Поняття та зміст громадських робіт як виду покарання

Для всебічного дослідження місця громадських робіт у системі покарань України й особливостей правового змісту цього виду покарання необхідною умовою є з’ясування властивих йому ознак.

Поняття «вид покарання» є видовим по відношенню до загального родо­вого поняття «покарання», тому кожному окремому виду покарання, що пе­редбачено у ст. 51 КК України (зокрема, громадським роботам), притаманні й ознаки покарання як такого^[46].

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що за­стосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і сво­бод засудженого. У теорії кримінального права вказують на різну кількість ознак, які характерні для покарання.

За дослідженнями А. В. Савченка, абсолютна більшість учених (зокре­ма, Л. В. Багрій-Шахматов, В. Н. Дерендяєв, В. А. Ломако, В. Л. Чубарев, О. Г. Фролова) дійшла єдності в тому, що до ознак покарання відносяться такі: 1) є заходом (мірою) державного примусу; 2) може бути призначене лише за вироком суду; 3) може бути застосоване лише до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 4) спричиняє передбачені законом певні втрати й обмеження прав і свобод засудженого; 5) тягне за собою судимість^[47].

Деякі науковці серед ознак покарання виділяють такі: а) шляхом при­значення покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила, причому ця оцінка є не тіль­ки правовою, а й моральною (Ю. В. Александров, В. А. Клименко^[48]; пока­рання є негативною оцінкою з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця (В.

Загалом у наукових працях із кримінального права вказується різна кіль­кість ознак покарання. За дослідженнями В. М. Орлова, найменшу кількість ознак — три ознаки кримінального покарання — визначає А. В. Наумов^[58] (покарання — це особливий захід державного примусу; має суворо особис- тісний характер; завжди пов'язане з обмеженням прав і свобод особи, що вчинила злочин^[59]), а найбільшу кількість — двадцять дві ознаки криміналь­ного покарання — виділяє у своїй докторській дисертації А. А. Арямов^[60], се­ред них десять основних і дванадцять факультативних^[61].

На думку А. А. Арямова, основними ознаками покарання є такі: 1) пока­рання виражає негативну оцінку злочинця та його діяння з боку держави й суспільства; 2) покарання — це примусовий захід, передбачений криміналь­ним законом; 3) покарання призначається судом від імені держави; 4) пока­рання призначається фізичній особі; 5) покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях або фізичних обмеженнях прав і сво­бод засудженого; 6) покарання має суворо особистий характер і спрямоване завжди тільки проти особистості злочинця; 7) покарання — це кара злочин­цю за вчинений злочин; 8) покарання — це засіб виправлення засуджено­го й засіб попередження нових злочинів; 9) покарання як примусовий захід має об'єктами свого впливу найбільш значимі для особистості блага: життя, волю, майно злочинця; 10) покарання породжує в засудженого спеціальний юридичний статус — судимість^[62].

Факультативні ознаки покарання: 1) особа, що зазнає покарання, має бути у встановленому законом порядку визнана винною у вчиненні злочи­ну; 2) покарання за суворістю має бути пропорційним тяжкості вчиненого злочину; 3) покарання застосовується на підставі принципу справедливос­ті, тобто передбачає істотний морально-етичний і світоглядний фундамент; 4) покарання застосовується до особи, що вчинила злочин, за принципом безпосередньо персональної відповідальності (різного роду представни­цтва, солідарна або субсидіарна відповідальність за чужу провину виклю­чені, воно, безумовно, відпадає зі смертю винного, неможлива участь третіх зацікавлених осіб у призначенні чи відбуванні покарання); 5) покарання призначається на основі принципів законності, гуманізму й індивідуалізації відповідальності; 6) покарання застосовується на основі принципу еконо­мії кримінальної репресії; 7) підставою застосування покарання як форми вираження кримінальної відповідальності є наявність у діянні особи всіх ознак складу злочину, передбаченого нормами Особливої частини КК; 8) по­карання характеризується ознакою об’єктивності, оскільки залежить від на­вколишньої дійсності, відображає її та здатне змінювати ті чи інші суспільні відносини (щодо загальної превенції); 9) суб’єктивність також є невід’ємною ознакою покарання, оскільки санкція — це переломлена у свідомості пев­них представників суспільства неминучість захисту існуючих суспільних відносин і міра інтенсивності впливу на свідомість злочинця; 10) кримі­нальне покарання має публічний характер, його застосування є прерогати­вою держави, а не приватних осіб. Публічність проявляється й у тому, що покарання призначає державний орган (суд) від імені держави; 11) корот- костроковість покарання. Надмірно тривалі покарання заподіюють страж­дання злочинцеві після спливу часу з моменту здійснення злодіяння, яке вже забуте як суспільством, так і ним самим; у цьому випадку покарання втрачає безпосередній зв’язок зі злочином; 12) покарання як інститут має відповідати ознаці невідворотності.

Проаналізуємо основні ознаки кримінального покарання, властиві всім видам покарання, зокрема, громадським роботам. Зазначимо серед них такі: 1) покарання є заходом державного примусу; 2) покарання застосовується від імені держави за вироком суду; 3) покарання застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 4) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Інші ознаки покарання, на які вказують вчені, прямо не передбачені в за­конодавчо визначеному понятті покарання. З цієї причини у пропонованому дослідженні вони не аналізуються.

Розглянемо вказані ознаки докладніше.

1. Покарання (громадські роботи) є заходом державного примусу. Покарання застосовується тільки державою та має щодо злочинця приму­совий характер.

Словник-довідник з кримінального права визначає примус як «один із кримінально-правових засобів правового реагування на злочин, допо­міжний, а не головний засіб боротьби зі злочинністю, останній довід дер­жави, який застосовується відповідно до злочинного діяння, коли вжиті іншими органами засоби впливу виявились або явно можуть виявитись неефективними»^[64]. Покарання є особливою формою державного приму­су, тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92 KK України), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 KK України)^[65] та інших видів державного примусу правового характеру (цивільно-правових, дисциплінарно-правових, адміністративно-правових^[66]).

Таким чином, категорія «захід» по відношенню до примусу виконує функцію виокремлення кримінального покарання від інших видів держав­ного примусу; виступає як його різновид^[67]. Проте покарання — це не просто захід примусу, а, як наголошено, захід саме державного примусу. Сам факт існування покарання на всіх етапах розвитку суспільства не викликає сумні­вів.

З цього приводу Г. В. Ф. Гегель писав, що покарання може мати місце тільки в державі, поза тим воно є справедливістю, що помщається, відшко­дуванням у формі випадковості^[70]. Ані особиста помста, ані шкода, завдана приватними особами, не можуть називатися покаранням у прямому сен­сі слова, оскільки вони не виходять від державної влади, як зауважував Т. Гоббс^[71].

Свого часу І. Я. Фойницький писав, що «покарання застосовується державою, і притому в інтересах загальнодержавних, становлячи не тіль­ки право, а й обов'язок державної влади... будучи установою (інституці­єю) державною, покарання призначається й виконується в ім'я загальних державних інтересів, а не для задоволення яких-небудь окремих інтересів — приватної особи, стану, відомства або влади; у протилежному разі воно перетворилося б на помсту — приватну, станову або урядову»^[72]. Ці ідеї й сьогодні не втратили актуальності. Слід зауважити, що хоча положення про те, що покарання є засобом винятково державного впливу, який здійсню­ється спеціалізованими державними органами й установами, є домінуючим у цивілізованих країнах, тим не менш доба ринкової економіки намагаєть­ся внести свої корективи. Наприклад, у США й деяких інших країнах стало модним з метою заощадження коштів державного бюджету створення так званих приватних тюрем, де засуджені відбувають покарання в комфорт­ніших, оплачуваних ними умовах.

У цьому контексті державний примус можна визначити як такий вплив на злочинця, який є виключною компетенцією держави, від яко­го він не вправі ухилятися та має зазнавати всі правові обмеження, утруд­нення й незручності, пов'язані із застосуванням до нього кримінального покарання^[74].

Щодо громадських робіт, то вони як різновид покарання є заходом дер­жавного примусу, що полягає в примусовому, тобто незалежному від волі та побажань засудженого, застосуванні державою відповідного заходу.

2. Покарання (громадські роботи) застосовується від імені держави за вироком суду. Покарання може бути призначене лише за вироком суду, який символізує державно-публічну оцінку злочину, обставин його вчинен­ня й особи винного^[75]. Згідно з Конституцією України правосуддя в державі здійснюється лише судами (ч. 1 ст. 124). Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62). Останнє положення дослівно передбачено й у КК України (ч. 2 ст. 2).

Ще одним важливим законодавчим положенням у цьому контексті є те, що згідно зі ст. 371 КПК України суди постановляють вироки іменем України. У цьому формулюванні, як зауважує Ю. А. Пономаренко, міститься досить суттєве політико-правове значення. Те, що суд засуджує особу і при­значає їй покарання не від свого імені, а від імені держави, в цілому має таке значення. Передусім тим самим наголошується, що злочинець перебуває у кримінальних правовідносинах не з певним судом або системою судів, а в ці­лому з усією державою. І якщо у якийсь момент певний суд буде ліквідовано (наприклад, у зв'язку з ліквідацією певної адміністративно-територіальної одиниці), це не свідчитиме про припинення кримінальних правовідносин. Крім того, у зв'язку з тим, що вирок виноситься ім'ям України, то і відпові­дальності у випадку його неправосудності має підлягати держава в цілому^[76]. Так, згідно з ч. 4 ст. 62 Конституції України, у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну та моральну шкоду, за­вдану безпідставним засудженням.

Факт призначення покарання у виді громадських робіт також знаходить втілення безпосередньо у вироку суду та застосовується від імені України.

3. Покарання (громадські роботи) застосовується до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину. Ця ознака виявляється в особистісному характері покарання. Розкриваючи сутність вказаної ознаки, слід наголо­сити на таких положеннях. По-перше, покарання може застосовуватися до особи лише за вчинення злочину. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 КК України, підста­вою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпеч­ного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу (ч. 3 ст. 2 КК України). По-друге, кримінальна відповідальність недопустима без встановлення вини особи, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кри­мінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62). По-третє, згідно зі ст. 18 КК України, суб'єктом злочину може бути лише фізична особа. По- четверте, кримінальна відповідальність застосовується лише до самого зло­чинця, а не до його родичів, близьких або інших осіб, у чому знаходить свій прояв принцип особистісної відповідальності, тобто «призначення кри­мінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного»^[77].

4. Покарання (громадські роботи) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Ця ознака розкриває юридичний зміст покарання. У цьому сенсі воно є не чим іншим, як комплексом пра- вообмежень, що випливає із законодавства про кримінальну відповідаль­ність і покладається на особу, винну у вчиненні злочину, вироком суду, що набрав чинності. Указаний комплекс правообмежень є карою, тобто від­платою держави злочинцю за вчинений злочин^[78]. Це свого роду реакція держави на факт вчинення злочину, засіб реалізації контролю, регулюван­ня та впливу на подальшу поведінку засудженого в передбаченому законом порядку.

Кожне покарання має свій, властивий тільки йому комплекс (сполучен­ня) обмежень, які становлять, за виразом А. Ф. Міцкевича, «внутрішню ар­хітектуру» кримінального покарання. При цьому в таке сполучення входить не тільки перелік благ і прав, у яких обмежується особа, а й спосіб, а також глибина, ступінь їх обмеження^[79].

Характеризуючи вказану ознаку покарання, також зауважимо, що пе­редбачені законом обмеження прав і свобод засудженого мають значення для порівняння та законодавчого розташування їх за ступенем суворості в системі покарань України (ст. 51 КК України), адже, будучи властивими всім видам покарань, обсяг і сфера таких обмежень у кожного покарання різняться. Крім того, указуючи на особливості змісту кожного окремого по­карання, певне правообмеження (як каральний елемент змісту покарання) в одному покаранні може виходити на перший план, в іншому — відступа­ти, стаючи другорядним. Елемент, який домінує, дозволяє визначити, у чому саме полягає особливість змісту окремого виду покарання, на максимальне обмеження яких прав і свобод засудженої особи це покарання спрямоване^[80].

Слід наголосити, що комплекс правообмежень, який застосовується до засудженого, має передбачатися лише законом, а не будь-яким іншим нор­мативно-правовим актом. Таке твердження у законодавчо передбаченому визначенні покарання є однозначним і безальтернативним. Проте в теорії кримінально-виконавчого права деякі з науковців звертають увагу на низку інших законодавчих положень щодо джерел правообмежень для засуджених і висловлюють сумніви щодо їх обґрунтованості.

Так, згідно з ч. 3 ст. 63 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Ч. 2 ст. 7 КВК України джерелом правообмежень засудженого визнає: КВК України, закони України і вирок суду. Водночас КВК України уточ­нює, що правовий статус засуджених визначається законами України, КВК України, виходячи з порядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання (ч. 4 ст. 7).

З приводу вказаних положень О. О. Стулов зазначає, що «теза про те, що вирок суду може бути джерелом правообмежень засуджених... не видаєть­ся обґрунтованою. Суд може призначати винному лише той вид основного і додаткового покарання, що передбачені ст. 51 КК України. Але притаманні цим видам покарань обмеження законом уже визначені, тому вирок суду ні­яких додаткових обмежень засудженому встановлювати не може»^[81].

Ю. А. Чеботарьова також наголошує, що джерелом обмежень правового статусу засуджених мають бути тільки: 1) закони України; 2) КВК України. Щодо вироку суду як джерела обмежень прав засуджених вчена висловлює сумнів у правильності такої постановки. На її переконання, у випадках, коли суд в обвинувальному вироку конкретизує вид і термін покарання, він керу­ється положеннями конкретного закону і, встановлюючи права і обов'язки засуджених, діє тільки в межах, які дозволяє йому чинний закон. Тому ви­рок суду не є джерелом обмежень правового статусу громадян, оскільки він не вводить нових правообмежень, адже ці обмеження вичерпно визначені в законі, а у вироку суду вони тільки повторно називаються, дублюються^[82]. Отже, Ю. А. Чеботарьова та О. О. Стулов вважають доцільним виключити з ч. 2 ст. 7 КВК України слова «і встановлених вироком суду»^[83].

Не обійшли увагою це питання і співробітники Харківської правозахис- ної групи, зазначаючи, що синтаксична конструкція ч. 2 ст. 7 КВК України дозволяє дійти висновку, що законодавець розрізняє КВК України, закони України і вирок суду як підстави, з яких виникають правообмеження засу­джених. «Виходить, що КВК має якийсь особливий статус порівняно з ін­шими законами, а правообмеження, які випливають із вироку суду, можуть мати самостійне значення. Тобто такі правообмеження можуть ґрунтувати­ся не на законі? Вважаємо, що посилання на КВК (який є законом) і вио­кремлення вироку суду як джерела правообмежень є зайвими та суперечать змісту ст.ст. 24-33 Конституції України щодо можливості обмежень особи в правах виключно на підставі закону»^[84].

Положення ч. 4 ст. 7 КВК України Харківська правозахисна група також визначає як незрозумілі, «оскільки редакція статті фактично протиставляє такі поняття, як порядок і умови виконання та відбування покарання і по­няття правового статусу засудженого. Законодавець вимагає, щоб право­вий статус засудженого визначався законами, виходячи з порядку й умов виконання та відбування покарання. Таким чином, порядок і умови вико- нання-відбування покарання отримують якийсь самостійний та надзакон- ний статус, котрий, власне, і диктує ті потреби, які повинні бути закріплені в законі»^[85].

У цьому контексті звернемо увагу на низку міжнародних актів щодо прав людини. Так, ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 року пе­редбачає, що «кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом». Права, передбачені у Міжнародному пакті про грома­дянські і політичні права, також не можуть бути об'єктом жодних обмежень, крім тих, що передбачено законом (ч. 3 ст. 12; ч. 3 ст. 18; ч. 3 ст. 19; ст. 21; ч. 2 ст. 22). Закон як єдина підстава правообмежень передбачений і у Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ч. 2 ст. 9; ч. 2 ст. 10; ч. 2 ст. 11).

Таким чином, відповідно до міжнародних актів джерелом правообме- жень може бути тільки закон. Таке положення є, безумовно, вірним, а дово­ди науковців про те, що вирок суду не може бути джерелом правообмежень засуджених, також обґрунтовані.

З другого боку, закон і вирок суду, що визначають (встановлюють) обме­ження для засуджених, можуть співвідноситися між собою як зміст і форма, як нормативна підстава обмежень і процесуальна. Так, поза всяким сумні­вом, правообмеження можуть бути визначені тільки законом, проте щоб такі обмеження були застосовані до засудженого до певного виду покарання, як зміст останнього мають виконуватися такі положення закону. Так, вдпо- відно до ст. 62 Конституції України, особа може бути піддана кримінальному покаранню, лише коли її вину буде доведено в законному порядку та вста­новлено обвинувальним вироком суду. Згідно зі ст. 4 КВК України, підста­вою виконання та відбування покарання є, зокрема, вирок суду, який набрав чинності. Ч. 4 ст. 374 КПК України передбачає, що у вироку суду зазначаєть­ся міра покарання (тобто його вид і розмір). Отже, передбачені законом пра- вообмеження щодо засуджених, будучи визначеними на підставі закону та встановлені у вироку суду, що набрав чинності, можуть бути безпосередньо застосовані до засудженого.

За такого бачення закон, що передбачає обмеження для засуджених, є їх нормативним джерелом, а відповідний судовий вирок можна розглядати як їх процесуальне джерело.

Щодо ч. 4 ст. 7 КВК України про те, що правовий статус засуджених ви­значається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання, погоджуємо­ся, що її синтаксична конструкція не є вдалою. Законодавець фактично по­вторює тричі одне й те саме: закон є джерелом правообмежень засуджених. Адже КВК України є законом, а порядок і умови виконання та відбування конкретного виду покарання також передбачено в ньому, тобто знову-таки у законі.

Характеризуючи вказану ознаку покарання, зауважимо, що передбаче­ні законом обмеження прав і свобод засудженого мають значення для по­рівняння та законодавчого розташування їх за ступенем суворості у системі покарань України (ст. 51 КК України), адже, будучи властивими всім ви­дам покарань, обсяг і сфера таких обмежень у кожного покарання різнять­ся. Крім того, вказуючи на особливості змісту кожного окремого покарання, Ю. В. Шинкарьов зазначає, що певне прав о обмеження (як каральний еле­мент змісту покарання) в одному покаранні може виходити на перший план, в іншому — відступати, стаючи другорядним. «Елемент, який домінує, до­зволяє визначити, у чому саме полягає особливість змісту окремого виду по­карання, на максимальне обмеження яких прав і свобод засудженої особи це покарання спрямоване»^[86].

Щодо покарання у виді громадських робіт, йому також властивий пев­ний комплекс обмежень прав і свобод особи. Проте його дослідження не стало предметом пильної уваги вітчизняних науковців. Існують лише поо­динокі наукові праці, в яких вчені торкаються вивчення цього питання. Втім з приводу того, які саме правообмеження становлять зміст цього покарання і які з них є основними, їх погляди суттєво різняться.

Так, правообмеження, що становлять зміст громадських робіт, Ю. А. Пономаренко поділяє на головне правообмеження та похідні від ньо­го. Головним у змісті громадських робіт учений уважає обмеження права за­судженого на працю, а похідними — обмеження права на відпочинок (ст. 45 Конституції України) та обмеження права власності^[87].

На відміну від Ю. А. Пономаренка, О. В. Ткачова вказує, що сутність гро­мадських робіт як виду кримінального покарання передбачає наявність на­самперед обмежень саме у сфері дозвілля, відпочинку особи. Також учена вказує на обмеження конституційного права особи на отримання винаго­родження за працю, яке, крім того, розглядається і як опосередковане об­меження майнової сфери (майнових інтересів) засудженого з двох причин. По-перше, засуджений не отримує матеріальної компенсації за свою працю, по-друге, вільний час, якого він позбавляється, міг би бути використаний ним на пошуки будь-яких додаткових заробітків (тобто опосередковано за­чіпаються інтереси у сфері зайнятості особи)^[88].

М. Я. Гуцуляк виділяє якісну та кількісну характеристики змісту громад­ських робіт. Учений вважає, що якісна складова змісту громадських робіт міс­тить такі правообмеження, як позбавлення права засудженого на справедливу винагороду за виконану роботу, а також обмеження у праві на відпочинок. Проте, на відміну від О. В. Ткачової, науковець визначає саме безоплатність праці засудженого як визначальну особливість громадських робіт^[89]. Кількісна ж складова, на його думку, полягає в тривалості робіт, вираженій як прямо — у загальній кількості призначених годин, так і побічно — у календарному пе­ріоді часу, на який припадає ця кількість робочих годин^[90].

Як бачимо, подані погляди щодо комплексу правообмежень, властивого громадським роботам, суттєво різняться. Однак без з’ясування правообме- жень, що становлять зміст цього покарання, ефективна організація його за­стосування на практиці не вбачається можливою.

Проаналізуємо вказані науковцями точки зору на комплекс правообме- жень, що характеризують зміст громадських робіт, подавши власне бачення з цього питання. Згідно з ч. 1 ст. 56 КК України, громадські роботи поляга­ють у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплат­них суспільно корисних робіт, вид яких визначають ОМС.

Як зазначалося вище, Ю. А. Пономаренко до змісту покарання у виді громадських робіт відносить обмеження права на працю^[91]. Таке тверджен­ня вбачається дискусійним. Згідно з Конституцією України, право на пра­цю охоплює можливість особи заробляти на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч. 1. ст. 43). Особа ж, засуджена до громадських робіт, має виконувати суспільно корисну працю саме у вільний від роботи час, тому під час застосування цього покарання особа продовжує заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обрала або на яку вільно погодилася. Інше кажучи, якби законодавець не зазначив, що суспільно ко­рисна праця має виконуватися саме у вільний від роботи час, дійсно мало б місце порушення права засудженого на працю, адже тоді у складанні графі­ку відбування цього покарання міг би не враховуватися час його трудової зайнятості.

Можна вести мову про те, як зазначає О. В. Ткачова, що опосередковано зачіпаються інтереси у сфері зайнятості особи, тобто її трудових правовід­носин, а отже, опосередковано й майнових інтересів, оскільки час, протягом якого засуджені повинні виконувати громадські роботи, міг би бути ви­користаний ними на отримання додаткового заробітку^[92]. Але знову-таки йдеться не про обмеження права на працю, а про тимчасове обмеження пра­ва на відпочинок, точніше, на розпоряджання часом, вільним від роботи.

Не оминуло уваги науковців і питання про те, що час виконання суспіль­но корисних робіт не зараховується до трудового стажу засудженого. Деякі з російських вчених, зокрема, Н. Г. Осадча^[93] та В. М. Орлов^[94], вважають необ­хідним його зарахування, проте лише у разі сумлінного ставлення засудже­ного до праці. В. М. Орлов зауважує, що зарахування часу відбування цього покарання до трудового стажу засуджених, безумовно, сприятиме не лише стимулюванню їх до сумлінної праці, а й до виправлення загалом^[95]. Проте таку позицію науковці обґрунтовують лише тим, що час відбування засудже­ними покарань у виді виправних робіт і позбавлення волі, які є більш суво­рими видами покарання, ніж громадські роботи, зараховується до трудового стажу. Отже, невключения такого часу в трудовий стаж засудженого до гро­мадських робіт призводить до зростання карального змісту цього покаран­ня^[96]. Інших обґрунтувань учені не надають.

Розглядаючи це питання, цілком підтримуємо думку О. В. Ткачової про те, що слід заперечити такий підхід, оскільки громадські роботи не поро­джують трудових правовідносин^[97]. Крім того, «сумлінне ставлення до праці» є оціночним поняттям, і незрозуміло, хто має визначати наявність або від­сутність такого ставлення засудженого до праці.

До правообмежень громадських робіт науковці (зокрема, М. Я. Гуцуляк, Ю. А. Пономаренко і О. В. Ткачова) також відносять обмеження гаранто­ваного Конституцією України права особи на відпочинок. Проте таке кон­ституційне право особи може обмежуватися лише щодо засуджених, які на час відбування покарання працюють. Це безпосередньо випливає з норми Конституції України, а саме: «кожен, хто працює, має право на відпочинок» (ч. 1 ст. 45). Звичайно, що право на відпочинок мають не тільки особи, які є найманими працівниками. Адже будь-яка людина — домогосподарка, шко­ляр чи пенсіонер — має відповідну фізіологічну потребу. Але держава може гарантувати це право тільки певним категоріям громадян та іноземців^[98], тобто таким, що працюють.

З огляду на те, що громадські роботи виконуються засудженим «у віль­ний від роботи чи навчання час» (ч. 1 ст. 56 КК України), робимо висно­вок, що це покарання застосовують як до тих, хто працює, так і до тих, хто навчається.

Таким чином, засуджені до громадських робіт, що на час відбування по­карання є такими, що працюють, обмежуються в конституційному праві на відпочинок. А засуджені, що не працюють, — у природному праві^[99] на відпо­чинок. Розглянемо докладніше це питання.

Засуджені, що працюють, виконують покарання у вільний від роботи час, тобто за рахунок часу, відведеного на відпочинок.

Час відпочинку — це частина календарного періоду, протягом якого пра­цівник відповідно до законодавства має бути вільним від виконання тру­дових обов’язків і який він може використовувати на власний розсуд для задоволення своїх інтересів і відновлення працездатності. Розрізняють такі види часу відпочинку: а) перерви впродовж робочого дня (зміни); б) щоден­ний відпочинок (міжзмінна перерва); в) вихідні дні (щотижневий відпочи­нок); г) святкові та неробочі дні; д) відпустки^[100].

Для вказаної категорії засуджених виконання громадських робіт обмеж­ує право розпорядження всіма видами вільного від роботи часу — часу від­починку. Так, не зупиняє виконання покарання у виді громадських робіт і надання засудженій особі щорічної відпустки за основним місцем роботи (ч. 2 ст. 37 КВК України; пп. 1.9 п. 1 р. ІІ Інструкції).

Проте слід звернути увагу на таке. По-перше, не зупиняє виконання покарання у виді громадських робіт надання засудженій особі щорічної відпустки саме за основним місцем роботи. Тож якщо засуджений пра­цюватиме ще й за сумісництвом, то виходить, що надання відпустки не за основним місцем роботи має призупиняти виконання громадських ро­біт. Вважаємо, що для того, щоб на практиці не виникало суперечностей, потрібно вилучити з ч. 2 ст. 37 КВК України та пп. 1.9 п. 1 р. ІІ Інструкції вказівку на те, що місце роботи є саме «основним». По-друге, на увагу заслу­говують такі положення. У ст. 4 ЗУ «Про відпустки»^[101] передбачено такі види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3) творча відпустка;

3-1) відпустка для підготовки й участі у змаганнях;

4) соціальні відпустки: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами; від­пустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпуст­ка у зв’язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

5) відпустки без збереження заробітної плати. Також Законом перед­бачено, що законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток, а отже, перелік ви­дів відпусток є необмеженим.

Зважаючи на викладене та виходячи з буквального тлумачення ч. 2 ст. 37 КВК України, засуджений до громадських робіт обмежується лише в такому виді відпусток, як «щорічна відпустка». Щодо інших видів відпус­ток, передбачених ЗУ «Про відпустки», у положеннях КВК України нічо­го не зазначено. Отже, можемо дійти висновку, що не зупиняє виконання покарання у виді громадських робіт надання засудженій особі саме що­річної відпустки за основним місцем роботи. У разі надання інших видів відпусток, передбачених законом, має відбуватися призупинення виконан­ня громадських робіт на період таких відпусток, в іншому разі матиме міс­це порушення закону.

Таким чином, вважаємо за доцільне з ч. 2 ст. 37 КВК України та пп. 1.9 п. 1 р. ІІ Інструкції вилучити слова «щорічної» і «основної» та викласти цю норму в такій редакції: «Надання засудженій особі відпустки за місцем ро­боти не зупиняє виконання покарання у виді громадських робіт».

Також звернемо увагу на таке. Згідно з Інструкцією, за загальним прави­лом засуджені не відбувають покарання у вихідні та святкові дні, проте у разі можливості здійснення контролю за виконаним засудженим обсягом робіт це покарання може відбуватися у вихідні та святкові дні (пп. 1.10 п. 1 р. ІІ Інструкції). Однак вважаємо таке уточнення в Інструкції недопустимим. По- перше, вказувати на загальну заборону відбування даного покарання у ви­хідні та святкові дні, а потім передбачати можливість такого відбування, що є обмеженням права особи на відпочинок, можна лише у законі, як будь-яке інше правообмеження засуджених (ч. 3 ст. 63 Конституції України, ч. 1 ст. 50 КК України). По-друге, КК України, який є законом, чітко передбачив, що громадські роботи виконуються засудженим «у вільний від роботи час» (ч. 1 ст. 56) без будь-яких винятків. Таким чином, вказане уточнення в Інструкції з правової точки зору є недопустимим і недоцільним. Тому вважаємо необ­хідним вилучити з пп. 1.10 п. 1 р. ІІ Інструкції положення про те, що засудже­ні «не відбувають покарання у вихідні та святкові дні».

Як зазначалось, громадські роботи застосовуються й до інших категорій осіб, зокрема, до тих, які навчаються, а отже, і обмежують їхнє право на від­починок. Таким чином, обмеження права на відпочинок як елемент змісту покарання у виді громадських робіт слід тлумачити в широкому та вузькому значеннях. Право на відпочинок у широкому значенні є природним правом людини, що необхідне їй для нормального існування та розвитку. У вузько­му значенні право на відпочинок є конституційним і гарантованим держа­вою правом кожної особи, що працює.

Наступним елементом змісту громадських робіт є обмеження консти­туційного права на одержання винагороди за працю (ч. 7 ст. 43 Конституції України). Це зумовлено безоплатним характером суспільно корисних робіт, який проявляється і щодо держави, тобто виконання таких робіт не є джере­лом поповнення бюджету. Слід зауважити, що в деяких державах (Російській Федерації, Республіці Білорусь тощо) практикували перераховувати кошти у відповідний бюджет за виконані засудженим суспільно корисні роботи. Так, у КВК Російської Федерації (від 8 січня 1997 року № 1-ФЗ) передбачено, що адміністрація організації, в якій засуджений відбував обов’язкові робо­ти (покарання, аналогічне громадським роботам), мала щомісячно перера­ховувати у відповідний бюджет фінансові кошти за виконані засудженим роботи (ч. 2 ст. 28), але згодом це положення втратило чинність (згідно з Федеральним законом від 8 грудня 2003 року № 161-ФЗ).

Така практика себе не виправдала й у Республіці Білорусь. Застосування громадських^[102] робіт у державі показало, що відповідні організації не були зацікавлені у залученні засуджених для виконання потрібних їм робіт на таких умовах. Через те, що адміністрація організації поряд із здійсненням контролю за виконанням засудженими цих робіт повинна була нараховува­ти їм заробітну плату і своєчасно перераховувати її до бюджету, економічно й організаційно для роботодавця було вигідніше виконувати ці роботи сила­ми штатних працівників^[103].

У контексті розгляду питання щодо безоплатності суспільно корисних робіт слід зауважити, що в теорії кримінального прав існує позиція, що така безоплатність обмежує право власності засудженого.

Так, Ю. А. Пономаренко зазначає, що стосовно засуджених до громад­ських робіт конституційне право на своєчасне отримання винагороди за працю обмежується, оскільки такі роботи є безоплатними. Тим самим осо­би не отримують у власність того винагородження за роботу, яке могли б отримати, якщо б виконували роботи не в порядку покарання. Таким чином, Ю. А. Пономаренко доходить висновку, що безоплатність суспільно корис­них робіт є обмеженням саме права власності засудженого до громадських робіт^[104].

Така позиція є цікавою, проте дискусійною. Право власності особи за­кріплено ст. 41 Конституції України, яка встановлює: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набу- вається в порядку, визначеному законом... Ніхто не може бути протиправ­но позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

За дослідженнями О. В. Розгон^[105] щодо обмежень права власності, власник може обмежуватися як у кожній з правомочностей (володінні, користуванні та розпоряджанні), так і в їх комбінаціях (наприклад, у володінні та користу­ванні), а також у всіх цих правомочностях разом. Такі обмеження є звуженням суб’єктивного права власності^[106] конкретної особи. Вони встановлюються під час реалізації (здійснення) власником повноважень щодо його майна.

Із зазначеного випливає, що у праві власності може бути обмежена лише особа, яка є власником майна. Під час же відбування громадських робіт за­суджений взагалі не набуває права власності (адже суспільно корисна праця є безоплатною), тож і не може бути в ньому обмежений.

Крім того, ч. 7 ст. 43 Конституцій України чітко передбачає таке право особи, як «право на своєчасне одержання винагороди за працю». Саме в та­кому праві й обмежується засуджений до громадських робіт, а не в праві власності.

Наступним елементом змісту громадських робіт є обмеження свободи вибору виду суспільно корисної праці. Присуджуючи винну особу до тако­го покарання, як громадські роботи, суд установлює лише кількість годин, які має відпрацювати засуджений. Перелік об’єктів, на яких засуджені ма­ють відбувати громадські роботи, та види цих робіт заздалегідь погоджу­ють між собою КВІ та ОМС. Далі, згідно із законодавством, з дня отримання копії вироку суду працівник КВІ видає засудженій особі направлення на одне з цих підприємств (погоджених об’єктів), де вона відбуватиме покаран­ня (пп. 5.2 п. 5 р. ІІ Інструкції). Таким чином, теоретично засуджений може лише висловити своє побажання виконувати той чи інший вид роботи з пе­реліку можливих (тобто погоджених між КВІ та ОМС). Проте як можливість засудженого обирати собі вид суспільно корисних робіт, так і обов'язок пра­цівника КВІ враховувати побажання засудженого щодо цього законом не передбачено.

Водночас це питання потребує детального вивчення хоча б тому, що сус­пільно корисна праця є одним з основних засобів виправлення та ресоці- алізації засуджених (ч. 3 ст. 6 КВК України), тому підходити до процесу її організації слід з усією увагою, щоб максимально позитивно використати її потенціал.

Однак будемо об'єктивними: у практиці виконання покарання нерідко трапляються особи, в яких не вироблена звичка до праці, сформовані нега­тивні життєві орієнтації. Втім у процесі виконання громадських робіт усіх засуджених слід залучати до праці; усі вони повинні працювати. Психологи доводять, що праця здатна виховувати, розвивати, проте переважно в тому випадку, якщо особа проявляє безпосередній інтерес як до процесу, так і до результатів праці^[107].

Звернемося до практичних прикладів. Дік Вітфілд, який був свідком упровадження громадських робіт в Англії, працюючи понад 30 років у служ­бі пробації своєї країни, зазначає, що організатори й наглядачі громадських робіт швидко вивчили те, що згодом після ретельного дослідження було до­кументально підтверджено, а саме: робота, яка сприймається як позитивна й варта витрачених на неї часу та зусиль, має наслідком краще відбування покарання, задовільні темпи виконання та менший рівень повторної зло­чинності в майбутньому^[108]. Сказане підтверджує й експеримент, проведе­ний в Управлінні виконання покарань УВС Тамбовської області (Російська Федерація) серед засуджених, щоправда, не до громадських робіт, а до по­збавлення волі. Це дослідження переконливо свідчить на користь виправ­ного потенціалу праці й можливості його використання. Так, було виділено дві групи (експериментальну та контрольну) новоприбулих засуджених при­близно одного віку й різної професійної підготовки. В експериментальній групі засуджені залучалися до праці, на якій їхні професійні навички знахо­дили часткове або повне застосування. Попри те, що експериментальна гру­па засуджених мала гіршу кримінально-правову характеристику порівняно з контрольною, у ній засуджені не відмовлялися від виконання виробничих завдань; мали місце факти перевиконання денної норми виробітку.

У контрольній групі засуджених розподілили по робочих місцях неза­лежно від наявності професійних навичок, з урахуванням лише потреби колонії у виконанні виробничого плану. Це знизило трудову активність по­рівняно з експериментальною групою на 12 %, збільшило число негативних контактів на 29 %, кількість осіб, що не виконують норм виробітку, досягло 19,5 %, число тих, хто взагалі відмовився, — 11 %^[109]. Ці приклади доводять, що праця засуджених не має перетворюватися на самоціль; не можна допус­тити, щоб за «плановим» виконанням суспільно корисних робіт губилася ви­ховна, педагогічна функція праці засуджених.

Психологи стверджують, що досвід показує: за вдумливого підходу до організації праці, з установленням правильних взаємин між адміністраці­єю та засудженими проблема виправлення шляхом залучення до праці всіх може бути вирішена. Проте має виконуватися низка вимог. До найважливі­ших з них, що сприяють підвищенню ефективності процесу трудового вихо­вання, фахівці відносять такі:

— особа, що має спеціальність, повинна, за можливості, одержати ро­боту, що відповідає рівню її професійної підготовки, інтересам, потребам;

— якщо надати роботу за фахом неможливо або засуджений не має спеціальності, потрібно якнайповніше враховувати його індивіду­альні особливості й інтереси^[110].

Таким чином, урахування думки засудженого, його навичок, інтересів тощо під час організації виконання суспільно корисних робіт має позитивно впливати на процес виконання-відбування громадських робіт. Проте таке врахування може бути лише правом, а не обов’язком осіб, задіяних у вико­нанні покарання засудженим, оскільки не завжди на практиці віднаходяться належні можливості для цього. Тож незалежно від урахування думки засу­дженого до громадських робіт щодо нього відбувається обмеження свободи вибору виду суспільно корисної праці.

Окрім зазначених основних правообмежень, що, на думку автора, вхо­дять до змісту громадських робіт, а саме обмежень права на відпочинок (як природного, так і конституційного), права на одержання винагороди за пра­цю; свободи вибору праці, засуджені можуть обмежуватися й у реалізації інших прав і свобод. Проте такі обмеження або є побічними (наприклад, зумовленими виконанням покарання у вільний час, який засуджені потен­ційно могли б використовувати для реалізації деяких інших прав і інтересів; їх конкретний перелік надати неможливо), або такими, що пов'язані з режи­мом відбування покарання та не відображають особливостей громадських робіт.

Прикладом останніх може бути обмеження засуджених у праві віль­но залишати територію України. Згідно з ч. 1 ст. 33 Конституції України, «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, га­рантується... право вільно залишати територію України, за винятком об­межень, які встановлюються законом». Засудженому до громадських робіт забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджа­ти за межі України (ч. 4 ст. 37 КВК України). Проте таке обмеження сто­сується засуджених і до інших покарань (зокрема, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 34 КВК України); у виді виправних робіт (ч. 4 ст. 42 КВК України)), тому не відображає особливостей змісту громадських робіт порівняно з іншими покараннями.

Для всебічного пізнання основних правообмежень громадських робіт як елементів змісту цього покарання слід розглянути обсяг, ступінь і спосіб їх застосування, через які вказані обмеження й набувають свого вираження.

Обсяг правообмежень громадських робіт залежить від їх тривалос­ті. Згідно із законом громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин (ч. 2 ст. 56 КК України), а неповнолітнім віком від 16 до 18 років — на строк від 30 до 120 годин (ч. 1 ст. 100 КК України). Таким чи­ном, комплекс обмежень прав і свобод, властивих цьому покаранню, має певні часові межі для засудженого, призначені судом, тобто тривалість покарання.

Специфікою тривалості відбування цього покарання є те, що, окрім кількості призначених судом годин, вона залежить і від системності їх від­бування — ступеня правообмежень. Так, громадські роботи можуть тривати не більше ніж чотири години на день (ч. 2 ст. 56 КК України), а для неповно­літніх — дві години на день (ч. 1 ст. 100 КК України), але не менше двадцяти п'яти годин на місяць (ч. 2 ст. 38 КВК України). Таким чином, те, з якою сис­темністю в кожному конкретному випадку засуджений відпрацьовуватиме призначені судом години суспільно корисної праці, впливатиме на загальну кількість днів, упродовж яких засуджений відбуватиме покарання, а отже, і зазнаватиме правообмежень.

У цьому контексті зауважимо, що Ю. А. Пономаренко пропонує в за­коні передбачити «можливість відбування громадських робіт безробітними з їх згоди не більше як по 8 годин на день»^[111]. Виходячи з того, що каральний вплив громадських робіт, між іншим, визначається певною системністю їх від­бування, зазначимо таке. Уявімо, що засуджений, який є безробітним і ніде не навчається, сумлінно ставитиметься до праці та відпрацьовуватиме громад­ські роботи по 6-8 годин на день і не менше 4-5 днів на тиждень, тим самим перебуваючи під тривалим безпосереднім наглядом. Видається, що це має по­зитивно сприяти його правослухняній поведінці та профілактиці вчинення ним нових правопорушень. Але може виникнути й інша ситуація. Наприклад, він виконуватиме суспільно корисну роботу по 8 годин на день, проте 4 рази на місяць. Це дозволить йому працювати лише чотири рази впродовж міся­ця, щоб відробити встановлений мінімум — 25 годин на місяць. Така «сис­темність» навряд чи матиме виправний вплив на злочинця, надто якщо він безробітний і не зайнятий у процесі навчання, оскільки переважна більшість часу на місяць у нього вільна, а звичний спосіб життя майже не змінився.

Крім того, для повнолітніх засуджених, що працюють або навчаються, така можливість відбувати громадські роботи — до 8 годин на день (при встановленому мінімумі 25 годин на місяць і можливості відбувати пока­рання у вихідні та святкові дні) може виявитися більш бажаною й обґрунто­ваною, ніж для безробітних і тих, хто не навчається. Таким чином, вважаємо, що збільшення кількості годин відбування громадських робіт для безро­бітних до 8 годин на день (тим паче за їхньої згоди) без збільшення вста­новленого мінімуму відпрацьованих годин на місяць не матиме бажаного карального та виправного впливу на таких засуджених.

Слід також зауважити, що, зважаючи на те, що законодавець передбачив лише загальні вимоги системності відбування цього покарання (максималь­ну кількість годин на день і мінімальну — на місяць), у різних засуджених з однаковою кількістю призначених судом годин громадських робіт може бути вельми різна загальна тривалість покарання. Це безпосередньо вплива­тиме і на загальний термін, упродовж якого особа вважатиметься судимою. Судимість засуджених до громадських робіт триває з дня набрання чинності обвинувального вироку суду (ч. 1 ст. 88 КК України) і ще протягом року з дня відбуття цього покарання, якщо особа не вчинить нового злочину (п. 5 ч. 1 ст. 89 КК України). Отже, що скоріше засуджений відпрацює кількість при­значених судом годин громадських робіт, то меншим буде загальний термін його судимості, а значить, і тривалість низки цивільно-правових обмежень, пов’язаних із судимістю.

У дослідженні комплексу правообмежень засуджених до громадських робіт важливим є те, що вони застосовуються до особи шляхом залучення її до суспільно корисної праці. Така праця для засуджених має обов’язковий характер, тобто вони мають виконувати суспільно корисну працю без пра­ва відмовитися від неї, обирати її вид та об’єкт, на якому її слід виконувати. Проте вказана праця для засуджених не є примусовою, її виконання ними не суперечить Конституції України, яка, хоч і забороняє використання при­мусової праці, проте зазначає, що «не вважається примусовою працею... робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду.» (ч. 3 ст. 43).

Утім, у певній праці, до якої засуджений притягується, як зауважує ро­сійський науковець К. Н. Тараленко, багато в чому виражається ступінь правообмежень, що становлять зміст покарання у виді громадських робіт, і залежить він від її виду та важкості^[112].

Проте в КК України не визначено ні поняття суспільно корисної праці, ні критерії, яким вона має відповідати. Згідно із законом, її вид мають ви­значати ОМС (ч. 1 ст. 56 КК України) при погодженні з КВІ (пп. 2.3 п. 2 р. ІІ Інструкції).

Виходить, що КВІ може погодити з ОМС і довільно визначити засудже­ному будь-який вид робіт, важкість і суспільна корисність яких суттєво варі­юватимуться^[113]. Така проблема насправді існує. Як наголошують працівники КВІ, зокрема, М. А. Хлистік, немає чіткого механізму визначення виду сус­пільно корисних робіт і переліку підприємств, на яких засуджені повинні відбувати це покарання^[114].

З цього питання О. В. Ткачова зауважує, що «у законі не наводиться хоча б приблизного переліку. робіт, які одночасно були б суспільно корисними і мали б примусову природу, тобто містили б властивості кари. У кінцево­му ж підсумку законодавець повинен знати, які види робіт найдоцільніше використовувати для досягнення мети, тобто кари, яка надасть можливості за допомогою правового регулювання сконцентрувати відповідні якості та властивості в певних їх видах, створити специфічні умови праці для засу­джених осіб. Усе це сприятиме тому, що діяльність органів виконання пока­рання у виді громадських робіт стане більш предметною: вони залучатимуть засуджених не до праці як такої, а до виконання якісно визначених робіт, що мають певні каральні властивості. У цьому зв'язку... визначити конкретний вид робіт можна за допомогою відповідних критеріїв (принципів), яким по­винна відповідати праця»^[115].

Втім, єдиною законодавчо передбаченою вимогою щодо характе­ру суспільно корисної роботи, яку має відпрацьовувати засуджений, є непов'язаність цієї роботи зі шкідливим виробництвом і ризиком для жит­тя та здоров'я (пп. 6.7 п. 6 р. ІІ Інструкції). Враховуючи, що до визначен­ня виду робіт залучені ОМС, а саме покарання має відбувається за місцем проживання засудженого (ч. 1 ст. 36 КВК України), можна дійти висновку, що суспільно корисні роботи мають відбуватися за місцем проживання за­судженого. Саме поняття «суспільно корисна праця» наштовхує на те, що ці роботи є необхідними для суспільства.

Отже, маємо висновок, що відповідно до положень закону суспільно ко­рисними є роботи:

1) необхідні для суспільства;

2) наявні за місцем проживання засудженого;

3) не пов'язані зі шкідливим виробництвом і ризиком для життя та здоров'я засудженого.

Видається доцільним вказаний перелік дещо уточнити та доповни­ти певними критеріями (ознаками). Звернемо увагу на таке. Суспільна ко­рисність, необхідність робіт не має сприйматися як абстрактна категорія. Вид суспільно корисних робіт визначають ОМС, тому й корисними вони мають бути саме для конкретної спільноти (громади), яка мешкає на те­риторії, де має відбувати покарання засуджений. І, як слушно зауважує К. Н. Тараленко, працедавець не має розраховувати на отримання прямої вигоди^[116] від виконаних засудженим суспільно корисних робіт. На цьому на­голошує і М. Я. Гуцуляк, на його переконання, громадські роботи «повинні виконуватися не на користь власника підприємства, а винятково приносити суспільну користь територіальній громаді»^[117]. Б. А. Кирись також заува­жує, що суспільно корисний характер робіт означає, що вони, «по-перше, здійснюються не на користь потерпілого чи будь-якої іншої особи, а в ін­тересах суспільства (громади), по-друге, мають соціальну, а не економічну спрямов аність»^[118].

Щодо цього характер суспільно корисних робіт, що мають виконува­тися засудженим, багато в чому збігається з характером оплачуваних гро­мадських робіт, які організовуються з метою надання додаткової соціальної підтримки та забезпечення тимчасової зайнятості осіб, які шукають роботу. Так, згідно з Положенням про порядок організації та проведення оплачува­них громадських робіт^[119], оплачувані громадські роботи мають відповідати потребам певної адміністративно-територіальної одиниці та сприяти її со­ціальному розвитку (ч. 4 ст. 3). Таке формулювання видається вдалим і для визначення характеру суспільно корисних робіт, що мають виконуватися за­судженим до громадських робіт.

Суспільно корисні роботи мають призначатися за місцем проживан­ня засудженого. Таке твердження обґрунтовується, як зазначалося, тим, що відповідно до закону вони мають відбуватися за місцем проживання засу­дженого. Крім того, виконання засудженим суспільно корисних робіт поза межами адміністративно-територіальної одиниці, де він мешкає, потребува­тиме від нього витрат коштів на проїзд (до місця виконання робіт і назад), що є обмеженням його матеріальної сфери, а отже, і вільного часу. Такі обме­ження будуть побічними відносно основних правообмежень засудженого. Проте як для побічних обмежень вони матимуть суттєвий каральний вплив, а тому є неприйнятними.

Таким чином, суспільно корисна робота для засудженого має бути наяв­ною в межах адміністративно-територіальної одиниці, де він мешкає, і від­повідати її потребам та сприяти соціальному розвитку.

В організації виконання засудженими суспільно корисних ро­біт важливим також є те, що такі роботи не мають бути пов'язані зі шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров'я особи (пп. 6.7 п. 6 р. ІІ Інструкції). Це відповідає положенням Конституції України, яка вста­новлює, що «людина, її життя і здоров'я... безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю» (ч. 1 ст. 3); держава гарантує кожному «право на належні, безпечні і здорові умови праці» (ч. 4 ст. 43). На забезпечення цього права діють накази МОЗ України щодо затвердження Переліку важ­ких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких за­бороняється застосування праці неповнолітніх^[120], та Переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок^[121].

Право на належні, безпечні та здорові умови праці забезпечується, по­між іншим, і тим, що безпосереднє виконання суспільно корисних робіт для засудженого починається з проведення інструктажу з техніки безпеки. Крім того, на власника підприємства, де відбувається покарання, покладається обов'язок контролювати дотриманням правил техніки безпеки засудженим під час виконання ним визначених робіт.

Перелік об'єктів, на яких засуджені мають відбувати громадські ро­боти та види суспільно корисних робіт, КВІ та ОМС погоджують між со­бою заздалегідь. За такого порядку наперед передбачати й орієнтуватися на кваліфікацію певного засудженого неможливо й недоцільно. Тому сус­пільно корисні роботи мають бути некваліфікованими, тобто такими, що не потребують кваліфікації або професійної підготовки від засудженого. Можливі навички, кваліфікація окремого засудженого можуть ураховува­тися лише у призначенні йому конкретного виду робіт з переліку заздале­гідь визначених.

Видається також, що суспільно корисна робота, що виконується засудже­ним до громадських робіт, має бути фізичною. Характерною рисою фізичної праці «є безпосередній контакт людини з предметом праці за порівняно простої програми дій і великого напруження фізичних сил»^[122]. Процес виконання такої праці засудженими доступний для безпосереднього (візуального) контролю з боку контролюючих суб'єктів, чого не скажеш про процес здійснення розу­мової праці, яка є антиподом фізичної з точки зору співвідношення м'язових і нервових навантажень, що переживає людина під час праці. Розумова праця — це праця з переважанням навантажень на кору головного моз­ку, пов'язаних із вищими психічними функціями — мисленням, пам'яттю, уявою. Важливою ознакою розумової праці є те, що предметами й резуль­татами її є не матеріальні речі, а проекти, плани, програми, ідеї, образи, фор­мули, інформація тощо^[123]. Вона «поєднує роботи, пов'язані із прийомом і переробкою інформації»^[124] і переважно потребує від виконавця спеціальної підготовки, наявності в нього належних знань, уміння й навичок для вико­нання певних видів робіт, тобто певної кваліфікації. Своєю чергою, як зазна­чалось, суспільно корисна праця засуджених до громадських робіт має бути некваліфікованою.

Ступінь важкості фізичної роботи визначається енергетичними витра­тами в процесі трудової діяльності та поділяється на такі категорії: легкі, се­редньої важкості та важкі фізичні роботи^[125].

На думку М. Я. Гуцуляка, робота засуджених до громадських робіт, крім іншого, має «володіти характером важкої фізичної праці»^[126]. Таке твер­дження є спірним. По-перше, вказівка на ступінь важкості суспільно корис­ної роботи необгрунтовано звужуватиме коло потенційних видів таких робіт, що відповідають потребам певної адміністративно-територіальної одиниці і можуть виконуватися засудженими. По-друге, характер робіт, які повинні виконувати засуджені, має відповідати положенням законодавства про пра­цю. Покарання у виді громадських робіт може призначатися неповнолітнім (від 16 до 18 років) і жінкам. Згідно з Кодексом законів про працю України^[127], забороняється залучення жінок (ч. 2 ст. 174) та осіб, молодших вісімнад­цяти років (ч. 2 ст. 190), до підіймання і переміщення речей, маса яких пе­ревищує встановлені для них граничні норми. Так, Міністерство охорони здоров'я у наказі «Про затвердження граничних норм підіймання і перемі­щення важких речей жінками»^[128] встановило, що гранично допустима вага підіймання і переміщення вантажів при чергуванні з іншою роботою (до двох разів на годину) становить 10 кг, 7 кг — для підіймання і переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни. До важкої фізичної роботи на­лежать роботи, пов'язані з постійним переміщенням, перенесенням зна­чних (понад 10 кг) вантажів, які потребують великих фізичних зусиль^[129]. Тож важкі фізичні роботи, з правової точки зору, до жінок застосовувати взагалі заборонено.

У наказі «Про затвердження граничних норм підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми»^[130] передбачено, що гранична вага окремого вантажу для юнаків 16 і 17 років під час короткочасної роботи (1-2 підняття та переміщення вантажу протягом 1 години) становить 14 кг і 16 кг відпо­відно, а протягом тривалої роботи (більше ніж 2 підняття та переміщення протягом 1 години) — 11,2 кг і 12,6 кг відповідно. Проте згідно з цим наказом до роботи, що потребує підіймання та переміщення важких речей, допуска­ються підлітки, які не мають медичних протипоказань, що засвідчено відпо­відним лікарським свідоцтвом. Враховуючи те, що на сьогодні законодавчо не встановлено процедуру проходження медичного огляду засудженими до громадських робіт, вважаємо, що для неповнолітніх засуджених не можуть бути застосовані суспільно корисні роботи, що з правової точки зору відно­сяться до важких фізичних робіт.

Таким чином, суспільно корисна робота має бути саме фізичною. Ступінь важкості робіт, які повинні виконувати засуджені, має визначатися для кожного засудженого до громадських робіт індивідуально, з урахуван­ням положень законодавства про працю.

Досліджуючи вимоги щодо характеру суспільно корисної роботи, важ­ливо звернути увагу й на те, що згідно із законом загальний контроль за виконанням цього покарання покладається на Інспекцію (ч. 3 ст. 36 КВК України). Так, відповідно до Інструкції, КВІ здійснює контроль за додер­жанням умов відбування покарання засудженими особами і власником під­приємства за місцем відбування засудженими особами громадських робіт (пп. 1.3 п. 1 р. ІІ). Працівник Інспекції здійснює за потреби контрольні пере­вірки за місцем роботи засуджених осіб, але не менше одного разу протягом строку відбування ними покарання (пп. 2.10 п. 2 р. ІІ).

Своєю чергою, безпосередній контроль за процесом виконання засу­дженим суспільно корисних робіт покладається на власника підприємства (установи, організації або уповноважений ним орган) за місцем відбування засудженим покарання. Про це свідчить аналіз положень КВК України та Інструкції. Зокрема, згідно з КВК України, власник підприємства здійснює контроль за дотриманням засудженим правил техніки безпеки (ч. 1 ст. 39). Також він має повідомляти КВІ про ухилення засуджених осіб від відбуван­ня покарання, появу на роботі в нетверезому стані чи в стані наркотичного або токсичного сп'яніння, порушення громадського порядку, про ставлення до праці (пп. 6.3 і пп. 6.4 п. 6 р. ІІ Інструкції).

Для успішного здійснення власником підприємства вказаного контролю засуджений має працювати в полі його зору, а результати його праці мають піддаватися кількісному обліку. Тобто суспільно корисні роботи мають бути такими, що легко піддаються контролю.

У цьому контексті слід розглянути пропозицію О. В. Ткачової про внесен­ня до критеріїв, яким має відповідати суспільно корисна праця, крім інших, і «обов'язкового нормування завдання», тобто встановлення норми виробіт­ку на кожний день (чи тиждень), коли засуджений працює, з урахуванням певної кількості годин на день, протягом яких він відбуває покарання, та ви­мог, які звичайно висуваються до такого роду праці^[131]. Позиція автора без­умовно має певний інтерес. Водночас визначимося з такими положеннями. Норми виробітку — це кількість продукції^[132] належної якості, яку робітник (група робітників) певної кваліфікації має виробити за одиницю часу в пев­них організаційно-технічних умовах^[133]. Тобто норма виробітку передбачає якісну та кількісну характеристику роботи. Установлюючи запропоноване «обов’язкове нормування завдання» як критерій суспільно корисної праці, ми зобов’язуємо засудженого виконувати норму виробітку, яку йому вста­новить власник підприємства (оскільки саме власником підприємства що­місячно складається графік відбування громадських робіт і заповнюється табель виходу на роботу (пп. 7.2 п. 7 р. ІІ Інструкції). Тож виконання по­карання обчислюватиметься не тільки в годинах, як передбачає закон, а й у кількості продукції, виробленої за одиницю часу. Тобто якщо засудже­ний сумлінно працював, не ухилявся від покарання, відпрацював кількість призначених судом годин суспільно корисних робіт, але не виконав норму виробітку, установлену власником підприємства, певно, тоді ми не може­мо сказати, що він відбув покарання. І навпаки, якщо засуджений виконав «норми виробітку» за менший строк (кількість годин), то постає питання: чи є це підставою для зарахування залишених (невідпрацьованих) годин? Крім того, за умови встановлення «обов’язкового нормування завдання» власник підприємства має змогу автоматично підвищувати (регулювати) каральну сторону цього покарання, що взагалі неприпустимо.

КВК України однозначно передбачає, що строк покарання у виді громад­ських робіт обчислюється в годинах^[134], протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи (ч. 1 ст. 38 КВК України), а не кількістю (об­сягом) та якістю виконаної ним роботи, які можуть бути лише показником сумлінного ставлення засуджених до праці. Головне тут, щоб з визначенням виду суспільно корисних робіт та організації їх виконання конкретним засу­дженим забезпечувалась саме безперервність праці. К. Н. Тараленко обґрун­товано вказує, що недопустимо підходити до питання вибору виду роботи з формальних міркувань або направляти засуджених на роботи, завідомо припускаючи, що їх зусилля можуть не бути затребувані у конкретний час у конкретного роботодавця, що засуджений перебуватиме «в очікуванні» ро­боти, а це «очікування» буде зараховане у строк відбуття покарання^[135].

Таким чином, пропоноване О. В. Ткачовою встановлення можливості «обов’язкового нормування завдання» як критерію суспільно корисних ро­біт видається недоцільним.

Деякі науковці, зокрема, М. Я. Гуцуляк^[136], О. В. Ткачова^[137], вважають, що суспільно корисні роботи мають бути публічними.

Стосовно такого критерію суспільно корисних робіт, як їх публічний ха­рактер, зазначимо таке. Термін «публічний» означає «той, що здійснюється в присутності публіки, відкритий». А «публіка» — це люди, що знаходять­ся де-небудь у ролі глядачів, слухачів, пасажирів, а також взагалі люди, сус­пільство^[138]. Тож можна припустити, що суспільно корисні роботи набувають ознаки публічності, коли вони виконуються в присутності необмеженого кола осіб або там, де будь-хто сторонній може бачити їх виконання.

Публічне виконання зазначених робіт може мати виправно-профілак­тичний вплив стосовно більшості засуджених. Крім того, суспільство, пра­вовим відносинам якого було завдано шкоду, безпосередньо бачить, як працює карна система держави, змінює своє уявлення про безкарність ви­нних — упевнюється в дієвості принципу невідворотності покарання щодо злочинців (особливо коли громадські роботи застосовуються до винних, які є представниками «впливового класу»). Проте встановлення критерію пу­блічності суспільно корисних робіт як обов’язкового може штучно звузити їх коло. Питання про доцільність публічного характеру суспільно корисних робіт потребує окремого обговорення також стосовно неповнолітніх засу­джених, які мають виконувати ці роботи. Обираючи вид суспільно корисних робіт для неповнолітніх, слід зважати на їхні вікові особливості.

Вік — це конкретний, відносно обмежений у часі ступінь психологіч­ного розвитку індивіда і його розвитку як особистості, що характеризуєть­ся сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін. Психологи доводять, що успішна організація відбування покарання засудженими, їхнє виправлення неможливі без урахування психологічних особливостей різних вікових груп^[139].

Так, найважливішою сферою діяльності для засуджених юнацького віку (16-18 років) є спілкування в групі. Дружба в цьому віці виконує функцію підтримки, за якої повага товаришів залишається головним мотивацій­ним фактором спілкування. Досягається ця «повага» нерідко аморальними способами та засобами (демонстрацією фізичної сили, брутальністю, при­ниженням слабкіших, нахабністю, досвідченістю тощо)^[140]. Публічне вико­нання суспільно корисної праці буде для таких засуджених фактором, що соромить, принижує перед однолітками-товаришами. Страх утратити їхню «прихильність» може стати непереборною причиною ухилення засуджених від покарання. Водночас серед засуджених юнацького віку виражена три­вожність, пов’язана з невпевненістю в собі, страхом перед більш сильними й агресивними юнаками, нестійкістю свого положення. На цій основі виникає прагнення звільнитися від тиску малої групи та її лідерів, здобути відносну незалежність від групи^[141]. Для таких засуджених відбування цього покаран­ня має організовуватися на засадах, по-перше, непублічності (тобто їх праця за можливістю має бути прихована від очей необмеженого кола людей (пере­дусім товаришів, інших знайомих, що можуть негативно оцінити виконання засудженим суспільно корисних робіт, зневажливо поставитися), щоб не ви­кликати почуття протесту підлітка); по-друге, колективної праці засуджених і доброзичливо налаштованих і законослухняних однолітків. Дотримання вказаних засад може стати запорукою успішного відбування покарання та початком ресоціалізації неповнолітніх засуджених, про що, зокрема, свід­чить позитивний латвійський досвід застосування громадських робіт сто­совно таких засуджених^[142].

Як обов’язковий критерій суспільно корисних робіт доцільним є вста­новлення посильного характеру таких робіт, тобто такого, який відпові­датиме віку, стану загального здоров’я та фізичним даним засудженого. Про доцільність вимоги законодавчо передбачити посильний характер ро­біт вказували, зокрема, В. Г. Павленко^[143] та Ю. А. Пономаренко^[144]. Проте В. Г. Павленко пропонує законодавчо передбачити посильний характер робіт лише для неповнолітніх засуджених^[145]. Своєю чергою, Ю. А. Пономаренко зазначає, що роботи, які виконуються, мають бути фізично посильними для всіх засуджених, а не лише неповнолітніх^[146].

Цілком підтримуємо таку точку зору Ю. А. Пономаренко. Адже робо­та, що виконується будь-яким засудженим (незалежно від віку та статі), має бути для нього посильною. В іншому випадку вона шкодитиме його здоров’ю та нестиме як фізичні, так і психологічні страждання засудженому. Останнє суперечить ч. 3 ст. 50 КК України щодо того, що «покарання не має на меті завдати фізичних страждань», а також Конституції України, згідно з якою здоров’я людини визнається в державі найвищою соціальною цінністю (ст. 3), громадяни є рівними перед законом, і не може бути привілеїв за будь- якими ознаками (ч.ч. 1, 2 ст. 24).

Таким чином, суспільно корисні роботи, що мають виконуватися за­судженим, — це роботи: 1) не пов’язані зі шкідливим виробництвом і ри­зиком для життя та здоров’я засудженого; 2) не потребують спеціальної кваліфікації; 3) мають характер фізичної праці; 4) є посильними для засу­дженого; 5) наявні у межах адміністративно-територіальної одиниці, де постійно мешкає засуджений, відповідають її потребам і сприяють її соці­альному розвитку; 6) процес виконання яких піддається контролю.

Цей перелік критеріїв суспільно корисних робіт є орієнтовним і потре­бує подальшого дослідження й удосконалення. Між тим нормативно-право­ве закріплення критеріїв таких робіт видається цілком доцільним.

Розглянувши зміст покарання у виді громадських робіт (комплекс пра­вообмежень, їх обсяг, ступінь і спосіб застосування), надамо визначення цього виду покарання.

Згідно з КК України, «громадські роботи полягають у виконанні засу­дженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно ко­рисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування» (ч. 1 ст. 56). Таке визначення породжує кілька питань. По-перше, доцільно звер­нути увагу на таке. Відповідно до КК України, громадські роботи «полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт» (ч. 1 ст. 56). Чи значить таке визначення, що це покарання може застосовуватися лише до осіб, які працюють або навчають­ся, і не може застосовуватися до безробітних або тих, хто не навчається?

За міркуваннями Н. Г. Осадчої, позитивне вирішення цього питання призвело б до необгрунтованого звуження сфери застосування цього пока­рання^[147]. Схожої думки дотримується й О. В. Ткачова. Зокрема, вчена вважає, що «застосування цього виду покарання до осіб, які на момент засудження не мали постійного місця роботи чи навчання або, навпаки, втратили їх, є цілком можливим»^[148].

Цілком погоджуючись із такою думкою науковців, також зазначимо, що засуджені до громадських робіт є переважно непрацюючими і такими, що не навчаються. Так, за результатами проведеного дослідження 230 криміналь­них справ про призначення покарання у виді громадських робіт, зайнятість вказаних осіб украй низька — лише 10 % працюють і 5,6 % навчаються, а 84,3 % є безробітними (додаток И).

Ще одним актуальним питанням, яке постає з поданого в законі поняття громадських робіт, є те, чи може воно рівною мірою застосовуватися як до осіб, які або працюють, або навчаються, тобто у «вільний від роботи чи на­вчання час», так і до осіб, які і працюють, і навчаються, тобто в час, одночас­но вільний і від роботи, і від навчання?

Вважаємо, що застосування цього покарання не має позбавляти засу­дженого засобів до існування та (або) переривати процес його навчання. Саме суспільство в такому розвитку подій не зацікавлене. Проте якщо за­боронити призначення цього покарання такій категорії винних (тим, хто одночасно працює і навчається) у вчиненні злочину, то суд змушений буде призначати інше альтернативне покарання, передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України. Переважно такою альтерна­тивою виступають штраф і виправні роботи (86,6 % і 65,7 % відповідно) (до­даток В). Тим часом указані покарання для засудженого можуть виявитися суттєвим обмеженням його матеріальної сфери, сімейного бюджету, надто в умовах економічної нестабільності в державі. Щодо таких можливих аль­тернатив цьому покаранню, як арешт, обмеження волі та позбавлення волі (36,8 %, 60,5 % і 21 % відповідно) (додаток В), то їх призначення безпосе­редньо має залежати від ступеня суспільної небезпеки злочинця та потреби підвищеного нагляду за ним або його тимчасової ізоляції від суспільства. За наявності таких обставин громадські роботи не є «конкурентоспроможни­ми» для цих покарань. Адже порівняно з ними громадські роботи, поряд зі штрафом і виправними роботами, призначаються менш суспільно небезпеч­ним злочинцям, які не потребують підвищеного нагляду або ізоляції.

Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю як альтернатива громадським роботам передбачене лише в санкції ст. 145 КК України за незаконне розголошення лікарської та­ємниці. Зважаючи на виключність підстави призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (передбаченої у ч. 2 ст. 55 КК України), не будемо розглядати його в контексті поставленого питання.

Таким чином, установлення обмежень щодо призначення громадських робіт винній особі, яка одночасно працює та навчається, на сьогодні, зважа­ючи на існуючі альтернативні громадським роботам покарання у санкціях Особливої частини КК України, є необгрунтованим. Тож покарання у виді громадських робі однаково має застосовуватися як до тих, хто працює або (і) навчається, так і до тих, які є безробітними або (і) не навчаються.

З приводу законодавчо закріпленого поняття покарання у виді громад­ських робіт актуально звернути увагу й на те, що стосовно призначення гро­мадських робіт неповнолітнім вказується, що вони виконуються не просто у вільний від роботи час, як за ч. 1 ст. 56 КК України, а у вільний саме від основної роботи час (ч. 1 ст. 100 КК України). Тобто за КК України повно­літній засуджений при виконанні покарання може працювати більше, ніж на одній роботі, і під час складання графіку відбування громадських робіт це має враховуватися. Щодо неповнолітнього засудженого, то в разі його працевлаштування більше ніж на одній роботі, під час складання графіку відбування покарання враховуватиметься лише час його основної роботи (а також час навчання, якщо воно матиме місце^[149]), а інший час вважатиметься вільним від неї. Однак у КВК України існує лише одне визначення покарання у виді громадських робіт, яке передбачає, що суспільно корисні роботи ви­конуються у вільний саме від основної роботи час (ч. 1 ст. 36), незалежно від віку засудженого.

На ці розбіжності та потребу їх усунення вказували науковці. Зокрема, М. Я. Гуцуляк зазначає, що «незрозуміло, коли засуджений повинен вико­нувати громадські роботи: тільки у вільний від основної роботи час, чи у вільний від будь-якої роботи (за сумісництвом, по дому, господарству, тощо)?»^[150]. У зв'язку з цим М. Я. Гуцуляк вважає необхідним внести зміни до КК України й ч. 1 ст. 56 викласти в такій редакції: «Громадські роботи — це захід державного примусу, що застосовується за вироком суду до особи, ви­знаної винною у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості, і поля­гає у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місце­вого самоврядування»^[151].

Щодо запропонованого вченим визначення громадських робіт зазначи­мо таке. З одного боку, уточнення законодавчого поняття громадських робіт щодо того, що вони полягають «у виконанні засудженим у вільний від осно­вної роботи чи навчання час... робіт», ми цілком підтримуємо. Це врегулює зауважені вище законодавчі розбіжності у КК України (ч. 1 ст. 56 і ч. 1 ст. 100) та КВК України (ч. 1 ст. 36), що унеможливить виникнення на практиці спірних ситуацій між засудженим і суб’єктами виконання цього покарання під час складання графіку його відбування, адже треба враховувати не лише вільний час засудженої особи, а й реальну можливість здійснення в такий час контролю за процесом виконання нею суспільно корисних робіт із боку інших осіб (зокрема, власника підприємства або уповноваженої ним особи). З другого боку, потребує обґрунтування запропоноване М. Я. Гуцуляком по­няття громадських робіт щодо того, що це покарання «застосовується... до особи, визнаної винною у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжко­сті». Науковець обґрунтовує таку позицію тим, що визначення поняття в та­кий спосіб «дозволить призначати громадські роботи за будь-який злочин невеликої або середньої тяжкості»^[152] і «потенційна сфера застосування цьо­го покарання здатна збільшитися порівняно з тією динамікою застосування громадських робіт, яка існує зараз»^[153]. Такий спосіб визначення громадських робіт, а саме закріплення положень про покарання лише в загальних час­тинах кримінальних кодексів і відсутність вказівки на громадські роботи в санкціях статей, за дослідженнями М. Я. Гуцуляка, є характерним для біль­шості західноєвропейських країн (Франції, Швеції, Іспанії, Данії, Великої Британії, Швейцарії, Німеччини та ін.) і сприяє тенденції зростання застосу­вання такого покарання^[154].

На наше переконання, для закріплення поняття громадських робіт у та­кий спосіб попередньо треба не тільки внести низку законодавчих змін (на­приклад, у ст. 65 КК України «Загальні засади призначення покарання»), а й загалом змінити всю кримінально-правову систему України, зокрема, кримі­нальне судочинство. А це питання потребує окремого ретельного досліджен­ня (у тому числі експериментального) і наукового обґрунтування. Тож на сьогодні з практичної точки зору не бачиться можливим у поняття громад­ських робіт внести положення такого змісту, як «застосовується. до особи, визнаної винною у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості».

У законодавчому визначенні громадських робіт слід звернути увагу на те, що вид суспільно корисних робіт «визначають органи місцевого самовря­дування» (ч. 1 ст. 56 КК України). Проте згідно з КВК України безпосередню участь у визначенні видів робіт бере КВІ, а саме: «кримінально-виконавча ін­спекція погоджує з органами місцевого самоврядування перелік об’єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи» (ч. 5 ст. 36). Вважаємо, що це теж слід ураховувати у визначенні поняття громадських робіт.

Поєднуючи всі зауваження щодо поняття громадських робіт, вважається за потрібне внести зміни до ч. 1 ст. 56 КК України такого змісту: «Громадські роботи полягають у виконанні засудженим безоплатних суспільно корисних робіт, що є для нього посильними. Вид громадських робіт та об'єкти, на яких вони відбуваються, визначають органи місцевого самоврядування за узго­дженням з кримінально-виконавчими інспекціями. Засуджені, які на час від­бування покарання є такими, що працюють або (і) навчаються, виконують суспільно корисну роботу у вільний від основної роботи чи (та) навчання час».

Відповідно до цього, слід вилучити з ч. 1 ст. 100 КК України слова «і по­лягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час».

Ч. 1 ст. 36 КВК України слід подати в такій редакції: «Покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживання засудженого. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим безоплатних сус­пільно корисних робіт, що є для нього посильними. Вид громадських ро­біт та об'єкти, на яких вони відбуваються, визначають органи місцевого самоврядування за узгодженням з кримінально-виконавчими інспекціями. Засуджені, які на час відбування покарання є такими, що працюють або (і) навчаються, виконують суспільно корисну роботу у вільний від основної ро­боти чи (та) навчання час».

2.2.