Місце громадських робіт у системі покарань України

Необхідною передумовою для аналізу місця громадських робіт у системі покарань, не пов'язаних з ізоляцією особи від суспільства, є визначення са­мого поняття системи покарань.

КК України не містить визначення системи покарань.

Щодо теоретичного визначення поняття «система покарань» у юри­дичній науковій літературі існує два основних підходи: системний (який дозволяє у повному обсязі розкрити суть взаємодії окремих покарань у системі) та переліковий. Згідно з останнім підходом система покарань є простим переліком окремих покарань у певному порядку без розкриття особливостей їх взаємодії. Тобто прибічники такого підходу вважають, що системність знаходить свій прояв лише в тому, що покарання розташова­ні одне за одним у певному порядку^[156], а проблеми системи покарань роз­глядаються традиційно як проблеми побудови переліку видів покарань у його суто юридичному розумінні^[157]. Так, більшість пропонованих у навчаль­но-науковій літературі з кримінального права визначень системи покарань зводяться до того, що вона розглядається як встановлений законом про кримінальну відповідальність і обов'язковий для судів вичерпний перелік видів покарання, розташованих у визначеному порядку. Підтвердженням цьому може служити низка видань, у яких пропонується поняття системи покарань^[158].

На переконання В. К. Дуюнова, подібні визначення є поверхневими та принципово неправильними. Бути переліком — це лише одна з ознак систе­ми покарань, до того ж не сутнісна, а формальна.

У зв'язку з цим П. П. Осипов обґрунтовано стверджував, що «систему покарань варто вивчати у всьому різноманітті її зв'язків і опосередкувань, домагаючись глибокого й усебічного проникнення в неї саме як у систему, а не в механічний агрегат різнорідних елементів»^[160]. Схожих ідей дотриму­ються А. Е. Жалінський, А. І. Коробєєв, Н. Ф. Кузнєцова, Ф. Р. Сундуров^[161], О. Л. Цвєтінович та ін.

Так, наприклад, А. Е. Жалінський відзначає, що система покарань «не зводиться до простого переліку видів покарань»^[162]. О. Л. Цвєтінович також наголошує, що «не можна визначати систему покарань як їх перелік; перелік є лише «технологічним» методом викладу її в законі»^[163].

Головною вадою перелікового підходу до системи покарань, на думку С. Ф. Милюкова, є те, що «відсутня можливість оцінити, наскільки існую­чі у цей час покарання взаємодоповнюють одне одного і чи здатні вони до взаємозамінності»^[164].

Натомість системний підхід до визначення системи покарань, на пе­реконання В. М. Трубникова та Ю. В. Шинкарьова, дає можливість у повному обсязі охопити всі її властивості, оскільки за цим підходом окреслюється не тільки перелік покарань, а й їх взаємодія одне з одним^[165]. Підтримуючи таку позицію авторів, базуючись на системному підході, по­дамо таке визначення системи покарань: система покарань — це соціально зумовлена, взаємопов'язана й суворо обов'язкова для суду сукупність видів покарань, установлена у законі про кримінальну відповідальність у вигляді цілісного й вичерпного переліку, розташованого у певній ієрархічно заданій послідовності^[166].

1) є соціально зумовленою економічними, політичними, культурними та психологічними реаліями й умовами життя суспільства;

2) характеризується взаємопов'язаністю сукупності її елементів;

3) є обов’язковою для суду;

4) встановлена кримінальним законом;

5) представлена у вигляді вичерпного переліку покарань;

6) представлена у вигляді переліку покарань, що перебуває у певній іє­рархії та послідовності^[167].

КК України передбачає дванадцять видів покарань, що можуть засто­совуватися до засудженого (ст. 51), та поділяє їх за порядком (способом) їх призначення на основні^[168] (громадські роботи, виправні роботи, службо­ві обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі) (ч. 1), додаткові^[169] (позбавлення військового звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна) (ч. 2) та ті, що можуть призначатися як основні, так і як додаткові (штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) (ч. 3).

Ще однією законодавчо визначеною класифікацією покарань може вва­жатися класифікація, передбачена у КВК України. Зокрема, С. В. Черкасов зазначає, що чинна система покарань практично утворила у своїй структу­рі дві підсистеми: підсистему покарань, пов’язаних із позбавленням волі, та підсистему покарань, з позбавленням волі не пов'язаних^[170]. Останнє підтвер­джує те, що розділ II КВК України так і називається «Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі», з метою реалізації положень якого діє Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, і здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.

Проаналізувавши положення Особливої частини КВК України, доходи­мо висновку, що до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, належать всі види покарань, що можуть застосовуватися в Україні, крім покарань у виді позбавлення волі та довічного позбавлення волі (положення, щодо ви­конання яких передбачено окремо у розділах ІІІ та IV КВК України відповід­но).

Ю. В. Шинкарьов, досліджуючи класифікацію покарань у КВК України, доходить висновку, що «основним критерієм класифікації покарань має ви­ступати найбільш вагоме для засудженого обмеження його свободи, якого зазнає особа під час відбування покарання, а саме ізоляція від суспільства»^[171]. Таким чином, науковець пропонує розподілити покарання на дві групи: по­карання, що не пов'язані з ізоляцією від суспільства, і покарання, що з нею пов'язані^[172].

На те, що «методологічно більш вірним був би поділ покарань на по­карання, пов'язані та не пов'язані з ізоляцією від суспільства», вказує і С. В. Черкасов^[173]. Досліджуючи термінологію щодо покарань, пов'язаних або не пов'язаних з позбавленням волі, науковець виходить із самого поняття «воля», під яким розуміє закріплену в законі можливість для кожної людини обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими благами. Він доводить, що таке обмеження тією чи іншою мірою характерне для всіх без винятку видів покарання, навіть для найменш суворих, а тому і «сама назва найбільш суворого виду кримінального покарання — позбавлення волі — певною мірою умовна»^[174]. У зв'язку з цим С. В. Черкасов пропонує в основу

систематизації видів покарань за ознакою характеру й обсягу правообме- жень покласти такий критерій, як наявність чи відсутність факту ізоляції засудженого від суспільства^[175]. Поняття ж самої «ізоляції від суспільства» на­уковець не надає. Проте погоджується з думкою С. І. Дементьєва, «що ізо­ляція від суспільства не є повною. Скоріше це ізоляція на певний строк від колишнього соціального середовища — родини, ближнього оточення, тру­дового колективу, а не від суспільства в цілому»^[176].

Своєю чергою, чинне кримінально-правове та кримінально-виконавче законодавство активно застосовує такі словосполучення, як: «в умовах ізо­ляції» (ч.

Визначення поняття ізоляції (як правової категорії) можна знайти лише в теорії права. У вітчизняній правовій науці поняття ізоляції запропонова­не, зокрема, в праці Г. С. Семакова та А. П. Гель. Так, науковці зазначають, що «ізоляція полягає в тому, що засуджені постійно перебувають під охоро­ною, пересуваються у супроводі конвою, їм заборонено порушувати кордо­ни житлової та виробничої зон виправно-трудових установ (за новим КВК України — установи виконання покарань), виходити без дозволу адміністра­ції за межі виробничих об'єктів, спілкуватися з особами, які перебувають на волі, з порушенням встановлених правил тощо. За допомогою цих заходів забезпечується фізична ізоляція засуджених. Проте ця ізоляція має віднос­ний характер, оскільки... засуджені можуть мати побачення, листуватися, отримувати посилки, передачі, бандеролі, телефонувати. Крім того, засудже­ні можуть передплачувати й отримувати газети та журнали.»^[177]. Проте таке визначення ізоляції не розкриває зміст цього поняття, його основні ознаки, а лише частково описує режимні вимоги покарання у виді позбавлення волі.

Таким чином, ізоляція особи хоч і є правовою категорією (науковим по­няттям у теорії права), проте ще не перейшла у категорію права (як реальний компонент правової системи) як чітка правова дефініція. Втім «ізоляція особи» — це правова категорія, яка породжує цілком визначені правові наслідки^[178].

Видається, що в умовах становлення правової держави існує прикладна потреба уточнення цього поняття, передусім стосовно особи.

На монографічному рівні проблема ізоляції особи як правова катего­рія комплексно досліджена Н. Р. Бессараб. «Ізоляцію особи» як правову ка­тегорію вчена визначає як «примусове, що здійснюється від імені держави, тимчасове^[179] правове обмеження реальних соціальних зв'язків особи з со­ціальним (і природним) мікросередовищем перебування (знаходження), що раніше зовнішньо оточувало її, у спеціально обладнаних державою місцях (приміщеннях) в цілях і умовах, визначених чинними законодавством»^[180]. При цьому ізоляція особи виступає як «відокремлення» її від свободи, тобто як форма реалізації «несвободи». Таким чином, можливі різні види «несво­боди» як засобу державного впливу, в яких «обсяг свободи» різний^[181].

Поклавши в основу перелік основних ознак ізоляції, запропонований Н. Р. Бессараб^[182], та узгодивши його із законодавством України, зауважимо таке. Основні ознаки («сукупні вузлові структурні елементи»^[183]) ізоляції — це насамперед правообмеження в реалізації прав (свобод), передбачених Конституцією України: 1) свободи пересування та права вільно залишати територію України (ст. 33); 2) вільного вибору місця проживання (ст. 33); 3) права вибору виду та роду життєдіяльності (ст.ст. 42, 43); 4) права вибо­ру особистого (індивідуального) способу життя (ст.ст. 29, 30, 31, 32, 35, 43 та ін.).

Особливо слід наголосити, що, з юридичної точки зору, особа є ізольова­ною лише тоді, коли на неї впливають сукупно всі вказані вузлові елементи ізоляції^[184].

Стосовно поняття ізоляції К. А. Автухов зазначає, що «поширеною серед науковців є думка, що ізоляція, незалежно від її аспектів, може бути поділе­на на два взаємопов’язані види: фізичну, тобто ізоляцію у фізичному аспекті, та духовну (інтелектуальну), яка поєднує соціологічний і соціально-психо­логічний аспекти. Духовна (інтелектуальна) ізоляція полягає в обмеженні можливостей спілкування, отримання засудженими наукової, культурної, політичної інформації^[185].

Наявність духовної ізоляції, її ступінь обумовлюються фізичною ізоля­цією. Вона є наслідком впливу режиму відбування покарання на внутріш­ній духовний світ людини. Наявність такого впливу надає можливість для виправлення засудженого та попередження скоєння ним нових злочинів, яка безпосередньо залежить від наявності чи відсутності позитивних змін у його світогляді.

З одного боку, суспільно небезпечна особа ізолюється від суспільства, з другого — в умовах ізоляції обмежується вплив на неї зовнішніх факто­рів. «У ізольованих прояв особистого духовного життя, включаючи від­правлення релігійних обрядів, фактично і юридично обмежено межами місць ізоляції, режимом перевиховання, формами трудотерапії, методами лікування»^[186]. О. М. Джужа вказує, що ізоляція засудженого від суспіль­ства, окрім обмеження фізичних контактів, скорочення соціальних зв’язків і функцій, пов’язана також з обмеженням духовних контактів^[187]. Проте в меж­ах закону потрібно максимально відкрити ізольованим доступ для впливу позитивних суспільних ідей, поглядів, контактів. Виправлення неможливе без певних зрушень у духовній сфері засуджених.

