Призначення громадських робіт як виду покарання

Головним і необхідним засобом у протидії злочинності нині залиша­ється покарання. Багато в чому ефективність такої протидії залежить від правильного й обґрунтованого його застосування, одним із найвідповідаль­ніших етапів якого є призначення покарання.

Дослідженню питань про призначення покарання, його принци­пи та загальні засади присвячено чимало наукових праць вітчизняних і зарубіжних авторів, зокрема: М. І. Бажанова^[252], Є. В. Благова^[253], С. А. Велієва^[254], Д. С. Дядькіна^[255], О. В. Євдокімової^[256], В. Д. Меньшагіна^[257], В. В. Полтавець^[258], Т. В. Сахарук^[259], М. Н. Становського^[260] та багатьох інших.

Однак, як зауважує О. В. Євдокімова, попри велику кількість робіт, при­свячених названій темі, дослідження в цій сфері тривають і дотепер, оскільки виявляються нові, раніше не вивчені аспекти, а деякі питання вимагають по­дальшого осмислення з урахуванням сучасних тенденцій, досягнень у сфері кримінально-правової науки та правозастосовчій практиці^[261]. Зокрема, не­має єдності науковців щодо співвідношення принципів призначення пока­рання та його загальних засад, а тлумачення самого поняття «призначення покарання» в теорії майже не пропонується. Тому перш ніж перейти до роз­гляду особливостей призначення громадських робіт як одного з видів по­карань, слід визначитися із самим поняттям «призначення покарання» та пов’язаними з ним кримінально-правовими категоріями, а саме його прин­ципами та загальними засадами.

У науковій літературі поняття «призначення покарання» визначаєть­ся досить рідко та переважно тлумачиться як один з етапів застосування кримінально-правових норм^[262].

Щодо наданих понять, то вони переважно тлумачать призначення по­карання з точки зору міждисциплінарного правового інституту.

Щодо практики призначення судами покарання у виді громадських ро­біт, то у 2010 році воно було призначено 11 187 особам, що становило 6,63 % від загальної кількості засуджених за всі види злочинів.

Порівняно з 2002 роком практика призначення цього покарання у 2010 році зросла більше ніж у 6 разів. Переважно це пов'язано з прийнят­тям у 2008 році ЗУ «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально- процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності»^[270], який розширив коло санкцій, що передбачають громад­ські роботи.

Для виявлення особливостей призначення громадських робіт видається доцільним розглянути їх застосування у світлі загальних засад і принципів призначення покарання, дотримання яких є загальною вимогою призна­чення будь-якого виду покарання.

Слід зауважити, що поняття «загальні засади призначення покаран­ня» вперше з'явилося в Основах законодавства про кримінальну відпо­відальність Союзу РСР і союзних республік 1958 року (ст. 32), а до цього такого поняття в законодавстві не існувало, не було воно відоме й тео­рії кримінального права, оскільки наука радянського кримінального пра­ва оперувала поняттям принципів призначення покарання, під яким розумілися встановлені в нормах кримінального та кримінально-проце­суального права положення, що встановлювали підстави, умови і поря­док застосування заходів кримінального покарання^[271]. Надалі точки зору науковців щодо співвідношення цих понять розійшлися і стали об'єктами полеміки.

С. А. Велієв погляди різних авторів щодо визначення загальних засад призначення покарання зводить до чотирьох основних^[272]. Дотримуючись за­пропонованої науковцем класифікації, зазначимо, що в теорії кримінального права під загальними засадами розуміють: по-перше, принципи призначення покарання (О. С. Горелік, Г. Л. Крігер^[273]; А. В. Наумов^[274]); по-друге, критерії призначення покарання (М. І. Бажанов^[275]; І. І. Горелік, Л. Л. Кругліков^[276]; В. В. Кузнецов, А. В. Савченко^[277]; Г. П. Новоселів^[278]); по-третє, вимоги, якими має керуватися суд у призначенні покарання (М. І. Бажанов^[279]; Г. С. Гаверов^[280]; Д. С. Дядькін^[281]; В. П. Малков, М. О. Скрябін^[282]); по-четверте, правила при­значення покарання (Є. В. Благов^[283]; В. В. Полтавець^[284]; Л. О. Прохоров^[285]). Сам же С. А. Велієв під загальними засадами призначення покарання розу­міє загальні положення, що виражають принципи призначення покарання^[286].

Найбільш дискусійною в теорії кримінального права є перша точка зору, відповідно до якої ототожнюються принципи та загальні засади призначення покарання. Її прихильники стверджують, що розрізнення цих понять є неви­правданим. А. В. Наумов зазначає, що «етимологічно принципи — це і є за­гальні засади, тобто ці поняття є синонімами... Загальні засади призначення покарання — це і є загальні принципи призначення покарання, в яких зако­нодавчо зафіксовані й критерії такого призначення»^[287].

Відповідно до тлумачного словника, «засада» — це: 1) основа чогось; те головне, на чому ґрунтується, базується що-небудь; 2) вихідне, головне положення, принцип; основа світогляду, правило поведінки; 3) спосіб, ме­тод здійснення чого-небудь^[288]. «Принцип» — це: 1) основне вихідне поло­ження якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. ін.; 2) особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось^[289]. Згідно з філософським словни­ком, «принцип» є першоджерелом, керівною ідеєю, основним правилом поведінки^[290].

Виходячи з наведених тлумачень, «засади» та «принципи» можна дійсно розглядати як синонімічні поняття й говорити в контексті цього питання, що «відбувається проектування принципів на загальні засади призначен­ня покарання та інші правила, що доповнюють загальні засади»^[291]; загальні засади стають носіями загальних рис відповідних принципів призначення покарання, конкретизують і виражають їх. Проте подібне органічне взаємо­проникнення принципів і загальних засад призначення покарання не ви­ключає можливості їх самостійного існування та дослідження^[292].

Слушно з цього приводу зауважує В. М. Махінчук. Досліджуючи відмін­ність між загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України) та принципами призначення покарання, вчений доходить висновку, що ці поняття співвідносяться як філософські категорії загального й одинич­ного.

Таким чином, автор підтримує думку вчених, які визнають можливість самостійного існування та дослідження як загальних засад призначення по­карання, так і його принципів.

Принципи призначення покарання можна визначити як найбільш за­гальні положення, закріплені в нормах законодавства про кримінальну від­повідальність (і вироблені наукою кримінального права та кримінального процесу), які визначають всю діяльність суду і суддів із застосування зако­нодавства про кримінальну відповідальність і призначення покарання^[297].

Щодо визначення загальних засад призначення покарання автор ціл­ком поділяє думки Л. Л. Круглікова, а також А. А. Музики і О. П. Гороха, які з ним солідарні, «що різне словесне позначення категорії «загальні засади» не є принциповим, оскільки кожне з них відображає певний аспект дослі­джуваного поняття — це водночас і правила (те, чим суд має керуватися), і вимога (обов’язковість дотримання правил), і положення (те, що викладе­но в нормі права). Отже, «загальні засади — це і правила, і адресовані суду вимоги, і нормативно-правові положення, і критерії, на які має спиратися суд при обранні покарання»^[298].

Таким чином, загальні засади призначення покарання — це встановле­ні законом і обов’язкові для суду критерії (вимоги, положення, правила^[299]), якими має керуватися суд у призначенні покарання по кожній конкретній справі та щодо кожної особи, якій це покарання призначається^[300].

Говорячи про різницю в указаних поняттях, слід зауважити, що голо­вна мета загальних засад і принципів єдина — забезпечувати правильне за­стосування покарання, іншими словами, забезпечити призначення судом адекватного покарання^[301]. У процесі призначення покарання, у тому числі гро­мадських робіт, мають ураховуватися як принципи, так і його загальні засади. Так, Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, що вони у при­значенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який ви­знається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунто­ваності та індивідуалізації покарання (п. 1 постанови «Про практику призна­чення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7)^[302].

Визначившись із базовими поняттями цього підрозділу, перейдемо до розгляду особливостей призначення громадських робіт з урахуванням принципів призначення покарання (а саме законності, справедливості, об­ґрунтованості та індивідуалізації покарання) і його загальних засад.

1. Принцип законності. У теорії кримінального права принцип закон­ності виражається формулою, відомою з часів римського права: «немає злочи­ну — немає покарання без вказівки на те в законі» (nullum crimen, nulla poena sine lege)^[303]. Принцип законності в загальній формі закріплено в Конституції України таким положенням: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (ч. 2 ст. 58). Зміст цього принципу розкривається також у ч. 2 ст. 4 КК України, згідно з якою «злочинність і караність діяння визначаються законом про криміналь­ну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння». Міжнародно- правового закріплення цей принцип набув у ч. 2 ст. 11 Загальної декларації прав людини 1948 року^[304]: «Ніхто не може бути засуджений за злочин на під­ставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинен­ня не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом».

Згідно з цим принципом, покаранню у виді громадських робіт під­лягає лише особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; громадські роботи призначаються лише за вироком суду й у порядку та в межах, уста­новлених законом^[305] (з урахуванням положень Загальної та Особливої частин КК України).

2. Принцип справедливості. «Без примусу кримінальне правосуддя було б безсилим, без виховання — нелюдяним. Однак без справедливості правосуддя взагалі перестало б існувати», — писав О. М. Яковлев^[306].

Слово «справедливість» визначається як об’єктивне, неупереджене став­лення до кого-небудь, чого-небудь; людські стосунки, дії, вчинки, які відпо­відають морально-етичним і правовим нормам^[307]. З філософської точки зору, справедливість покарання передбачає визначення адекватної міри покаран­ня за нанесену в результаті злочину шкоду, полягає також у невідворотнос­ті покарання — у тому, щоб воно призначалося незалежно від соціального, майнового та іншого положення того, хто вчинив злочин^[308].

Сказане свідчить, що справедливість — це морально-правова, а також соціально-політична категорія. Справедливість покарання має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства та перекону­вати громадян у правильності судової політики^[309].

Призначення справедливого покарання — це об’єктивне, неупереджене, на підставі закону застосування до особи, яка вчинила злочин, такої міри по­карання, яка відповідає як морально-етичним, так і правовим нормам, що іс­нують у суспільстві. Це баланс між правосвідомістю, що панує в суспільстві, та чітким дотриманням закону. Оскільки сама по собі законність призначен­ня покарання ще не є гарантією його справедливості.

У науці кримінального права виділяють низку положень щодо спра­ведливості призначення покарання, за якими: а) покарання має відповіда­ти тяжкості вчиненого злочину, суспільній небезпечності особи винного та обставинам, що пом’якшують та обтяжують покарання; б) покарання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов’язок по­нести за вчинений злочин відповідальність у межах санкції відповідної стат­ті Особливої частини КК України; в) застосування більш суворого виду покарання як альтернативного, що зазначене в санкції статті Особливої час­тини КК України, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця; г) покарання за вчинен­ня особливо тяжкого злочину, пов’язаного із посяганням на життя людини, має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створюю­чи тим самим безпеку для життя багатьох людей^[310].

Дотримання принципу справедливості під час призначення покарання, у тому числі громадських робіт, є найважливішою передумовою його ефек­тивності, головною умовою досягнення цілей покарання.

3. Принцип обґрунтованості. Цей принцип полягає в тому, що на осно­ві повного й усебічного вивчення матеріалів справи суд має призначити винній особі такий вид покарання, що буде необхідним і достатнім для її ви­правлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Погоджуємося з думкою М. І. Бажанова про те, що з обґрунтованістю покарання тісно пов’язана обов’язковість його мотивування у вироку суду. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину та покаран­ня, яка у вироку набуває конкретного прояву. Як застосування покарання неможливе без учинення злочину, так і констатація у вироку суду винува­тості підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання^[311].

4. Принцип індивідуалізації. Вищезазначені принципи доповнюються принципом індивідуалізації покарання, який передбачає необхідну дифе­ренціацію призначеного покарання відповідно до особливостей особи ви­нного: як тих, що знайшли своє втілення у вчиненому злочині та входять до кваліфікації його складу, а отже, є відображеними в санкції певної кримі­нально-правової норми, так і тих, що виходять за її межі.

Індивідуалізація є однією з найважливіших кримінально-правових ідей, вона засновується на цілях покарання та виходить з того, що не може бути абсолютно однакових злочинів і злочинців^[312].

Ч. Беккаріа з цього приводу писав, що «рівність покарань може бути виключно зовнішньою, оскільки по-різному сприймається кожним індивідом»^[313]. Іншими словами, індивідуалізація — це процес обрання су­дом міри покарання конкретній особі. Вона, будучи принципом, що відо­бражає специфічний підхід суду до діяння та особи, що його вчинила, який пов’язаний із урахуванням багатьох обставин, водночас отримує вираження в законі^[314].

З призначенням покарання у виді громадських робіт дотримання прин­ципу індивідуалізації має супроводжуватися урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання, і можливістю громадських робіт бути адекватним (достат­нім і необхідним) заходом примусу для конкретного винного.

Найбільш повно особливості призначення громадських робіт розкрива­ються у світлі загальних засад призначення покарання.

Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 65 КК України дає підстави для висновку, що фактично загальними засадами є вимога про дотримання з призначен­ням покарання: 1) меж, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений

злочин; 2) положень Загальної частини КК України; 3) ступеня тяжкості вчи­неного злочину; 4) особи винного; 5) обставин, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання^[315]. Розглянемо значення вказаних позицій для призначення покарання у виді громадських робіт.

Призначення громадських робіт у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин

За загальним правилом, закріпленим у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, за якою кваліфіковано дії винної осо­би. Проте ч.ч. 3 і 4 ст. 65 КК України передбачають винятки з цього правила, коли суд має право вийти за межі конкретної санкції: по-перше, при застосу­ванні ст. 69 КК України, коли є підстави для призначення більш м’якого по­карання, ніж передбачено в санкції; по-друге, при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України) або вироків (ст. 71 КК України) суд може призначити більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин.

Відповідно до вказаного, за загальним правилом, покарання у виді гро­мадських робіт призначається судом у випадку, якщо воно прямо передба­чене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України та лише в межах, передбачених у такій санкції. Межі призначення покарання безпосередньо залежать від виду самої санкції.

Аналіз Особливої частини КК України на предмет кількості та загальної характеристики складів злочинів, за вчинення яких призначається покаран­ня у виді громадських робіт, показав таке. Покарання у виді громадських робіт майже не представлене в санкціях Особливої частини КК України. За проведеними дослідженнями, станом на січень 2014 року в Особливій части­ні КК України міститься 808 санкцій складів злочинів. З них лише 38 санкції передбачають громадські роботи, що становить 4,7 % від загальної кількості санкцій (додаток А). За категоріями злочинів громадські роботи передбаче­но: 81,5 % — за злочини невеликої тяжкості, 18,4 % — за злочини середньої тяжкості (додаток Б).

Це покарання встановлене за низку злочинів, що містяться у таких розділах Особливої частини КК України (додаток А): ІІ. Злочини про­ти життя та здоров’я особи (містить 11 злочинів, за які передбачено покарання у виді громадських робіт, що становить 17,7 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (міс­тить 9 злочинів, за які передбачено покарання у виді громадських ро­біт, що становить 12,3 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); VI. Злочини проти власності (містить 8 злочинів, за які перед­бачено покарання у виді громадських робіт, що становить 17,7 % від за­гальної кількості складів злочинів цього розділу); VII. Злочини у сфері господарської діяльності (містить один склад злочину, за який передбаче­но покарання у виді громадських робіт, що становить 1,6 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); VIII. Злочини проти довкіл­ля (містить 2 злочини, за які передбачено покарання у виді громадських робіт, що становить 5 % від загальної кількості складів злочинів цьо­го розділу); IX. Злочини проти громадської безпеки (містить лише один склад злочину, який передбачає покарання у виді громадських робіт, що становить 1,7 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (містить лише один склад злочину, який передбачає покарання у виді громадських робіт, що становить 1,6 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); XV. Злочини проти авторитету органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (міс­тить 4 злочини, які передбачають покарання у виді громадських робіт, що становить 7,8 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу); XVH. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг (містить лише один склад злочи­ну, який передбачає покарання у виді громадських робіт, що становить

2,3 % від загальної кількості складів злочинів цього розділу).

Усі санкції, що містять це покарання, є альтернативними (додаток В).

Залежно від строків призначення громадських робіт санкції статей (санкції частин статей) Особливої частини КК України є відносно визначе­ними (додаток Г), і їх можна поділити на дві групи.

1. Санкції, в яких визначається як нижня, так і верхня межа строку гро­мадських робіт (такі санкції мають вигляд «карається. громадськими ро­ботами на строк від. до. годин»). Усього передбачено 28 таких санкцій (що становить 73,6 % від загальної кількості санкцій, що передбачають гро­мадські роботи). Їх можна умовно поділити на дві групи:

1.1 санкції, вища межа яких становить максимально можливий строк громадських робіт, встановлений у ч. 2 ст. 56 КК України, а саме 240 годин. Всього передбачено 20 таких санкцій (це становить 52,6 % від загальної кіль­кості санкцій, що передбачають громадські роботи), із них:

а) від 60 до 240 годин — 2 санкції (ст. 179 «Пошкодження релігійних спо­руд чи культових будинків»; ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»);

б) від 80 до 240 годин — 1 санкція (ч. 1 ст. 185 «Крадіжка»);

в) від 100 до 240 годин — 1 санкція (ст. 134 «Незаконне проведення аборту»);

г) від 120 до 240 годин — 8 санкцій (ч. 2 ст. 164 «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей»; ч. 2 ст. 165 «Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків»; ст. 174 «Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку»; ч. 1 ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»; ч. 1 ст. 186 «Грабіж»; ч. 1 ст. 194 «Умисне знищення або пошкодження майна»; ст. 197 «Порушення обов’язків щодо охорони майна»; ч. 2 ст. 263 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»);

д) від 150 до 240 годин — 5 санкцій (ст. 123 «Умисне тяжке тілесне ушко­дження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання»; ст. 124 «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло­чинця»; ч. 2 ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження»; ст. 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження»; ст. 136 «Ненадання до­помоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані»);

е) від 160 до 240 годин — 3 санкції (ч. 1 ст. 248 «Незаконне полювання»; ч. 1 ст. 319 «Незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних за­собів або психотропних речовин»; ч. 1 ст. 369 «Пропозиція або надання не­правомірної вигоди службовій особі»);

1.2 санкції, вища межа яких становить менше, ніж максимально можли­вий строк громадських робіт, встановлений у ч. 2 ст. 56 КК України, а саме 240 годин. Всього передбачено 7 таких санкцій (це становить 18,4 % від за­гальної кількості санкцій, що передбачають громадські роботи), із них:

1) від 60 до 120 годин — 1 санкція (ст. 195 «Погроза знищення майна»);

2) від 80 до 120 годин — 2 санкції (ч. 1 ст. 164 «Ухилення від сплати алі­ментів на утримання дітей»; ч. 1 ст. 165 «Ухилення від сплати коштів на утри­мання непрацездатних батьків»);

3) від 100 до 200 годин — 3 санкції (ч. 1 ст. 213 «Порушення порядку здій­снення операцій з металобрухтом»; ч. 2 та ч. 3 ст. 354 «Підкуп працівника державного підприємства, установи чи організації»);

4) від 120 до 200 годин — 1 санкція (ст. 247 «Порушення законодавства про захист рослин»).

2. Санкції, в яких визначається лише верхня межа строку громадських робіт (такі санкції мають вигляд «карається... громадськими роботами на строк до. годин»). Усього передбачено 10 таких санкцій (це становить

26,3 % від загальної кількості санкцій, що передбачають громадські роботи). Їх можна умовно поділити на три групи:

2.1 санкції, в яких строк громадських робіт становить максимально мож­ливий строк, встановлений у ч. 2 ст. 56 КК України, а саме до 240 годин. Всього передбачено 6 таких санкцій (це становить 15,7 % від загальної кількості санкцій, що передбачають громадські роботи): ст. 132 «Розголошення відо­мостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби»; ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці»; ч. 1 ст. 168 «Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)»; ч. 1 ст. 190 «Шахрайство»; ч. 1 ст. 192 «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою»; ст. 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї»);

2.2 санкції, в яких строк громадських робіт становить до 200 годин. Передбачено 3 такі санкції (це становить 7,8 % від загальної кількості санк­цій, що передбачають громадські роботи: ч. 1 ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження»; ст. 126 «Побої і мордування»; ст. 139 «Ненадання допомоги хворому медичним працівником»);

2.3 санкції, в яких строк громадських робіт становить до 100 годин. Передбачено 1 таку санкцію (ч. 1 ст. 354 «Підкуп працівника державного під­приємства, установи чи організації»).

Таким чином, 27 (або 71 %) санкцій статей (санкцій частин статей) Особливої частини КК України передбачають можливість призначення гро­мадських робіт на їх максимально можливий строк, установлений у ч. 2 ст. 56 КК України, а саме 240 годин. На нашу думку, це позитивно впливає на процес призначення громадських робіт, адже сприяє індивідуалізації засто­сування цього покарання щодо окремого засудженого.

Як зазначалось вище, в усіх санкціях громадські роботи встановлено в альтернативі з іншими видами покарань. Найчастіше (86,8 %) одним з аль­тернативних покарань є штраф. Причому майже в половині з цих випадків (42,4 %) штраф передбачено у розмірі до 50 неоподаткованих мінімумів до­ходів громадян (додаток Д).

Іншим альтернативним покаранням є виправні роботи, які передбачено у 65,7 % випадків. У переважній більшості (72 %) строк цього покарання ста­новить до 2 років (додаток Д).

Як альтернатива в проаналізованих санкціях виступає арешт. Він перед­бачений майже в половині випадків (36,8 %), причому строк арешту зазви­чай вказується до 6 місяців (85,7 %) (додаток Д).

Громадські роботи у санкціях встановлені також в альтернативі з обме­женням волі (60,5 %). Переважно строк обмеження волі встановлено до 2 ро­ків (43,4 %) або до 3 років (39,1 %). Проте такий склад злочину, як незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 2 ст. 263 КК України) передбачає можливість обмеження волі від 2 і до 5 років (додаток Д).

Покарання у виді позбавлення волі на певний строк теж трапляється в аль­тернативі з громадськими роботами (21 %). Позбавлення волі в проаналізова­них санкціях передбачено в більшості випадків (75 %) на строк до 3 років. Хоча за грабіж (ч. 1 ст. 186 КК України) воно може досягати 4 років (додаток Д).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю як основне покарання у вказаних санкціях встановлено лише раз, а саме за незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК України), і встановлене строком до 3 років.

Слід наголосити, що в багатьох санкціях норм КК України за вчинен­ня злочинів невеликої тяжкості при альтернативі трьох-чотирьох покарань (штраф, виправні роботи, арешт, обмеження волі), навіть за наявності більш м'яких видів покарань, ніж громадські роботи (штраф, позбавлення пра­ва обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), цей вид пока­рання відсутній. Водночас, як зауважують О. М. Григор'єв і М. В. Соловйов (суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим,), призначення гро­мадських робіт замість вказаних вище покарань було б більш доцільним^[316].

Справедливо зауважує і Ю. А. Пономаренко, що рідше за громадські роботи в Особливій частині КК України передбачено лише такі спеціальні покаран­ня, як службові обмеження та тримання в дисциплінарному батальйоні, а також найсуворіше покарання — довічне позбавлення волі^[317].

Таким чином, у санкціях Особливої частини КК України покарання у виді громадських робіт майже не передбачено. У кримінальних кодексах зарубіж­них держав кількість санкцій, що передбачають застосування покарання у виді громадських робіт, суттєво більша, ніж в українському. Так, кількість санкцій, що передбачають покарання у виді громадських робіт, порівняно із загальною кількістю санкцій у КК Республіки Білорусь становить 8,3 %, у КК Республіки Казахстан — 10,1 %, а у КК Російської Федерації — 22,7 %. Тоді як у КК України такий показник становить лише 4,7 % (додаток Є).

Є підстави законодавцеві переглянути склади злочинів (невеликої та се­редньої тяжкості) за КК України з позиції можливості збільшення санкцій, що передбачають громадські роботи.

Важливо також зауважити, що на практиці суди майже не застосовують громадські роботи за багатьма з уже передбачених санкцій Особливої части­ни КК України, що містять це покарання. Із досліджених автором 221 кри­мінальної справи, де громадські роботи призначалися в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, вони застосовува­лися лише за вчинення 11 складів злочинів, передбачених статтями (части­нами статей) КК України: ч.ч. 1, 2 ст. 125; ст. 128; ч.ч. 1, 2 ст. 164; ч. 1 ст. 190; ст. 197; ч. 1 ст. 213; ч. 1 ст. 185; ч. 1 ст. 186; ч. 2 ст. 263. При цьому більше ніж у половині з досліджуваних випадків громадські роботи призначалися за вчинення крадіжки (ч. 1 ст. 185) (59,1 %). Також виявлена тенденція при­значення цього покарання за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ч. 1 ст. 164 КК України) (13,9 %) і за незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 2 ст. 263 КК України) (7,3 %) (додаток Ж).

Таким чином, з одного боку, відбувається щорічне поширення практики застосування судами громадських робіт, проте, з другого боку, це покаран­ня переважно застосовується до осіб, які вчинили крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України), що не сприяє використанню (а водночас і перевірці на практиці) його виправного потенціалу щодо інших категорій засуджених.

Призначення громадських робіт відповідно до положень Загальної частини КК України

Це друга загальна засада, яку слід ураховувати у призначенні будь- якого виду покарання, у тому числі громадських робіт. Проте КК України не роз'яснює, які саме положення його Загальної частини мають бути вра­ховані на стадії призначення покарання. У дослідженнях автори по-різному висловлюються з цього приводу і переважно не дають вичерпного перелі­ку положень Загальної частин КК України, якими слід керуватися суду на цій стадії кримінального судочинства (Ю. В. Александров, В. А. Клименко^[318]; Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев, Б. В. Романюк^[319]; М. І. Бажанов^[320]; Н. М. Дудар^[321]; В. В. Кузнєцов^[322]; А. В. Наумов^[323]; Т. В. Непомняща^[324]; А. В. Савченко^[325]).

Окремі науковці надають вичерпний перелік статей Загальної час­тини КК України, якими суд має керуватися під час призначення пока­рання. Зокрема, на думку А. О. Пінаєва, суд має встановити наявність підстави кримінальної відповідальності (ст. 2), відсутність необхідності в застосуванні зворотної сили закону (ст. 5) та відсутність у винного дипло­матичного імунітету (ч. 4 ст. 6); точно визначити стадію вчинення злочину (ст.ст. 13-16), відсутність добровільної відмови (ст. 17), встановити осуд­ність особи (ст.ст. 19-22), форму та вид вини (ст.ст. 23-25), форму співучас­ті і вид співучасника у вчиненні злочину декількома особами (ст.ст. 26-31); визначити вид множини злочинів, якщо винний засуджується за декілька посягань (ст.ст. 32-35); з'ясувати, чи немає у засуджуваного обставин, які виключають злочинність діяння (ст.ст. 36-43) або передбачають звільнення його від кримінальної відповідальності (ст.ст. 44-49); призначити покаран­ня відповідно до його цілей (ст. 50) і системи покарань (ст.ст. 51-64); під час призначення покарання особам, які не досягли на момент вчинення злочину 18 років, суд має виходити з особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (ст.ст. 97-106)^[326].

Досить широко трактує цю норму Н. М. Дударь. Науковець вважає, що вимога враховувати у призначенні покарання положення Загальної частини КК зобов'язує суд насамперед встановити підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, тобто визначити наявність у діянні ознак складу злочину, і якого саме. Виконавши цю вимогу закону й установивши в діянні особи склад злочину, суд зобов'язаний вирішити питання про те, чи є передбачені законом підстави для звільнення особи, що вчинила зло­чин, від кримінальної відповідальності та покарання. Загалом, суд має вра­ховувати у призначенні покарання більшість положень Загальної частини КК України^[327].

Т. В. Непомняща зауважує, що під час вирішення питання про вид і розмір покарання конкретній особі, яка вчинила злочин, суд вже не може керуватися нормами, які присвячені обставинам, що виключають злочин­ність діяння, або звільненню від покарання, визначенню ознак складу зло­чину тощо, оскільки такі питання вирішуються на більш ранньому етапі^[328]. Колектив авторів науково-практичного коментаря до КК України також за­уважує, що призначення винному покарання здійснюється після кваліфіка­ції вчиненого ним злочину, тому на цьому етапі (індивідуалізації покарання) суд звертається переважно до тих норм Загальної частини КК, що регламен­тують питання застосування покарання. Суд, зокрема, зобов'язаний: 1) до­тримуватися всіх положень про призначення покарання, що містяться в розділі XI (ст.ст. 65-73); 2) виходити з цілей покарання, сформульованих у ч. 2 ст. 50; 3) керуватися порівняльною суворістю покарань, визначеною в ст. 51; 4) враховувати поділ покарань на основні та додаткові (ст. 52); 5) сліду­вати положенням статей, що встановлюють підстави, порядок і особливості призначення окремих видів покарань (ст.ст. 53-64); 6) враховувати особли­вості та обмеження, встановлені в розділі XV (ст.ст. 98-103), під час при­значення покарання неповнолітнім. Також у призначенні покарання суд зобов’язаний враховувати положення норм Загальної частини КК, які, хоча безпосередньо і не пов’язані з призначенням покарання, проте можуть мати певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд має виходити із завдань, поставлених перед законом про кримінальну відповідальність (ст. 1); керуватися нормами, що визначають чинність цього закону в часі та просторі (ст.ст. 3-10); враховувати особливості призначення покарання у встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20) і виконанні особою спе­ціального завдання щодо попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи (ч. 3 ст. 43); у разі відмови в застосуванні давності щодо особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49); під час призначен­ня додаткових покарань на підставі ст. 77 тощо^[329].

Таким чином, закон зобов’язує суд у призначенні покарання враховува­ти положення норм Загальної частини КК України, в яких регламентують­ся цілі та система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, що пов’язані з при­значенням покарання та впливають на обрання судом особі винного відпо­відної міри покарання.

Слід визнати, що аналіз цих положень Загальної частини КК України щодо призначення покарання виходить за межі цієї монографії. Для дослі­дження особливостей призначення громадських робіт в цій праці розгля­нуто лише положення Загальної частини КК України, які безпосереднього стосуються цього покарання та мають першочергове значення для його при­значення, а саме ст. 56 та ч. 1 ст. 100 КК України.

Ст. 56 КК України передбачає загальну законодавчу регламентацію гро­мадських робіт — визначає їх поняття, строки та коло осіб, яким вони не можуть бути призначені. Ч. 1 ст. 100 КК України вказує на особливості при­значення цього покарання щодо неповнолітніх засуджених. Проте положен­ня цих статей у теорії кримінального права є досить дискусійними.

Зокрема, актуальною є дискусія науковців стосовно термінів, на які ма­ють призначатися громадські роботи. Згідно з КК України, вони признача­ються на строк від 60 до 240 годин (ч. 2 ст. 56), а неповнолітнім особам віком 16-18 років — від 30 до 120 годин (ч. 1 ст. 100).

В. Г. Павленко вважає, що такий строк громадських робіт «мож­на вважати оптимальним»^[330]. Іншої думки дотримуються І. Г. Богатирьов, О. І. Богатирьова, М. Я. Гуцуляк. Останні обґрунтовують доцільність збіль­шення строку від 120 до 480 годин (для повнолітніх)^[331]. М. Я. Гуцуляк, зо­крема, розглядає громадські роботи як альтернативу позбавленню волі та переконаний, що для збільшення терміну громадських робіт є всі підста­ви. Він указує, що хоча максимальний термін цього покарання в багатьох зарубіжних країнах становить для дорослих засуджених 240 годин, проте, «по-перше, слід ураховувати, що в тих державах, де максимальний термін аналогічної міри не перевищує 240 годин, як правило, і середні терміни по­збавлення волі не перевищують шести місяців, що у декілька разів нижче, ніж в Україні. Тому завдання створення громадськими роботами реальної «альтернативності» позбавленню волі, яке має триваліші терміни, вимагає безумовного збільшення їх карального потенціалу за рахунок збільшення кількісної сторони їх змісту. По-друге, таке збільшення дозволить також «розтягнути» в часі профілактично-виховний вплив на певну групу засудже­них, які вважаються педагогічно занедбаними і потребують його впродовж достатньо тривалого періоду часу»^[332].

Розглянемо подані М. Я. Гуцуляком обґрунтування. По-перше, ефектив­ність зарубіжної практики застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства (зокрема, громадських робіт), як альтернатив короткочасно­му позбавленню волі (до 3 років) є вже давно сумнівною та широко кри­тикується за кордоном. Наприклад, у річному звіті UNAFEI (Інститут ООН країн Азії та Далекого Сходу з попередження злочинності та поводження із правопорушниками, заснований 1962 року) за 2002 рік Бельгія наводить свій приклад застосування альтернативних санкцій і заходів: «Не існує жод­них сумнівів: громадські санкції та заходи в теперішній час не функціонують у ролі альтернативи позбавленню волі. Їх упровадження не стримує зрос­тання тюремного населення в Бельгії. Навпаки, результати показують, що суспільні санкції та заходи шляхом дії ненавмисних механізмів (by the effect of unintended mechanisms) стали одним із факторів сприяння для по­ширення тюремного ув'язнення»^[333]. У контексті цього, як слушно зазначає Д. В. Ягунов, з позиції сьогодення можна впевнено сказати: альтернативні санкції не «впоралися» зі збільшенням кількості ув'язнених. Стратегія заохо­чення суддів застосовувати альтернативні покарання провалилася не лише з огляду на незменшення в'язничного населення, а й ураховуючи, що вона не була здатна запобігти подальшому його зростанню^[334]. Крім того, Д. В. Ягунов розглядає проблематику зміни ідеологічного «наповнення» альтернативних позбавленню волі покарань: «Якщо із самого початку їх запровадження у за­хідних країнах вони розглядалися як царина концепції ресоціалізації, то по­чаток 1990-х років вказує на необхідність аналізувати їх вже у світлі понять «безпека суспільства» та «соціальний контроль»^[335].

Російський науковець Г. М. Горшенков, досліджуючи проблему аль­тернативних покарань, зазначає, що заміна позбавлення волі на альтерна­тивне покарання (зокрема, на громадські роботи), безумовно, є гуманним актом, проте, вирішуючи питання (наукове або практичне) про альтерна­тивне покарання, варто виходити з того, що несправедливо направляти пра­воохоронну, правозастосовчу діяльність держави, правозахисну активність суспільства винятково на благо однієї категорії громадян і на шкоду іншій, тобто на проявлення гуманізму до винного при вирішенні питання про його покарання, звільнення від покарання при байдужому відношенні при цьому до жертви злочину, що вчинив винний^[336].

На його думку, «така несправедливість, особливо в умовах формально­го відношення до питань покарання, обертається наслідками негативного характеру. По-перше, злочинець розуміє й приймає виявлений до нього акт гуманності як сам собою зрозумілий і неминучий... Подібна полегкість осо­бливо може нашкодити неповнолітнім правопорушникам. По-друге, такого роду «формальний» гуманізм не може не вселяти у свідомість колишніх деві- антів упевненості вчинити малозначний злочин (невеликої тяжкості), що не спричинить серйозного покарання, якщо воно послідує взагалі... По-третє, зазначена несправедливість викликає обурення у суспільній правосвідомос­ті, особливо у людей, які зіштовхуються з фактами захищеності злочинця на тлі власної незахищеності»^[337].

Таким чином, громадські роботи не можна розглядати як альтернативу при призначенні певній особі короткочасного позбавлення волі (як пропо­нує, зокрема, М. Я. Гуцуляк), хоч як би ми збільшували строк громадських робіт. Навіть коли санкція статті (частини статті) Особливої частини КК України дає суду можливість обирати вид покарання для винного у вчинен­ні злочину поміж покараннями, пов’язаними і не пов’язаними з ізоляцією від суспільства, окрім такої законодавчої можливості, суд також виходить з того, чи можливе (на його переконання) виправлення особи без ізоляції від суспільства, тобто чи вважає він можливим призначити підсудному міру по­карання, не пов’язану з ізоляцією від суспільства. У цьому питанні не може бути «підміни» покарань: позбавлення волі (арешт, обмеження волі) на гро­мадські роботи. Конкретний засуджений або потребує ізоляції (тією чи ін­шою мірою), або ні. В іншому разі ми поставимо під загрозу безпеку членів нашого суспільства.

Видається, що в цьому контексті більш доречним буде вести мову не про збільшення строку громадських робіт, а про поширення практики за­стосування цього покарання в порядку ст. 82 КК України, тобто заміни не- відбутої частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м’яким покаранням. На це, зокрема, звертає увагу суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим Н. В. Соловйов: «Практика діяльності кри­мінально-виконавчих інспекцій УДДУПВП в АРК показує, що більш ефек­тивним у питаннях виконання кримінальних покарань було б обмеження судами застосування ст. 75 КК України (звільнення від відбування покаран­ня з випробуванням) і підвищення ролі ст. 82 КК України в частині громад­ських робіт»^[338]. Саме при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням слід законодавчо передбачити можливість збільшення меж строку громадських робіт, що встановлені в ч. 2 ст. 56 КК України (60-240 годин), до 120-400 годин.

Таким чином, пропонуємо доповнити ст. 56 КК України частиною такого змісту: «Громадські роботи встановлюються на строк від 120 до 400 годин і відбуваються не більш як чотири години на день у разі їх застосування у по­рядку ст. 82 КК України».

По-друге, щодо позиції про те, що збільшення строку громадських робіт «дозволить «розтягнути» в часі профілактично-виховний вплив на певну гру­пу засуджених, які вважаються педагогічно занедбаними і потребують його впродовж достатньо тривалого періоду часу»^[339], вважаємо більш доцільним дещо змінити порядок виконання цього покарання стосовно певної категорії засуджених. За даними нашого дослідження, зазвичай особа, якій суд призна­чає громадські роботи, є: повнолітньою особою чоловічої статі (96,5 % і 82,6 % відповідно), яка ніде не працює (84,3 %) (додаток И). Для безробітної особи профілактично-виховний вплив громадських робіт краще проявиться, якщо вона замість відбування цього покарання до 4 годин на день і не менше 25 го­дин на місяць (ч. 2 ст. 38 КВК України) виконуватиме суспільно корисну робо­ту від 2 до 4 годин на день і не менше 12 годин на тиждень. Підвищення рівня безперервності праці збільшить як каральний, так і профілактично-виховний вплив громадських робіт на такого засудженого.

Отже, пропонуємо внести доповнення до ст. 38 КВК України такого зміс­ту: «Повнолітні засуджені, що на момент відбування покарання ніде не пра­цюють і (або) не навчаються, виконують громадські роботи від 2 до 4 годин на день і не менше 12 годин на тиждень».

Підсумовуючи сказане, підтримуємо В. Г. Павленко, що законодавчо пе­редбачений (ч. 2 ст. 56 і ч. 1 ст. 100 КК України) строк громадських робіт мож­на вважати оптимальним. Анкетування співробітників КВІ також показало, що 79 осіб із 105 (75,2 %) вважають вказаний строк оптимальним (додаток Л). Крім того, за результатами проведеного автором вибіркового вивчення 230 кримінальних справ, судами лише в 39 випадках (17,6 %) була призначе­на максимальна кількість годин, що передбачена в санкції Особливої части­ни КК України (додаток З).

Ще одне положення ст. 56 КК України, на яке обов’язково має зважати суд у разі призначення громадських робіт, стосується кола суб’єктів, яким це покарання призначати заборонено. Так, ч. 3 ст. 56 КК України передба­чає низку обмежень щодо можливості застосування громадських робіт до певних категорій засуджуваних. Так, громадські роботи не призначають­ся: особам, визнаним інвалідами першої або другої групи; вагітним жінкам; особам, які досягли пенсійного віку; військовослужбовцям строкової служ­би. Проте в теорії кримінального права є низка дискусійних поглядів щодо переліку таких осіб. У правовій науці звучали пропозиції щодо розширен­ня кола осіб, до яких громадські роботи не застосовуються, а саме стосовно «жінок, що мають дітей віком до семи років»^[340]. На думку В. Г. Павленка, це буде «виявом гуманізму до особи, яка скоїла злочин, та її дитини, сприятиме створенню нормальних умов для утримання і виховання дітей таких осіб»^[341]. З цього приводу Ю. А. Пономаренко зазначає, що такий «вияв гуманізму» може призвести до того, що за деякі злочини суди, утративши можливість призначення такій жінці громадських робіт, будуть вимушені призначати їй більш суворе покарання, що навряд чи буде «сприяти створенню нормаль­них умов для утримання і виховання дітей», ніж її відсутність по чотири го­дини на день упродовж декількох тижнів^[342].

З цього приводу зазначимо, що за КК зарубіжних країн громадські ро­боти не можуть призначатися жінкам, які мають дітей віком до трьох років (у Російській Федерації (ч. 4 ст. 49)^[343] та у Республіці Казахстан (ч. 3 ст. 42)^[344]; особам, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною (у Республіці Білорусь (ч. 4 ст. 49)^[345]); жінкам, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною (у Киргизькій Республіці (ч. 4 ст. 43 ) ^[346]). Така позиція зарубіжних законодавців цілком зрозуміла й спрямована на захист інтересів дитини, проте Ю. А. Пономаренко обґрунтовано стверджує, що звуження кола осіб, яким можна призначати це покарання, може призвести до вимушеного при­значення їм більш суворого покарання і, як наслідок, негативно вплинути саме на інтереси дитини. Зважаючи на те, що мінімальна обов’язкова кіль­кість відпрацьованих суспільно корисних робіт становить 25 годин на мі­сяць з можливістю відбувати їх за місцем проживання від 1 до 4 годин на день, засуджена особа, що доглядає дитину до 3 років, має реальну змогу від­бувати покарання без шкоди для інтересів дитини. Тому розширювати пере­лік осіб, до яких громадські роботи не застосовуються, шляхом внесення цієї категорії засуджених, на нашу думку, немає потреби.

Водночас, виходячи з того, що ч. 3 ст. 56 КК України має містити вичерп­ний перелік осіб, яким громадські роботи не призначаються, автор підтри­мує позицію Б. А. Кирися щодо необхідності доповнити її положенням про те, що цей вид покарання не призначається особам, які не досягли певного віку^[347]. Адже, відповідно до ч. 1 ст. 100 КК України, громадські роботи не мо­жуть бути призначені неповнолітньому, що не досяг 16 років. Таким чином, це законодавче положення розширює коло осіб, яким заборонено призна­чати це покарання, і має знайти своє закріплення в ч. 3 ст. 56 КК України. Проте, на наше переконання, заборона призначати громадські роботи ви­нній особі з 14 до 16 років потребує всебічного вивчення.

По-перше, ч. 3 ст. 188 КЗпП України допускає виконання особою легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю та не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час з 14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Виходячи з положень ЦК України, цивільна дієздатність особи віком від 14 до 18 років (неповнолітньої особи), хоч і є неповною, проте наділяє таку особу досить широкими правами, зокрема, самостійно розпоряджатися сво­їм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно укладати до­говір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку), та інше (ст. 32). Також особа віком 14 років, за загальним правилом, особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно, та за шкоду, завдану нею іншій особі (ст. 33).

Крім того, неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, у виховних колоніях залучаються, з урахуванням їх статі, віку, працез­датності, стану здоров'я і спеціальності, до суспільно корисної праці з 14 ро­ків (ч. 1 ст. 118 КВК України). Виходить, що неповнолітні злочинці в умовах ізоляції від суспільства можуть виконувати суспільно корисну роботу, а без ізоляції — ні. Така позиція законодавця видається непослідовною.

По-друге, наприклад, якщо особа у віці 14 років уперше вчинить кра­діжку або грабіж (ч. 1 ст. 185 та ч. 1 ст. 186 КК України), вона, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК України, підлягає кримінальній відповідальності. Санкції ч.ч. 1 ст.ст. 185 і 186 КК України передбачають такі альтернативні види покарань, як штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт і позбавлення волі. Однак унаслідок приписів ч.ч. 1 і 2 ст. 100, ст. 101 КК України з названих ви­дів покарань до засудженого у віці 14 років можуть бути застосовані лише штраф (якщо такий неповнолітній матиме самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 99 КК України), що видається малоймовірним) або позбавлення волі (яке саме по собі вже пе­редбачає залучення до суспільно корисної праці). У такому випадку застосу­вання покарання саме у виді громадських робіт буде найбільш прийнятним і дієвим з погляду можливості виправлення неповнолітнього засудженого.

У зв'язку з цим варто нагадати, як високо цінували виховну роль пра­ці видатні педагоги. Так, В. А. Сухомлинський зазначав, що «нема і не може бути виховання поза працею і без праці, тому що без праці у всій її склад­ності й багатогранності людину не можна виховати»^[348]. Потрібно, як наголо­шує К. Д. Ушинський, щоб для виховання стало неможливим «те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові; оскільки в ці хвилини псується голова, серце й моральність»^[349].

Проте, організовуючи відбування громадських робіт неповнолітніми за­судженими, слід ураховувати фізичні та психологічні особливості їх віку та «використовувати» це покарання для формування умінь і навичок працюва­ти. На думку А. С. Макаренка, у трудовому вихованні дітей і молоді вихов­ний вплив праці можливий тільки тоді, коли вона посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна, педагогічно доцільна^[350].

Таким чином, вважаємо можливим призначати громадські роботи не­повнолітнім злочинцям з 14 років. Однак до організації виконання-відбу- вання громадських робіт неповнолітніми (від 14 до 18 років) обов’язково слід долучати спеціалістів у галузі психології та педагогіки, що дасть змогу максимально ефективно спрямувати виправний вплив громадських робіт і уникнути на практиці небажаних ускладнень, зумовлених віковими особли­востями неповнолітніх.

У межах питання щодо кола осіб, яким не призначаються громадські ро­боти, вивчення потребує ще одна категорія, а саме особи, які не мають пев­ного місця проживання.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є жит­ловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в яко­му фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»^[351], місце проживання — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. У випад­ку якщо особа проживає на території адміністративно-територіальної одини­ці строком менше шести місяців на рік, таке місце є місцем перебування.

З огляду на те, що виконання громадських робіт покладено на КВІ за місцем проживання засудженого, відповідно, відсутність такого місця не до­зволяє встановити конкретний підрозділ, що має відповідати за виконання цього покарання. Відсутність місця проживання засудженого унеможлив­лює також здійснення контролю та проведення індивідуально-профілактич­ної роботи щодо нього. Тож виконання громадських робіт стосовно осіб, що не мають місця проживання, є фактично неможливим.

Таким чином, видається обґрунтованою пропозиція законодавчо перед­бачити у ч. 3 ст. 56 КК України, що громадські роботи не можна призначати особам, що не мають місця проживання. Крім того, слід зазначити, що це покарання (хоча на це немає прямої вказівки в законі) не можна призначати особам, які за станом здоров’я становлять небезпеку для оточуючих.

Наприклад, у КК Республіки Білорусь прямо зазначено, що громадські роботи не можуть бути призначені, зокрема, особам, хворим активною фор­мою туберкульозу (ч. 4 ст. 49). Вважаємо, що схоже положення слід перед­бачити й у КК України.

У процесі відбування громадських робіт засуджені безпосередньо кон­тактують зі співробітниками КВІ та ОВС, а надто з працівниками підпри­ємств, які забезпечують суспільно корисною роботою цих засуджених і здійснюють контроль щодо них за місцем виконання такої роботи. Крім того, сама суспільно корисна робота переважно має публічний характер, коли вона виконується в присутності необмеженого кола осіб. Тож відбуван­ня цього покарання засудженим, хворим на інфекційні хвороби (зокрема, на активну форму туберкульозу), створює реальну небезпеку зараження оточу­ючих, ставить під загрозу здоров'я інших контактуючих осіб.

Згідно з Конституцією України, здоров'я людини, поміж іншого, визна­ється в державі найвищою соціальною цінністю (ст. 3). ЗУ «Про захист насе­лення від інфекційних хвороб»^[352] визначає захист населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування та одним з основних принципів про­філактики інфекційних хвороб (п. 1 ст. 10). Конституція України також за­значає, що кожен має право на безпечні та здорові умови праці (ч. 4 ст. 43). Останнє безпосередньо стосується осіб, які здійснюють або забезпечують процес виконання громадських робіт.

Крім того, згідно з Переліком особливо небезпечних, небезпечних інфек­ційних і паразитарних хвороб людини й носійства збудників цих хвороб^[353], туберкульоз належить до особливо небезпечних інфекційних хвороб^[354], одні­єю з ознак яких є швидке поширення серед населення. Відповідно до ст. 28 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»^[355], особи, які хворіють особливо небезпечними та небезпечними інфекційними хворобами або є носіями збудників цих хвороб, відсторонюються від робо­ти та іншої діяльності, якщо вона може призвести до поширення цих хво­роб. Такі особи визнаються тимчасово чи постійно непридатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, внаслідок якої може створюва­тися підвищена небезпека для оточуючих у зв'язку з особливостями вироб­ництва або виконуваної роботи.

З огляду на подані положення нормативно-правових актів, на нашу дум­ку, є обґрунтованим прямо передбачити в ч. 3 ст. 56 КК України заборону призначати це покарання особам, що є хворими на активну форму тубер­кульозу або на інші інфекційні хвороби, які створюють реальну небезпеку зараження оточуючих у процесі виконання ними суспільно корисних робіт.

Ще одна категорія злочинців, яким, на нашу думку, слід заборонити при­значати громадські роботи, — це хворі на алкоголізм чи наркоманію, що об­ґрунтовуємо такими міркуваннями.

Призначаючи громадські роботи хворому на алкоголізм або наркома­нію, слід розуміти, що вони майже не здатні реалізувати щодо такої особи жодну з цілей покарання. Мотиваційно-ціннісна сфера та сфера контролю таких осіб зазнали занадто сильної деформації. Досліджуючи алкоголізм як хворобу, Б. С. Братусь зауважує, що «алкогольна діяльність» у хворих є провідною^[356]. Алкоголь (алкогольне переживання) — мотив наркоманської діяльності, що розширюється, підкоряє собі інші мотиви й стає зрештою провідним, що визначає особистісну спрямованість. Зрозуміло, що колиш­ні провідні мотиви (родина, робота тощо) не зникають зовсім зі свідомості хворих, але вони втрачають спонукальну значимість або, користуючись тер­мінологією О. М. Леонтьєва, з мотивів «реально діючих» стають мотивами «тільки знаними»^[357].

Відбуваються порушення в способах реалізації інших, «неалкогольних», форм поведінки. Насамперед це стосується діяльностей, що вимагають три­валої та складної організації. Саме розгортання таких форм діяльності стає несумісним із непереборною наркоманською потребою в алкоголі^[358].

При хворобі трудові мотиви втрачають свою значущість; діяльність, ак­тивізована цими мотивами, стає лише допоміжною дією з добування грошей на алкоголь; хворі все частіше починають використовувати роботу тільки як джерело грошей на горілку^[359].

Багато в чому специфічною саме для алкоголізму рисою вирішення най­різноманітніших завдань є схильність до імпульсивно-бездумних способів дії, виконання за принципом «зійде й так», відсутність цілеспрямованого внутрішнього контролю. Самі ж хворі звичайно оцінюють свої дії при цьому як цілком удалі, відповідні заданій інструкції та як такі, що ведуть до належ­ного результату^[360].

Щоб проілюструвати, як хворий алкоголізмом виконує працю сус­пільно корисного характеру, наведемо приклад із життя психіатричної лі­карні, описаний К. Г. Сурновим, про те, як хворі на алкоголізм — дорослі та фізично здорові чоловіки — розчищають на території лікарні доріжки від снігу: спочатку багато сміху, жартів, енергійних рухів, однак незаба­ром ентузіазм гасне, починаються перекури, порожні розмови, недбалість, прагнення зробити абияк, головне, щоб швидше; поява ж найменшої пе­решкоди (тимчасово під'їхала на місце збирання машина) — привід, щоб зовсім кинути роботу. І хоча завдання в цілому виявляється невиконаним або виконаним явно погано, проте хворі вертаються у відділення задово­лені, веселі, упевнені, що добре й славно попрацювали. Зазвичай, щоб до­могтися потрібного результату, із хворими треба посилати жваву санітарку або медсестру, що заповнить недоліки внутрішнього самоконтролю хворих зовнішнім спонуканням до роботи^[361]. Така сама характеристика емоційно- вольової сфери, здатності до самокерованої поведінки властива й хворим на наркоманію.

Таким чином, унаслідок вказаних хвороб в особистості винного від­буваються великі перебудови, що проявляються зовні в його поведінці як відсутність адекватного самоконтролю, мотивації, а отже, і дисциплінова­ності, які є необхідними умовами успішного відбуття покарання. Хворий на алкоголізм або наркоманію через психічні розлади фактично не під­дається каральному та виправному впливу покарання, оскільки не зда­тен його адекватно й усвідомлено засвоїти. Життя таких осіб мотивоване єдиною метою — утамувати нестримну потребу в алкоголі або наркотиках (психотропних речовинах). Вони об'єктивно не здатні піддаватися трудо­вому впливу покарання, давати собі, результатам своєї діяльності й ото­чуючим адекватну оцінку. Красномовним показником останнього є те, що за даними, отриманими автором на підставі дослідження 125 вироків суду щодо притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від від­бування громадських робіт (ч. 2 ст. 389 КК України), 47,2 % винних в ухи­ленні мають серйозні проблеми з контрольованим вживанням алкоголю (з них 24,8 % осіб страждають на психічні розлади та розлади поведінки вна­слідок вживання алкоголю, синдром залежності, а 22,4 % осіб зловживають алкоголем) (додаток К). Більшість таких осіб саме цим і обґрунтовують своє ухилення від покарання.

У цьому контексті слід зазначити, що за кордоном проводилися експери­менти із призначення покарання у виді громадських робіт особам, хворим на алкоголізм чи наркоманію. Результати були невтішні. Зокрема, у Фінляндії експеримент із призначення громадських робіт певній категорії неповноліт­ніх злочинців провалився, а причиною цьому, на думку експериментаторів, була серйозна наркотична або алкогольна залежність засуджених і частково проблеми психічного здоров'я^[362].

У деяких державах установлено пряму заборону застосовувати до хво­рого на алкоголізм або наркоманію громадські роботи. Наприклад, в Естонії громадські роботи не можуть бути призначені особі, що має алкогольну або наркотичну залежність^[363]. У Швеції громадські роботи теж не можуть бути призначені такій особі. Єдиний виняток із цього — можливість призначення їх разом із лікувальною програмою за рахунок держави, на згоду якої засу­джений має підписати контракт, а порушення умов призводить до відбуван­ня покарання у виді позбавлення волі^[364].

З огляду на зазначене вважаємо обґрунтованим законодавчо передбачи­ти в ч. 3 ст. 56 КК України, що громадські роботи не можна призначати осо­бам, які мають алкогольну або наркотичну залежність.

У межах вивчення особливостей призначення громадських робіт від­повідно до положень Загальної частини КК України є ще одне дискусійне в науковій сфері питання, пов'язане з тим, що за кордоном призначення ви­нній особі громадських робіт майже завжди передбачає дотримання такої обов'язкової вимоги, як отримання на це згоди винного. Тобто, на відміну від вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність, за кор­доном існує практика, згідно з якою громадські роботи не можуть бути при­значені у разі відмови підсудного.

Необхідність отримання згоди підсудного на застосування до нього гро­мадських робіт передбачено у КК Голландії (ст.ст. 22b, 22с), Естонії (ст. 69), Іспанії (ст. 49), Литовської Республіки (ст. 46) та багатьох інших держав. За дослідженнями О. В. Ткачової, згода злочинця є обов’язковою умовою при­значення громадських робіт у всіх без винятку країнах Західної Європи^[365].

Такий зарубіжний підхід до призначення громадських робіт отримав під­тримку і серед деяких вітчизняних науковців. Зокрема, С. С. Яценко вважає, що було б доцільним у КК України щодо громадських робіт передбачити поло­ження про отримання згоди засудженого на їх застосування. Проте більшість вчених, що досліджували це питання, все-таки не підтримують таку позицію, серед них: М. Я. Гуцуляк^[366], Ю. А. Пономаренко^[367], О. В. Ткачова^[368] та ін.

Вважається, що у зарубіжних країнах законодавчо встановлена вимога отримання такої згоди пов’язана насамперед з намаганням формально узго­дити національне законодавство з нормами міжнародно-правових актів, що забороняють примусову працю, зокрема, конвенцій Міжнародної органі­зації труда № 29 «Про примусову чи обов’язкову працю» 1930 року і № 105 «Про скасування примусової праці» 1957 року, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року та ін.

Проте у Конституції України передбачено, що «не вважається приму­совою працею... робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду.» (ч. 3 ст. 43). А отже, суспільно корисну працю засу­джених до громадських робіт не можна розглядати як примусову.

Тим часом встановлення умови у КК України щодо необхідності отримання згоди підсудного при призначенні покарання у виді громадських робіт суперечи­ло б сутності покарання як заходу державного примусу. Так, Ю. А. Пономаренко стверджує: «Така згода не потрібна, оскільки імперативний метод кримінально- правового регулювання суспільних відносин обумовлює примусовий характер покарання, тобто призначення його без урахування будь-яких побажань, згод або інших домагань з боку особи, що вчинила злочин»^[369].

Крім того, введення процедури отримання згоди підсудного на призна­чення йому громадських робіт суперечило б положенням кримінального процесуального законодавства України. Адже суд постановляє вирок у на- радчій кімнаті (ст.ст. 366, 367, 368 КПК України), де саме і вирішує питання про міру покарання, яка має бути призначена винному, обираючи її поміж інших альтернативних видів покарань, передбачених за вчинення конкрет­ного злочину. Втім вітчизняна юридична практика склалася таким чином, що винний особисто або через захисника на стадії судових дебатів зазвичай висловлюється, в тому числі про «бажане покарання».

Враховуючи викладене, зазначимо, що автор поділяє думку вчених і до­слідників у галузі права, що висловлюються проти встановлення вимоги про отримання згоди підсудного при призначенні громадських робіт. Загалом на стадії сьогоденного розвитку вітчизняного кримінального права і стану сус­пільної правосвідомості немає об’єктивних підстав введення такої процедури.

Призначення громадських робіт з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину

Законодавець у ст. 12 КК України залежно від ступеня тяжкості злочинів поділяє їх на чотири групи: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. В основі такої класифікації лежить ступінь небезпечнос­ті того чи іншого злочину для суспільних відносин, що охороняє закон про кримінальну відповідальність, а також відповідна цьому ступеню певна міра покарання, яка найбільш повно відображає тяжкість кожної групи злочинів.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику призна­чення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7 пе­редбачає, що, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди мають виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК України), а також з особливос­тей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і сту­пінь тяжкості наслідків, що настали, тощо) (п. 3).

Аналізуючи вказане положення, зазначимо, що в літературі з теорії кри­мінального права для позначення ступеня тяжкості злочину, що взятий за основу поділу злочинів на окремі категорії (ст. 12 КК України), використо­вують поняття «типовий ступінь тяжкості злочину»^[370]. Він знаходить відо­браження в санкції статті (частини статті), встановленій за злочин цього виду. Суд же під час призначення покарання на основі всебічного врахуван­ня фактичних обставин справи в їх сукупності визначає тяжкість конкрет­ного злочину, ураховуючи індивідуальний його ступінь і даючи йому оцінку у вироку. У зв'язку з цим виділяють також поняття «індивідуального ступе­ня тяжкості вчиненого злочину»^[371], що визначається характером злочинно­го діяння, вчиненого винним у конкретному випадку, виявляє специфічні властивості й указує на індивідуальні особливості вчиненого злочину^[372]. На нього впливають різні об'єктивні та суб'єктивні обставини, зокрема перед­бачені в цитованому положенні Пленуму Верховного Суду України.

Під час призначення покарання суд передусім ураховує тяжкість вчи­неного злочину, яка залежить від соціальної значущості, цінності суспіль­них відносин як об'єкта злочину. Ч. Беккаріа писав: «Суворість покарання має залежати від тяжкості злочину... Справжнім мірилом злочинів є шкода, спричинена ними суспільству»^[373].

Аналіз положень Особливої частини КК України показав, що громадські роботи можуть призначатися за злочини невеликої тяжкості (31 складів зло­чинів) та середньої тяжкості (7 складів злочинів). Із проаналізованих авто­ром 230 кримінальних справ громадські роботи переважно були призначені саме за злочини середньої тяжкості — у 167 випадках (72,6 %) (із них із за­стосуванням ст. 69 КК України — 7 випадків), у 63 випадках (27,39 %) — за злочини невеликої тяжкості (з них із застосуванням ст. 69 КК України — 2 випадки).

Таким чином, законодавчі положення та судова практика свідчать, що громадські роботи визнаються адекватним покаранням за злочини невели­кої та середньої тяжкості. Така ситуація є цілком обґрунтованою, адже гро­мадські роботи є найм'якішим видом з восьми основних покарань (ч. 1 ст. 52 КК України), тому за більш тяжкі злочини мають призначатися і більш су­ворі покарання.

Для призначення конкретної міри покарання також велике значення має визначення форми вини, мотиву й мети вчинення злочину. У деяких правових системах (особливо в релігійно-общинній і мусульманській сис­темі права) форма вини (умисел або необережність), намір і мета суб'єкта злочину для визначення виду та розміру покарання мають більше значення, ніж шкідливі наслідки вчинення злочину^[374], оскільки вони більшою мірою, ніж інші обставини справи, характеризують особу злочинця та ступінь імо­вірності його виправлення. У змісті умислу злочинця наявне все зло запла­нованого протиправного акту, яке залежить від його волі^[375].

Форма вини (умисел або необережність) у багатьох випадках є тією віссю, навколо якої будується весь склад злочину та відповідне йому покарання^[376].

Переважна більшість усіх злочинів (81,5 %), за які особі можуть бути призначені громадські роботи, характеризується умисною формою вини. Виняток становлять лише злочини, передбачені ст.ст. 128, 132, ч. 1 ст. 136, ст.ст. 145, 197, 247, ч. 1 ст. 248 КК України. Ці злочини можуть вчинятися:

а) умисно чи з необережності (ст. 132, ч. 1 ст. 248); б) з необережності у ви­гляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості (ст. 128), а також можуть мати подвійну (змішану) форму вини: а) прямий умисел щодо безді­яльності, а щодо наслідків — як умисел (прямий або непрямий), так і необе­режність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) (ч. 1 ст. 136);

б) як умисел, так і необережність щодо діяння, щодо наслідків — тільки нео­бережність (ст. 197, ст. 247); в) умисел щодо діяння, необережність щодо на­слідків (ст. 145).

Можливість призначення громадських робіт за необережні злочи­ни або злочини зі змішаною формою вини, де ставлення до наслідків є не­обережним, а саме вчинення злочинів не призвело до тяжких наслідків, є перспективною й цілком обґрунтованою, зважаючи на кримінологічну ха­рактеристику необережних злочинців.

Так, абсолютна більшість осіб, які вчиняють необережні злочини, пра­цюють, мають середню та середню спеціальну освіту. Більшість таких осіб можна віднести до категорії «випадкових» злочинців. «Випадковий» зло­чинець — це такий тип особи злочинця, суспільно небезпечні дії якого є результатом несприятливого збігу обставин у взаємодії з мінімальною гли­биною й інтенсивністю його антисоціальних властивостей. Злочинні дії суб'єктів цієї категорії перебувають у певному контрасті з їх іншою пози­тивною за характером поведінкою. Такі особи вчинили необережний злочин уперше, під великим впливом криміногенної ситуації або через особливий психофізіологічний стан. Як правило, характеризувалися вони до вчинен­ня злочину позитивно. Більша частина осіб, що вчинили необережні зло­чини, веде правильний спосіб життя, має корисні соціальні зв'язки. У таких осіб, як правило, відсутні моральні вади. Вони не є серйозно «запущеними» в соціально-моральному плані. Для них характерна відсутність стійкої анти­громадської установки. Зазвичай має місце занадто виражена психологічна установка на імпульсивні ризиковані дії. Їх можна охарактеризувати як осіб зі складною соціальною адаптацією, з неадекватною реакцією на ситуацію. Особливість неадаптованості осіб необережних злочинців полягає в тому, що вони виникають на ґрунті соціальної та психологічної нестійкості, над­мірної рухливості. У деяких випадках трапляється неадаптованість до упо­рядкованих процесів життя^[377].

На переконання Є. Р. Азаряна, таких осіб нерозумно та недоцільно ка­рати й залякувати всякого роду примусами та ізоляцією від суспільства. Тут головне — суворим покаранням не зіпсувати й не десоціалізувати нор­мальну людину, що з необережності, можливо уперше, «познайомилася» із законодавством про кримінальну відповідальність^[378]. Д. Юм з приводу не­обережних злочинів писав: «Людей не засуджують («порицают» — рос.) за вчинки, вчинені через неуцтво або через випадковість, які б не були їх на­слідки. Чому? Тому що підстава цих вчинків — мить, що закінчується разом з ними. Людей менше засуджують за вчинки, зроблені поспішно й нерозваж­ливо (ненавмисно), ніж за ті, які зроблені навмисно... Надалі, каяття вику­пає всякий злочин, якщо воно супроводжується зміною життя й учинків. вчинки роблять людину злочинною лише остільки, оскільки вони доводять присутність у її дусі злочинних принципів, а коли внаслідок зміни цих прин­ципів вони перестають бути вірними показниками останніх, вони втрачають і характер злочинності»^[379].

Достатнім превентивним заходом примусу для більшості необережних злочинців, що позитивно вплине на рівень їх обачності, уваги та почуття відповідальності, а головне — не нашкодить рівню їх правосвідомості, на нашу думку, є громадські роботи. Тому цілком підтримуємо позицію законо­давця щодо застосування цього покарання до необережних злочинів, злочи­нів із змішаною формою вини. Зокрема, пропонуємо доповнити покаранням у виді громадських робіт відповідальність за «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують тран­спортними засобами» (ч. 1 ст. 286 КК України).

Обґрунтовуємо це тим, що, за дослідженнями В. А. Мисливого, у струк­турі необережних злочинів переважну більшість становлять саме порушен­ня правил безпеки дорожнього руху й експлуатації транспорту (в середньому до 75 % усіх зареєстрованих необережних злочинів). Найчисельнішу гру­пу водіїв (40 %), які вчинили ці злочини, становлять особи з водійським стажем до 2 років (брак досвіду є криміногенним фактором у цій сфері). Суб’єктивними джерелами помилок, що призвели до пригоди, були: недо­оцінка небезпеки — 43 %, зайва самовпевненість — 27 %, помилка в прогно­зі — 30 %. 7 % усіх пригод пов’язані з психофізіологічним станом, що вплинув на втрату уваги або її зниження: 19 % водіїв вчинили пригоди, перебуваючи за кермом протягом 8-12 годин, а 4 % — понад 12 годин (ці обставини об­межували водія щодо адекватного сприйняття ситуації) ^[380]. Вбачається, що на більшість таких осіб громадські роботи справлять необхідний каральний і виправний ефект. Систематичне виконання неоплачуваної суспільно ко­рисної праці, яка за характером є малоприємною, в процесі відбування дано­го покарання сприятиме викоріненню у необережного злочинця зухвалості, недисциплінованості та легковажності, які лежать в основі зневажливого ставлення особи до безпеки дорожнього руху і, за даними В. А. Мисливого, є найбільш поширеними причинами злочинів проти безпеки дорожнього руху^[381].

Загалом перелік обставин, на основі яких визначається ступінь тяжкості вчиненого злочину, не є вичерпним. Це пояснюється тим, що кожний кон­кретний злочин — індивідуальна соціальна подія, яка має різні сторони^[382]. Ознаки конкретного складу злочину набувають ознак індивідуальних і про­являються по-різному в кожному випадку вчинення злочину.

Під час призначення покарання, у тому числі громадських робіт, суд зобов’язаний ураховувати все, навіть найменші деталі злочинної пове­дінки, аби цілком розкрити характер і ступінь її суспільної небезпеки^[383] і призначити для винного адекватну міру покарання, що стане запорукою його ефективності.

Призначення громадських робіт з урахуванням особи винного

Окрім урахування тяжкості вчиненого злочину, для призначення пока­рання важливим є й урахування особливостей особи винного. Бо, як точно зауважує Б. В. Сидоров, «за одним лише вчинком не можна в цілому судити про людину та її можливу поведінку»^[384].

Особливістю вивчення особи винного як об'єкта призначення покарання є те, що суд, аналізуючи такі дані, обирає конкретне покарання, застосуван­ня якого з найбільшою вірогідністю приведе до успішної реалізації цілей по­карання, при цьому будуть дотримані вимоги справедливості та гуманізму^[385].

Термін «особа винного» на позначення одного з критеріїв призначення покарання з'явився в ст. 32 Основ кримінального законодавства СРСР і со­юзних республік 1958 року й у ст. 39 КК УРСР 1960 року^[386]. Незважаючи на досить давню історію появи такого критерію, у доктрині кримінального пра­ва відсутнє загальноприйняте визначення поняття «особа винного», як і не­має однозначності в тому, які саме змістовні характеристики особи варто враховувати у призначенні покарання.

При цьому в наукових працях поряд із терміном «особа винного» ви­користовують термін «особа злочинця» без вказівки на їх відмінність^[387]. Вбачається обґрунтованим підтримати думку науковців, які розрізняють ці поняття. Так, В. Н. Бурлаков зазначає, що ці поняття мають різне функці­ональне значення — коли ми говоримо про особу винного, то акцентуємо увагу на кримінально-правовому аспекті, а поняття «особа злочинця», крім того, має кримінологічний, пенітенціарний, медико-педагогічний аспекти^[388].

Т. В. Непомняща також зауважує, що ці поняття не збігаються: «особа злочинця» є ширшим поняттям. Не всі дані про особу злочинця мають ура­ховуватися у призначенні покарання, наприклад, у жодному разі не пови­нні братися до уваги національність особи, її соціальне походження тощо. Водночас ці дані мають значення для кримінології^[389].

С. О. Шоткінов щодо співвідношення цих понять зауважує, що, хоча в обох випадках йдеться про сукупність ознак, властивостей, якостей, які характеризують одну й ту саму соціальну фігуру — особу, що вчинила зло­чин, однак тут немає тотожності, тому що сама ця фігура береться в різних ракурсах, під різним кутом зору — кримінологічним і кримінально-право­вим. Тому обсяг і зміст того, що характеризує подібну фігуру в кожному з названих її значень, є різними. Особистість злочинця — найбільш широке і містке поняття, а особистість винного — поняття більше вузьке, що охоплює переважно ті властивості й ознаки індивіда, які мають значення для визна­чення ступеня його відповідальності^[390]. Як співвідношення більш широкого і вузького, цілого та частини розглядають зазначені поняття О. М. Яковлев^[391]; В. М. Кудрявцев, Г. М. Міньковський, О. Б. Сахаров^[392] та ін.

Розрізняє ці поняття і С. А. Велієв, хоча заперечує їх співвідношення як «цілого» і «частини». Натомість учений обґрунтовує, що кримінально-пра­вове поняття «особа винного» потребує самостійного розроблення відповід­но до специфічних функцій, які воно покликане виконувати у вирішенні як аналітичних, так і практичних завдань^[393].

Д. С. Дядькін підтримує С. А. Велієва і теж вважає, що вивчення особи винного з позиції кримінального права має за мету встановлення тих її рис і характерних ознак, які мають ураховуватися під час вирішення питання про наявність підстав для кримінальної відповідальності, про кваліфікацію злочину та визначення міри покарання^[394].

У наукових працях можна знайти різні визначення особи винного^[395]. На нашу думку, поняття, запропоноване С. А. Велієвим, є найоптимальнішим, заснованим на детальному аналізі, що передбачає розкриття ознак осо­би винного, часові межі їх урахування та значення. Під особою винного як об'єктом застосування кримінального покарання слід розуміти сукупність соціальних, психологічних і біологічних властивостей індивіда, якого визна­но винним у вчиненні злочину, які існують на момент винесення вироку і мають велике значення для обрання міри кримінально-правового впливу з точки зору цілей і принципів призначення покарання^[396].

При цьому лише за системного вивчення цих властивостей винної осо­би вони здатні відіграти важливу роль у винесенні адекватного покарання, а також позитивно вплинути на виправлення особи й запобігання здійсненню нею нових злочинів.

Виходячи з постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7, суд, досліджуючи особу підсудного, має з'ясувати його вік, стан здоров'я, по­ведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчан­ня, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3). Перелік указаних даних є базовим для суду, але він не є вичерпним і залежить від конкретного випадку призначення винній особі покарання. При цьому таке покарання має бути необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України), оскільки в цьому відношенні призначене покарання виступає певним прогнозом подальшої поведінки засудженого^[397].

Крім того, суд, призначаючи винному більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин, має обґрунтувати у вироку, що менш суворий вид покарання буде недостатнім для його виправлення та по­передження вчинення ним нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Загалом висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покаран­ня, судді зобов’язані належним чином мотивувати у вироку (п. 2 вказаної постанови «Про практику призначення судами кримінального покаран­ня»). Проте яке саме (в якому обсязі) мотивування суду можна розціню­вати як «належне», жодний нормативно-правовий акт не пояснює. Тож на практиці суди здебільшого формально підходять до обґрунтування при­значення конкретної міри покарання винній особі, обмежуючись про­стим переліком обставин, які суд урахував у призначенні покарання, без їх аналітичного аналізу та без встановлення їх взаємозв’язку та вза­ємодії як певної системи змістовних даних, урахування яких має правове значення.

Водночас особа винного в кримінальному судочинстві є не тіль­ки об’єктом призначення покарання, а й людиною як найвищою соці­альною цінністю в державі (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Як влучно зауважив А. Е. Жалінський, «особа, у певному сенсі як земля, повітря, вода, є носій і ресурс життя. Необов’язкове обмеження суб’єктивних люд­ських ресурсів країни, їхнє незаощадження означає найбільш ефективний підрив основ її існування, включаючи економічну, оборонну й інші види безпеки»^[398].

У теорії кримінального права науковцями пропонуються різні класифі­кації даних, які характеризують особу винного і які, на їхню думку, мають ураховуватися судом у призначенні покарання^[399]. Не заперечуючи жодної з них, у контексті цього дослідження щодо особливостей призначення пока­рання у виді громадських робіт, на нашу думку, слід докладніше зупинитися саме на аналізі тих даних про особу винного, на які зазвичай суди вказують під час призначення цього виду покарання.

Так, у найбільш загальному вигляді дані щодо особи засудженого до гро­мадських робіт, які суди зазвичай враховують та про які говорять у вироку, можна розділити на дві групи: соціально-демографічні та психофізіологічні.

Дослідивши 230 вироків, згідно з якими судами призначено громад­ські роботи (у тому числі в силу ст. 69 КК України), можемо виділити со­ціально-демографічні характеристики засуджених, які враховувалися судом (додаток И).

Так, у 82,6 % випадків до громадських робіт були засуджені чоловіки, у 17,3 % — жінки. Серед них 96,5 % є повнолітніми і лише 3,9 % — неповно­літні. За рівнем освіти переважають особи із середньою освітою — 66,9 %. Неповна середня та середня спеціальна освіта становлять відповідно 12,1 % і 16,9 %. Серед засуджених майже не трапляються особи з вищою (3 %) та не­повною вищою (0,8 %) освітою. Сімейний стан засуджених характеризується тим, що майже 70,4 % осіб не перебувають у шлюбних стосунках. Зайнятість указаних осіб украй низька: лише 10 % працюють і 5,6 % навчаються, 84,3 % є безробітними. Не виявлено жодної особи, яка б одночасно працювала та навчалася. Засуджені до цього покарання переважно характеризуються по­зитивно (40,4 %) або посередньо (40 %). Суттєвий рівень осіб із негативною характеристикою — 13,4 %. Особи, що задовільно характеризуються, ста­новлять 6 %. Більшість винних осіб раніше не були судимі — 70,8 %, 26,9 % — не судимими в силу ст. 89 КК України, 2,1 % осіб на момент призначення покарання мали судимість.

Саме такі дані щодо винної особи найбільш повно знаходять відобра­ження у вироках, фактично до них зводиться характеристика особи винного як критерій призначення покарання у виді громадських робіт.

У 2 з 230 вироків суд прямо вказав на врахування матеріального стану винної особи в обранні покарання у виді громадських робіт. Тим часом у ви­роках трапляються такі твердження: «...не працює і самостійного заробітку не має. У зв'язку цим суд не знаходить підстав для призначення такого по­карання, як штраф, виправні роботи.»^[400]; «На утриманні має дві малоліт­ні дитини, у зв'язку цим суд не знаходить підстав для призначення такого покаранн,я як штраф, виправні роботи.»^[401]; «.на утриманні має неповно­літню дитину, але не працює, характеризується посередньо, перебуває на об­ліку в наркологічному кабінеті, з діагнозом синдром алкогольної залежності,

у зв'язку з відсутністю коштів просить штраф не застосовувати...^[402]»; «Суд враховує також особу підсудної, яка. не працює. просить не призначати їх покарання у вигляді штрафу, оскільки не має коштів, врахувавши при цьо­му, що на утриманні має двох неповнолітніх дітей»^[403].

Подані формулювання суду можна розглядати як фактичне врахування майнового стану винного. Вважаємо, що врахування даних про майновий стан засудженого (відсутність постійного заробітку, наявність утримува­них осіб, скрутне матеріальне становище тощо) є одним з факторів, яким суд обґрунтовано мотивує призначення громадських робіт за наявності можливості призначення інших покарань, не пов'язаних з ізоляцією осо­би від суспільства, але які мають майновий характер, зокрема, штраф і ви­правні роботи (передбачаються в санкціях Особливої частини КК України в альтернативі з громадськими роботами у 33 і 25 випадках відповідно із 38 передбачених).

Інформацію про стан психічного та фізіологічного здоров'я представле­но тільки в 137 вироках (59,56 %). Зокрема, вони містили відомості щодо перебування винних осіб на обліку психіатра (4,3 % вироків) та нарколога (29 % вироків), причому щодо 3,6 % осіб було встановлено діагноз «синдром алкогольної залежності». У 21 вироку (9,13 %) прямо зазначалося, що суд, призначаючи громадські роботи, урахував, що винна особа є працездатною.

За вказаними даними можна скласти характеристику середньостатис- тичного засудженого до громадських робіт. Так, громадські роботи пере­важно призначають особі, що має середній і вище середнього рівень освіти (87 %), не перебуває в шлюбі (70,4 %), ніде не працює (84,3 %), має нормаль­ну (прийнятну) соціальну характеристику (позитивну — 40,4 % або посеред­ню — 40 %) та раніше не була судима — 70,8 %.

Розглянемо середньостатистичну характеристику засудженого до гро­мадських робіт на предмет ефективності та доцільності застосування до нього такого покарання. Для цього порівняємо дані, отримані на підставі аналізу 125 кримінальних справ щодо осіб, засуджених за ухилення від від­бування громадських робіт (ч. 2 ст. 389 КК України) (додаток К).

За ухилення від відбування громадських робіт було засуджено 87,2 % чоловіків і 12,8 % жінок. За рівнем освіти переважають особи із середньою освітою — 68 %. Неповна середня освіта та середня спеціальна становлять відповідно 15,2 % і 14,4 %. Серед засуджених майже не трапляються особи з вищою освітою — 1,6 %, з неповною вищою — не встановлено. Сімейний стан засуджених характеризується тим, що майже 84 % осіб не перебувають у шлюбних стосунках. Офіційно ніде не працюють 100 %. Такі особи переваж­но характеризуються негативно — 78 %, посередньо — 16,8 %. Позитивна та задовільна характеристики становлять 0,8 % і 4 % відповідно.

Так, середньостатистична особа, що засуджується за ухилення від гро­мадських робіт, характеризується тим, що: має середню освіту (68 %), не перебуває в шлюбі (84 %), ніде не працює (100 %), переважно визначається негативно (78 %).

Якщо порівняти цю характеристику із середньостатистичною щодо осо­би, якій призначаються громадські роботи, на предмет успішного відбуван­ня покарання, то найбільш уважного вивчення потребують такі показники: 1) за морально-соціальною характеристикою: 78 % осіб, що засуджуються за ухилення від відбування покарання, характеризуються «негативно», тоді як серед засуджених до громадських робіт негативну характеристику мають лише 13,4 %; 2) за сферою зайнятості: 100 % перших і 84,3 % других ніде не працюють; 3) за сімейним станом: 84 % перших і 70,4 % других не перебува­ють у шлюбі.

У цьому контексті важливо звернути увагу на той факт, що стосовно винних, що ухилялися від громадських робіт, були проведені судово-пси­хіатричні експертизи, якими встановлено, що 24,8 % осіб страждають на «психрозлади та розлади поведінки внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності». Також за аналізом вироків суду щодо 22,4 % осіб було зазначено про наявність зловживання алкоголем. Легко підрахувати, що 47,2 % винних в ухиленні від відбування громадських робіт мають серйозні проблеми з вживанням алкоголю. Більшість таких осіб саме цим обґрунтовують ухилен­ня від покарання. Матеріали справ рясніють формулюваннями такого типу: «Виконання робіт не розпочала, на робочому місті вживала спиртне, після чого на роботу більше не явилась»^[404]; «Допитувана в судовому засіданні під­судна... розповіла, що дійсно не виконувала покарання за попереднім виро­ком, так як зловживала алкоголем і не розуміла в повній мірі значення своїх дій, а на даний період пройшла курс лікування від алкогольної залежності і змінила свою поведінку»^[405]; «19 січня 2010 року на виконання громадських робіт не прибув у зв'язку із тривалим вживанням алкоголю. 22 та 23 січня 2010 року відпрацював по 4 години громадських робіт. З 25 по 29 січня знову не прибув на громадські роботи, оскільки продовжував вживати спиртне»^[406]; «Перевіркою за місцем проживання.було встановлено, що. знаходиться дома, зловживає спиртними напоями, «пішовши в запій»^[407]; «Особливо він п'янствував у період з 1 по 21 липня»^[408] і т. п.

У зв'язку з цим негативною видається практика, коли на стадії призна­чення громадських робіт суди враховують лише інформацію з довідок про те, перебуває чи ні винна особа на обліку в лікаря-нарколога або психіатра, що не є однозначним свідченням відсутності в такої особи наркотичної чи алкогольної залежності.

Розглянемо подані вище характеристики в їх сукупності та взаємозв'язку, оскільки лише так вони мають ураховуватися судом під час призначення міри покарання, тобто як система.

На думку автора, покарання у виді громадських робіт є сенс призначати лише таким підсудним, що здатні до планування своєї діяльності, постій­ного самоконтролю (без тимчасових збоїв діяльності внаслідок емоційної нестабільності та деформованої мотиваційно-вольової сфери) і можуть не лише усвідомлювати негативні наслідки ухилення від покарання, а й діяти так, щоб його не допускати.

Для особи, що має постійну роботу, інший самостійний заробіток, за­звичай є властивим уміння організовувати свою діяльність. Така людина звикла працювати, для неї це норма життя. Тому при призначенні такій осо­бі покарання у виді громадських робіт їй не буде складно налагодити про­цес систематичного виконання суспільно корисних робіт. Отже, є підстави вважати, що серед осіб, які мають постійне місце роботи або інше джерело стабільного доходу, буде майже відсутнім ухиляння від відбування громад­ських робіт.

Особи, які характеризуються як працездатні, але впродовж тривалого часу є безробітними (не мають власного джерела доходу) і не виявляють ді­євого бажання займатися трудовою діяльністю, як правило, взагалі не мають сформованої звички працювати та почуття відповідальності. Тому є велика ймовірність того, що такі особи ухилятимуться від виконання суспільно ко­рисної праці в порядку відбування покарання. Це підтверджується, зокрема, результатами досліджених автором кримінальних справ: 100 % засуджених за ухиляння від відбування громадських робіт були безробітними. Такі за­суджені у буденному житті не проявляють себе як члени суспільства, що ви­конують певну суспільно корисну роль, тому що остання набувається саме в процесі певної активної діяльності — чи у сімейно-побутовій, чи навчальній або виробничій сфері.

Соціальний прояв особи винного як члена сім'ї або певного колективу і, врешті, як громадянина; його поведінка в різних ситуаціях; сфера інтер­есів і домагань, правосвідомість тощо формується в процесі життя й погано піддається коригуванню. Це слід пам'ятати у разі призначення громадських робіт. Адже режим їх виконання не передбачає суворого контрою за особою засудженого, а навпаки, потребує від неї певного рівня дисциплінованості, і якщо не поваги до суспільства, то як мінімум відсутності явних антисуспіль- них нахилів у поведінці.

Як свідчать отримані автором дані, абсолютна більшість засуджених за ухилення від відбування громадських робіт має негативну морально-соці­альну характеристику (78 %). Це доводить важливість того, що для успіш­ного відбування громадських робіт засудженими суд з їх призначенням має ґрунтовно оцінити та зіставити дані про особу винного як члена соціуму і як потенційного виконавця суспільно корисної праці. Джерелами таких да­них для суду зазвичай є певні характеристики з місця роботи (навчання), проживання; свідчення сусідів, знайомих тощо. Проте вивчення даних суда­ми для призначення покарання зазвичай ускладнюється тим, що інформа­ція традиційно отримується й надається суду формально (за принципом «усі формальності дотримано»).

Про що свідчать довідки та характеристики, наявні в кримінальних справах? Наприклад, дані про те, що особа характеризується «посередньо», «формально» або «немає компрометуючих матеріалів», є безособовими та беззмістовними.

Відомості про сімейний стан винної особи теж є важливими у разі при­значення громадських робіт. Факт перебування в шлюбі для нашого мента­літету мав і досі має вплив на попередню оцінку людини. Загалом цьому є певні пояснення. Шлюб (сім'я) — це тісне, нерідко взаємозалежне співісну­вання людей, і запорука його збереження — уміння враховувати інтереси сторін, нести відповідальність за свої вчинки та підтримувати один одного. Особа, що перебуває у шлюбі, зазвичай стає більш розважливою, дисциплі­нованою та здатною відповідально виконувати певні соціальні зобов'язання.

У багатьох випадках сім'я спроможна бути реальним стримуючим, анти- кримінальним фактором, який, безумовно, треба враховувати, призначаючи будь-яке покарання.

На жаль, громадські роботи як вид покарання на сьогодні майже не про­являють свій потенціал як покарання, оскільки особи, яким вони призна­чаються, мають переважно сумнівну соціальну характеристику. Навіть такі скупі дані про особу винного, як відсутність роботи, неперебування в шлюбі та переважно корисно-злочинне спрямування, а також проблеми з контр­ольованим вживанням алкоголю, говорять самі за себе. Таким особам украй важко «зненацька» стати дисциплінованими й почати робити те, до чого в них навіть навички не розвинуті, — систематично працювати.

На нашу думку, щоб громадські роботи як покарання себе виправдали, суду слід уважно оцінювати дані щодо особи винного як потенційного вико­навця суспільно корисних робіт.

Під час обрання міри покарання конкретній особі громадські роботи не можна розглядати як альтернативу покаранням, пов'язаним з ізоляцією від суспільства, така особа або потребує ізоляції, або ні. Громадські роботи мо­жуть бути ефективним і дієвим покаранням лише щодо певної категорії зло­чинців. Винна особа може розглядатися як така, що: по-перше, не потребує ізоляції від суспільства; по-друге, не має алкогольної чи наркотичної залеж­ності (на нашу думку, такий критерій слід законодавчо передбачити); по- третє, характеризується не гірше, ніж «задовільно», за місцем проживання, роботи та навчання (якщо останнє наявне), а бажано — «позитивно».

Також позитивно вплинути на процес виконання громадських ро­біт може те, що засуджений матиме певну трудову зайнятість, причому наявність роботи у винного слід розглядати насамперед як елемент його соціальної, а не економічної характеристики. Не можна безапеляційно до­тримуватися установки, що громадські роботи є покаранням для тих, хто не має достатнього матеріального становища, щоб сплатити штраф або відбу­вати виправні роботи. Матеріальне становище, безумовно, є важливим для обрання особі покарання, але не можна тільки на цьому будувати обґрун­тування доцільності призначення громадських робіт, тобто за залишковим принципом, адже громадські роботи — це покарання, що підходить лише обмеженій категорії злочинців.

У цьому контексті слід звернути увагу, що дані про соціальний, еконо­мічний, емоційний (психологічний) стан винної особи та стан її здоров'я мають ураховуватися судом під час призначення громадських робіт тільки як система рівнозначно важливих, взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих елементів.

Слід пам'ятати, що суспільно корисна праця, до якої залучаються засу­джені до громадських робіт, — це не той вид діяльності, що може привити особі любов до праці та виховати в ній дисциплінованість. Це покарання досягає превентивних цілей щодо тих, хто у своїй буденній діяльності такі якості вже має, а факт вчинення ним злочину був результатом або необереж­ності, або збігу певних обставин, або емоційного чи фізіологічно стану (на­приклад, втоми, що позначилася на уважності).

Таку нашу позицію можна проілюструвати на прикладі експерименту, що тривав у Фінляндії в 1996-2001 роках з метою виявлення ефективнос­ті застосування до неповнолітніх злочинців як альтернативи реального по­збавлення волі покарання у виді обов'язкових робіт (громадські роботи — в Україні), ще й з додатковим наглядом щодо таких осіб. Експеримент був орі­єнтований на таку цільову аудиторію: 60 % неповнолітніх належали до кате­горії раніше засуджених до умовного позбавлення волі. В середньому такі правопорушники мали по дві-три попередні судимості; перебували у полі зору соціальних служб; мали проблеми із вживанням наркотиків і алкоголю. В середньому третина таких підлітків мешкала не вдома, а у спеціальних за­кладах; кожен десятий не мав постійного місця проживання^[409].

Незважаючи на добрі наміри та ретельну підготовку, отримані цифри говорять самі за себе. Середній показник вказує, що більше третини непо­внолітніх, яким було призначено це покарання, не змогли пройти програму реабілітації до кінця. Понад те, багато з цих неповнолітніх потому вчини­ли один або більше злочинів. Як було визначено, причиною порушень стали серйозна наркотична або алкогольна залежність таких засуджених і част­ково проблеми психічного здоров'я. Упродовж 20 місяців після відбування цього покарання 57 % вчинили злочини, за які їм як мінімум було призначе­но умовне позбавлення волі (37 % з них не менше одного разу були засудже­ні до реального позбавлення волі)^[410]. Незважаючи на те, що експеримент у Фінляндії провалився, були отримані важливі результати, які ще раз довели, що громадські роботи, по-перше, не є альтернативою короткочасному по­збавленню волі, по-друге, мають чітку цільову аудиторію злочинців, яким їх можна призначати, розраховуючи на успішне їх відбування.

Таким чином, урахування особливостей особи винного в процесі призна­чення покарання (у тому числі громадських робіт) є важливим і невід'ємним засобом у реалізації принципу індивідуалізації покарання. Суд, обираючи конкретну міру покарання для такої особи, зобов’язаний розглядати її не просто як абстрактний суб’єкт злочину, здатний нести кримінальну відпо­відальність, а як конкретну людину з її індивідуальними рисами, яка діяла за певних обставин^[411] і яку суспільство прагне залучити до дотримання правил нормального співжиття та взаємодії в ньому.

Призначення громадських робіт з урахуванням обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання

Однією з важливих загальних засад призначення покарання є обов’язок суду враховувати, поміж іншого, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Урахування цих обставин дає можливість суду повніше індивідуалізува­ти покарання, засвідчує намагання законодавця підсилити роль моральних засад призначення покарання^[412]. Вони характеризують різні сторони вчинен­ня конкретного злочину й особу винного, а їх урахування дає підстави для призначення такій особі законного, справедливого та гуманного покарання.

Характерною особливістю обставин, що пом’якшують та обтяжують по­карання, є те, що вони, залишаючись за межами складу конкретного зло- чину^[413], впливають на міру покарання винного й зумовлюють конкретний ступінь суспільної небезпеки діяння^[414], а також характеризують особу ви­нного та сприяють індивідуалізації покарання^[415].

Вибірковий статистичний аналіз практики призначення громадських робіт показав, що відповідно до ст. 66 КК України пом’якшуючими пока­рання обставинами визнавалися такі: а) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину (86,5 % випадків); б) добровіль­не відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (21,3 %); в) учинення злочину неповнолітнім (3,4 %).

У 9,1 % випадках суд також визнав пом’якшувальними такі обставини: а) ненастання тяжких наслідків — 3,4 %; б) наявність на утриманні дитини (дітей) (малолітньої та (або) неповнолітньої) — 4,7 %; в) засуджений уперше притягується до кримінальної відповідальності — 0,8 %; г) перебування дру­жини засудженого в стані вагітності — 0,4 %; д) примирення засудженого з потерпілим — 0,4 %.

Обставинами, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК України, судами визнавалися: а) вчинення злочину особою повторно та рецидив зло­чинів — 1,3 %; б) учинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані, — 1,7 %; в) учинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння або в стані, виклика­ному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, — 29,1 %.

Урахування судом зазначених обставин (у сукупності з іншими засадами призначення покарання) не тільки має значення для призначення адекват­ного покарання в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, а й у порядку виключення надає підстави вийти за її межі. Так, згідно зі ст. 69 КК України, за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з ура­хуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може: а) призна­чити основне покарання, нижче від найнижчої межі, установленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК; б) перейти до іншо­го, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за цей злочин. На практиці це положення застосовується і для призначення винній особі покарання у виді громадських робіт.

З 230 проаналізованих кримінальних справ у 9 випадках громад­ські роботи були призначені із застосуванням ст. 69 КК України як більш м’який вид основного покарання, не зазначений у санкції статті (частини статті Особливої частини КК України) за вчинення злочинів, передбаче­них у таких положеннях КК України: ч. 2 ст. 122 «Умисне середньої тяжко­сті тілесне ушкодження» (1 випадок); ч. 2 ст. 185 «Крадіжка» (1 випадок); ч. 1 ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами» (1 випадок); ч. 1 ст. 286 «Хуліганство» (1 випадок); ч. 1 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання нар­котичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» (5 випадків).

Таким чином, урахування судом обставин, що пом’якшують та обтя­жують покарання, сприяє всебічній оцінці обставин кожної кримінальної справи з подальшим призначенням винній особі адекватної міри покарання. Урахування таких обставин є необхідною та обов’язковою засадою призна­чення покарання, відсутність належного додержання якої лежить в осно­ві переважної більшості помилок, що допускаються під час призначення покарання^[416].