<<
>>

1. Державна влада як інститут конституційного права

Питання влади з найдавніших часів були у центрі уваги наукової думки багатьох філософів і вчених інших галузей знань. Відомо, що у папірусах Стародавнього Єгипту, клинописах Месопотамії, індійських ведах, творах давньогрецьких та римських філософів і юристів зафіксовано безліч різноманітних поглядів щодо сутності влади.

Такі класичні твори, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про закони" Ціцерона містять положення, які і в сучасний період викликають підвищений інтерес у вчених.

Проте, як правило, їм був притаманний синкретичний (нерозчленований) підхід до вивчення цього явища, який дуже часто об'єднував "владу" надприродних сил, людей-героїв, природних факторів та суспільну владу.

Середньовічні автори висували на перший план "божественну владу", вважаючи її людський варіант лише похідним від першого, за винятком Н. Макіавеллі, який виклав свої погляди щодо цього у творі "Левіафан".

Нарешті, питання влади були у центрі уваги письменни-ків-утопістів та філософів Г. Греція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж Руссо, І. Канта, І. Г. Фіхте, Г. Гегеля. Серед їх творів слід особливо виділити: "Політичний трактат" Б. Спінози; "Про дух законів" Ш.-Л. Монтеск'є; "Про суспільний договір" Ж.-Ж. Руссо; "Метафізичні засади вчення про право" І. Канта; "Основи природного права" І. Г. Фіхте; "Філософію права" Г. Гегеля.

8*

- 227 -

У середині і наприкінці XIX — на початку XX ст. проблемам політики, держави і влади велику увагу приділяли вчені та громадські діячі М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, В. Липин-ський, В. Вінниченко, С. Шелухін, Н. Палієнко, С. Дністрянський, В. Старосільський, О. Малицький та інші1.

В сучасний період питання про сутність влади взагалі і державної влади зокрема не є простим для дослідників.

Справа у тому, що панування у науці марксистсько-ленінської методології щодо проблеми влади, з одного боку, і певний вакуум у науці відносно врахування постулатів світової науки з цього питання — з другого, безумовно позначилися на ступені розробки цього питання. Між тим, справжній науковий підхід до вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й перш за все практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Зокрема, на наш погляд, не дістали повного висвітлення такі питання, як походження влади у сучасний період, з'ясування її елементного складу та співвідношення цих елементів, нарешті, визначення джерела влади, зокрема державної.

У філософській, політичній та юридичній науці існують різні підходи до визначення загального поняття влади. Так, наприкінці XIX ст. вважалося, що влада взагалі —це повноваження діяти власними силами або спрямовувати сили інших до певної мети. За своїм же змістом влада поділялася на Божу та людську, родинну та суспільну2.

Відомий російський учений-юрист М. М. Коркунов та професор Київського, а згодом Санкт-Петербурзького та Варшавського університетів Л. Петражицький зводили сутність влади до психологічного впливу суб'єкта, який здійснює владу, є владо-носієм, на іншого, який у даному власному відношенні виступає як об'єкт власного впливу3.

Докладніше див.: Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування громадянського суспільства і правової держави в Україні. — К.: Хрещатик, 1995; Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76-104.

2 Див.: Полини православний знциклопедический словарь. — СПб, 1880. — Т. 1. —С. 534.

3 КоркуноеМ. М. Курс государственного права. — СПб, 1898. — С. 84.

-228-

Сучасний словник російської мови дає таке визначення влади. "Влада — 1) це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підкоряти своїй волі; 2) політичне панування, державне управління та органи його"1.

Впадає в око те, що згідно з цим визначенням влада безпосередньо пов'язана лише з державним управлінням та його органами. І це не випадково, адже за всі роки панування радянської влади остання здійснювалася лише і виключно жорстокою виконавчою владою та її органами.

У Радянському енциклопедичному словнику дається таке визначення влади: "Влада у загальному розумінні є спроможність і можливість робити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, насильства (родинного, державного, економічного та іншого); політичне панування, система державних органів"2.

Нарешті, в Українській радянській енциклопедії поняття влади розумілося як цілеспрямований вплив класу, груп або людей (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати волю носія влади3.

Можна сперечатися щодо того, яка з ознак влади є вирішальною, але остання не безпредметна, вона функціонує у такому середовищі, як суспільство. Тому є певні підстави вважати, що вихідний елемент всілякої організації соціального життя — перш за все соціальна влада. Що стосується складових цієї влади, то у юридичній і філософській науці існують також різні погляди з цього питання.

Так, аналізуючи сутність суспільної влади, сучасні вчені, на жаль, часто-густо, концентрують увагу на загальнофіло-софських категоріях: субстанція або відношення, діяльність або стан, реалізація інтересів або здатність, вияв політичної активності або захист інтересів, спроможність застосовувати силу або спрямовувати поведінку людей, можливість здій-

1 Ожегов С. Й. Словарь русского язьїка. — М.: Руский язьік, 1986. — С. 74.

п

Советский знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопе-дия, 1980. — С. 232.

о

Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1978, — Т. 2. — С. 331.

-229-

. снювати волю, брати участь у процесі прийняття рішень, розпоряджатися матеріальними та людськими ресурсами тощо1.

Як відомо, представники марксистсько-ленінської науки основним змістом суспільної влади вважали її соціальну природу та класовий характер, внаслідок чого остання уявлялася ними як влада, що характеризується привласненням чужої волі, завдяки чому вона завжди містить елемент вольового примусу2.

Взагалі у науковій літературі спостерігається багато різновидів суспільної влади, тобто її елементів. У працях уче-них-марксистів радянського періоду суспільна влада поділялася на політичну, економічну, державну, партійну і колгоспну3. Зарубіжні політологи розрізняють ідеологічну, релігійну, етичну, технічну та військову суспільну владу4.

Колишній президент Франції Валері Жіскар д'Естен відзначав, що у сучасному світі існують чотири види суспільної влади: державна, економічна, влада масових організацій і масових комунікацій5.

Нарешті, широко поширилася елітарна теорія влади, згідно з якою верхівка суспільства — еліта утримує у своїх руках реальні важелі панування.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різноманітність підходів до складу елементів, які визначають сутність суспільної влади, основними з них є політична і державна влада, оскільки саме вони уособлюють більшою чи меншою мірою багато з вищезгаданих складових суспільної влади.

У працях вітчизняних і зарубіжних учених є різноманітні визначення політики та політичної влади.

У сучасний період існують три різні підходи до визначення політики і політичної влади: формалістичний (політика

Див., наприклад: Право й социальньїй прогресе в развивающихся стра-нах. — М., 1986. — С. 18; Спагеї Р. Рошгозг, Зігисіиге еі гіотзпаІіоп-Кауие ігапсаісе сіє сосіо1о§і1 (Рагіз). — 1983. — № 3. — Р. 375.

2 Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 491. • 3 Див., зокрема: Бельїх А. К. Политическая организация общества й социальное управление. — М., 1967. — С. ПО—123.

4 Див.: Пзнто Р., Гравити М. Методи социальньїх наук. — М., 1972. — С. 136.

5 Див.: Сізсагсі сі'Езіаіп V. Оетосгаїіе ігапсаізе. — Рагіз, 1976 — Р. 96.

-230-

визначається як сукупність рішень, що їх приймають політичні діячі або група осіб, і стосуються вибору мети і методів їх досягнення за різних ситуацій); особовий — поведінський, коли стверджується, що політика пов'язана з людиною, яка живе у суспільстві, що вона виникає з людської натури, з конфліктів між людьми; нарешті, груповий, який випливає з концепції "заінтересованих груп"1.

На наш погляд, політика, а звідси і політична влада як різновид суспільної влади, пов'язана взаємовідносинами з соціальними верствами суспільства, суб'єктами політичної системи суспільства, формальними і неформальними угрупованнями народу.

Іншими словами, в умовах демократичної держави, якою прагне стати Україна, політична влада реалізується поряд з державою, громадськими об'єднаннями (політичними партіями, громадськими організаціями), окремими особами.

Основне завдання політичної влади — розробка і впровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи. Проте вирішальна роль у їх погодженні і особливо реалізації, безумовно, належить державі як основному елементу політичної системи суспільства, а звідси і державній владі.

Отже, політична влада і влада державна тісно пов'язані одна з одною, але не тотожні. Це випливає з самого поняття політичної влади.

На жаль, загальні поняття політичної влади тяжіють до минулого. Так, В. Чиркін дає таке визначення поняття політичної влади. "Політична влада може бути охарактеризована як соціальні вольові відносини у класовому суспільстві, за яких економічно пануючий клас (народ на певній стадії розвитку суспільства) здійснює політичне керівництво суспільством (використовуючи різні форми примусу та інші шляхи) через систему власних політичних організацій, інститутів, норм, ідей, тобто діяльність політичного механізму і застосування політичних засобів"2.

Інші автори вважають, що політична влада — це вироблення і впровадження у життя політичних програм усіма

Докладніше див.: Чиркин В. Е. Политическая й государственная вдасть. // Государство й право. — 1991. — № 9. — С. 24. 2 п„„ .?/.._......о Е. о----------------. — С. 28.

.и^ю. ^ І І ииуд*цл;іпи п прави. — л;

Д,ив.:Чиркин В. Е. Зазнач, праця

-231-

.суб'єктами політичної системи суспільства, а також різними неформальними угрупованнями1.

Такі та подібні визначення сутності політичної влади призводять до того, що деякі дослідники обґрунтовують право будь-якої політичної партії, організації виробляти і впроваджувати у життя власну політичну програму. Так, вони вважають, що молодь та її об'єднання мають право формувати державну молодіжну політику, яка має бути пріоритетною у державі2.

Очевидно, що у сучасній суверенній державі, якою є Україна, була, є і буде єдина державна політика, її формує перш за все той, хто очолює державу. А оскільки главою України є Президент, то він визначає і здійснює єдину державну політику, складовою якої може бути політична програма політичних партій, організацій, зокрема і молоді.

Отже, можна стверджувати, що політична влада в сучасний період реалізується шляхом участі різних ланок політичної системи суспільства у виробленні власних політичних програм, які можуть бути враховані державою в особі визначених Конституцією відповідних посадових осіб та державних органів у процесі розробки і здійснення загальнонаціональної, державної програми розвитку Української держави і суспільства, на основі конкретних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля України (ч. 6 ст. 86 і ч. 4 ст. 116 Конституції).

За своїм юридичним змістом політична влада — це сукупність соціально-вольових відносин, які виникають, існують та припиняються як конституційно-правові відносини, суб'єктами яких є: Українська держава, народ України, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної системи українського суспільства та неформальні угруповання, громадяни України тощо.

При цьому згадані суб'єкти мають різну за обсягом пра-восуб'єктність, тому вони реалізують свої повноваження не-

1 Див.: Теорія держави і права: Навч. посібник. — К: Юрінком, 1995. — С. 47.

2 Див., наприклад: Головатий М. Ф. Формування державної молодіжної політики в сучасній Україні. Автореф. дис. ... д-ра політ, наук. — К., 1996. — С. 13.

- 232 -

однаково, зокрема, держава і особа, але першорядного значення набувають Українська держава, її державні органи і вищі посадові особи, які і є носіями не лише політичної, а й державної влади, яка повинна здійснюватися в інтересах особи.

Отже, державна влада завжди є політичною, проте політична влада завжди має державний характер. Збігаючись за своєю соціальною сутністю, політична і державна влада неоднакові за обсягом, методами, формами вияву та суб'єктом.

Звідси .поняття "влада" — поняття більш широке, ніж "влада державна"; політична влада здійснюється, як правило, через державну владу; і, нарешті, державна влада є ядром політичної влади.

Що стосується державної влади, то вона здійснюється від імені Української держави Президентом України, законодавчим, виконавчими, судовими органами та іншими державними органами і реалізується шляхом застосування державних засобів. У найзагальнішому вигляді вона може бути охарактеризована як обумовлені потребами управління суспільством соціально-вольові правовідносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково виступає держава, її глава, або державний орган і які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної основи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи виходить державна влада. Специфічною формою реалізації державної влади є дер-' жавний апарат.

Розбудова Української держави вимагає подальшої теоретичної розробки проблеми державної влади в сучасній Україні. Це неможливо зробити без урахування положень загальносвітового досвіду, а також без ретельного вивчення власної духовної та наукової спадщини. За умови використання згаданих джерел можливе плідне поглиблення дослідження теорії державної влади.

На жаль, слід констатувати, що саме теоретичні розробки змісту державної влади за часів радянської доби не здійснювалися. Це пояснюється передусім тим, що сама сутність державної влади трактувалася однобічно, виходячи з того, що державна влада, її організація з перших днів існування радянської влади здійснювалася за схемою: держава—державні органи.

-233-

При цьому не досліджувався другий бік проблеми, а саме: заради кого організується і здійснюється державна влада; що необхідно для того, щоб ця влада існувала не ізольовано від свого народу, а разом з ним; що необхідно зробити для того, щоб державні органи були не кінцевою інстанцією у взаємовідносинах держави і особи, а лише передавальною ланкою цього механізму; нарешті, що слід зробити для того, щоб народ не лише пасивно сприймав державну владу, а й допомагав державним органам та вищим посадовим особам у її реалізації.

У юридичній літературі, яка і в радянський період була дуже нечисленна1, сутність державної влади розкривалася з класових позицій марксизму-ленінізму, обгрунтування теорії поєднання влади і управління в організації і діяльності державних органів. Крім того, визначення поняття державної влади були досить неконкретними.

Так, наприклад, у Юридичному енциклопедичному словнику давалося таке визначення поняття державної влади: "Державна влада — політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарату, яке виступає знаряддям здійснення волі пануючого класу або всього суспільства"2.

Подібні визначення були і в енциклопедіях України. Наприклад, чого варте таке поняття державної влади: "Державна влада — це організоване політичне панування класу, що здійснює державне керівництво суспільством. Виникає в класовому суспільстві і є політичною владою даного класу над іншими. Державна влада втілюється в системі державних органів, які в сукупності створюють державний механізм"3.

По-перше, державна влада ототожнюється з владою політичною, що, як уже зазначалося, не відповідає дійсності.

1 Див., наприклад: Балясний І. Л. Основи теорії соціалістичної влади. — К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1971; ГригорянЛ. А. Народовластие в СССР. — М.: Юрид. лит., 1965; Кайзеров Н. М. О соотношении понятий "социалистиче-ская" й "политическая власть" / / Вестник Ленингр. ун-та, 1966. — № 5.

2 Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопедия, 1984. — С. 40-—41.

3 Див.: Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція УРЕ. — Т. 2; Юридичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974. — С. 17; Там само. — 2-е вид. — 1983. — С. 119.

-234-

Заради справедливості, слід зазначити, що в окремих наукових працях вчені України намагалися під час висвітлення питання відносно сутності державної влади використати історичний та світовий досвід розв'язання цієї проблеми.

Не можна, звичайно, стверджувати, що після проголошення незалежності України питанням державної влади в науці не приділялося належної уваги. Окремі важливі аспекти змісту цього інституту висвітлено в працях учених-юрис-тів, політологів, соціологів, філософів України.

Державна влада — не лише соціальне явище. З юридичної точки зору — це ще й конституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації і здійснення державної влади. Між тим усі без винятку підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.

Мабуть, певні труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія є предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філософів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з теоретичних посилок науки конституційного права, саме як одного з його основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі роз-

-235-

криття сутності державши влади, виходячи зі змісту Конституції України?

На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:

— що є джерелом легітимності державної влади?

— який зміст цієї влади?

— які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади?

— що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади?

— якою є система державних органів, що здійснюють державну владу?

-— хто є суб'єктами в конституційно-правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади?

— що є об'єктом у згаданих правовідносинах?

— яка мета здійснення державної влади?

Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.

Передусім у демократичних країнах, до яких згідно зі ст. 1 Конституції України належить і наша країна, державна влада має бути легітимною. Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави — Конституція України.

Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів державна влада у світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джерелом законодавче не завжди визначався народ. Державна влада не раз утверджувалася в результаті революцій, переворотів тощо.

Не було винятком утвердження державної влади на теренах колишньої царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на пропагандистські статті колишніх конституцій СРСР та союзних республік, у тому числі Укра* їнської РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові;

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна ще до проголошення своєї незалеж-

-236-

ності прагнула вирішити це питання, прийнявши відповідні нормативно-правові акти.

Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів. Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у якому висловлювалося прагнення зміцнити державну владу законним шляхом, виходячи з належності її українському народові.

Як зазначалося, Декларація у розділі II проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні 19 червня 1991 р. було схвалення Верховною Радою України Концепції нової Конституції України, у розділі І "Засади конституційного ладу" зазначалося, що відповідно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечення і захист прав людини і громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР на основі здійснення Декларації постанови Верховної Ради Української РСР та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Оскільки Україна до проголошення незалежності входила до складу СРСР, актуальним стало питання про легітим-ність існуючої системи органів державної влади в умовах після проголошення її незалежності. Це питання було вирішене Законом України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що органи державної влади й управління, органи прокуратури, суду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на основі нової Конституції України.

За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріоритетним слід вважати рішення всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке підтримало майже все населення країни. Згідно із Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від З липня 1991 р. воно мало вищу юридичну силу, оскільки

-237-

не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону) і що фактично надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в Україні.

Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спробу підготовки такого акта було здійснено у 1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромісу між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р. зробив вагомий внесок у створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.

Нарешті, заключним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Верховною Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, внаслідок чого було створено правовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом.

Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України, законодавче передав державну владу системі органів, які згідно з Конституцією мали право її здійснювати відповідно до принципів організації єдиної державної влади, яка базується на визначенні об'єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.

В Конституції було законодавче закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений у розділах І—VIII і XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є державна влада.

Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам вирішити питання про закріплення державної влади будь-яким іншим способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто не може узурпувати державну владу.

І все-таки, на розвиток положень згаданої статті уявляється вкрай необхідним прийняття саме народом, а не парламентом України, шляхом референдуму Закону України "Про державну владу в Україні" — особливого законодавчого акта, який би передбачав механізм визначення і зміни конституційного ладу, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням.

Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогодні на завтра неможливо, бо це стримують багато суб'єктивних та об'єктивних факторів: низька правосвідомість громадян; традиційна, на жаль, неповага до права й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка поглиблюється соціальною незахищеністю людини; невміння, а часто-густо й небажання користуватися наданими Конституцією людині і громадянину правами і свободами, а звідси й недовіра до дієвості самого Основного Закону.

Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне — утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і має підтримувати в усіх діях.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення народу або інших суб'єктів влади.

На наш погляд, співвідношення волі і влади вдало розкрив ще дореволюційний юрист І. Ільїн. Він вважав, що перша основна ознака влади полягає у тому, що вона .не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада дістає як від Конституції, так і правосвідомості людей1.

Ильин Й. А. О сущности правосознания. — Мюнхен; Москва, 1993. — ^. 133.

-238-

-239-

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а за видовою ознакою — правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава має бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Дійсно,, силу державної влади становлять: авторитет, єд-ність* правова мета, організованість і дієвість кожного державного службовця, всього державного апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили державна влада є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих державі. Як свідчить історичний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до виключного панування фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він лише крайній засіб, який є її останнім словом і найслабшою з її опор. Сила державної влади не в "мечі", а в авторитетному впливі її вольового імперативу.

При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка творить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їхня згода або незгода не обов'язкова як для значення цих норм, так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється. Життя держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті добровільною координацією, набувала б форми вольової субординації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпорядкування виховувати волю

-240-

до автономної погодженості і наповнити духом цієї добровільної координації таку форму державності, як субординація.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не просто соціально-психічне буття держави1.

У загальному вигляді тут визначені загальні положення щодо співвідношення легітимної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політики і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові конституційно-правового регулювання цієї галузі права.

Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного підтексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин безпосереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити насамперед зі змісту найзагальнішого об'єкта політики — державної влади. Отже, предмет конституційного права має включати суспільні відносини, які виникають з приводу і у зв'язку із закріпленням державної влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення.

Чинна Конституція України чітко окреслює цю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює передусім сферу закріплення організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи, а також сферу самоврядної влади (останньої лише в межах норм Конституції), і водночас ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється у

Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 134.

-241-

процесі її організації та здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одягнутими" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення передумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до уваги й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави

тощо.

Дискусійним є питання і про співвідношення суверенітету державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність1. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.

У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади — категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна влада" існує категорія "суверенність", але більш точним є тер- =

Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади і місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76,

мін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Суверенітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчо-правовою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснювати свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєднання централізації та децентралізації у діяльності саме органів виконавчої влади. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної територіальної одиниці. Разом з тим це централізоване здійснення державної влади поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повноважень місцевого самоврядування, делегованих їм відповідними радами.

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.

-242-

-243-

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, ви* конавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, ща органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-друге, оскільки Конституція України має відповідно до ст. 8 найвищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавче розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним принципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада за принципом поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади

в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо

-244-

впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується відДмені Української держави, законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною формою реалізації якої є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на основі державних програм.

Так, Верховна Рада України на підставі ч. 6 ст. 85 Конституції затверджує програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони природи.

Розробляє і здійснює згідно з ч. 4 ст. 114 Конституції загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції новоутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України програму своєї діяльності на термін своїх повноважень, у якій концептуально викладає стратегію діяльності, засоби та строки виконання завдань.

Програми своєї діяльності розробляють і окремі центральні органи виконавчої влади.

Місцевим державним адміністраціям відповідно до ст. 17 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р., також надано право розробляти програми соціально-економічного розвитку і подавати їх на затвердження відповідній раді.

Програмою діяльності керується у своїй роботі і Президент України.

Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва державою та практичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за розробкою, прийняттям та виконанням загальнодержавних програм, ослаблена: Верховна Рада й досі не розглянула жодну з державних програм, які вона відповідно до

-245-

Конституції повинна затверджувати. Тому, можливо, доцільно було б розробляти Єдину державну програму економічного, соціального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така програма об'єднувала б основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції державними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.

Оскільки програми органів державної влади здійснюються людьми, які уповноважені на те державою і законами, доцільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній процес, пов'язаний з розробкою і здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних органах, адже саме від них залежить доля згаданих державних документів.

Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) "аристократична" у кращому розумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Арістотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філософів" та про "філософствування правителів".

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми, нести відповідальність за свою діяльність.

У період розбудови Української держави до влади прийшло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у тодішніх радянських республіках.

Перші кроки щодо підготовки кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава робить лише зараз. Так, створено Інститут державного управління при Президентові України, Академію адвокатури, Вищу дипломатичну академію, Академію муніципального управління, систему вищих навчальних закладів, які мають статус націо^

-246-

нальних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, залишаються незатребуваними, а тому вони не повною мірою використовують свої знання і можливості для розв'язання багатьох актуальних проблем, пов'язаних з організацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців у розв'язанні цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.

Мабуть, таки варто пам'ятати слушне пророче нагадування святого апостола Павла, який писав: "Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.

Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться".

Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфікованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об'єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття відповідних посад у державному апараті за допомогою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь.

Проте всі ці кроки, попри їх важливість, кардинально не розв'язують проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців колишніх радянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко не всі опанували нові форми, методи роботи в новому по суті суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними вимогами. Молоді ж спеціалісти, які приходять на роботу в державні органи, потерпають від браку достатнього практичного (і не тільки) досвіду.

На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціалістів для роботи в якості державних службовців — досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення продуманої системи спеціальних навчальних закладів. Звичайно, навчальні заклади, які входитимуть до цієї системи, мають бути укомплектовані викладачами, які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог державотворення.

Є й обов'язкові суб'єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд, взяти до уваги. Це, по-перше, рішуче і безкомпромісне викорінення негативних рис радянської доби у

-247-

справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плановість, добір працівників, особисто відданих керівникові, а також родичів, і навіть фамільних династій, які, як правило, закривають шлях справжнім фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна підготовка службовців до роботи з урахуванням нових, як правило, раніше зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є засвоєння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах діяльності, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної підготовки державних службовців України нового покоління оптимізація здійснення державної влади не може бути досить ефективною.

При вирішенні проблеми докорінної реформи системи підготовки державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що ця робота може бути марною, якщо залишиться без змін певна пасивність народу щодо державотворення. У свій час Г. В. Ф. Гегель стверджував, що прикра "пасивність чіпляється за свої злидні і не надає повноти сил кращим представникам народу"1.

Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопо-слушності. Тому одним з основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки.

Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та юридичне організованого впливу уповноважених державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних її завдань полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викоренити у населення неповагу або байдужість до правослухняності. На жаль, цей гріх і досі властивий нам.

Гегель Г. В. Ф.Философия права. — М.: Мьісль, 1990. — С. 255.

- 248 -

Отже, лише за умови відповідного впливу органів державної влади на громадян, народ і державні органи спільно впроваджуватимуть у життя загальнодержавні програми.

Як зазначалося, одним із суб'єктів конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу влади законодавчий, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єктом у цих правовідносинах згідно з Конституцією України є людина. Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність й безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, тому у ч. 2 ст. З Конституції України викладаються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-правових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єкт-ність. Виходячи зі змісту ст. З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини і громадянина додатково згідно з ч. З ст. 8 Конституції України передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на основі Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються. Згідно зі ст. 21 Конституції України вони є не-відчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод людини і громадянина на підставі ч. 2 ст. 102 є Президент України. Отже, первинним згідно з Конституцією є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів державної влади.

Разом з тим треба мати на увазі, що в свою чергу людина і громадянин України мають різну за обсягом право-суб'єктність.

Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме вони мають право користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки.

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються ними. Це особливо

-249-

помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єктом згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ці права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (статті 69—74 Конституції). Якщо шляхом виборів формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалізуватися через таку форму, як референдум, який, як зазначалося, застосовується поки що недостатньо.

З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р. У разі приведення цього Закону у відповідність з Конституцією на референдум могли б виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокрема: обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов'язаних з реформами, які проводяться в Україні, тощо.

Метою діяльності зі здійснення державної влади в Україні державними органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Розв'язання цього питання безпосередньо пов'язано з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Державна влада завжди повинна додержуватися принципу справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'язати які іноді можливо лише за умови відмови від справедливого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.

-250-

Встановлення справедливості у суспільному житті людей е, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна узгоджуватися з нею. Політичне нездійсненним є передусім те, що руйнує саму державу, — в її організації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури становить ту грань, яка має бути непорушною для державної влади і яку повинен поважати будь-який громадянин.

Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедливість у значенні формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого принципу, як підтверджує історія, є згубним і політично нездійсненним для держави. Життя державне організованого народу — процес глибоко диференційований, який пояснюється відмінністю у здібностях, роді занять тощо і який створює у свою чергу цю різницю. Формальне зрівняння може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.

Держава заінтересована не в тому, щоб усунути ці відмінності між людьми (що зовсім неможливо), а щоб забезпечити носіям цих відмінностей повноту буття та життєве співіснування. Згадане завдання і формальне зрівняння завжди будуть протиприродними, та й сама сутність держави виключає їх у розумінні політичної прийнятності.

Насправді соціальна справедливість зовсім не зводиться до формального зрівняння громадян. Вона полягає в неупе-редженому, предметному врахуванні, визнанні істотних властивостей та обгрунтованих вимог кожного індивідуального суб'єкта. Соціальна справедливість зовсім не зрівнює людей, тобто не робить їх однаковими, що практично неможливо. Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей, по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійснюється це ставлення, і, по-третє, дій-

-251-

сної відповідності між різними схильностями людей і правовими та життєвими наслідками врахування цих схильностей.

Зрозуміло, що справедливість у такому значенні вимагає правової керованості і створює її, пов'язуючи, наприклад, публічну дієздатність (голосування, державна служба) з певним цензом або запроваджуючи прибуткове прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові історії України.

В принципі державна влада міцно пов'язана з розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який запроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не може бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненність протилежного. Не можна в ім'я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави1.

У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Римський історик Гай Саллюстій Крісп з цього приводу зазначав: СопсогсНа рапгае гез сгевсіші, дізкопііа тахітае сШаЬІтіиг — При злагоді малі справи зростають, за умов неузгодженості великі справи руйнуються2.

1 Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 146, 245.

2 Гай Саллюстий Крісп. Веіішп іп^игіНіпит (Югуртинська війна). X. 4—6. Крьілатьіе латинские изречения. — К.: Изд-во АН УССР, 1962. — С. 35—36.

Програмні положення, проблеми, пов'язані з соціальною справедливістю, стають реальністю, коли вони втілюються в законах, які виконуються. Недарма Марк Тулій Ціцерон зазначав з цього приводу: Заіиз рориіі зиргета Іех (езіо) — Благо народу нехай буде вищим законом1.

Крім того, такі закони мають бути зрозумілими і народові, оскільки, як відзначав Ш.-Л. Монтеск'є, закони пишуться для звичайних людей і повинні базуватися на звичайному здоровому глузді2.

На підставі викладеного, можна запропонувати таке загальне поняття державної влади в Україні як конституційно-пра,вового інституту.

Сутність конституційно-правового інституту державної влади в Україні полягає в її легітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення у Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здійснюється згідно з основоположними принципами суверенітету, розподілу влади та верховенства права законодавчим, виконавчими і судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.

<< | >>
Источник: О. Ф. Фрицький. Конституційне право України: Підручник. — К: Юрінком Інтер. - 536 с.. 2003

Еще по теме 1. Державна влада як інститут конституційного права:

  1. 1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права
  2. 2. Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація
  3. 6. Система конституційного права України як галузі права
  4. 1. Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України
  5. 1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права
  6. 5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина
  7. 1. Державна влада як інститут конституційного права
  8. §1. Система органів виконавчої влади України
  9. § 3. Особливості відповідальності державних політичних діячів
  10. Формування засад конституційного права як галузі юридичної науки
  11. Юридично-соціологічна школа (напрямок) конституційного права
  12. Демократична доктрина конституційного права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -