Земські (місцеві) органи державного управління

Важливою ланкою державної системи Речі Посполитої були регіональні зібрання шляхти - сеймики. Саме через них шляхта реалізовувала своє право бути «політичним народом», а отже, участь в управлінні державою та виробленні загальнодержавної політики.

На засідання сеймику, який обов'язково збирався напередодні варшавського сейму згідно з королівським листом, збиралася вся місцева шляхта. З її середовища обирався головуючий на сеймику - маршалок. Завданням цих шляхетських зібрань було висування послів на сейм Речі Посполитої та надання їм спеціальних інструкцій- наказів із власними вимогами. Існували генеральні (де узгоджувалися позиції делегатів на сейм і сенаторів), елекційні (за скликанням воєводи на них висувалися кандидати до земських судових органів), каптурові (діяли під час безкоролів'я), депутатські (обирали депутатів до королівського трибуналу) та реляційні (на яких сеймові посли звітувалися перед своїми виборцями) сеймики. Генеральний сеймик на теренах Мало- польщі, куди адміністративно входили українські воєводства, відбувався в м. Корчин²⁸. У тих містах, де відбувалися сеймики, їхні рішення вписували до гродських книг і від цього часу вони набували правової чинності.

Адміністративне та військове державне управління в межах Речі Посполитої здійснювалося через воєвод (palatinus). Зазвичай посаду воєводи обіймав один з най- багатших і найвпливовіших представників польської магнетерії та шляхетства. Він призначався королем на довічне урядування. Джерела засвідчують, що у Руському воєводстві посада воєводи з'явилася ще у 1432 р., а в Подільському - 1435 р.

Історично склалося так, що найбільші владні повноваження мали воєводи Київського воєводства, якими зазвичай були представники великих магнатських родин. Зокрема, протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. воєводський уряд у Києві обіймали К.Острозький (1559-1608 рр.), С.Жулкевський (1608-1618 рр.), Т.Замойський (1619-1628 рр.), О.Заславський (1628-1629 рр.), С.Хмелецький (1630 р.) та Я.Тишкевич (1630-1649 рр.). Більшість із них майже не відвідувала старовинну столицю Русі, а їхні інтереси у воєводстві представляв підвоєвода³⁰.

Представниками державної влади у воєводстві були також такі земські уряди, як каштелян, писар, ловчий, чашник (чесник), мечник, скарбник, підчаший, хорунжий, підкоморій, стольник, підстолій і городничий (гродський староста). Ці посади поділялися на діючі й титулярні. Вони мали свою ієрархію, що остаточно була впорядкована на варшавському сеймі 1611 р.³¹ Наприклад, до повноважень каштеляна, що очолював гродську або ж замкову округу (так звану каштелянію), входили: допомога воєводі в наборі посполитого рушення, збір натуральних податків з військово-службового населення, командування замковою залогою та рицарством, розслідування злочинів тощо³².

Велике значення в державному устрої Речі Посполитої мало місцеве судочинство. На той час воно виконувало не лише судові функції, але й брало на себе відповідальність за окремі ланки державного управління, особливо на місцевому рівні, де діяли гродські, земські та підкоморські суди. У містах діяли магістратські та війтівські суди, у невеличких містечках і селах - лавничі суди. Засідання гродських і земських судів діяли сесійно декілька разів протягом року. З огляду на судоустрій Речі Посполитої ієрархія місцевих земських урядів в українських воєводствах була такою: суддя, підсудок, писар, підкоморій. Ці уряди обиралися на провінційних елекційних сеймиках, після чого воєвода рекомендував ці кандидатури королю для затвердження.

На українських землях гродський суд був створений у результаті судової реформи 1564-1566 рр. і як становий кримінальний суд проіснував до 1782 р.³³ Хоча ці суди формально мали розглядати кримінальні справи, пов'язані з нападами на шляхту, на практиці вони переймалися й різноманітними цивільними суперечками. Гродські судові канцелярії діяли постійно, а розгляди справ відбувалися під час 2-3-тижневих сесій (так званих рочків). Щорічно відбувалося до трьох таких рочків. Гродські суди номінально очолювали старости, яких у багатьох випадках заміщали судові підстарости. До складу суду входили регенти, старші підписки та підписки. Доручення суду виконували повітові возні.

У повітах українських воєводств Речі Посполитої діяли земські (повітові) суди, що створювалися для розв'язання спірних справ місцевої шляхти. Переважно ці установи розглядали майнові та цивільні справи. До складу земського суду входили пожиттєво обраний суддя, а також обрані на повітовому сеймику підсудок і писар.

Крім того, згідно з положеннями Литовського Статуту, на Правобережній Україні (у Київському, Брацлавському та Волинському воєводстві) почали діяти підкоморські суди, які розглядали межові суперечки. Юрисдикції цих судів підлягали шляхетські землеволодіння, а у граничних спорах, що зачіпали межі королівщин, судочинство здійснювалося за участі королівських комісарів. Розмежування спірних селянських земель проводилося так званим доменіальним судом (суд пана над селянином), що підпорядковувався гродському суду.

Міста Речі Посполитої поділялися на королівські, самоврядні та приватні. Державна влада над значною частиною міст здійснювалася за допомогою надання їм магдебурзького права. Згідно з цим правом, міська влада складалася з виборних урядників. Міський уряд очолювався війтом і складався з бурмистрів і радців, кількість яких коливалася від 8 до 12 осіб. Разом із тим у Києві на середину XVII ст. налічувалося до 18 виборних урядників. При уряді міста існували дві колегії - рада та лава. Саме рада представляла місто у його відносинах з державою. До компетенції міської ради входив розгляд справ по цивільних позовах, зокрема майнових суперечках і дрібних злочинах. Вона також здійснювала нагляд за благоустроєм міста та дотриманням правил торгівлі, віданням обліку міських прибутків і видатків тощо³⁵. На кінець XVI ст. рада і лава становили єдиний орган управління містом - магістрат.

Влада війта поширювалася лише на міське населення, що перебувало під магдебурзькою юрисдикцією³⁶. Війтів обирали терміном на один рік головно із середовища лавників, міських писарів чи підписків. Крім міського управління, війт також очолював міське судочинство. Він судив цивільні й кримінальні справи. За соціальним походженням війти могли бути представниками шляхетського та міщанського станів і поділялися на дві категорії - дідичних та іменованих.

Якщо в Центральній, Правобережній і Лівобережній Україні більшість міських урядників була православного віросповідання, то на землях Західної України майже половина тогочасних «держслужбовців» визнавала католицьку віру. За етнічним походженням серед очільників міської влади переважали українці та поляки, а також були литовці, білоруси, вірмени, греки, татари та молдавани. Дослідники відзначають, що під впливом місцевих звичаїв та обставин «прикордонного» життя сформувалися певні відмінності в організації й структурі управління українських міст, які відрізняли їх від аналогічних структур великих населених пунктів Польсько-Литовської держави.

У сільських громадах українських воєводств Речі Посполитої державне управління здійснювалося через представників тогочасного самоврядування: старост, війтів («солтисів», «тивунів») та отаманів. Війти, або ж солтиси, очолювали сільські громади, які користувалися німецьким чи польським правом. Особливістю Східної Галичини було те, що тут існувала низка сіл, в яких, згідно з волоським правом, управляли князі та крайники³⁷. Зазвичай у Центральній Україні сільськими громадами керували старости та отамани, які були виборними. Вони стежили за дотриманням вироблених норм співжиття, порядком у судочинстві та громаді. Заступниками в сільських старост та отаманів були десятники, що зазвичай призначалися з авторитетних мешканців села.

5.