<<
>>

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ США

Становлення конституційного ладу[1], який повинен характеризуватися обмеженістю держави конституцією та гарантованістю прав і свобод її громадян, розпочинається з моменту прийняття Основного Закону.

Однак визначення терміна «конституційний лад» не міститься в конституціях. Його значення необхідно віднаходити передусім у тлумаченні їхніх положень, що здійснюють органи конституційної юрисдикції[2]. Еволюція конституційного ладу – складний і довготривалий процес, на який впливають його гаранти – органи законодавчої влади держави – через прийняття правових актів, котрі стають правовими підставами для її ухвалення (наприклад, для Конституції Україні від 28 червня 1996 р. [58] – Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. [31], Акта Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. [1]).

Щоправда, положення конституцій викладені оптимально, а їхня наступна «деталізація» відбувається у конституційних законах. Не менш важливу роль у становленні конституційного ладу держав відіграють органи конституційної юрисдикції. Вони визначають відповідність законів конституції, здійснюють офіційне тлумачення Основного й інших законів держави. На сучасному етапі проблема становлення й функціонування гарантів конституційного ладу є новим напрямом досліджень не лише сучасної конституційної науки, (а й історії держави та права) [100, с.1,5].

Стосовно України, в статті 2 Закону «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. визначено: «Основне призначення судів полягає у здійсненні правосуддя на засадах верховенства права, забезпеченні захисту гарантованих Конституцією та законами прав і свобод людини, громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави» [44]. Подібне формулювання призначення судової влади містили конституції та закони інших демократичних держав. Наприклад, у статті 104 Конституції ФРН від 23 травня 1949 р. вказано, що «Тільки суддя може вирішувати питання про допустимість і продовження позбавлення волі», а в нормативному акті ООН «Основні принципи незалежності судових органів» – що «судді приймають остаточні рішення з питань життя і смерті, свободи, прав, обов’язків і власності громадян»[3]. З огляду на це, професор А.О.Мішин зазначив: «судова влада вправі називатися владою, оскільки від рішень судів залежать долі людей, майна, управлінських актів» [76, с.172].

Не менш важливим завданням судів є здійснення контролю за відповідністю положень законів та інших нормативних актів конституції. Так, статтею 2 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. передбачено завданням Конституційного Суду України (єдиного органу конституційної юрисдикції) «гарантування верховенства Конституції як Основного Закону на всій території держави» [42], але, зважаючи на призначення судів України, всі вони фактично сприять забезпеченню конституційного ладу.

Мета реформування судової системи України передбачає приведення її організації відповідно до рівня європейських стандартів, більшість котрих формувалася під впливом міжнародних, але будь-які зміни повинні здійснюватися у напрямі вдосконалення здійснення судочинства.

Процес реформування сучасної судової системи України вимагає комплексного дослідження історико-правового досвіду функціонування судових систем інших демократичних країн, навіть відмінних типів правової системи, форми державного устрою й типу правового регулювання, що сприятиме виявленню та врахуванню позитивного і негативного досвіду. Однак, необдумана імплементація в законодавство України норм права інших держав не завжди може бути доцільною, оскільки виникнення та розвиток держав зумовлюється низкою географічних, кліматичних, культурних, національних, релігійних факторів. Окрім цього, органи законодавчої влади, встановлюючи організацію судової системи, враховували особливості форми державного устою й тип правового регулювання.

Розкриваючи особливості адміністративно-територіального поділу США, зазначимо, що на сучасному етапі до їхнього складу належить федеральний округ Колумбія, 50 штатів[4] і автономії, котрі мають правовий статус «держав, що вільно приєдналися» – Пуерто-Рико (територія останніх спочатку перебувала під владою Іспанії), Гуам, Східне Самоа, Віргінські й Північно-Маріамські острови[5] [13, с.134,179,618]. Основна відмінність останніх від штатів полягає в тому, що вони в будь-який час можуть вийти зі складу федерації.

Еволюція конституційного ладу США розпочалася з прийняття Конституції 1787 р. Проте, з метою з’ясування особливостей конституційного ладу США, спочатку встановимо історико-правові закономірності їхнього виникнення, спершу в складі залежних англійських колоній, згодом проголошення їхньої незалежності та подальшого державно-правового розвитку.

В.Релі 1585 р. створив першу британську колонію на території сучасного штату Північна Кароліна, яка довго не проіснувала через несприятливий клімат [110, с.6]. Король Яків І 1606 р. дозволив Лондонській і Плімутській торговим компаніям заселити Атлантичне побережжя, де 1607 р. лондонці заснували м. Джеймстаун, який став основним містом англійської колонії Віргінія. З часом там створили 4 англійських колоній: Меріленд, Джорджию, Північну Кароліну та Південна Кароліну. Відбувалося заселення північно-східних територій, заснування британських колоній Род-Айленд, Массачусетс, Коннектикут і Нью-Гемпшир, а 1643 р. – конфедерації «Сполучені колонії Нової Англії» та центральної групи англійських колоній: Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсильванія та Делавар [109, с.335].

