Правоздатність установ

Цивільна правоздатність юридичної особи залишається предметом пильної уваги з боку цивілістів, хоча і знаходить своє відбиття в загальних положеннях цивільного законо­давства й теорії права.

Під правоздатністю розуміють здатність суб'єкта права мати цивільні права й нести обов'язки. Прийнято розрізняти загальну (універсальну) і спеціальну (обмежену) правоздат­ність. Якщо до встановлення ринкових відно син цивільна правоздатність (далі — правоздатність) юридичної особи була спеціальною (обмеженою)^[XVI] [226, с. 129], то сьогодні, за загаль­ним правилом, її мають юридичні особи публічного права.

Універсальна правоздатність надає можливість суб'єкту права мати будь-які цивільні права та обов'язки, необхідні для здійснення діяльності, яка не суперечить закону. Таку правоздатність мають фізичні особи, а з моменту набрання чинності ЦК України — і всі юридичні особи приватного права незалежно від їх організаційно-правової форми, тобто вони наділяються можливістю мати такі самі цивільні права й обов'язки, що має і фізична особа, окрім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.

Спеціальна правоздатність означає наявність лише тих прав та обов'язків юридичної особи, які закріплені у її стату­ті (установчому акті) та законі. До кодифікації цивільного законодавства, як раніше зазначалося, установа могла мати лише спеціальну правоздатність, що на той період розвитку суспільства повністю відтворювало сутність цього виду юри­дичної особи.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Це означає, що юридична особа має право займатися всіма видами діяль­ності, вчиняти правочини, вступати в різноманітні відноси­ни, не заборонені законом, а також те, що законодавець відмовився від примату спеціальної правоздатності юридич­них осіб.

Зазначені положення законодавства є новими і мають як позитивні моменти, так і негативні. В літературі відзначаєть­ся, що новітні норми ЦК України відповідають тенденції до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, врахо­вуючи те, що в ринкових умовах засто сування принципу спеціальної правоздатності не відповідає умовам підприєм­ницької діяльності [226, с. 129].

Проте відносно непідприємницьких юридичних осіб, включаючи непідприємницькі товариства й установи, такий підхід не можна визнати виваженим, оскільки останні ство­рюються виключно для досягнення певної мети, а отже, на­дання їм загальної (універсальної) правоздатності не узгоджу­ється з цільовим характером їх діяльності.

Якщо здійснити невеликий екскурс в історію цього пи­тання, то можна побачити, що саме Основи цивільного за­конодавства Союзу СРСР та союзних республік (далі — Осно­ви) [121] закріпили загальну норму, відповідно до якої юри­дичні особи мали право здійснювати будь-які види діяльнос­ті, що не суперечать змісту їх статутних документів і не були заборонені законом (ст. 12). Ця норма стосувалася правоздат­ності всіх юридичних осіб незалежно від їх організаційно- правових форм та видів, включаючи й установи, які отримали статус юридичних осіб тільки з прийняттям цивільних кодексів союзних республік 60-х рр. І хоча Основи декларували рівність усіх юридичних осіб, але фактично права юридичної особи для установ того часу, а вони були виключно державними, були потрібні тільки для того, щоб мати змогу отримати на легаль­них підставах певне майно (інвентар, канцелярські прилади, навчальну літературу тощо) для здійснення діяльності, яка мала допоміжний до виробничої діяльності характер. І в доктрині цивільного права того часу поширеною була теза, що установи потрібні лише для виконання допоміжних функцій по відно­шенню до основних господарських, а тому й наділяються спе­ціальною правоздатністю [189; 191; 192].

У ринкових умовах ситуація змінилась і будь-яка юридич­на особа незалежно від того, в якій організаційно-правовій формі вона створена, до якої групи належить — підприєм­ницьких чи непідприємницьких юридичних осіб, є рівно­правним учасником цивільних відносин, незалежно від того, професійний чи непрофесійний його учасник.

ЦК України містить загальні положення щодо правоздат­ності юридичних осіб приватного права (ст. 91), хоча він і не враховує особливостей непідприємницьких юридичних осіб, включаючи і таку їх організаційно-правову форму, як устано­ва. Тому положення зазначеної статті поновили дискусію, пов'язану із правоздатністю установ.

При дослідженні цієї проблеми погляди правників поді­лились. Одні з них вважають, що установа має бути наділена загальною правоздатністю [90, 64-65], інші ж доводять необ­хідність закріплення за нею спеціальної правоздатності. Інак­ше кажучи, перші не вбачають підстав для звуження право­здатності для будь-яких видів і форм юридичних осіб, а тому визнають загальну правоздатність узагалі за всіма юридич­ними особами, а другі вважають, що діяльність юридичних осіб зумовлюється метою їх створення і відстоюють закріп­лення за окремими видами юридичних осіб, включаючи пев­ні види підприємницьких товариств, зокрема страхових това­риств, а найголовніше — установ, спеціальну правоздатність [53, с. 169-171; 221, с. 15].

З останнім підходом слід погодитися, враховуючи таке. Як зазначається в літературі, надання установам разом з під­приємницькими товариствами можливо сті здійснення під­приємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність має бути загальною (універсальною), оскіль­ки, по-перше, не всі з них взагалі можуть займатися підпри­ємницькою діяльністю, а по-друге, якщо це й відбудеться, то ця діяльність має узгоджуватися (підкорятися), перш за все, меті створення організації: прибуток від підприємницької діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функ­ціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. Оскільки установи створюються для досяг­нення визначеної засновниками соціально значущої мети (ч. 3 ст. 83 ЦК України) за рахунок виділеного майна, тому спеціальна правоздатність установи зумовлюється метою її створення [226, с. 130]. З цим слід погодитися. Закріплення загальної правоздатності за установами суперечитиме самій їх суті, оскільки вони не є професійними учасниками цивіль­ного обороту.

З приводу цього цікавим є підхід до правоздатності юри­дичних осіб, який спостерігався і раніше. Так, відомий фран­цузький цивіліст Савіньї вважав юридичну особу навіть мен­шою мірою правоздатною, ніж малолітнього, тому що той може стати дорослим, а юридична особа ніколи не буде повно­літньою [141, с. 31]. Правник чітко відрізняв правоздатність фізичної особи як істоти природної і правоздатність юридич­ної особи як істоти штучної, а тому поділяв їх правоздатність на загальну і спеціальну.

Не таким категоричним був Є. М. Трубецькой, вважаючи, що юридичні особи мають правоздатність і дієздатність у різ­ному обсязі виключно залежно від тих цілей, яким вони слу­гують. Він підкреслював, що цілі юридичних осіб надзвичай­но різноманітні, а тому зміст прав, які їм належать, теж досить широкий. Причому вчений підкреслював одну особливість: юридичні особи схожі між собою більш у тих правах, які вони не можуть мати, а не в тих, якими вони користуються в дій­сності [112, с. 148]. Із цими міркуваннями слід погодитися, тому що фізичні та юридичні особи за своєю природою — це різні суб'єкти цивільних відносин. Навіть незважаючи на те, що український законодавець прирівнює всіх юридичних осіб у своїй правоздатності до фізичних осіб, юридичні особи мають певні винятки з цього, оскільки вони як штучні суб'єкти не можуть виступати у ролі спадкодавців, не можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання, що є свід­ченням того, що правоздатність цих суб'єктів все ж різна.

Майже тотожної позиції дотримувався і В. І. Синайський, який щодо правоздатності юридичних осіб узагалі та установ, зокрема, зауважував, що будь-яка юридична особа може мати виключно спеціальну правоздатність. Він пояснював це тим, що на відміну від фізичної особи юридична може здійснюва­ти свою правоздатність вічно; спеціальна ж правоздатність юридичній особі необхідна, щоб о стання не могла панувати над людиною. Це особливо небезпечно там, де ми маємо справу з установами. Отже, в союзах (товариствах.

Ігнорування специфічного правового статусу установ простежується в тому, що юридичні особи наділені за ЦК України загальною правоздатністю без будь-яких обмежень, хоча, на наш погляд, спеціальний характер установ не під­лягає сумніву. Так, підприємницька діяльність непідприєм- ницьких юридичних осіб (товариств і установ) є обмеженою, оскільки вона має відповідати основній меті їх створення (ст. 86 ЦК України). Вирішення цієї проблеми Є. В. Булатов вбачає у нормативному закріпленні вичерпного переліку видів підприємницької діяльності, дозволених непідприємницьким організаціям, зокрема установам [26, с. 194-195]. Із думкою вченого погодитися повною мірою не можна, оскільки вста­новлення такого переліку не впливатиме на обсяг правоздат­ності установ. Адже за вимогами закону установи можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона сприяти­ме досягненню мети визначеної засновниками, а тому опо­середковано законодавець уже встановлює обмеження у її видах для установ.

Ми вважаємо, що слід підтримати позицію О. С. Янкової щодо необхідності закріплення загальної правоздатності лише за підприємницькими юридичними особами. Правник вірно зазначає: самі цілі створення й діяльності непідприємницьких юридичних осіб у ЦК України сформульовані досить нечітко, як і обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Ві­рогідно, що положення законодавства, які породжують плу­танину відносно правоздатності непідприємницьких юридич­них осіб, залишаться, і це неможливо буде обґрунтувати світо­вими тенденціями, які йдуть зовсім іншим шляхом, залиша­ючи загальну правоздатність за підприємницькими юридич­ними особами, а спеціальну — за непідприємницькими [248, с. 65].

І. Б. Чайкін щодо загальної правоздатності юридичних осіб вказує, що вона виступає загальною сферою функціону­вання юридичних осіб, обумовленою їх сумісною юридичною природою, а спеціальна надає суб’єктові правовідносин пра­ва тільки до меж, де ця правоздатність втрачає свою юридич­ну силу через встановлення обмеження для захисту публіч­ного інтересу [232, с.

З цим слід погодитися, тому що реалізувати на практиці норму про загальну правоздатність, установи не можна, оскільки: а) вони створюються для досягнення певної мети; б) дозвіл на заняття ними підприємницькою діяльністю має бути прямо передбачений у законі; в) у випадках, встановле­них законом, необхідно отримати ліцензію на зайняття певним видом діяльності [163].

З. А. Колотигіна відзначає, що відносно установ у законо­давстві чітко проведено принцип їх спеціальної правоздат­ності, який знаходить своє відбиття у створенні останніх для конкретної мети, визначеної засновником і установчими до­кументами (установчим актом) установи [81, с. 30].

Привертає на себе увагу точка зору Я. Р. Веберса, який побоювався, що з погляду на те, що спеціальна правоздат­ність є винятком із правоздатності загальної, цим самим зне­ціниться поняття останньої, оскільки вона не може бути в та­кому випадку загальною. Якщо ж спеціальна, як він її ще називав, конкретна правоздатність доповнює загальну (аб­страктну) можливістю до володіння будь-якими правами й обов’язками, то неможливо пояснити, яка ж роль загальної правоздатності в набутті прав та обов’язків, на які поширю­ється правоздатність спеціальна [30, с. 43]. З цим погодитися важко, оскільки вести мову про доповнення загальної право­здатності спеціальною некоректно. Спеціальна правоздатність є саме винятком із загальної, оскільки обидві найтіснішим чином пов’язані між собою. Отже, слід підтримати точку зору тих правників, які вважають, що непідприємницькі юридич­ні особи, що створюються у формі установи, повинні мати спеціальну правоздатність.

Як і будь-яка інша організаційно-правова форма юридич­ної особи, установа має свої види, а тому повною мірою мож­на стверджувати про наділення останніх також спеціальною правоздатністю. Такий підхід є усталеним у доктрині цивіль­ного права. Однак О. Ю. Літвіна, досліджуючи правовий статус благодійних установ, доходить висновку, що останні є суб’єктами спеціальної (змішаної) правоздатності залежно від того, закріплено за ними в установчих документах право на здійснення підприємницькою діяльністю чи ні. Спеціаль­ною правоздатність у благодійної організації буде лише за умови, якщо її засновники не передбачили права на здійснен­ня підприємницької діяльності в статуті (установчому акті), тоді така організація здійснює виключно діяльність благо­дійну. І навпаки, якщо у вищевказаних документах закріпле­но право на здійснення підприємницької діяльно сті благо­дійною організацією для досягнення поставлених цілей і вона її здійснює, у цьому випадку має місце так звана змішана правоздатність [102, с. 6]. Навряд чи в даному випадку можна говорити про так звану змішану правоздатність.

Ще раз наголошуємо, що спеціальна правоздатність є саме винятком із загальної, о скільки обидві найтіснішим чином пов’язані між собою, а тому ні про яку змішану правоздат­ність, навіть коли непідприємницька юридична особа здій­снює підприємницьку діяльність, мова не може йти, тому що спеціальна правоздатність не «дотягує» до загальної, а ніяк не змішується з чимсь невідомим. Передбачена в установчо­му акті можливість здійснення підприємницької діяльно сті жодним чином не впливає на обсяг правоздатності цих юри­дичних осіб, о скільки закон надав їм право її здійснювати, а щодо засновників, то вважаємо, що хоча засновник устано­ви і визначає мету її діяльності, але він позбавлений права заборонити їй займатися підприємницькою діяльністю всу­переч вимогам закону.

Л. В. Щенникова, характеризуючи бібліотеку як юридич­ну особу, обґрунтовує ідею про її некомерційну (непідпри- ємницьку. — І. Ж.) сутність, оскільки діяльність останніх, пов’язана з отриманням прибутку, повинна мати залежний характер і не заважати меті установи, яка полягає в задово­ленні духовних потреб громадян [246, с. 25]. Вважаємо, що науковець не бере до уваги обставину, яка зобов’язує устано­ви, зокрема бібліотеки, при здійсненні ними підприємницької діяльності дотримуватися вимог закону, що така діяльність має саме сприяти досягненню встановленої мети і відповіда­ти статутним цілям установи. Ось чому не можна стверджу­вати, що остання може якимось чином заважати виконанню цілей, покладених на неї засновником.

Обсяг правоздатності установи визначається не тільки її загальним або спеціальним характером, а й характером вка­зівок закону щодо правового статусу самої установи. І. Б. Чай- кін, приєднуючись до С. М. Братуся, наголошує на тому, що зміст спеціальної правоздатності установи обґрунтовується її конкретними цілями відповідно до закону, статуту (поло­ження), для досягнення яких вона була створена [232, с. 88]. Таким чином, саме надання можливості установам здійсню­вати підприємницьку діяльність (на відміну від товариств) є однією з умов наділення їх спеціальною правоздатністю.

Відповідно до закону установи мають право здійснювати підприємницьку діяльність, але яким чином це відбувається і про яку підприємницьку діяльність може йти мова? Не мож­на сказати, що ЦК України не позбавив установи права ство­рювати для цього підприємницькі юридичні особи, він про це просто умовчує. Але якщо установа безпосередньо здій­снюватиме підприємницьку діяльністю, то така діяльність має певні обмеження, оскільки повинна бути спрямована тільки на виконання мети цієї установи і бути безпосередньо з нею пов'язаною. Якщо ж її здійснюватиме підприємницька юри­дична о соба, яка створена установою, то обмеження видів підприємницької діяльності не існує, оскільки це буде само­стійний суб'єкт цивільних відносин.

Тому вважаємо доцільним внести зміни до ЦК України в цьому питанні, а в Законі України «Про установи», якщо він буде прийнятий, передбачити норму, за якою при створенні установою підприємницької юридичної особи діяльність останньої має бути в певній частині спрямована на задово­лення потреб установи (надання грошових коштів, отриманих внаслідок такої діяльності; надання матеріально-технічних засобів та ін.). Прив'язка ж діяльності створеної юридичної особи під мету установи неможлива, оскільки це буде обме­женням загальної правоздатності підприємницької юридичної особи.

До того ж ЦК України передбачив можливість зміни мети установи. Це відбувається за заявою органу державної реє­страції, погодженої з органами управління установою в судо­вому порядку. Мотиви звернення до суду мають виключний перелік — здійснення мети стає неможливим або досягнення мети загрожує суспільним інтересам (ч. 1 ст. 103 ЦК України). Орган державної реєстрації за погодженням з органами управ­ління установою може звернутися до суду із заявою про ви­значення іншої мети установи. Суд у разі зміни мети повинен тим часом враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника. Якщо від зміни мети залежить зміна структури управління установою, то суд теж це може зробити, хоча зміна структури управління може відбуватися за рішенням суду і з інших поважних причин. Правління зобов’язане по­відомити свою думку суду з питань зміни мети і структури управління установи в письмовій формі.

З точки зору М. Ю. Тихомирова, при реалізації спеціальної правоздатності шляхом здійснення підприємницької діяль­но сті установа може надавати різні види по слуг. Так, вона може надавати в оренду майно, займатися торгівлею покупних товарів та устаткування, здійснювати посередницькі послуги, брати часткову участь у діяльності інших установ, придбава- ти акції й облігації та інші цінні папери, виконувати інші види діяльності [83, с. 17]. Наприклад, установа, створена для роз­витку фізичної культури та спорту, може здійснювати підпри­ємницьку діяльність як допоміжну і спрямовувати отримані від цієї діяльності кошти на оплату праці тренерів; релігійна установа — виробляти певні культові предмети (свічки, ладан, ікони, виконувати їх реставраційні роботи) з метою їх подальшого продажу особам, які користуються по слугами цієї установи (дестинаторам); освітня установа — надавати платні освітянські послуги; музеї — виробляти друковану про­дукцію. Така діяльність за своєю сутністю є підприємницькою, але прибуток, який отримується від здійснення її, спрямову­ється не для розподілу між засновниками цих установ, а для здійснення мети, задля якої була створена установа.

В. І. Борисова щодо цього зазначає, що установам відпо­відно до положень ЦК України надається загальна правоздат­ність, як і підприємницькому товариству. Але останні не можуть в основі своєї діяльності мати загальну правоздат­ність, та й це недоцільно, оскільки вони створюються тільки для досягнення певної мети. Установа повинна мати тільки спеціальну правоздатність, тобто лише ті цивільні права й обов'язки, які відповідають цілям її діяльності. Установа може здійснювати підприємницьку діяльність тільки за на­явності таких вимог: якщо це відповідатиме меті її створення і сприятиме її досягненню [23, с. 29].

Ця точка зору є усталеною в доктрині цивільного права. Так, С. А. Загородній підкреслює, що навіть якщо в установ­чому акті установи зазначається її право здійснювати підпри­ємницьку діяльність за дуже широким колом її видів, питан­ня про правоздатність установи залишається незмінним. Сам факт здійснення підприємницької діяльності установою вка­зує на наявність спеціальної правоздатності, що зумовлено тим, що установи мають спеціальну спрямованість у своїй діяльності, а це свідчить про обмеження правоздатності останніх цілями їх створення [61, с. 84-85].

Проте в доктрині зустрічаються погляди, відповідно до яких розуміння підприємницької діяльності установ не може мати однобічного тлумачення, оскільки існують підстави вважати її такою, яка зовсім не належить до підприємницької. Так, К. П. Кряжевських вважає, що підприємницька діяльність установ не може бути підприємницькою, оскільки вона міс­тить функціонально інше значення, будучи допоміжною [91, с. 175-176]. З такою позицією погодитись не можна, тому що допоміжний характер підприємницької діяльно сті установ у жодному разі не може змінювати самої суті підприємниць­кої діяльності, яку вони можуть здійснювати на підставі за­кону, а тому така діяльність є саме підприємницькою. Інша справа, що було б доцільним, і це пропонується в доктрині, заборонити установам здійснювати підприємницьку діяль­ність, яка б підлягала ліцензуванню [142, с. 387].

Прибічником спеціальної правоздатності установ є також Д. С. Лещенко. Він обґрунтовує свою позицію, посилаючись теж на ч. 3 ст. 83 ЦК України, але не вказує, як саме законо­давець здійснює обмеження правоздатності установ. Науко­вець пропонує закріпити можливість обмеження правоздат­ності установ шляхом спеціального законодавства і змістом статутних документів [97, с. 11]. Із цією думкою, вважаємо, можна погодитися лише частково. Правоздатність юридичної особи, як і фізичної, може бути обмежена лише за вмотиво­ваним рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК України). А тому най­більш доцільним є закріплення спеціальної правоздатності установ саме на рівні ЦК України, який би слугував підґрун­тям для формування спеціального законодавства щодо діяль­ності різних видів установ.

Підсумовуючи вищевикладене, слід наголосити на тому, що введення законодавцем загальної правоздатності юридич­них осіб приватного права і відмова від інституту спеціальної правоздатності є прогресивним кроком, але недоцільним щодо такої організаційно-правової форми непідприємницьких юри­дичних осіб, як установа. Остання має бути наділена спеці­альною правоздатністю, а це, відповідно, є підставою для того, щоб надати їй право займатися лише тією діяльністю, яка спрямована на досягнення мети, визначеної для неї заснов­ником, і передбачена в її установчому акті. Щодо підпри­ємницької діяльності, якою може займатися установа, то та має відповідати меті створення установи і слугувати її до­сягненню. Причому, як вірно зазначається в літературі, логіка правового регулювання вимагає, щоб додержання зазначених законодавчих обмежень щодо правоздатності було забезпече­не спеціальною нормою про нікчемність правочинів, укладе­них установою на порушення вказаних приписів [142, с. 387].

При цьому установа здійснює підприємництво як самостійно, так і за допомогою підприємницьких юридичних осіб, ство­рених нею.

Видається, що право установи на здійснення підприєм­ницької діяльності, яке надається їй за ЦК України, необхідно розглядати як окрему специфічну ознаку останньої, як ви­няток із загального правила про універсальну правоздатність юридичних осіб, які мають право на здійснення підприєм­ницької діяльності з урахуванням уже своєї суті. З цього при­воду вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до ст. 91 ЦК України, виклавши ч. 1 її в такій редакції: «Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов 'язки, як і фізична особа, окрім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, за винятком випадків, коли відповід­но до закону за нею закріплюється спеціальна правоздат­ність».

2.5.