«ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)

Центральна Рада: початок діяльності. Вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст. слід вважати утворення Центральної Ради. М. Грушевський писав:

«Велика хвиля визволення поставила перед українським народом великі завдання.

З цією метою після кількох днів переговорів представники різних українських організацій, товариств і груп (робітничих, студентських, кооперативних, культурних та ін.) на своєму спільному засіданні 17 березня (за н. ст.) 1917 р. утворили Українську Центральну Раду, а її головою обрали М. Грушевсь- кого. Звістку про цю подію він одержав у Москві й 24 березня виїхав в Україну.

Одразу ж після свого заснування Центральна Рада надіслала вітання голові Ради міністрів князю Г. Львову й міністру юстиції О. Керенському, в якому висловлювала надію, що «у вільній Росії будуть задоволені всі законні права українського народу». А 22 березня Центральна Рада видала відозву «До українського народу»:

«Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї ваті й пробудження до нового, вільного творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація.

вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати».

Після оприлюднення цієї відозви в Києві сталося чимало важливих подій — численні з’їзди різних українських професійних об’єднань і громадських акцій, як-от «українська маніфестація» 1 квітня, котрі свідчили про зростання популярності й впливу Центральної Ради.

У цьому плані особливу роль відіграло скликання Національного з’їзду, який відбувся 19—21 квітня. Після інтенсивних дебатів делегати з’їзду ухвалили резолюцію. В її першому пункті зазначалося:

«Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно- територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на Українській Землі».

Ще один пункт містив доручення Центральній Раді «виявити як можна швидше ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній російській республіці».

З’їзд визнав за російськими Установчими зборами «право санкції нового державного ладу Росії», в тому числі — автономії України й федеративного устрою самої Російської республіки, висловивши в такий спосіб свою готовність до конструктивного співробітництва з російською демократією. Водночас делегати спеціально наголосили, що до скликання цих Установчих зборів «прихильники нового ладу на Україні не можуть зоставатись пасивними і мають, по згоді з меншими народностями, творити невідкладно основи її автономного життя».

Крім того, в резолюції висловлювалася надія, що

«автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні».

З’їзд обрав близько 150 депутатів Центральної Ради, а Груиіевського — її Головою.

Оцінюючи ці події, В. Винниченко зазначав:

«Дійсно, Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і

12

агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя» ².

Дуже скоро Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що Грушевеький визнав за можливе говорити про «Тимчасовий український уряд».

Тоді ж, відчуваючи значну підтримку, Центральна Рада зробила спробу врегулювати свої відносини з центром. Але «ханська ставка» (як влучно назвав його Грушевський) відкинула українські пропозиції. Тимчасовий уряд та його Юридична нарада поставили під сумнів її «правосильність в смислі признання за нею компетенції висловлювати волю всього населення тих місцевостей, які Центральна Рада бажає в територію будучої України» ³.

Цілком природно, що відмова тодішнього російського керівництва визнати українські вимоги викликала справжнє обурення. На цій хвилі Центральна Рада зробила крок, який визначив напрям усієї подальшої її діяльності. Сувора позиція Тимчасового уряду врешті-решт відіграла «позитивну» роль, бо якраз і стала рішучим поштовхом на шляху перетворення «національно-політичного центру» в національно-державний. Так народився І Універсал, який 23 червня в обстановці «ніколи не знаної радості» (за виразом В. Вин- ниченка) було урочисто оголошено при закритті українського військового з’їзду.

Починається другий етап історії Центральної Ради, коли, за словами М. Грушевського, вона «заговорила в сім Універсалі як вдасть, поставлена українським народом на те, щоб керувати і правити ним, так що її постанови і накази мають українською людністю пильно сповнятись» ⁴.

Через кілька днів після появи І Універсалу — 29 червня — Тимчасовий уряд опублікував «Звернення до українського народу», яким закликав його «не йти згубним шляхом роздроблення сил визволеної Росії».

Оцінюючи цей період з точки зору еволюції української державності, зазначимо, що він характеризувався не тільки внутрішньою реорганізацією самої Центральної Ради в напрямі дальшого закріплення її ролі як «всеукраїнського парламенту», а насамперед визначення глобальних перспектив.

Справді, вона опинилася на роздоріжжі: або ж уособити «єдність і неподільність» політичної влади, як трохи пізніше це зробила партія більшовиків, або ж піти «іншим шляхом».

І Центральна Рада обрала саме цей інший шлях. J8jiepeua- на своєму закритому засіданні Комітет Центральної Ради ухвалив створити так званий Генеральний Секретаріат, практично приступивши до формування виконавчої влади та її розмежування з владою законодавчою. Про це, зокрема, йшлося на пленумі Центральної Ради, коли з доповіддю про організацїїо цього нового органу виступив Грушев- ський.

Паралельно з внутрішніми реорганізаціями, зміцненням своїх позицій і розмежуванням повноважень із центром Центральна Рада вжила ряд заходів, демонструючи свою вірність гаслові «вільної федерації вільних народів колишньої Російської імперії».

Найхарактернішою й найвизначнішою в цьому плані подією, яка лишила помітний слід в історії Центральної Ради, став скликаний за її ініціативою у вересні 1917р. З’їзд представників народів і областей, що прагнули до федеративної перебудови Росії. Найактивнішу участь у його роботі брав М. Грушевський як почесний голова, а потш і голова сформованої ним Ради народів. А основне — завдяки його зусиллям було ухвалено підсумкову резолюцію «Про федеративний устрій Російської республіки», в якій цілком утілилася федеративна теорія «нової української інтелігенції».

1) національного визволення («Оскільки до складу Росії входить багато народів з більш чи менш визначеним національним самовизначенням... то єдино можливою формою федерації є федерація, побудована на національному принципі»);

2) будівництва справді демократичного суспільства («Основне положення сучасної демократії — широка участь громадян у державному житті та тенденція регулювання

14

законодавчим шляхом, а не адміністративним, можливо тільки при федеративнім устрої держави»);

3) оптимізації державного управління («Основним дефектом державного ладу Росії як за старого режиму, так і після революції є надмірна централізація законодавчої і виконавчої влади... При наявності величезного господарства, різноманітності областей Росії, централізація влади отримує розвиток господарської самодіяльності населення, веде до експлуатації окраїн на користь невиробничих класів центру»)⁵.

Згадуючи дещо пізніїпе цю подію, М. Грушевський назвав її «золотими снами народів» і «днями радісного піднесення, ентузіазму, високих гуманних настроїв» ⁶.

Штурм Зимового палацу в Петрограді 7 листопада 1917 р. (не будемо тут сперечатися, як його правильніше назвати: чи традиційно гучним словом «революція», чи — відповідно до нових віянь — переворотом) не тільки справді відкрив нову еру в історії людства, а й поставив Центральну Раду перед вирішальним вибором. Утім, вона зробила його дуже скоро. Вже наступного дня Мала Рада оголосила резолюціїо такого змісту:

«Визнаючи, що влада як в державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук всієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, котрі являються тільки часткою революційної демократії, укр. Ц. Р. висловлюється проти повстання у Петрограді і буде енергійно боротись з усякими спробами піддержати бунти на Україні».

10 листопада з аналогічною заявою, точніше, з відозвою «До всіх громадян України» виступив Генеральний Секретаріат.

«Громадяне України! Проявіть себе вірними захисниками революції й ворогами анархії, котра може віддалити скликання російських і українських установчих зборів і призвести до загибелі рідний край».

15

Коли драматичні події вже перемістилися до Києва, по- кладаючися на підтримку українізованих військ (М. Порш на сесії Центральної Ради 15 листопада заявив, що «величезні маси українських військ, дізнавшись про небезпечне становище, в якому опинилась Центральна Рада, поспішають їй на допомогу»), лідери Центральної Ради вирішили будувати свої відносини з російським, точніше — вже більшовицьким, центром на принципово нових засадах.

Порівняймо: ще 26 жовтня Генеральний Секретаріат надіслав до Петрограда меморандум, у якому заявив, що змушений вжити ряду заходів для подолання існуючих проблем у взаєминах із Тимчасовим урядом. Генеральний Секретаріат вимагав підпорядкувати йому місцеві органи влади й надати право призначати командуючого Київським військовим округом та комісара Тимчасового уряду. Однак уже 16 листопада офіційно повідомив, що бере до своїх рук владу в Україні:

«Центральне правительство всієї Росії не має змоги управляти державним життям. Цілі краї зосталися без правлячих центрів. Тому зростає безладдя політичне, господарче і суспільне. З огляду на те Секретаріат доповнюється тимчасово генеральними секретарями для справ: харчових, військових, судових, почг та телеграфу, доріг. Компетенція Генерального Секретаріату поширюється на всі губернії, де більшість складається з українців. Тому губернії' Херсонська, Харківська, Катеринославська і Таврійська (без Криму) включаються в територію України. Всі органи цих губерній, а також горожани єдиної України всіх народностей мусять звертатися з усіма справами до відповідних секретарів Генерального Секретаріату».

Так почався новий етап політичної історії Центральної Ради. Його правова суть окреслилася абсолютно ясно, але ще бракувало логічно довершеної форми. Вона викристалізувалася трохи пізніше — у виступі Грушевського на засіданні Малої Ради 20 листопада:

«Грізний момент, що переживають Росія й Україна, коли не зосталось центральної влади, коли виникла й поширюється громадянська війна, що вже переходить й на Україну,— цей грізний момент потребує рішучих кроків на шляху до зміцнення влади на Україні. Необхідно врятувати Україну від анархії й громадянської війни. Необхідно створити базу, яка допомогла б зберегти завоювання революції не тільки для України, а й для всієї Росії... У такий момент і для переведення таких завдань необхідні заходи героїчні. Після довгих роздумів й коливань Г. С. Ц. Ради визнав, що один тільки фундамент можна підвести під крайову владу, щоб вона стала дійсною, фактичною владою, це — проголошення

16

української народної республіки, яка буде повноправним організмом у могутньому союзі вільних народів Росії. Обставини змушують нас зробити те, що давно ми бачили більш віддаленим...»

Після цього під бурхливі оплески, вигуки «Слава» й акомпанемент Шевченкового «Заповіту» Грушевський оголосив текст III Універсалу Центральної Ради:

«Народе український і всі народи України! Тяжка й трудна година впала на землю республіки російської. На півночі в столицях іде міжусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна. Наш край так само в небезпеці. Без власті, дужої, єдиної, народної, Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду. Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всієї Росії оповіщаємо: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів»».

Оцінюючи значення III Універсалу, відомий український юрист проф. А. Яковлів зазначав, що цим актом в Україні було встановлено «демократичну, народоправну державу», яка характеризувалася «автономною, себ-то самостійною верховною владою, нічим не обмеженою щодо всіх без виключення справ внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління». Тільки «у відношенні до інших держав, У. Н. Р. була формально обмежена» положеннями III Універсалу щодо федеративного зв’язку з Росією⁷.

Принагідно згадаємо також і М. Грушевського, який у своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» наголошував на тому, що подібна «широка автономія» — а Україна, за його висновком, прагнула саме до такої автономії — об’єктивно дає початок її перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської Республіки на весь голос заявила про себе «повна держава»: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші фактори (конфлікт із Раднар- комом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з точки зору еволюції «чистих» державних форм цей шлях є цілком закономірний...

На початку 90-х років дуже популярним, хоча й абсолютно неправильним з правової точки зору, став термін «атрибути державності», який уживався практично в кожній офіційній промові з нагоди перших річниць незалежної України. От саме з цієї точки зору оцінимо діяльність Центральної Ради на ниві розбудови української держави.

Організація державної влади. В І Універсалі Центральна Рада назвала себе «вибраним органом» українського народу. В III Універсалі міститься складніша конструкція, згідно з якою українським народом «разом з братніми народами України» вона поставлена «берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і солдатів».

На відміну від універсалів у деклараціях Генерального Секретаріату вживаються не політичні, а правові означення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті — «революційний, демократичний парламент».

Однак, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада відрізнялася певного специфікою.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після обрання Всеукраїнських установчих зборів. Влада в УНР, зазначалося в IV Універсалі, «буде належати тільки Народові України, іменем якого поки зберуться Українські Установчі Збори будемо радити ми, Українська Центральна Рада...» Власне кажучи, відомий термін «передпарламент» цілком можна застосувати до Центральної Ради.

По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних демократичних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних громадських організацій. Наприклад, У списках персонального складу Центральної Ради з 640 осіб (де за номером першим фігурує прізвище М. Грушевського) бачимо представників Української Ради селянських депутатів (145), Всеукраїнської Ради військових (132), Всеукраїнської І^ди робітничих депутатів (100),.делегатів «губерній і великих міст» (67), «професійних про-

2 - 7-1546 . .

18

світних та економічних організацій»⁸. У процесі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада, як сповістив II Універсал, поповнилася «на справедливих основах представниками наших народів, що живуть в Україні, від їх революційних організацій».

Утім, незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли добитися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останньої хвилини її існування. Сам Грушевський указував на неможливість утворення «крайового органу на принципах безпосереднього, загального і рівного представництва»⁹. Значні надії покладалися на скликання Всеукраїнських Установчих зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося втілитися в життя.

Певний підсумок проблем представництва було підбито 20 березня 1918 р., коли Центральна Рада урочисто відзначила свої перші роковини. На засіданні Малої Ради за участю Ради Міністрів перед переповненим залом з доповіддю виступив М. С. Грушевський. Коротко виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнювався посланцями нових і нових організацій українських мас, що одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваючи, проте, як зазначав М. С. Грушевський, що вона

«все-таки являється представництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада хотіла якнайскоріше передати своє місце і роботу представництву, утвореному на підставі... виборчого права усієї української землі. Обставини, одначе, не дали можливості їй здійснити того свого гарячого бажання скликати українські Установчі збори...»¹⁰

Від перших днів свого існування Центральна Рада зіткнулася із серйозними проблемами, причому не тільки «загальнодержавного», а й суто внутріїинього характеру.

Звичайно, це були матеріальні й побутові проблеми (спочатку Центральна Рада займала дві напівтемні кімнати в Педагогічному музеї, потім цілий поверх), а також питання організації її роботи.

Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став «наказ Українській Центральній Раді» (М. Грушевський визначає його як «внутрішній регулямін роботи», а П. Христюк називає «вну-

_________________________ Центральна Рада_________________________

19

трішньою конституцією»). Цей наказ народився 23 квітня 1917 р. й фактично закріплював уже існуючу структуру.

Починався він такими словами:

«Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організації української людності, має своїм завданням виконати волю тої людності, висловлену на українськім національнім з’їзді, цебто переведення автономії України в федеративній демократичній російській республіці, з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України. Переймаючи ту волю людності, У. Ц. Рада тим самим переймає право ініціативи об’єднання і керування в сьому завданню діяльності організацій, що мають в ній представництво, й виконання постанов національного з’їзду».

Відповідно до п. III, робота Центральної Ради мала проводитися через її Загальні збори та Комітет Ради. Далі в наказі послідовно перелічувалися повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрям і характер всієї роботи Ради» і діляться на звичайні (чергові), які «мають відбуватися не рідше, як раз на місяць», і надзвичайні — їх скликає Комітет «при нагальній потребі».

Комітет Центральної Ради «провадить роботу Ради в конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До його складу входять: а) обрана з’їздом президія Ради — голова та два заступники голови; б) члени, обрані загальними зборами Ради в кількості 17 осіб; в) обрані Комітетом голови комісії Ради (не більш ніж 8), а також особи, «кооптовані комітетом до повного його складу в числі 33 членів», хоча з тексту наказу лишається дещо незрозумілим їхній статус. Із числа своїх членів комітет обирає секретарів, скарбника й голів комісій, причому «на голів комісій можуть бути вибрані і не члени Ц. Ради, які тим самим стають членами Ради і комітету». Крім того, наказ визначив порядок створення комісій, роботи канцелярії Центральної Ради — її теж «веде і керує комітет»¹¹. Як бачимо, запроваджена наказом структура Центральної Ради була досить- таки традиційною і з певними змінами «дожила» до нинішніх часів.

У липні Центральна Рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема діяльності свого Комітету. Так, виступаючи на засіданні пленуму Центральної Ради 6 липня, Грушевський заявив, що Комітет Центральної Ради здійснюватиме законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 липня Центральна Рада видала

20

постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Відповідно до цієї постанови Комітет визначався як постійний орган, «який розробляє й вирішує всі найважливіші справи, які виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових загальних зборів, б) підготовка докладів для сесії Центральної Ради, в) поповнення складу Генерального Секретаріату в перерві сесії, г) взагалі вирішення всіх негайних справ». Чергові збори Малої Ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні — «по потребі з ініціативи голови, заступників, а також по заяві не менш як 5 членів Комітету». Для «справ законодавчого кворуму» необхідно було не менше за дві третини загальної кількості членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався (порівняно з травнем) до 40 осіб, у тому числі: 8 українських соціалістів- революціонерів, 8 українських соціал-демократів, 3 українських соціалістів-федералістів, 1 позапартійного соціаліста, 1 українського трудовика та ін.¹²

Поступово приймалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада було ухвалено закон про утримання Центральної Ради на державний кошт, 16 квітня 1918 р.— закон про «незайманість» членів Центральної Ради, тобто вони наділялися такими ж привілеями, як і «класичні» парламентарі. Більше того, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про «право безмитного одержування книжок і інших видань бібліотекою Центральної Ради»¹³. Однак, приділивши в тих складних умовах увагу навіть організації й комплектуванню парламентської бібліотеки, Центральна Рада так і не окреслила межі того правового поля, в якому мала діяти.

Функції українського уряду, як уже не раз зазначалося, виконував Генеральний Секретаріат, причому в документах того періоду він характеризувався по-різному: виконавчий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р.), окремий, відповідальний перед Центральною Радою орган (II Універсал), нарешті, «правительство» (III Універсал). Після оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився на Раду народних міністрів.

Так само різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього входило дев’ять осіб: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, В. Садовський — генеральний секретар судових справ, І. Стешенко — генеральний секретар освіти та М. Стасюк — генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, О. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стеб- ницький — статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії — генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості¹⁴.

Потім, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою й Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже входили генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, освіти, торгу й промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар.

Одразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився (цей термін тоді вживався дуже активно) тими генеральними секретарями, що їх «заборонив» Тимчасовий уряд.

Звичайно, протягом свого недовгого існування український уряд зазнав чимало криз, зумовлених різними чинниками. Нарешті, останній за часів Центральної Ради його склад мав такий вигляд:

«Голова міністрів — В. Голубович (у. с.-р.); м. внутрішніх справ — М. Ткаченко (у. с.-д.), військових і морських — О. Жуковський (у. с.-р.), судових — С. Шелухін (у.с.-ф.); земельних — М. Кова- левський (у. с.-р.); харчових — П. Коліух (у.с.-д.); державний секретарь заграничних — М. Любинський (у. с.-р.); праці — Л. Михайлів (у. с.-д.); почт і телеграфії — Г. Сидоренко (с. сам); залізничних шляхів — Сокович (у. с.-р.), фінансів — Перепелиця (у. с.-р.); державний контрольор — Лотоцький (с.-ф.); просвіти — В. Ирокопович (с.-ф.); торговлі й промислу — І. Фещенко-Чопов- ський (с.-ф.)»¹⁵.

Що ж до діяльності українського уряду, то в принципі перед ним постали ті ж проблеми, що й перед Центральною

22

Радою — досить тільки погортати порядок денний Генерального Секретаріату за другу половину 1917 р.

Перше місце, як і слід було чекати, посідали суто матеріальні й «побутові» проблеми. М. Грушевський писав:

«Саме сформування Генерального Секретаріату поставило віч на віч перед сею прикрою неминучою прозою життя: де працювати і якими засобами реалізувати свій ентузіазм. Розширюючи круг завдань своєї роботи, Ц. Рада ще ніяк не могла розширити тої просторності, на котрій ця робота здійснювалась. Вона далі тиснулась в кількох покоях Педагогічного музею за недостачею лишнього приміщення... Генеральному Секретаріату прихопилось розташувати свої «столи» — забрані від Ц. Ради — в тім же коридорі Ц. Ради: один стіл означав секретаріат освіти, другий — секретаріат земельних справ, де сиділи поруч «міністри, діловоди і машиністки», а одна з убиралень Педагогічного музею була обернена на прези- діальний покій секретаріату. Було се смішно, коли б не було так дотикливо!»¹⁶

Звичайно, все це турбувало Генеральний Секретаріат, який протягом вересня-жовтня неодноразово обговорював «справу помешкання» для себе та інших секретарств і деякі проблеми аналогічного характеру. Наприклад, на засідання 11 вересня виносилися питання «про реквізицію будинку готелю «Франція» та будинку Попова для помешкання Генерального Секретаріату», «про заснування господарської комісії при Генеральному Секретаріаті», «про придбання предметів канцелярської обстановки та канцелярського приладдя для Генерального Секретаріату», 11 жовтня — «про прийняття будинку Педагогічного музею на утримання Генерального Секретаріату» (як пишуть тепер в аналогічних документах — «на баланс»), а 28 листопада — «про видачу суточних генеральним секретарям та служачим секретаріатів при службових подорожах».

Чимало зусиль Генерального Секретаріату потребували й питання організаційного характеру. Для ілюстрації наведемо рядки з протоколу засідання Генерального Секретаріату від З вересня 1917 р.:

«Присутні: т. т.’ Винниченко, Савченко-Нільський, Стешенко, Рафес, Шульгін. Пізніше приходить Зарубін. Голова Винниченко, писар тимчасово Шульгін.

На порядку денному організаційні питання.

Ухвалено:

1) Зібрання Генерального Секретаріату відбуваються щодня о 7 годині вечора. ^[1]

23

2) Кворум для засідання оприділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим.

Далі обмірковуються плани організації засідань, причому висловлюються такі думки: Товариші Генеральних Секретарів не можуть заміняти Генер[альних] Секретарів, коли відповідні секретарі виконують свої обов’язки і присутні в городі. Коли на засіданні Генер[ального] Секретаріату] вирішується питання, яке тимчасово торкається спеціальності відповідного товариша Генерального Секретаря, то він має бути запрошений на засідання Генерального] Секретаріату]. Коли Генеральний] Сек[ретар] виїздить, то він бере на те дозвіл від Генерального Секретаріату і передає свій Секретаріат, свій голос на засіданнях одному з товаришів.

По загальнополітичним питанням не має права голосу ніхто з товар[ишів] Секретарів.

Дехто з присутніх (тов. Рафес) висловлюється за більш широкі права товаришів...

Ухвалено: скласти спеціальне положення про товаришів Генеральних Секретарів на підставі цих розмов, а також виробити наказ Генер[ального] Секретаріату] в цілому...»¹'

Серед інших питань організаційного характеру, що розглядалися Генеральним Секретаріатом, можна назвати й такі: «Про порядок внесення документів на розгляд Генерального Секретаріату» (8 вересня), «Про виготовлення протоколів попередніх засідань Генерального Секретаріату та порядок підписання протоколів наступних засідань» та «Про порядок складання порядку денного засідань Генерального Секретаріату» (13 вересня).

Справжнім лихом для Генерального Секретаріату стали хронічні запізнення на його засідання, причому це набрало таких загрозливих розмірів, що 15 вересня він змушений був установити штрафи за запізнення: по одному карбованцю за кожну хвилину.

Цікаво також, що Генеральний Секретаріат приділяв значну увагу цілком актуальній і нині проблемі — роботі з пресою. Так, 3 вересня він розглянув питання «Про офіційний орган» (щоправда, перше число «Вістника Генерального Секретаріату» побачило світ лише в листопаді), потім, 13 вересня,— «Про подання в пресу відомостей про діяльність Генерального Секретаріату». При Генеральному Секретаріаті функціонувало «Прес-бюро», яке, до речі, 29 грудня розіслало всім відомствам та установам спеціального ^[2]

24

листа з приводу передплати на «Вістник Генерального Секретаріату»¹⁸.

Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. Містилися вони вже не в матеріальній чи організаційній площині, однак розв’язати їх було не легше — практично протягом усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла невизначеність його правового статусу й компетенції.

Спочатку справжнім каменем спотикання виявилися відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Генеральний Секретаріат, який послідовно прагнув закріпити й по можливості розширити свої повноваження. Це втілилося, зокрема, в другій Декларації Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р.:

«...Генеральний] С[екретаріат], признаний і затверджений, яко вищий орган влади України В. П., тим самим стає в тісні державно- правові відносини до найвищих органів влади всеросійської республіки. В інструкції Г. С. ці відносини точно не зазначені. Тому-то Г. С. в першу чергу розробляє по всіх секретарствах ті норми, якими мають визначатися межі компетенції кожного секретарства й всього секретаріату в цілому»¹⁹.

А 26 жовтня Генеральний Секретаріат надіслав до Петрограда меморандум, в якому наголосив, що сам Тимчасовий уряд, усупереч його ж Інструкції, «не тільки не звертається до адміністрації України через Г. С., а навіть приписує своїм органам додержуватися старого порядку у зносинах з центральним урядом». Такі дії Тимчасового уряду, як зазначалося в меморандумі,

«не тільки не сприяють організації влади в краї, а й просто призводять до її дезорганізації. В результаті Г. С. вважає за необхідне здійснити ряд заходів для того, щоби усунути ненормальності у взаєминах між секретаріатом і В. П.»

Однак українських лідерів непокоїла й суто внутрішня проблема, яка полягала в прагненні поділити «сфери впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою. Тепер важко сказати, чи вживався тоді такий популярний нині термін «протистояння гілок влади», однак, судячи з деяких документів Центральної Ради, підстави для цього існували. Так, 22 серпня 1917 р. пленум Центральної Ради ухвалив резолюцію з питань ставлення до Інструкції Тимчасового уряду, один з пунктів якої доручав «малій раді й генеральному секретаріату виробити статут, що визначав би взаємини між українською Центральною Радою і її Генеральним Секретаріатом»²⁰.

Зрозуміло, після проголошення УНР ця проблема виходить на перший план, хоча так і не дістає свого розв’язання. В результаті Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, з яких приймалися то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат звернулися до проблеми ціноутворення — 19 грудня уряд видав постанову «Про ціни на державний спирт», а парламент ухвалив закон «Про збільшення тарифу на грузи»²¹.

Досить виразно ця ситуація проявилася у випадку з Генеральним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Генеральний Секретаріат неодноразово звертався до його діяльності, обговоривши питання «Про заснування при секретарстві земельних справ продовольчого відділу» (11 вересня), «Про встановлення третьої посади товариша Генерального Секретаря земельних справ для порядкування продовольчою справою» (20 вересня), затвердження інструкції, або, говорячи сучасною мовою, положення про секретарство (21 вересня). Однак через деякий час у «сферу впливу» Генерального Секретаріату вже активно втручається Центральна Рада, яка 15 листопада приймає постанову «Про розширення компетенції Генерального Секретарства земельних справ»²².

Подібна правова невизначеність характерна й для останніх двох універсалів, які обмежувалися лише загальними принципами й містили конкретні доручення Центральної Ради урядові й окремим секретарствам. (На жаль, навіть Конституція УНР теж не вийшла за межі таких загальних положень.)

Однак, незважаючи на всю привабливість аналогій між сучасною й тодішньою ситуацією, все-таки за тих умов значно більшої шкоди українській справі завдавало не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між тими політичними силами, які реально впливали на державне будівництво. П. Христюк пише, зокрема, про фракцію УПСР у Центральній Раді, яка постійно була незадоволена політикою «есерівсько-есдеківського Генерального Секретаріату», проте «не змогла протиставити їй з потрібною ясністю програми своєї політики. Таке відношення ’’реальних сил” на Україні дуже шкідливо від- 26

билось на українській революції взагалі і на українськім державнім будівництві зокрема».

Водночас, попри всі проблеми й помилки, Центральна Рада все ж таки змогла зробити важливі кроки на шляху формування державного механізму. З цієї точки зору принципове значення мав ухвалений нею 25 листопада (за cm. cm.)

1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого лишалися «в силі до прийдучих змін законодавчим порядком» усі державні «уряди і установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7-го листопада 1917 р. з дотеперіїинім їх ділокругом, урядженням і штатами, яко уряди і установи Української Народної Республіки»²³. Лишаючи осторонь питання законотворчості (вони стануть темою окремої розмови), зазначимо, що цей акт фактично заклав правові основи всього державного будівництва. Видані раніїпе універсали й декларації мали здебільшого політичний та пропагандистський характер і були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром, на боротьбу за кожне Генеральне секретарство й кожне конкретне повноваження. Однак жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію й підвели Центральну Раду до необхідності терміново розбудовувати повноцінну державу.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики розпочали злам старої державної машини. Українські ж лідери, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Якщо вдатися до історичних аналогій, то виявиться, що в подібній ситуації — восени 1991 р.— Верховна Рада України обрала саме такий еволюційний шлях, лишивши практично без змін існуючу тоді систему органів і доповнивши її тими інституціями, які раніше були прерогативою центру. Цікаво, що їх формування відбувалося за однією схемою. Скажімо, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня

1918 р., функції Головної скарбниці та Українського Державного банку спочатку виконували Київська губернська скарбниця і Київська контора Держбанку. А ось сучасний приклад: Український експортно-імпортний банк виник на базі Київського відділення Зовнішекономбанку (подібних фактів чимало).

Звернімо увагу й на таку деталь. Окремі інституції починали свою діяльність ще до того, як відповідним чином «легалізувалися». Так, посаду Генерального контролера бачимо ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак лише 23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Або ж навпаки — створення деяких інших інституцій декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Скажімо, ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачала організацію «економічного комітету» для керівництва «всією справою постачання та поділу харчів, сирих матеріалів та палива і разом регулювати всю промисловість і торг». Однак на законодавчому рівні, до того ж у трансформованому вигляді, ця ідея була реалізована лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня до неї надійшов проект закону «Про вищу економічну раду УНР», яка створювалася для «розробки, об’єднання й узгодження всіх державно-господарських заходів УНР, а також для попереднього розгляду всіх законопроектів в галузі фінансів, промисловості, торгівлі та інших галузях народногосподарського життя» (сам закон було ухвалено за чотири дні до гетьманського перевороту). Так само тоді ж, у березні, Центральна Рада мала розглянути й закон «Про організацію тимчасового Центрального українського шкіряного Комітету», який теж так і лишився на папері²⁴.

Взагалі слід зауважити, що останні два місяці існування Центральної Ради, коли її безпорадність і нездатність реально впливати на ситуацію в країні були вже очевидні, становлять значний інтерес саме в плані реформування державного механізму. Пошлемося на долю, що спіткала посаду Генерального писаря та його апарат. Спочатку передбачалося, що Генеральний писар буде «завідувати ділами всього Генерального Секретаріату» і здійснювати зв’язок «між окремими генеральними секретарями у внутрішніх організаційних справах Секретаріату» (перша Декларація Генерального Секретаріату). Однак минуло кілька місяців, і набутий досвід підвів українських державотворців до зовсім протилежної думки й суворих «оргвисновків»: 20 квітня на розгляд Центральної Ради надійшов проект закону про скасування Міністерства Генерального писарства. В пояснювальній записці до поданого законопроекту зазначалося:

«Міністерство не має певного кола своїх справ, ні державних інституцій, діяльність яких воно має керувати. Генеральний писар в

28

складі Ради Народних Міністрів є по формі міністром без портфеля, а фактично він являється порядкуючим справами Ради Міністрів з правом рішаючого голосу».

Виходячи з цього, розробники законопроекту й запропонували замість ліквідованого відомства Генерального писаря «для порядкування справами Ради Міністрів постановити посаду порядкуючого справами Ради Народних Міністрів» і наділити його суто «внутрішніми» повноваженнями. В цій новій ролі колишній Генеральний писар, а тепер — порядкуючий справами уряду лише «завідував всім діловодством» і керував апаратними відділами: юридичним, редакційно- видавничим та публікаційним, господарським. А відтак різко знижувався його статус — відповідно до ст. З законопроекту «порядкуючий справами Ради Народних Міністрів займає посаду як Директор Департаменту, але що до класу посади, платні і пенсії прирівнюється до товариша міністра». Ця стаття, до речі, яскраво засвідчує змужніння української бюрократії, демонструючи її підходи до формування державної служби. Якщо знову вдатися до історичних аналогій, то чимало подібних прикладів знайдемо в нашій сучасній апаратній практиці.

Втім, лишилася ще одна проблема, якої закон про скасування Генерального писарства не розв’язував. Вона теж порушується в пояснювальній записці до нього і, здається, вже востаннє торкається взаємин «гілок влади».

«...Генеральний писар до сього часу стверджував своїм підписом законодавчі акти, що видає Центральна Рада, і завідує справою публікації їх. Але звичайно законопроекти скріплює підписом своїм Державний Секретар, який існує при законодавчій владі, а не при владі виконавчій. Так само неприродно віднесено до Генерального писарства і обов’язки публікації законів. Справа публікації законів... настільки важна, що з принципового боку її ніяк не можна надати якомусь органові виконавчої влади. Отже, ці дві функції до Генерального писарства по суті справи не повинні належати. До цього часу можна було б знайти виправдання такому ненормальному становищу речей. Тепер же, коли при Центральній Раді заснувався кодифіїсаційний відділ з завідуючим цим відділом на чолі, коли утворено Генеральний Суд, то означену ненормальність треба усунути» .

Посилаючись, між іншим, на практику діяльності Державної Ради в дореволюційній Росії, автори пояснювальної записки запропонували ввести посаду Державного секретаря, та — от парадокс — дуже скоро цією ідеєю скористався вже гетьман П. Скоропадський.

29

Місцева влада й місцеве самоврядування. Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив М. Грушевський ще на початку діяльності Центральної Ради. У виданій тоді брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» він розробив таку схему:

«Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього! Се називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою правив. Як У селі має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краї!»²⁶.

Водночас, прагнучи до своєї мети, М. Грушевський добре усвідомлював, що шлях до неї лежатиме через певний перехідний період і відповідно перехідні форми, тому в іншій своїй праці того ж року — брошурі «Вільна Україна» — він досить докладно розглядає й це питання. Запропонований ним варіант мав такий вигляд:

«Завданням найближчих днів являється організація українських комітетів по волостях й містах, де їх ще нема, комітетів повітових так само, і об’єднаннє їх в густу організовану сіть по-губернську, об’єднану губернськими українськими комітетами. Після проведення сеї роботи повітові й губернські комітети повинні бути вибрані делегатами з місцевих комітетів, від організацій просвітних, економічних і партійних, які працюють в сім окрузі — по організаційній схемі Центральної Ради. Паралельно з сим об’єднанням і утворенням українських національних організацій повинен розвиватися процес творення з їх ініціативи комітетів територіальних, зложених з представників не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети чи організації могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами і установами (тими, розуміється, які б схотіли йти солідарно з українцями) в усяких потрібних випадках: при організації виборів, при налагодженні національних чи класових загострень»²⁷.

На його думку, в міру розвитку української державності та «організації на нових підставах органів міської й земської самоуправи» ці комітети (Грушевський називає їх «міжнаціональними») все одно не втратять свого значення й будуть продовжувати свою діяльність уже в іншій якості — як «запасні ініціативні групи», або як «регулятори діяльності місцевих і земських рад». Таким чином, знаходимо тут дуже знайомі принципи — «партійного керівництва» місцевими органами та «повновладдя Рад», а також характерну для української політичної думки ідею широкого самовря-

ЗО

дування. Звичайно, в реальній практиці державного будівництва все виявилося набагато складнішим, і лідери Центральної Ради ледве встигали за подіями, що розвивалися зовсім не за тими схемами, які вони собі уявляли. Однак звернімося до офіційних документів Центральної Ради.

Так, І Універсал зберігав існуючу систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про її — умовно скажемо так — українізацію й переорієнтацію на Центральну Раду.

У праці «Відродження нації» В. Винниченко з цього приводу писав:

«...Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земельна, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію»²⁸.

Те ж саме знаходимо й у Декларації Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р.:

«Організація і освідомлення є перша, необхідна найголовніша підвалина дальшого будівництва. А слідуючим щаблем цього будівництва, заснованого на свідомості і організованості, є перебудова місцевої і загально краєвої адміністративної влади: сільські, містечкові та волосні адміністративні органи, земські управи, повітові комісари, городські думи, губернські комісари, словом — вся організація влади може стати в органічний зв’язок з Центральною Радою тільки тоді, коли демократія, яка утворює ці органи, стоїть також у тіснім зв’язку з Центральною Радою».

А через деякий час у новій Декларації Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. зазначається:

«...одним з головніших завдань своїх Г[енеральний] Секретаріат] ставить сприяти розвиткові діяльності місцевих самоуправ та поширенню їх компетенції. Це має стати головною умовою встановлення ладу на Україні».

У III Універсалі також ішлося про проблеми місцевого самоврядування:

«Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо: Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв’язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя».

31

Як бачимо, Центральна Рада намагалася об’єднати дві абсолютно несумісні речі. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, хоча з тексту наведених документів не зрозуміло, яких саме. А з іншого боку, визначення меж цих повноважень і взагалі керівництво всією системою самоврядування в масштабах країни покладалися на Генеральне секретарство внутрішніх справ, тобто звичайне міністерство з його досить-таки залежним статусом. Та не тільки й не стільки ця до певної міри теоретична дилема заважала нормальному формуванню місцевої адміністрації й самоврядування. Три основні проблеми, зрештою, визначили долю цього процесу.

По-перше, цілковита невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, діяли губернські й повітові комісари Центральної Ради та згадані в III Універсалі «органи революційної демократії». Всі вони функціонували на власний розсуд, без механізму взаємодії й точного розмежування «сфер впливу». Більше того, деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з їхньої компетенції, що, в свою чергу, призводило до утворення нових органів.

Особливо це стосувалося земельного питання, яке формально входило до «юрисдикції» Генерального секретарства в земельних справах. На це, зокрема, вказує перша Декларація Генерального Секретаріату:

«Секретаріат у земельних справах у першу чергу має подбати про правильну організацію волосних, повітових і губернських (земельних) комітетів на Україні та рад селянських депутатів; має направляти діяльність цих організацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, але й сільськогосподарським інвентарем. Щоб об’єднати діяльність Земельних Комітетів, секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету».

Аналогічне положення містить і друга Декларація:

«На ближчу ж чергу генеральне секретарство по земельних справах ставить собі упорядкування земельних відносин через місцеві земельні комітети з широкою компетенцією щодо розпорядження земельними фондами та з широкими засобами їх діяльності, організацію агрономічних сил на Україні та об’єднання всієї справи агрономічної допомоги».

32

Зрозуміло, співіснування таких паралельних структур, підпорядкованих до того ж різним центральним відомствам, тільки посилювало неузгодженість і конкуренцію.

Подібна ситуація викликала серйозне занепокоєння різних політичних сил. Так, 1—6 грудня 1917 р. відбулася третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів, яка прийняла спеціальну постанову з проблем місцевої влади. Провідна ідея постанови полягала в тому, щоби, нарешті, побудувати її працездатну модель:

«Визнаючи, що для того, щоб усунути безладдя на місцях і запобігти анархії на території Української Народної Республіки, потрібно негайно сконструювати єдину демократичну місцеву владу, яка б виявляла об’єднану народню волю і контролювала всім народом через свої органи,— Всеукраїнська Рада Селянських Депутатів постановила:

1. Звернутись до Центральної Ради, аби Генеральним Секретаріатом було негайно видано інструкцію про утворення місцевої влади в таких формах: а) вища влада в губернії належить губерніальним комітетам, які складаються з представників — по одному — від губерніальної Народної Ради, міської Думи, Земельного комітету, рад робітничих та солдатських депутатів, 4 представників від рад селянських депутатів і одного від губерншльного комісара; в повітах — повітовим комітетам, сконструйованим на таких же підставах, що й губернські; в межах волості влада має належати волосним народним радам (земствам); б) вищезазначені органи є виконавчими органами Генерального Секретаріату; всі інші організації не мають права розпорядження в справах управління.

2. Вибори комісарів повинні належати Радам Селянських Депутатів з участю представників рад робітничих депутатів» ²⁹.

На перший погляд, модель, запропонована сесією, була не менш громіздкою, проте в ній містився дуже важливий принцип, який у сучасній українській теорії й практиці державного будівництва називається «виконавча вертикаль». Саме такої вертикалі й не вистачало Центральній Раді, однак замість того, щоб виправити ситуацію, вона, навпаки, ускладнювала її.

IV Універсал посилив тодішнє безладдя, зобов’язавши «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з’явилася ще одна ланка, точніше — легалізувалася, тому що ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати (на кінець 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об’єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів)³⁰, і IV Універсал визнавав цей факт, але ніяк конкретно не «вписував» ради в існуючу структуру місцевих органів. 6 березня Центральна Рада затвердила закон «Про поділ України на землі», яких передбачалося тридцять дві:

«Київ з околицею до Ірпеня і Стугни і за Дніпром, приблизно на 20 верст, Волинь, Черкаси, Поділля, Подністров’я, Донеччина, Чернігівщина, Переяславщина, Одеса з територією до Дністровського лиману, Полтавщина, Слобідщина, Харків з повітом і частинами Валківського й Білгородського...» тощо³¹.

Отож організація місцевої влади мала відповідати цим новим умовам, але Центральна Рада виявилася нездатною щось змінити.

По-друге, органи місцевого самоврядування й місцева державна адміністрація не мали практично жодних ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.

Оцінюючи перші місяці діяльності Центральної Ради, М. Грушевський писав, що Київ «все більше висувався на роль барометра громадських і національних настроїв, на український Париж в мініатюрі: хто кермує в Києві, панує на всій Україні»³². Однак подальший розвиток подій переконливо довів, що Грушевський фатально помилявся. Минув деякий час, і виявилося, що «поза столицею край жив своїм власним життям»³³. За висновком Д. Дорошенка, «опанувавши осередок, Київ та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію... не потрафили зорганізувати вірного собі адміністративного апарата на місцях»³⁴. Губернські й повітові комісари в основному жалілися на анархію й безладдя, інформували центр про селянські виступи та вимагали солдатів для підтримання порядку.

У ще скрутнішому становищі перебували органи місцевого самоврядування. Ситуація стала настільки загрозливою, що 2 квітня на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект про асигнування для потреб місцевого самоврядування 100 млн карбованців. У пояснювальній записці, яка докладалася до нього, зазначалося, що від губернських, повітових та міських управ до департаменту місцевого самоврядування Міністерства внутрішніх справ (нагадаємо, що в УНР справами місцевого самоврядування відало саме це міністерство) надходять численні скарги на скрутне фінансове становище. В записці наголошувалося,

34

що складається така ситуація, коли «самоврядування без позичок існувати більше не зможе».

Цікаво, що автори пояснювальної записки — нам уже ніколи не встановити їхні прізвища — посилалися на досвід «бувшого російського уряду», який для задоволення потреб «народного самоврядування» у кредитах створив «кассу городского и земского кредита», а також надавав державні кредити й гарантії для кредитів у приватних кредитних установах. В Українській же державі, йшлося в записці, такого механізму немає, і тому першим кроком на шляху поліпшення фінансових можливостей місцевого самоврядування мав стати згаданий законопроект, який було ухвалено 20 квітня. Того ж дня Центральна Рада виділила понад 15 млн карбованців на утримання місцевих земельних комітетів, які теж скаржилися на брак коштів³⁵. Однак ці заходи знов-таки запізнилися.

По-третє, відсутність належної правової бази, адже законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради та деклараціях її Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральної Ради визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своїх представників. Деякі джерела вказують на те, що розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях, однак далі загальних положень проекту справа не пішла.

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада, нарешті, ухвалила довгожданий земельний закон, і лише в ньому бачимо спробу якось урегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. У ст. 4 закону зазначалося:

«а) Верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багатствами належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді, б) Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування... — органам міського самоврядування; іншими — сільським громадам, волостним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах їх компетенції».

Щоправда, спроба до кінця не вдалася, та й сам закон закладав підвалини для майбутніх колізій. Наприклад, відповідно до його ст. 11 правила відведення «садибних участив під ріжні будівлі і підприємства» встановлювалися одночасно «державними органами, органами міського самоврядування і земельними комітетами»³⁶.

Подібна правова невизначеність зберігалася до останнього дня Центральної Ради, коли, нарешті, Конституція УНР (ми ще повернемося до неї) не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 систему місцевого самоврядування складали землі, волості й громади, а їхні відносини з державою мали такий вигляд:

«Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і іромадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до Конституції ввійшли ще дві статті, які визначали відносини органів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26, радам і управам (умовний аналог наших виконкомів) громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева вдасть: міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених нами урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради народних комісарів, то, як зафіксовано в ст. 50, до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР», причому Рада народних комісарів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування та «приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються»³⁷.

Такою була загальна схема (в ній, до речі, використовувалася відома конструкція Грушєвського «Рада — Управа»), якій судилося лишитися на папері...

Зовнішня політика. Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретарства міжнаціональних справ секретарство справ міжнародних. Він сказав:

«Франція, Англія, Америка, Бельгія, Румунія дуже цікавляться організацією української республіки. Але як люди обережні, їх правитсльства, дбаючи за свої інтереси й користі, ...дожидають повного визнання нашої республіки. А коли знайдуть потрібним, вони простягнуть нам руку, якщо ми вважатимем погрібним цю руку прийняти. Жодних таємниць у нас не буде. Все буде робитися відкрито, по-демократичному.. >³⁸.

36

Західні країни справді стали виявляти значний інтерес до українських справ, причому механізм реалізації цього інтересу майже не відрізнявся від сучасного сценарію, за яким протягом останніх років розвивалися відносини між колишніми республіками СРСР і «цивілізованим світом».

Спершу офіційні кола цих країн дуже обережно ставилися до подій в Україні. Були незначні епізодичні контакти, такі, скажімо, як зустріч М. Грушевського з американським дипломатом Крейном наприкінці квітня 1917 р. Грушевський згадував:

«Він відвідав мене, і я показав йому вид на Київ з балкона нашого покійного дому і обмінявся кількома фразами. Виявилось, що він не перший раз в Росії і особливо інтересується побожністю російської людності і всякого роду святощами. Зо мною і з українським рухом се мало небагато спільного, самий же рух його інтересував дуже мало. Правдоподібно, він зостався розчарованим, що я хоч провідник українського руху, немов не мав ніяких яскравих познак фізичного виродження, не носив шаблі і не танцював гопака»³⁹.

Однак найбільш характерним прикладом у цьому плані можна вважати поїздку в Україну міністра продовольства Франції Альберта Тома, який разом з О. Керенським прибув до Києва 24 травня, тобто саме під час конфлікту між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Тоді ж з участю французького міністра відбулося засідання виконавчих Комітетів Ради робітничих і Ради військових депутатів. Його вітали представники різних політичних партій та організацій, причому на загальному тлі протокольної доброзичливості певним дисонансом пролунав виступ Євгенії Бош від більшовиків. Справа в тому, що Тома був соціалістом і саме в цій якості ввійшов до урядових сфер, тому Бош з партійною відвертістю й принциповістю затаврувала його як «зрадника». Такими ж зрадниками назвала вона й російських міністрів-соціалістів, які стали членами коаліційного Тимчасового уряду. Ми, представники більшовиків, заявила Бош, від привітання того міністра відмовляємося. Російська партія соціал-демократів через голову французьких міністрів надсилає своє вітання французькому революційному пролетаріатові. «Зворушений» таким сердечним прийомом, Тома спробував довести, що Франція «зовсім не виявляє імперіалістичних тенденцій».

