Новий Плімут

Напередодні революції в Англії важливу роль відігравала ідеологія церковної Реформації в кальвіністській формі, що набула на британському ґрунті нового вигляду - пуританізму. З доктринальної точки зору, це була опозиція королівській (англіканській) церкві, зумовлена незавершеністю Реформації в країні, де бурхливо розвився капіталістичний уклад.

Послідовники Броуна, церковні сепаратисти, і стали засновниками ще однієї англійської колонії в Північній Америці - Нового Плімуту [382, p. 140-142]. У вересні 1620 р. до Америки на видатному кораблі «Мейфлауєр» вирушили сто два колоністи, серед яких лише половина були броуніста- ми. Іншими стали «чужинці» - колоністи, що їх було завербовано купцями для переселення до Віргінії на правах сервентів.

Залишити батьківщину в пошуках примарного щастя за океаном для більшості емігрантів було надзвичайно важким рішенням, однак релігійний фанатизм зміцнив їхні переконання. Про це У Бредфорд писав так: «Залишити рідну землю, свої володіння і власність, своїх друзів і близьких знайомих було для багатьох важкою і незбагненною справою, особливо якщо вони не були знайомі з ремеслами й торгівлею, налагодженими в тій країні, а знали тільки сільське життя і примітивне сільське господарство.

Уже в Америці пілігрими підписали визначну «Угоду на “Мейфлауєрі”», яка стала основою для побудови місцевого самоврядування в новій колонії, тим більше, що пілігрими тоді ще не мали королівського патенту на її заснування.

Угода проголосила: «Ми, що нижче підписалися, вірнопіддані нашого могутнього суверенного господаря Якова, Божою милістю короля Великобританії, Франції та Ірландії, захисника віри тощо, вживши у славу Божу - для поширення християнської віри і слави нашого короля та вітчизни - подорож з метою заснувати колонію в північній частині Віргінії, нині урочисто і взаємно перед особою Бога проголошуємо, що об’єднуємося в громадянський політичний союз для підтримання серед нас кращого порядку і безпеки, а також для досягнення вищезазначеної мети; і з огляду на це ми створимо і введемо такі справедливі й однакові для всіх закони та ордонанси, акти, настанови й адміністративні установи, що в той або інший час будуть вважатися вдалішими і такими, що відповідають загальному добру колонії, яким ми обіцяємо слідувати і підкорятися. Для підтвердження цього ми ставимо наші підписи.

Мис Код, 11 листопада... Анно Доміні, 1620» [41, р. 12-15; 88, p. 277-280].

Оцінка цього акта винятково суперечлива. Проте багато дослідників підкреслюють, що пасажири «Мейфлауєра», в разі відсутності королівського патенту на створення колонії, мали виробити засади спільної діяльності зі створення нової колонії. Американські вчені визначили сутність документа як відправного пункту розвитку саме американської демократії, хоча це явно модернізоване уявлення про далеку від нас подію. Насправді ж пілігрими розраховували передусім на комерційні прибутки й не замислювалися про неприродну для того часу ідею народного суверенітету.

Колоністи Плімуту обрали зі свого середовища губернатора В. Бредфорда, який керував до 1656 р. У червні 1622 р. Рада Нової Англії від імені короля надала патент на освоєння зайнятих пілігримами земель Дж. Пірсу [49, p. 12]. Однак цей аристократ не скористався привілеями, і плімутці залишилися на зайнятих ними землях. Королівська адміністрація затвердила їхнє право на організацію органів місцевого самоврядування, які одразу ж розпочали вирішення проблеми затвердження приватної власності на землю через надання фріменам відповідних патентів [527, p. 60]. Водночас Асамблея Плімуту створювала умови для безконтрольного панування обраних нею магістратів над одновірцями [467, vol. 76, p. 68-69; 506, p. 40].

Система управління в Новому Плімуті утвердилася після наданням йому патенту Ради Нової Англії, де визначалися кордони колонії, що простягнулася від Атлантичного океану до ріки Нарра- гансет (1630). Патент містив вимогу влади метрополії до броуністів додержуватися законів Англії і приписів Ради, однак на розсуд колоніальної адміністрації було передано право вічного користування багатствами тамтешньої природи і можливість розвивати власну систему самоврядування [47, vol. 1, p. 20-35]. Незабаром Плімут перетворився на місто, до якого належала навколишня територія з десятьма селищами [485, vol. 1, p. 110]. З часом поселення стали претендувати на самостійне вирішення власних справ та на участь у вирішенні проблем усієї колонії загалом. Магістрат столиці задовольняв ці претензії вкрай неохоче. Він регулював життя колоністів через особисте втручання губернатора в усі справи суспільства на підставі рішень магістрату й Асамблеї.

Лише 1636 р. загальні збори прийняли нормативний акт, що кодифікував існуючі закони та поширив права фріменів на участь у місцевому самоврядуванні. Для його розроблення було створено спеціальний комітет у складі восьми магістратів, чотирьох делегатів від Плімуту та по два від селищ Сітуейт і Даксбері [290, c. 209210]. Акт було названо «Великі засади» (далі - «Засади»). У ньому згадувалася «Угода на “Мейфлауєрі”» й указувалося на те, що прийняття будь-якого закону має відповідати праву метрополії [47, ѵоІ. 1, p. 68-72]. Відповідно до «Засад» законодавча влада визнавалася лише за фріменами. Нові закони і податки мали бути схвалені ними [290, c. 298]. Цей акт дав змогу фріменам розвивати систему самоврядування з урахуванням місцевих особливостей [324, p. 296-298]. Депутати від Плімуту та селищ разом із губернатором і його асистентами складали загальні збори, члени яких обиралися строком на один рік. Фрімени ж обирали секретаря зборів, скарбника, слідчого та констеблів. Платню за здійснення адміністративних повноважень отримував тільки губернатор. Інші службові особи одержували винагороду лише під час вирішення конкретних проблем.

Фактична влада в колонії належала магістрату, що був названий «Зібрання асистентів». Магістрат відмовився передати до ведення загальних зборів функції наділення землею й видачі ліцензій на промисли та торгівлю. Він привласнив повноваження вищої судової інстанції колонії та здійснював правосуддя відповідно до традицій судочинства метрополії. Однак судоустрій мав складний характер і відбивав не лише англійські традиції, а й елементи буржуазної правосвідомості та біблійні моральні норми.

«Засади» закріпили відносини майнової та соціальної нерівності і підкреслили безправ’я кабальних служників. У них було офіційно закріплено термін «новачки» для визначення стану неповноправних вільних колоністів. Такі особи лише за рік після прибуття до колонії набували повної правосуб’єктності і назви «мешканці», якщо присягали на підкорення владі колонії і вступали до ополчення Плімуту.

Особливість правових приписів, закріплених «Засадами», полягала також і в тому, що було створено умови для виникнення господарства капіталістичного типу - ферми. Земля і будинки, споруджені на ній, вважалася спадковою власністю. Права на во- лодіння землею та відчуження її на буржуазних засадах у формі звичайного сокеджу, який виключив рицарське держання, закріплювалися спеціальним додатком до «Засад» [80, vol. 1, p. 7]. Відповідно до нього земельні ділянки, надані магістратом багатим колоністам, реєструвалися в спеціальних книгах з наданням їх власникам патенту [80, vol. 1, p. 8].

Разом із фріменами певних цивільних і політичних прав набували й деякі інші колоністи, якщо вони були вільні з формально-юридичної точки зору. Перелік у «Засадах» різних верств населення колонії впевнює в тому, що на час прийняття зазначеного акта вже склалася соціальна структура колонії, відповідна тогочасній економічній організації і релігійним інститутам, значення яких поступово підупадало в суспільстві, яке йшло буржуазним шляхом. До поселенців належали також повнолітні діти фріменів чоловічої статі, які не мали власної нерухомості. Нижче всіх на суспільній драбині стояли сервенти, чий юридичний статус нічим не відрізнявся від статусу віргінського наймита [80, vol. 1, p. 10-12]. Будь-яка спроба сервента протестувати проти соціального гноблення тягла за собою кримінальне переслідування в поєднанні з проповідями церковників про необхідність для наймита виробляти в себе любов до господаря [80, vol. 1, p. 20-24; 182]. Усім небажаним особам було заборонено в’їзд до колонії. Порушників колоніальних порядків висилали до метрополії [80, vol. 1, p. 24].

Судова практика плімутського магістрату задовольняла лише інтереси тих фріменів колонії, що володіли та розпоряджалися найбільшою кількістю сервентів.

4. Массачусетс

Друга за часом виникнення (після Плімуту) колонія в межах північного регіону Британської Америки виникла під егідою Компанії Нової Англії, яка відправила до Нового Світу першу партію пури- тан-конгрегаціоналістів у червні 1628 р. під керівництвом Дж. Ен- дікота. Колонія отримала назву Массачусетс від місцевого племені індіанців, яких викосила віспа, занесена туди європейцями. І це було відображено в печатці Массачусетсу. Пуритани емігрували до Нового Світу, бо не мирилися з підвищенням податків, створенням монополій, що мали привілеї від короля й розоряли інших підприємців, зміцненням англіканської церкви й зазіханням на особисту безпеку і власність [207, c. 14, 28]. Розбудову колонії дозволила хартія Карла І, надана підприємцям, які створили корпорацію під назвою «Губернатор і Компанія Массачусетської бухти в Новій Англії» (4 березня 1621 р.). Ця хартія теж визначала держання землі в колонії у формі «вільного і звичайного сокеджу» із зобов’язанням відраховувати англійській Короні п’яту частину дорогоцінних металів і хутра, що видобувалися підданими короля [47, vol. 1, p. 410]. Вона встановлювала адміністративну структуру компанії, яка складалася з губернатора, його заступника й асистентів. Загальні збори фріменів колонії скликалися тричі на рік - на Великдень, Трійцю й у вересні після збору врожаю кукурудзи. Король надав цьому зібранню, де

обов’язково були присутні губернатор і його помічники, права державної установи, яка приймає закони й уводить у дію розпорядження та інструкції, що відповідали законам метрополії.

Від засновників колонії вимагали введення там «правильної віри» (англіканської). Однак з дозволу влади в Массачусетсі виникла церква пуритан-конгрегаціоналістів, яка теж відкидала церковний сепаратизм, а тому певною мірою влаштовувала метрополію [283, c. 105; 476, p. 345-347, 350]. У самій Англії пуританізм являв собою винятково складне та багатолике явище суспільного життя, в рамках якого діяли різноманітні течії - від пресвітеріан, індепендентів і сепаратистів до міленаріїв і левелерів. Пуритани Массачусетсу вважали, що церква повинна пристосовуватися до життя і базуватися на тривалій угоді групи одновірців про спільне існування [112, p. 41]. В основі доктрини їхньої церкви була не адміністративна санкція, а договір групи «святих», що «сподобилися Божої ласки». Перша генерація массачусетців зарекомендувала себе як громада, що дотримувалася конформізму та підкорялася теократичній олігархії, яка зосередила виконавчу й законодавчу владу у своїх руках.

Можновладці колонії вважали, що земля в Новому Світі належить лише обранцям Ієгови на чолі з «найкращими з них» - великими землевласниками, священиками та багатими купцями. Віротерпимість ніколи не була доброчесністю цих осіб, і 1637 р. магістрат видав закон, згідно з яким було заборонено оселятися в колонії особам, чиї суспільні та релігійні переконання не схвалювалися адміністрацією і духівництвом. Це призвело до розколу серед пуритан, і в 1633-1636 рр. частина колоністів переселилися до ріки Коннектикут і створили там три містечка - Гартфорд, Віндзор і Везерфілд, що об’єдналися в нову корпорацію. Згодом (1662) вона стала самостійною колонією Коннектикут. Істинні принципи організації массачу- сетського суспільства були сформульовані Дж. Вінтропом у документі під назвою «Зразок християнського милосердя». Його ідеї, які розходилися з догмами кальвінізму, були засновані на таких нових для того часу поняттях, як «природний закон» та «угода про милосердя». Однак губернатор, який поширював біблійний принцип любові до ближнього, керувався переконанням в одвічності майнової та соціальної нерівності: «Всемогутній Бог у своїй святості та мудрості так визначив умови існування людей, щоб у всі часи хтось був бідний, а хтось багатий, хтось стояв вище, а хтось перебував у них у підпорядкуванні» [47, vol. 1, p. 45-49].

Панування правлячих кіл колонії було ідеологічно забезпечене за допомогою трактатів, що їх постійно друкували під пильним наглядом священиків. Серед них треба згадати «Присягу вільної людини» (1639), збірки релігійних творів (1639) та Псалтир (1640). Проте основною продукцією друкарів Массачусетсу стали публікації постанов колоніального суду вищої інстанції, що допомагав формуванню теократичного політичного режиму [160, vol. 1, p. 195-197; 197, c. 14-15]. Цей режим заходив у суперечність з основами управління, створеного в метрополії, однак таку колізію массачусетська олігархія розв’язала завдяки тому, що крім манорів у колонії було встановлено корпоративну форму володіння, користування й розпорядження землею [380, p. 276].

Корпоративна земельна власність надавала право на створення певних населених пунктів, управління якими здійснювалося через діяльність загальних зборів мешканців колонії. Від членів зборів вимагали дотримання індивідуального порядку на основі кальвіністських догм. Особа, яка порушувала «освячений Богом» порядок, переслідувалася можновладцями колонії в кримінальному порядку. Самоврядування в Массачусетсі відповідало приписам королівських хартій і традиціям метрополії, що їх «привезли» до Америки прибульці зі східної частини Англії. Там переважали традиції тауну, основними структурними елементами якого були сільська округа з декількох родинних господарств і родина [112, p. 158]. Ці дві структури були настільки споріднені між собою, що кожен колоніст дотримувався порядку, в якому панівну роль відігравала пуританська мораль. Осіб, які порушували порядок, піддавали остракізму. Не дивно, що за часів революції можновладці Массачусетсу подбали про послаблення впливу радикальних ідей на колоністів. Тому 1647 р. пуританський лідер Н. Ворд заявив: «Зараз, наважившись виступити герольдом Нової Англії, ім’ям нашої колонії я оголошую світу, що фамілісти, антиноми, анабаптисти та інші ентузіасти мають повну свободу не обтяжувати себе нашою присутністю, а ті, хто ще з’являться, - мають покинути її межі, і чим швидше, тим краще» [197, c. 379-384].

У Массачусетсі не було й мови про свободу совісті, оскільки ідея «живої Біблії», що була співзвучною пошукам правди народних низів, суперечила інтересам його теократичної верхівки. Адже радикальні секти (фамілісти й анабаптисти) проголошували спільність майна, протестували проти духовного та соціального гніту, облудності й святенництва природженого панства, яким вважали себе массачусетські можновладці. Вони привласнили собі право одноособово тлумачити догмати віри й застосовувати їх у державному будівництві. Стосовно поглядів радикалів член магістрату колонії Р. Картер писав: «Замість ортодоксальних богословів вони наставляють всякого роду ремісників - чоботарів, кравців, м’ясників, рукавичників, чия проповідь не що інше, як вороняче каркання чи балачки... Ці ремісники-проповідники запевняють, що вони мудріші вчителі, ніж учені проповідники» [197, c. 15]. Він закликав адміністрацію колонії всіляко придушувати бунтівників, які виступали проти встановленої в Массачусетсі влади.

Проте бунтівників серед пуритан Массачусетсу було обмаль [321, р. 115]. Найпомітнішим серед них став місіонер Р. Вільямс. Він замахнувся на основи земельної політики державців Массачусетсу, коли заявив про неприпустимість експропріації індіанських земель і про необхідність укладання чесних угод про купівлю землі з тубільцями [208, c. 311]. Усупереч ідеям Вільямса, 1637 р. олігархія Массачусетсу спровокувала війну з алгонкінським військовим союзом племен пекотів, прагнучи захопити землі індіанців. Під час взяття головного селища аборигенів Містік массачусетська міліція творила нечувані звірства, однак на це солдатів благословили массачусетські законодавці й адміністрація.

Губернатор В. Бредфорд, описуючи геноцид індіанців, із садистським задоволенням відзначив: «Було страшно бачити, як індіанці горять у вогні, що гасився потоками крові. Нестерпно було вдихати страшенний сморід, однак ця перемога виявилася солодкою жертвою Богу, якому англійці подякували за неї» [94, p. 72]. Слідом за ним капітан міліції Дж. Месон у памфлеті «Стисла історія пекотської війни» посилався на провидіння, на Божий вибір англійців для знищення запеклих язичників [115, p. 10]. А священик Дж. Котон влаштував для массачусетських колоністів урочисте богослужіння, на якому подякував Богові за те, що він допоміг англійцям «відправити у пекло шістсот поганських душ», і висловив цілком практичну думку щодо швидкого поділу індіанської землі між «гідними і богобоязливими» колоністами [400, p. 172]. Побивши індіанців, мародери прибрали до рук їхні жалюгідні пожитки, а згодом продали в рабство в іспанські колонії тих тубільців, які залишилися живими, хоча пуритани за інших обставин не терпіли папістів [20, рі 2, p. 221225; 435, p. 109]. Це тоді в середовищі колоніальних можновладців затвердилася запозичена їхніми американськими нащадками догма про те, що «хороший індіанець - лише мертвий індіанець!» [398, p. 70].

Говорячи про наслідки індіанської політики массачусетських можновладців, Р. Вільямс з гіркотою відзначив, що «Земля» стає для англійців таким же богом, яким бог «Золото» став для іспанців [528, p. 196]. Він також виступив проти спроб насадити в колонії теократичний політичний режим і наполягав на свободі віросповідання та доброчесному поводженні господарів з наймитами. Свої погляди Вільямс виклав у книзі «Кривавий догмат» так: «1) Господь Бог не вимагає від нас, щоб єдина віра насаджувалася в будь-якій державі насильницьким шляхом, бо подібне нав’язане людям єдиновірство рано або пізно виявляється основною причиною громадянської війни, утискування свободи совісті, гоніння на Ісуса Христа в особі його вірних служителів, фарисейства й загибелі мільйонів душ; 2) Господь звелів, щоб всі люди, які належать до різних націй і країн світу, могли дотримуватися яких їм завгодно поглядів і сповідувати будь-яку віру, нехай навіть найпоганську, іудейську, турецьку або антихристову, і щоб боротися проти цих хибних поглядів можна було лише за допомогою того меча, що один тільки й може перемагати (в питаннях віри), а саме меча духу Господнього - слова Божого; 3) справжня добропорядність і християнство можуть квітнути в будь-якій державі або королівстві й у тому разі, якщо там дозволено сповідувати різноманітні і протилежні одне одному вірування» [139, т. 1, c. 19].

Між тим виконавчу владу в Массачусетсі зосередили у своїх руках лише тринадцять фріменів компанії, що ігнорували загальні збори колонії й конституювали себе магістратом Бостону - столиці колонії. Вони підмінили збори своїми засіданнями [433, р. 49]. Ці особи рішуче підтримували вплив пуританської церкви Массачусетсу адміністративними заходами. Тому магістрат Бостона розцінював вислови Вільямса як втручання в компетенцію магістрату з питань управління. Особливо єретичними, як вони вважали, стали такі вислови місіонера: «Суверенітет - джерело й основа державної влади - належить народу... Народ має право створювати і засновувати в себе таку форму правління, яка здається йому найбільш відповідною політичним умовам його життя... Уряди, створені і засновані народом, не мають ніяких інших повноважень, крім тих, що надає їм державна влада, тобто народ має висловлювати свою згоду на те, щоб керуватися урядом на певний термін» [139, т. 1, c. 117]. Такі революційні переконання вказували на закономірність зіткнення аристократів з «неґречною голотою». Тому Вільямса цілком закономірно було вигнано з Массачусетсу. Він оселився серед вампаноагів і згодом став засновником колонії Род-Айленд, публічна влада в якій була найде- мократичнішою порівняно з владою інших британських колоній.

Зауважимо, що, на відміну від епохи виникнення Віргінії та Плімуту, коли існував певний колективізм задля облаштування поселенців у чужому природному середовищі, система суспільних відносин у Массачусетсі будувалася на приватній основі [291, c. 57]. У ньому не виникло англіканської церкви, яка була державним органом монархії, і місцева буржуазія вільно здійснювала управління Массачусетсом. Цю самостійність массачусетські можновладці насаджували неухильно, спираючись на те, що виконавча і представницька влада в колонії діяла на основі відповідних інститутів політики, права й ідеології, притаманних метрополії. Вони зайняли свідомо прагматичну позицію щодо звичаєвого права метрополії, порушуючи його приписи лише за умови безпеки вчинків. Це давало змогу магістрату на власний розсуд захищати права фріменів і суворо карати сервентів за спроби опору насильству з боку господарів.

Влітку 1635 р. загальні збори бостонців прийняли акт, відповідно до якого право володіти, користуватися і розпоряджатися землею було передано фріменам. Лише вони могли наділяти своєю землею дрібних орендарів і створювати нові селища [258, с. 400-401]. Управління селищами здійснювали вони ж, однак за умови, що їхня адміністративна практика не суперечитиме постановам представницького органу колоністів [46, vol. ІХ, p. 279]. Керівники колонії наполягали на повному підпорядкуванні неповноправних массачусетців їхній владі, спираючись на її божественне походження. Створюючи «Новий Ізраїль» і його столицю «Новий Єрусалим», пуританська верхівка поступово усвідомлювала утопічність ідеї, утім змінювати її суто догматичний зміст не збиралася, хоча і будувала в Америці буржуазне суспільство й відповідні йому державні структури.

Між тим догматизм пуританської олігархії заважав розвитку колоніального підприємництва. З усіх інститутів і установ, що існували в метрополії, лише один, військовий, був докорінно перебудований у колонії. Захоплення індіанських земель, наслідком чого стали війни з аборигенами, вимагало коректив до організації оборони колонії. Організаційною одиницею цієї системи став не професійний солдат, що централізовано забезпечувався зброєю й військовим спорядженням, а ополченець, озброєний на власні кошти. 20 березня 1631 р. массачусетський магістрат постановив, що всі громади повинні озброїти всіх жителів чоловічої статі й віддати їх під контроль командирів міліції. Якщо ополченець не мав коштів для озброєння, муніципалітет надавав йому позику. У результаті кожен придатний до проходження військової служби пуританин був озброєний і кожна громада мала свій підрозділ міліції, що періодично збирався на військові навчання й огляди [197, c. 397].

Впливові колоністи недовірливо дивилися на далекі від святості дії бостонської адміністрації. Особливо помітно це стало під час англійської революції, коли колонії прохолодно поставилися до революційних змін в Альбіоні. Влітку 1646 р. юрист Р. Чайлд і шість його однодумців подали до Генеральної Асамблеї Массачусетсу петицію з протестом проти прийнятих нею законів. Вони стверджували, що внаслідок радикального відхилення массачусетського законодавства від англійського в їхній колонії «наявний відступ від встановленої форми правління, яка відповідала законам Англії», хоча вона «якнайкраще відповідає нашим англійським звичаям» [197, c. 35].

Справді, закони, що діяли на території колонії пуритан, виходили за межу, окреслену загальним правом Англії, однак це пояснювалося тоді специфікою життя массачусетців у Новому Світі. Пуританська теократія Нової Англії і не збиралася вступати у відкритий конфлікт із владою як монархії, так і республіки індепендентів [421, р. 229]. Проте адміністративна практика колонії свідчить про те, що в Массачусетсі склався дуже своєрідний «тандем» священиків і магістратів, сутність якого була дуже точно охарактеризована анонімним автором «Зразка церковного й громадського управління». Цей трактат став теоретичною базою теократичної форми правління. Не випадково апарат управління колонією складався з тих магістратів і священиків, які виступали в особі ідеологів буржуазного соціального порядку. Автор трактату був радше священиком, який намагався довести ідею: магістрат не має права встановлювати форму правління в церкві, однак повинен стежити за тим, як церква сприяє благій справі зміцнення інститутів держави і права, пересаджених у Массачусетс з метрополії, що зазнала буржуазної революції [128, p. 1619]. Такі відносини магістрату та церкви в галузі управління справді не відповідали порядкам у самій метрополії, утім бостонських лідерів пуританської олігархії колоній Нової Англії це не турбувало.

Відповідаючи авторам петиції 1648 р., керівництво Массачусетсу дало розгорнуту характеристику «безсумнівної англійськості» встановленої ними теократичної форми правління. У відповіді, яка набула казуїстичного характеру, було зазначено: «Що стосується нашого уряду, то він заснований відповідно до нашої хартії, основних законів і звичаєвого права Англії й діє відповідно до них же (приймаючи слова вічної істини і справедливості, які вони містять, за правила, згідно з якими всі державні і правові органи повинні нести відповідальність за будь-які свої вчинки й розпорядження під час Страшного суду) з тією лише невеличкою різницею, яку припускає здоровий сенс при порівнянні старовинного, густо населеного й багатого королівства з такою бідною, нечисленною, по-дитячому юною колонією, якою ми є». Законодавці визнавали свої недоліки і пояснювали, що вони є неофітами в юриспруденції і тому не зуміли створити найточнішу колоніальну копію англійських законів. Чайлдові та його прибічникам магістрати нагадали, що «Рим будувався не один день» і що «хотілося б подивитися на ту колонію або на те суспільство, де за шістнадцять років вдалося б зробити більше» [197, c. 35].

Святенницька мораль пуритан вимагала особливо витончених норм розправи з її порушниками. Тому 1634 р. був прийнятий закон про те, що до звичайного кримінального покарання потрібно додавати ще й ті покарання, котрі ганьбили особу. Винуватцям було наказано нашити на одяг літеру рудого кольору, з якої починалося слово, що визначало провину: «А» («Adulturer» - спокусник), «D» («Drunkard» - п’яничка) і т. ін. [291, c. 92]. Тоді ж було прийнято постанову магістрату про заборону виділяти сервенту земельну ділянку після закінчення терміну служби, якщо господар наймита характеризував його негативно. Постанова дозволяла засуджувати сер- вента до биття киями після затримання його поза межами володінь господаря, якщо наймит не мав спеціальної відпускної записки. Закон затвердив утворення судів графств, представники яких відправлялися до селищ для розбору незначних кримінальних справ і місцевих позовів. Після викриття серйозних злочинів чиновники цього суду передавали справу до суду магістрату.

За роки революції в житті колонії дедалі більшу роль стало відігравати духівництво. Зростання церковного впливу в суспільстві вело до часткового обмеження повноважень цивільної влади, що надавало теократичних рис державному управлінню. Між тим демократична частина Асамблеї колонії прагнула використати розбіжності між магістратом і духівництвом, щоб стримувати узурпаторський тиск то виконавчої влади, то церкви на права і привілеї фріменів [291, c. 245]. Революційні процеси в метрополії змусили колоністів виявити своє ставлення до парламенту й короля. На батьківщині гинув деспотизм монарха, й у самій колонії низи проявили невдоволення пануванням теократичної олігархії. Верхівка колонії, налякана соціальною боротьбою під впливом революції в Англії, змушена була закріпити такий правовий устрій, що відповідав би основам буржуазного ладу.

Англійська революція змусила колоніальних магістратів відмовитися від обмежень комерційної діяльності, навіть якщо вона була відверто спекулятивною. Особливо це стосувалось аграрних відносин. Так, бостонський магістрат дозволив «Єтертон компані» за купу мотлоху придбати у ватажків алгонкінських племен великий земельний масив на кордоні Массачусетсу з колонією Род-Айленд і розпочати його продаж невеличкими ділянками за високу ціну [440, p. 4]. Врахувавши приклад массачусетців, подібну угоду фрімени Плімуту нав’язали вампаноагам. Розмах спекулятивних дій стурбував адміністрації всіх колоній Нової Англії. Вони побоювалися втратити контроль над підприємцями, що передчасно призвело б до війн з індіанцями [475, p. 227]. Однак підпорядкування ділків магістратам на підставі законів було небезпечним, оскільки це загрожувало розколом колоніальної верхівки. Вихід з колізії знайшли просто - реальну ситуацію у сфері землеробства вирішували не на основі законів, а спеціальними постановами колоніальної адміністрації. Між іншим, правову основу для вирішення зазначеної проблеми надавав парламент метрополії, адже з новими законами Англії, народженими під час революції, пуритани Массачусетсу не були знайомі. Ось чому Асамблея колонії постановила здійснювати правосуддя на підставі англійських судових довідників, а саме: «Перша частина інституцій англійського права, або коментарі до Літлтона», «Книга юридичних описів», «Коук про Велику Хартію вільностей», «Нові судові терміни», «Звіти» Е. Коука та «Світовий суддя» Г. Далтона.

З цього переліку видно, що особливо помітну роль у здійсненні правосуддя в Массачусетсі відігравали праці судді та діяча парламентської опозиції при перших Стюартах Е. Коука. У них було ретельно проаналізовано трактат англійського юриста XV ст. Літлтона «Про держання» і показано зміни у формах володіння та користування землею, викликані розвитком капіталістичного укладу. Як супротивник абсолютизму, Коук виступав захисником компетенції судів загального права від зазіхань з боку судів королівської прерогативи - так званої Зоряної палати та Канцлерського суду [57]. Праця Коука важлива у зв’язку з характеристикою сокеджу, що формально-юридично обумовив аграрні відносини: «Глава 5, розділ 117. Со- кедж. Держання на праві сокеджу: коли утримувач тримає від свого лорда землю за точно встановлену повинність, взамін всіх інших повинностей і служб, так що повинність ця не буде полягати у рицарській службі. Коли будь-хто тримає свою землю від лорда за присягою і зі сплатою фіксованої ренти взамін всіх інших повинностей, бо сам по собі оммаж не зобов’язує до рицарської служби, то це і є со- кедж...

Розділ 119. Як стверджують, причина, чому таке держання називається сокеджем та що вона припускає повинності соки, а соку означає те ж, що і плуг. У давні часи значна частина утримувачів на правах сокеджу була зобов’язана зі своїми плугами і певні дні року орати і засівати домен лорду. І за ці повинності, що відбувалися з метою забезпечити існування лорда, вони звільнялися від всіх інших служб на його користь. Оскільки ж повинності відбувалися за допомогою власних плугів утримувачів, то такого роду держання і називалися сокеджем. Унаслідок цього повинності було замінено грошовими виплатами зі згоди утримувачів і за бажанням лорда, а саме - щорічною рентою. Однак назва сокедж залишається, і в різноманітних місцевостях такі утримувачі відбувають плужні повинності» [13, c. 9].

Коук відзначив збереження плужних повинностей, тобто панщини, в сучасній йому Англії початку XVII ст. У метрополії вони існували ще ціле століття, тоді як у колоніях ознаки селянської особистої залежності не затвердилися, інші форми напівфеодальних земельних інститутів простежувалися аж до першої американської революції.

Зауважимо, що праці Коука стали основою для затвердження в англійських колоніях юридичних актів різних форм (ліцензій, доручень, угод про партнерство, зобов’язань), що сприяли розвитку підприємництва [70, vol. 1, p. 16-17]. Колоністи, які не мали в своєму середовищі професійних юристів, намагалися, як могли, відтворити в себе те, чому вони були свідками на батьківщині. Напівзабута мова англійського процесуального права з успіхом додавалася до вирішення специфічних американських проблем. Розвиток правової думки в Массачусетсі не ставив під загрозу принципи судочинства колонії. Судовий процес, який відбувався відповідно до традицій англійського звичаєвого права, у Новому Світі ґрунтувався на принципі, що відповідав буржуазному світосприйняттю: соціальний стан - це є невід’ємний критерій для винесення практично всіх судових вироків та рішень [160, ѵо1. 1, p. 178-179; 291, c. 35].

Поряд із заходами правового характеру, що впорядковували відчуження земель аборигенів, та звичайним підкупом ватажків ал- гонкінів массачусетська адміністрація широко використовувала діяльність місіонерів у індіанському середовищі [152, p. 134-135]. Уже в середині XVII ст. місіонери контролювали майже чотири тисячі хрещених аборигенів. Вони дісталися навіть до території сучасного штату Мен, де водночас було побудовано перші торгові факторії та селища англійців. Що ж до місій, то вони контролювалися масса- чусетським магістратом за угодою з купцями та духівництвом [390, p. 143-144]. Діяльність місіонерів, які розкололи родове середовище тубільців, високо цінувалася бостонським магістратом. По суті, духівництво виконувало обов’язки державних чиновників, і йому було виділено значні кошти на зазначену діяльність [461, p. 68-69].

У грудні 1641 р. магістрат Массачусетсу затвердив основне зібрання законів колонії, що його було складено Н. Вордом під назвою «Збірка свобод» [541, p. 158]. Наріжним каменем законодавства стало положення про те, що заможним колоністам гарантувалася недоторканність особи та майна. Ці гарантії скасовували лише за наявності судових постанов, які спиралися на рішення, прийняті загальними зборами колоністів, що відповідали інтересам заможних массачусетців. Збірка закріпила таку станову структуру колонії: шляхтичі, фрімени, вільні колоністи, сервенти та раби. Кодекс підтверджував конгрегаціоналістський принцип побудови церковних громад, що складалися з людей, зобов’язаних дотримуватися «ортодоксальних суджень» під час тлумачення біблійних догматів. Це означало, що релігійні догмати стали загальною частиною права, яке діяло в колонії, і священики могли здійснювати політичну владу.

Створення «Збірки свобод» надало державному устрою Массачусетсу правового характеру і встановило рамки влади теократичної олігархії, дещо обмеживши авторитарні методи управління, що їх практикував магістрат колонії. Зміни в житті суспільства стали наслідком розвитку буржуазних економічних відносин, які потребували нових засобів правового регулювання [159, p. 177-203]. Тому державно-правове конституювання колонії відбулося у досить стислий термін - 15-16 років.

Зважаючи на аналіз проблеми, можна стверджувати, що формування органів влади Британської Америки в першій половині XVII ст. спиралося на конституційні традиції метрополії, де поступово затверджувалися ідеї обмеження верховної влади короля та розвитку місцевого управління. У процесі колонізації сучасної території США панівна верхівка південного та північного регіонів Британської Америки розробила нову концепцію розвитку влади виходячи з того, що англійський народ мав право на переселення до Америки й затвердження в нових політичних утвореннях британської Корони власних конституційних прав. Ці права реалізувалися через побудову місцевих органів влади та нові засоби захисту власних інтересів колоністів, насамперед - заможних. Саме тоді розпочався процес специфічного розвитку державно-правових відносин на теренах двох регіонів - північного (Массачусетс і Новий Плімут) і південного (Віргінія й Меріленд). У першому випадку йшлося про вплив на органи влади протестантської ідеї їх виникнення із санкції Бога, а не монарха. Через це можновладці Массачусетсу і Плімуту створювали умови для самостійності власних органів місцевого самоврядування, які були б захищені від втручання метрополії у вирішення місцевих справ. У другому випадку йшлося про побудову таких органів влади на Півдні Америки, котрі визначили там тенденцію до виникнення майбутньої плантаторської республіки на зразок шляхетської Речі Посполитої.

Своєрідний економічний розвиток заокеанських домініонів Англії, де визрівав капіталістичний уклад, уже тоді суперечив інтересам можновладців метрополії, оскільки колоніям дуже «необачно» були даровані права на самоврядування та економічні пільги. Тому монархія Англії мала знайти засоби для більшого підпорядкування колоній метрополії. Та вирішити це питання конституційно не вдалося, оскільки не існували чіткі постулати про те, в яких межах метрополія володарювала у колоніях та якою самостійністю користувалися колонії під час вирішення місцевих справ.

Складність вирішення зазначеної проблеми для правлячих кіл Англії визначалася тим, що колоністи були не аборигенами колоніального світу, а підданими британської монархії, яким належали різні особисті права. Королівський уряд не встиг повною мірою приборкати самостійність колоній, оскільки розпочалася англійська буржуазна революція. Спроби ж вирішити це питання застосуванням сили стосовно Віргінії і Меріленду, які здійснив парламент метрополії під час громадянських війн у Англії, вдалися частково. Колоніальна верхівка зберегла тоді певні можливості для побудови структур управління, представницьких асамблей та органів правосуддя, відповідних умовам регіонів Британської Америки. Тому уніфікація структур влади в регіонах і створення конституційного законодавства, необхідного для збереження контролю над ними, були відкладені урядом метрополії на післяреволюційний період. Здійснювати це мали вже не індепендентська республіка чи режим протекторату Кромвеля, а реставрована влада Стю- артів.