Французькі колоністи зазвичай заселяли територію сучасної Канади, 1604 р. заснувавши перше поселення – м. Порт-Руалль [110, с.7]. Франція проголосила своєю територією схід сучасної Канади, 1608 р. заснувавши колонію Нова Франція з головним містом – Квебек. Наприкінці ХVІІ ст. Іспанія приєднала до своїх колоній велику територію в басейні р. Міссісіпі, але в ХVІІІ ст. французи відвоювали її, заснувши 1718 р. м. Новий Орлеан – центр тодішньої Луїзіани. Згодом, після поразки Франції в Семилітній війні (1756–1763), східна частина Луїзіани стала колонією Англії, а західна – Іспанії. 1800 р. Франції знову відвоювала Західну Луїзіану, але 1803 р. віддала її США. Сучасна територія колишньої Луїзіани належить до складу декількох штатів, а 1774 р. Нова Франція перетворилася, згідно до Квебекського акта, на колонію Англії – Квебек (тепер – провінція Канади) [109, с.335]. Стосовно колишньої іспанської колонії Флорида, то 1811 р. американці окупували її східну частину, а 1819 р. Іспанія передала її США [109, с.346].

На території Північної Америки існувало декілька голландських колоній. У гирлі р. Гудзон голландці заснували колонію Нова Голландія, а 1613 р. на о. Мангеттен – м. Нью-Амстердам, територію якого придбали в індіанців за декілька мушкетів, ножів, сокир. 1664 р. англійці, витіснивши голландців, перейменували місто на Нью-Йорк, що став важливим центром політико-економічного життя англійських колоній [110, с.7–8].

Як наголосив український дослідник В.М.Калашников, колонії Англії повинні були відтворити традиційні для метрополії засади управління на підставі принципів британського права. Крім судів, судочинство там здійснювали органи місцевої адміністрації, різні представницькі органи, а в їхньому місцевому (регіональному) самоврядуванні спостерігалося «переплетення» традицій метрополії та «комуналістської» практики [50, с.3].

В 1775 р. у 13 колоніях (Массачусетс, Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Коннектикут, Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавар, Віргінія, Меріленд, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджия) налічувалося 2,5 млн. жителів, з них близько 500 тис. – рабів-афроамериканців. Колонії володіли певною автономією у внутрішніх справах, яку підтверджували королівські грамоти. Колоністи користувалися правовим статусом громадян Англії, але не мали представників у парламенті метрополії. За ними визнавалася свобода віросповідання, право обирати посадових осіб, носити зброю, створювати ополчення тощо [69, с.181].

Перші англійські поселенці на території сучасних США розвинули різноманітні форми общинного самоврядування. Уже в першій половині XVІІ ст. їхні общини укладали договори, зазвичай релігійного характеру, які визначали взаємні зобов’язання та форми місцевого самоврядування. Майже всі англійські колонії було засновано торговими компаніями чи окремими фізичними особами, а не королем Британії. Діяли колонії на підставі хартій, дарованих королем Англії, в яких визначалися територіальні межі й принципи організації влади. Колонії володіли самоврядуванням і правом вільного вибору «політичних форм, що найбільше сприяли їхньому процвітанню». Майже всі королівські хартії визнавали за колоністами права й привілеї англійських підданих. Наприклад, у хартії, дарованій Віргінській торговельній компанії 1606 р., зазначалося: «Жителі колонії та їхні нащадки користуються свободами, привілеями і правом недоторканості у такому ж обсязі, якби вони проживали та були народжені в Англії чи будь-якому іншому нашому володінні» [65, с.2].

У 1619 р. за рішенням Віргінської торговельної компанії було засновано Асамблею Віргінії (парламент колонії). Асамблеї колоній створювалися відповідно до майнового та релігійного цензу, але вони не користувалися великим обсягом прав. Усю повноту влади здійснювали губернатори, яких призначали ради торговельних компаній, власники колоній (скажімо, у Пенсильванії, Меріленді) чи англійський монарх. Губернатор володів правом абсолютного вето, призначав і відкликав більшість посадових осіб колоніальної адміністрації та суддів. Нормативні акти асамблей могла скасовувати Таємна рада Англії.

Деякі колонії володіли автономією. Так, 1629 р. Генеральна асамблея Массачусетсу отримала право ухвалювати «корисні та розумні» нормативні акти, котрі не суперечили законам Англії. У Массачусетсі 1641 р. прийняли перший кодифікований акт – Звід свобод, який містив права жителів колонії (рівність, право на суд присяжних, принцип змагальності в кримінальному процесі, право на апеляційне оскарження судових рішень) і запровадив низку нововведень, невідомих праву Англії, наприклад, звільнення від феодальних повинностей, заборона жорстоких покарань і монополій, а згодом, 1648 р. – Книгу загальних законів і прав як зразок для наступних кодифікацій [65, с.2–3]. У цьому Зводі свобод велика увага приділялася визначенню ролі церкви, наголошувалося на необхідності прийняття власних законів, подальшому вдосконаленню самоврядування [117, с.13].

