Становлення та розвиток наукових досліджень інституту покарання у виді громадських робіт в Україні

Покарання, безперечно, є одним із головних і невід’ємних інститутів кримінального права. Його застосування, як свідчить історичний досвід, було й залишається необхідним інструментом забезпечення та підтриман­ня правопорядку і безпеки в суспільстві, охорони прав та інтересів усіх соціальних груп і кожної людини зокрема.

Протягом століть інститут покарання зазнавав постійних реформ. На сьогодні він характеризується багатоманітністю видів покарань. Також для початку ХХІ століття притаманним є новий виток гуманізації правової полі­тики у сфері застосування покарань, зокрема, на засадах економії каральних засобів у боротьбі зі злочинністю, підвищення індивідуалізації покарання. Велику роль у цьому процесі відіграє той факт, що нерідко ключовим словом для оцінки сучасного стану кримінального права стає поняття «криза»^[3]. Одним із проявів цієї кризи є зростання в суспільстві кількості осіб, що ма­ють судимість, відсутність зниження рівня злочинності. Іншими словами, публічна влада, реалізуючи делеговане їй право на насилля, не забезпечує при цьому безпеку суспільства, а негативні соціальні, економічні, демогра­фічні й інші наслідки такої реалізації стають непомірно великими; відбува­ється зростання криміналізації суспільства.

У міжнародній спільноті ще із середини ХХ століття ведеться пошук і впровадження таких видів покарань, які дозволяють досягти щодо винної особи превентивних цілей покарання без ізоляції її від суспільства й одно­часно без загрози для безпеки оточуючих. Крім того, на цьому шляху від­буваються відповідні зміни й у системі та роботі кримінально-виконавчих органів та установ.

У вітчизняній правовій науці покарання, не пов'язані з ізоляцією особи від суспільства, були предметом пильної уваги науковців ще за часів існу­вання радянської держави. Можливостям ефективного застосування таких покарань з 60-х років ХХ століття приділяли увагу такі вчені, як Л. В. Багрій- Шахматов, І. М. Гальперін, Г. О. Злобін, В. Н. Кудрявцев, В. П. Шупилов^[4] та ін.

На теренах сучасної України нова хвиля уваги вчених до проблемати­ки покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, розпочалася з при­йняттям КК України (2001 року), який розширив підсистему покарань, що не передбачають ізоляції засудженого. Як зазначалося, одним із таких ви­дів покарань стали громадські роботи, дослідженню застосування яких і присвячено пропоновану роботу. Для підвищення об'єктивності розгляду проблематики, пов'язаної з цим покаранням, слід звернутися до основних наукових досліджень, предметом яких тією чи іншою мірою стали питання щодо застосування громадських робіт.

Проводячи аналіз теоретично-правових досліджень інституту по­карання у виді громадських робіт в Україні, звернемося до наукових праць І. Г. Богатирьова, О. І. Богатирьової, М. Я. Гуцуляка, В. Г. Павленка, О. В. Ткачової та С. В. Черкасова.

Розпочати розгляд основних наукових досліджень інституту покаран­ня у виді громадських робіт варто з праці С. В. Черкасова «Кримінологічна концепція альтернативних мір покарання» (2005 року)^[5], що стала першим у вітчизняній правовій науці комплексним дослідженням поняття, системи, завдань покарань, альтернативних позбавленню волі. Автором проаналізо­вано історію виникнення та правозастосовчої практики цього інституту як у вітчизняному, так і в зарубіжному законодавстві.

С. В. Черкасов обґрунтовує потребу перегляду кримінально-правової політики нашої держави в бік послідовного її пом’якшення шляхом поступо­вого скорочення застосування позбавлення волі та широкого впровадження альтернативних мір покарання.

Стосовно покарання у виді громадських робіт науковцем доведено, що воно має досить високе виховно-профілактичне значення, а тому існує на­гальна потреба в розширенні законодавчих можливостей його призначен­ня й у створенні налагодженого механізму залучення відповідних служб та ОМС до процесу виконання цього покарання.

Зауважимо, що дисертаційне дослідження С. В. Черкасова стало свого роду поштовхом до початку вивчення проблематики покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, у тому числі й у виді громадських робіт.

Першим в Україні дослідженням, присвяченим комплексному вирі­шенню теоретичних і практичних проблем виконання КВІ покарань, не пов’язаних з ізоляцією, стала праця І. Г. Богатирьова «Кримінальні покаран­ня, не пов’язані з позбавленням волі (теорія і практика їх виконання кри­мінально-виконавчою інспекцією)» (2006 року)^[6]. Учений присвятив названу працю аналізу організаційних і правових проблем виконання КВІ покарань, не пов’язаних із позбавленням волі (зокрема, громадських робіт), указав на можливі шляхи їх вирішення, запропонував сучасну теоретичну Концепцію виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

У дослідженні І. Г. Богатирьов звернув увагу на недоліки застосування покарання у виді громадських робіт, зокрема, вказав на відсутність законо­давчо врегульованих засобів виправлення та ресоціалізації засуджених осіб, які відбувають це покарання, і на невідповідність такого становища нормам міжнародних стандартів.

2006 року також оприлюднено працю О. В. Ткачової «Виконання пока­рань у виді виправних і громадських робіт»^[7] — комплексне монографічне дослідження процесу виконання-відбування покарань у виді виправних і громадських робіт.

Окрему увагу О. В. Ткачова приділила функціональним обов’язкам ОВС у процесі виконання громадських робіт. Учена наголосила, що під час відбу­вання засудженими покарання у виді громадських робіт ОВС є невід’ємним, обов’язковим учасником процесу виконання вказаного виду покарання. Вони покликані виконувати низку повноважень, спрямованих на належне забезпечення цього процесу.

Глибшому вивченню можливостей виправного та карального потен­ціалу покарання у виді громадських робіт сприяла робота В. Г. Павленка «Кримінально-правова та кримінологічна характеристика громадських ро­біт як виду покарання» (2007 року)^[9]. Головний акцент у ній зроблено на кри­мінологічних аспектах застосування покарання у виді громадських робіт і на питаннях проведення профілактичної роботи з особами, засудженими до цього виду покарання, також сформульовано пропозиції з удоскона­лення кримінально-правових норм щодо громадських робіт. В. Г. Павленко запропонував віднести громадські роботи до покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові, та долучити їх до переліку до­даткових покарань, які можуть бути призначені в разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (відповідно до ст. 77 КК України). Автор указав на потребу розширення переліку складів злочинів, за які мо­жуть бути призначені громадські роботи.

Першим спеціальним дослідженням покарання у виді громадських ро­біт стала праця М.

Крім того, у роботі М. Я. Гуцуляка досліджено взаємодію КВІ з держав­ними органами та громадськістю. На підставі вивчення питання взаємодії КВІ з ОМС із метою координації й узгодження дій між ними науковець роз­робив положення «Про взаємодію між кримінально-виконавчою інспекці­єю і органами місцевого самоврядування щодо контролю за засудженими до покарання у виді громадських робіт».

М. Я. Гуцуляк також пропонує низку інших пропозицій із удосконален­ня законодавчого регулювання виконання та відбування покарання у виді громадських робіт. Про аналіз деяких з них докладніше йдеться в наступних підрозділах.

Значним внеском до науки кримінально-виконавчого права стало дослі­дження О. І. Богатирьової «Кримінально-виконавча інспекція як суб'єкт ви­конання покарань» (2009 року)^[11], у результаті проведення якого розроблено низку науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо вдосконален­ня чинного законодавства та практики функціонування КВІ як суб'єкта ви­конання покарань. У своїй праці О. І. Богатирьова здійснила аналіз поняття, завдань, функцій і повноважень КВІ, дослідила правовий статус її співробіт­ників. Також автор не оминула важливі питання, пов'язані з організацією виконання громадських робіт КВІ. Так, узагальнивши кримінально-вико­навчу характеристику покарань, які виконує КВІ, вчена розкрила, зокрема, й власне бачення змісту кримінально-виконавчої характеристики покаран­ня у виді громадських робіт і наголосила на недосконалості механізмів його застосування.

У вказаній праці О. І. Богатирьова проаналізувала законодавство за­рубіжних країн, що стосується діяльності служб пробації, обґрунтувавши потребу впровадження в діяльність КВІ пробаційних форм роботи із засу­дженими (зокрема, до громадських робіт), а також запропонувала проект ЗУ «Про Службу пробації».

Отже, можна констатувати, що останніми роками в теорії криміналь­ного, кримінально-виконавчого права та кримінології велику увагу приді­лено проблематиці застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства (у тому числі громадських робіт), удосконаленню системи контролю та нагляду за засудженими до таких видів покарань, можливос­тям ефективного застосування до останніх заходів виправного впливу та со­ціального супроводу. У цьому контексті одними з актуальних залишаються питання, пов’язані з особливостями призначення, виконанням і відбуван­ням громадських робіт. Вони зумовлені недоліками законодавчого регулю­вання цього виду покарання, у зв’язку з чим на практиці виникають суттєві проблеми з ефективним їх застосуванням, які гальмують процес викорис­тання виправного та превентивного потенціалу суспільно корисних робіт стосовно засуджених.

1.2.