Порядок звільнення від відбування покарання у виді громадських робіт

Сучасні тенденції у сфері боротьби зі злочинністю характеризуються пріоритетною увагою до прав і свобод людини, оновленням і гуманізацією законодавства стосовно призначення та виконання кримінальних покарань.

У світлі таких перетворень особливого значення набувають законодавчі положення про звільнення винних осіб від покарання та його відбування. Як зауважує Ю. В. Баулін, звільнення від покарання має велике значення в про­тидії злочинності, оскільки часто досягнення цілей, які стоять перед кримі­нальним правом, можливе без відбування покарання. Його відбування може стати зайвим, неефективним, зашкодити процесам ресоціалізації особи, яка вчинила злочин^[544]. У таких випадках подальше відбування призначеного за­судженому покарання втрачає сенс як у соціальному, так і в юридичному аспектах, суперечить принципам справедливості й гуманізму, сприймається засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості^[545].

Положення щодо звільнення від покарання та його відбування викладе­но в розділі XII («Звільнення від покарання та його відбування») Загальної частини КК України. Проте законодавче визначення поняття «звільнення від покарання та його відбування» у законі відсутнє.

Важлива роль, яку відіграє звільнення особи від покарання для ефек­тивності процесу його застосування, є загальновизнаною у правовій науці. Водночас, як зауважує А. В. Савченко, інститут звільнення від покарання та його відбування в Україні є досить громіздким, а отже, й не зовсім доскона­лим^[546]. Є. О. Письменський із жалем констатує, що юридична техніка, яка використана у побудові розділу ХІІ Загальної частини КК України, характе­ризується безсистемністю викладення законодавчого матеріалу, наявністю термінологічної плутанини, системним використанням безлічі неоднознач­них формулювань^[547].

Щоб не бути голослівними, подамо деякі точки зору вітчизняних науковців.

Так, Ю. В. Баулін під звільненням від покарання розуміє відмову держа­ви від застосування покарання до особи, яку обвинувальним вироком суду визнано винною у вчиненні злочину. Види звільнення від покарання, на дум­ку вченого, можуть бути класифіковані за різними критеріями, зокрема:

1) залежно від «ступеня наближеності» покарання до особи, яка вчи­нила злочин, виділяють звільнення: а) від призначення покарання, б) від відбування покарання, призначеного судом, в) від подальшого відбуван­ня призначеного судом покарання. Цей вид звільнення від покарання, сво­єю чергою, поділяється на два підвиди: перший пов'язаний з тим, що особа звільняється від подальшого відбування покарання без заміни його іншим, а другий стосується випадків, коли особа звільняється від подальшого від­бування одного покарання шляхом заміни його іншим;

2) залежно від того, правом чи обов’язком суду є звільнення особи від покарання, виділяють: а) обов’язкові види звільнення від покарання, б) фа­культативні види звільнення від покарання;

3) залежно від того, чи висуваються певні умови щодо подальшої пове­дінки особи, звільненої від покарання, виділяють: а) умовні (чи неостаточні) види звільнення від покарання, б) безумовні (чи остаточні) види звільнення від покарання^[549].

Р. В. Вереша визначає звільнення від відбування покарання як специфічну кримінально-правову інституцію, що містить норми, відповідно до яких осо­ба, яка визнана судом винною у вчиненні злочину і якій було призначено пока­рання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замінюється по­карання більш м’яким чи пом’якшується призначене покарання^[550]. Науковець виділяє 11 видів звільнення особи від реально призначеного судом покарання або від подальшого відбування покарання за вчинений нею злочин, а саме:

1) у зв’язку з часовою юрисдикцією кримінального закону: а) особа, засу­джена за діяння, караність якого законом усунено, підлягає негайному звіль­ненню від призначеного судом покарання; б) призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до макси­мальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. У разі якщо така межа передбачає більш м’який вид покарання, відбуте засудженим по­карання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими ч. 1 ст. 72 КК України;

2) особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура­хуванням бездоганної поведінки та сумлінного ставлення до праці цю осо­бу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною;

3) звільнення від відбування покарання з випробуванням;

4) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жі­нок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

5) звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

6) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

7) заміна невідбутої частини покарання більш м'яким;

8) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які ма­ють дітей віком до трьох років;

9) звільнення від покарання за хворобою;

10) звільнення від покарання на підставі закону України про амністію;

11) звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Р. В. Вереша також класифікує різновиди звільнення від покарання на обов'язкові (тобто суд зобов'язаний їх застосовувати) і факультативні (їх за­стосування є правом, а не обов'язком суду)^[551].

На відміну від зазначених вище науковців, В. В. Кузнецов, А. В. Савченко розглядають єдиний інститут «звільнення від покарання та його відбуван­ня». Поняття звільнення від покарання та його відбування вони визначають як передбачені законом про кримінальну відповідальність обставини неза- стосування судом до особи, що вчинила злочин, покарання чи припинення його подальшого відбування. Щодо різновидів аналізованого інституту на­уковці, по-перше, об'єднують їх у дві групи: безумовне та умовне звільнення. По-друге, окремо розглядають амністію та помилування як такі, що найчас­тіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (насамперед амністія) й умовними. По-третє, виділяють звільнення від покарання у разі прийнят­тя нового закону, що виключає чи пом'якшує призначене особі покарання (чч. 2, 3 ст. 74 КК України), як особливий вид звільнення від покарання^[552].

Деякі науковці дотримуються іншої точки зору й у межах інституту звільнення від покарання та його відбування виокремлюють субінститу- ти, а саме: звільнення від покарання, звільнення від подальшого відбуван­ня покарання, заміна покарання більш м'яким і пом'якшення призначеного покарання^[553].

Досить цікавим є підхід Є. О. Письменського, який, досліджуючи ін­ститут звільнення від покарання та його відбування, в межах нього теж ви­діляє субінститути, проте застосовуючи інший підхід. На думку науковця, у перспективі законодавчих змін доцільно чітко сформувати лише три са­мостійні субінститути: 1) звільнення від покарання; 2) звільнення від від­бування частини покарання; 3) заміна покарання більш м'яким. Крім того, Є. О. Письменський пропонує виділяти дві форми реалізації кримінальної відповідальності: 1) ліберальну або привілейовану (засудження + покаран­ня + умовне або безумовне звільнення від нього); 2) репресивну (засуджен­ня + покарання + відбування покарання + судимість).

З урахуванням визначених форм реалізації кримінальної відповідаль­ності звільнення від покарання та його відбування науковець класифікує за такими критеріями: 1) види звільнення від покарання, які охоплюють лише ліберальну форму реалізації кримінальної відповідальності; 2) види звіль­нення від відбування частини покарання, які охоплюють лише перший на­прям репресивної форми реалізації кримінальної відповідальності; 3) види звільнення від покарання та відбування його частини, які, за логікою за­конодавця, синтезують дві попередні категорії (тобто залежно від ситуації передбачають як повне звільнення від покарання, так і звільнення від його частини під час відбування покарання)^[554].

Викладене ще раз доводить, що питання про звільнення від покарання та його відбування є складним і потребує ґрунтовного дослідження, яке в межах цієї роботи провести немає можливості. Тому виходитимемо з таких положень. Види звільнення від покарання та звільнення від відбування по­карання становлять єдину систему, пронизану загальною ідеєю полегшення становища осіб, до яких застосовано державний примус. Вони застосову­ються на різних стадіях реалізації кримінальної відповідальності — під час засудження та виконання вироку — і передбачають майже всі можливі спо­соби пом'якшення становища засудженого з огляду на зміни в його поведін­ці й стані здоров'я або на інші обставини, що мають юридичне значення^[555].

У контексті цього дослідження приєднуємося до пропозиції Ю. А. Пономаренка про те, що передбачену в законі про кримінальну від­повідальність сукупність підстав звільнення від покарання можна поділити на три класифікаційні групи — звільнення від: 1) призначення покаран­ня — коли суд у постановленні обвинувального вироку зовсім не призначає засудженому вид і розмір покарання; 2) відбування призначеного пока­рання — коли суд у вироку призначає засудженому певне покарання у ви­значеному розмірі, але цілком звільняє від його відбування; 3) подальшого відбування покарання — коли суд у певний момент припиняє процес від­бування особою призначеного їй покарання, звільняє від його частини, що залишилася^[556].

Застосування підстав звільнення від призначення покарання пов'я­зується законодавцем головним чином із ступенем тяжкості вчиненого зло­чину, тому майже не залежить від виду покарання, передбаченого в санкції. Водночас можливість і порядок звільнення від відбування призначеного по­карання та від подальшого відбування покарання великою мірою залежать саме від виду покарання^[557]. Саме тому у дослідженні звільнення від відбуван­ня громадських робіт зосередимося на останніх двох його різновидах.

Чинне законодавство передбачає як загальні підстави^[558] такого звільнен­ня (тобто такі, що застосовується до кількох видів покарань), так і спеціальні (встановлені лише щодо окремих видів покарань).

Загальні положення щодо звільнення від покарання та відбування по­карання у виді громадських робіт передбачено Загальною частиною КК України, а спеціальні — КВК України.

Загальними підставами звільнення від громадських робіт є:

1) декриміналізація злочину, за який особу засуджено до громадських робіт (ч. 2 ст. 74 КК України);

2) відбуття частини громадських робіт, що перевищує максимальний їх розмір, передбачений новим законом про кримінальну відповідальність, що має зворотну дію (ч. 3 ст. 74 КК України);

3) закінчення строків давності виконання обвинувального вироку. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 80 та п. 1 ч. 3 ст. 106 КК України, для вироку, яким винний засуджений до громадських робіт, встановлено строк давності ви­конання — два роки;

4) психічна хвороба, що позбавляє винну особу можливості усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК України);

5) тяжка хвороба (окрім психічної), що перешкоджає відбуванню пока­рання (ч. 1 ст. 84 КК України);

6) закон України про амністію (ст.ст. 85, 86 КК України);

7) акт про помилування (ст.ст. 85, 87 КК України).

Спеціальні підстави звільнення від відбування громадських робіт перед­бачено ч. 3 ст. 37 КВК України відносно:

1) особи, що визнана інвалідом першої або другої групи;

2) особи, що досягла пенсійного віку;

3) жінки, що стала вагітною.

Розглянемо докладніше деякі із зазначених підстав звільнення та поря­док їх застосування стосовно засуджених до громадських робіт.

Звільнення від відбування громадських робіт у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку здійснюється відповід­но до ст. 80 КК України. Під звільненням від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід ро­зуміти відмову держави від виконання призначеного особі покарання у виді громадських робіт у тих випадках, коли воно не було виконане упродовж двох років з дня набрання вироком чинності^[559].

Підставою цього виду звільнення від відбування покарання є благопо­лучне закінчення строків давності виконання обвинувального вироку, тобто якщо особа протягом такого строку не ухилялася від відбування призначе­ного їй покарання і не вчиняла нових злочинів середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких. Строк давності виконання обвинувального виро­ку починає спливати з моменту набрання таким вироком законної сили і триває весь час, доки вирок не виконується з будь-яких причин, однак не пов'язаних з ухиленням особи від його виконання^[560]. Такий вид звільнення є безумовним та обов'язковим для застосування суду.

Також, відповідно до ч. 1, 2 ст. 84 КК України, особа звільняється від покарання, у тому числі у виді громадських робіт, у зв'язку з хворобою. Підставою такого звільнення визнається, по-перше, захворювання особи під час відбування покарання на психічну хворобу, що позбавляє її можли­вості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, по-друге, захворювання особи під час відбування покарання на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання.

У першому випадку маються на увазі ті психічні захворювання й у тій стадії їх розвитку, наявність яких у особи, наприклад, під час учинення нею суспільно небезпечного діяння дає підстави для визнання її неосудною. Згідно з ч. 1 ст. 84 КК України, до особи, яка звільняється від подальшого від­бування покарання у зв'язку із психічним захворюванням, суд може засто­сувати примусові заходи медичного характеру відповідно до ст.ст. 92-95 КК України. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання (ч. 4 ст. 84 КК України). Звільнення за вказаною підставою є безумовним та обов'язковим для застосування.

Звільнення у зв'язку з тяжкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання, відбувається з урахуванням положень, передбачених у Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання (затвердженому спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань і Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 року № 3/6). Також закон вимагає, аби суд приймав рішення про звільнення від покарання або від подальшого його відбування за цією підставою з урахуванням тяжко­сті вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого й інших обставин справи (ч. 2 ст. 84 КК України).

Проте слід зауважити, що вказані обставини щодо тяжкості злочину та особи винного на позитивність рішення суду в разі звільнення особи від від­бування громадських робіт не впливають. Так, у ч. 3 ст. 408 КПК України 1960 року чітко передбачено, що якщо на психічну чи іншу тяжку хворобу захворів засуджений, зокрема до громадських робіт, суддя в усіх випадках виносить постанову про звільнення його від подальшого відбування пока­рання. Чинний КПК України 2012 року аналогічної норми не містить, однак у науково-практичних коментарях до п. 6 ч. 1 ст. 537 цього Кодексу все ж наголошується, що якщо на вказану хворобу захворіла особа, засуджена до громадських робіт, вона в будь-якому випадку підлягає звільненню від по­дальшого відбування покарання»^[561].

Таким чином, звільнення у зв'язку з тяжкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання для засуджених до громадських робіт, теж є безумов­ним та обов'язковим для застосування.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 року № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяж­ку хворобу»^[562], законним приводом до розгляду питання про звільнення від відбуття покарання засудженого за хворобою є подання працівника КВІ, до якого додається, поміж іншого, висновок спеціальної лікарської комісії.

Щодо осіб, які під час відбування покарання захворіли на психічну хво­робу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, Інспекція направляє до суду подання про звільнення від відбу­вання покарання відповідно до ст. 84 КК України (згідно з пп. 2.14 п. 2 р. ІІ Інструкції).

Важливо наголосити, що у разі одужання зазначених осіб вони мають бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, виконання обвинувального вироку або відсутні інші підстави для звільнення від покарання (ч. 4 ст. 84 КК України).

Підставою звільнення від відбування громадських робіт може бути на­брання чинності закону України про амністію. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, ви­знаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуто судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили (ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про застосування амністії в Україні»^[563]).

Тобто під звільненням від покарання у зв'язку з амністією слід розуміти відмову держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, призначе­ного їй судом покарання або відмову держави від подальшого виконання по­карання щодо такої особи^[564].

Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відпо­відно до положень Конституції України, КК України, ЗУ «Про застосуван­ня амністії в Україні». Закон про амністію (за винятком законів про умовну амністію) може прийматися Верховною Радою України не частіше одно­го разу протягом календарного року (ст. 7 ЗУ «Про застосування амністії в Україні»). За загальним правилом, дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на триваючі або продовжувані злочини, якщо вони закінчені, припинені або перервані після набрання законом про амністію чинності (ст. 5 ЗУ «Про за­стосування амністії в Україні»).

Відповідно до положень закону, умовою застосування амністії, зокре­ма, щодо засуджених до громадських робіт, є відшкодування завданих ними збитків або усунення заподіяної злочином шкоди (п. є ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про за­стосування амністії в Україні»). Також суд приймає рішення про застосуван­ня чи незастосування амністії стосовно кожної особи індивідуально після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання (ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про застосування амністії в Україні»).

Відповідно до ЗУ «Про амністію у 2011 році»^[565], звільнення засуджених від відбування громадських робіт на підставі амністії відбувалося за подан­ням КВІ, погодженим з органом внутрішніх справ, який здійснював контр­оль за поведінкою таких засуджених, або за заявою самої особи, її захисника чи законного представника (п. в ч. 2 ст. 8).

Звільнення засуджених від відбування покарання у виді громадських ро­біт може відбуватися на підставі акта про помилування. Виходячи із систем­ного тлумачення положень ст.ст. 85 та 87 КК України, а також Положення про здійснення помилування^[566], під звільненням від покарання у зв'язку з помилу­ванням розуміється відмова держави в особі Президента України від подаль­шого виконання щодо засудженої особи призначеного їй судом покарання^[567].

Передумовою звільнення особи від відбування покарання на підста­ві помилування є наявність її клопотання про помилування, поданого до Адміністрації Президента України. Таке клопотання засудженого до гро­мадських робіт подається через КВІ, яка в установленому порядку реєструє клопотання і протягом п’ятнадцяти днів з дня подання направляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, докладною характеристикою про поведінку особи і ставлення її до праці із викладеною письмово думкою адміністрації і, як правило, спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх про доцільність помилування, а також ін­шими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про за­стосування помилування (ст. 7 Положення про здійснення помилування).

Для вирішення питання про помилування в установленому порядку мо­жуть робитися запити до державних органів, органів місцевого самовря­дування, КВІ щодо потрібних для розгляду клопотання про помилування документів, матеріалів та інформації (ч. 2 ст. 8 Положення про здійснення помилування).

Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: 1) ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, поведінка і ставлення особи до праці до засудження та в установах й інших органах виконання по­карань, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шко­ди й інші обставини; 2) думка КВІ, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого само­врядування, громадських організацій, трудових колективів тощо про доціль­ність помилування (ч. 2 ст. 8, ст. 9 Положення про здійснення помилування).

У разі позитивного рішення про помилування засудженого Президент України видає указ, набрання чинності якого є підставою для звільнення за­судженого. Такий указ про помилування для виконання щодо засудженого до громадських робіт надсилається через Пенітенціарну службу України до КВІ, а також указ надсилається Міністерству внутрішніх справ України до відома (ст. 16 Положення про здійснення помилування).

Розглянуті вище підстави звільнення засуджених від відбування громад­ських робіт є загальними, проте щодо таких засуджених звільнення може відбуватися і за спеціальними підставами.

Так, спеціальною підставою для звільнення від відбування громадських робіт є визнання засудженого інвалідом першої або другої групи. За наяв­ності такої підстави працівник КВІ, відповідно до ч. 3 ст. 37 та ч. 6 ст. 154 КВК України, вносить до суду подання разом з особовою справою та висновком медико-соціальної експертної комісії про дострокове звільнення засудженої особи від відбування покарання. При цьому до вирішення такого питання судом відбування покарання призупиняється (пп. 5.5 п. 5 р. ІІ Інструкції). У разі підтвердження в суді факту визнання засудженого інвалідом першої або другої групи суд зобов’язаний звільнити його від відбування покарання без встановлення будь-яких умов.

Наступною спеціальною підставою для звільнення від відбування цього покарання є досягнення засудженим до громадських робіт пенсійного віку. У цьому випадку працівник КВІ, відповідно до ч. 3 ст. 37 КВК України, направ­ляє до суду подання про звільнення засудженого від відбування покарання разом із особовою справою та завіреною копією пенсійного посвідчення. На час розгляду судом подання та прийняття у зв’язку з ним рішення відбуван­ня покарання призупиняється (пп. 5.6 п. 5 р. ІІ Інструкції). Звільнення за цією підставою також є безумовним і обов’язковим для суду.

Безумовним і обов’язковим для суду є також звільнення від відбуван­ня покарання жінки, яка стала вагітною під час відбування громадських робіт або факт її вагітності було встановлено після набрання чинності ви­роком суду. Як і в зазначених вище випадках, за наявності вказаної підста­ви обов’язком працівника КВІ є направлення до суду подання (з особовою справою та завіреною копією медичного висновку) про звільнення засудже­ної від відбування покарання. До вирішення цього питання судом відбуван­ня покарання призупиняється.

Розглядаючи питання щодо звільнення засудженої від відбування покаран­ня у зв’язку з вагітністю, слід наголосити на такому. По-перше, звільнення від відбування громадських робіт є безумовним і не передбачає наслідків для звіль­неної від покарання особи в разі втрати чи переривання вагітності з будь-яких причин (у тому числі переривання вагітності за бажанням особи). По-друге, у законі не зазначено строк вагітності, з досягненням якого потрібно направля­ти подання до суду. Тож, відповідно до букви закону, незалежно від строку сам факт вагітності, підтверджений медичним висновком, є підставою для звільнен­ня від громадських робіт. Тим часом існує точка зору, відповідно до якої є об­ґрунтованим звертатися з поданням до суду щодо звільнення засудженої особи від дня надання їй відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, тому що КЗпП України не містить обмежень із приводу роботи вагітних жінок, за винятком перебування їх на лікарняному, а також надання їм легкої праці за медичними показниками. У такому разі до подання в суд має додатися довідка з місця робо­ти засудженої або з медичної установи. У довідці має бути зазначено дату, з якої жінка звільняється від роботи через вагітність і пологи^[568].

Така позиція стосовно вагітних жінок, що працюють, є зрозумілою, проте як діяти, якщо засуджена є безробітною, а отже, не може отримати відпустку в зв'язку з вагітністю та пологами (ч. 1 ст. 179 КЗпП України). З одного боку, у цьому контексті можна вести мову про те, щоб установити на законодавчому рівні конкретний строк вагітності засудженої, після настан­ня якого її можливо звільнити від громадських робіт. Наприклад, він може відповідати положенням трудового законодавства та становити 7 місяців, тобто за 70 календарних днів до пологів. З другого боку, на нашу думку, це не відповідатиме міжнародній тенденції гуманного ставлення до засуджених і підвищення індивідуалізації покарання, оскільки до громадських робіт за­суджують лише за злочини невеликої та середньої тяжкості, а максимально можливий строк покарання у 240 годин загалом може відбуватися не більше десяти місяців (відповідно до вимоги ч. 2 ст. 38 КВК України — відпрацьову­вати не менше 25 годин громадських робіт на місяць). Таким чином, велика вірогідність того, що вагітна засуджена відбуде весь строк громадських ро­біт або його більшу частину і не буде звільнена від відбування покарання у зв'язку з вагітністю.

Водночас відбування покарання у виді громадських робіт вагітною жін­кою, на нашу думку, суттєво підвищує каральний вплив цього покарання щодо такої особи порівняно з іншими засудженими (надто якщо вагітна за­суджена працює за основним місцем роботи). Це зумовлено тим, що стан вагітності викликає великі психофізіологічні зміни в організмі жінки. Вагітність є додатковим навантаженням на останній. Для забезпечення жит­тєдіяльності, росту та розвитку ембріона та плода в організмі матері відбу­ваються суттєві зміни, які стосуються майже всіх його систем; також наявні типові дискомфортні стани організму^[569].

Крім підвищення карального впливу громадських робіт на вагітну за­суджену, відбування нею цього виду покарання може мати несприятливий вплив на розвиток дитини (плоду). Провідні спеціалісти в галузі акушерства (вчені) зауважують, що вся діяльність материнського організму під час ва­гітності має бути спрямована на максимальне забезпечення нормального росту плода та підтримки належних умов, що забезпечують його розвиток за генетично закодованим планом^[570]. Громадські роботи, обмежуючи право на відпочинок особи, опосередковано можуть мати несприятливий вплив на перебіг вагітності.

Зважаючи на особу засуджених, яким призначаються громадські ро­боти, та ступінь тяжкості вчинених ними злочинів, створення щонаймен­шого ризику для нормального розвитку дитини (плоду) є неприпустимим. Індивідуалізація покарання, його відбування щодо таких засуджених виріз­няється тим, що насамперед слід ураховувати, якими будуть умови розви­тку «нового життя» в процесі відбування покарання, зокрема, громадських робіт.

Враховуючи викладене, вважаємо обґрунтованим звільнення від від­бування громадських робіт вагітної засудженої, незалежно від строку вагітності.

Відповідно до положень п. 10 р. ІІ Інструкції, у день надходження до КВІ документів про звільнення особи від громадських робіт (за вказаних вище підстав) виконання цього покарання щодо неї припиняється й вона зніма­ється з обліку в КВІ. Крім того, не пізніше наступного робочого дня після одержання відповідних документів працівник КВІ направляє повідомлення власнику підприємства, де засуджена особа відбувала покарання, про при­пинення його виконання.

У десятиденний термін після зняття з обліку особи КВІ направляє по­відомлення до: а) відповідного військкомату (якщо така особа підлягає при­зову на строкову військову службу); б) до відділу (відділення) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Слід зауважити, що КК України не передбачає можливості звільнення засуджених до громадських робіт від відбування покарання з випробуван­ням (ст. 75) та умовно-дострокового звільнення від покарання (ст. 81). Це не відповідає принципам, викладеним у ст. 5 КВК України, зокрема, принци­пу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право- слухняної поведінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд під час призначення по­карання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослуж­бовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного й інші обставини спра­ви, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування по­карання з випробуванням.

На наше переконання, відсутність можливості звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням засуджених до громадських робіт у порядку ст. 75 КК України є нічим не обґрунтованою, оскільки особи, засуджені до громадських робіт, теж не завжди потребують реального відбування пока­рання, реалізації його карального впливу, здебільшого якщо були засуджені за необережний злочин.

Слід зауважити, що за кордоном існує правова практика звільнення від відбування громадських робіт із випробуванням. Так, відповідно до ч. 1 ст. 70 КК Республіки Вірменія, якщо суд, призначивши покарання у виді сус­пільних робіт, дійде висновку, що виправлення засудженого можливе без відбування покарання, він може винести постанову про умовне незастосу- вання цього покарання^[571]. Ч. 1 ст. 55 КК Латвійської Республіки також пе­редбачає, що якщо під час призначення покарання у виді примусових робіт (громадських робіт — згідно з КК України), з огляду на характер вчинено­го злочинного діяння та заподіяної шкоди, особу винного й інші обстави­ни справи, суд дійде до переконання, що винний, не відбуваючи покарання, надалі не вчинятиме правопорушень, він може засудити винного умовно^[572].

На наш погляд, слід передбачити звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо засуджених до громадських робіт, у зв'язку з чим про­понується доповнити ч. 1 ст. 75 КК України таким покаранням, як громад­ські роботи.

Як зазначалося, засуджений до громадських робіт не може бути умовно- достроково звільнений від відбування цього покарання, навіть якщо сум­лінною поведінкою і ставленням до праці він довів своє виправлення (чч. 1, 2 ст. 81 КК України, п. 1 пп. 1.14 р. ІІ Інструкції). Водночас саме надія на дострокове звільнення від відбування покарання робить покарання більш осмисленим, а отже, ефективнішим. Проте, з другого боку, короткостроко- вість відбування громадських робіт робить інститут умовно-достроково­го звільнення щодо цього виду покарання не повною мірою виправданим. Адже мінімальний строк громадських робіт у 60 годин (для повнолітніх) з обов'язком відбувати не менше 25 годин на місяць буде відбутий засудже­ним менше ніж за два з половиною місяця. З огляду на те, що громадські роботи можуть призначатися лише за злочин невеликої або середньої тяж­кості, умовно-дострокове звільнення від відбування цього покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим половини строку покарання (п. 1 ч. 3 ст. 81 КК України), тобто через менше ніж півтора міся­ця громадських робіт. Тож доцільність умовно-дострокового звільнення у разі відбування громадських робіт втрачає свій сенс. Проте, з другого боку, відсутність інституту умовно-дострокового звільнення унеможливлює сти­мулювання правослухняної поведінки засуджених, їх сумлінного ставлення до праці. Тож потрібно або вводити умовно-дострокове звільнення від від­бування громадських робіт, або шукати інші правові механізми стимулю­вання поведінки засуджених (зокрема, у вигляді подяки або дострокового зняття раніше накладеного стягнення), оскільки покарання в жодному разі не може бути монотонним процесом випробування особи засудженого, а за­вжди повинно мати динамічний зміст^[573] і гнучкий вплив на його свідомість. За висловом Л. В. Яковлевої, інститут звільнення від відбування покарання є «одним з дієвих важелів формування у засуджених установки на схвальну суспільством посткримінальну поведінку»^[574].