьманськогоділоводства. Генеральна військова канцелярія протягом усього часу існування Української держави служила інструментом реалізації постанов генеральних) старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру: - звіти й листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, дипломатичне листування, виготовлялися гетьманські універсали, мобілізаційні накази, майнові пожалування, ордери на податкові пільги тощо.

У другій половині XVII ст. діяли й інші центральні галузеві органи управління - генеральна артилерійська канцелярія, канцелярія генерального суду, почала формуватися скарбова (фінансова) канцелярія. Генеральна артичерійськсі канцелярія забезпечувала боєздатність артилерії, виконувала управлінські, наглядові та облікові функції. Канцелярія Генерального суду забезпечувала проведення засідань генерального суду, вела судові справи. Скарбова канцелярія організовувала та контролювала збір податків, вела облік прибутків і видатків, облік земельного фонду.