Основні етапи та тенденції розвитку вітчизняного законодавства щодо кримінально-правового регулювання громадських робіт як виду покарання

Не викликає сумнівів, що сучасні кримінально-правові реформи зобов’язані минулому, де лежить їх коріння. Тому у процесі реформуван­ня інституту покарання неодмінно слід звертатися до історично-правової практики, аби краще зрозуміти витоки і напрями розвитку та зміни цьо­го інституту й у майбутньому вберегтися від хибних шляхів, які себе не виправдали.

В історії вітчизняного кримінального права подібне до сучасних гро­мадських робіт покарання використовувалося неодноразово. За різних часів історичного розвитку й у різних нормативно-правових актах громадські ро­боти мали як однойменну, так і інші назви: «примусові роботи», «суспільно необхідні роботи», «примусові громадські роботи», «обов’язкові громадські роботи», «примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі».

Покарання, пов’язані з трудовою повинністю, існували ще в давньорусь­кому праві (VI — середина XIV століття), основним писаним джерелом яко­го була Руська Правда. Так, норми Просторової Руської Правди (ст.ст. 56-62, 64), що визначали правове становище закупів — осіб, які мали боргове зобов’язання, передбачали, що останні до повного відпрацювання боргу мешкали при дворі займодавця, працювали в його господарстві та користу­валися його інвентарем^[12]. Крім того, у ст. 44 Руської Правди зазначалося, що якщо крадій не може відшкодувати вартість викраденого, він має відробити її в потерпілого з розрахунку півгривні за рік роботи^[13].

Пізніше схожі положення передбачалися й у Литовських статутах — видатних джерелах права на українських землях литовсько-польської доби (друга половина XIV — середина XVI століття). Перший Литовський статут 1529 року (ст. 6 р. 11) передбачав, що якщо вільну людину за злочин засуджу­вали до сплати певної суми, яку вона не могла сплатити, то ця людина мала її відробити відповідно до вказаних у статті розрахунків. Якщо ж за життя винна особа не змогла цілком відробити присуджену суму, тоді обов’язок відпрацювати залишок такої суми переходив до її дітей^[14].

За часів Запорізької Січі покарання, пов’язані із залученням до робо­ти, не практикувалися, оскільки виконувати певну безоплатну працю на ко­ристь усієї козацької громади було одним з обов’язків козака^[15]. Крім того, на Січі не могла встановлюватися жодна особиста залежність правопорушника від потерпілого — стягнення накладалися лише на майно правопорушника^[16].

«Процес короткий приказний 1734 року» (скорочена назва) — один з перших кодифікованих актів періоду Гетьманської держави — у ст. 12 закрі­плював, що якщо засуджений за крадіжку до сплати грошового стягнення не в змозі його сплатити, він може бути виданий на відпрацювання такого стягнення потерпілому^[17].

Таким чином, у зазначених вище історичних документах залучення до роботи мало скоріше форму відшкодування завданої шкоди або боргу, ніж форму покарання, адже засудження до роботи було лише альтернативою грошовому стягненню в разі неплатоспроможності винного, і час робо­ти зараховувався саме в сплату такого стягнення. Крім того, такі роботи не мали суспільно корисного характеру, а мали виконуватися на користь потерпілого.

У ХІХ — на початку ХХ століття суспільно-правові відносини більшої частини українських земель визначалися нормативно-правовими актами Російської імперії.

Основними джерелами кримінального права на українських зем­лях, які перебували в складі Російської імперії, були: 15-й том Зводу за­конів Російської імперії 1832 року (далі — Звід кримінальних законів), Уложення про покарання кримінальні та виправні (три редакції: 1845, 1866 і 1885 років) та Статут про покарання, до яких присуджують мирові суді, 1864 року^[18]. Відповідно до цих правових актів і відбувався подальший роз­виток покарання, пов’язаного з примусовою працею без ізоляції особи від суспільства.

Так, Звід кримінальних законів 1832 року, який упродовж 1840-1842 ро­ків набрав чинності в Україні^[19], передбачав як покарання залучення до пев­них видів робіт.

Крім того, засудження до робіт у приватних осіб було можливим лише за ба­жанням останніх (ст. 52)22.

Відразу після видання Зводу законів 1832 року розпочалася підготовка Уложення про покарання кримінальні та виправні. Вона стала частиною про­цесу систематизації російського законодавства, що відбувалася за Миколи I. Уложення про покарання кримінальні та виправні, видане 1845 року, стало завершенням такої систематизації в галузі кримінального права та першим кодифікованим джерелом кримінального права Російської імперії^{[22] [23].}

Ст. 90 Уложення 1845 року передбачала, що в разі неможливості засу­дженим сплатити присуджене грошове стягнення його саджали до в'язниці, проте за певних обставин суд міг замість ув'язнення призначити громадські роботи, щоб вироблені гроші пішли на сплату такого стягнення^[24].

У ст. 89 йшлося про інший випадок заміни покарання. Вона надава­ла можливість суддям замінити короткостроковий арешт (для осіб, «не изъятых» від покарань тілесних) громадськими або іншими установленими урядом роботами^[25]. Це положення видається надзвичайно важливим у ви­вченні історії розвитку громадських робіт, оскільки тут вони застосовують­ся не лише як спосіб забезпечення виплати грошового стягнення чи боргу, а й виступають як певна альтернатива покаранням, пов'язаним з ізоляцією особи від суспільства.

У результаті Судової реформи 1864 року з Уложення 1845 року було ви­лучено 652 статті щодо незначних злочинів і проступків. Багато з них (в іншому формулюванні) було переміщено в Статут про кари, до яких прису­джують мирові судді^[26].

Згаданий акт у ст. 8 передбачав можливість заміни штрафу для неплато­спроможних селян або міщан громадськими роботами. Щодо представників інших станів така заміна покарання могла відбуватися лише «з їх власно­го прохання»^[27]. Проте із заміною штрафу відданням на громадські роботи слід було керуватися нормами раніше прийнятих актів, до яких відсилала вказана ст. 8 Статуту. Так, у п. 2 ст. 188 Загального положення про селян від 19 лютого 1861 року передбачено, що сільська громада може несправних платників «казенных и мирских повинностей» (або членів їхніх сімей) відда­ти на громадські роботи або в заробітчанство в тому самому або сусідньому повіті (у виняткових випадках — до іншої губернії), щоб зароблені гроші над­ходили «в мирскую кассу». Строк роботи не вказувався — отже, працювати треба було до погашення боргу. Ст. 651 Статуту про податі вказувала на анало­гічні заходи відносно міщан. Крім того, у роз’ясненні окремих положень ст. 8 Статуту 1864 року Кримінальним касаційним департаментом Урядового сена­ту йшлося про те, що за порушення Пітейського й інших статутів казенного правління суддя міг, а в справах про вирубку — повинен був засуджувати до громадських робіт. Призначення цього покарання мировий суддя мав узгоди­ти із сільською громадою, яка й направляла на громадські роботи^[28].

Указані положення ст. 8 Статуту про кари, до яких присуджують мирові суді (1864 року) щодо неспроможних до сплати грошового стягнення, в по­дальшому дублювалися й у ст. 85 Уложення про покарання кримінальні та виправні (1885 року)^[29], про яке йтиметься далі.

1885 року з’явилася третя редакція Уложення про покарання криміналь­ні та виправні 1845 року (друга — 1866 року). В ній зафіксовано продовження практики засудження до робіт, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспіль­ства, як можливий альтернативний вид покарання, яка, нагадаємо, раніше допускалася ст. 89 Уложення 1845 року. Так, ст. 45 Уложення 1885 року^[30] пе­редбачала, що засуджені до віддання на певний строк у виправні арештант­ські відділення можуть бути задіяні в міських і в інших видах робіт.

Таким чином, тогочасному вітчизняному праву, що визначалося в ак­тах Російської імперії, було відоме покарання, подібне за суттю й аналогічне за назвою сучасним громадським роботам. Воно передбачалося в основних нормативно-правових актах тієї доби. Проте громадські роботи не були са­мостійним видом покарання, оскільки застосовувалися як альтернативне покарання й лише у законодавчо передбачених випадках.

Подальшого розвитку і нової правової регламентації громадські роботи набули в перші роки після Жовтневої революції 1917 року. Спочатку вони іменувалися як «обов’язкові громадські роботи», у подальших законодав­чих актах — «примусові роботи без відправлення в місця позбавлення волі», «примусові роботи без тримання під вартою». Їх історично-правовий розви­ток став базою для появи сучасних громадських і виправних робіт у кримі­нальному законодавстві нашої держави.

Аналізуючи історію розвитку громадських робіт у вітчизняному кри­мінальному праві після 1917 року, слід зауважити, що внаслідок Жовтневої революції на території колишньої Російської імперії поступово утворилися радянські республіки, у тому числі УСРР, а з 1937 року — УРСР. Основою ві­тчизняного законодавства, у тому числі кримінального, за радянських часів було право РСФРР, а пізніше — загальне право СРСР.

Після Жовтневої революції одним із перших нормативно-правових актів, що визначав громадські роботи як вид покарання, стала Інструкція Народного комісаріату юстиції РРФСР від 19 грудня 1917 року «Про рево­люційний трибунал», яка містила перелік злочинів, підсудних революцій­ним трибуналам, а також перелік покарань, які можуть застосовуватися до винуватих. Незважаючи на те, що більшість перелічених злочинів були до­сить тяжкими, Народний комісаріат юстиції вважав можливим засуджувати винних і до обов’язкових громадських робіт (пункт 8 відділення 2).

23 січня 1918 року Народний секретаріат УСРР видав аналогічне за зміс­том Положення про революційні трибунали^[32].

Водночас практика засудження до громадських робіт і деяких інших видів покарань не припинялася й до прийняття вказаної Інструкції. Так, декрети Ради народних комісарів УСРР «Про суд» № 1 (від 24 листопада 1917 року) (ст. 5) і «Про суд» № 2 (від 15 лютого 1918 року) (ст. 8) передбача­ли можливість міських судів керуватися у своїх рішеннях і вироках законами повалених урядів, якщо «таковые не отменены революцией и не противоре­чат революционной совести и революционному правосознанию»^[33], «не про­тиворечат правосознанию трудящихся классов»^[34].

Зрозуміло, що засудження до громадських робіт не суперечило ані пра­восвідомості трудящих класів, ані принципу соціалістичного гуманізму й ідеї про примусово-виховний характер кримінального судочинства, що про­низували всі законодавчі акти перших років після Жовтневої революції^{[35] [36].}

У січні 1918 року Народним секретаріатом Української Республіки при­йнято постанову «Про введення народного суду», де фактично викладено зміст декрету «Про суд» № 136.

20 липня 1918 року затверджено декрет «Про суд» № 3, який передба­чав, що замість позбавлення волі на строк до трьох місяців усюди, де орга­нізовувалися примусові громадські роботи, слід застосовувати останні без тримання під вартою (ст. 11)^[37]. Тобто громадські роботи застосовувалися як альтернатива покаранню, пов’язаному з ізоляцією особи від суспільства.

Потреба правового оформлення практики боротьби зі злочинністю, яка засновувалася на «революційній совісті» та «революційній правосвідомос­ті», виділення «из шелухи старых понятий буржуазного права всего того, что подходило к практике и принципам революционного марксизма»^[38], зумови­ла ухвалення 12 грудня 1919 року постанови Народного комісаріату юстиції РРФСР «Керівні засади з кримінального права», яку на українській терито­рії введено в дію з 4 серпня 1920 року^[39]. Цей документ був певним кодек­сом без Особливої частини, наданим суддям для керування в їх практичній діяльності^[40].

Ст. 25 Керівних засад серед інших покарань передбачала примусові ро­боти без відправлення в місця позбавлення волі^[41], які вперше мали засто­совуватися як засіб перевиховання та виправлення особи. Проте питання про строки цього покарання та порядок його відбування все ще мав вирі­шувати суд.

Декрет «Про позбавлення волі і про порядок умовно-дострокового звільнення ув’язнених» від 21 березня 1921 року вперше визначив макси­мальний строк громадських робіт (які іменувалися як примусові роботи без тримання під вартою) — 5 років, а також зобов’язав відмічати у вироках один із двох видів цього покарання: громадсько-примусові роботи або при­мусові роботи за спеціальністю^[42].

Подальшого розвитку вітчизняний інститут громадських робіт набуває у першому КК УСРР 1922 року. Ст. 32 цього КК серед інших видів покарання передбачала примусові роботи без тримання під вартою, а ст. 35 поділяла їх на такі види: 1) роботи за фахом, під час яких засуджений продовжує працю­вати за фахом зі зниженням тарифного розряду, з обов’язковими надуроч­ними роботами та з переведенням в іншу установу чи на підприємство або в іншу місцевість; 2) роботи некваліфікованої фізичної праці. Також статтею встановлювався строк цього покарання — від семи днів до одного року, а ст. 51 і ст. 52 було врегульовано порядок його виконання.

КК УСРР 1927 року^[43] також передбачав, хоча й зі зміненою назвою, при­мусові роботи без позбавлення волі строком від одного дня до року (ст.ст. 21, 28). Однак до системи покарань КК УРСР 1960 року покарання, відповідне за змістом громадським роботам, уже не входило.

Таким чином, у роки радянської влади громадські роботи вперше за свою історію застосовувалися як самостійний вид покарання і не мали будь- яких класових винятків щодо засуджених; ці роботи були безоплатними та здебільшого некваліфікованими. Таке покарання мало застосовуватися з ви­правною метою, але, як зазначав І. Г. Богатирьов, завжди «на перше місце ставилася саме економічна раціональність, а не інтереси виправлення засу­джених в умовах дотримання адекватності злочину та покарання»^[44]. Крім того, у системі вітчизняних кримінальних покарань радянської доби громад­ські роботи останнє правове затвердження мали у КК УСРР 1927 року.

Законодавче відродження громадських робіт у вітчизняному криміналь­ному праві розпочалося після набуття Україною в 1991 році незалежності.

У 1995 році Україна вступила до Ради Європи, розпочавши тим самим процес приведення норм і стандартів внутрішньої політики, у тому числі у сфері кримінальних покарань, у відповідність до норм міжнародного права. Так, результатом долучення нашої держави до світової політики реформу­вання системи покарань у напрямі ширшого використання санкцій без ізо­ляції особи від суспільства у КК України (2001 року) стало запровадження чотирьох нових видів покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспіль­ства. До останніх належать і громадські роботи. Таким чином, уперше після тривалої перерви громадські роботи як вид покарання почали застосовува­тися з 1 вересня 2001 року, з набранням чинності КК України. Громадські роботи мають великий виправний і профілактичний потенціал, вони по­требують подальшого вивчення й удосконалення нормативно-правового регулювання.

Отже, залежно від рівня розвитку покарання у вітчизняній історії гро­мадських робіт слід виділити такі періоди: 1) зародження (VI-XVI століття); 2) розвиток (XVII — початок XX століття); 3) становлення як самостійно­го виду покарання (перші роки після Жовтневої революції 1917 року — се­редина ХХ століття); 4) вилучення із системи покарань (1960-2000 роки); 5) повернення до системи покарань як основного виду покарання та вдоско­налення його застосування (2001 рік — дотепер). На різних етапах правового розвитку громадських робіт змінювалися їх назва, мета і зміст. Основними причинами таких тенденцій є зміна в розумінні мети та ролі громадських робіт (від відшкодування (відпрацювання) боргу до виправлення винного), а також практичне втілення ідей про гуманний характер покарання, соціаль­ну й економічну виправданість економії кримінальної репресії. Нині ці тен­денції є пріоритетними у світовій кримінально-правовій політиці.