Звернемо увагу, що в південних колоніях (Віргінія, Меріленд, Джорджия, Північна та Південна Кароліна) розвивалося не промислове виробництво, а сільське господарство. Їхні парламенти не мали суттєвих прав, на відміну від губернаторів, які формували склад верхніх палат і володіли виключним правом законодавчої ініціативи. Поселенці цих колоній, на відміну від Нової Англії (Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд, Нью-Гемпшир), були обмежені в правах. Так, у Джорджиї обмежувалося право власності на землю, торгівлю та заняття ремеслом. Згідно з постановою Ради опікунів від 19 березня 1751 р., депутатом Асамблеї Джорджиї мав право бути житель колонії, який посадив і належно доглянув щонайменше 100 тутових дерев на земельній ділянці розміром 50 акрів, мав сім’ю, принаймні, одну особу жіночої статі, що навчила інших ремеслу прядильниці та виготовила не менш ніж 15 фунтів шовку-ситцю з кожних 50 акрів свого земельного наділу [65, с.4].

Інша ситуація простежувалася в колоніях Нової Англії, в Пенсильванії, Нью-Джерсі, Делаварі. Легіслатури (парламенти) цих колоній володіли достатньою автономією. На цих територіях губернатори не керували фінансовою системою, не контролювали процес виборів до місцевих органів влади. На підставі Хартії 1701 р., Асамблея Пенсильванії мала право «пролонговувати і пропонувати біллі, ухвалювати закони, застосовувати імпічмент, розглядати скарги, мати інші повноваження й привілеї...» [65, с.4].

Вирішуючи спори, колоністи застосовували правові норми загального права (Common Law)[6], виникнення якого датується 1066 р. До початку ХVIII ст. воно розвивалося лише на території Англії; його авторами були судді королівських судів. На думку професора Л.А.Луць, розвиток загального права в Англії відбувся у три періоди: становлення (1066–1485), його розквіт і виникнення так званого права справедливості[7] (1485–1832), доповнення системи права статутним правом (законодавством) (1832 р. – ХХІ ст.) [68, с.117].

Професор С.Д.Гусарєв та інші науковці подають іншу періодизацію: 1) час напередодні норманського завоювання до 1066 р.; 2) період до встановлення династії Тюдорів (1066–1485); 3) «розквіт» загального права (1485–1832); 4) епоха поєднання загального права та законодавства (1832 р. – ХХІ ст.) [27, с.203], доводячи його виникнення ще до 1066 р.

За змістом загальне право Англії було сукупністю норм права –модифікованих місцевих звичаїв, закріплених у рішеннях королівських судів, які застосовувалися під час розгляду типових справ [70, с.6]. Створення королівськими судами групи рішень, якими потім керувалися інші суди, сприяло формуванню перших правил судового прецеденту, відповідно до яких рішення вищого суду було обов’язкове для низових судів. Англійське загальне право створює класичну систему прецедентного права (права, що створюється суддями). Основною його ідеєю є розуміння судового захисту як «передумови права», яка визначає найвагомішу рису англійського праворозуміння[8] [68, с.117–118]. Приписи й форми судового захисту визначили розвиток і зміст права Англії, узалежнили його від судового процесу, сприяли набуттю судами значної автономії від влади короля та парламенту. Складність судових процедур у Англії в ХІІІ ст. сприяла наданню юристам як впливовій соціальній групі багатьох привілеїв [70, с.6–7].

Відсутність впливу римського права на становлення та розвиток загального права український дослідник Б.В.Малишев пояснює «надмірною формалізованістю процедур загального права як перешкоди імплементації будь-яких конструкцій інших правових систем (правові спори у Англії розглядалися як публічно-правові, а більшість норм римського права мала приватно-правовий характер); імплементації норм римського права перешкоджали адвокатські гільдії, а університети на території Англії, в яких викладалося римське право, не мали суттєвого впливу» [70, с.7].

Професор О.О.Мережко наводить періодизацію становлення й розвитку власне загального права США, запозичену в німецьких учених Х.Коха, В.Магнуса та П.Вінглера фон Моренфельса: 1) 1607–1776 рр. – колоніальний період, тривав до проголошення незалежності США – поступове засвоєння тих аспектів європейської правової культури, які відповідали умовам життя поселенців; 2) кінець XVІІІ ст. – проголошення незалежності 13 колоніями; період негативного ставлення до загального права Англії; тоді поширилися політико-правові ідеї лібералізму (у сенсі обмеження регулюючої ролі держави); 3) ХІХ–ХХ ст. – початок посилення ролі держави та судової влади в правовому регулюванні відносин між федеральною владою і штатами, а надто після Великої депресії 1929–1933 рр. [73, с.10].

На початку заселення території США кожна колонія, згодом штати, не були подібними. Наприклад, статут, прийнятий у Массачусетсі не відповідав особливостям правового регулювання в Нью-Амстердамі чи Луїзіані, що пояснюється національним фактором, оскільки в освоєнні Нового світу брали участь англійці, французи, іспанці, португальці та голландці.

У зв’язку з необхідністю здійснення правового регулювання, в англійських колоніях почали створюватися (на підставі норм загального права та місцевих звичаїв) норми загального права Віргінії, Плімуту, Массачусетсу, Меріленду та ін. В той час французькі (Луїзіана, тепер єдиний штат зі змішаною правовою системою) та іспанські колонії приймали кодекси романського типу [65, с.121], а законодавство колоній, розташованих на територіях, котрі відійшли від Мексики (Техас, Нью-Мексико, Невада, Флорида та ін.), виявляло вплив правової системи Іспанії [62, с.41].

До 1776 р. англійські колонії керувалися нормами загального права Англії згідно з рішенням у «справі Кальвіна» 1608 р., що зобов’язувало підданих «приносити загальне право на неосвоєні цивілізованими націями землі» та застосовувати «в тому обсязі, в якому воно відповідало умовам життя колоній» [30, с.362]. Професор О.Д.Святоцький зазначив, що тривалий час після проголошення незалежності в США застосовувалися окремі нормативні акти Англії, наприклад, Статут королеви Анни 1709 р.[9] – до прийняття федерального закону «Про авторське право» 1976 р. [85, с.42–43].

В американських колоніях застосовувалося право, створене на підставі Біблії, поширювалася свобода судового розсуду, тобто судді керувалися не лише нормами права, а й попереднім досвідом і переконаннями . В 1634–1682 рр. у Массачусетсі та Пенсильванії було прийнято перші кодекси, неподібні до сучасних кодифікацій, але основний інтерес становили їхній «дух і мета». У XVIIІ ст. американські колоністи стали прихильніші до писаного права, ніж англійці, які вважали закон «небезпекою свободам» [30, с.363].

Щоправда, професор Р.Давид наголосив на частковій непридатності норм загального права Англії для американських колоній, унаслідок: 1) відсутності юристів; 2) породження норм загального права Англії феодальним суспільством, суттєво відмінним від американського. Тому Р.Давид, керуючись висновками професора права Гарвардського університету Р.Паунда (1870–1964), доводив фактичне незнання англійського загального права на території сучасних США. Вказане «незнання» і було чинником формування американського права [30, с.363; 32, с.399]. Ми погоджуємося з думкою Р.Давида, оскільки кожна колонія мала власну історію становлення й розвитку, тому відбувалося вибіркове запозичення правових норм Англії.

З думкою Р.Давида погоджується професор О.О.Мережко, зазначаючи, що недотримання окремими колоніями прецедентного права Англії сприяло збільшенню розмежувань в їхньому матеріальному праві. Після 1776 р. почали накопичуватися розходження в законодавстві й прецедентному праві штатів, котрі зумовили появу колізійної проблематики[10] та необхідність пошуку правових засобів вирішення міжштатних колізій [73, с.10–11].

Отже, необхідно погодитися з фактом існування власне американського загального права: до 1938 р. визнавалося його «небесне» походження, визначене професором права, засновником школи американського правового реалізму, суддею Верховного Суду США О.В.Холмсом (1902–1930). У 1938 р. Верховний Суд США визнав загальне право сукупністю рішень судів у певний час у межах окремої системи судів, підтвердивши існування загального права штатів, але не загального права США [52, с.26–27]. На нашу думку, доцільніше вживати не термін «загальне право США», а поняття «загальне федеральне право США» як сукупність рішень Верховного Суду США.

У другій половині XVІІІ ст. більшість дарованих хартій було скасовано, а колонії, за винятком Пенсильванії, Меріленду, Род-Айленду та Коннектикуту, підпорядковувалися Англії, яка обмежувала колоніальну торгівлю, запроваджувала великі податки, стримувала розвиток промисловості. У зв’язку з цим 5 вересня 1774 р. було скликано І-й Конституційний конгрес з метою формування загальної позиції в боротьбі за права колоній. У прийнятій ним Декларації прав наголошувалося на належності американцям тих прав, які мали британські піддані. Її реалізацію доручили комітетам зв’язку (органи революційної диктатури, створені в колоніях), але вони загалом не внесли змін, спрямованих на поліпшення політико-правового чи економічного становища.

Англія 19 квітня 1775 р. розпочала перші військові дії при Конкорді та Лексінгтоні проти спроб здобуття незалежності колоній. Це стало поштовхом скликання 10 травня 1775 р. ІІ-го Континентального конгресу за участю 66 учасників. Частина з них заперечувала подальшу боротьбу, допускала мирне вирішення спору, але більшість вимагала створення континентальної армії, власної грошової системи, налагодження дипломатичних відносин. У Резолюції від 10 травня 1775 р. ІІ-й Континентальний конгрес пропонував усім колоніям створити республіканський уряд, проголосити принцип суверенітету народу, розвинутий в одному з найважливіших правових актів тієї епохи – Декларації незалежності 1776 р. [65, с.5–6].

Важливим кроком у боротьбі колоній за незалежність – зазначив професор Б.Й.Тищик, – стало усунення в більшості з них від влади губернаторів і посадових осіб колоніального апарату, створення революційних урядів. Кожен із 13 штатів прийняв свою конституцію, сформував адміністративний апарат і збройні сили [110, с.25].

Конституції було прийнято (за хронологією) у Нью-Гемпширі – 5 січня 1776 р., Південній Кароліні – 26 березня 1776 р., Віргінії – 29 червня 1776 р., Нью-Джерсі – 20 липня 1776 р., Делаварі – 11 серпня 1776 р., Меріленді – 14 серпня 1776 р., Пенсильванії – 27 вересня 1776 р., Північній Кароліні – 18 грудня 1776 р., Джорджиї – 5 лютого 1777 р., Нью-Йорку – 20 квітня 1777 р., Массачусетсі – 2 березня 1780 р. Колонії Коннектикут і Род-Айленд лише доповнили попередні королівські хартії, ухваливши конституції тільки 1818 р. [110, с.26].

Перші конституції розробляли легіслатури, згодом – спеціально створені для цього Конституційні конвенти (органи тимчасового скликання). У Массачусетсі 1780 р. уперше застосували процедуру винесення прийнятої Конституції на референдум [65, с.8–9].

Наприклад, Конституція Нью-Гемпширу 1776 р. була нормативним актом, дія у часі якого поширювалася на період так званої «неприродної боротьби» з Англією і закликала до найближчого припинення війни. Ця та деякі інші конституції (Південної Кароліни) в порушенні природних прав поселенців звинувачували парламент Англії, а не її короля, а їхні ж ідеї зводилися до необхідності запровадження ширших прав на самоврядування, але під егідою корони.

На підставі Резолюції Конституційного конгресу від 10 травня 1776 р. Конвент Віргінії 12 червня 1776 р. прийняв першу в історії Декларацію прав, а 29 червня цього ж року – «Конституцію, чи форми правління». На відміну від Конституції Нью-Гемпширу, в ній заперечувалася можливість реставрації колоніальної влади та, (на підставі доктрини суспільного договору, республіканізму, природних прав), передбачалося формування органів влади колонії.

Континентальний конгрес 4 липня 1776 р. ухвалив Декларацію незалежності. Американські колонії було проголошено «вільними та незалежними штатами» (англ. state – держава). Розпочався процес прийняття конституцій з керівною ідеєю про право народу на управління внутрішньою політикою штату. На думку доцента В.І.Лафітського, Декларація незалежності 1776 р. набула правового значення завдяки конституціям штатів, у котрих було розвинуто її ідеї та принципи [65, с.8–9].

Тексти восьми конституцій штатів містили декларації чи біллі про права як форми закріплення «природних і невід’ємних прав народу та індивіда». Обрані посадові особи влади вважалися «повіреними й слугами народу», але під «народом» розумілися громадяни, які мали виборчі права. Скажімо, Конституція Массачусетсу 1780 р. проголошувала рівність громадян, але виборче право мали лише білі чоловіки відповідного вікового й майнового цензу, тобто менше ніж 2\3 частини населення. У Віргінії більшість чоловіків брали участь у війні за незалежність, але не мали виборчих прав через те, що була безземельна [65, с.10–11].

Першою так званою «загальнонаціональною» конституцією стали Статті конфедерації, прийняті Континентальним конгресом 15 листопада 1777 р. (набули чинності 1 березня 1781 р. – після ратифікації 13-м штатом – Мерілендом). Відповідно до них було створено однопалатний Конгрес конфедерації, до якого кожен зі штатів обирав 2–7 представників, але один штат мав лише один голос. Конгрес, за згодою 9 із 13 штатів, приймав рішення щодо війни та миру, укладення міжнародних договорів, призначення головнокомандувача, але не мав права регулювати торгівлю між штатами, стягувати податки. Щоправда, не існувало механізму виконання його рішень й інституту глави держави [65, с.17].

Недосконалість Статей конфедерації виявили відразу, але Конгрес конфедерації не мав права її змінити чи доповнити без згоди штатів, якої в умовах гострих протиріч неможливо було досягти. Він не забезпечував належної організації армії, а штати не надавали коштів на виконання його рішень або не виконували їх. Політико-економічна криза загрожувала існуванню конфедерації. Окремі штати мали намір вийти з її складу, почали переговори про анексію їх Іспанією – «штат Франклін» у складі Північної Кароліни чи Англії – Вермонт [65, с.18].

Зазначимо, що незалежність штатів не забезпечувала їхню єдність у розв’язанні однієї з найгостріших проблем того часу – оборони від зовнішньої небезпеки Англії, Франції, Іспанії чи інших держав. Недоліком Статей конфедерації була відсутність посади президента і положень про вищий суд держави [49, с.331–338]. Отже, необхідність прийняття Конституції США була зумовлена чинником гарантування єдності країни і забезпечення спільної оборони. Крім цього, суди штатів не повинні були вирішувати питання загальнодержавного значення, в тому числі спори між штатами. Водночас, орган законодавчої влади – Конгрес, зважаючи на принцип розподілу влади, не повинен був виконувати функцію судочинства.

Для усунення цих недоліків у м. Філадельфія було скликано Конституційний конвент (розпочався 25 травня 1787 р.) у складі 55 делегатів від 12 штатів (штат Род-Айленд відмовився брати участь). Розпочалося розроблення Конституції США, всупереч волі Конгресу конфедерації, який наполягав лише на перегляді Статей конфедерації.

Делегати В.Рендольф і Дж.Медисон запропонували на розгляд конвенту 15 резолюцій – так званий Віргінський план, що передбачав створення федерації, складові частини якої – штати – не мали широких повноважень [65, с.18]. Проте намір запровадити сильну централізовану владу спричинив опозицію невеликих штатів, права яких могли обмежити великі штати Нью-Йорк, Віргінія, Пенсильванія. Делегат В.Петерсен (у 1793–1806 рр. – суддя Верховного Суду США; детальніше – див. Додаток Д) запропонував відхилити Віргінський план і схвалити розроблений ним Нью-Джерський план, що передбачав продовження застосування Статей конфедерації 1881 р. і незначне розширення повноважень органів влади, наприклад, право Конгресу регулювати торгівлю, стягувати податки тощо. Нью-Джерський план було відхилено, що зумовило продовження конфлікту, для врегулювання якого представник штату Коннектикут Е.Джеррі запропонував так званий Коннектикутський компроміс, що передбачав певні гарантії невеликим штатам.

В результаті, проект Конституції США (з 23 статей) містив окремі положення Віргінського та Нью-Джерського плану, Статей конфедерації 1881 р. і конституцій окремих штатів. Уперше з’явилися назви федеральних органів влади (Президент, Конгрес, Сенат, Палата представників, Верховний Суд). Однак між учасниками виник спір про повноваження органів федеральної влади та порядку їхнього формування. Після доопрацювань проект було передано до комітету з питань стилістики, а 17 вересня 1787 р. одноголосно схвалений Конституційним конвентом, хоча підписано лише 39 делегатами з 55 [65, c.20–21].

Проект Конституції США містив лише певні положення з конституцій окремих штатів. Зважаючи на це, ми не погоджуємося з думкою українського дослідника Б.А.Філатова про те, що Конституцію 1787 р. «неможливо розглядати у відриві від конституцій штатів» [117, c.16]. Внаслідок верховенства федерального закону, в подальшому відбулася імплементація правових норм Конституції США в конституції та законодавство штатів.

Наступною стадією була ратифікація Конституції США штатами, легіслатури яких призначали вибори, скликали конвенти для її розгляду, прийняття чи відхилення. Конституція набувала чинності у випадку ратифікації 9 із 13 штатів. Конституцію ратифікували (за хронологією) Делавар – 7 грудня 1787 р., Пенсильванія – 12 грудня 1787 р., Нью-Джерсі – 18 грудня 1787 р., Джорджия – 2 січня 1788 р., Коннектикут – 9 січня 1788 р., Массачусетс – 6 лютого 1788 р., Меріленд – 28 квітня 1788 р., Південна Кароліна –23 травня 1788 р. та Нью-Гемпшир – 21 червня 1788 р. Отже, після ратифікації Конституції штатом Нью-Гемпшир вона набула чинності; згодом її ратифікувала Віргінія (26 червня 1788 р.), Нью-Йорк (26 липня 1788 р.), Північна Кароліна (21 листопада 1789 р.) та Род-Айленд (29 травня 1790 р.).

Континентальний конгрес 29 липня 1788 р. визнав набрання чинності Конституцією і прийняв закони, які передбачали проведення федеральних виборів і перехід до нового етапу розвитку конституційного ладу відбувся мирним шляхом [65, с.22].

Згідно з Конституцією 1787 р. США є республікою. Щоправда, лідер політичної партії федералістів[11] А.Гамільтон[12] наполягав на встановленні монархії за британським зразком як «найкращої моделі, що коли-небудь створювалися в світі» [23, с.473]. Однак його пропозицію не було схвалено.

За формою державного устрою США є федерацією, оскільки впровадження принципу федералізму в конституційній системі мало на меті створення єдиного союзу штатів. Отже, було визначено компетенцію штатів, проголошено верховенство Конституції США на всій території країни, а федерацію – гарантом республіканської форми правління в штатах, територіальної цілісності й безпеки [106, с.24].

Професор Н.М.Марченко, погоджуючись з думкою американського дослідника В.Острома, зазначає: «Термін «федералізм»[13] зазвичай асоціюють з формою державного устрою США; він був ключовою концепцією при створенні Конституції 1787 р.; є формою розподілу влади між центральними державними органами і органами штатів. Загальнонаціональний уряд розташований у столиці – м. Вашингтоні (з 1800 р.), але уряди 50 штатів (наприкінці ХХ ст.), які складають федерацію, не є його тінню. Кожен штат має свій уряд, відповідальний за своє населення й територію; вони у своїх межах досить суверенні. Однак тільки Вашингтон (як столиця) володіє правом відправляти та приймати послів, чеканити монету; має ракети та авіаносці; скеровує економіку. Проте федеральний уряд не має права арештовувати за перевищення швидкості, не дає розлучень, не затверджує заповітів, не приймає місцевих законів тощо» [72, с.11,13–14].

У Конституції США засади поділу влади на виконавчу, законодавчу та судову ґрунтуються на ідеях європейських мислителів-просвітників (Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є). Доцент Н.А.Жук, погоджуючись з думкою професора А.О.Мішина, зазначила, що їхні ідеї не повністю відображені в Конституції, за винятком ідей Ш.Монтеск’є про механізм, спрямований на взаємне стримування гілок влади. Як наголосив Президент Дж.Адамс, в основу Конституції покладена ідея «стримувань і противаг» («checks and balances») як «виключно американський винахід» [36, с.12,16].

Відповідно до концепції, кожна з гілок державної влади має різні джерела формування. Президент – глава держави та виконавчої влади – обирається колегією виборців, які в свою чергу обираються народом. Орган законодавчої влади – Конгрес складається з Сенату та Палати представників, які обираються громадянами. Верховний Суд США – орган вищої судової влади – формується спільно Президентом і Сенатом [177, с.9]. Отже, ми погоджуємося із зауваженням доцента Н.А.Жук про незначне відношення однієї гілки влади до процедури призначення інших [36, с.14], але за винятком призначення федеральних суддів.

Усі посадові особи федеральних органів влади мають різні терміни конституційних повноважень. Члени Палати представників обираються кожних 2 роки, сенатори – 6, Президент – 4, а судді Верховного Суду (та федеральних судів загальної юрисдикції) обіймають посади «поки поводять себе бездоганно» [177, с.12]. Зважаючи на різні строки повноважень, формування федеральних органів влади ніколи не збігається в часі [36, с.15].

Автори системи стримувань і противаг створили механізм, за яким кожна з гілок влади припиняє «узурпаторський» вплив іншої, забезпечуючи стабільне функціонування державно-правових інститутів. Конгрес має право відхиляти законопроекти Президента, будь-яку кандидатуру, запропоновану ним на федеральні посади, оскільки необхідно отримати згоду 2\3 голосів членів Сенату. Конгрес може притягти Президента до відповідальності в порядку імпічменту, а Президент – «мотивованим посиланням» відмовити в затвердженні законопроекту – накласти відкладальне вето на нормативні акти Конгресу, яке можна подолати у випадку його повторного схвалення кваліфікованою більшістю в 2\3 представників обох палат[14].

Характеризуючи систему стримувань і противаг, Президент Дж.Медисон (1809–1817) наголошував на неможливості повного поділу влади на три самостійні гілки, оскільки абсолютне відокремлення виконавчих, законодавчих і судових департаментів[15] неможливе. Кожен департамент має правові засоби конституційного контролю за іншими та практичні гарантії невтручання у свою діяльність. Дж.Медисон вказував: «Конгрес є противагою Президентові та Верховному Судові, Сенат врівноважує Палату представників. Законодавча влада, з метою уникнення тиранії палат, врівноважується з середини» [78, с.24]. Отже, існують не три відокремлені влади, а єдина розділена влада, складові якої володіють правовими засобами контролю за іншими [36, с.12].

Надмірні повноваження законодавчої влади, на думку Дж.Медисона, перешкоджали соціально-економічному розвиткові США, тому єдиною та неподільною виконавчою владою володіє Президент, який формує уряд та керує його діяльністю [105, с.62]. Однак відомий свого часу в США громадський діяч К.Лайтфут вважав поділ влади у США на три незалежні гілки формальним, оскільки Палата представників, за Конституцією 1787 р., має незначні права, хоча «найбільш наближена до громадян» [64, с.47–48].

Як справедливо зауважив професор О.О.Шевченко, принцип розподілу влади у формі системи стримувань і противаг, став реальним механізмом, що сприяє захистові національних інтересів держави і забезпечує можливість різних верств суспільства впливати на формування зовнішньої політики держави (через здійснення ними виборчих прав) [133, с.13,45].

Характерно, що Конституція 1787 р. США до прийняття перших 10 поправок, відомих разом як Білль про права 1791 р., розроблений Дж.Медисоном, не містила положень про основні права та свободи громадян. Український дослідник Б.А.Філатов доводить, що спочатку парламенти окремих штатів вважали зайвим прийняти Білль про права 1791 р., оскільки їхні конституції вміщали перелік прав і свобод громадян. Одначе представники штатів Північна Кароліна, Нью-Йорк, Род-Айленд у Конгресі, під впливом ідей Т.Джефферсона та бажання Дж.Медисона здобути підтримку електорату, зокрема протестантів Віргінії, сприяли прийняттю перших 10 поправок [117, с.18].

