Правовий статус осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт

Правовий статус — одна з найважливіших політико-правових категорій, яка нерозривно пов'язана із соціальною структурою суспільства, рівнем де­мократії, станом законності. Правовий статус є складним і багатоаспектним конституційно-правовим механізмом, він виступає як юридична міра соці­альної свободи суб'єкта права^[439].

Через поняття правового статусу найбільш повно можуть бути охарак­теризовані різноманітні зв'язки права й особистості, у ньому відбиваються основні сторони юридичного буття індивіда^[440].

Поняття правового статусу особи є одним з основоположних майже в усіх галузях права. Воно широко використовується як у науковій літерату­рі, так і в нормативно-правових актах, проте на сьогодні правова наука не виробила єдиного підходу до його визначення. Крім того, дискусійними є й позиції вчених з приводу віднесення тих чи інших елементів до структури правового статусу, а також щодо його співвідношення з поняттям «правове положення» та ін.

Загалом, як зазначає В. В. Лазарєв, «проблема правового статусу осо­бистості важлива та багатогранна. Вона порушує всю діалектику відно­син людини і суспільства, громадянина і держави. Її дослідження дозволяє проникнути (з позиції історії та сучасності) в суть політичних процесів і правових систем, поглибити уявлення про права та свободи людини, про стан правової свідомості, правової культури суб'єктів правовідносин і про зміст останніх, пізнати матеріальні, духовні, інші інтереси індивідів, глибоко дослідити систему гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина»^[441].

Проблема правового статусу засудженого (зокрема, до громадських робіт) як різновиду загальноправового статусу є не менш дискусійною і водночас важливою в науці кримінально-виконавчого права. Як зауважує І. Г. Богатирьов, вивчення правового статусу засуджених передбачає розгляд проблем, розв’язання яких забезпечить дотримання в Україні принципу вер­ховенства права, закріпленого в Конституції України^[442].

Визначення та закріплення правового статусу засуджених означає вста­новлення меж і форм діяльності адміністрації установ і органів, які ви­конують покарання, тобто забезпечення законності в її діяльності під час виконання кримінальних покарань^[443]. Адже міра свободи засудженого у пев­ному розумінні означає міру несвободи держави стосовно нього, дотримува­тися якої — важливий обов’язок її представників, а саме персоналу установ та органів виконання покарань^[444].

Недостатнє теоретичне опрацювання проблем правового статусу засу­джених є однією з причин того, що в чинному законодавстві деякі обов’язки та права засуджених формулюються нечітко; права засуджених визначають­ся так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністра­ції^[445]. Своєю чергою, обговорення такого питання, як правове положення засуджених, надто з урахуванням міжнародних актів, служить показником бажання та можливості України як учасника численних міжнародних дого­ворів дотримуватися взятих на себе зобов’язань, впливає на її міжнародний авторитет^[446].

Питання правого статусу засуджених розглядалися в працях бага­тьох учених у галузі права, зокрема, таких як: В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, А. Ф. Зелінський, О. В. Лисодєд, Л. П. Оніка,

B. П. Севастянов, А. X. Степанюк, С. О. Стефанов, В. М. Трубников,

C. Я. Фаренюк, В. П. Філонов, Ю. В. Чеботарьова, І. В. Шмаров та ін. Поряд із цим фундаментальні дослідження проблеми забезпечення правового статусу засуджених до покарання у виді громадських робіт в Україні не проводилися, з цього питання нині існують лише праці О. В. Ткачової, яка проаналізувала обов'язки засудженого до громадських робіт^[447], та М. Я. Гуцуляка, який де­тальніше дослідив обов'язки і права таких засуджених^[448].

Отже, метою цього підрозділу є поглиблене дослідження особливостей правового статусу засуджених до покарання у виді громадських робіт шля­хом виділення й аналізу його ключових елементів.

Усебічне дослідження правового статусу засуджених до покарання у виді громадських було б неможливим без звернення до теоретичних пи­тань щодо визначення правового статусу. Це зумовлено тим, що на сьогодні правова наука не виробила єдиного підходу до понять «статус», «правовий статус», «правове положення», які широко використовуються як у науковій літературі, так і в нормативно-правових актах.

Як наголошує Д. С. Дядькін, «лише чітке визначення поняття може слугу­вати відправною точкою для постановки проблеми і дослідження будь-якої теорії, питання, проблеми»^[449]. Створення належного поняттєво-категорій­ного апарату є вкрай актуальним для юриспруденції, де кожен термін має трактуватися однозначно й адекватно відображати об'єктивну реальність^[450]. Тому для дослідження правового статусу засуджених до громадських ро­біт передусім потрібно висловити власне бачення щодо розуміння вказаних понять.

У словниках поняття «статус» визначається як: 1) правове становище осіб або організацій, установ тощо^[451]; 2) встановлене нормами права поло­ження його суб'єктів, сукупність їх прав і обов'язків^[452] ; 3) правове станови­ще громадян, державних і громадських органів, міжнародних організацій тощо^[453]; 4) сукупність прав і обов'язків, що визначають юридичний стан осо­би, державного органу чи міжнародної організації, комплексний показник становища певного прошарку, групи чи індивідів в соціальній системі, один із найважливіших параметрів соціальної стратифікації^[454] та ін.

Отже, можна дійти висновку про те, що: по-перше, категорія «статус» ви­користовується для характеристики як фізичних, так і юридичних осіб (бе­ручи до уваги тематику цієї монографії, у подальшому досліджуватиметься правовий статус саме фізичних, а не юридичних осіб); по-друге, ця категорія використовується для визначення структурних елементів, що становлять її зміст (наприклад, сукупність прав і обов’язків осіб). У зв'язку з відсутністю єдності серед науковців щодо виділення окремих змістових елементів ста­тусу є актуальною й проблема визначення поняття «правовий статус» через його змістові елементи.

Так, під правовим статусом у науковій літературі розуміють: передба­чену законодавством систему взаємопов’язаних прав, законних інтересів і обов’язків суб’єкта права^[455]; систему законодавчо встановлених і гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов’язків суб’єкта суспільних відносин^[456]; систему закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державною прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких ін­дивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві^[457]; систему прав, свобод і обов’язків, які знайшли чітке правове закріплення в нормах права^[458]; правовий стан людини, що відо­бражає її фактичне положення у взаємовідносинах із суспільством і держа- вою^[459]; сукупність прав і свобод, обов’язків і відповідальності особистості, що встановлюють її правовий стан у суспільстві^[460]та ін.

Отже, правовий статус — це насамперед правове становище особи щодо інших учасників суспільних відносин. Правовим він називається тому, що стан особи в суспільстві визначається юридичними нормами, які опосеред­ковують багаторядні зв'язки людини із соціальним середовищем^[461]. Проте можемо констатувати, що вчені не мають єдиної думки щодо елементів пра­вового статусу. Видається, що намагання їх систематизувати призвели до того, що деякі науковці, визначаючи правовий статус, розуміють його в ши­рокому й вузькому значеннях, а інші — поряд із терміном «правовий статус» уживають термін «правове положення» як більш широку категорію відносно правового статусу або ж розглядають поняття «правове положення» як пра­вовий статус у широкому значенні.

Так, В. В. Лазарєв зазначає: «У широкому сенсі слова під правовим ста­тусом особи розуміються юридично закріплений стан людини в суспільстві, її права і свободи, обов'язки і відповідальність, встановлені законодавством і гарантовані державою. У структуру правового статусу юристи часто вво­дять і такі елементи, як законні інтереси, правові принципи, правовідносини загального (статутного) типу, правосуб'єктність.

Щодо співвідношення поняття правового статусу з терміном «право­ве положення», наприклад, Н. В. Вітрук зауважує, що категорія «правовий статус особи» є більш вузькою, оскільки виступає частиною (ядром) по­няття «правове положення особи»^[463]. С. С. Алексєєв з цього приводу вка­зує, що «правовий статус асоціюється зі стабільним правовим станом суб'єкта, а правове положення розглядається як динамічний розвиток су­купності прав і обов'язків особи, що зумовлений її вступом до тих чи інших правовідносин»^[464].

