<<
>>

Становлення республіканських форм правління та їх розвиток

Президентська республіка та її еволюція

«Вашингтонська» модель президентської форми правління та її еволюція. Закладені в Конституції 1787 року основні юридичні характеристики форми правління США зберігаються й донині, зазнавши за ці більш як двісті років лише незначних змін. Це знайшло відображення в декількох з XXVII поправок до Основного закону США.

Так, прийняття в 1804 р. ХІІ поправки доповнило процедуру обрання президента, було уведено роздільне голосування за президента і віце-президента.

Громадянська війна в США (1861—1865 рр.), перемога в ній представників північних (не рабовласницьких. — Л. Б., С. Б.) штатів зумовили прийняття в 1870 р. XV поправки, яка забороняла дискримінацію на виборах за ознакою «раси, кольору шкіри або у зв’язку з колишнім перебуванням у підневільному служінні». Тим самим розширювалося джерело формування державних органів верховної влади — складових форми правління.

Прийнята в 1913 р. XVII поправка скасувала старий порядок формування Сенату: відтепер сенатори обиралися шляхом прямих виборів. Цей захід не тільки демократизував процедуру формування верхньої палати, але й суттєво підвищив її престиж і вплив.

Наступне конституційне законодавство США мало торкнулося структури вищих органів державної влади, їх компетенції і стосувалося головним чином одного інституту — президентської влади. Поправка ХХ (1933 р.) визначила, зокрема, час і порядок вступу на посаду президента, представників і сенаторів; XXII (1951 р.) — увела обмеження часу перебування на посаді президента двома термінами, XXV (1967 р.) — надала право заміщення посади президента при відповідних обставинах віце-президентові.

Більш важливе політичне значення мали реформи у виборчому праві, проведені шляхом прийняття трьох поправок до Конституції США: XIX (1920 р.), XXIV (1964 р.), XXVI (1971 р.). Ці поправки привели до визначеної демократизації вкрай різноманітних норм виборчого права, що діяли у штатах і яким належала основна роль у правовому регулюванні виборів. Поправкою XIX були надані виборчі права жінкам; поправка XXIV скасувала обмеження виборчих прав на федеральних виборах «у зв’язку з несплатою якого-небудь виборчого чи іншого податку». Виборчий податок існував до прийняття поправки в 11 південних штатах і, хоча він був невеликим, позбавляв права голосу близько 10 млн бідняків, в основному негрів . У 1965 р. Законом про виборчі права дія поправки була поширена на вибори у штатах, а в 1966 р. Верховний суд визнав, що встановлення податку на виборах у штатах є порушенням конституційного принципу «рівного захисту закону». Поправка XXVI знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, що призвело до аналогічних змін в усіх штатах.

Таким чином, президентська форма республіканського правління, що встановилася у США на основі Конституції 1787 року, до сьогодні не зазнала кардинальних змін. Ії встановлення було зумовлено специфікою соціально-економічного й політичного розвитку Нового світу, максимально вільного від феодальних пережитків. Оптимальне поєднання у цій системі державної влади характерних для держави громадянського суспільства елементів з самого початку додали їй ефективності та життєздатності на багато століть.

Президентська форма правління послужила зразком для багатьох країн світу, хоча більше ніде такої ефективності не проявила. У подальшому її обрали насамперед сусіди США— майже усі країни Латинської Америки, переважна більшість африканських держав, певна кількість країн Азії і зовсім мало європейських країн (на сьогодні це Азербайджан, Грузія та Кіпр).

Президентська республіка у Франції. У Старому Світі спроби встановити президентську форму правління здійснювалися ще в ХІХ ст. Це сталося в роки Другої республіка у Франції (1848—1852 рр.). У лютому 1848 р., під час чергової революції у Франції була повалена липнева монархія та знову, 25 лютого, проголошена республіка. Як і в межах Першої республіки, у Другій виділяються кілька різновидів республіканської форми правління. Використовуючи вже сталі у французькій історії традиції, умовно назвемо перший за часом становлення різновид лютневою республікою.

Революційна обстановка змусила тимчасовий уряд лютневої республіки піти на деякі поступки: прийняти декрет про скорочення на одну годину робочого дня, організацію національних майстерень для безробітних; видалення з органів влади відвертих монархістів і реакціонерів; виведення війська з Парижа; проведення виборів в Установчі збори, котрі мали розробити конституцію республіки. [112]

Прийнята 4 листопада 1848 року Конституція лютневої республіки була документом, що відбив протиріччя своєї епохи. У ній закріплювалися інтереси вже не молодої революційної французької буржуазії, а тієї, що перетворилася в пануючий клас і стала вже консервативною силою.

У передбаченій конституцією 1848 р. системі державних органів центральне місце було відведено незалежному від парламенту президентові, котрий обирався терміном на 4 роки безпосередньо населенням. Президент наділявся широкими повноваженнями: правом унесення законопроектів, правом відкладального вета, правом помилування тощо. Він призначав і зміщав міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, головнокомандуючих флоту й армії, префектів, правителів Алжиру і колоній, а також інших посадових осіб. Правда, президент не міг бути переобраний відразу на другий термін, не мав права розпуску Національних зборів, але міг безконтрольно розпоряджатися могутнім поліцейсько-бюрократичним апаратом і використовувати у своїх політичних цілях армію.

Таким чином, велика буржуазія, налякана червневими подіями 1848 р. (повстання робітників, придушене воєнним міністром Кавеньяком. — Л. Б., С. Б.), дала в руки президента сильну владу, яку можна було в разі потреби використовувати проти робітничого руху.

Національні збори, що обиралися на 3 роки таємним голосуванням і без майнового цензу французами старшими за 21 рік, були наділені законодавчою владою. Але вони не мали реальних можливостей впливати на політику виконавчого апарату і тим самим були приречені перетворитися в орган, що не мав авторитету й політичної сили.

Конституція передбачала утворення Державної ради, склад котрої призначався на 6 років Національними зборами. До компетенції Державної ради входив попередній розгляд законопроектів, що походили як від уряду, так і від самих Національних зборів. До його відання були віднесені також контроль і спостереження за адміністрацією, тобто функції адміністративної юстиції.

Перші ж вибори за Конституцією 1848 р. продемонстрували послаблення позицій республіканців. Президентом був обраний, як відомо, Луї Бонапарт, племінник Наполеона Бонапарта.

У Національних зборах сильні позиції одержали монархісти, які негайно розгорнули наступ на демократичні інститути (закони про скасування загального виборчого права, про передачу освіти під контроль католицького духівництва тощо), підриваючи і без того віру у представницькі установи, що значно похитнулася. Антиреспубліканські позиції монархістів і внутрішні чвари між бурбоністами й орлеаністами створили сприятливі умови для державного перевороту.

Такий розвиток політичних подій вітала велика буржуазія й заможне селянство, які не хотіли нового піднесення революційного руху в Парижі.

2 грудня 1851 р. під приводом захисту республіки від заколотників й у пряме порушення Конституції 1848 р. Луї Бонапарт розігнав Національні збори й установив відкриту військову диктатуру. l4 січня 1852 р. відбулася промульгація (підписання та оприлюднення) нової конституції, що у своїх основних рисах нагадувала бонапартистську конституцію 1799 року. Таким чином, лютнева республіка поступилася місцем так званій бонапартистській («суперпрезидентській») республіці.

Уся повнота влади в бонапартистській республіці концентрувалася в руках президента, що обирався на 10 років. Він був главою збройних сил, призначав міністрів і тим самим керував поліцейсько-бюрократичним апаратом. Від імені президента здійснювалося правосуддя республіки, парламентарії та посадові особи складали йому присягу на вірність.

Законодавчий процес перебував цілком під контролем президента і здійснювався державною радою, законодавчим корпусом і сенатом. З них лише законодавчий корпус був виборною установою, члени державної ради й сенату призначалися президентом. Сенат за його вказівкою міг вносити будь-які зміни в конституційну систему. За президентом було зарезервоване право безпосереднього звернення до населення у формі плебісциту, результати котрого в умовах поліцейського контролю були відомими заздалегідь.

Таким чином, уся діяльність конституційних установ ставилася під контроль президента, влада якого, як і першого консула, за Конституцією 1799 р., мала лише злегка замаскований монархічний характер. Логічним завершенням конституції 1852 р. були сенатус-консульт і наступний плебісцит про відновлення у Франції імператорської влади в особі Наполеона ІІІ.

Як зазначалося, Луї Бонапарт перебував у владі менше 20 років. Після нього Франція раз і назавжди покінчила з монархічною формою правління. У наступні роки вона випробувала на собі різні види республіки. Серед них найбільшим в історії Франції поки є період парламентської республіки.

Становлення парламентської республіки та її розвиток

Парламентська республіка у Франції. Історія Франції свідчить, що формування парламентської республіки та її закріплення в роки Третьої й Четвертої республік (1875—1958 рр.) далося шляхом багатьох революцій, тяжкою боротьбою республіканізму з монархізмом. Ця боротьба, як відомо, розпочалася в роки Великої французької буржуазної революції і з «перемінним успіхом» тривала майже століття, доки у 1884 р. остаточно спеціальною поправкою до конституції 1875 р., не було закріплено, що республіканська форма правління у Франції не може бути предметом перегляду.

Паризька комуна 1871 р. — прототип соціалістичної республіки. Одержавши 3 вересня 1870 р. владу з рук повсталих, за умов використати її для цілей національної оборони у франко-прусській війні, уряд шукав шляхів виходу з останньої. На початку 1871 р. була укладена попередня мирна угода: Франція віддавала Ельзас і Лотарингію, зобов’язувалася сплатити контрибуцію. Такою ціною правлячі кола прагнули розв’язати собі руки для зміцнення своєї влади всередині країни. Але незадоволення мас зростало, і спроба урядових військ у ніч на 18 березня 1871 р. захопити пушки паризької Національної гвардії, придбані на зібрані трудящими кошти, призвела до переходу влади у столиці до рук Центрального комітету Національної гвардії, котрий 26 березня передав її обраній на основі загального голосування Раді Паризької Комуни. Протягом 72 днів влада в Парижі перебувала в руках комунарів.

Паризька комуна, за оцінками Маркса, Енгельса й Леніна, вважається першою формою диктатури пролетаріату — різновиду соціалістичної республіки, про що, на їх думку, свідчать такі її риси:

По-перше, Паризька комуна реалізувала принцип загального й рівного виборчого права. Вона являла собою орган влади робітників, службовців, дрібної буржуазії, який обирався шляхом загальних виборів в округах Парижа. Комуна усунула привілеї депутатів, увела право їх відкликання, реально здійснила виборність і змінюваність посадових осіб. У зв’язку з цим Маркс писав, що Паризька комуна покінчила з ілюзією, начебто керувати державою можуть тільки професійні чиновники[113].

По-друге, Комуна цілком зруйнувала старий державний апарат, замінивши його на новий. На зміну професійній армії та поліції прийшла національна гвардія з громадян, здатних носити зброю. Утворений новий суд будував свою роботу на принципах відповідальності і змінюваності. Вищим органом влади була Рада комуни. Вона обирала десять комісій (виконавчу, військову, юстиції й інші), через які Комуна здійснювала вищі законодавчі, виконавчі та судові функції. Адміністративним керівництвом в округах займалися вповноважені комуною депутати.

По-третє, така структура державної влади в Комуні цілком відкидала буржуазний парламентаризм і пов’язану з ним теорію поділу влади. У цьому Маркс побачив одну з основних переваг пролетарської форми державного правління. Він характеризував Комуну як працюючу корпорацію, що одночасно створює та виконує закони.

Останнім часом у вітчизняній літературі з’явилися й інші оцінки Паризької Комуни. Наприклад, О. О. Шевченко стверджує, що характеристика марксистами Комуни як прообразу соціалістичної держави не відповідає дійсності[114], оскільки вона являла собою адміністративну одиницю (комуну), на території котрої була зроблена спроба реалізації соціалістичних ідей самоврядування народу. Однак безперечним є те, що Паризька Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його принципово новими державними і правовими інститутами. Разом із тим Комуну не можна розглядати як визначену еталонну модель самоврядування народу, як це робилося в радянській історичній літературі. При цьому не враховувалися ні короткочасність її існування, ні особливі екстремальні умови, в яких вона виникла, ні та невелика територія, на котрій вів боротьбу революційний Париж, який вирішував нагальні питання свого існування й негайно реалізовував їх.

Комуна вже в силу цього не могла стати зразком ефективно організованого механізму самоврядування народу, який би міг бути використаний для організації демократичної влади у великих і малих державах у ході подальших революційних перетворень. Абсолютизація форм організації влади Паризької Комуни стала результатом відомої недооцінки найбагатшого історичного досвіду, традицій у сфері організації механізму демократичної влади. Принцип поділу влади, як показав історичний досвід, має загальнолюдську цінність.

Третя республіка у Франції (1871—1940 рр). Політична обстановка у Франції після падіння Комуни набула реакційного характеру. Законом від 31 серпня 1871 р., усупереч протестам республіканців, Національні збори, де більшість належала монархістам, привласнили собі установчі функції. Лише складна обстановка у країні змусила збори як тимчасовий засіб наділити Тьєра як главу виконавчої влади титулом «президент Республіки». Фактично в цей час Франція являла собою «республіку без республіканців», оскільки перші президенти (Тьєр, Мак-Магон) були переконаними монархістами. Це призвело до того, що всі міністерства перебували в руках супротивників республіки, а сам термін «республіка» перестав уживатися в офіційних державних документах.

Здійснюючи в перші роки політичне керівництво Третьою республікою, монархісти, однак, не змогли ліквідувати республіканський лад. Цьому перешкодили як внутрішні розбіжності в самому таборі монархістів, так і насамперед зміни в позиції французької буржуазії. Навіть консервативні її кола більше не могли ігнорувати республіканські настрої широких народних мас. Республіканська форма відкривала найбільші можливості для спільного панування різних фракцій буржуазії, для зміцнення її економічного та політичного панування.

У цих умовах у 1875 р. Національні збори були змушені вотувати конституцію, де у своєрідній формі (простим згадуванням «президента Республіки») санкціонувався республіканський лад.

Конституція Третьої республіки, розроблена монархістами, помітно відступала від попередніх канонів французького конституціоналізму. Вона зводилася до організації вищих державних установ і складалася з трьох органічних законів (такі конституції іменуються некодифікованими конституціями):

1) Закон 24 лютого 1875 р. «Про організацію сенату»;

2) Закону 25 лютого 1875 р. «Про організацію державної влади»;

3) Закону 16 липня 1875 р. «Про відносини між державною владою»;

Ці закони відрізнялися надзвичайною стислістю, і тому багато питань конституційного устрою республіки залишалися неопрацьованими й вирішувалися в подальшому за допомогою поточного законодавства.

Передбачена конституцією державна організація Третьої республіки відзначалася відвертим консерватизмом. Національні збори, погодившись більшістю всього в один голос на підтвердження республіки, прагнули створити конституційний лад, що максимально наближався до монархії. Саме тому президент республіки, котрий обирався на 7 років з правом переобрання, наділявся багатьма прерогативами конституційного монарха. Він мав право законодавчої ініціативи, промульгації законів, а також контролю за їх виконанням. Він міг відстрочити засідання парламенту, розпустити нижню палату (за згодою верхньої). Президент керував збройними силами, призначав на цивільні та військові посади, мав право помилування. При президентові як главі держави акредитувались іноземні дипломати. За свої дії президент не ніс політичної відповідальності, його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів.

Консервативний характер конституції 1875 р. проявився і в організації законодавчої влади. Вона здійснювалася Палатою депутатів, що обиралася на 4 роки «загальним голосуванням», і Сенатом, який складався з 75 довічних сенаторів і 225 сенаторів, що обиралися непрямим шляхом особливими колегіями вибірників по департаментах на 9 років. Сенат як верхня палата парламенту був постійно діючою установою. Він не міг бути розпущений і кожні 3 роки поновлювався на одну третину. Як і Палата депутатів, він мав право законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Лише фінансові закони повинні були в першу чергу подаватися в нижню палату і прийматися нею.

Засідання палат проходили одночасно, але кожна з них працювала самостійно. На загальні збори, іменовані Національними зборами, вони скликалися лише в разі обрання президента чи перегляду конституції.

Конституція 1875 р. передбачила створення Ради міністрів, правовий статус якої не був детально розроблений. Але принципове значення мало положення про те, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і за їх особисті дії». У такий спосіб закріплювався інститут парламентської відповідальності уряду, що додавав йому самостійності стосовно президента. Останній не був главою уряду, а лише призначав голову Ради міністрів, відповідального перед парламентом. Якщо посада президента республіки була вакантною, Рада міністрів здійснювала всю повноту виконавчої влади.

Узагальнюючи вищенаведене, можна зробити висновок, що у Франції, за Конституцією 1875 р., в загальних рисах встановилася парламентська республіка. На це вказувало перед усім те, що:

• президент обирався парламентом;

• мав права розпускати нижню палату парламенту;

• за свої дії не ніс політичної відповідальності, оскільки його декрети підлягали контрасигнації одного з міністрів;

• статус уряду, хоча й не був дуже розробленим, теж вказував на парламентський характер Третьої республіки у Франції. Це, зокрема, вказувало на те, що уряд:

— очолювався окремо призначеною президентом особою — головою Ради міністрів;

— ніс солідарну відповідальність перед парламентом;

— якщо посада президента республіки була вакантною, здійснював усю повноту виконавчої влади.

Це було так, якщо говорити про юридичний зміст французької республіки. На практиці було дещо по-іншому. Перші президенти, як «переконані монархісти», не захотіли миритися зі становищем слабкого глави держави, яке передбачала парламентська республіка, й активно втручалися в державне життя країни. У цьому їм допомагали декотрі розмиті формулювання Конституції 1875 р. стосовно уряду, а також підтримка з боку довічних сенаторів у Верхній палаті парламенту. Більше того, у 1877 р. Мак-Магоном зокрема, була здійснена спроба державного перевороту. Вона виявилася невдалою й завершилася остаточним падінням престижу монархістів. У 1884 р. була прийнята конституційна поправка, яка:

а) закріпила, що «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду»;

б) ліквідувала інститут довічних сенаторів, котрі, однак, зберігали свою посаду до кінця життя (але практично до Першої світової війни. — Л. Б., С. Б.).

Таким чином, у середині 80-х рр. ХІХ ст. у Франції назавжди було покінчено з монархізмом, і після тривалих пошуків оптимальних для країни форм державного правління — і конституційної монархії, дуже близької до парламентського (легітимна монархія) або дуалістичного (Луї Бонапарт) її різновиду, і республіки президентського (Луї Бонапарт) або соціалістичного (Паризька Комуна) типу — вибір був зроблений на користь парламентської республіки.

Після подій 1884 р. еволюція Третьої республіки проявилася насамперед у відчутному обмеженні влади президента. Починаючи з 80-х рр. (з Ж. Греві), президент на практиці перестав використовувати свої політично найбільш значимі конституційні повноваження (право розпуску палати, відстрочки сесій тощо). Теоретично президент призначав і звільняв міністрів, але парламентська відповідальність уряду фактично виводила Раду міністрів з-під контролю президента. Конфлікт Палати депутатів і президента Греві в 1887 р. створив обстановку, коли президент виявився нездатним сформувати уряд і був змушений сам піти у відставку. Щоб уникнути подібних конфліктів у майбутньому, за мовчазною згодою основних політичних партій на посаду президента стали підбиратися свідомо безініціативні й маловпливові політичні діячі. Формальні конституційні повноваження президента залишалися для правлячих кіл свого роду політичним резервом на випадок кризової чи надзвичайної обстановки. Так, під час першої світової війни, що вимагала максимальної централізації державної влади, президент Пуанкаре знову став активною фігурою в політичному житті Франції.

Еволюція Третьої республіки знайшла своє відображення також у діяльності палат французького парламенту. Зовні парламентаризм і депутатські свободи досягли тоді свого апогею. Однак поступово, з загостренням партійної боротьби, особливо на початку XX ст. внутрішній регламент палати все більше обмежує свободу дискусій. Голова на власний розсуд визначав порядок денний, переривав засідання тощо. Створювалася система комісій Палати депутатів і Сенату, куди нерідко переносилося обговорення найбільш важливих чи політично гострих питань. Тобто і у Франції, як у Великобританії, з’являються елементи міністеріализму, але багатопартійна система не дала йому розвиватися далі.

У системі елементів форми правління Третьої республіки домінуючим виявився парламент. Однією з зовнішніх ознак його «всесилля» були часті урядові кризи, що зумовлювалося багатопартійним складом парламенту. Рада міністрів утворювалася щоразу в результаті складних парламентських комбінацій і блоків, унаслідок чого його становище не могло бути стабільним і міцним.

Важливу роль у системі органів Третьої республіки відігравала Державна рада, члени котрої призначалися президентом за згодою Ради міністрів. Хоча Державна рада являла собою дорадчу установу з законодавчих та адміністративних справ, вона мала помітну політичну вагу. Рада зберегла за собою важливі функції адміністративної юстиції: розглядала скарги на вищих державних чиновників і апеляції на рішення нижчих адміністративних судів.

У першій третині ХХ ст. форма правління Франції де-юре продовжувала визначатись органічними законами 1875 р., хоча на практиці певні зміни в системі вищих органів державної влади відбувалися: приміром зростала роль уряду і його глави. Це виражалося насамперед, в остаточному переході до уряду права видавати нормативні акти з різних питань державного життя. Спостерігався процес відносного падіння ролі парламенту, що помітно позначився на положенні нижньої палати.

З початком Другої світової війни, а згодом і окупації німцями Франції в червні 1940 р. завершується відносно тривалий (порівняно з попередніми) період Третьоїреспубліки.

Четверта республіка у Франції (1946—1958рр.). Після визволення Франції (з 1944 по 1946 рр.) управління країною здійснював Тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем, котрий підготував проект нової конституції, прийнятої на референдумі в 1946 році.

За формою правління, закріпленою в Конституції 1946 р., Франція лишалася парламентською республікою. Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Єдиним законодавчим органом країни, що не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження, проголошувалася нижня палата парламенту — Національні збори. Вона формувалася на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за системою пропорційного представництва і мала виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації й денонсації найважливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори абсолютною більшістю голосів повинні були затверджувати склад нового уряду, котрий ніс перед ним відповідальність.

Друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів.

Главою держави був президент республіки, що обирався на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. На відміну від попередньої республіки, президент був позбавлений деяких важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на власний розсуд вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, в тому числі призначення на вищі посади, вимагали санкції уряду у вигляді контрасигнації голови уряду й одного з міністрів.

Виконавча влада надавалася Раді міністрів на чолі з його головою. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління країною й мав широкі повноваження. Однак діяльність уряду була поставлена під ефективний контроль нижньої палати. У цій частині Конституція 1946 р. вдосконалює взаємини між виконавчою та законодавчою владою. Призначення голови Ради міністрів і складу міністрів декретом президента могло провадитися тільки після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів. Уряд (за допомогою президента) міг розпустити парламент тільки після двох урядових криз підряд, що сталися за вотумами недовіри чи за прийняттям парламентом резолюції осуду. У конституційній теорії і практиці прийнято, що питання про вотум довіри ініціює уряд, резолюцію осуду — парламент. У такій ситуації на період до обрання нового складу уряду Національні збори створювали коаліційний уряд із усіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів. Це положення мало на меті запобігти занадто частим урядовим кризам і можливим спробам встановлення режиму особистої влади.

Реорганізація політичного ладу Франції в тій формі, що передбачалася конституцією 1946 р., багато в чому не була втілена в життя. Складні проблеми модернізації економіки й перебудови економічної структури, різке загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи та колоніальні війни вимагали активного втручання держави й стимулювали пошуки шляхів до встановлення міцної влади. Політична система, заснована на «абсолютному парламентаризмі», виявилася нездатною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.

Загострення політичної обстановки й відхід від основних принципів конституції 1946 р. призвели до падіння Четвертої республіки та її заміни в 1958 році П’ятою республікою. Ставши в цій ситуації знову на чолі французької держави, Шарль де Голль звернув увагу на президентську республіку, котра, на його думку, була більш здатною для вирішення завдань, що стояли перед Францією наприкінці 50-х років. Протистояння між прихильниками президентської та парламентської республік призвело до створення певного гібриду (по суті, нового різновиду республіканської форми правління), яка поєднувала в собі елементи президентської й парламентської республік та отримала назву напівпрезидентської або змішаної республіки. Парламентська ж республіка набула подальшого розвитку і, можна сказати, досягла «розквіту» своїх найкращих якостей у Німеччині.

Парламентська республіка в Німеччині. Передісторія німецької парламентської республіки. Діюча нині в цій країні парламентська республіка на конституційному рівні була закріплена в Боннській Конституції 1949 року. Але при цьому німецький законодавець спирався хоч і на небагатий, а все ж таки досвід побудови державних форм минулих часів.

Однак перед тим, як ознайомитися з цим досвідом, визначимо основні етапи розвитку німецької держави після революційних подій 1848 р., на яких ми зупинялися в попередньому модулі.

Перший етап (1848—1871 рр.) характеризувався боротьбою між Австрією та Пруссією за створення єдиної німецької держави. У цьому протистоянні, відтіснивши Австрію, яка в 1867 р. заснувала Австро-угорську імперію, переможницею стала Пруссія, під гегемонією котрої в 1871 р. була створена так звана Друга німецька імперія.

Другий етап (1871—1918 рр.) відзначається розвитком Німецької імперії, її реакційною політикою, що призвела до початку Першої світової війни, а потім і її краху.

Третій етап (1918—1933 рр.) — це Німеччина часів Веймарської республіки, а четвертий (1933—1945 рр.) — часів панування нацизму.

П’ятий етап (1945 — по сьогодні) пов’язаний із процесами післявоєнної розбудови держави: створення ФРН і НДР(1949 р.), їх окремого розвитку до возз’єднання в 1990 р., еволюції єдиної німецької держави з початку 90-х років ХХ ст. по сьогодні.

Різноманітність накопиченого Німеччиною досвіду побудови державних форм зумовила й наш підхід до проблемного викладення відповідного матеріалу. Тому матеріал, що стосується: а) змішаної та парламентської республік, тобто історії Німеччини 1918—1933 рр. і з 1949 р. по сьогодні, буде викладений у різних частинах цього параграфу; б) нацистської держави (1933—1945 рр.) — у параграфі, який висвітлює політичний режим; б) Другої Німецької імперії (1871—1918 рр.) і федеративної Німеччини (1949 — по сьогодні) — у параграфі, де розглянуті різні форми державно-територіального устрою у процесі їх історичного розвитку.

Повертаючись до сказаного вище, зазначимо, що парламентська республіка в Німеччині певною мірою бере свій початок від республіки, котра утворилася в результаті листопадової 1918 р. буржуазно-демократичної революції. Революція покінчила з так званою Другою імперією 1871—1918 років, ліквідувала дуалістичну монархію, яка існувала в ці роки та встановила в державі республіканський лад. Це знайшло відображення у прийнятій 11 серпня 1919 року Конституції Німеччини, котра в силу того, що була прийнята в м. Веймар (Тюрінгія), отримала (як, утім, і республіка) назву Веймарської.

Але, незважаючи на те, що порівняно з дуалістичною монархією Другої імперії, парламентаризм проявився з більшою силою (парламент став повноцінним законодавчим органом, а уряд ніс відповідальність перед ним), Веймарська республіка парламентською не стала. По суті вона дала зразок певного симбіозу парламентської і президентської республік із дуже сильною президентською владою. Причиною цього були: а) відсутність у країні досвіду парламентаризму; б) «дуалістичне минуле» періоду імперії, яка відзначалася сильною виконавчою владою. Але водночас досвід побудови такої республіки в Німеччині, власне, є першим досвідом створення так званої змішаної республіки.

Парламентська ж республіка в Німеччині була побудована після Другої світової війни. Як Вам відомо зі шкільного курсу Всесвітньої історії, в 1949 р. на землях колишнього «третього рейху» були створені дві держави: Федеративна республіка Німеччини (ФРН) і Німецька демократична республіка (НДР). Перша держава, згідно з Основним Законом Федеративної республіки Німеччини від 23 травня 1949 р., набула парламентської форми республіканського правління, друга 7 жовтня 1949 р. була проголошена республікою соціалістично-радянського типу.

Конституціоналізація парламентської республіки. Основний Закон ФРН 1949 р. юридично закріпив (конституціоналізував) зміст форми правління, яка й нині є чинною в державі. На парламентський характер німецької республіки вказує, по-перше, те, що в системі органів державної влади головне місце посідає орган законодавчої влади — двопалатний парламент. Нижня палата — Бундестаг (союзні збори) — обирається терміном на чотири роки шляхом загальних і прямих виборів на змішаній виборчій системі. Верхньою палатою прийнято вважати Бундесрат (союзну раду), але її статус дещо відрізняється від статусу верхніх палат інших держав. Особливість статусу Бундесрату пов’язана з порядком його формування. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і можуть у будь-який момент відкликати. Тому іноді його ототожнюють зі своєрідною урядовою колегією, наділеною певними законотворчими функціями. Кількість членів Бундесрату від кожної землі (від трьох до шести) залежить від кількості її населення. Проте під час голосування в Бундесраті всі голоси від окремої землі подаються узгоджено. Така організація верхньої палати, однак, має історичні коріння. Наприклад, ст.6 Конституції Німеччини 1871 р. розподіляла місця між суб’єктами імперії таким чином, щоб «кожний член Союзу (кожна держава) міг відрекомендувати стільки уповноважених у Союзну раду, скільки він має голосів, але всі його голоси можуть бути вотовані тільки в одному смислі»[115].

Г оловною функцією парламенту ФРН є законотворчість. Правом законодавчої ініціативи наділені Федеральний Уряд, члени Бундестагу і Бундесрат. Законопроекти, пропоновані Бундесратом, представляються в Бундестазі через Федеральний Уряд. У законодавчому процесі палати парламенту є нерівноправними. Закони приймаються Бундестагом, після чого передаються Бундесрату. За певних умов Бундесрат може заявити так званий протест проти прийнятого Бундестагом закону. Якщо протест ухвалювався більшістю голосів членів Бундесрату, він міг бути скасований рішенням більшості членів Бундестагу. Якщо Бундесрат ухвалював протест більшістю не менше двох третин, то для відхилення його Бундестагом потрібна більшість у дві третини або щонайменше більшість від його складу.

Глава держави — Президент — обирається характерним для деяких парламентських країн способом, а саме спеціальною колегією — Федеральними Зборами, що складаються з усіх членів Бундестагу й такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парламентських фракцій. Термін повноважень Президента — п’ять років, при цьому він може бути обраний знову на наступних виборах тільки один раз. Віковий ценз для кандидатів у Президенти визначений у 40 років.

Повноваження Президента можна вважати типовими для глави держави за умов парламентської форми правління. Водночас слід зауважити, що він навіть формально не визнаний головнокомандувачем збройних сил. До сказаного слід додати, що практично всі акти Президента мають бути контрасигновані главою уряду або відповідальним міністром.

Вищим органом виконавчої влади є Федеральний Уряд, очолюваний Федеральним Канцлером. Президент пропонує кандидатуру на посаду глави уряду Бундестагу. Це особа, котра очолює партію більшості (правлячу партію) в Бундестазі або коаліцію партій, яка складає більшість. Якщо вона обрана нижньою палатою парламенту, то формально затверджується знову ж таки Президентом. Міністри призначаються і звільняються Президентом за поданням Федерального Канцлера. Міністр оборони наділений правом командування збройними силами й віддання відповідних наказів

У разі, якщо досить складна процедура обрання Федерального Канцлера в Бундестазі виявиться нерезультативною, глава держави може розпустити цю палату.

Повноваження уряду досить широкі, і це є звичайним для парламентських форм державного правління. Фактично він здійснює головні функції щодо управління державними справами. Дуже важливою є роль Федерального Канцлера, котрий, згідно зі ст.65 Основного Закону, «...визначає основні положення політики й несе за них відповідальність». Посилює позиції уряду ст. 80 Основного Закону, яка передбачає можливість делегування парламентом йому або федеральному міністрові або уряду земель законодавчих повноважень, які можуть видавати постанови.

У той же час німецька парламентська республіка має деякі свої особливості, пов’язані з закріпленими в конституції засобами стабільності виконавчої влади:

• уряд несе перед парламентом тільки солідарну (колективну) відповідальність. При цьому недовіра може бути висловлена лише Федеральному Канцлерові, після чого у відставку має йти весь уряд;

• Основний Закон ФРН встановив процедуру так званого конструктивного вотуму недовіри: Федеральний Канцлер вважається усунутим з посади лише за умов одночасного обрання нового канцлера.

Такі основні формально-юридичні риси парламентської республіки, закріплені Основним Законом ФРН ще в 1949 році.

Розвиток парламентської республіки. Подальший її розвиток пов’язаний з ще більшим посиленням на практиці ролі виконавчої влади, тобто міністеріалізацією політичної форми правління. Прийняте у червні 1968 р. так зване надзвичайне законодавство давало урядові додаткові повноваження у сфері використання примусових заходів проти тих, хто прагне змінити конституційний правовий лад. Відповідно до цього законодавства, до конституції були внесені зміни, котрі визначали статус ще одного державного органу — так званого спільного (загального) комітету. Він не має постійного характеру й може бути сформований лише в надзвичайній ситуації, коли скликання повного складу Бундестагу або наявність у ньому кворуму неможливі. До такої надзвичайної ситуації віднесена констатація урядом того, що територія держави зазнала збройної агресії або перебуває під безпосередньою загрозою такої агресії. У цьому випадку Бундестаг, а коли він неспроможний — спільний комітет проголошує стан оборони, що тягне за собою відповідну перебудову організації державного управління. Спільний комітет складається на дві третини з депутатів Бундестагу і на одну третину — з членів Бундесрату. Відповідні призначення здійснюються палатами.

Державне життя Німеччини 1960—1970-х рр. відбувалося при значному зростанні впливу уряду на прийняття владних рішень. Біля 80 % законів приймалися парламентом за ініціативою уряду, більше 2/3 інших нормативних документів були актами суто урядової діяльності4 . Значну роль у поточному управлінні державою, поряд із 15 міністерствами, стало відігравати Відомство федерального канцлера, яке складалося з 6 відділів, де розроблялися й контролювалися напрямки політики у сфері права та управління, закордонних та внутрішніх справ, економіки і фінансів тощо. Це «верховенство» виконавчої влади спостерігається й понині, що дає нам певні підстави схарактеризувати політико-правову форму правління сучасної німецької держави як міністе- ріальну республіку. Однак за своїм змістом вона дещо слабша ніж міністеріальна монархія у Великобританії, оскільки, на відміну від останньої, уряд Німеччини спирається не на одну партію, а зазвичай на коаліцію з двох партій.

Змішана республіка та її розвиток

Змішана республіка — один із наймолодших видів форми республіканського правління, що міцно закріпився на практиці лише наприкінці ХХ ст. Називають її змішаною, оскільки у своєму змісті вона поєднує риси як президентської, так і парламентської республік. Ії появу, як уже зазначалося, пов’язують з Францією кінця 1950-х років. Це вірно, тому що саме Франція дала конституційну модель цього виду республіки, котра і знайшла своє втілення на практиці.

Але спроби створити змішану республіку були зроблені ще раніше. Історичним «прабатьком» змішаної республіки вважається Німеччина, котра деякі риси такої моделі форми державного правління закріпила у т.зв. Веймарській конституції, ухваленій 31 липня 1919 р.[116] [117] Водночас справедливим буде зазначити, що відповідно до принципу історизму, право на таку «першість» має насамперед Фінляндія, де змішана за своїм змістом форма правління цієї держави була конституйована там двома тижнями раніше — 17 липня 1919 р. У цей день парламент у спеціальному конституційному законі юридично закріпив факт набуття колишньою «частиною» Російської імперії державної

незалежності та появи на політичній карті Європи суверенної Республіки Фінляндії (Суомі). Символічно, що цей найважливіший парламентський акт, котрий до кінця ХХ ст. вважався Конституцією Фінляндії[118] [119], мав назву «Форма правління».

Змішана республіка у Фінляндії (1919—). Аналіз юридичної конструкції форми правління нової фінської держави свідчить про те, що при її побудові уперше в Європі були використані елементи «вашингтонської» президентської моделі. Це було відображено насамперед у розмежуванні законодавчої й виконавчої влади, які уособлювалися парламентом (Ендускунтою) і Президентом Республіки. Порядок їх формування мав схожі риси з американським: депутати Ендускунти обиралися шляхом загальних виборів, а Президент — шляхом непрямих виборів. Останні здійснювалися в такий спосіб: спочатку, 15—16 січня року виборів, виборці вибирали 300 вибірників, а потім останні повинні були через місяць зібратися для виборів Президента. Щоб стати таким, кандидат зобов’язаний був отримати більше 50 % голосів вибірників, тобто не менше 151 голосу. Якщо ж ніхто з кандидатів не набирав такої більшості, то необхідно було провести другий тур. Якщо і в другому турі ніхто з кандидатів не набирав необхідної більшості, то в третьому турі балотувалися тільки два кандидати, котрі набрали більше голосів вибірників, ніж інші. Термін повноважень Президента складав шість років .

Акт про «Форму правління» встановив, що, як і при президентській республіці, главою виконавчої влади у Фінляндії є Президент, і саме в такій якості він головує на засіданнях Уряду. Якщо ж міністри засідали під головуванням прем’єр-міністра, то вони складали Державну раду, котра, однак, могла приймати рішення тільки з поточних питань державної діяльності, оскільки найбільш важливі політичні рішення приймалися тільки на засіданні Уряду під головуванням Президента. Останній не тільки призначав прем’єр-міністра й разом із ним визначав склад Державної ради, але й одноосібно вирішував питання про відставку Держради. За загальним правилом, Державна рада зобов’язана була піти у відставку після виборів Президента, навіть якщо був обраний колишній глава держави. Президент звільнявся від політичної відповідальності (виняток становили зрада й порушення конституції), яка була покладена на Державну раду. У випадку незгоди міністра з рішенням глави держави він мав занести своє заперечення до протоколу засідання Уряду, проте це не звільняло його від відповідальності, якщо він не йшов у відставку.

Президентові Республіки були надані досить широкі повноваження в галузі законодавчої діяльності, у т. ч. право законодавчої ініціативи, а також право вета стосовно прийнятих Едускунтою законів. «Форма правління» не наділяла правом законодавчої ініціативи Державну раду: законодавчі пропозиції Рада віддавала на розсуд Президента, і ці пропозиції розглядалися на засіданнях Уряду.

Правове становище Едускунти істотно обмежувалося сильною президентською владою, що визнавалася незалежною від парламенту й невідповідальною перед ним. У «Формі правління» не було проголошено навіть формального верховенства вищого представницького органу країни. Такий підхід укладачів конституції був обумовлений політичною практикою 1917—1918 рр. і, відповідно, недовірою правлячих кіл країни до народного представництва після революційних подій 1918 р. У Фінляндії, коли в нижній палаті колишнього парламенту більшість мали депутати-соціалісти.

За формулою конституції, законодавча влада здійснювалася парламентом та Президентом Республіки. Едускунта була вправі висловити недовіру всій Державній раді або окремому міністрові. Однак як альтернативу відставки Ради Президент міг обрати достроковий розпуск парламенту й призначити службовий кабінет. Ним могла бути та ж Рада, але позбавлена права приймати політичні рішення, або ж кабінет, сформований з чиновників. Відповідно до звичаю, що склався, достроковий розпуск Едускунти Президент мав право здійснювати тільки за порадою кабінету. Однак на практиці ніхто не заважав главі держави відправити у відставку Державну раду, незважаючи на її супротив такому намірові Президента, і створити бажаний йому службовий кабінет.

У такий спосіб у Фінляндії 20-х рр. ХХ ст. створилася держава зі змішаною формою правління, котра поєднувала в собі елементи як президентської, так і парламентської форми правління. Звернемо увагу на те, що її юридична конструкція, де переважала виконавча влада, була продуктом наукового аналізу набутого на той час у світі досвіду побудови державних форм, зробленого професором К. Ю. Столбергом, котрий і підготував проект «Форми правління» . Формулювання статусу виконавчої влади учений здійснював під явним американським упливом, законодавчої — під упливом парламентських країн Європи, насамперед Швеції (до 1809 р. Фінляндія входила до її складу. — С. Б.) та власної парламентської практики 1918 р.

Науковий підхід до підготовки конституційної моделі мав, однак, і тіньовий бік: спробу об’єднати позитивні якості форм державного правління, що тоді існували, та скандинавський досвід без урахування політичної специфіки країни (наприклад, у Фінляндії на відміну від США була багатопартійна система. — С. Б.) тільки обтяжили конструкцію форми правління, зробили її доволі громіздкою. Це було однією з тих головних причин, котра, незважаючи на існування без особливих змін такої форми правління у Фінляндії упродовж 70 років (до кінця 80-х рр. ХХ ст.) , завадила їй стати прототипом нового виду республіки.

Змішана республіка у Німеччині (1919—1933 рр.). Такою не стала і змішана форма державного правління Німеччини, закріплена, як зазначалося, через два тижні після фінської — 31 липня 1919 р. у «Веймарській конституції».

Відмовившись від дуалістичної монархії кайзерівської Німеччини, «творці» Вей- марської конституції мали намір створювати парламентську систему влади з обраним главою держави, але таку, котра б відрізнялася від французької моделі того часу. Нова «біполярна» конструкція виконавчої влади була не лише певним відгуком на «негативну» практику ІІІ Республіки у Франції, а й результатом власних теоретичних висновків німецьких вчених. Серед них — всесвітньо відомий соціолог М. Вебер (1864—1920 рр.), котрий і започаткував ідею запровадження так званих систем «біполярної виконавчої влади», де президент повинен мати досить міцні повноваження.

М. Вебер вважав за необхідне позбавити главу держави від парламентського контролю, перетворити президента в незалежну від парламенту силу, дати йому можливість у конфліктних ситуаціях апелювати безпосередньо до народу через голову парламенту та вищої адміністрації. Фактично мова йшла про відтворення традиційного для німець-

47

кої юриспруденції монархічного принципу у нових умовах . Серед основних доказів на захист такої позиції були такі: всенародно обраний президент може виступити гарантом стабільності держави у випадках конфлікту між законодавчою й виконавчою владами (парламенту та уряду), стаючи верховним арбітром у їх суперечці; буде досягнута мета обмеження впливу партій на політичний процес і, зокрема, їх роль при виборі мі-

48

ністрів; нарешті, сильний президент символізуватиме націю та державу .

Відповідні положення (статті) Веймарської Конституції вказують на те, що пропозиції М. Вебера були взяті до уваги. Рейхспрезидента (імперський президент; Конституція зберегла назву «імперія». — Л. Б., С. Б.) обирав «увесь німецький народ» термі- [120] [121] [122] [123] ном на сім років із можливістю переобрання на другий термін. Він представляв «імперію в міжнародно-правових відносинах», укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів; призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало «верховне командування всіма збройними силами імперії». Він мав право «розпускати рейхстаг», але не більше одного разу з якогось одного приводу.

Стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека й лад або якщо загрожувала серйозна небезпека такого порушення, то «президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки й ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили». З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, таємниця листування, свобода думки тощо).

Виконавча влада перебувала у подвійному становищі, що надавало Веймарській республіці саме змішаного характеру. З одного боку, процес формування уряду, тобто призначення й звільнення рейхсканцлера та імперських міністрів було виключно у компетенції президента; з іншого — уряд для виконання своїх обов’язків потребував довіри рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду — рейхсканцлерові, котрий, за Конституцією, мав встановлювати провідні лінії політики й відповідати за це перед рейхстагом. Тобто, на відміну від Фінляндії, у Німеччині більш чітко проявляється «двоголова» система виконавчої влади.

Вищим законодавчим органом імперії був Рейхстаг (імперські збори) — нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на чотири роки на основі загального виборчого права за пропорційною системою. Верхня палата — Рейхсрат (імперська рада) — складалася з представників усіх суб’єктів федерації (вісімнадцяти земель). Він мав право «оскарження законів, ухвалених рейхстагом». Оскаржений закон подавався до рейхстагу для винесення постанови вдруге. Якщо при цьому «рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди», то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74), який мав виступати в ролі арбітра (у цьому простежується ще одна риса змішаної республіки).

Таким чином, Німеччина (поряд із Фінляндією) дала певну конституційну модель змішаної форми республіканського правління, що характеризувалася, з одного боку, такими рисами президентської республіки, як прямий спосіб обрання рейхспрезидента, широкий перелік його повноважень, серед яких участь у формуванні уряду та можливість «притягати» останнього до відповідальності; а з іншого — наявністю відносно самостійного органу виконавчої влади (уряду) на чолі з рейхсканцлером, котрий для здійснення своїх повноважень мав отримати інвеституру у вигляді вотуму довіри з боку парламенту, можливість розпуску останнього у визначених Конституцією межах.

Але досвід існування такого виду республіки виявився нетривалим: прихід Гітлера до влади не залишив від неї й сліду. Французи ж, навпаки, наприкінці 50-х рр. ХХ ст. відмовилися від парламентської «Четвертої республіки», скасували Конституцію 1946 р. та прийняли новий Основний закон, який конституював і нову конструкцію влади.

Змішана республіка у Франції (1958—). Приводом для такої трансформації системи влади у Франції стали події в Алжирі — колишній французькій колонії, яка до середини 1950-х рр. вважалася складовою частиною Франції. У квітні-травні 1958 р. там різко активізувалися праві сили, що вимагали рішучого придушення розпочатого в 1954 р. національно-визвольного руху. Це втілилось у відкритих проколоніалістських виступах французьких військових проти уряду, котрі вважали, що він не досить енергійно веде війну.

Погроза громадянської війни назрівала і в самій Франції. Праві та центристські партії в парламенті зажадали й домоглися передачі всієї повноти державної влади Шарлю де Голлю як діячеві, котрий мав найбільший авторитет у країні. Вони ж забезпечили йому і надзвичайні повноваження для складання нової конституції. Парламент, власне кажучи, усунувся від цього процесу, обмежившись загальними побажаннями щодо майбутньої конституції. Незабаром проект конституції, минаючи парламент, був переданий на загальнонаціональний референдум і 28 вересня 1958 р. схвалений більшістю виборців.

Прийняття Конституції 1958 р. ознаменувало початок нової, змішаної за своїм змістом, республіки у Франції. Вона, з одного боку, поєднувала в собі елементи президентської й парламентської форм республіканського правління, а з іншого — набула власних якостей.

З рис президентської форми правління, що проявилися у П’ятій республіці, можна вказати на такі:

а) президент обирався за американським (або ж фінським) зразком колегією вибірників на 7 років;

б) на власний розсуд президент міг призначати Прем’єр-міністра, а за пропозицією останнього — і міністрів, він також головував в уряді;

в) президент мав широкі повноваження у всіх сферах державного життя. Иому надавалося право підписувати нормативно-правові акти (ордонанси й декрети), обговорені в Раді Міністрів (назва уряду, коли в ньому головував Президент), прому- льгувати закони або накладати на них вето, призначати на цивільні та військові посади службовців, очолювати як головнокомандувач збройні сили, головувати у спеціальних державних органах — радах і вищих комітетах національної оборони в умовах, коли «інститути республіки, незалежність нації (держави), цілісність її території або виконання нею міжнародних зобов’язань перебувають під серйозною й безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, що утворені відповідно до Конституції, порушене» (ст. 16), володіти надзвичайними повноваженнями.

Водночас зумовлені широкими прерогативами Президента риси президентської республіки певною мірою врівноважувалися деякими рисами парламентської республіки.

За Конституцією, відносно самостійне місце в системі органів державної влади посідав Уряд, котрий мав визначати і здійснювати політику нації (ст. 20). Його діяльністю керував Прем’єр-міністр, який у разі необхідності головував замість Президента на засіданнях рад і комітетів національної оборони. Це ж саме він міг робити й на засіданнях Ради Міністрів, однак тільки у «виключних випадках» за дорученням Президента та за «визначеним порядком денним» (ст. 21).

Стосовно парламенту Уряд мав право законодавчої ініціативи, міг вимагати скликання парламенту, виступати в парламенті, а також вимагати передання (делегування) урядові законодавчих повноважень (ст. 38).

Уряд у цілому ніс політичну відповідальність перед нижньою палатою парламенту: Національні Збори могли висловити йому недовіру шляхом прийняття резолюції осуду уряду або запровадити процедуру інтерпеляції (запиту), яка також могла призвести до відставки уряду.

Президент після консультації з Прем’єр-міністром та головами палат міг розпустити Національні збори (ст. 12). Глава держави політичної відповідальності ні перед ким не ніс, оскільки, згідно зі ст.19 Конституції, найважливіші його акти й рішення, за винятком вказаних у статтях 8 (перший абзац), 11, 12, 16, 18, 54 і 61, потребували формального контрасигнування з боку глави уряду і в разі необхідності — відповідального міністра.

Серед нових якостей «П’ятої республіки» слід відзначити ті, що були зумовлені положенням статті 5 Конституції про обов’язок Президента забезпечити «своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів». Згадаймо, що подібна норма, але тільки стосовно законопроектів, містилася у Веймарській конституції 1919 року. Французька конституція в цьому плані пішла далі, надавши Президентові статус арбітра між владами. Однак треба визнати, що за таких конституційних можливостей втручання глави держави в діяльність виконавчої й навіть законодавчої влади не могло бути мови про якийсь справді неупереджений арбітраж. Тому ця зафіксована у французькій конституції норма є чужорідною, але цікава як ідея, що мала бути втілена у зміст справжньої змішаної республіки.

Конституйована у 1958 р. модель певною мірою виявилася незавершеною: на її змісті позначилася суперечлива політична ситуація в країні, яка згодом була відображена в протистоянні Ш. де Голля — прихильника міцної президентської влади й парламенту. В умовах кризи 1958—1962 рр. (розпад колоніальної системи Франції. — Л. Б., С. Б.) у системі органів влади значно посилюється політична влада Ш. де Голля, котра відзначається так званими «цезаристськими нахилами». У 1962 р. він виніс на референдум питання про обрання президента не вибірниками, а безпосередньо народом і отримав його підтримку. Зміна через це юридичного змісту республіки мала значні політичні наслідки — ще більше закріплення незалежності Президента та посилення його особистої влади.

Під час чергової кризи (1968 р.) Шарль де Голль здійснив ще одну спробу (відзначимо: демократичним шляхом. — Л. Б., С. Б.) посилення своєї влади, виносячи на референдум пропозиції щодо ліквідації верхньої палати — Сенату — та реформування місцевих адміністрацій. На цей раз народ його не підтримав, і він пішов у відставку. Після цього становище державних органів у системі влади стабілізувалось, а політичний зміст форми правління залежав від співвідношення партійно-політичних сил в органах виконавчої та законодавчої влади. У зв’язку з цим слід відзначити, що політичний зміст французької республіки набував більш чітких президентських рис, коли Президент і парламент були представлені одними й тими ж партійними силами, а парламентські — коли ці органи влади були представлені різними партійними силами. В останньому випадку політична вага і фактична роль глави держави різко зменшувалися у силу того, що, за політико-правовою практикою, Президент мав призначати уряд з обов’язковим урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. Так, у 1986—1988 рр. за часів «лівого» президента Ф. Мітерана, діяв «правий» уряд Ж. Ширака; в 1993—1995 рр. (знову за часів президента Ф. Мітерана) — «правий» уряд Е. Баладюра і з 1997 р., при «правому» президентові Ж. Шираку діяв соціалістичний уряд Л. Жоспена. Тобто при доволі стабільній юридичній формі правління (за роки П’ятої республіки в Конституцію були внесені незначні зміни, що стосувалися глави держави: в 1962 р. уведені прямі вибори Президента, а в 2001 р. термін його повноважень скорочений з 7 до 5 років. — Л. Б., С. Б.) її політичний зміст «дрейфував» залежно від співвідношення партійно-політичних сил, набуваючи рис то президентської республіки, то навпаки, парламентської. Це послужило приводом для появи таких позначень змішаної республіки як, наприклад, «президентсько-парламентська» або «парламентсько-президентська» республіки.

Змішана республіка в інших країнах. Підвищення інтересу до названих різновидів змішаної республіки на сучасному етапі зумовлено пошуком шляхів подальшого державного розвитку країнами, які наприкінці ХХ ст. зазнали серйозних політичних змін. Таку республіку закріпили у своїх конституціях: Бєларусь, Болгарія (формально ні, але за змістом так. — Л. Б., С. Б.), Вірменія, Литва, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словенія, Хорватія, Югославія (Сербія і Чорногорія). Якщо до цього переліку додати Австрію, Ірландію, Ісландію, Португалію, Фінляндію і Францію, у яких змішана республіка була встановлена ще раніше, то на середину 1990-х рр. тільки в Європі було близько 20 держав із такою формою республіканського правління. Серед цих країн є і Україна, яка, використовуючи зарубіжний досвід, зокрема Франції, встановила у себе змішану форму республіканського правління, що знайшло конституційне закріплення у 1996 році.

Порівняно зі змішаною французькою республікою кінця 1950-х рр. звертають на себе увагу дві, характерні для змішаної республіки рубежу ХХ—ХХІ ст., риси.

По-перше, її теоретико-юридична модель набула стрункої конструкції і більш чітких ознак. За такою формою правління інститут глави держави утворюється позапарламентським шляхом (як у президентській республіці), завжди безпосередньо виборцями (власна ознака); органом виконавчої влади є уряд (як у парламентській республіці); повноваження глави держави і глави уряду здійснюються різними особами (як у парламентській республіці); інститут президента формально-юридично виведений за межі виконавчої влади (як у більшості парламентських республік); уряд формується за участю президента й парламенту (як у парламентській республіці), він відповідальний перед президентом (як у президентській республіці) та підзвітний парламенту (як у парламентській республіці). Взаємовідносини між президентом і парламентом базуються на «помірному» (середньому між президентською та парламентською республіками. — Л. Б., С. Б.) поділі влад та відповідній йому системі стримувань і противаг. Остання знаходить свій прояв у тому, що, по-перше, президент має право: а) використати вето на закони, прийняті парламентом (як у президентській республіці); б) розпустити парламент (як у парламентській республіці); в) виступити з законодавчою ініціативою (власна ознака). По-друге, парламент має право притягати президента до відповідальності, використовуючи процедуру усунення з посади — імпічмент (як у президентській республіці). По-третє, президентська влада може бути послаблена урядовою через використання останньою контрасигнатури (як у парламентській республіці); по-четверте, депутатський мандат несумісний із посадою в інших органах державної влади (як у президентській республіці).

По-друге, більш досконалим став рівень регулювання політичного змісту форми правління, тобто ступінь його «юридизації». Залежно від домінування в системі елементів форми правління президентських або парламентських рис, європейські змішані республіки за своїм юридичним змістом можна розподілити на такі різновиди: президентсько-парламентська республіка (Білорусь та Росія); напівпрезидент- сько-напівпарламентська (Вірменія); напівпарламентсько-напівпрезидентська

(Болгарія, Литва, Македонія, Португалія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Україна, Франція); парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія).

У цілому кожний із цих юридичних різновидів змішаної республіки може забезпечити ефективне правління в державі. Але це не залежить тільки від закріплених у законодавстві норм. При переході юридичної форми правління у площину політико- практичну («справу роблять» люди з їх відповідними приватними інтересами та політичними амбіціями) система владних відносин у середині змішаної республіки деформується, гальмує процес руху вперед, роблячи тим самим таку форму правління неефективною. Саме це сталося у нас в Україні, що й зумовило необхідність реформування закріпленої в Конституції 1996 р. форми республіканського правління.

Як уже зазначалося, специфічною рисою форми держави нової епохи стало те, що в системі її елементів на перший план висувається політичний режим, який визначає вже внутрішній зміст тієї чи іншої форми правління. У зв’язку з тим, що з формою правління безпосередньо пов’язаний саме політичний режим, розглянемо деякі його історичні аспекти.

<< | >>
Источник: Бостан Л. М., Бостан С. К.. Історія держави і права зарубіжних країн. 2-е вид. перероб. й доп.: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008— 730 с.. 2008

Еще по теме Становлення республіканських форм правління та їх розвиток:

  1. Сину Даніїлу присвячується
  2. Форма спартанської держави
  3. Американська революція та її вплив на становлення держави нового типу
  4. Становлення республіканських форм правління та їх розвиток
  5. Перевірте себе
  6. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  7. СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ: ПЛАНИ, МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
  8. ЗМІСТ
  9. Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)
  10. Організаційна структура та особливостідіяльності радянських репресивно-каральних органів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -