Органи автономної влади та управління у XVIII ст.

Військо Запорізьке, яке відіграло вирішальну роль у визволенні більшості пращурів сучасних українців від польського гноблення і тиску католицької церкви, що намагалася розповсюдити греко-католицизм на всю етнічну територію України, обіймало меншу частину території нашої сучасної держави.

Територію так званої Гетьманщини становили землі на берегах Дніпра. Ними були землі сучасних Чернігівської та Полтавської областей, західні регіони Сумщини і Харківщини та схід Київщини. На сході лише згодом, після надання козакам Гетьманщини відповідних дозволів царя Олексія Михайловича, на вільне заселення ними Слобожанщини, розпочався процес засвоєння українськими козаками території так званої «засічної межі»". То було російське прикордоння, де до Визвольної війни лише іноді виникали «городки» (фортеці) донських козаків, які захищали росіян від нападів турків і татар. Між ними селилися й запорозькі козаки, які втікали на Слобожанщину після поразок козацько-селянських повстань першої третини XVII ст. проти Речі Посполитої. Але лише за часів правління Олексія Михайловича процес виникнення вільних козацьких слобод набув впорядкованого характеру. На цих землях козаки з часом утворили полки й сотні Слобожанщини. На підлеглих козакам землях площею близько 250 тис. кв. км проживало 1,2-1,5 млн. люду різного правового стану і статку.

За межами Г етьманщини, яка мала військово-адміністративний устрій і зберігала автономію під російським протекторатом, знаходилися Галичина та Західна Волинь. Що ж стосується території на південь від сучасного міста

Запоріжжя. Вона буде звільнена від турецько-татарського панування лише у результаті переможних для царської армії російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. І лише після того почалося українське заселення Причорномор'я й Приазов'я.

У перші десятиріччя після повстання половина земель, що раніше належала Польській короні, стала власністю Війська Запорозького.

Козацька еліта встановили специфічну форму правління. Підпорядковану їм територію було розподілено на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська. Полковники були адміністративними та судовими урядниками відповідній території у мирний час. Територія кожного полку ділилася на сотні, в яких військову та адміністративну функції виконували сотники. Органи управління полками та сотнями розміщувались у головних містах відповідних земель, що носили їхню назву. На нижньому щаблі цієї адміністративної будови знаходилося окреме містечко чи село, в якому влада належала козацькому отаманові. Спочатку козацькі старшини обиралися козаками відповідних загонів. Проте з часом ці посади стали спадковими.

На чолі кожного полку стояв полковник, який мав полкову старшину: полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого та інших. Полк поділявся на сотні, які очолювали сотники, що мали при собі сотенну старшину (сотенного писаря, отамана, осавула, хорунжого); отамани відали справами козаків, що проживала в селах, а тамтешні старости - справами селян. Полковник обирався на військовій раді, але часто безпосередньо призначався гетьманом. За таких умов не варто було сподіватись, що Гетьманщина утвердиться на засадах демократії, адже козацька старшина дбала лише про власні привілеї, лишаючи поза увагою права як рядових козаків, так і селян й міського населення.

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад Гетьманщини таким, у якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. У ній зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався під час національно-визвольної війн. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада, але, починаючи з 1709 р., кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Будь-які спроби гетьманів перетворити власну владу на спадкову були приречені на поразку. Це не відповідало інтересам протекторів Гетьманщини - російських царів. Коли ж 1763 р. представники української старшини звернулися до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовських, відповіддю було скасування Катериною II інституту гетьманства як такого.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що його обирали довічно, хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672 рр. передбачалося право старшини усунути поводиря Війська Запорозького у випадку його зради. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди - знаки гетьманської влади.

Гетьманові належала вища законодавча влада, оскільки він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витратами, налагоджував збирання податків, користувався правом на роздачу державних земель старшині за військову службу, але без права розпорядження нею. Гетьман був вищим воєначальником та вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків й інколи самостійно розглядав судові справи.

Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істотно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському. Цей юридичний факт привертав увагу навіть іноземців, особливо якщо вони були зацікавлені в тому, щоб влада царів над Гетьманщиною була послаблена.

Герольд розірвав жалувану грамоту, надану Мазепі на шляхетство, і жбурнув її шматки на землю. Потім він зняв блакитну стрічку та орденську відзнаку зі спеціально зробленої дерев'яної статуї і повалив її додолу. До неї підійшов кат, пов'язав мотузку довкола шиї статуї і потягнув до місця проведення екзекуції. Там голосно прочитали постанову про те, що карають гетьмана за зраду монархові, країні й народові, його лишають честі, титулів та всіх звань і присуджують до повішення. Кат у присутності великої кількості людей поламав на шматки родову зброю, у тому числі і криву східну шаблю, та повісив статую на шибеницю... По завершенні екзекуції козацька старшина відправилася до великої церкви, а після служби біля храму провели вибори нового генерала, або ж гетьмана. На цю посаду обрали Івана Скоропадського, про що було оголошено під бурхливі схвалення всіх присутніх та гарматний салют і постріли козаків із мушкетів. Новий гетьман у супроводі багатьох офіцерів негайно прибув до царя (Петра) і впав біля його ніг. Цар підтвердив результати виборів».

Після полтавської перемоги російської армії влада гетьмана була обмежена введенням посади імперського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії, розквартированої у Наддніпрянщині. З 1722 по 1727 р. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вища апеляційна інстанція, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали населенню Г етьманщини і накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів.

У період з 1734 по 1750 р. Наддніпрянщина була без гетьмана. Справами її населення відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної старшини. Як уже було сказано, обрання у 1750 р. останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань, на прохання фаворита Олексія Розумовського, який завжди дбав про молодшого брата. І це було йому не складно, оскільки Олексій у Російській імперії обіймав досить почесну посаду «нічного імператора», тобто фаворита, а можливо і тайного чоловіка імператриці.

У 1764 р. указом Катерини II гетьманство було остаточно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. У 1786 р. її було ліквідовано.

На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії - Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. У 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781-1783 рр. в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород- Сіверське і Катеринославське намісництва.

У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Царським указом від 2 лютого 1784 р. на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Ак-Мечеті (нині - Сімферополь). У 1783

Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані, й на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 р. - у м. Катеринослав).

Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. Після цього вирішувалося таке питання, як інкорпорація минулої гетьманської старшини до панівного класу Російської імперії. Протягом століття в системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали Генеральна та старшинська ради. Г енеральна рада не перетворилася на орган влади тому, що це було зібрання великої кількості людей, не спроможних дійти до згоди стосовно організаційних засад її роботи. Цей розбрат став запозиченням польських шляхетських традицій, від яких так і не звільнилися новоявлені українські аристократи.

Функції представницького органу в Г етьманщині поступово перебирала на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за генеральної старшини, яка мала працювати майже постійно; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася лише у разі необхідності; в) з'їзди старшин усіх рівнів, які іноді запрошували для участі у їх роботі представників духовенства і міщан. З'їзди старшин за традицією збиралася по великих святах у Батурині, але їхні учасники у більшості випадків відігравали роль «весільних генералів».

На верхівці військово-адміністративної системи Війська Запорозького стояв гетьман. Він волів радитися з впливовішими старшинськими родами, але на практиці гетьмани вільно здійснювали свої прерогативи. Крім командування козацьким військом, вони проводили власну зовнішню політику, наглядали за системою управління та судочинства, здійснювали контроль за козацькою скарбницею, земельним фондом та збором податків і мита. І це значно посилювало політичну вагу гетьмана.

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним урядом, була Г енеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки Визвольної війни й діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І у 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поділялась на дві частини: колегіальну (складалась з генеральної старшини) і розпорядчу (складалась з українських та російських чиновників).

Г енеральні судді (від одного до трьох в різні часи) розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували його спеціальні доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії - один росіянин, а другий - українець представник генеральної старшини. Генеральний писар завідував Генеральною канцелярією, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. По суті такі особи були гетьманськими помічниками й ад'ютантами, виконували різні доручення гетьмана. В урочистих випадках генеральний хорунжий ніс військовий прапор - корогву, генеральний бунчужний - гетьманський бунчук. На генеральних осавулів, а їх було два, покладалося виконання певних дипломатичних доручень, судових розслідувань, а під час військових кампаній - навіть обов'язки наказного гетьмана. На місцях управляли полкові та сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни.

Система управління в містах залежала від їхнього статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалося гетьманськими універсалами та указами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втручалася у справи міста, звужувала сферу міського самоврядування. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалася магдебурзьким правом і залежала від козацької адміністрації.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Г енерального військового суду. Сільські суди отаманів діяли колегіально, але за участю представників козацької громади. Поступово їхнє значення підупало, а сфера компетенції звузилася до розгляду незначних спорів господарського характеру між козаками. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були подібними до сотенного правління. До їхньої юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Ці посадовці діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції, щодо сотенних судів.

Вищою судовою інстанцією був Г енеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. У різні часи кількість генеральних суддів була від одного до трьох. До того ж у 1728 р. до складу суду було введено трьох російських чиновників.

Церковні суди зберегли свій окремий статус. Держава не втручалася у сферу духовного судівництва, хоча значно обмежила його компетенцію. До того ж кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей розглядалися світськими судами.

Окрім зазначених судів у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди, сфера компетенції яких поширювалася на міське населення, що займалося різного роду промисловою і торгівельною діяльністю.

У 1760-1763 рр. на прохання старшини, що прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, було проведено судову реформу. Реформа мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу й суттєво обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Тоді виявилося, що життя вимагало відокремлення розгляду цивільних та кримінальних справ і спрощення судової системи. За результатами реформи було створено двадцять судових повітів, у кожному з яких заснували земський суд з цивільних та підкоморський суд із земельних справ. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у кожному з полкових міст. Судді обиралися з числа козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого належало два судді і по одному представникові з усіх полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Таким чином, судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала позитивне значення.

7.4.