Аналіз положень статей Конституції США і поправок до неї дає підстави стверджувати, що у ній не визначено поняття «конституційний лад». Термін «конституційний лад» необхідно тлумачити на підставі конституційних положень. Конституційний лад США становить система його засад, якими є федералізм (у преамбулі Конституції вживається термін «Союз»), розподіл влади (статті І, ІІ, ІІІ), представницька демократія, здійснювана Президентом і Конгресом (статті І, ІІ; поправки ХІІ, ХVІ, ХVІІ, ХХ, ХХІІ, ХII, ХXV, ХXVII), самостійність судової влади (стаття ІІІ, поправки Х, ХІ), верховенство федерального закону (стаття VI), рівність усіх штатів та їхніх громадян (стаття IV). Наступними засадами є ідеологічний і релігійний плюралізм, свобода слова, друку, зборів (поправка І). Поняття «конституційний лад США» також охоплює систему конституційних прав громадян: на носіння та зберігання зброї (поправка ІІ), на охорону житла (поправки ІІІ, IV), особи, її паперів та майна від необґрунтованих обшуків і арештів (поправка IV), на суд безпристрасних присяжних (поправки V, VІ, VІІ), на отримання інформацію про сутність обвинувачення проти себе, на очну ставку зі свідками обвинувачення (злочину), на виклик свідків і допомогу адвоката в кримінальних справах (поправка VІ), виборчі права (поправки ХV, ХХІV, ХХVІ) та право мати й інші права, непередбачені Конституцією (поправка ІХ). Засадами також є заборони вчинення державою та штатами дій, в особі їхніх органів і посадових осіб, на шкоду правам, свободам громадян: заборона рабства чи іншого підневільного становища (поправка ХІІІ), притягнення до відповідальності за один і той самий злочин двічі, бути свідком проти самого себе, позбавлення життя, свободи й власності без належної правової процедури (поправка ХІV), заборона стягувати надмірні податки та штрафи, призначати жорстокі й незвичні покарання (поправка VІІІ) [177, c.21–23]. Отже, аналіз положень прийнятих до Конституції США поправок дає змогу стверджувати про триваючий характер розвитку конституційного ладу цієї держави.

Щоправда, тоді серед відомих політичних діячів США були й ті, які не схвалювали Конституцію 1787 р. Наприклад, американський просвітник, гуманіст, активний учасник війни за незалежність США Т.Пейн (1737–1809) критикував її за недостатню демократичність, організацію двопалатного парламенту на підставі цензового виборчого права, надмірно тривалий строк повноважень сенаторів (6 років), президентське, а не колегіальне керівництво виконавчою владою, право вето Президента, незмінність федеральних суддів і використання ними правових норм прецедентного права [32, с.217–218].

Здійснюючи оцінку положенням Конституції США наприкінці ХХ ст., професор О.В.Зайчук наголосив, що вона: «складена лише у загальних рисах, нечітко, замовчує багато питань суспільного ладу» [39, с.9].

Стосовно ідеї поділу влади, закріпленої у Конституції США, професор Д.Карлен зазначив, що навіть під час об’єднання 13 штатів у федерацію, розподіл влади в США був помітніший, ніж в Англії. У США відсутня посада лорд-канцлера чи будь-кого іншого з подібними повноваженнями. Лорд-канцлер в Англії діяв одночасно як глава уряду – Палати лордів і (до 2005 р.) очолював судову систему [52, с.36]. На підставі Акта про конституційну реформу 2005 р. Палату лордів позбавили судових функцій, а судову систему очолив Верховний Суд Великобританії [46, с.118]. У складі федеральних органів США ніколи не було представників судів, які би клопотали про розширення судових штатів і надання додаткових асигнувань [52, с.36].

Аналіз положень Конституції США дає підстави стверджувати про недоліки організації федеральної судової влади, оскільки були відсутні положення про орган конституційної юрисдикції як гарант її стабільності.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про те, що:

1) значна роль у становленні конституційного ладу США належала американським колоніям, згодом перетворених на штати, що з 1775 р., на підставі Резолюції ІІ-го Континентального конвенту, почали приймати власні конституції, котрі передбачали республіканську форму державного правління. Конституції відрізнялися за ступенем демократизму та баченням обсягу незалежності від Англії;

2) Статті конфедерації 1781 р. мали низку недоліків, були непридатними для регулювання основних державно-правових відносин у незалежних США, оскільки не передбачали посади глави держави, вищого суду;

3) причинами продовження застосування у незалежних США правових норм колишньої метрополії Англії була відсутність юристів і закладів юридичної освіти, поступове пристосування норм права Англії до особливостей політико-правових і суспільних відносин у США.

<< | >>
Источник: РИГІНА ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА. ВЕРХОВНИЙ СУД США: СТАНОВЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ КОМПЕТЕНЦІЇ ТА РОЛЬ У ФОРМУВАННІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ ДЕРЖАВИ (1787 – КІНЕЦЬ ХХ СТ.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів –2009. 2009

Скачать оригинал источника

Еще по теме РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ США:

  1. 1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права
  2. 1. Історія становлення і розвитку Конституції
  3. 6. Конституційна реформа в Україні
  4. 1. Державна влада як інститут конституційного права
  5. 2. Теорія і практика співвідношення в Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу державної влади
  6. Становлення республіканських форм правління та їх розвиток
  7. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  8. СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ: ПЛАНИ, МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
  9. Новий Плімут
  10. Вплив релігійних догматів пуритан на формування правових інститутів рабства в колонії Новий Плімут
  11. Закон про державну службу, його зміст та основні положення
  12. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  13. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  14. Формування правової системи
  15. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  16. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  17. ПЛАН
  18. ВСТУП
  19. РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ
  20. РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ США
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -