<<
>>

Формування правової системи

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте, цей процес спочатку не мав достатнього системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм.

З прийняттям Конституції України з’явились реальні перспективи щодо вироблення гармонійно поєднаної збалансованої законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми і стандарти. Разом з тим, цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є: приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність. Удосконалення цивільного законодавства частково здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до ЦК УРСР 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 р., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем - фізична чи юридична особа. Проте застарілий радянський Цивільний кодекс був принципово непридатним діяти в умовах ринкової економіки. Тому основним шляхом реформування цивільного права стало прийняття окремих законів України, які стали базовими для розвитку цивільно-правової галузі („Про власність”, „Про підприємства в Україні”, „Про господарські товариства” та ін.) та проведення на цій основі робіт з кодифікації нового цивільного законодавства.

Цілком закономірно, що невдовзі після прийняття Конституції України, у грудні 1996 р., на розгляд Верховної Ради України було внесено проект нового Цивільного кодексу, який за своїм значенням мав стати другим після Конституції України актом національного законодавства. Але через низку причин політичного і догматичного характеру пріоритети законодавчої політики змінилися. Доопрацювання нового ЦК невиправдано затяглося. Протягом червня - листопада 2001 р. парламент розглянув і поетапно прийняв новий Цивільний Кодекс. Проте, зважаючи на необхідність детальнішого узгодження правових норм, Президент України відправив ці акти на доопрацювання. Після внесення відповідних змін 16 січня 2003 р. новий Цивільний кодекс України (ЦК України) був прийнятий, а з 1 січня 2004 р. він був введений в дію.

Кодекс складається з 6 книг, 90 глав та 1308 статей. До сфери регулювання ЦК належать особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Положення ЦК України також застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових і сімейних відносин, якщо вони не врегульовані актами законодавства. Спрямований на регулювання цивільних відносин в умовах ринкової економіки, Кодекс побудовано на демократичних засадах цивільного законодавства. Це: 1) неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Істотні зміни внесені в правове положення фізичних та юридичних осіб, як суб’єктів цивільних правовідносин. Значні новели стосуються підстав виникнення права власності, договірного права та майнової відповідальності за порушення зобов’язань.

У книзі 1 „Загальні положення” розкриваються основні положення Кодексу, що стосуються предмету цивільного права, зокрема, про основні засади та межі дії цивільного законодавства, здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов’язків, способів захисту цивільних прав та інтересів. Книга розглядає учасників цивільних відносин і об’єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки й терміни, позовну давність.

Книга 2 „Особисті немайнові права фізичної особи” містить загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи (поняття, види, зміст, здійснення, забезпечення, обмеження, захист, поновлення особистих немайнових прав тощо). Йдеться про особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (на життя, на охорону здоров’я, на свободу, на особисту недоторканість та ін.), а також, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (на ім’я, на інформацію, на свободу пересування тощо).

У книзі 3 „Право власності та інші речові права” рокриваються загальні положення про право власності та містяться норми про набуття, припинення, захист права власності, подаються норми, що регулюють право спільної власності, право власності на землю, право власності на житло. Подано норми, які визначають речові права на чуже майно, зокрема, право володіння чужим майном, право користування чужим майном (сервітуту), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Книга 4 „Право інтелектуальної власності” містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми, що регулюють авторське право та суміжні права на літературні й художні твори, комп’ютерні програми, винаходи, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки, комерційні таємниці тощо.

У книзі 5 „Зобов’язальне право” регулюються відносини майнового обороту. До неї включено загальні положення про зобов’язання та про забезпечення виконання зобов’язань, загальні положення про договір. Детально викладено норми стосовно окремих видів договірних та недоговірних зобов’язань.

Книга 6 „Спадкове право” містить загальні положення про спадкування, а також регламентує відносини, пов’язані з порядком спадкування (спадкування за законом і за заповітом, здійснення права на спадкування, виконання заповіту, оформлення права на спадщину, спадковий договір). Встановлено п’ять черг спадкування за законом: 1) діти спадкодавця, той з подружжя, який пережив його, батьки; 2) рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід; 3) рідні дядько та тітка спадкодавця; 4) особи, які проживали за спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини; 5) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчогоступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У п’яту чергу право на спадкування одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Перехід до ринкової економіки супроводжувався створенням значної кількості законів, спрямованих на регулювання й розвиток правових відносин у господарській сфері. Подальший розвиток господарських відносин спричинив потребу в систематизації та кодифікації нормативно- правових актів економічного спрямування.

16 січня 2003 р. прийнято Господарський кодекс України (ГК України), який, набув чинності 1 січня 2004 р. Об’єднавши правові норми у сфері господарських і комерційних відносин, Кодекс визначив правові засади господарської діяльності, яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності. Метою кодексу є забезпечення зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості відповідно до вимог Конституції України, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, сприяння гармонізації її з іншими економічними системами. ГК України складається з 41 глави та 418 статей, систематизованих у 9 розділів.

Перший розділ ГК містить загальні положення правової регуляції господарської діяльності. Сформульовано загальні принципи господарювання, серед яких: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; захист національного товаровиробника та ін. Визначено основні напрями та форми участі держави і органів місцевого самоврядування у сфері господарювання. Подано основні норми антимонопольно-конкурентного права. Розкриваються основні засади господарської комерційної діяльності (підприємництва) та некомерційної господарської діяльності.

Норми другого розділу визначають правовий статус суб’єктів

господарювання, у тому числі підприємств, господарських товариств, об’єднань підприємств. Йдеться про правовий статус громадянина як суб’єкта господарювання, особливості статусу інших суб’єктів

господарювання.

У третьому розділі розкриваються майнові основи господарювання, правові засади використання природних ресурсів, норми щодо прав інтелектуальної власності, цінних паперів, корпоративних прав.

Норми четвертого розділу стосуються господарських зобов’язань. Подано загальні положення про господарські зобов’язання, про господарські договори. В окремих главах містяться норми, що регулюють питання цін та ціноутворення в сфері господарювання, виконання та припинення господарських зобов’язань, банкрутства.

П’ятий розділ визначає відповідальність за правопорушення у сфері господарювання, зокрема, йдеться про відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції, відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

У шостому розділі розкриваються особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання (господарсько-торгівельній діяльності, комерційному посередництві, апітальному будівництві тощо).

Сьомий розділ систематизує норми щодо зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі іноземних інвестицій.

Норми восьмого розділу стосуються спеціальних режимів господарювання у вільних економічних зонах, на територіях пріоритетного розвитку, у виключних (морських)економічних зонах, на державному кордоні тощо.

Дев’ятий розділ містить прикінцеві положення, якими врегульовані питання у зв’язку із змінами в національному законодавстві з метою запровадження ГК України.

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як шляхом внесенням змін і доповнень до чинного адміністративного законодавства, так

і прийняттям значної кількості законів та інших нормативно-правових актів, які містять адміністративно-правові норми.

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 р. утворено державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи. Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу побудови і діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова адміністративно- територіального устрою, спрощення і скорочення управлінських структур, удосконалення законодавчої основи адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних процедур.

Проте чинне вітчизняне адміністративне право поки що за змістом багато в чому є пострадянським і докорінно відрізняється від адміністративного права європейських країн. Якщо в Європі воно орієнтовано на забезпечення прав та інтересів людини в її стосунках з державою, то у нас - на задоволення потреб держави, державного управління. Реформування адміністративного права має перетворити його в провідну галузь правового забезпечення пріоритету прав людини у сфері публічної влади.

Інтенсивні зміни відбувалися в податковому законодавстві. На даний час основним джерелом податкового права є Податковий кодекс України, прийнятий 2 грудня 2010 р. (набрав чинності з 1 січня 2011р.). Кодекс визначає: вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні та порядок їх адміністрування; права та обов'язки платників податків та зборів; компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю; відповідальність за порушення податкового законодавства. Прийняття Податкового кодексу є лише стартом податкової реформи. Про недоліки, «білі плями», «підводні камені» Кодексу пишуть навіть самі автори у власних коментарях до нього. Тому на часі вдосконалення податкового законодавства.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності. Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, боротьби із безробіттям та соціального забезпечення. Верховною Радою з цих питань прийнята низка законів, серед яких: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. Регулюванню актуальних питань трудових відносин, соціального захисту працівників присвячені закони «Про оплату праці» від 25 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., «Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р.). Кабінетом Міністрів у березні 1993 та березні 1994 рр. прийняті Положення, в яких регламентовано укладання контрактної форми трудового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародним норм.

Актуальним є питання прийняття нового Кодексу законів про працю. Чинний Кодекс (КЗпП), прийнятий 10 грудня 1971 р., хоча й зазнав понад 60 змін і доповнень, вже не відповідає новим історичним і соціально- економічним умовам.

Серед важливих напрямів реформування законодавства - розвиток екологічного права України. Основу правової охорони навколишнього середовища складають норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів спрямовані закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. та ін. В цих актах визначено екологічні права та обов’язки громадян, природокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охорони надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.

Протягом десятиріччя відбувався бурхливий розвиток аграрного законодавства. Основним завданням його реформування було створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

13 березня 1992 р. Верховна Рада затвердила нову редакцію Земельного кодексу України (1990 р.), в якій проголошувалась юридична

демонополізація земельної власності. Зазначалося, що власність на землю має такі форми: державну, колективну, приватну. Кодексом передбачалося, що суб’єктами права власності на землю можуть бути лише громадяни України. Юридичним особам надавалось право отримувати землі в постійне або тимчасове користування, а також в оренду на строк не більше як 50 років. Організаційно-правові засади приватизації земельних ділянок визначалися Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р.

Реформування аграрного законодавства відбувалося також шляхом прийняття нових законів. Так, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. визначав організаційно-правові основи створення селянського (фермерського) господарства, передбачав створення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів. Закон «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. врегульовував існування, поряд з державною, колективної і приватної власності на землю. Важливе значення мало прийняття законів «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., які визначали правові, організаційні та соціально-економічні умови діяльності кооперативів у сільському

господарстві та оренди землі.

25 жовтня 2001 р. прийнято Земельний кодекс України (ЗК України).

Кодекс проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Виходячи з цих основних положень, кодекс установлює принципи земельного законодавства. Серед них: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; пріоритет вимог екологічної безпеки та ін.

Визначено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Подається правовий аналіз складу, категорій та цільового призначення земель України. Зокрема, розрізняються землі: сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та ін. При цьому кодекс виходить з пріоритетності земель сільськогосподарського призначення: «землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання».

Законодавчо встановлюються права на землю: власності, користування, сервітуту (на обмежене користування чужою земельною ділянкою). Визначається правовий зміст добросусідства; порядок, умови та наслідки обмеження прав на землю.

Регламентуються питання набуття і реалізації права на землю

громадянами і юридичними особами, гарантії прав на землю. Визначаються правові засади управління в галузі використання і охорони земель. Установлюється відповідальність за порушення земельного законодавства.

Відповідно до Перехідних положень ЗК України, було встановлено мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення до 1 січня 2005 року, який після закінчення цього терміну неодноразово продовжувався Верховною Радою України. 20.12.2012 набув чинності Закон України про продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земель до 1 січня 2016 року.

Норми сімейного права містить Сімейний кодекс України (СК України), прийнятий 10 січня 2002 р. Кодекс визначає поняття сім’ї, сімейні обов’язки, механізм захисту сімейних прав та ін. Детально окреслюються особисті та майнові права і обов’язки подружжя, підстави їх виникнення. Шлюбний вік для жінки установлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Зазначається також, що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду, їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Врегульовано право особистої приватної власності членів подружжя, право спільної сумісної власності подружжя, аліментні обов’язки членів подружжя, а також батьків відносно неповнолітніх та повнолітніх дітей, аліментні обов’язки дітей відносно батьків та ін. Законодавчо визначено питання влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, встановлено права й обов’язки інших членів сім’ї та родичів. Кодекс передбачає випадки застосування законодавства України про шлюб і сім’ю до іноземних громадян та осіб без громадянства, а також законів про шлюб і сім’ю іноземних держав та відповідних міжнародних договорів до українських громадян.

У Сімейному кодексі спрощена процедура розлучення, усиновлення дітей. Установлюється право на свободу та індивідуальність у межах шлюбу; невиконання цих положень може стати підставою до розторгнення шлюбу.

Уперше в Україні на законодавчому рівні врегульовано питання

попередження насилля у сім’ї. Організаційно-правові основи діяльності у цьому напрямі визначає прийнятий 15 листопада 2001 р. Закон «Про попередження насилля у сім’ї». До основних заходів спеціального попередження насилля у сім’ї закон відносить: організацію системи реагування на інформацію про вчинене чи заздалегідь підготовлене насилля, зниження віктимності сім’ї, адміністративну та кримінальну відповідальність за вчинене насилля в сім’ї, позбавлення батьківських прав тощо.

Інтенсивні зміни відбуваються в житловому праві. Основоположними для розвитку житлового законодавства є вимоги Конституції України, згідно з якими «держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду» (ст. 47). Водночас на державу та органи місцевого самоврядування покладається обов’язок надавати безоплатне житло (або за доступну плату) громадянам, які потребують соціального захисту. Разом з тим, недосконалість фінансово- кредитної системи, централізація будівництва, реконструкції та утримання житлового фонду, обмеження у виділенні земельних ділянок і спорудженні індивідуального житла значно загострили житлову проблему.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. створив юридичні умови для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збереженні існуючого житла. Власники приватизованого житла отримали право продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати житло, тобто розпоряджатися ним на власний розсуд і у спосіб, не заборонений законом. Нові організаційно-правові засади утримання житлового фонду визначив Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р.

Проте, продовжують діяти й деякі застарілі норми Житлового кодексу, введеного в дію з 1 січня 1984 р.

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу 1960 р. Так, у березні 1992 р. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом значно зменшена була кількість санкцій, які передбачали застосування виключної міри покарання - смертної кари.

У березні 1997 р. було введено мораторій на виконання смертної кари. Рішенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 р. положення Кримінального кодексу 1960 р., які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада ратифікувала протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари (1983 р.), підписаний від імені України 5 травня 1997 р.

5 квітня 2001 р. було прийнято Кримінальний кодекс України (КК України), який набув чинності з 1 вересня 2001 р. Кодекс поділяється на Загальну та Особливу частини і містить 447 статей.

Подальша деталізація положень Загальної частини спричинена появою нових інститутів кримінального права, які потребують спеціального регулювання (наприклад, множинність злочинів), нових норм (наприклад, про врахування вироку суду іноземної держави, виправданий ризик та ін.). З’явились самостійні розділи, присвячені повторності, сукупності і рецидиву, звільненню від кримінальної відповідальності тощо.

Визначається завдання Кримінального кодексу України - правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом; 2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком відповідно до закону; 3) ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Залежно від ступеня тяжкості злочини розподіляються на чотири групи: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі і особливо тяжкі злочини. Передбачається відповідальність за незакінчений злочин, а також умови звільнення від кримінальної відповідальності за наявності добровільної відмови від учинення злочину.

Значно розширено перелік обставин, що виключають злочинність діяння, порівняно з КК 1960 р., де такими вважалися необхідна оборона, крайня необхідність та затримання злочинця. КК 2001 р., окрім названих, передбачає фізичний та психічний примус, виконання наказу чи розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Визначено правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності: дійове каяття, примирення з потерпілим, передача винуватого на поруки, зміна обстановки та закінчення строків давності.

З урахуванням особливостей соціальних, політичних, економічних та культурних правовідносин, що склалися в суспільстві, введено нові види покарань: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі. Окрім зазначених, кодекс містить і вже відомі види покарань: штраф, позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Усього передбачено 12 видів кримінальних покарань На відміну від КК 1960 р., види покарання

розташовані від менш суворого до більш суворого.

Особлива частина КК розпочинається з розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». Це обумовлено тим, що захист прав і свобод людини і громадянина в державі перебуває в безпосередній залежності від стану її національної безпеки.

Норми щодо відповідальності за злочини проти особи, на відміну від попереднього КК 1960 р., поділено на три самостійних розділи: «Злочини проти життя та здоров’я особи», «Злочини проти волі, честі і гідності особи», «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи».

На відміну від попереднього Кодексу, який розрізняв відповідальність за злочини проти державної і колективної власності та проти індивідуальної власності, в КК 2001 р. міститься один розділ - злочини проти власності.

Кодекс містить нові види економічних злочинів: порушення порядку займання господарською та банківською діяльністю, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, фіктивне підприємництво, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, злочини, пов’язані з банкрутством, порушення антимонопольного законодавства, незаконна приватизація державного, комунального майна, незаконні дії щодо приватизаційних паперів тощо.

Кримінальний кодекс приведено у відповідність до загальноприйнятих норм міжнародного права. Передбачається відповідальність за такі дії, як пропаганда війни; планування підготовки, розв’язання та ведення агресивної війни; застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; екоцид; геноцид тощо.

Характерною рисою нового Кримінального кодексу є гуманізація системи покарань. Санкції Особливої частини передбачають в альтернативі три, а то й більше видів покарань і побудовані за схемою - від менш суворих покарань до більш суворих.

Значні зміни відбулись у цивільному процесуальному праві. Конституцією України скасовано прокурорський нагляд у цивільному судочинстві. Законом України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. визначено процедуру перегляду судових рішень, апеляційного і касаційного провадження, перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

18 березня 2004 р. був прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України). Кодекс регулює судочинство з розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, житлових відносин, а також з інших правовідносин у порядку позовного, наказного та окремого провадження. ЦПК побудовано на демократичних принципах цивільного процесуального права: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду; змагальності сторін; диспозитивності цивільного судочинства, права на правову допомогу тощо. Кодекс складається з 415 статей та прикінцевих і перехідних положень, які систематизовані в 11 розділів.

Розділ 1 „Загальні положення” розкриває основні засади цивільного судочинства, містить норми, що стосуються цивільної юрисдикції, складу суду, учасників процесу, доказів, процесуальних строків, судових викликів і повідомлень, судових витрат, заходів процесуального примусу.

Розділ 2 „Наказне провадження” регулює безспірний порядок стягнення на підставі судового наказу з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, які належить право такої вимоги.

Розділ 3 „Позовне провадження” визначає питання підсудності, пред’явлення позову, відкриття провадження у справі, досудового провадження, судового розгляду, фіксування цивільного процесу, зупинення і закриття провадження, залишення заяви без розгляду, судових рішень та заочного розгляду справи.

Розділ 4 „Окреме провадження” врегульовує порядок цивільного судочинства в окремих випадках (обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною чи поновлення її дієздатності; надання неповнолітній особі повної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою або проголошення її померлою; встановлення фактів, що мають юридичне значення тощо).

Розділ 5 „Перегляд судових рішень” стосується питань апеляційного провадження, касаційного провадження та провадження у зв’язку з винятковими або нововиявленими обставинами.

Розділ 6 «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» регулює порядок виконання судових рішень та рішень інших органів із цивільних справ.

Розділ 7 «Судовий контроль за виконанням судових рішень» визначає право учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до виконавчих дій, звернення досуду із скаргою до суду з приводу виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу. Врегульовує питання, пов’язані з розглядом скарг та виконанням ухвали суду.

Розділ 8 «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні» містить норми, якими регулюються визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають (не підлягають) примусовому виконанню.

Розділ 9 «Відновлення втраченого судового провадження» надає право особам, які брали участь у справі, або суду відновити втрачене повністю або частково провадження у цивільній справі, яка закінчена ухваленням рішення або в якій провадження закрито. Містить норми, які врегульовують порядок відновлення втраченого провадження.

Розділ 10 «Провадження у справах за участю іноземних осіб» визначає процесуальні права та обов’язки іноземних осіб, особливості розгляду справ за їхньої участі, процедуру виконання судових доручень іноземних судів та право звернення судів україни з дорученнями до іноземних судів.

Розділ 11 «Перехідні та прикінцеві положення» врегулювує питання зміни законодавства, пов’язані із запровадженням нового ЦПК України.

Порядок вирішення господарських та інших спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами регулює Господарський процесуальний кодекс України. Прийнятий 6 листопада 1991 р. набув чинності з 1 березня 1992 р., до 21 червня 2001 р. діяв як Арбітражний процесуальний кодекс України. ГПК України містить 125 статей, об’єднаних у 15 розділів. Кодекс розкриває загальні положення та урегульовує процедурні питання судочинства у господарських справах, що стосуються досудового врегулювання господарських спорів, підвідомчості та підсудності справ, доказів, судових витрат, строків, подання позову, порушення провадження, забезпечення позову, вирішення справ у першій інстанції, перегляду судових рішень в апеляційному й касаційному порядку та за нововиявленими обставинами, виконання рішення, ухвали тощо.

Важливим кроком на шляху реформування судового права стало прийняття 6 липня 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України, який набув чинності з 1 вересня 2005 р. Він визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства. Кодекс містить 272 статті, об’єднані в 6 розділів та сьомий розділ - прикінцеві та перехідні положення. Перший розділ визначає загальні положення: призначення кодексу, завдання та принципи адміністративного судочинства, організація правової допомоги при вирішенні справ в адміністративному суді тощо. Другий розділ розкриває організацію адміністративного судочинства і містить норми, що стосуються адміністративної юрисдикції і підсудності адміністративних справ, складу суду, судових викликів, фінансування адміністративного процесу, учасників адміністративного процесу, доказів, судових витрат, строків. Розділ третій визначає порядок провадження в суді першої інстанції, зокрема, процедури звернення до адміністративного суду та відкриття провадження в адміністративній справі, підготовчого засідання, судового розгляду справи, порядок ухвалення судового рішення тощо. Четвертий розділ стосується перегляду судових рішень в апеляційному й касаційному провадженнях та у провадженнях за винятковими й нововиявленими обставинами. П’ятий розділ розкриває питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах. Шостий - визначає заходи процесуального примусу. Сьомий розділ (прикінцеві та перехідні положення) врегульовує питання, пов’язані із змінами вітчизняного законодавства з метою реалізації КАС України.

Удосконалення кримінально-процесуального права в перші роки незалежності здійснювалося шляхом внесення змін до кримінально- процесуального законодавства. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., легітимізувавши оперативно-розшукову діяльність, визначив межі законності її здійснення. Організаційно-правові засади забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства визначені у Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 4 лютого 1994 р.

Було посилено процесуальні гарантії громадянам при зверненні їх до суду (закон від 15 грудня 1992 р.), розширено права підозрюваних,

обвинувачених та підсудних осіб на захист, (закон від 23 грудня 1993 р.), встановлено порядок апеляційного та касаційного провадження, перегляду судових рішень у порядку виключного провадження (закон від 21 червня 2001

р.).

13 квітня 2012 року Верховною Радою України ухвалений Кримінальний процесуальний кодекс України — кодифікований закон, що визначає порядок кримінального провадження на території України, набрав чинності 20 листопада 2012 року. Кодекс складається з 614 статей, двох прикінцевих і 26 перехідних положень, об'єднаних у 46 глав і 11 розділів.

З ухваленням документу виконано більшість вимог Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка закликала Україну якнайшвидше змінити старий Кримінально-процесуальний кодекс, що діяв в Україні з радянських часів.

КПК запроваджує змагальну модель кримінального провадження європейського типу. Докорінно змінюється система, в якій домінувало обвинувачення. Вперше законодавець закріпив 22 загальні засади, у відповідності до яких має здійснюватися кримінальне судочинство.

Суд за новим КПК - остаточний арбітр у питаннях, що розглядаються. Суд і тільки суд відповідає за захист прав обвинувачених і потерпілих. У судах запроваджена посада слідчого судді. У КПК надано визначення терміна «слідчий суддя». Це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому КПК, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. У судах першої інстанції слідчий суддя обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду на строк до трьох років. Слідчим суддею за посадою є голова Апеляційного суду. Розпорядженням голови Апеляційного суду слідчим суддею може бути призначений суддя Апеляційного суду. Слідчий суддя здійснює судовий контроль за дотриманням прав і свобод осіб на стадії розслідування. Обсяг такого судового контролю значно розширений - лише з дозволу слідчого судді можуть проводитися процесуальні дії, які обмежують конституційні права особи. Йдеться про накладення арешту на майно, примусовий привод особи, обрання запобіжного заходу, відсторонення від посади, проведення обшуку тощо. Водночас прокурор та слідчий позбавляються відповідних повноважень.

Новий Кодекс суттєво удосконалює систему запобіжних заходів, при цьому можливість тримання людини під вартою максимально звужується. Згідно з новим кодексом, запобіжними заходами визначені: особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою. До підозрюваного, обвинуваченого може бути застосований лише один із передбачених законом запобіжних заходів. Запобіжні заходи застосовуються слідчими суддями, судом.

Домашній арешт як запобіжний захід — новела у кримінальному процесі України. Полягає він в обмеженні свободи пересування підозрюваного, обвинуваченого. Це робиться шляхом ізоляції його в житлі. Особі забороняється залишати житло цілодобово або у певний період доби. Цей вид запобіжного заходу може бути застосований лише до особи, яка підозрюється або обвинувачується у скоєнні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Контроль за дотриманням умов домашнього арешту покладається на органи внутрішніх справ. Домашній арешт встановлюється на строк не більше двох місяців, але може бути продовжений ще до шести місяців.

Новим у кримінальному процесі є застосування електронних засобів контролю, який полягає у закріпленні на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відстежувати та фіксувати його місцезнаходження. Застосовуються ці засоби за ухвалою слідчого судді, суду.

Серед основних новацій КПК застосування суду присяжних, який передбачено в разі розгляду справ, пов'язаних з вчиненням злочинів, покаранням за скоєння яких є довічне ув'язнення.

Роль адвокатів посилюється. Новий Кодекс суттєво спрощує процедуру вступу у провадження захисника: відтепер для цього не потрібно окреме рішення про його допуск до захисту людини. Запроваджена також повна заборона доступу до матеріалів, що містять адвокатську таємницю.

Одним із важливих нововведень Кодексу є зміна порядку використання показань у кримінальному провадженні. Згідно з новим КПК, доказами можуть бути виключно показання, надані суду, а це унеможливлює примушення правоохоронцями осіб до давання показань.

Слідчі дії і допити, згідно з новим КПК, можуть проводитися із застосуванням фото- і відеозйомки. Нормами КПК стверджується, що слідчі дії не можуть провадитися, окрім виняткових випадків, у нічний час (з 22.00 до 06.00).

Новою є норма КПК про інститут угод, які можуть укладатися не лише між потерпілим і підозрюваним у скоєнні злочину, але й між прокурором і підозрюваним. Така угода даватиме право у випадку скоєння певних видів злочинів сплатити грошову компенсацію замість відбування покарання за ґратами. Подібна норма є в США, коли адвокат і прокурор можуть дійти

якоїсь угоди, "торгуючись".

Кримінальний процесуальний кодекс зобов'язує правоохоронців під час затримання негайно інформувати затриманого про його права і причини затримання. Уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити право мати захисника, давати роз'яснення або показання або не говорити нічого.

Також встановлюється, що захисник повинен мати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та значитися в Єдиному реєстрі адвокатів України. Якщо особа не може дозволити собі найняти адвоката, суд, спираючись на постанову прокурора, доручає відповідному органу, який уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги, призначити адвоката для захисту і забезпечити його присутність у кримінальному провадженні. У свою чергу відповідний орган зобов'язаний виконати постанову суду негайно.

Розвиток кримінально-виконавчого права відбувався шляхом внесення змін і доповнень до Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р. з урахуванням напрацювань вітчизняної кримінально-правової й пенітенціарної науки, а також положень міжнародно-правових актів стосовно поводження із засудженими та зарубіжного досвіду у сфері виконання покарань.

11 липня 2003 р. прийнятий Кримінально-виконавчий кодекс України,

який набув чинності з 1 січня 2004 р. Кодекс складається із Загальної й Особливої частин, які містять 166 статей, об’єднаних у 26 глав та систематизованих у 5 розділів.

Норми Загальної частини визначають мету, завдання, чинність, джерела кримінально-виконавчого права; правовий статус засуджених; види органів та установ виконання покарань; особливості нагляду та контролю за виконанням покарань, участь громадськості у виправленні та ре соціалізації засуджених.

Норми Особливої частини встановлюють порядок та умови виконання покарань: а) не пов’язаних з позбавленням волі (штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт та ін.); б) у виді позбавлення волі (режим у колоніях, праця засуджених, виховний вплив тощо); в) у виді довічного позбавлення волі. Також подано норми, які регламентують звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнилися від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Кодекс побудовано на демократичних принципах кримінально- виконавчого законодавства: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму тощо. При визначенні правового статусу засуджених конкретизовано конституційні права і свободи людини і громадянина, відображено положення міжнародних актів з прав людини та Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими.

* * *

Розбудова незалежної Української держави - широкий багатоплановий процес, який відбувається в усіх сферах державного й суспільного життя. Необхідність проведення економічних реформ, утвердження демократії спричинили кардинальні зміни у державно-правовому розвитку.

Історичною подією стало прийняття Конституції України, яка заклала підвалини для становлення України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. Уперше державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відбувається розвиток місцевого самоврядування. На часі подальший розвиток конституційного законодавства на ґрунті демократії і парламентаризму, проведення адміністративної реформи, удосконалення адміністративно-територіального устрою.

Розпочата глибока реформа судової системи й судочинства. Діяльність судових і правоохоронних органів усе більше спрямовується на захист життя, здоров’я, прав і свобод громадян, власність, природного середовища, інтересів

суспільства і держави від протиправних посягань.

Реформування правової системи ґрунтується на цивілізованих принципах і нормах права, що має сприяти утвердженню законності і гуманізму в суспільстві. Разом з тим, існує ще низка проблем, які законодавець має вирішити, щоб правова система Української держави повною мірою відповідала світовим стандартам.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Формування правової системи:

  1. 7.3.3. Система джерел права
  2. 11.1.1. Поняття, мета, завдання та механізм правового виховання
  3. 12.1.1. Поняття «правова система»
  4. 12.1.2. Правова сім’я та її види
  5. 23.8. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм, шляхи їх подолання
  6. § 3. Порівняльно-правовий метод у науці адміністративного права
  7. 2.1. Нормативно-правова основа та інституціональне забезпечення співробітництва між Україною та ЄС
  8. Вплив квакерського руху на формування правових інститутів рабства у центральному регіоні Британської Америки
  9. 1. Формування державного устрою незалежної України
  10. Формування правової системи
  11. § 4. Правова культура та її антиподи.
  12. Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі
  13. 3.2. Удосконалення правового регулювання попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  14. 3.2.1. Формування правової бази з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС
  15. Система та повноваження місцевих органів влади у сфері економіки
  16. Удосконалення законодавства у сфері адміністративно- правового захисту прав і законних інтересів нотаріусів в Україні
  17. Зарубіжний досвід здійснення контролю за нотаріальною діяльністю та шляхи його впровадження в національну правову систему
  18. Правова політика цивільно-правового захисту прав від плагіату: методологічний аспект
  19. Міжнародно-правове регулювання стандартів спрощення й гармонізації митних процедур на універсальному рівні
  20. Від соціальної метафізики вчинку до феноменології правової настанови
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -