3.1. Становлення федеральної судової влади за Конституцією 1787 р. та Судовим актом 1789 р.

Засади організації федеральної судової влади у США визначені у Конституції 1787 р., згідно із розділом 1 статті 3 якої, судова влада США надається Верховному Судові та низовим (федеральним) судам, які «час від часу» засновує Конгрес (на підставі законів).

Порядок призначення суддів Верховного Суду США та низових судів визначений частиною 2 розділу 2 статті 2 Конституції США: «Президент за порадою та згодою Сенату призначає суддів Верховного Суду та інших посадових осіб (у тому числі суддів інших федеральних судів, але лише суддів судів загальної, а не спеціалізованої юрисдикції)... Конгрес може законом надати право на власний розсуд Президентові, судам і головним департаментам призначати низових посадових осіб (судам – судових службовців)» [177, с.12–13.].

Відповідно до розділу 2 статті 3 Конституції, судова влада (юрисдикція федеральних судів) поширюється на справи, що виникли на підставі Конституції, законів, міжнародних договорів США, укладених чи таких, які будуть укладені від їхнього імені; на справи щодо послів, інших офіційних представників і консулів; на справи адміральської та морської юрисдикції; на справи, однією стороною у котрих є США; на спори між двома та більше штатами; між будь-яким штатом і громадянином іншого; між громадянами різних штатів; між громадянином одного зі штатів, що має намір отримати земельну ділянку в іншому штаті, та між штатом або громадянином такого та іншою державою, громадянами чи підданими такої [177, с.13].

Наприкінці XVІІІ ст. А.Гамільтон (псевдонім – «Публіус») у № 78 трактату «Федераліст» (складався з 85 памфлетів відомих тогочасних політичних діячів, які обґрунтовували програму та ідеологію федералізму) під назвою «Уявлення про місце в Конституції судового департаменту та щодо терміну перебування, пов’язаного з належною поведінкою», пояснив фактично довічне перебування суддів на посадах, оскільки положення «поки поводять себе бездоганно» передбачає можливість дострокового усунення лише внаслідок застосування процедури імпічменту.

Професор Гарвардського університету Дж.Г.Елі не зовсім погоджувався з думкою А.Гамільтона щодо правового статусу федеральної судової влади. Однак Дж.Г.Елі визнав, що таке твердження мало підґрунтя в «добу народження американської нації», оскільки «через відсутність правових прецедентів і незалежних механізмів реалізації постанов, різні конституційні стримування, накинуті судовій владі, були достатніми гарантіями забезпечення її цілком незначної ролі» [118, с.227]. Ми частково погоджуємося з міркуваннями Дж.Г.Елі, але, згідно з Конституцією США, повноваження федеральних судів незначні, наприклад, вони не мають права, але й не обмежені в праві визначати конституційність правових актів органів виконавчої та законодавчої влади.

Аналізуючи положення Конституції США, зазначимо, що на відміну від деяких європейських, зокрема Конституції України 1996 р., у ній не передбачено види та назви федеральних судів, порядок призначення (обрання) суддів у штатах. Ці й інші питання визначаються законами Конгресу, а про судоустрій штатів – законами їхніх парламентів.

Дослідження положень Конституції США та джерел з історії її прийняття дає змогу стверджувати, що 1787 р. учасники Конституційного конвенту найменш значущою проблемою вважали організацію судоустрою, беручи до уваги оптимальний виклад статті 3, відсутність положень про вагомі повноваження судової влади, за якими вона була б дійсною противагою в системі органів федеральної влади.

Зважаючи на реалії 1787 р., лаконічний виклад статті 3 Конституції США пояснювався тим, що її автори перш за все бажали ратифікації Основного закону штатами. Тому вони вирішили, що питання про організацію судової системи повинно бути визначено у законах Конгресу, який складається з представників від різних штатів, котрі повинні були враховувати загальнодержавні інтереси та інтереси штатів. Однак наприкінці ХVІІІ ст. у складі Конгресу переважали представники політичної партії федералістів, які не вважали США конфедерацією незалежних штатів. В свою чергу, ратифікувавши Конституцію 1787 р., штати зобов’язувалися підпорядковуватися федеральним законам, а особисте ставлення до таких не впливало на їхню чинність.

З метою усунення недоліків організації федерального судоустрою, що випливали з Конституції США, в квітні 1789 р. Сенат створив Комітет з розроблення Судового акта (the Judiciary Act of 1789, конституційний закон «Про судоустрій») у складі юристів сенаторів-федералістів: В.Мак-Лейна (Пенсильванія), Р.Р.Чі (Віргінія), Р.Бассета (Делавар), Р.Ізарда (Південна Кароліна), Ч.Керрола (Меріленд), О.Елсворта (Коннектикут), В.Петерсона (Нью-Джерсі), Р.Стронга (Массачусетс), В.Фью (Джорджия) та П.Вінгейта (Нью-Гемпшир). Унаслідок відсутності детальних протоколів засідань Комітету та Конгресу неможливо встановити особистий внесок кожного з них, але, на думку професора В.А.Ушакова, недоречно вважати одноособовим автором закону Голову Комітету О.Елсворта [47, с.252–253].

Члени Комітету врахували не лише власний досвід, а й міркування відомих тоді суддів і адвокатів Массачусетсу, Коннектикуту та інших штатів. Спостерігалося запозичення певних елементів судоустрою окремих штатів і Англії, а щодо Верховного Суду США – моделі Верховного Суду штату Массачусетс [47, с.253].

Комітет 12 червня 1789 р. завершив роботу над проектом Судового акта, який складався з 35 статей. Його 250 копій впродовж 15–16 червня того ж року було представлено Сенатові. У першому читанні проти нього виступили сенатори-антифедералісти. Наприклад, П.Вінгейт і Р.Г.Лі наголошували на недоречності створення федеральних судів. На їхню думку, судова система США могла функціонувати лише у складі судів штатів. Сенатори В.Сміт (Південна Кароліна) та Дж.Джексон (Джорджия) наполягали на необхідності обмеження повноважень федеральних судів. На відміну від них, федералісти (Е.Бенсон з Нью-Йорку, Т.Седжвік і Ф.Еймс з Массачусетсу), вимагали залишити законопроект без змін, оскільки «без федеральних судів система органів державної влади не могла бути належно організована», а за словами сенатора М.Стоуна (Меріленд), «спори між штатами й центральною владою вирішувались би лише за допомогою меча» [47, с.253,255]. На нашу думку, аргументи федералістів були обгрунтованішими, адже, надавши судам штатів юрисдикцію федеральних, створення федерації США було би лише декларацією.

Сенат розпочав друге читання законопроекту 22 червня 1789 р., зосередившись на обговоренні питань про повноваження судів найнижчої ланки – районних (дистриктних) судів, підсудність справ між громадянами різних штатів, суд присяжних і про необхідність застосування федеральними судами норм загального права Англії. Деякі сенатори вважали, що судовий прецедент Англії не може бути джерелом права в США, але їх не підтримав Сенат [47, с.254].

Сенат 31 липня 1789 р. схвалив законопроект 14 голосами проти 6, скерувавши його до Палати представників. Попри намагання антифедералістів внести 52 поправки до законопроекту, повноваження федеральних судів не були обмежені. Сенатор Р.Морріс 13 вересня 1789 р. у листі до сенатора Р.Петера висловив незадоволення щодо повільного розгляду законопроекту Палатою представників, відвертої ворожості окремих конгресменів. Все ж таки 17 вересня вона схвалила законопроект 37 голосами проти 16; 24 вересня того ж року його підписав Президент Дж.Вашингтон (1789–1797) [47, с.255–256].

Згідно зі Судовим актом 1789 р., у США було створено 13 судових районів, 3 судових округи, триланкову судову систему в складі Верховного Суду США (the Supreme Court), 3 окружних судів (the circuit courts) і 13 районних судів (the district courts) [178].

Відповідно до статті 2 Судового акта 1789 р., територія США поділялася на 13 судових дистриктів (районів), з яких межі 9 збігалися з межами штатів [178]. Уперше 1787 р. цей поділ було впроваджено у штаті Віргінія, а 1788 р. його доцільність обґрунтував А.Гамільтон у №81 трактату «Федераліст» [150, с.747]. Згідно зі статтею 3 Судового акта, в кожному районі слід було створити районний (дистриктний) суд – суд першої інстанції. Після ратифікації Конституції США штатами Північна Кароліна та Род-Айленд, 4 та 23 червня 1790 р. було прийнято федеральні закони про створення районних судів на їхніх територіях [47, с.257].

У статті 3 Судового акта 1789 р. визначалося функціонування районного суду в складі одного судді, якого призначали з числа громадян, проживаючих на території відповідного дистрикту. Суддя проводив слухання справ, підсудних районному судові, брав участь упродовж року в чотирьох виїзних засіданнях, які відбувалися у судовому окрузі (брав участь у роботі окружного суду). Згідно із статтею 9, районні суди розглядали федеральні цивільні справи, сторони у яких проживали на території відповідного дистрикту, та кримінальні справи про обвинувачення у вчиненні лише незначних злочинів. За Судовим актом 1789 р., федеральними були справи, правовий спір у яких між сторонами виник на підставі Конституції, законів і міжнародних договорів США чи правових норм загального права [178].

Наголосимо на необхідності розмежування термінів «загальне» та «федеральне» право, оскільки «загальне право» – це система норм права, створених та діючих на території окремого штату, а «федеральне право» – це система норм права, створених органами федеральної влади. Унаслідок помилкового ототожнення термінів деякі російські автори, наприклад, професори В.А.Туманов та Ю.П.Урьяж визначили загальне право як сукупність норм системи права 50 штатів [115, с.61], що не відповідає рішенню Верховного Суду 1938 р., де зазначалося: загальне право – це загальна кількість рішень судів відповідного штату в певний проміжок часу [52, с.26–27].

На думку професора Д.Карлена, Верховний Суд США, ухвалюючи рішення 1938 р., керувався відсутністю у нього повноважень встановлювати загальні норми, не визначені Конгресом. Тому федеральні суди, розглядаючи справи, за винятком федеральних, повинні застосовувати правові норми штату, які містяться в його законодавстві та рішеннях його судів [52, с.26–27].

Вищі суди штатів, вирішуючи справи на підставі своїх законів, діють самостійно, можуть змінювати норми власного загального права, а їхні рішення не повинні з цього питання переглядатися Верховним Судом США [52, с.29]. Така самостійність випливає з положень X Поправки до Конституції 1791 р.^[16] і сприяє розвитку колізійної проблематики. Проте, як зауважив український дослідник М.Д.Катеринчук, наприкінці ХІХ ст., в умовах зростання зв’язків між штатами та підвищення мобільності населення, а саме 1892 р. було засновано Національну конференцію уповноважених з уніфікації права штатів, що повинна була сприяти зближенню норм права штатів [53, с.99].

Правові норми федерального законодавства систематизовані у Зводі законів США. Він складається з 50 інститутів, які регулюють окремі види правовідносин. У штатах діють відмінні від європейських (за винятком Луїзіани) кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні, цивільно-процесуальні кодекси. З 50-х років ХХ ст. поширилося прийняття однакових кодексів і законів, наприклад, Торговельного кодексу 1959 р., Кримінально-процесуального та Доказового кодексів, 1986 р. – федерального закону «Про шахрайство і зловживання за допомогою комп’ютера». На підставі останнього 1988 р. у штатах було прийнято подібні закони [68, с.125]. Конгрес 1962 р. ухвалив Типовий Кримінальний кодекс, розроблений на підставі аналізу й узагальнення норм статутного та загального права штатів з урахуванням кримінально-правової доктрини. Його положення визначили основні засади кримінальних кодексів усіх штатів. На підставі його положень штат Нью-Йорк 1965 р. першим прийняв Кримінальний кодекс [122, с.29].

На нашу думку, причиною застосування в США норм загального права Англії став чинник національності, оскільки громадяни США були нащадками британців, та відсутність закладів юридичної освіти. Для прикладу, правничі школи в США почали створюватися у першій половині ХІХ ст. [9, с.30]. У цей час загальне право Англії вже було пристосоване американцями до специфіки правових і соціально-економічних відносин, а отже, не виникало потреби в імплементації норм римського приватного права.

Аналіз положень Конституції 1787 р., Судового акта 1789 р., інших федеральних законів США дає підстави стверджувати про відсутність будь-яких юридичних перешкод для штатів створювати власне загальне право, адже обов’язок застосування норм загального права передбачав не стільки застосування правових норм Англії, як застосування норм загального права штатів у випадку виявлення прогалин у федеральному правовому регулюванні.

Досліджуючи положення Судового акта 1789 р., зауважимо, що в статті 9 наголошувалося на обов’язковому розглядові всіх справ за участю присяжних [178], інститут яких виник в Англії ХV ст. і з часом став «великим досягненням у визначенні вини підсудного та судовому розгляді» [5, с.119]. Слухання кримінальних справ за участю присяжних передбачено статтею 3 Конституції США. У 1791 р. було прийнято три конституційні поправки щодо змісту та організації цього інституту. Так, V поправка передбачає створення великого журі – колегіального органу з 16–32 присяжних, який вирішує питання про передання до суду обвинувачених у вчиненні злочину. VІ поправка визначає право підсудного на розгляд справи безпристрасними присяжними того штату й району, в якому вчинено злочин, і створення інституту малого журі з 12 присяжних, що вирішує питання про винність особи. Верховний Суд США 1970 р., здійснюючи функцію конституційного контролю (його дослідженню присвячено окремий підрозділ дисертації), в одному з рішень вказав на законність колегії присяжних у складі 6 осіб, яка діяла у штаті Флорида [177, с.22–23; 115, с.63]. Згідно із VІІ поправкою цивільні справи, ціна позову в яких перевищує 20 доларів, повинні розглядатися за участю присяжних [177, с.23].

На сучасному етапі федеральне законодавство визначає вимоги до кандидатів у присяжні великого та малого журі: наявність громадянства, вік не менше 21 року, постійне проживання на території відповідного судового округу. Не можуть бути присяжними громадяни, щодо яких порушена кримінальна справа, чи раніше засуджені за вчинення тяжкого злочину; особи, фізичні чи психічні вади котрих перешкоджають виконанню функцій присяжних, а також працівники суду, правоохоронних органів, похоронного бюро, пожежні, священнослужителі, пілоти авіаліній, залізничні диспетчери, в окремих справах – жінки, які мають малолітніх дітей [114, с.67].

Відповідно до статті 9 Судового акта 1789 р., районним судам були підсудні цивільні справи, справи «адміральської» та «морської» юрисдикції (наприклад, порушення правил перевезень), справи про порушення норм податкових, навігаційних і торговельних законів, кримінальні справи про притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні федеральних злочинів^[17]. Отже, районні суди водночас повинні були здійснювати функції судів загальної юрисдикції та спеціалізованої. Проте, на відміну від судів штатів, районні суди могли призначати лише окремі види покарань: тілесні побої до 30 ударів, штраф до 100 доларів чи ув’язнення до 6 місяців [178].

На нашу думку, створення судових дистриктів було зумовлено наміром федералістів сприяти зміцненню політико-правових відносин органів федеральної влади та штатів, отже, в кожному окрузі було створено окружний суд як своєрідну з’єднуючу судову інстанцію між Верховним і районним судами.

Згідно зі статтею 4 Судового акта 1789 р., судові райони, за винятком штатів Мен і Кентуккі, об’єднувалися в три судових округи (circuits) – Східний (the Eastern) – штати Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут, Нью-Йорк, Середній (the Middle) – Нью-Джерсі, Пенсильванія, Делавар, Меріленд і Віргінія та Південний (the Southern) – Південна Кароліна, Джорджия [178]. До складу окружного суди входило двоє суддів Верховного Суду США й суддя району. Окружний суд засідав 4 рази на рік. Судді району не дозволялося брати участь в перегляді ухваленого ним рішення [178].

У певній юридичній літературі, наприклад, праці «Судебные системи западных государств», районні суди, засновані 1789 р., називають окружними, а окружні – апеляційними, вказано їхнє заснування на підставі закону «Про судоустрій» 1891 р., однак це не відповідає дійсності [115, с.60].

Ми погоджуємося з думкою професора С.В.Філіппова, що в перші роки після прийняття Конституції США участь суддів Верховного Суду в діяльності окружних судів була актуальною, «зближувала громадян штатів з федеральною судовою системою», але згодом виявлялися недоліки, пов’язані із залученням його суддів до діяльності окружних судів [116, с.45].

У 1790 р. Головний суддя Дж.Джей (1789–1795) у листі до Президента Дж.Вашингтона (1789–1797) висловив пропозицію скасувати участь суддів Верховного Суду в діяльності окружних; Генеральний атторней Е.Рендольф і Республіканська партія пропонували відмовитися від їхнього функціонування взагалі, але тривалий час такі пропозиції відхилялися [116, с.45].

Відповідно до статті 11 Судового акта 1789 р. окружним судам, були підсудні такі цивільні справи: ціна позову в яких перевищувала, крім судових витрат, 500 доларів; спір у яких виник між штатом та особою; кримінальні справи, непідсудні районним судам. Окружні суди були апеляційними інстанціями щодо рішень районних судів і вищих судів штатів (якщо спір був федеральним) [178].

Статтею 1 Судового акта 1789 р. визначалися особливості організації вищої судової інстанції держави – Верховного Суду США, який тоді складався з 6 суддів: Головного судді США (Chief Justice), тобто його Голови, та 5 асоційованих суддів (associate justices) [178]. Згодом кількість суддів неодноразово змінювалася на підставі федеральних законів. Згідно із законом «Про судоустрій» 1863 р. його склад становив 10 суддів, що дало змогу Президентові А.Лінкольну (1861–1865) призначити 4 суддів, у тому числі Головного суддю С.П.Чейза (1864–1873) і забезпечити підтримку президентських нормативних актів у Верховному Суді [14, с.142] (з метою визнання їхньої конституційності). Відповідно до закону 1866 р., Верховний Суд діяв у складі 7 суддів, що позбавило Президента Е.Джонсона (1861–1869) можливості призначити 2 суддів. Після обрання 1868 р. Президентом У.С.Гранта (1869–1877), кількісний склад Верховного Суду знову збільшився до 9 осіб, в подальшому не змінюючись [35, с.12].

У середині 30-х років ХХ ст. Верховний Суд визнав неконституційними більшість нормативних актів «Нового курсу» Президента Ф.Д.Рузвельта (1933–1945), котрий вимагав від Конгресу збільшити число суддів до 15 осіб, з метою заповнення складу Суду своїми прибічниками. Зрештою, більшість конгресменів розцінило це як «відверте посягання Президента на незалежність суддів». У 60-х роках ХХ ст. ультраправі сенатори, незадоволені рішеннями Верховного Суду, ухваленими під головуванням Е.Воррена (1953–1969), в 1969–1974 рр. – Президент Р.М.Ніксон, в 1981–1989 рр. – Президент Р.В.Рейган пропонували змінити кількісний склад його суддів, але Конгрес їх не підтримав [35, с.12–13].

Ще у статті 1 Судового акта 1789 р. зазначалося, що Верховний Суд США здійснює судочинство сесійно (як і сьогодні^[18]) і скликається двічі на рік – першого понеділка лютого і першого понеділка серпня [178]. З 50-х років ХХ ст. він розпочинав діяльність у перший понеділок жовтня, працював безперервно до кінця весни чи до початку літа [28, с.39]. Щоправда, Головний суддя має право скликати позачергову сесію. Наприклад, у червні 1972 р. В.Е.Бергер зібрав сесію щодо розгляду спору про повноваження делегатів Національного конвенту Демократичної партії [35, с.14].

Статтею 6 Судового акта 1789 р. було запроваджено принцип старшинства суддів Верховного Суду. Він визначався залежно від моменту призначення на посаду; якщо ж 2 чи більше суддів призначалися одночасно, дія принципу поширювалася на найстаршого за віком суддю (цей принцип діє у Верховному Суді й зараз) [178].

Відповідно до статті 8 Судового акта 1789 р., кожен федеральний суддя перед вступом на посаду складав присягу: «Я (ім’я, прізвище), урочисто присягаю та клянуся здійснювати судочинство з повагою до людей, не зважаючи, бідний чи багатий переді мною, вірно та безпристрасно виконувати покладені на мене обов’язки, згідно із найкращими моїми здібностями та розумінням, на підставі Конституції та законів США. Нехай допоможе мені Господь!» [178].

Згідно зі статтею 7 Судового акта 1789 р., федеральні судді призначали судових службовців – виконавців (маршалів) та їхніх заступників [178], які здійснювали арешти, доставляли підсудних до суду, брали участь у створенні в’язниць, провели І-й та ІІ-й федеральні переписи населення, виконували певні функції поліції, фінансового департаменту й митниці, від 1792 р. водночас були так званими фінансовими помічниками суддів, стягали податки, штрафи, закупляли паливо, свічки й інші товари, необхідні для нормального функціонування судів [47, с.266–267].

Судові службовці несли підвищену матеріальну відповідальність і вносили, вступаючи на посаду 2 тис. доларів [178] як запоруку належного виконання обов’язків, та складали присягу. На нашу думку, це зумовлювалося гарантією збереження інформації, наприклад, про результати розгляду справи до оприлюднення рішення.

Відповідно до статті 13 Судового акта 1789 р. Верховний Суд США є вищою судовою інстанцією держави, здійснює апеляційний перегляд і розглядає деякі категорії справ як перша судова інстанція [178], визначені статтею 3 Конституції США, положення якої перегукуються із цією статтею Судового акта.

Згідно із статтею 25 Судового акта 1789 р. Верховний Суд США мав право проголосити нечинним кожен нормативний акт органу виконавчої чи законодавчої влади (федеральної або штату), якщо визнавав невідповідність його положень Конституції 1787 р. [178]. Тобто, він повинен здійснювати конституційний судовий контроль (нагляд чи перегляд), виконуваний у державах континентальної правової системи спеціально створеними органи конституційної юрисдикції. Недоліком цього положення було те, що не зазначалося, в який спосіб повинен здійснюватися судовий контроль.

Не дивлячись на багато новаторських положень, антифедералісти й окремі федералісти вважали Судовий акт 1789 р. недосконалим. Наприклад, республіканець Дж.Медисон наполягав на необхідності зміни юрисдикції федеральних судів, а федералісти Дж.Міллер і Л.Колдвер вказували на невідповідність організації федеральної судової системи ідеям жорсткої централізації, які відстоював А.Гамільтон [47, с.261]. Однак, на нашу думку, повну централізацію влади в країні неможливо було встановити внаслідок особливостей федерального державного устрою США.

Незважаючи на визначення юрисдикції федеральної судової системи США у Конституції 1787 р. та Судовому акті 1789 р., у подальшому окремі питання було уточнено положеннями Х поправки до Конституції, що підтвердила законність функціонування судів штатів і розгляду ними окремих категорій справ.

Наступним кроком в організації федеральної судової системи було прийняття 2 березня 1793 р. Судового акта (Judiciary Act of 1793), який передбачав, що окружний суд повинен складатися із судді району та судді Верховного Суду США [168, с.298]. Щоправда, це нововведення не сприяло зменшенню навантаження суддів Верховного Суду, оскільки тоді до складу США приєдналися штати Род-Айленд (29 травня 1790 р.), Вермонт (4 березня 1791 р.) і Кентуккі (1 січня 1792 р.) й було створено додаткові окружні суди [101, с.149; 22, с.432–433]. Подальші зміни юрисдикції федеральних судів відбулися під впливом ХІ поправки до Конституції^[19], поштовхом до прийняття якої стало рішення Верховного Суду США у справі «Чайшолм проти Джорджиї»^[20].

Отже, організація федеральної судової системи США наприкінці ХVІІІ ст. визначалася Конституцією 1787 р., федеральними законами 1789, 1793 рр., Х, ХІ поправками до Конституції США.

Як зауважив професор Г.В.Перрі Мол., згодом фактично всі головні положення Судового акта 1789 р. було покладено в основу Судового кодексу США 1911 р., що 1948 р. увійшов до складу Зводу законів США як 28 розділ «Судоустрій та судочинство». Цей розділ складається зі 6 частин: 1) федеральний судоустрій, 2) департамент юстиції та атторнейська служба, 3) управління юстиції, 4) підвідомчість й підсудність, 5) інститут присяжних, 6) процесуальні особливості розгляду окремих категорій справ [168, с.300; 115, с.65].

Підсумуємо, що Судовий акт 1789 р. не лише встановив організацію федеральної судової системи, а й сприяв так званому «поєднанню» з нею штатів. Території 9 дистриктів збігалися з межами штатів. Суддями районних судів призначалися особи, котрі постійно проживали на території відповідних. Федеральні суди та суди штатів могли вирішувати справи, керуючись положеннями федеральних законів і законів штатів. Суди штатів не обмежувалися у праві призначати покарання, на відміну від районних судів. Недоліком Судового акта 1789 р. було те, що він передбачав функціонування окружних судів у складі суддів Верховного Суду США, що призводило до постійного відкладення засідань Верховного Суду через відсутність кворуму та самовідводи його суддів, які, будучи у складі окружних судів, ухвалювали чи переглядали оскаржувані рішення.