Органи центральної влади та управління

Українська історіографія дає неоднозначні оцінки щодо місця і ролі гетьманату у вітчизняних державотворчих процесах. Так само важко однозначно визначити й характер державної системи, до якої прямував гетьман.

Монархічний характер гетьманської держави підтверджує запроваджений у науковий обіг (О. Мироненко) проект конституційного закону, який передбачав перетворення України на спадкову конституційну монархію на чолі з королем. Проте та обставина, шо проект фактично був скопійований з Основних законів Російської імперії (23 квітня 1906 p.), дозволяє засумніватися у розриві з тра- диціями самодержавної Росії. Зрештою, сучасні історики прв®⁸ (£• Кісіпюк) переконані, що новий устрій держави, міністерст® та адміністрації наслідував систему, що існувала за царату. Більшість пізніше прийнятих законів нагадувала дореволюційні порядки.

Вважаємо, що можна погодитися з тими дослідниками (T. По ковеико), які пропонують розглядати Українську державу (^геть'

манат) П. Скоропадського такою, що мала характер експерименту ібазувалася на переплетенні монархічних, республіканських і дик- таторських засад. Таке поєднання мало сприяти підвищенню рівня управління державою, а це відповідало інтересам усього суспіль- ства. Принаймні, очевидно, іцо в основу «Законів про тимчасовий іїержавний ycmpiii Украіни» - сукупного нормативно-правового акта, об’єднаного завданням конструювання каркасу нової влади - було покладено ідею короткочасної сильної влади, яка об’єднува- лаб як законодавчу, виконавчу, так і до певної міри судову владу.

Гетьмап, згідно із зазначеним вище Законом, наділяв себе дикторськими повноваженнями, які зберігали чинність до моменту скликання Українського державного сейму.

Хоча П. Скоропадський намагався надати Гетьманату форми і змісту правової держави, він був наділений суттєвим повновлад- дям і у сфері судочинства. Зокрема, йому належало право помилу- ваннязасуджених, пом’якшення міри покарання й звільнення від сутої відповідальності. Гетьман за свою політично-державну діяльність не відповідав ані перед народом чи органами його представництва, ані перед законом (пункти 1-8 «Законів...»). Фактично йому належала вся повнота державної влади. Усі накази і розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

Дбаючи про забезпечення керівництва державою у разі неперед- йчуваних обставин, зумовлених, зокрема, загостренням ситуаціі в країні, П. Скоропадський затвердив підготовлений Радою міністрів ^цТшічасовий закон про верховне управління державою на випадок Oiepmi_i тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Яс- 'Мельможного пана Гетьмана всієї України» (1 серпня 1918 p.).

ньому конституційного значення нормативно-правовому акті пе- Редбачалося, що у зазначених випадках влада мала переходити до ^спеНіально створеного органу - Колегії Верховних ПравитепівДер- *y³ трьох осіб: однієї - визначеної заздалегідь Гетьманом, дру- ' ^ Державним сенатом, третьої - обраної Радою міністрів. Т? Закон, що був застосований лише одного разу — під час ві- ^1Т1П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 p., коли Колегію

очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб, історики права (7. Под- ковеико) розглядають як фактичне закріплення спадкової влади.

У разі тяжкої хвороби, як і в разі смерті гетьмана або від’їзду його за межі України, відкривалися всі три приписи та оголошувалось ім'я чергового верховного правителя. Лише після цього Державний сенат і Рада міністрівтаємним голосуванням простоюбіль- шістю голосів обирали двох інших членів Колегії. Колегія відповідно брала на себе всі права й обов’язки Гетьмана, однак у жодному разі не повинна була навіть порушувати питання про зміну положень Грамоти (від 29 квітня 1918 p.) П. Скоропадського.

Рада міністрів, що у системі вищих (центральних) органів влади і управління виконувала функції найвищого виконавчогоурядо- вого органу, була сформована гетьманом (3 травня 1918 p.). Ії компетенція була визначена у «Законах...» і полягала насамперед у визначенні напряму й координації діяльності окремих відомств щодо законодавчої політики та «вищого державного управпітт. Уряд очолював Отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося Генеральному секретареві та керованій ним Генерашп канцелярії. (Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та Державний секретар). Ha отаман-міністра і міністрів покладалася відповідальність перед Гетьманом за загальний хіддер- жавного управління. Кожен із них окремо відповідав за свою діяльність і розпорядження. A за посадові злочини чи проступки як отаман-міністр, так і міністри підлягали визначеній законом громадській чи кримінальній відповідальності.

Через відсутність у вищих органах влади Української держави законодавчого органу - парламенту або іншого аналогічного органу - на Раду міністрів, окрім безпосередніх функцій, покладалися ще й функції законодавчої влади. Згідно з положеннями Закону «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Роди иіні стрів, розгляд у раді, затвердження їх і про форми і порядок ого- чошения законів» (2 червня 1918 p.) законодавчі (законопідготовчі) функції покладалися не тільки на відповідні міністерства Радинг ністрів, але й передовсім на Державну канцелярію, статут якоїзго- дом (14 червня 1918 p.) було затверджено Гетьманом.

Щодоструктури Ради міністрів, то порівняно з періодом Центральної Ради в гетьманському уряді з’явилися два нових міністерства - народного здоров я та віросповідань. Натомість, окремі з міністерств перейменовувалися. Наприклад, міністерство судових справ було перейменоване на Міністерство юстиції (15 липня 1918 p.). Водночас удосконалювалася внутрішня структура міністерств. Окремі з міністерств запроваджували особливі структурні інституції. Так, у міністерстві транспорту для наведення порядку на за- пізнннях уводився інститут залізничних комісарів, що спирався на збройну силу. Інші відомства в основному поділялися на Oenap- mmunmu. Наприклад, міністерство сповідань мало департаменти православної церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; Міністерство народної освіти - департаменти ви- щої.ссредньої, нижчої та професійної освіти. Окремі міністерства чали складнішу структуру. Приклад - Міністерство внутрішніх справ складалося з чотирьох департаментів (міського самоврядування, державної варти, страхування, біженців) та кількох управлінь (військового обов’язку, у справах преси). Окрім цього, у складі Міністерства внутрішніх справ діяли українське Телеграфне агентство іПозавідомча реквізиційна комісія.

Різнопланові (законодавчі й виконавчі) повноваження Ради міністрів, у свою чергу, зумовили заснування специфічного допоміжного органу - Maioi ради міністрів (складалася з товаришів-за- ступциків міністра), якій належало важливе місце в системі органів центральної виконавчої влади. Згідно з «Положенням про Maiy роду міністрів» (25 травня 1918 p.), брати участь у засіданнях Ma- аоїради міністрів могли також самі міністри, вопи мали при цьому вирішальний голос. Голову Малої ради та його заступника призначала Рада міністрів з числа міністрів або товаришів міністра.

Відомі правознавці, спеціалісти з історії права (О. і M. Koniueii- '3'l звертають увагу на ту обставину, що Гетьман П. Скоропад- ^СЬКий .V своїй діяльності приділяв значну увагу розвитку інституту державноїслужби. Залишивши на попередніх посадах усіх працюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнити кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й із периферії. Згідно із Законом «Проурочисту обітницюурядовців і суддів та присягу невірність Українській державі» (30 травня 1918 p.), усі державні службовці урочисто присягали «вірно служити Державі українській» Свій текст присяги мали також судді та військові. Тих, хто відмовився її скласти, звільняли з державної чи військової служби.

Категорії чиновництва, які призначалися Гетьманом або міністром (залежно від посади), регламентував спеціальний Закон «Про порядок призначення на державну службу» (25 травня 1918 p.). Матеріальне стимулювання за роботу у державних органах влади, яке значно поліпшилося, здійснювалося на підставі Закону «Про нормальний розпис утримання центральних урядових установ i|uei%- ного відомства» (26 червня 1918 p.). До часу завершення розробкн комплексного нормативного акта про державну службу проголошувалася чинність усіх законів Російської держави про цю службу.

Загалом же відмінною ознакою кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності.

Отже, режим гетьманату був спробою організації ефективної моделі влади. Ідея короткочасної сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилася у затверджених Гетьманом «Зоио- iiax про тимчасовий державний устрій України», згідно з якнмі Гетьман у певному розумінні уособлював собою державу (виступаючи у внутрішній і зовнішній політиці як глава держави, ф^ак' тично здійснюючи одноосібне правління) і був формально незалежним у своїй діяльності. Гетьману як верховній держий^,,в' правовій інстанції реально належала вся повнота законодавчої виконавчої та судової влади. A на Раду міністрів покладалнс* законопідготовчі й координаційні функції органу «вищого teP жавного управління».