Розглядаючи вплив факторів ізоляції на неповнолітніх злочинців, В. Ф. Пірожков зазначає, що «відкритість особи неповнолітнього в умовах примусу та ізоляції емоційним контактам створює можливість для цілеспря­мованого психологічного впливу на неї»^[188]. Нестачу особистого спілкуван­ня засуджені прагнуть компенсувати інтенсивним листуванням. Науковець наголошує, що «важливим психологічним фактором стає регулярність отри­маних листів в умовах соціальної ізоляції. Тривала їх відсутність викликає душевний надрив, сильне потрясіння, приступи туги і відчаю»^[189].

Справедливо наголошував М. М. Коркунов, що «...душевне... життя обумовлене фізичним, і навпаки... і строге розмежування їх часто справа не­можлива. Словом, духовна й фізична сторони нашого буття не суть дві ста­ранно розмежовані половинки, а, навпаки, вони... взаємно проникають одна в одну, вони на кожному кроці приходять у взаємне зіткнення («соприкос­новение»)....при взаємній обумовленості фізичного й духовного життя зо­внішній примус не може не викликати душевних рухів»^[190].

Тож, крім необхідної (передбаченої та суворо регламентованої законом) фізичної ізоляції, неминучі певні обмеження особистого духовного життя, тобто фактичні моральні обмеження. Ця сторона ізоляції інколи визнача­ється як «психологічний вплив кари»^[191].

Досліджуючи вплив соціальної ізоляції на особистість неповнолітніх злочинців, В. Ф. Пірожков доводить, що «примусова соціальна ізоляція не­повнолітніх, що характеризується різними правообмеженнями, — це до­сить гостра, екстремальна ситуація. Вона нікого не залишає байдужим, викликає різної глибини і сили переживання, накладає відбиток на цінніс- но-орієнтаційну сферу і мотиви діяльності, психічні властивості, систему відносин»^[192].

Такі види покарань, як штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; ви­правні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна (ст. 51 КК України), явно не пов'язані з ізоляцією від суспільства.

Щодо покарання у виді обмеження волі, то його місце в системі покарань у теорії кримінального права не є безспірним. Одні науковці, наприклад, С. В. Черкасов, зазначають, що засуджені до цього покарання «фактично не ізолюються від суспільства, що дає повне право віднести цю міру до кола покарань, альтернативних позбавленню волі»^[193]. Інші вважають навпаки. Зокрема, В. М. Хоміч наголошує, що «віднесення обмеження волі до альтер­нативних покарань, тим більше до позбавлення волі, навряд чи є коректним. Характерно, що вказане покарання відсутнє у переліку кримінально-право­вих заходів, запропонованих Стандартними мінімальними правилами ООН стосовно заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням (Токійськими правилами)»^[194]. Є. Ю. Бараш також зазначає, що покарання у виді обмежен­ня волі безпосередньо пов’язане з позбавленням волі^[195].

Так, згідно з КВК України, особи, засуджені до обмеження волі, за загаль­ним правилом, зобов’язані постійно перебувати в межах виправного центру під наглядом, залишати його лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається замість паспорта. Засуджені зобов’язані проживати, як правило, у спеціально при­значених гуртожитках. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру (ч. 4 ст. 59). Для засуджених установлюється певна система обмежень, до­тримання яких забезпечується здійсненням нагляду (контролю) за засудже­ними в місцях їх проживання та роботи. Також засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, та приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі й бандеролі, що надійшли, — огляду (ч. 6 ст. 59). Крім того, до засуджених адміністрація ви­правного центру може застосовувати, крім інших, такі заходи стягнення: а) заборона виходу за межі виправного центру у вільний від роботи час на строк до трьох місяців; б) поміщення в дисциплінарний ізолятор строком до десяти діб (ч. 1 ст. 68).

З приводу обмеження волі Н. Р. Бессараб зауважує, що виконувати це покарання «без ізоляційного впливу практично нереально»^[196]. Подібної дум­ки дотримується Ю. А. Пономаренко, зауважуючи, що «обмеження волі не може мати місце без ізоляції від суспільства»^[197].

В. М. Хоміч так характеризує це покарання: «Засуджені до покарання у виді обмеження волі не поміщаються у закриті установи з властивим їм режимом ізоляції від зовнішнього світу свободи. Тим не менш вони все- таки ізолюються на час відбування покарання від звичного і такого, що самовизначається, оточення, світу, свободи шляхом примушення до пере­бування у межах визначеної локальної території виправного центру... По суті, відбування покарання у виді обмеження волі представляє напіввід- криту форму виконання позбавлення волі, яка широко практикується у багатьох країнах відносно осіб, засуджених до позбавлення волі, ступінь не­безпеки яких дозволяє тримати їх не у закритих установах, а в умовах на- півволі у межах певної локальної території, але під наглядом адміністрації установи»^[198].

Таким чином, засуджені, що відбувають покарання у виді обмеження волі, хоча фактично не ізолюються від суспільства, проте зазнають суттєво­го ізоляційного впливу (тобто пов’язаного з ізоляцією): вони утримуються у примусовому порядку в межах території виправного центру, під нагля­дом і з певною системою правообмежень та з обов’язковим залученням до праці в місці, визначеному адміністрацією виправного центру. Тому об­меження волі не можна віднести до покарань, що не пов’язані з ізоляцією особи.

Ю. А. Пономаренко звертає увагу, що «у ч. 1 ст. 61 КК України закладено логічне протиріччя: обмеження волі не може мати місце без ізоляції від сус­пільства. Особа, яка ні в найменшому ступені не ізолюється від суспільства, а продовжує залишатися у ньому, не обмежена у своїй особистій свободі»^[199]. У зв’язку з цим він підтримує думку П. Г. Кушніра, який зазначає, що «роз­межування між обмеженням і позбавленням волі можна провести не за на­явністю чи відсутністю ізоляції, а за ступенем ізоляції, більшою чи меншою її інтенсивністю»^[200]. П. Г. Кушнір зауважує, що ізоляція особи, засудженої до обмеження волі, фактично і має місце, але ступінь цієї ізоляції менший, ніж у разі позбавлення волі^[201].

Ю. А. Пономаренко вказує, що перше правообмеження в змісті цього по­карання полягає в обмеженні особистої свободи засудженого, яке здійсню­ється шляхом часткової ізоляції від суспільства. У зв'язку з цим він пропонує в ч. 1 ст. 61 КК України уточнити, що обмеження волі полягає «у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без повної ізо­ляції від суспільства». Покарання ж у виді позбавлення волі, за визначенням Ю. А. Пономаренка, передбачає повну ізоляцію особи, що вчинила злочин, від суспільства на певний строк^[202].

Проте застосування словосполучень «повна ізоляція від суспільства» або «без повної ізоляції від суспільства» щодо засуджених до покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, видається спірним. Держава не прагне розірвати всі зв'язки засудженого із суспільством, із зовнішнім світом. Повна соціальна ізоляція засуджених неприпустима. «Перебуваючи в умовах ізоляції, де сфера спілкування неминуче звужується, особа повинна мати можливість підтри­мувати спілкування із зовнішнім світом, щоб після звільнення повернутися в суспільство»^[203]. Спілкування засуджених із зовнішнім світом — це створення, зміцнення й підтримка їх соціально корисних зв'язків із суспільством; це один із засобів виправного впливу, ресоціалізації та попередження рецидиву, що виражається у вигляді суб'єктивних прав і законних інтересів засуджених як частини їх спеціального правого статусу. Правове регулювання спілкування засуджених до позбавлення волі із зовнішнім світом, його організація та реа­лізація є і стадіями процесу спілкування, і стадіями виправлення^[204].

Говорячи про неприпустимість повної соціальної ізоляції навіть суспіль­но деформованої особистості, слід розуміти, що йдеться про неприпустимість соціального відчуження особистості від суспільства. Інакше виправлення правопорушників стає недосяжним, а заходи державного примусу не досяг­нуть мети^[205].

Щодо правового застосування поняття «сувора ізоляція» (наприклад, ч. 1 ст. 140 КВК України), розрізнення ізоляції за ступенем більшої чи меншої інтенсивності, обґрунтованою є позиція, викладена В. М. Трубниковим та Ю. В Шинкарьовим. Науковці наголошують, що використання поняття «су­вора ізоляція» є неприйнятним. Ізоляція — поняття статичне та незмінне. Особу неможливо ізолювати ані м'яко, ані суворо. Інша справа, коли йдеться про режим, який забезпечує умови ізоляції. У цьому випадку, дійсно, режим може бути більш або менш суворим^[206].

Повертаючись до розгляду поняття «покарання, не пов'язані з по­збавленням волі», слід зазначити, що сьогодні в міжнародних правових документах, юридичній науковій і навчальній літературі поряд із цим по­няттям, крім «покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства», вико­ристовується різноманітна термінологія, яка має певні змістовні відмінності й особливості.

Так, у низці міжнародно-правових актів містяться такі поняття, як: «заходи, не пов'язані з тюремним ув'язненням», «непенітенціарні заходи», (Мінімальні стандартні правила ООН відносно мір, не пов'язаних з тю­ремним ув'язненням (Токійські правила))^[207], «громадські санкції і міри» (Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів)^[208], «покарання, альтернативні позбавленню волі»; «альтернативні міри»; «альтернативи тю­ремному ув'язненню» (Резолюція № 76 (10) «Про деякі міри покарання, аль­тернативні позбавленню волі»)^[209].

У працях вітчизняних науковців можна переважно зустріти таку тер­мінологію: «альтернативні санкції»^[210], «нев язничні санкції»^[211], «покарання, альтернативні позбавленню волі»^[212], «альтернативні покарання», «альтерна­тивні міри покарання»^[213], «альтернативи позбавленню волі»^[214].

Усі подані терміни зазвичай використовують як синоніми. Нині якоїсь сталої, загальноприйнятої термінології у вітчизняній правовій науці, яка б чітко визначала межі використання цих понять, не існує. Видається, що сис­тематизація, теоретичне визначення й уточнення цих понять є нагальною потребою. Г. А. Стенічкін з цього приводу зазначає, що визначеність у понят­ті альтернатив внесе ясність і сприятиме справі найбільш повної реалізації принципів однозначності та предметності в правовій мові (мові права), що, зрозуміло, як мінімум спростить застосування закону, а за великим рахун­ком, і це головне, сприятиме зменшенню помилок у застосуванні закону та об’єктивно або як мінімум максимально наблизить зміст судового вироку до істини^[215].

Слово «альтернатива» походить від латинського alter — одне з двох. Воно означає потребу вибору між двома або кількома можливостями, що виключа­ють одна одну, а також кожну з цих можливостей^[216]. Це поняття не викликає жодних труднощів у його розумінні, проте у поєднанні з поняттям покаран­ня («альтернативні покарання», «покарання, альтернативні позбавленню волі», «альтернативи позбавлення волі») або санкції («альтернативні санк­ції») воно може використовуватися щонайменше у двох значеннях.

Так, О. В. Ткачова категорію «альтернативи позбавленню волі» розглядає в широкому й вузькому сенсі^[217]. У широкому — поняття «альтернативи по­збавлення волі», на думку О. В. Ткачової, означає, що за окремі злочини зако­ном передбачено взаємовиключні покарання, що містяться в окремій санкції кримінально-правової норми, одне з яких є покаранням у виді позбавлення волі. Схожої позиції у своїй праці дотримується І. Г. Богатирьов. Науковець указує, що поняття «альтернативи позбавленню волі» потрібно вживати в тих випадках, коли санкція норми КК України передбачає застосування до особи, яка скоїла злочин, як покарання у виді позбавлення волі, так і по­карання, не пов'язане з позбавленням волі^[218]. Надаючи тлумачення цього поняття у вузькому сенсі, О. В. Ткачова визначає його як обмежене коло по­карань, яке передбачає залишення в засудженого якомога більшого обсягу його прав і свобод, а головне — відсутність ізоляції від суспільства^[219]. Тобто вчена розглядає «позбавлення волі» не як конкретний вид покарання, а як певне правообмеження особи, пов'язане з ізоляцією її від суспільства, що ви­ступає критерієм віднесення того чи іншого покарання до альтернативних.

Схожого підходу до визначення змісту поняття «покарання, альтернатив­ні позбавленню волі» та його застосування дотримується Ю. В. Шинкарьов. Він також розглядає покарання, альтернативні позбавленню волі: по-перше, як альтернативу власне покаранню у виді позбавлення волі, що передба­чає певна санкція статті Особливої частини КК України, тобто «альтерна­тивним може виступати будь-який вид основного покарання — від штрафу до довічного позбавлення волі»^[220], передбачений у санкції Особливої части­ни КК України; по-друге, як покарання, альтернативні позбавленню волі за змістом, «тобто мова йде про позбавлення волі не як вид покарання, а про позбавлення волі як домінуюче правообмеження при відбуванні цього пока­рання. В даному випадку кількість альтернативних покарань значно звужу­ється і зводиться до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства»^[221]. Проте Ю. В. Шинкарьов стосовно вживання поняття покарань, альтерна­тивних позбавленню волі, доводить, що «більш аргументованою і вдалою є позиція про те, щоб до цієї групи відносити види покарань, які є альтерна­тивою позбавленню волі у санкції, а покарання, альтернативні позбавленню волі за змістом, називати «покараннями, не пов’язаними з ізоляцією від сус­пільства», що більш чітко відобразить сутність і зміст вказаних класифіка­ційних груп»^[222].

Послідовно і логічно обґрунтовано до тлумачення поняття «аль­тернатива позбавлення волі» підходить Г. А. Стенічкін. Він зазначає, що «з логічної точки зору, види покарань, що містяться в одній санк­ції кримінально-правової норми, при їх застосуванні знаходяться у строгому диз’юнктивному відношенні. Тут не застосовується з’єднально- розділювальна диз’юнкція. Вона застосовується при конструюванні нор­ми. Законодавець з’єднує в одній санкції взаємовиключні види покарань... Теоретично у такому виді санкція залишається у кримінальному законі до її зміни або її практичного застосування. При практичному застосуванні норми «працює» строга диз’юнкція. Дійсно, суд обирає якийсь один вид покарання, передбачений санкцією норми. Ось чому попередньо важливе включення до санкцій таких видів покарань, які були б співмірні за об­сягом кари... Співвідношення і спільномірність обсягу кари в альтерна­тивах полегшує їх розуміння. Для пояснення цього положення застосовні філософські категорії. Наприклад, у дослідженні позбавлення волі засто­совні категорії простору та часу. Оскільки позбавлення волі виконується (відбувається) у конкретних просторових і часових рамках. Ці рамки ру­хомі лише у межах, встановлених законом... У розгляді покарань — аль­тернатив позбавленню волі — позбавлення волі як фактор кари відпадає. Просторові рамки для засудженого розширюються, іншими є також і ча­сові. Очевидно, по-перше, що обсяг кари в покараннях — альтернативах позбавленню волі реалізується в інакших, не тільки просторово-часових рамках, а й, по-друге, у інакших соціальних умовах». Також, говорячи про кару, Г. А. Стенічкін наголошує, що не має бути «прірви» між альтернати­вами, порівнюючи їх у одній санкції^[223].

Переважно такі поняття, як «альтернативні покарання», «покарання, альтернативні позбавленню волі», «альтернативи позбавлення волі» роз­глядаються як синоніми. Проте якщо «альтернативні покарання» та «по­карання, альтернативні позбавленню волі» теоретично можна розглядати як тотожні за змістом поняття, то «альтернативи позбавлення волі» як синонім вказаних двох понять розглядатися не може. Слушно зауважує

І. В. Дворянсков, що «термін «альтернативи позбавленню волі» за змістом ширший, ніж «альтернативне покарання». Поряд із заходами офіційного ре­агування на вчинення злочину до їх кола можна додати будь-які, у тому числі суспільні форми впливу на правопорушника. Мова, зокрема, може йти про так званий інститут посередництва, в якому справа розглядається громад­ським (третейським) суддею, а результати такого розгляду затверджуються у державному органі судової влади для забезпечення у необхідних випадках примусового виконання прийнятого рішення»^[224].

Також І. В. Дворянсков виділяє два критерії віднесення покарання до числа альтернативних. По-перше, інший, ніж ізоляція від суспільства, меха­нізм впливу на засудженого. По-друге, статус покарання як основного, від­повідно до якого воно могло б розглядатися поряд із позбавленням волі на рівних підставах у визначенні міри відповідальності особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і застосовуватися саме замість позбавлення волі, а не па­ралельно з ним, за інші злочинні діяння^[225].

Виходячи з указаних критеріїв, І. В. Дворянсков під альтернативними покараннями розуміє такі заходи державного примусу, які виражаються у примусовому впливі на особу, винну у вчиненні злочину, не пов'язані з ізоляцією від суспільства, але є її адекватною заміною відповідно до харак­теру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого і переслідують мету віднов­лення соціальної справедливості, виправлення засудженого, загального та спеціального попередження вчинення нових злочинів^[226].

Схоже поняття альтернативних покарань запропоновано у праці В. А. Зайченка. На його думку, альтернативними покараннями слід вважа­ти такі заходи державного примусу, які виражаються у примусовому впливі на особу, винну у вчиненні злочину, не пов'язані з ізоляцією від суспільства, але є її адекватною заміною відповідно до характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого й особи винного та переслідують цілі відплати, попе­редження вчинення злочинів, позбавлення можливості вчиняти злочини і виправлення^[227].

Головна відмінність зазначених понять полягає у різному баченні мети покарання. Так, І. В. Дворянсков вказує на таку мету покарання, як віднов­лення соціальної справедливості.

Під поняттям «соціальний» в українській мові розуміється насампе­ред «пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний, громадський»^[228]. З приводу відновлення соціальної справедливості як мети покарання В. М. Орлов та О. В. Старков зазначають, що постановка мети у виді відновлення соціальної справедливості, з одного боку, звужує зміст поняття справедливість, тобто залишає невідновленими інші (несоціальні, наприклад, індивідуальні, особисті тощо) сторони справедливості. З дру­гого боку, як можна відновити соціальну справедливість, якщо попередньо низка причин злочинної поведінки і злочинності, тобто соціальна неспра­ведливість, характерна для даних відношень? Автори вважають, що бажа­но говорити про відновлення кримінологічної справедливості, під яким слід розуміти відновлення порушених шляхом злочинного посягання законних прав, обов'язків і інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держа­ви та світового співтовариства^[229].

Інші автори вважають, що метою «відновлення соціальної справедли­вості» є не що інше, як кара. Наприклад, В. К. Дуюнов відзначає, що «термін «кара», образно висловлюючись, чіпко тримає нас за фалди сюртука, незва­жаючи на наші спроби відбитися від нього, піти від цього скомпрометова­ного спорідненням з помстою і таліоном терміна або яким-небудь чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням із справедливістю;... відбувається проста заміна термінів — незручного терміна «кара» його зво­ротом: відновлення соціальної справедливості»^[230].

З цього приводу В. М. Орлов та О. В. Старков зазначають, що «терміни «кара» та «відновлення соціальної справедливості» не можна тлумачити як однойменні через те, що перше (кара) може виступати засобом досягнення другого (відновлення соціальної справедливості)»^[231]. Також вчені наголошу­ють, що «1) кара не може бути кінцевою метою покарання, оскільки в тако­му випадку покарання застосовувалося б заради покарання, а це безглуздо; 2) на певному етапі застосування покарання кара може виступати засобом для досягнення більш високої мети»^[232].

До визначення змісту поняття «альтернативні покарання» та суміж­них із ним також звертався С. В. Черкасов. Зокрема, він пропонував як альтернативні міри покарання розглядати лише передбачені КК України основні покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства^[233]. Науковець також виводить поняття системи альтернативних мір покарання як соці­ально зумовленої сукупності передбачених законом взаємодіючих між со­бою основних видів покарання, не пов'язаних з ізоляцією засудженого від суспільства, побудованої в порядку зростання обсягу кари в них^[234]. Таким чином, С. В. Черкасов підходить до визначення альтернативних мір пока­рання як до певної сукупності передбачених КК України основних або та­ких, що можуть застосовуватися як основні, покарань, не пов'язаних з ізоляцією особи від суспільства (тобто у вузькому сенсі — за класифікацією О. В. Ткачової).

При цьому С. В. Черкасов наголошує, що «говорячи про таке поняття, як «альтернативні міри покарання», слід відзначити, що, виходячи з поло­жень чинного кримінального законодавства, його не можна визнати рівно­значним поняттю «покарання, не пов'язані з позбавленням волі». Справа в тім, що чинний КК України як альтернативи позбавленню волі дозволяє розглядати лише ті не пов'язані з ізоляцією від суспільства види покаран­ня, які можуть застосовуватися як основні. Тому формально позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чина чи кваліфікаційного класу, а також конфіскація майна не є альтернативою позбавленню волі»^[235].

Цілком обґрунтованою є думка С. В. Черкасова щодо поняття «аль­тернативні санкції»^[236]. Науковець зауважує, що «не надто вдалим стосов­но вітчизняного кримінального законодавства є поширений у зарубіжних країнах і міжнародно-правових документах термін «альтернативні санк­ції». Це пояснюється різним значенням, що надається термінам «покаран­ня» і «санкція». У вітчизняній кримінально-правовій науці під санкцією розуміється частина кримінально-правової норми, що визначає вид і роз­мір покарання. Альтернативними в нас прийнято вважати санкції, які вказу­ють два чи більш види покарання, що можуть бути призначені за вчинення злочину»^[237].

Ще одне поняття, що потребує в цьому контексті уточнення, — «пока­рання у громаді» (community penalties). З приводу нього Д. В. Ягунов пише, що є «досить незручним для вітчизняної практики виконання кримінальних покарань вживати термін «покарання у громаді» (community penalties). Деякі британські автори, аналізуючи проблему пробації^[238] та підкреслюючи нама­гання уряду «зробити реальним покарання у громаді», мають на увазі саме покарання в громаді, а не просто «покарання, не пов'язані з позбавленням волі». Говорити про «покарання в громаді» в умовах сучасної (пострадян­ської) пенальної практики поки що доволі незручно»^[239].

Таким чином, дослівно запозичена вітчизняною наукою з міжнарод­но-правових документів і зарубіжної правової науки низка понять (а саме: «альтернативні санкції», «нев язничні санкції», «альтернативні покарання», «альтернативні міри покарання», «альтернативи позбавлення волі» тощо) створює, за їх зіставлення з уже сформованим вітчизняним поняттєвим апаратом, невідповідності в їх змістовному навантаженні, унеможливлює однозначність їх тлумачення. Крім того, з урахуванням того, що вказані по­няття за кордоном вживаються як синоніми, одночасне використання такої кількості понять вітчизняною наукою лише термінологічно її переванта­жує, створює плутанину в уживанні цих понять. Тому видається потріб­ним приведення до ладу вживання вітчизняною наукою вказаної зарубіжної термінології.

З огляду на вищевикладене пропонується таке.

1. Систему кримінальних покарань розділити на дві підсистеми: пока­рання, пов'язані з ізоляцією від суспільства, та покарання, не пов'язані з ізо­ляцією від суспільства.

Покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства, визначати як со­ціально зумовлену, взаємопов'язану сукупність видів покарань, що не об­межують реальних соціальних зв'язків засудженої особи із соціальним (і природним) мікросередовищем її перебування (знаходження), встановлену в законі про кримінальну відповідальність у певній ієрархічно заданій по­слідовності. До них відносяться: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громад­ські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослуж­бовців; 7) конфіскація майна.

2. У вітчизняній правовій науці використовувати такі поняття:

1) «покарання, альтернативні ізоляції особи від суспільства», під якими розуміти покарання, передбачені як основні у санкції кримінально-правової норми в альтернативі з одним або більше покаранням, пов'язаним з ізоляці­єю особи від суспільства, і можуть бути їм адекватною заміною відповідно до характеру, ступеня суспільної небезпеки вчиненого та особи засудженого.

Аргументуємо запропоноване поняття. По-перше, більш обґрунтова­ним видається застосування поняття «покарання, альтернативні ізоляції особи від суспільства», аніж поняття «покарання, альтернативні позбав­ленню волі». Останнє поняття, ставлячи будь-яке покарання (в тому чис­лі у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) в альтернативу лише покаранню у виді позбавлення волі як критерію розмежування, за змістовним навантаженням є несуттєвим і «нежиттєздатним» для його вживання у вітчизняній правовій теорії. «Ізоляція особи від суспільства» як критерій альтернативності покарань біль­шою мірою відображає сучасні тенденції розвитку кримінально-правової та кримінально-виконавчої науки щодо гуманізації кримінальної відповідаль­ності. По-друге, альтернативними (взаємовиключними, взаємозамінними) між собою можуть бути лише основні покарання, які є адекватною заміною відповідно до характеру, ступеня суспільної небезпеки вчиненого та особи засудженого один одному. Г. А. Стенічкін наголошує, що не має бути «прір­ви» між альтернативами за порівняння їх в одній санкції^[240];

2) зважаючи на процеси гуманізації кримінальної відповідальності, по­шук нових форм виховного та превентивного впливу на злочинця, доречним буде також уживання терміна «альтернативи ізоляції особи від суспільства», під яким слід розуміти кримінально-правові заходи впливу на злочинця, що не обмежують реальних соціальних зв'язків особи із соціальним (і природ­ним) мікросередовищем її перебування (знаходження).

Визначившись із теоретичними положеннями стосовно системи пока­рань, розглянемо питання про місце громадських робіт у системі покарань України. Для цього застосуємо класифікації покарань, які дає законодавець та наука кримінального права.

Згідно з КК України (ст. 52), громадські роботи можуть призначатися лише як основний вид покарання, тобто це покарання призначається у ви­року лише як самостійний захід впливу та за жодних умов не може засто­совуватися на додаток до інших покарань, тобто не може приєднуватися до них^[241].

За суб'єктами, до яких можливо застосовувати покарання^[242] у виді гро­мадських робіт, цей вид відноситься до частково-спеціальних покарань, суть яких полягає в тому, що закон визначає коло осіб, до яких ці покарання не застосовуються. Так, ч. 3 ст. 56 КК України прямо передбачає, що громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої чи другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також вій­ськовослужбовцям строкової служби.

За можливістю визначення строку покарання^[243] і, отже, встановлення меж дії в часі тих правообмежень, які становлять зміст покарання^[244], громад­ські роботи є строковим покаранням, адже в законі чітко встановлено міні­мальні та максимальні межі їх застосування в часі — від 60 до 240 годин (або від 30 до 120 годин для неповнолітніх) (ч. 2 ст. 56; ч. 1 ст. 100 КК України). Згідно з розділом ІІ КВК України, громадські роботи відносяться до пока­рань, не пов’язаних із позбавленням волі. Зважаючи на вищевикладені тео­ретичні положення, доцільним буде визначення місця громадських робіт у системі суміжних покарань, тобто покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства.

Розглянемо покарання у виді громадських робіт у співвідношенні із су­міжними покараннями (тобто не пов’язаними з ізоляцією особи від суспіль­ства), такими як: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати пев­ні посади або займатися певною діяльністю; виправні роботи; конфіскація майна.

Згідно з КК України, позбавлення військового звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна можуть призначатися лише як додаткові (ч. 2 ст. 52) і лише за тяжкі та особливо тяжкі злочини (ст. 54, ч. 2 ст. 59). Проте зазначені покарання не застосовуються як додаткові до гро­мадських робіт, адже аналіз санкцій Особливої частини КК України показує, що за категоріями злочинів громадські роботи передбачено лише за злочини невеликої та середньої тяжкості (додаток Б).

Згідно з ч. 3 ст. 53 КК України, штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції Особливої частини КК України. У чинному КК України нема жодної санкції, яка б передбачала можливість застосування громадських робіт зі штрафом як додатковим покаранням. У ролі додаткового до громадських робіт може бути призначено лише покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 1 ст. 319 КК України).

Розглядаючи співвідношення громадських робіт та покарання у виді по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, зазначимо таке. Особливістю системи покарань, з юридичної точки зору, є певна послідовність розташування покарань у ст. 51 КК України, а саме з урахуванням характеру їх суворості — від менш суворого до більш суво­рого. За такою класифікацією покарань громадські роботи є четвертим за суворістю з дванадцяти можливих покарань. Воно розташоване після пока­рання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю та перед виправними роботами. Тобто громадські роботи є більш суворим, ніж покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, і менш суворим, ніж виправні роботи.

За кримінальним законодавством зарубіжних держав ступінь суво­рості громадських робіт порівняно з іншими видами покарань визнача­ється по-різному. Так, якщо, скажімо, за КК Республіки Білорусь (ст. 49) і КК Киргизької Республіки (ст. 42) громадські роботи є найменш суворим видом покарання, то в системі покарань Латвійської Республіки (ст. 36 Кримінального закону) вони є другим (після штрафу) за суворістю видом покарання, у системі покарань Республіки Казахстан (ст. 39 КК) — третім за суворістю видом покарання (після штрафу і позбавлення права займати пев­ну посаду або займатися певною діяльністю), у системі покарань Республіки Молдова (ст. 62 КК) і Російської Федерації (ст. 44 КК) — четвертим за су­ворістю видом покарання (після штрафу, позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеці­ального або почесного звання, класного чину і державних нагород)^[245].

Слід зазначити, що в науковій літературі зауважується, що «ще тео­ретично не відпрацьовано й нормативно не закріплено поняття суворос­ті покарання, яке б містило встановлену кількість суттєвих ознак, які б її утворювали»^[246]. При цьому також варто мати на увазі, що «якщо виходити зі змісту видів покарання, то в окремих випадках виявляється непросто сказа­ти, яке з них суворіше. Практично тут багато залежить від конкретної особи засуджуваного, від його соціального статусу та життєвої ситуації, в якій він перебуває»^[247]. Суворість видів покарань варто оцінювати комплексно, ура­ховуючи як якісну, так і кількісну їх сторони^[248].

В. М. Трубников і Ю. В. Шинкарьов вказують, що «потрібно виділяти два критерії визначення суворості покарання: режимні умови, яких зазнає засу­джений під час відбування покарання, та строк покарання»^[249].

Виходячи з характеру обмежень прав і свобод, які накладаються на засу­дженого до певного виду покарання, та строку покарання, проведемо порів­няльний аналіз суворості покарань у виді громадських робіт і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю позбавляє засудженого права на вільний вибір по­сади, певного роду занять протягом часу, встановленого вироком. Звідси випливають й інші можливі у зв'язку із засудженням до цього покарання об­меження: вимушений перехід на іншу роботу, перерва спеціального трудо­вого стажу, зниження заробітку, втрата кваліфікації, необхідність здобуття іншої професії, спеціальності тощо^[250].

Своєю чергою, покарання у виді громадських робіт обмежує право за­судженої особи на відпочинок, на одержання винагороди за працю, а також свободу вибору виду суспільно корисної праці та право вільно залишати те­риторію України.

Таким чином, на відміну від засудженої до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, особа, засу­джена до громадських робіт, зберігає за собою місце роботи та відповідну за­робітну плату, а отже, і певний рівень матеріального достатку. Така особа не змушена робити перерву в роботі (яка може призвести до певних матеріаль­них труднощів), пов'язану з потребою пошуку нової роботи та можливою перекваліфікацією, що є вкрай актуальним в умовах ринкової економіки.

Також звернемо увагу на строки відбування цих покарань. Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю призначається на строк від 2 до 5 років. Строк громадських робіт повнолітнім засудженим встановлюють у межах від 60 до 240 годин (ч. 2 ст. 56 КК України). При цьому громадські роботи виконуються не мен­ше 25 годин на місяць (ч. 2 ст. 38 КВК України).

Легко підрахувати, що загалом засуджений відбуватиме громадські ро­боти трохи більше дев'яти з половиною місяців. Це удвічі менше, ніж міні­мальний строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Проведений аналіз свідчить про суттєву різницю в суворості покарань у виді громадських робіт і позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю. Характер обмежень для засудженої особи та «незручностей», що з ними пов'язані, а також строк останніх свідчить, що покарання у виді громадських робіт є менш суворим, ніж покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Таким чином, обґрунтованим є розгляд покарання у виді громадських робіт у системі покарань, передбаченій ст. 51 КК України, третім за ступенем суворості після штрафу та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і перед покаранням у виді позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, з відпо­відним внесенням законодавчих змін.

2.3.