О. Ф. Скакун теж розрізняє ці поняття за змістом. Учена доводить, що правове положення поєднує як правовий статус, так і сукупність правових зв'язків, у яких перебуває суб'єкт^[465]. На переконання О. Ф. Скакун, правовий статус визначає межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни правового положення суб'єкта права; становить основу правового положення — більш широкої категорії, яка охоплює основні характеристики стану суб'єкта пра­ва в державі. Правовий статус і правове положення різняться не тільки за обсягом (кількість структурних елементів правового положення ширша, ніж правового статусу), а й за ступенем пов'язаності із соціальними умовами. Правовий статус виражає можливе й належне у збагненні досягнутої сус­пільством свободи, а правове положення — ще й реальне, дійсне, суще — у вигляді громадянства, правосуб'єктності, відповідальності, гарантій як соці­ально-юридичної форми свободи, що поєднує її юридичну та соціальну сто­рони. На думку вченої, правовий статус юридично більш чіткий, однак без наповненості всіма елементами правове положення особи залишається фор­мальним, а не реальним, бажаним, а не дійсним^[466].

Проте більшість науковців ототожнює обидва ці поняття, вказуючи, що їх розрізнення є методологічно й категоріально некоректним, оскільки термін «статус» у перекладі з англійської означає «положення», а з латинської мови тлумачиться як «положення, стан чого-небудь або будь-кого: «статус людини», «статус особи», «статус громадянина», «статус органу» тощо»^[467].

Так, на переконання M. І. Матузова, поняття «правовий статус» і «пра­вове положення» особистості рівнозначні та взаємозамінні, виходячи з кон­тексту, стилістичної переваги, використовують той або інший вираз. В їх поділі немає особливої потреби, значеннєве подвоєння терміна не сприяє чіткому сприйняттю й аналізу однієї з ключових категорій правознавства. Розходження варто здійснювати не між правовим статусом і правовим по­ложенням тієї самої особи, а між правовим статусом (положенням) різних осіб або організацій^[468].

Тим часом саме M. І. Матузов є одним із тих, хто подав найширше ро­зуміння правового статусу з токи зору його елементного складу. У струк­туру цього поняття вчений умістив такі елементи: 1) правові норми, що встановлюють цей статус; 2) правосуб'єктність; 3) основні права й обов'язки; 4) законні інтереси; 5) громадянство; 6) юридичну відповідальність; 7) пра­вові принципи; 8) правовідносини загального (статусного) типу^[469].

Так само широко трактує правовий статус Ю. А. Чеботарьова. Вчена роз­глядає його як складну систему, розгорнуту в часі (тимчасова послідовність подій), для якої важливий не лише «набір» її складових, а й характер взаємо­дії між ними. До структури правового статусу вчена вводить такі елемен­ти: 1) правові норми, що встановлюють даний правовий статус; 2) правові принципів, властиві даному інституту; 3) правосуб'єктність; 4) основні пра­ва, свободи і обов'язки окремої особи; 5) гарантії прав, свобод і обов'язків; 6) громадянство; 7) юридичну відповідальність^[470].

За такого широкого трактування правового статусу, дійсно, немає по­треби в розмежуванні понять «статус» і «положення» за змістом. Учені ж, які розглядають правовий статус і правове положення як поняття-синоніми, але водночас відносять до їх змісту лише суб'єктивні права, законні інтер­еси та обов'язки, на нашу думку, штучно звужують характеристику особи як суб'єкта права, не враховують усі сторони її правового положення щодо інших учасників суспільних відносин.

Як спроба вирішення теоретичного спору щодо елементів правового статусу заслуговує на увагу позиція О. А. Лукашевої, яка елементи правого статусу особи поділяє на основні та додаткові. До основних елементів вчена відносить права та обов'язки. Додаткові елементи, на її думку, слід вважа­ти або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або елементами, вторинними щодо основних (так, юридич­на відповідальність вторинна по відношенню до обов'язків, без обов'язків немає відповідальності), або категоріями, які далеко виходять за межі право­вого статусу (система гарантій)^[471].

О. Ф. Скакун запропонувала інше вирішення питання — шляхом виділен­ня трьох складових правового положення громадян: передстатусних елементів (правосуб'єктність, громадянство); статусних (суб'єктивні права, законні інтер­еси, юридичні обов'язки); післястатусних (юридична відповідальність, гарантії здійснення прав і обов'язків та притягнення до юридичної відповідальності)^[472].

Як бачимо, позиції науковців з приводу віднесення тих чи інших елемен­тів до структури правового статусу є вельми різними. Однак слід зауважити, що, попри широкий спектр поглядів, майже всі вчені виділяють у структурі правового статусу права та обов'язки. Відносно решти елементів їх позиції істотно відрізняються.

Зважаючи на вищевикладене, можна погодитися з тим, що поняття «ста­тус» і «положення» етимологічно (за походженням) збігаються. Однак є тео­ретична і практична потреба тлумачення правового статусу в широкому та вузькому значеннях для термінологічного відображення особливостей осіб як суб'єктів правовідносин. Тому вбачається обґрунтованим підтримати по­зицію О. Ф. Скакун щодо виділення трьох складових правового положен­ня (статусу — у широкому значенні) громадян: передстатусних, статусних і післястатусних елементів. Саме такий підхід вченої надалі використову­ватиметься в дослідженні як базовий для вивчення правового статусу за­суджених до громадських робіт. Обрана позиція обґрунтовується такими міркуваннями.

Загалом стосовно фізичних осіб у правовій доктрині розглядаються кіль­ка видів (груп) правового статусу залежно від обраних критеріїв: а) загаль­ний, або конституційний; б) спеціальний, або родовий; в) індивідуальний;

г) статус іноземців, осіб без громадянства або з подвійним громадянством;

д) галузевий тощо^[473].

Правовий статус засудженого є різновидом спеціального^[474], який, по- перше, базується на загальному, а по-друге, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають кримінальні покарання^[475], зокрема, громадські роботи.

Спеціальний правовий статус засудженого доповнює або обмежує його загальний правовий статус, тобто корегує його^[476]. На відміну від загально­го, спеціальний статус засудженого мінливий, має перехідний характер^[477] за­лежно від поведінки винного під час відбування покарання^[478].

Традиційно щодо правового статусу засудженого більшість вітчизняних учених у галузі кримінально-виконавчого права єдині в погляді стосовно наяв­ності в його структурі таких елементів, як: суб’єктивні права, законні інтереси та обов’язки засуджених^[479]. У загальному вигляді правовий статус засуджено­го визначається як заснована на загальному статусі громадян держави й за­кріплена в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність його прав, законних інтересів та обов’язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки винного під час його відбування^[480].

Спираючись на вищевикладене і на підхід, запропонований О. Ф. Скакун щодо елементів правового положення (статусу — у широкому значенні), та зважаючи на поставлену мету — розглянути особливості правового статусу засудженого до громадських робіт, зазначимо таке.

Вважаємо, що правовий статус таких засуджених варто розглядати че­рез такі його змістовні елементи, як: правосуб’єктність (передстатусний елемент); суб’єктивні права та юридичні обов'язки (статусні елементи); юридична відповідальність (післястатусний елемент). Також до статусних елементів слід долучити ще один — правообмеження, характерні для засу­джених до громадських робіт, про що докладніше йтиметься далі.

Вивчення правового статусу засуджених до громадських осіб слід розпо­чати з його передстатусного елемента — правосуб'єктності.

Такий елемент правового статусу засудженого, як правосуб'єктність від­носиться до умов отримання цього статусу, є передстатусним. Він є важли­вим «опорним» інститутом (фундаментом) оволодіння правовим статусом. Правосуб’єктність фізичної особи — це передбачена нормами права здат­ність (можливість) особи бути учасником правовідносин^[481], у тому числі кримінально-виконавчих.

Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус конкрет­ної особи, зокрема, засудженої до громадських робіт. Правосуб’єктність означає, що коріння прав та обов’язків знаходиться в самому суб’єкті права, а не випливає лише з норм об’єктивного (позитивного) права. Вона сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів (економічного, політичного та ін.); має конкретизований (правовий) харак­тер і тим самим визначає галузевий статус особи^[482].

Правосуб’єктність — це збірна категорія. Вона містить три елементи^[483]: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність.

Особливість правосуб’єктності засудженого до громадських робіт по­лягає в тому, що деліктоздатність може передувати настанню повної дієз­датності. Адже громадські роботи можуть призначатися особі, яка досягла 16 років (ч. 1 ст. 100 КК України), а повна дієздатність настає лише з 18 років. Також передумовою деліктоздатності (кримінальної відповідальності) засу­дженого є його осудність, тобто здатність під час вчинення злочину усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України).

Слід зауважити, що M. І. Матузов взагалі відносить осудність до чет­вертого елемента правосуб’єктності, таке розчленовування поняття, на його думку, сприяє глибшому з’ясуванню змісту правового статусу особи^[484].

Таким чином, правосуб’єктність — це можливість або здатність осо­би бути суб’єктом права з усіма наслідками, що випливають звідси. Саме правосуб’єктність є однією з обов’язкових юридичних передумов правовід­носин, у тому числі кримінально-виконавчих. Без правосуб’єктності право­вий статус був би лише «на папері».

Основу правового статусу засуджених до громадських робіт станов­лять правообмеження, суб’єктивні права та юридичні обов’язки (статусні елементи).

Потреба введення до дослідження правового статусу засуджених до громадських робіт правообмежень обґрунтовується таким. Можна ствер­джувати, що під час відбування покарання засудженим йому, крім певно­го комплексу прав та обов’язків, притаманні також певні правообмеження, адже, згідно з КК України, саме в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого полягає будь-який вид покарання (ч. 1 ст. 50). Крім того, наявність обмежень загального правового статусу є одним із крите­ріїв, що визначає правовий статус особи як спеціальний^[485], зокрема, статус засудженого.

Термін «обмеження», згідно зі словниками, тлумачиться як «прави­ло, настанова, що обмежує чиї-небудь права, дії»^[486]. Обмежувати — вста­новлювати певні межі чого-небудь; не допускати поширення чого-небудь; локалізувати^[487]; поставити в які-небудь рамки, межі; визначити певними умовами^[488] тощо. Обмеження, встановлені на підставі юридичних норм, на­бувають значення правових.

В. А. Мальков тлумачить правове обмеження як правовий зміст противо­правного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб'єкта та суспільних інтересів в охороні та захисті; це встановлені в праві границі, у межах яких суб'єкти повинні діяти, вилучення певних можливостей у ді­яльності особи^[489].

В. І. Гойман трактує обмеження права (свободи) як «здійснюване відпо­відно до передбачених законом підстав і в установленому порядку звуження його обсягу»^[490].

Більш широке тлумачення надає М. І. Панов, визначаючи «обмеження юридичні» як встановлені законом вилучення з правового статусу грома­дянина через певні (визначені) обставини. Вони утискають свободу й ін­тереси особи, проте завжди мають превентивний характер, застерігають від можливих несприятливих наслідків як суб'єктів, відносно яких діють обмеження, так і інших осіб^[491]. Таке визначення є більш вдалим для засто­сування в кримінально-правому та кримінально-виконавчому праві. Як зауважує В. А. Мальков, саме словосполучення «утискають свободу й ін­тереси особи», точніше, термін «утискати» містить жорсткі примусові еле­менти й може певною мірою характеризувати лише запобіжні заходи та покарання^[492].

Таким чином, правообмеження засудженого до громадських робіт, тоб­то визначені законом обмеження прав і свобод, є важливим елементом його правового статусу, вони випливають з умови реалізації карального впливу під час застосування покарання.

Правообмеження засуджених можна поділити на основні, тобто такі, що входять до змісту покарання, та режимні, пов'язані з порядком та умовами відбування покарання.

До основних правообмежень засуджених до громадських робіт нале­жать обмеження: права на відпочинок (як природного, так і конституційно­го права); права на одержання винагороди за працю; свободи вибору праці. Сутність таких правообмежень розглянуто у підрозділі 2.1 монографії, тому докладніше зупинимося на режимних правообмеженнях засуджених.

З огляду на відносну м'якість цього покарання, фактично єдиним за­конодавчо передбаченим режимним правообмеженням засуджених до гро­мадських робіт є обмеження в конституційному праві вільно залишати територію України (ч. 1 ст. 33 Конституції України). Так, згідно з ч. 4 ст. 37 КВК України, засудженим до громадських робіт забороняється без дозволу КВІ виїжджати за межі України. Втім є виняток з цього правила. Відповідно до Інструкції, працівник КВІ може надати засудженим особам дозвіл на ви­їзд за межі України, проте лише в таких випадках: а) у разі направлення їх у відрядження з місця роботи; б) за потреби проходження курсу лікування, в) у разі смерті близького родича (подружжя, батьків, дітей, усиновителів, усиновлених, рідних братів і сестер, діда, баби, онуки). Причому для отри­мання дозволу засуджені обов'язково мають підтвердити документально за­значені випадки. У разі прийняття рішення про надання засудженій особі дозволу на виїзд за межі України (відмову в наданні дозволу на виїзд) пра­цівник КВІ виносить мотивовану постанову, яка видається засудженій особі (пп. 5.7 п. 5 р. ІІ Інструкції).

Окрім правообмежень, важливу роль у правовому статусі засуджених відіграють їхні суб'єктивні права і обов'язки.

Оскільки основою спеціального правового статусу засуджених виступає загальний правовий статус громадян держави, то права і обов'язки громадян різним чином проявляються й у правовому положенні засуджених. Таких форм прояву три. Права й обов'язки громадян держави можуть бути: 1) у повному обсязі збережені в правовому статусі засудженого; 2) повністю від­сутніми; 3) змінені (трансформовані) у зв'язку з відбуванням покарання^[493].

У науці кримінально-виконавчого права під суб'єктивним правом засу­дженого традиційно розуміється закріплена законом і гарантована держа­вою можливість певної поведінки засудженого або користування певними соціальними благами, що забезпечуються юридичними обов’язками по­садових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб’єктів пра­вовідносин, що виникають при цьому^[494]. Тобто зміст суб’єктивного права охоплює: 1) можливість засудженого вільно користуватися соціальни­ми благами у межах, встановлених правом; 2) можливість вимагати вико­нання кореспондуючих даному праву обов’язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб’єктами кримінально-виконав­чих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб’єктивного права^[495].

Суб’єктивні права засуджених до громадських робіт можна поді­лити на основні (тобто ті, що властиві засудженим до усіх видів по­карань^[496]) та специфічні (які дають можливість відрізняти правовий статус особи, на яку вони розповсюджуються, від правового статусу інших осіб^[497]).

Перелік основних прав засуджених передбачено ст. 8 КВК України (що підкреслено й у найменуванні статті — «Основні права засуджених»). Як за­значалося, вони поширюються на засуджених до кожного з існуючих видів покарання, проте зміст таких прав засуджених може істотно розрізнятися залежно від призначеного виду покарання^[498]. Засуджені до громадських ро­біт через відсутність ізоляції від суспільства у режимі відбування покарання фактично реалізовують такі права самостійно і не потребують окремої пра­вової регламентації порядку їх здійснення.

За ст. 8 КВК України, засуджені, зокрема до громадських робіт, мають право:

— на отримання інформації про свої права й обов’язки, порядок і умо­ви виконання та відбування призначеного судом покарання;

— на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

— звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасни­ком яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних орга­нізацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, ОМС та об'єднань громадян;

— давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропо­зиціями, заявами та скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати від­повідь мовою звернення вона дається українською мовою з пере­кладом відповіді мовою звернення, що забезпечується органом або установою виконання покарань;

— на охорону здоров'я в обсязі, встановленому Основами законо­давства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, передбачених законом. Охорона здоров'я забезпечується систе­мою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допо­моги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки вна­слідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, мо­жуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від указаних захворювань;

— на соціальне забезпечення, у тому числі на отримання пенсій відпо­відно до законів України;

— на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у га­лузі права, які за законом мають право на надання правової допомо­ги особисто чи за дорученням юридичної особи;

— засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з диплома­тичними представництвами та консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, — з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи ор­ганізаціями, які здійснюють їх захист.

Згідно із ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (від 23 червня 2005 року № 2713-IV), посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов’язані забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтер­есів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконан­ня та відбування кримінальних покарань (п. 2 ч. 1 ст. 18).

Слід зауважити, що законодавчо передбачені права без встановлених гарантій їх реалізації, зі слів О. Ф. Скакун, «перетворюються на своєрід­ні «заяви про наміри», які не мають жодної цінності ні для людини, ні для суспільства»^[499]. Правовий статус, не забезпечений гарантіями, є формаль­ним, а не реальним^[500].

У наукових працях під гарантіями розуміють: 1) систему соціально-еко­номічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист прав, сво­бод та обов’язків осіб^[501]; 2) правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується реалізація прав і свобод громадян^[502]; 3) передба­чені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність пове­дінки суб’єктів суспільних відносин^[503].

О. І. Ткачук виділяє такі ознаки поняття гарантій: по-перше, термін «га­рантія» застосовується для позначення умов, способів чи засобів, які різ­номанітні за природою та характером, за допомогою яких здійснюється забезпечення прав, свобод чи законних інтересів певної особи, а також за­безпечення виконання покладених на цю особу обов’язків; по-друге, вони спрямовані на: створення умов для реалізації прав, обов’язків, свобод та ін­тересів; охорону прав, обов’язків, свобод та інтересів та їх захист; по-третє, поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних фак­торів, спрямованих на забезпечення та реалізацію прав, обов’язків, свобод та інтересів, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або не­належного здійснення; по-четверте, сутність гарантій полягає не лише у проголошенні тих чи інших умов (засобів, способів) у нормах права, а й у реальній їх дії за допомогою примусу; по-п’яте, гарантії забезпечують пере­хід до реального здійснення можливостей, закріплених у загальних і спеці­альних нормативно-правових актах^[504].

Розглянемо зазначені права засуджених до громадських робіт з точки зору наявності створених державою умов для їх забезпечення.

Першим є право засудженого на отримання інформації про свої пра­ва і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного су­дом покарання. Якщо законодавець формулює вказане положення як право засудженого, то має кореспондувати цьому праву обов'язок, у даному ви­падку — КВІ як органу виконання покарання, надавати засудженому таку ін­формацію у будь-який час і в тому виді, в якому цього вимагає засуджений. Але кримінально-виконавче законодавство не містить жодних положень, які б забезпечували можливість реалізації засудженим цього права^[505]. Єдиним передбаченим обов'язком КВІ щодо часткової реалізації вказаного права є те, що із засудженим (під підписку) має проводитися бесіда, під час якої роз'яснюються порядок та умови відбування покарання, повідомляється про стягнення, які можуть бути накладені, про відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт (пп. 5.1 п. 5 р. ІІ Інструкції спрямований на реалізацію ч. 5 ст. 36 КВК України). Проте жодного слова про надання ін­формації таким засудженим про їхні права немає.

Інакше кажучи, якщо засудженому відмовили у реалізації права на отримання інформації, відсутні будь-які механізми, за допомогою яких можна зобов'язати відповідних посадових осіб надати особі витребувану інформацію^[506].

Право засуджених на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості, кореспондується з певними обов'язками і відповідальністю персоналу КВІ як структурного елемента Державної кримінально-виконавчої служби України. Так, згідно зі ст. 16 ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», персонал цієї служби зобов'язаний додержуватися норм професійної етики, гуманно ставити­ся до засуджених і осіб, узятих під варту. Жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в ор­ганах, установах виконання покарань і слідчих ізоляторах. Особи рядово­го і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, узятих під варту, або вчинили дії, що принижують їхню людську гідність, притягуються до відпо­відальності згідно із законом. У разі вчинення таких дій особа рядового чи начальницького складу або працівник кримінально-виконавчої служби під­лягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвину­вальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

Право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до органів і осіб, передбачених у п. 3 ч. 1 ст. 8 КВК України, за­судженими до громадських робіт, як і до інших не пов’язаних з ізоляцією від суспільства покарань, реалізовується самостійно. Самостійно реалізується засудженими до даного покарання і право на правову допомогу.

КВК України також передбачено право засуджених давати пояснен­ня і вести листування, звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами й отримувати на них відповіді рідною мовою (мовою звернення). Останнє має забезпечується органом або установою виконання покарань, в цьому випадку — КВІ.

Також варто звернути увагу на реалізацію права засуджених на охорону здоров’я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охо­рону здоров’я, за винятком обмежень, передбачених законом.

Відповідно до пп. 5.7 п. 5 р. ІІ Інструкції, дозвіл на виїзд засудженого до громадських робіт за межі України за потреби проходження курсу лікуван­ня надається на розсуд КВІ. Тобто засуджений обмежений у праві отримува­ти медичну допомогу за кордоном.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я^[507], кожний громадянин України має право на медичний догляд, який є необхід­ним для підтримання здоров’я людини, та на кваліфіковану медичну допо­могу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я (пп. а, д ч. 1 ст. 6). Зважаючи на те, що особа не обмежується у реалізації цих прав територією України, вона може отримувати певну медичну допомогу за кордоном. Стосовно за­суджених, то прямі обмеження щодо місця отримання медичної допомоги обґрунтовано встановлені щодо засуджених до покарань, пов’язаних з ізо­ляцією від суспільства, зважаючи на підвищений ступінь суспільної не­безпеки таких осіб і вчинених ними злочинів. Зокрема, згідно з ч. 5 ст. 116 КВК України, засуджений до позбавлення волі має право звертатися за кон­сультацією та лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Консультування та лікування в таких випадках здійснюються в медичних частинах колоній за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медичної частини.

Проте наявність таких обмежень щодо засуджених до громадських робіт вважаємо необґрунтованою. Зважаючи на те, що здоров’я людини відповід­но до Конституції України (ч. 1 ст. 3), поміж іншого, є найвищою соціаль­ною цінністю, а покарання у виді громадських робіт призначається особі, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та не потребує ізоляції від суспільства, вона не має обмежуватися у праві виїжджати закордон для лікування у разі наявності на це реальної потреби, за умови згоди лікуваль­ного закладу прийняти таку особу на лікування.

Тому вважаємо, що слід внести такі зміни до Інструкції. Вилучити з пп. 5.7 п. 5 р. ІІ Інструкції слова «при потребі проходження курсу лікуван­ня». Доповнити п. 5 р. ІІ Інструкції таким підпунктом: «Працівник інспекції надає дозвіл засудженій особі на виїзд за межі України при потребі прохо­дження курсу лікування, за умови згоди іноземного лікувального закладу прийняти таку особу на лікування, що обов’язково має підтверджуватися документально. У цьому випадку кримінально-виконавча інспекція за міс­цем проживання засудженої особи призупиняє виконання покарання на пе­ріод проходження засудженою особою лікування за межами України».

Наступне право засуджених — право на соціальне забезпечення, у тому числі на отримання пенсій відповідно до законів України. Розглядаючи це право засуджених, слід звернути увагу на те, що законодавчого визначення терміна «соціальне забезпечення» в Україні немає^[508]. Ч. 1 ст. 46 Конституції України проголошує, що «громадяни мають право на соціальний захист, що охоплює право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не залежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених зако­ном». Виходячи з цього положення Конституції, право на соціальне забез­печення є елементом права на соціальний захист. Утім поняття «соціальний захист» у вітчизняному законодавстві є теж невизначеним. Відсутність за­конодавчого поняття «соціальне забезпечення» та поняття «соціальний за­хист» у розумінні диспозиції вищезазначеної статті Основного Закону, а також інші проблеми понятійного апарату у сфері соціального забезпечення є предметом наукового дослідження широкого кола вчених^[509].

С. М. Прилипко у докторській дисертації зазначає, що в сучасних умо­вах право на соціальне забезпечення визнається фундаментальним, водно­час воно є найбільш проблематичним серед соціальних конституційних прав. Право на соціальне забезпечення — одне з основних прав громадян, воно га­рантується відповідними організаційно-правовими формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум^[510].

Визначення соціального забезпечення знаходимо у працях В. С. Андрєєва^[511]; М. Д. Бойка^[512]; К. Н. Гусова^[513]; Б. І. Єташківа^[514]; В. Ш. Шайхатдинова^[515] та бага­тьох інших, проте єдності в таких визначеннях немає. Зважаючи, що проблема визначення соціального забезпечення виходить за межі нашого дослідження, надамо його визначення, запропоноване С. М. Прилипко, який, на нашу дум­ку, всебічно тлумачить це поняття. Вчений формулює, що право на соціальне забезпечення — це визнане Конституцією України, міжнародним співтовари­ством і гарантоване державою Україна право людини на отримання соціаль­ної допомоги та підтримки, задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб в обсязі, потрібному для гідного життя, у тих випадках, якщо у зв'язку з впливом соціального ризику громадянин з не залежних від нього причин не має джерел і засобів існування^[516].

Загалом право на соціальне забезпечення — одне з природних прав лю­дини, що обумовлене ходом розвитку людини в суспільстві, визнане світо­вим співтовариством і закріплене в таких міжнародно-правових актах, як: Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 22), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року (ст. 9), Європейська со­ціальна хартія (переглянута 1996 року) (ст. 12). Його термінологічна неви­значеність у законодавстві може бути перепоною для забезпечення повної реалізації щодо засуджених, а надто до позбавлення волі.

Загалом права засуджених хоч і мають законодавче закріплення, проте не всі вони й не у повному обсязі забезпечуються на практиці через ненала- годжений правовий механізм реалізації, охорони та захисту (поновлення в разі порушення; притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Як зазначалося, поряд із загальними (основними) правами, до право­вого статусу засуджених належать і специфічні права. Щодо засуджених до громадських робіт, то їхні специфічні права законодавцем в окрему право­ву норму не винесено, їх слід виокремлювати з норм, що регламентують по­рядок та умови виконання цього покарання. Такі норми передбачено у КВК України та в Інструкції.

Для зручності сприйняття пропонуємо специфічні права засуджених до громадських робіт поділити на дві групи. До першої віднесемо права за­суджених, пов'язані з порядком відбування покарання у виді громадських робіт, до другої — права, пов'язані з виконанням ними суспільно корисної праці. Розглянемо права кожної з груп детальніше.

1. Права засуджених, пов’язані з порядком відбування покарання:

1) право на звільнення від подальшого відбування покарання у виді гро­мадських робіт у передбачених законом випадках.

Таким правом, згідно з ч. 3 ст. 37 КВК України, пп. 2.14 п. 2 р. ІІ Інструкції, користуються:

а) особи, яких після постановлення вироку визнано інвалідами першої або другої групи;

б) особи, які після постановлення вироку досягли пенсійного віку;

в) жінки, які після постановлення вироку завагітніли;

г) особи, які під час відбування покарання захворіли на психічну чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання.

Щодо таких осіб КВІ направляє до суду подання про звільнення їх від подальшого відбування покарання;

2) право, за наявності поважних причин не вийти на виконання суспіль­но корисних робіт або (і) не з'явитися до КВІ у призначений строк (напри­клад, за викликом або для реєстрації) (пп. 8.2.2, 8.3 п. 8 р. ІІ Інструкції).

Загалом «поважні причини» є оціночним поняттям. Тому в кожно­му конкретному випадку КВІ визначає, чи є та чи інша причина поваж­ною, фактично на власний розсуд, головне, щоб вона мала документальне підтвердження.

Водночас щодо поважних причин неявки засудженої особи до КВІ в Інструкції все-таки передбачено орієнтовний перелік їх видів. Так, поваж­ними причинами неявки засудженої особи до КВІ у призначений строк ви­знаються: а) несвоєчасне одержання виклику; б) хвороба; в) інші обставини, що фактично позбавляють її можливості своєчасно прибути за викликом і є документально підтвердженими.

Проте щодо поважних причин невиходу на виконання суспільно корис­них робіт схожого положення в Інструкції не міститься. За аналогією ними можуть бути будь-які обставини, що фактично позбавляють засудженого можливості своєчасно прибути за місцем виконання суспільно корисних ро­біт і є документально підтвердженими;

3) право на отримання довідки про відбуття покарання або про звіль­нення від нього. Відповідно до ч. 6 ст. 153 КВК України, пп. 7.6 п. 6, пп. 10.7 п. 10 р. ІІ Інструкції, засудженому до громадських робіт за його вимогою може видаватися довідка про відбуття покарання або про звільнення від нього.

2. Права засуджених, що пов’язані з виконанням ними суспільно корисних робіт:

1) право відбувати покарання, в тому числі виконувати суспільно корис­ну працю, за місцем проживання (ч. 1 ст. 36 КВК України, пп. 1.7 п. 1 р. ІІ Інструкції). Це право кореспондується з обов’язком КВІ виконувати по­карання у виді громадських робіт за місцем проживання засудженого, без права за жодних обставин передавати виконання цього покарання іншому підрозділу КВІ (пп. 1.2 п. 1 р. ІІ Інструкції).

Право засудженого відбувати покарання за місцем проживання забез­печується й тим, що зі зміною ним місця проживання, яка передбачає пере­їзд до іншої адміністративно-територіальної одиниці (на територію якої не розповсюджуються повноваження виконання щодо нього громадських ро­біт відповідним підрозділом КВІ за старим місцем проживання), засуджений ставиться на облік у підрозділі КВІ та продовжує відбувати покарання за но­вим місцем проживання (пп. 4.4, 4.12, 4.13 п. 4 р. ІІ Інструкції).

Так само і суспільно корисна праця засудженому до громадських робіт має надаватися лише за місцем його проживання. Для цього КВІ заздале­гідь зобов’язана погодити з ОМС перелік підприємств, на яких засуджені відбуватимуть громадські роботи (ч. 5 ст. 36 КВК України, пп. 5.2 п. 5 р. ІІ Інструкції). У разі неможливості забезпечити такою роботою засудженого за місцем проживання, наприклад, через брак вакантних робочих місць, як зауважує М. Я. Гуцуляк, процес виконання покарання щодо такого засудже­ного має бути призупинено^[517];

2) право виконувати суспільно корисну роботу не більш як чотири годи­ни на день, а неповнолітнім — дві години на день (ч. 2 ст. 38 КВК України). Законодавство не передбачає винятків, коли кількість таких годин може бути збільшена;

3) право виконувати суспільно корисну роботу у вільний від осно­вної роботи чи (та) навчання час (ч. 1 ст. 36 КВК України, пп. 1.7 п. 1 р. ІІ Інструкції).

Відповідно до Інструкції, залежно від часу роботи (навчання) засудже­ної особи на основній роботі та режиму роботи підприємства за місцем відбування покарання власник підприємства щомісячно складає графік від­бування громадських робіт (пп. 7.2 п. 7 р. ІІ ).

Таким чином, суспільно корисні роботи засудженим до громадських робіт мають надаватися (організовуватися) винятково в час, вільний від їх основної роботи (навчання). Урахування режиму роботи підприємства за місцем відбування покарання має лише другорядний характер. Тому якщо режим роботи підприємства за місцем відбування покарання та режим основної роботи (навчання) засудженого несумісні з точки зору організації виконання суспільно корисних робіт засудженим і контролю за його робо­тою, то КВІ має направити засудженого для відбування покарання до іншого підприємства за місцем його проживання;

4) право засудженого виконувати суспільно корисну працю, яка є для нього посильною, тобто відповідною віку, стану загального здоров'я та фі­зичним даним засудженого. Це право засудженого не має прямого нор­мативно-правового закріплення, хоча, безумовно, його потребує. Воно є запорукою реалізації принципів кримінально-виконавчого законодавства, зокрема, гуманізму й індивідуалізації виконання покарань;

5) право засудженого виконувати суспільно корисну працю, не пов'язану зі шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров'я (пп. 6.7 п. 6 р. ІІ Інструкції). Це право тісно пов'язане та доповнює право засудженого вико­нувати суспільно корисну працю, яка є для нього посильною.

Для забезпечення права, що розглядається, КВІ та власник підприємства за місцем виконання суспільно корисних робіт під час організації праці за­суджених мають ураховувати положення таких нормативно-правових актів:

— Наказу МОЗ України «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важко­сті та напруженості трудового процесу» від 27 грудня 2001 року № 528^[518];

— Наказу МОЗ «Про затвердження Переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх» від 31 березня 1994 року № 46^[519];

— Наказу МОЗ «Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок» від 29 грудня 1993 року № 256^[520];

6) право на відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я під час виконання громадських робіт (ч. 3 ст. 39 КВК України, пп. 6.8 п. 6 р. ІІ Інструкції). Законодавець не встановлює спеціального порядку відшкоду­вання такої шкоди засудженому, а лише зазначає, що воно здійснюється від­повідно до законодавства про страхування від нещасного випадку.

Наступним елементом правового статусу засуджених є їхні юридич­ні обов'язки — встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку, дотри­мання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб^[521].

Зміст юридичних обов’язків становлять два елементи: 1) потреба вчи­нення певних дій; 2) необхідність утримання від заборонених законом дій. Таким чином, юридичними обов’язками слід визнавати не лише зобов’язуючі (позитивно зобов’язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов’язуючі) норми. Заборони для засуджених мають розглядатися як різновид обов’язків, а саме як обов’язок утримуватися від указаних у законі дій^[522].

Юридичні обов’язки засуджених до громадських робіт можна також по­ділити на основні (загальні) (тобто такі, що властиві засудженим до усіх ви­дів покарань^[523]) та специфічні (що дають можливість відрізняти правовий статус особи, на яку вони розповсюджуються, від правового статусу інших осіб^[524]).

Ч. 1 ст. 9 КВК України передбачає основні обов’язки засуджених. Відповідно до цієї статті засуджені (у тому числі до громадських робіт) зобов’язані:

— виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, передбачених для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність ін­ших осіб;

— виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконан­ня покарань;

— ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують устано­ви виконання покарань, а також до інших засуджених;

— з’являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Специфічні обов’язки засуджених до громадських робіт передбачено ч. 1 та ч. 4 ст. 37 КВК України, згідно з якими засуджені зобов’язані:

— додержуватися встановлених відповідно до законодавства порядку й умов відбування покарання;

— сумлінно ставитися до праці;

— працювати на визначених для них об’єктах і відпрацьовувати вста­новлений судом строк громадських робіт;

— з’являтися за викликом до КВІ;

— повідомляти КВІ про зміну місця проживання;

— періодично з’являтися на реєстрацію до КВІ;

— не виїжджати за межі України без дозволу КВІ.

В Інструкції вказано ще один обов’язок засудженого (пп. 5.3 п. 5 р. ІІ), а саме не порушувати громадський порядок.

О. В. Ткачова для більш чіткого уявлення про обов’язкові правила пове­дінки засудженого приписи щодо його певних обов’язків зводить до трьох груп: 1) обов’язки у сфері дотримання правил поведінки загального харак­теру; 2) обов’язки у сфері дотримання порядку реєстрації та підтримання зв’язків з органами КВІ; 3) обов’язки, що стосуються ставлення до суспільно корисної праці^[525].

Підтримуємо думку О. В. Ткачової щодо доцільності проведення класифі­кації обов’язків засуджених до громадських робіт. Водночас пропонуємо нор­мативно встановлені обов’язки засуджених розглянути докладніше, з певними уточненнями та доповненнями, застосувавши інший підхід до цього питання.

Вважаємо, що обов’язки засуджених до громадських робіт доцільно роз­ділити на дві групи: обов’язки загального характеру та обов’язки, що стосу­ються їх ставлення до суспільно корисної праці.

1. Обов’язки засуджених загального характеру:

1) додержуватися встановлених відповідно до законодавства порядку й умов відбування покарання. Умови відбування перераховано у ч. 1 ст. 37 КВК України, за їх недодержання засуджені можуть притягатися до встанов­леної законом відповідальності (ст. 40 КВК України);

2) з’являтися за викликом до КВІ. Уперше засуджений має з’явитися за викликом КВІ (неповнолітній — з батьками або особою, яка їх замінює) для ознайомлення під підписку з вимогами щодо осіб, засуджених до гро­мадських робіт, і заповнення анкети (пп. 5.1 п. 5 р. ІІ Інструкції). Надалі кількість викликів засудженого до КВІ залежатиме від різних обставин ви- конання-відбування покарання. У разі неявки засудженого за викликом до КВІ без поважних причин працівник КВІ направляє до відповідних ОВС по­дання про його привід (пп. 2.11 п. 2 р. ІІ Інструкції).

Поважними причинами неявки засудженої особи до КВІ в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання виклику, хвороба й інші обстави­ни, що фактично позбавляють її можливості своєчасно прибути за викли­ком і є документально підтвердженими (ч. 1 ст. 37 КВК України пп. 8.3 п. 8 р. ІІ Інструкції);

3) з'явитися за направленням, виданим працівником КВІ, згідно з пп. 5.2

п. 5 р. ІІ Інструкції, для відбування покарання. Такий обов'язок засуджено­го прямо не передбачений у положеннях КВК та Інструкції, проте випливає з них.

Відповідно до пп. 5.2 п. 5 р. ІІ Інструкції: «Заздалегідь визначивши з ор­ганом місцевого самоврядування перелік підприємств, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, працівник КВІ не пізніше десятиден­ного строку з дня отримання копії вироку суду видає засудженій особі на­правлення на одне з цих підприємств, де вона відбуватиме покарання». Крім того, у направленні (додаток 24 до Інструкції) зазначається дата, з якого мо­менту засуджений має приступити до відбування покарання.

Виходячи з буквального тлумачення зазначеного й зважаючи на те, що громадські роботи передусім полягають у виконанні засудженим суспільно корисних робіт (ч. 1 ст. 36 КВК України), можна стверджувати, що фактично засуджений приступає до відбування покарання з моменту, коли розпочне виконання суспільно корисних робіт за місцем направлення;

4) працювати на визначених для них об'єктах і відпрацьовувати вста­новлений судом строк громадських робіт. На забезпечення цього обов'язку спрямовано таке. Відповідно до пп. 5.2 п. 5 р. ІІ Інструкції, працівник КВІ видає засудженому направлення на певне підприємство для відбування по­карання. Надалі власник підприємства за місцем відбування засудженим покарання погоджує з КВІ конкретний об'єкт, на якому засуджений відбува­тиме громадські роботи, та види робіт, що можуть ним виконуватися.

Контроль за виконанням засудженими особами визначених для них ро­біт здійснюють працівники КВІ та власники підприємств за місцем відбу­вання засудженими особами громадських робіт (пп. 2.4 п. 2 та пп. 6.2 п. 6

р. ІІ Інструкції). Працівники КВІ щомісячно інформуються власниками під­приємств за місцем відбування засудженими особами покарання про кіль­кість відпрацьованих ними годин і ведуть сумарний облік відпрацьованого засудженими особами часу (пп. 6.4 п. 6 та пп. 2.5 п. 2 р. ІІ Інструкції). Невихід засудженими більше двох разів протягом місяця на громадські роботи без поважних причини розглядається як один з видів ухилення від відбування покарання, наслідком якого може бути притягнення до кримінальної відпо­відальності (пп. 8.2.2 п. 8.2 та пп. 8.4 п. 8 р. ІІ Інструкції);

5) відпрацьовувати не менше 25 годин на місяць суспільно корисних робіт (ч. 2 ст. 38 КВК України). Такий обов'язок стосується як повноліт­ніх засуджених, так і неповнолітніх. Проте, на наше переконання, тут існує певна невідповідність карального впливу громадських робіт щодо вказа­них категорій засуджених. Адже громадські роботи можуть виконуватися повнолітніми засудженими по чотири години на день, а неповнолітніми — по дві години (ч. 2 ст. 38 КВК України). Тож, щоб відробити 25 годин на мі­сяць, неповнолітнім доведеться працювати частіше, ніж повнолітнім, тобто мінімальна загальна кількість днів, упродовж яких неповнолітній засудже­ний відбуватиме покарання, а отже, і зазнаватиме правообмежень, буде удві­чі більшою, ніж така сама кількість днів у повнолітніх.

Видається, що наявна певна недосконалість законодавства щодо відбу­вання цього покарання неповнолітніми, яка підвищує каральний вплив гро­мадських робіт щодо них, порівняно з повнолітніми засудженими, а отже, не відповідає принципам кримінально-виконавчого законодавства, зокре­ма, принципам гуманізму та рівності засуджених перед законом (ст. 5 КВК України). Задля справедливості мінімальна кількість відпрацьованих непо­внолітніми суспільно корисних робіт має становити 12 годин на місяць;

6) періодично з’являтися на реєстрацію до КВІ. Виконання цього обов'язку є однією з умов відбування покарання засудженими, порушення якої є підставою застосування КВІ до них застереження у вигляді письмо­вого попередження про притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 37 та ч. 1 ст. 40 КВК України);

7) повідомляти КВІ про зміну місця проживання. Виконання цьо­го обов’язку, як і попереднього, є однією з умов відбування покарання за­судженими, порушення якої також є підставою застосування КВІ до них застереження у вигляді письмового попередження про притягнення до кри­мінальної відповідальності (ч. 1 ст. 37 та ч. 1 ст. 40 КВК України).

Проте нормативно-правова регламентація обов’язку засудженого пові­домляти КВІ про зміну місця проживання, а також настання правових на­слідків такої зміни потребує певних уточнень.

Так, М. Я. Гуцуляк слушно звертає увагу на те, що з норм КВК України незрозуміло, коли засуджений має повідомити відповідну кримінально-вико­навчу інспекцію — до планованого переїзду чи після нього? По-друге, незрозу­міло, яким чином він має повідомити інспекцію про зміну місця проживання: телеграмою, листом чи особисто відвідати її. Також відсутні вказівки щодо терміну, протягом якого інспекція має бути повідомлена^[526]. Недоліки такої за­конодавчої регламентації не усунуто й у положеннях Інструкції.

Щоб уникнути труднощів на практиці, М. Я. Гуцуляк пропонує вста­новити обов’язок засудженому, який має намір змінити постійне місце проживання (що буде пов'язане з переїздом в інший район населеного пунк­ту або взагалі в інший населений пункт), попередити відповідну КВІ шляхом особистого відвідування не пізніше, ніж за п'ять днів до дати планованого переїзду^[527].

Цілком підтримуємо думку М. Я. Гуцуляк стосовно того, що засуджений має повідомити КВІ про зміну місця проживання шляхом саме особистого відвідування, адже відносини між засудженим і працівником КВІ, що вини­кають стосовно виконання-відбування цього покарання, не мають носити характер формальних.

Проте щодо іншого (пропонованого М. Я. Гуцуляком порядку повідо­млення КВІ засудженим про зміну місця проживання) висловимо власне бачення.

Правові наслідки для виконання-відбування цього покарання мати­ме лише сам факт зміни місця проживання засудженим, а не його намір на це. Лише в разі фактичної зміни місця проживання засудженим працівник КВІ має переслати документи на нього (особову справу та копію облікової картки) до іншого підрозділу КВІ за новим місцем проживання засудженого для продовження відбування (виконання) громадських робіт (пп. 4.4, 4.12, 4.13 п. 4 р. ІІ Інструкції). Тобто саме зміна місця проживання засудженим є підставою для зміни й підрозділу КВІ, що виконуватиме стосовно нього покарання, а не його наміри. Таким чином, нормативне положення про не­обхідність повідомлення КВІ про зміну місця свого проживання, а не про на­міри щодо цього, вважаємо цілком обґрунтованим. Адже намір засудженого змінити місце проживання за різних обставин на практиці може бути так і не реалізованим.

Водночас вважаємо необхідним чітко передбачити в Інструкції строк, протягом якого засуджений зобов'язаний повідомити КВІ про зміну місця проживання, оскільки без вказівки на певні часові межі такого повідомлен­ня не можна забезпечити виконання цього зобов'язання, а недотримання його засудженим розглядати як підставу застосування до нього застережен­ня у вигляді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 37 та ч. 1 ст. 40 КВК України. Тому видається доцільним щодо виконання засудженим обов'язку повідомлен­ня КВІ про зміну місця проживання встановлення строку, наприклад, до трьох днів. Цей строк дозволить не затягувати процес виконання-відбуван- ня громадських робіт. Адже організація такого процесу за новим місцем проживання засудженого потребує певного часу: до 10 днів триває перевір­ка факту прибуття та проживання засудженою особою за новою адресою, ще 10 днів — організація продовження відбування громадських робіт засу­дженим за новим місцем проживання, без урахування часу на пересилання документів засудженого з одного підрозділу КВІ до іншого (пп. 4.4, 4.12, 4.13

п. 4 р. ІІ Інструкції);

8) не виїжджати за межі України без дозволу КВІ. Виконання цього обов'язку є однією з умов відбування покарання засудженими, порушення якої є підставою застосування КВІ до них застереження у вигляді письмо­вого попередження про притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 37 та ч. 1 ст. 40 КВК України).

2. Обов’язки засуджених, що стосуються їх ставлення до суспільно ко­рисної праці. Засуджені особи, які відбувають покарання у виді громадських робіт, під час виконання суспільно корисної праці зобов'язані:

1) сумлінно ставитися до праці. «Сумлінне ставлення засудженого до праці» є оціночним поняттям. Відповідно до тлумачного словника, «сумлін­ний» — той, який чесно, старанно, ретельно виконує свої обов'язки; добро­совісний^[528]. Тобто виконання засудженим призначених робіт не має носити формальний характер, коли засуджений просто «відсиджує» години сус­пільно корисної праці за місцем відбування покарання.

На забезпечення цього обов'язку засудженого спрямовано положен­ня пп. 6.3, 6.4 п. 6 р. ІІ Інструкції, відповідно до яких власник підприємства за місцем відбування засудженим покарання має контролювати виконання суспільно корисних робіт засудженим і щомісяця інформувати КВІ про його ставлення до праці. Ставлення засудженого до праці може вплинути на пе­ріодичність його явки на реєстрацію до КВІ. Так, відповідно до пп. 5.4 п. 5

р. ІІ Інструкції, періодичність явки засудженого встановлюється від одного до чотирьох разів на місяць, зокрема, залежно від його ставлення до праці.

У контексті дослідження зобов'язань засуджених до громадських робіт слід окремо розглянути встановлений обов'язок засудженого не порушу­вати громадський порядок. Передбачення в Інструкції такого обов'язку за­судженого (пп. 5.3 п. 5 р. ІІ) видається пов'язаним з тим, що за порушення громадського порядку, за яке його було притягнуто до адміністративної від­повідальності, засуджений може бути притягнений до відповідальності на основі ст. 40 КВК України.

Громадський порядок — це зумовлена потребами суспільства система врегульованих правовими й іншими соціальними нормами відносин, що складаються в громадських місцях у процесі спілкування людей, яка має на меті забезпечення спокійної обстановки суспільного життя, нормальних умов для праці та відпочинку людей, для діяльності державних органів, а та­кож підприємств, установ та організацій^[529].

Відповідно до глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посяга­ють на громадський порядок і громадську безпеку» КУпАП, правопорушен­нями, об'єктом посягання яких є суспільні відносини у сфері громадського порядку, є: «Дрібне хуліганство» (ст. 173); «Поширювання неправдивих чу­ток» (ст. 173-1); «Розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоїв у заборонених законом місцях або поява у громадських місцях у п'яному ви­гляді» (ст. 178); «Азартні ігри, ворожіння в громадських місцях» (ст. 181); «Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях» (ст. 182); «Завідомо неправдивий виклик спеціальних служб» (ст. 183)^[530].

До правопорушень, об'єктом посягання яких є як суспільні відносини у сфері громадського порядку, так і інші різновиди суспільних відносини, на­лежать: «Стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї, пристроїв для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії в населе­них пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установле­ного порядку» (ст. 174); «Куріння тютюнових виробів у заборонених місцях» (ст. 175-1); «Виготовлення, зберігання самогону та апаратів для його виро­блення» (ст. 176); «Придбання самогону та інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення» (ст. 177); «Розпивання пива, алкогольних, слабо­алкогольних напоїв на виробництві» (ст. 179); «Доведення неповнолітнього до стану сп'яніння» (ст. 180)^[531].

Видається, по-перше, що засуджені до громадських робіт зобов'язані не вчинювати саме подані правопорушення. Проте з цього приводу слуш­но зауважує М. Я. Гуцуляк: «Обов'язок «не порушувати громадський по­рядок... сприймається неадекватно, адже ми не можемо допустити, що законослухняним громадянам дозволено порушувати громадський поря­док. Виникає запитання, чому ми маємо покладати за обов'язок засуджено­му не порушувати громадський порядок?»^[532]. По-друге, вчинення наведених правопорушень засудженим до громадських робіт розглядається як підста­ва застосування до нього застереження у вигляді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 40 КВК України), а повторне вчинення правопорушення (-шень) після письмового поперед­ження розглядається як вид ухилення від відбування покарання та є підста­вою для направлення КВІ прокуророві матеріалів для вирішення питання про притягнення засудженої особи до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 389 КК України. Тобто фактично підставою притягнення до криміналь­ної відповідальності буде вчинення адміністративних правопорушень, за які особа вже понесла адміністративну відповідальність за Кодексом про адмі­ністративні правопорушення.

Таким чином, засуджений до громадських робіт, який згідно із встановле­ним графіком сумлінно працюватиме на визначених для нього об’єктах і від­працьовуватиме встановлений судом строк громадських робіт, але двічі буде притягнутий до адміністративної відповідальності, наприклад, за куріння тю­тюнових виробів у заборонених місцях (ст. 175-1 КУпАП) або за розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоїв у заборонених законом місцях, або появу в громадських місцях у п’яному вигляді (ст. 178 КУпАП), має бути притягнений до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування громадських робіт (ч. 2 ст. 389 КК України), ще й, можливо, як рецидивіст, від­повідно до положень ст.ст. 34, 35, п. 1 ч. 1 і ч. 2 ст. 67 КК України. Покаранням же за такий злочин є арешт на строк до 6 місяців або обмеженням волі на строк до 3 років. З урахуванням викладеного вважаємо, що покладення обов’язку на засудженого до громадських робіт не порушувати громадський порядок і по­ложення про те, що порушення громадського порядку, за яке засудженого при­тягнуто до адміністративної відповідальності, може розглядатися як ухилення від відбування цього покарання (з відповідними правовими наслідками), су­перечить змісту покарання у виді громадських робіт, що здійснюється на осно­ві участі засуджених осіб у суспільно корисній праці.

Тож вважаємо необхідним змінити положення КВК та Інструкції щодо відбування громадських робіт шляхом вилучення з них словосполучень, пов'язаних із громадським порядком.

Ще одним елементом правового статусу засуджених до громадських ро­біт є юридична відповідальність (післястатусний елемент).

У тлумачних словниках термін «відповідальність» визначається як: «по­кладений на когось або взятий на себе обов'язок відповідати за певну ді­лянку роботи, справу, за чиїсь дії, вчинки, слова»^[533]; «необхідність, обов'язок відповідати за свої дії, вчинки, бути відповідальним за них»^[534]; «нести відпо­відальність за когось, щось; відповідати перед законом»^[535].

У теорії права юридична відповідальність визначається як: 1) пе­редбачені законом вид і міра зазнання правопорушником примусово­го (державно-владного) позбавлення благ особистого, організаційного і майнового характеру^[536]; 2) застосування заходів державного примусу до правопорушників^[537].

За визначенням юридичного словника, юридична відповідальність як різновид соціальної — це передбачений нормами права обов'язок суб'єкта правопорушень зазнавати несприятливих наслідків^[538].

На думку О. І. Ткачука, загальною ознакою (властивістю) юридичної від­повідальності є усвідомлення особою покладених на неї в силу закону або морального обов'язку вимог, правильного ставлення до своїх обов'язків. А специфіка окремих видів відповідальності полягає у формі, видах вимог, які пред'являються особі стосовно виконання нею своїх обов'язків, заходах, застосовуваних для забезпечення виконання нею обов'язків, різних видах стягнень і заходів впливу^[539].

Зважаючи на викладене, у найзагальнішому вигляді юридичну відпо­відальність засуджених до покарання у виді громадських робіт можна ви­значити як настання негативних наслідків порушення вимог закону під час відбування цього покарання.

Особливістю відповідальності засуджених до громадських робіт є те, що вона може мати два різновиди: 1) відповідальність за порушення по­рядку й умов відбування покарання у виді громадських робіт, а також по­рушення громадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 40 КВК України; 2) кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт за ч. 2 ст. 389 КК України відповідно до чч. 2 і 3 ст. 40 КВК України.

Докладніше розглянемо кожен із вказаних видів.

Відповідно до ч. 1 ст. 40 КВК України, за порушення порядку й умов відбування покарання у виді громадських робіт, а також порушення гро­мадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністратив­ної відповідальності, до нього КВІ може бути застосоване застереження у вигляді письмового попередження про притягнення до кримінальної від­повідальності. Виходячи зі змісту цього положення, підставою та формою відповідальності є:

1) порушення порядку й умов відбування покарання у виді громадських робіт.

Поняття «порушувати» («порушити») тлумачиться як «робити що- небудь усупереч наказові, закону і т. ін.; діяти, чинити не так, як належить за традицією, звичаєм, загальноприйнятими правилами і т. ін.; відступати від чогось установленого, узвичаєного»^[540].

Щодо змісту словосполучення «порядку й умов відбування покарання» зазначимо, що, згідно з пп. 5.1 п. 5 р. ІІ Інструкції, працівник КВІ прово­дить бесіду із засудженим, під час якої роз’яснюються, зокрема, порядок та умови відбування покарання, про що засуджений дає підписку (додаток 23 до Інструкції). Відповідно до змісту такої підписки порушенням порядку й умов відбування покарання є недотримання обов’язків (зобов’язань і забо­рон), передбачених ч. 1 та ч. 4 ст. 37 КВК України.

Отже, під порушенням встановленого порядку й умов відбування по­карання засудженим розумітимемо невиконання або неналежне виконан­ня ним встановлених нормами кримінально-виконавчого законодавства України обов’язків засуджених до громадських робіт;

2) порушення громадського порядку, за яке засудженого притягнуто до адміністративної відповідальності. Цю підставу відповідальності за ч. 1 КВК України вважаємо недоцільною, обґрунтування чого подано вище.

За вчинення зазначених порушень КВІ може бути застосоване застере­ження у вигляді письмового попередження про притягнення до криміналь­ної відповідальності за ч. 2 ст. 389 КК України.

Другим видом юридичної відповідальності, що стосується засуджених до громадських робіт, є настання кримінальної відповідальність за ухилення від відбування цього покарання за ч. 2 ст. 389 КК України відповідно до чч. 2 і 3 ст. 40 КВК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КВК України, ухиленням від відбування пока­рання у виді громадських робіт є:

а) невиконання встановлених обов’язків;

б) порушення порядку й умов відбування покарання;

в) притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушен­ня, вчинені після письмового попередження;

г) невихід більше двох разів протягом місяця на громадські роботи без поважних причин;

д) допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця;

е) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсич­ного сп’яніння.

Ще однією формою ухилення є зникнення засудженого з метою ухилен­ня від відбування покарання (пп. 8.3 п. 8 р. ІІ Інструкції).

Зважаючи на те, що більшість обставин, що розглядаються як ухилення від покарання, розглянуто вище, зупинимось лише на кількох з них.

Щодо такої форми ухилення, як допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця, цілком погоджуємося з О. В. Ткачовою. Вчена зау­важує, що в разі відбування покарання у виді громадських робіт не можна вжи­вати поняття «трудова дисципліна», оскільки засуджена особа не є учасником трудових правовідносин. Отже, немає й порушення саме трудової дисципліни. На її погляд, доречно вести мову про порушення дисципліни, принаймні умов відбування цього покарання, а ніяк не про порушення трудової дисципліни^[541].

Щодо зникнення засудженого з метою ухилення від відбування пока­рання як форми ухилення від відбування громадських робіт (пп. 8.3 п. 8 р. ІІ Інструкції), то її нормативно-правове визначення є відсутнім.

Під зникненням засудженої особи з метою ухилення від відбуван­ня покарання у виді громадських робіт О. В. Ткачова пропонує розуміти: а) залишення нею місця проживання без поважних причин, неповідомлен­ня про своє вибуття КВІ і, як наслідок, припинення виходу на громадські роботи; б) виїзд за межі адміністративно-територіального району для по­стійного або тимчасового проживання з метою ухилення від відбування покарання; в) тривале ухилення засудженої особи від участі у громадських роботах і від контактів із працівниками КВІ; г) ігнорування їх (працівни­ків КВІ. — Авт.) пропозицій відвідати КВІ й дати пояснення про причи­ни ухилення від відбування покарання^[542]. Не заперечуючи в цілому такий підхід, зазначимо, що, на нашу думку, говорити про факт зникнення засу­дженої особи з метою ухилення від відбування покарання слід тоді, коли, по-перше, щодо такої особи проводилися (були розпочаті) розшукові дії (п. 9 р. ІІ Інструкції): а) початкові розшукові дії працівником КВІ; б) роз­шук органами внутрішніх справ; по-друге, було встановлено, що особа ухи­лялася від покарання без поважних причин, зазначених у ч. 1 ст. 37 КВК України.

Стосовно ухилення від відбування покарання на увагу заслуговує по­зиція Ю. А. Пономаренка. Вчений стверджує, що всі описані види «ухилен­ня» від відбування громадських робіт відповідають кримінально-правовому ухиленню як діянню у формі бездіяльності (так званому «чистому» або «змі­шаному»). Деякі з цих діянь (порушення порядку й умов відбування пока­рання, вчинення адміністративних правопорушень) можуть бути виключно дією і вже через це не можуть визнаватися ухиленням від відбування пока­рання. Ю. А. Пономаренко вважає, що в кримінально-правовому сенсі під «ухиленням від відбування громадських робіт» слід розуміти такі види без­діяльності засудженого до цього покарання:

1) «чиста» бездіяльність — невихід на громадські роботи, невиконання призначених робіт або неналежне їх виконання;

2) «змішана» бездіяльність — поява на роботі у стані алкогольного, нар­котичного або токсичного сп'яніння, а також порушення правил безпеки праці або трудової дисципліни, наслідком якого є обов'язкове відсторонен­ня особи від громадських робіт.

Усі решта передбачені види поведінки засудженого до громадських робіт не мають визнаватися ухиленням від їх відбування^[543].

Таким чином, питання, пов'язані з відповідальністю засуджених до гро­мадських робіт, є спірними та потребують подальшого дослідження.

3.3.