2.2. Майнова основа діяльності установ

Метою цього підрозділу є теоретичне обґрунтування до­цільності закріплення за установами майна на праві власнос­ті. ЦК України не визнає за юридичними особами приватно­го права будь-якої організаційно-правової форми належності майна на обмежених речових правах, тобто юридичні особи приватного права, відносно яких їх засновники мають речові права, в Україні юридично відсутні.

Але якщо для підприємницьких товариств як професійних учасників майнового обороту такий підхід є виправданим, то щодо установ, які не є такими, доцільність наділення їх пра­вом власності на майно засновників (-а) викликає заперечен­ня з боку науковців, що підсилюється одночасним набранням чинності ЦК та ГК України, які по-різному вирішують питан­ня правового режиму майна приватних і публічних установ.

Відомо, що в умовах адміністративно-командної системи державні установи наділялися майном на праві оперативного управління, на чому наполягають і сьогодні прихильники господарської доктрини, оскільки серед учасників господар­ських відносин ГК України виділяє бюджетні установи. Так, Є. В. Булатов, визначаючи установу некомерційною юридич­ною особою, що не має членства, яка створена одним або декількома власниками (засновниками) для реалізації управ- пінських функцій, виконання науково-дослідних та дослідно- конструкторських робіт, надання соціально-культурних по­слуг або здійснення іншої діяльності негосподарського харак­теру, що фінансується засновниками повністю або частково, вважає, що незалежно від форми її власності остання може мати майно на підставі таких речових прав — праві опера­тивного управління (майно, передане установі власником) і праві господарського відання (надходження від господар­ської діяльності установи та майно, придбане за рахунок цих надходжень, а також майно, одержане установою від третіх осіб на безоплатній основі), при цьому о станнє передбачає можливість установи розпоряджатися відповідним майном без узгодження з власником [28, с.

Вважаємо, що на сьогодні правове регулювання майнової основи діяльності установ приватного права шляхом закріп­лення за ними майна на праві власності, є цілком виправда­ним, оскільки характер цивільної правосуб'єктності уста­нов — це той чинник, який виключає можливість закріплен­ня майна, що забезпечує їх участь у цивільному обороті (не­залежно від того, що вони є непрофесійними його учасника­ми) не на праві власності, а на будь-якому іншому обмежено­му речовому праві на чужі речі. Приватна установа самостій­но несе ризик можливої майнової відповідальності і відпо­відних майнових збитків як учасник цивільного обороту. На сьогодні такий підхід поділяється більшістю правників, зо­крема В. Д. Примаком [142, с. 254].

Інститут права власності юридичних осіб своїм корінням сягає глибокої давнини. Ще за часів існування Римської ім­перії установи, задовго до того як вони були визнані суб’єктами цивільних відносин, наділялись правом мати різноманітне майно. Так, при створенні нової церкви, а як уже зазначалося раніше, церква визнавалась установою, і створення її майно­вої бази, як і управління майном, врегульовувалося на рівні певних приписів, включаючи і приписи канонічного права, її будівництво дозволялося тільки після попереднього обгово­рення питання кількості та виду майна, яке має бути переда­но цій церкві з єпископом.

Проблема майнової відокремленості потребувала свого вирішення завжди. С. Н. Суворов, спираючись на погляди західних учених, вказував на те, що установа — це велика анонімна асоціація з невизначеним колом осіб, до яких вклю­чаються користувачі і адміністратори, яка відразу стає влас­ником майна, яке необхідне для досягнення певної цілі [203, с. 190-193]. Те, що майно установи має цільове призначення, стверджували такі вчені, як Бринц і Пухта, хоча останні й на­полягали, що це майно належить меті, за що піддавалися критиці. Так, С. М. Братусь підкреслював, що майно не може належати меті, якою обумовлена людська діяльність. Ціль сама по собі не може бути власником майна, а ним може бути тільки фізична або юридична особа [25, с. 57-59]. При цьому вчений підкреслював, що «дійсним» власником майна уста­нови є сама установа, як і «дійсним» власником майна корпо­рації є корпорація. Належне адміністраторам як органам уста­нови право розпорядження майном — це не право, яке на­лежить власникові, а право управління майном, що належить органу юридичної особи [25, с. 62]. Г Ф. Шершеневич наголо­шував на тому, що юридична особа є установою за умови, якщо частина її майна призначена для досягнення певної мети. Це майно може бути виділене за договором дарування, заповідальним актом тощо. У такий спосіб створюються школи, їдальні, лікарні, музеї тощо. Установа призначена служити інтересам багатьох осіб, які не є її членами чи влас­никами майна [241, с. 121]. З вищезазначеного можна зроби­ти висновок, що більшість правників вважали, що майно передається у власність установі, а та спрямовує його на до­сягнення певної мети, соціально значущої за своїм змістом.

Положення ЦК України свідчать про відмову українсько­го законодавця від положень, заснованих на теорії «персоні­фікованої цілі», згідно з якою майно може належати тільки цілі, що свідчить про неможливість одночасної належно сті його ще й суб'єкту (учаснику) цивільних відносин. Виходячи з того, що відповідно до ст. 2 ЦК України учасниками цивіль­них відносин є фізичні, юридичні особи, держава, територі­альні громади та інші суб'єкти, до яких ціль, безумовно, не відноситься, вона не може бути і суб'єктом права власності (ст.

Слід відзначити, що правовому режиму майна установ законодавець традиційно не приділяв достатньої уваги, об­межуючись лише кількома статтями у діючих на той час Ци­вільних кодексах союзних республік або спеціальних законах, наприклад, у Законі України «Про власність» [149]. Так, Ци­вільний кодекс РРФСР 1922 р. узагалі не вирішував питання правового режиму майна установ, обмежуючись лише вказів­кою на можливість придбання ними прав на майно (ст. 13).

Проте це не означає, що правники не переймалися цією проблемою. Навпаки, саме дискусія, яка точилася навколо цього питання, і була тим підґрунтям, яке дало змогу запро­понувати термін, який уо соблював у собі право публічних організацій на державне майно. Він був запропонований О. В. Венедиктовим і позначався як право оперативного управління, яке являло собою певні правомочності щодо во­лодіння, користування й розпорядження державним майном, але не у власному інтересі, а в інтересах і владою останньої [79, с. 122].

Уже пізніше конструкція оперативного управління здо­була законодавче закріплення в Основах цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. [121] та в Ци­вільних кодексах союзних республік 60-х рр., зокрема в Ци­вільному кодексі Української РСР 1963 р. (далі — ЦК УРСР) [230], у яких установі було надано статус юридичної особи, за якою майно закріплювалося на праві оперативного управ­ління, за яким у межах, встановлених законодавчими актами, згідно з метою діяльності, завданнями власника і призначен­ням майна установи здійснювали права володіння, користу­вання й розпорядження ним [60, с. 411].

Належність установі майна на праві оперативного управ­ління обумовлювала тісний зв'язок останньої із своїми заснов­никами, а зменшений обсяг прав на майно компенсувався субсидіарною відповідальністю власника майна, який створив установу, а остання відповідала по своїх боргах тільки тими грошовими коштами, які в неї знаходились на рахунках.

Вважається, що категорія оперативного управління, роз­роблена О.

Однак слід зазначити, що ні спеціальне законодавство, ні правозастосовна практика не застосовували єдиного терміна, який би визначав належність публічним організаціям прав на державне майно. Поширеним було застосування такої термі­нології: майно передавалось або у «відання», або у «господар­ське управління», або «в розпорядження», або «на баланс».

Але навіть і в той період у юридичній літературі існувала точка зору, що для визнання установ юридичними особами їм необхідна самостійна майнова база. А оскільки держава на той час була єдиним власником усього майна, включаючи і майно юридичних осіб, виникала проблема визначитися з правовим режимом майна не тільки установ, а й інших юридичних осіб [218, с. 198].

У сучасних умовах установа є власником майна, що зай­вий раз підтверджує наявність однієї з найголовніших ознак будь-якої юридичної особи — майнову відокремленість. У свою чергу, це змінює і підхід до відповідальності по зобов’язаннях юридичної особи. Засновники установи вже не несуть субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями останньої, установа відповідає само стійно за своїми зобов’язаннями і не відповідає по зобов’язаннях її засновни­ка. Як правильно зазначається в літературі, практичне зна­чення майнової відокремленості юридичної особи полягає в тому, що юридична особа (а отже, й установа.

Звернення до права оперативного управління пов’язано з тим, що не тільки в країнах загального права немає такої організаційно-правової форми юридичної особи, як устано­ва, а й із тим, що навіть законодавець РФ на відміну від ЦК України закріплює за установою майно на праві оператив­ного управління, що дає право власнику (засновнику) визна­чати коло можливостей щодо використання переданого уста­нові майна. Остання ж зобов’язана використовувати це май­но відповідно до тих цілей, для яких вона була створена і які були встановлені власником майна. Якщо установа викорис­товує майно не за призначенням, тобто всупереч меті діяль­ності, власник має право вилучити останнє й розпорядитися ним на власний розсуд.

Саме такі положення, безумовно, щодо установ публічно­го права, містить і ГК України, який визначає право опера­тивного управління як речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується й розпоряджається майном, за­кріпленим за ним власником для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах встановлених законом, а також власником майна (ст. 137). Останній здійснює конт­роль за використанням і збереженням цього майна безпосе­редньо або через уповноважений ним орган і має право ви­лучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також те, що не використовується юридичною особою (установою) або використовується нею не за призначенням.

Порівняльний аналіз положень ЦК України і ГК України засвідчує, що відносно майнової основи діяльності установ публічного права законодавець хоча б обмежився вказівкою на наявність у них обмеженого речового права — права опе­ративного управління, розкривши його зміст, щодо правового режиму майна установ приватного права, то він узагалі не отримав свого врегулювання на рівні закону, за виключенням норми загального типу — суб'єктами права власності є учас­ники цивільних відносин (ч. 1 ст. 318 ЦК України), а отже, і установи як юридичні особи приватного права. Звідси ви­пливає, що у випадку настання відповідальності юридична особа за своїми зобов'язаннями відповідає самостійно всім належним їй майном, тобто не тільки коштами, наявними в ній, як це було раніше, а й майном, яке придбане установою за рахунок коштів, отриманих від підприємницької діяльнос­ті, а також тим, яке було передано їй при створенні засновни­ком і на яке вона має право власності. Щодо установ публіч­ного права, то публічна юридична особа (а це, безумовно, може бути й установа) набуває права власно сті на майно, передане їй у власність, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК України). Вбачається, що в такий спосіб у діях законодавця проявляється певна непо­слідовність. Якщо його взагалі не цікавить питання право­вого режиму майна публічних юридичних осіб у момент їх створення, що випливає з положень статей 81 та 318 ЦК Укра­їни, то в зазначеній нормі простежується намагання врегулю­вати проблему, яка відповідно до приписів абз. 2 ч. 3 ст. 81 ЦК України має вирішуватися виключно на рівні Конституції України та спеціального законодавства, що регулює питання, пов'язані з правом державної або комунальної власності.

А. С. Довгерт та Г. В. Цірат теж вважають, що за межами ЦК України залишилися державні та комунальні установи, яким майно належить на праві оперативного управління. Але пояснюють вони це тим, що існування останніх (саме існу­вання. — І. Ж.) суперечить нормальному майновому обороту і зберігається лише внаслідок тривалого перехідного етапу економіки. Такі установи з часом трансформуються в юри­дичних осіб приватного права [228, с. 67]. Вважаємо, що з цим погодитися можна тільки в певній частині. Дійсно, ЦК Укра­їни у ст. 395, закріплюючи такі види прав на чуже майно, як право володіння, право користування (сервітут), право корис­тування земельною ділянкою для сільськогосподарських по­треб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (супер- фіцій), залишає поза регулюванням виділене теорією цивіль­ного права й господарським законодавством, а раніше і діючим цивільним законодавством, — право оперативного управлін­ня. Проте законодавець встановлює, що юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність або набуте на підставах, не заборонених зако­ном (ст. 329), знов-таки не вказуючи на право оперативного управління як на обмежене речове право установи публічно­го права на передане їй засновником майно. Але не можна погодитися з тим, що державні та комунальні установи, яким майно належить на праві оперативного управління, з часом трансформуються в юридичних осіб приватного права, оскіль­ки в умовах ринкової економіки установа не може не розгля­датися як одна з організаційно-правових форм непідприєм- ницьких юридичних осіб, які можуть бути як публічними, так і приватними. Тому потребує свого вирішення питання не тільки правового режиму майна приватних установ, а й уста­нов публічного права.

До речі, вирішення поставленого питання ускладнюється тим, що й ГК України не містить правових норм, які безпо­середньо б установлювали правовий режим майна публічних установ. Хоча опосередковано, аналізуючи ст. 131 цього Ко­дексу, можна дійти висновку, що публічна установа (як не­прибуткова організація) визнається суб'єктом некомерційно- го господарювання. Ця точка зору висловлюється в літерату­рі [222, с. 296-297], а звідси згідно з ч. 2 ст. 135 ГК України за публічними установами закріплюється майно на праві оперативного управління, що свого часу відповідало ст. 39 Закону України «Про власність» [149].

Характеристика оперативного управління державним майном, згідно з яким правомочності володіння, користуван­ня й розпорядження майном протистоїть обов'язок інших осіб не перешкоджати здійсненню цих правомочностей, є однією з найскладніших проблем правової науки у зв'язку з її нероз- робленістю й неможливістю порівняння о станньої із засно­ваною на багатовіковому досвіді розробкою права власності, зазначав Е. Г Полонський [139, с. 39].

До сьогодні основним питанням, яке складно вирішити, за думкою правників, є питання стосовно неможливості визнання публічних установ і підприємств власниками, оскільки це су­перечило б тезі про єдиний характер державної власності й дер­жави як власника всього державного майна [79, с. 122].

У цей час в Україні триває нелегкий процес трансфор­мації соціально-економічної системи, виникає потреба по- новому дослідити проблему права власності установи, кри­тично проаналізувати зарубіжний досвід діяльності юридич­ної особи як власника майна, адже присутність установи- власника в цивільних відносинах — типове явище для країн з ринковою економікою.

Я. М. Шевченко, О. М. Малявко, А. Л. Салатко зазначають, що ознака щодо: а) власного майна юридичної особи; б) май­на, яке належить на праві власності; в) майна відокремленого від майна її засновників, посідає особливе місце серед усіх її ознак [179, с. 26].

У цивілістичній літературі стосовно правового режиму майна установи склалися різні підходи. Одні правники вва­жають, що воно має належати установам на праві власності. Причому якщо певна група правників, зокрема В. І. Борисова [23, с. 33], Г. Б. Леонова [95, с. 62], І. Ф. Севрюгова [179, с. 62], вважають такий підхід вірним саме для визначення правового режиму майна приватних установ, то інші вчені категорично заперечують, що категорія права оперативного управління може ефективно функціонувати в умовах ринко­вих, і є невід’ємною частиною науково-понятійного апарату лише радянської цивілістичної теорії [68, с. 62], пояснюючи це тим, що вагома частка держави в цивільному обороті не може слугувати підґрунтям для того, щоб зберегти обмежене речове право — право оперативного управління, оскільки в даний час не існує головної ознаки державної економіки — наявності суб’єктів права, які посідають домінуюче станови­ще над іншими суб’єктами вказаних відносин. Держава не може творити долю юридичних осіб, навіть тих, яких вона наділила своїм майном [126, с. 90], оскільки вона поряд з ін­шими суб’єктами виступає в цивільних правовідносинах рівноправним учасником.

Такої ж думки і Є. О. Суханов. Він виходить з того, що при передачі державою майна установі єдиним власником виступає створювана ним юридична особа як єдине ціле, а не її засновники або інші учасники. Мова повинна йти про ви­никнення нового власника, у формуванні майна якого взяли участь інші власники (у тому числі й держава), які після цьо­го втрачають право власності на передане майно. Така уста­нова становить собою юридичну особу з державною участю, що ніяк не змінює її юридичного статусу як самостійного власника [207, с. 3].

З таким міркуванням автора слід погодитися повністю, оскільки за ЦК України держава, як і будь-який інший суб’єкт цивільних правовідносин, може створювати юридичних осіб в організаційно-правовій формі установ, наділяючи їх відо­кремленим майном. Вони стають самостійними учасниками цивільних правовідносин (ст. 2 ЦК України) з правом влас­ності на майно (ст. 318 ЦК України).

Підтримуючи автора, О. М. Вінник запропонувала вза­галі відмовитися від юридичних осіб — не власників, а в разі необхідності надавати їм статус філіалу материнської органі­зації [35, с. 6], а вживання термінів або навіть конструкцій, які виникли в радянські часи і які обумовлені соціалістичним господарюванням, може спричинити багато проблем щодо належності майна юридичним особам не на праві власності, а на інших речових правах [180, с. 18].

Зауваження О. М. Вінник видаються доречними. Відпо­відно до Конституції України всі форми власності є рівними, а юридичні особи публічного права в цивільних відносинах прирівнюються до юридичних осіб права приватного (ст. 82 ЦК України). Це свідчить про те, що при створенні установи будь-яким засновником, включаючи формування майнової основи її діяльності, право власності засновника на передане юридичній особі майно припиняється внаслідок акта розпо­рядження своїм майном (установчого акта), а в нового суб'єкта — юридичної особи — установи виникає право влас­ності на майно, яке належить йому як новому власникові.

Досить доречним щодо цього є міркування Д. М. Генкіна, який свого часу зазначив, що загальною рисою права влас­но сті є те, що правомочно сті власника мають незалежний характер, а не ґрунтуються на праві будь-якої іншої особи [46, с. 56].

Майже тотожну позицію займає Ю. К. Толстой. Він вказує, що І. О. Грингольд, В. О. Дозорцев, В. П. Мозолін, А. А. Руба­нов, Л. С. Явич та інші вчені доводять, що концепція О. В. Ве­недиктова завершила свій життєвий шлях і її час уже скінчив­ся. В обґрунтування своєї думки вони посилаються на умови командно-адміністративної економіки. Сьогодні ж, коли розви­вається ринкова економіка, концепція оперативного управлін­ня не тільки не працює, а й гальмує її розвиток. Оперативне управління повинно зайняти своє місце в архіві, а на зміну йому мають прийти розвинуті юридичні конструкції [214, с. 17].

Представники іншого напрямку виходять з того, що опе­ративне управління установ є за своєю сутністю правом влас­ності. Так, В. П. Шкредов вважає, що право оперативного управління — це право власності для власника, тобто воло­діння максимальним обсягом правомочностей на конкретний об'єкт права. Іншими словами, оперативне управління — це власність відповідної юридичної особи, яка володіє власним майном. Цю ж точку зору поділяє й Д. В. Петров, який прирів­нює право оперативного управління до права власності, оскіль­ки інше не передбачено спеціальними нормами відносно цих речових прав та їх носіїв. Це свідчить про те, що з усієї сис­теми обмежених речових прав право оперативного управлін­ня найбільше наближене до права власності [126, с. 106].

О. С. Іоффе доводив, що характерними рисами права оперативного управління є не тільки наявність у його складі правомочностей з володіння, користування й розпорядження майном, а й те, що останнє наділене ще більш суттєвою якіс­тю, яка полягає у виконанні ролі засобу реалізації права влас­ності. А це дозволяє стверджувати, що право оперативного управління примикає до права власності, для реалізації якого воно слугує і пов'язано з ним прямою субординацією функ­ціонального порядку [69, с. 43].

Законодавець, як вбачається, недоцільно залишає в обо­роті категорію оперативного управління майном в умовах сьогодення, що пояснюється такою причиною — наявністю об'єктивних і суб'єктивних причин панування приватних інтересів над суспільними. Господарча ініціатива активних елементів суспільства у 80-х рр. ХХ ст. стримувалася пану­ванням соціалістичної власності, а тому вони опинилися пе­ред проблемою переорієнтації соціалістичної власності на задоволення приватних інтересів [122, с. 91].

Усупереч вищевикладеним точкам зору протилежну по­зицію щодо права власно сті юридичних осіб приватного та публічного права займав Ю. С. Червоний, підкреслюючи, що за законом юридична особа публічного права є суб'єктом права приватної власності (статті 325 і 329 ЦК України), а її засновники — це суб'єкти державної або комунальної власнос­ті. Це призводить до того, що право власності на певний об'єкт належатиме двом власникам — юридичній особі і засновнико­ві. Одночасно виникає два суб'єктивних права власності — право приватної власності юридичної особи публічного права і право державної власності засновника, тобто в реальності є наявність розщепленого права власності [234, с. 75].

Схожу позицію займає і В. А. Малига, висловлюючи за­непокоєння щодо відсутності у ЦК України права оператив­ного управління, вважаючи, що це зумовить виникнення ко­лізій з приводу правомочностей власників, оскільки кожен з них захоче реалізувати свої права, обсяг яких має бути од­наковим [107, с. 78].

Існує думка, що при зникненні права оперативного управ­ління повинні зникнути й установи, оскільки вони існують завдяки саме праву оперативного управління, а щодо досвіду інших країн, зокрема країн системи загального права, про які ми говорили, щодо права довірчої та моделі розщепленої власності, то для вітчизняного законодавства вони є неприй­нятними [245, с. 148-149].

Видається, що з цим погодитися не можна, тому що іс­нування суб'єкта права не повинно бути поставлено в залеж­ність від речового права на його майно, а це вказує на те, що в установи повинен бути незалежний від інших осіб правовий режим майна — право власності.

У юридичній літературі відома точка зору, зокрема, В. А. Дозорцева про необхідність замінити право оператив­ного управління такою категорією, як «фідуціарна власність» [245, с. 61]. Такої самої думки дотримується й Д. С. Лещенко та зазначає, що майно, передане власником публічній устано­ві, доходи, отримані при здійсненні нею прибуткової діяль­ності, мають належати їй на праві довірчої власності (довір­чого управління) [97, с. 15-17].

Однак правник непослідовний у своїй позиції, тому що пропонує визнавати за установами публічного права довірчу власність, а за приватними — право власності. Постає зако­номірне питання про правовий режим майна установ публіч­ного права, які виступають у цивільному обороті поряд з уста­новами права приватного. Це породжує ситуацію, коли пу­блічна установа в системі публічних відносин не є власником майна, а в системі приватних відносин виступає таким. На наш погляд подібна ситуація не може вважатися нормальною. Аналіз наведеної точки зору вказує на необґрунтованість ви­сновку Д. С. Лещенка про те, що правовий режим майна, який належить публічним установам, потрібно вважати правом довірчої власності.

Доречним видається міркування І. В. Венедиктової щодо права довірчої власності. Вона вказує на поспішність, неви- правданість і нежиттєздатність норм ЦК України, прийнятих у частині, що регламентує введення інституту довірчої влас­ності, оскільки вони проголошують право довірчої власності як різновид права власності, але не розкривають його сутнос­ті та змісту. Цілісний же механізм дії довірчої власності в пра­ві України не тільки не розроблено, а й є неможливим для розробки з погляду на свою належність до континентальної правової системи [106, с. 45].

Існують й інші не менш цікаві точки зору на правовий режим майна установ. Так, Н. В. Козлова висловлює думку, що майно передається установі не на обмеженому речовому праві, а на праві корпоративному. Сутність останнього по­лягає в тому, що юридична особа використовує передане їй майно як у власних інтере сах, так і в інтересах засновника, який має право на отримання прибутку від діяльності юри­дичної особи, а в певних випадках і повернути своє майно [79, с. 134-136]. Вважаємо, що приєднатися до цієї точки зору не можна. По-перше, установи не є корпораціями і в них, на відміну від товариств, корпоративні відносини відсутні; по­друге, засновники установи не мають права на отримання прибутку від їх діяльності.

Проаналізувавши вищевикладені погляди науковців сто­совно правового режиму майна установ, вважаємо за доціль­не підтримати прибічників позиції, відповідно до якої майно, яке надається установам засновниками, і майно, отримане останніми завдяки здійсненню підприємницької діяльності, має належати їм на праві власності, незалежно від виду та правового статусу засновника установи.

Право власності становить собою речове право, яке ха­рактеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим пануванням особи над річчю, яке поєднане зі ставленням особи до останньої, як до своєї. У цьому визначенні зібрані майже всі запропоновані доктри­ною ознаки права власності. Крім того, сучасне цивільне право відмовилося від теорії «розщепленої» власності і ви­ходить із принципу римського приватного права, згідно з яким на одну й ту саму річ не може бути двох однакових прав влас­ності [226, с. 58].

Слід зазначити, що окремі види установ український за­конодавець наділяє саме правом власності. Так, за ст. 18 За­кону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [173] релігійні організації володіють, користуються та розпо­ряджаються майном, що належить їм на праві власності. У їх власності можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти ви­робничого, соціального та добродійного призначення, тран­спорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення ді­яльності. Вони володіють правом власності на майно, при­дбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожерт­вуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України. Право власності релігій­них організацій охороняється законом.

За ст. 13 Закону України «Про музеї та музейну справу» [165] майно музею може надходити у його власність як таке, що придбано ним за кошти, одержувані за науково-дослідні та інші види робіт, які виконує музейний заклад на замовлен­ня підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян та громадян; прибутки від реалізації сувенірної продукції, ви­давничої діяльності; плата за кіно- і фотозйомку, інші джере­ла, в тому числі валютні надходження, відповідно до законо­давства України.

О. Ю. Літвіна підтримує позицію законодавця щодо на­дання благодійницькій організації як різновиду установ пра­ва власності на надане останній майно фізичними та юридич­ними особами [99, с. 34].

Є сенс звернути увагу на положення перспективного за­конодавства України з приводу правового режиму майна уста­нов. Так, у проекті Закону України «Про непідприємницькі організації» (ст. 68) [168] ідеться про те, що непідприємниць- кі організації для виконання статутних завдань можуть мати на праві власності кошти, цінні папери, у тому числі акції, та інше майно (будинки, споруди, земельні ділянки, обладнання, транспортні засоби тощо). Ці організації можуть також отри­мувати від учасників організації, держави, територіальних громад, фізичних та юридичних осіб (якщо це не заборонено законом) майно на інших правових підставах. Джерелами формування їх майна можуть бути: а) майно, передане орга­нізації засновниками; б) вступні та/або членські внески (якщо вони передбачені статутом); в) добровільні внески (пожертви) у вигляді коштів чи майна від фізичних і юридичних осіб, у тому числі й іноземних, плата за послуги, що надаються організаціями; г) гранти (кошти цільового використання), бюджетні асигнування на виконання окремих державних чи місцевих програм, соціально значущих заходів, бюджетні дотації на розвиток громадської ініціативи; д) дивіденди від юридичних осіб, учасниками яких є непідприємницька орга­нізація; е) інші надходження, що не заборонені законом.

Проект Закону України «Про мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва спеціалізованими установами» [164] встановлює, що майно установи утворюється за рахунок внес­ків засновників та інвесторів, надходжень від результатів своєї діяльності. Майно установи, утворене за рахунок внесків засновників, а також передане установі як благодійні внески та пожертви, є єдиним, не розподіляється на частки між за­сновниками і належить установі на праві власності.

Саме використання конструкції права власності, особли­во права власності приватної, є підйомом для підтримки тен­денцій розвитку постіндустріального суспільства, спрямова­них на інтелектуальне зростання людини. Це той прогресив­ний напрямок, якому належить знайти своє життя у законо­давстві, зазначає Я. М. Шевченко [240, с. 23].

Щодо майна, яке може належати установі на праві влас­ності, то з цього приводу необхідно зазначити таке. Перш за все законодавець виділяє майно, яке надане засновником установі при її створенні. Таким чином закон зобов’язує за­сновника передати певне майно, яке необхідне для діяльнос­ті установи, і не покладає на засновника обов’язку фінансу­вання установи в майбутньому. Проте в літературі існує точ­ка зору, згідно з якою фінансування установи засновником може бути повним або частковим. Так, надаючи установі право на здійснення підприємницької діяльності, законода­вець надав можливість останній самостійно заробляти собі на буття діяльністю, спрямованою на отримання прибутку. При цьому існує реальна небезпека по ставити під загрозу непідприємницькі цілі, задля яких була створена установа, адже отримання прибутку стане основною метою її діяльнос­ті, що буде «прикрито» організаційно-правовою формою непідприємницької юридичної особи, вважає Г. Б. Леонова [95, с. 57-58].

Для вирішення цієї проблеми, як вбачається, у законодав­стві України необхідно закріпити положення, відповідно до якого або встановити певний обсяг фінансування установи засновником, або закріпити мінімальний розмір майна, який засновник повинен передати установі. Друге вважаємо більш доцільним, тому що наявність майна зумовлює майнову само­стійність будь-якої юридичної особи.

Закріплюючи за установою право на здійснення підпри­ємницької діяльності, безумовно, законодавець розраховує на те, що майно, яке буде одержано установою за рахунок здій­снення цієї діяльності, також перейде у її власність. Звідси можна виокремити такі підстави набуття права власності на майно установою: а) передача засновником майна (у тому чис­лі грошових коштів) у процесі створення установи; б) набуття установою майна в процесі здійснення основної діяльності; в) набуття установою майна в процесі здійснення підприємниць­кої діяльності; г) одержання майна від інших учасників цивіль­них відносин як пожертви, дарунків, грантів, заповітів тощо.

За характером відносини, що склалися з приводу набуто­го установою майна, — це відносини права власності. Проте майно установи є цільовим, а звідси право власності устано­ви певним чином обмежене з урахуванням того, що, по-перше, установа має право здобувати на доходи від підприємницької діяльності майно тільки для забезпечення своїх цілей, уста­новлених установчим актом; по-друге, вона вправі володіти, користуватися й розпоряджатися набутим майном тільки від­повідно до його призначення [59, с. 28]. Цю тезу ми підтри­муємо, оскільки не можна не погодитися з тим, що установа володіє майном, яке має цільове призначення. Таким чином, можна стверджувати, що установа повинна здійснювати всі повноваження власника щодо належного їй майна, але відпо­відно до своєї установчої мети.

Установа самостійно несе ризик можливої майнової від­повідальності і відповідних майнових збитків як учасник цивільного обороту. На сьогодні такий підхід поділяється більшістю правників [23, с. 23; 142, с. 254].

За загальним правилом, юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (за­кріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлене зако­нодавством. Учасник (засновник) юридичної особи не відпо­відає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника). Тим часом особи, які створюють юридичну особу, несуть солідар­ну відповідальність за зобов’ язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідатиме за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій від­повідним органом юридичної особи (ст. 96 ЦК України).

Якщо екстраполювати ці загальні положення на відпові­дальність установи, то, як уже раніше зазначалося, установа приватного права — власник майна несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями. Субсидіарна від­повідальність засновника за зобов’язаннями юридичної осо­би, на майно якої він зберігає право власності, залишилась основною характерною ознакою непідприємницьких юридич­них осіб публічного права. Це означає, що відсутність реаль­ної майнової відокремленості юридичної особи від її заснов­ника з необхідністю відбивається в такому елементі право­вого статусу обох цих суб’єктів права, яким є обов’язок за­сновника не сти субсидіарну відповідальність за боргами створеної ним організації — не власника. Коли ж ідеться про непідприємницькі юридичні особи приватного права, то тут подібна ситуація є радше винятком, оскільки чинний ЦК Укра­їни не передбачив існування фінансованих власником установ (юридичних осіб, за якими майно закріплене на праві опера­тивного управління) як юридичних осіб приватного права. Останні в майновому плані залишаються відокремленими від своїх учасників, у зв’язку з чим немає підстав говорити про їх додаткову відповідальність.

На наш погляд, на особливість майнової відповідальнос­ті установи впливає саме той факт, що вона як непідприєм- ницька організація наділяється правом здійснювати підпри­ємницьку діяльність, тобто її майнова основа повинна гаран­тувати відшкодування в повному обсязі тих збитків, які може понести контрагент установи у випадку невиконання або не­належного виконання останньою своїх зобов’язань перед ним. Як вірно зазначає з цього приводу В. Д. Примак, саме на цю обставину повинні зважати контрагенти установ при визна­ченні ризиків, пов’язаних з укладанням певного правочину (враховуючи його предмет, ціну, наявність надійного забез­печення виконання договірних зобов’язань). Адже розумність передбачає попереднє (ще на етапі прийняття рішення про встановлення договірних відносин) урахування рівня згада­них ризиків, що можуть вилитися в неможливість одержання належної компенсації за порушення договірних зобов’язань (відшкодування збитків, стягнення неустойки, подвійного завдатку чи процентів за користування чужими коштами). Кредитор установи, укладаючи з нею правочин, певною мірою бере на себе ризик неможливості оперативного задоволення свого майнового інтересу в разі невиконання чи неналежного виконання відповідних зобов’язань [142, с. 389].

З урахуванням цього на рівні ЦК України закладений пев­ний механізм зменшення рівня такої небезпеки, який проявля­ється в забороні на здійснення підприємницької діяльності уста­новами, якщо ця діяльність не відповідає меті, для якої вони були створені, та не сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК України).

Але цього замало, і тому запропонована нами обов’язко­вість створення мінімального розміру майнових активів теж повинна посприяти убезпеченню контрагентів від невідшко- дування збитків з боку неналежного контрагента — установи.

Наступним заходом убезпечення контрагентів вважаємо закріплення на рівні ЦК України можливості примусової ліквідації установ, які систематично провадять діяльність, що суперечить визначеній їх установчими актами меті або розпо­діляють отриманий у результаті провадження підприємниць­кої діяльності прибуток на користь засновників.

2.3.