Того ж дня в Купецькому зібранні відбувся мітинг на честь Тома, який закликав до спільної боротьби проти

німців. «Якщо ми не роздавимо спільно німецькі полчища — не буде свободи ані на Заході, ані на Сході». У свою чергу, Незлобін від Ради робітничих депутатів і Таск від Ради військових депутатів «запевнили» Тома, що російська армія пліч-о-пліч із французькою демократією боротиметься за повалення німецького мілітаризму. Як бачимо, Центральну Раду в цій ситуації просто «не помітили».

Однак минуло зовсім небагато часу, і позиція західних країн почала мінятися. Певною мірою це було пов’язано з неофіційною місією журналіста Жана Пелісьє, який установив широкі контакти з Центральною Радою. Це був своєрідний «прорив», завдяки якому французькі офіційні кола поступово відмовлялися від позиції нейтральних спостерігачів. Тоді ж у Києві з’явився й представник англійського посольства в Петрограді проф. Піре.

Слід зазначити, що Центр насторожено ставився до зарубіжних контактів лідерів Центральної Ради. Досить згадати широковідомий епізод з інтерв’ю, що його дав В. Винниченко французькому кореспонденту. Ця історія викладена в багатьох джерелах, тому коротко наведемо її в інтерпретації Грушевського:

«У вечірніх газетах 10 серпня з’явилась петербурзька телеграма, що правительство збирається вислати Винниченка за межі держави з приводу персонального інтерв’ю його з кореспондентами французьких газет. Се інтерв’ю з’явилось у Києві ще 9 серпня. В нім оповідалась така нібито заява Винниченка: «Неуважливе відношення союзників до вимог українського народу викликає серед українців неприязні настрої. Що більше противляться вони нашим вимогам, тим більше певні українські круги звергають свої очі на Австрію та Німеччину».

Ситуація була настільки напруженою, що Мала Рада навіть провела екстрене засідання. На ньому виступив В. Винниченко, який рішуче відкинув звинувачення в «германофільстві» і заявив, що вся історія є непорозумінням, бо він говорив російською мовою, а кореспондент — французькою. Своє слово сказав і Грушевський:

«Звістка петербурзької телеграми, нібито Тимчасовий] уряд з приводу заяви Винниченка про германофільські елементи в Ц|ен- тральній] Раді запитував пояснень її президії, цілком не відповідає дійсності: ні до президії, ні до Ген[ерального] секретаріату Тимчасовий] уряд чи будь-які його органи з такими запитаннями про германофілів у Щентральній] Раді не звертались. А як голова Центральної] Ради від її початку рішуче заявляю, що не знаю в Ц[еитральній] Раді не одного члена германофільської орієнтації. По

38

сім була прийнята формула переходу — заслухавши пояснення Винниченка в справі його інтерв’ю і посвідчуючи, що ніяких германофільських течій в Щентральній] Раді таки нема і все розповіджене в опублікованім тексті інтерв’ю виявляється грубою інсинуацією, Щентральна] Рада переходить до чергових справ»⁴⁰.

Зрештою після дебатів Мала Рада винесла постанову, в якій охарактеризувала «справу Винниченка» як «дрібну інсинуацію»...

9 жовтня (26 вересня за ст. ст.) С. Петлюра прийняв французьких військових — генерала Табуї й підполковника Перльє. Звіт про цю зустріч надрукувала тоді «Робітнича газета»:

«26-го сього місяця в 9 1/2 год. до генерального секретаря по військових справах т. Петлюри прибув з візиток) генерал французької армії Табуї — представник французького правительства на південно-західному фронті і підполковник Перльє, начальник французької частини Київського гарнізону.

Представники французької армії мали широку розмову в справі українізації війська і тих обставин, в яких вона відбувається. Генерал Табуї цікавився українською військовою справою як з чисто політичного боку, так і з військового.

Розмова тяглася коло двох годин і провадилась в присутності президіуму генерального комітету. Наприкіїгці розмови, в якій генеральний секретар по справах військових т. Петлюри дав пояснення на всі запитання представників французької військової власті південно-західного фрюнту, генерил Табуї висловив бажання мати більш тісний контакт з українським військовим органом — гене- рильним комітетом, і зокрема підполковник Перльє висловив побажання, аби у «Віснику генерального Комітету» містились інформації в справах, шо торкаються англійських та французьких військ, а також прю загальні справи союзників взагалі».

У листопаді відбулася зустріч секретаря фінансів М. Ту- ган-Барановського з французьким послом у Петрограді Нулансом. Темою розмови стала французька позика, і зокрема шляхи її надання Україні.

Після Жовтневої революції й проголошення УНР зв’язки між Центральною Радою і представниками західних держав стають дедалі інтенсивнішими. До того ж після вбивства генерала Духоніна 5 грудня до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії.

Наприкінці листопада вже відомий нам генерал Табуї разом з майором англійської служби, ім’я якого історики Центральної Ради не знають, відвідали генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгіна (його слід вважати першим міністром закордонних справ України). Вони

_________________________ Центральна Рада_________________________

39

заявили, що союзники, найперше Франція, з великою симпатією ставляться до культурного й політичного відродження України, до її зусиль у справі розбудови нової республіки й тому пропонують свою допомогу. Однак Шульгін досить рішуче відповів, що запорукою встановлення й розвитку контактів із Францією і взагалі будь-якою державою є офіційне визнання Української Народної Республіки.

Позиція Шульгіна справила відповідне враження. 18 грудня генерал Табуї повідомив голову Генерального Секретаріату В. Винниченка про намір Франції визнати Україну. А 3 січня 1918 р. Табуї ще раз звернувся до Шульгіна з нотою, в якій, зокрема, зазначалося:

«Уряд Французької Республіки ухвалює мої заходи й уповноважує мене продовжувати офіціяльно ті прекрасні відносини, котрі вже утворилися поміж нами. Я приношу вам офіціяльно запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську Республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по якому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов’язків відносно демократії цілого світу й людськости... Рахуючи від сьогодні Франція увійшла в офіціальні відносини з Україною».

У ті ж дні (точної дати ми не знаємо) до Генерального Секретаріату «завітав» колишній англійський консул в Одесі і вручив В. Винниченку ноту такого змісту:

«Маю честь повідомити вас, що Уряд його Великобританської Величності призначив мене телеграфічною дорогою, яка зараз одиноко можлива, представником Великобританії на Україні. Мій Уряд... підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав ще до створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання центральних Держав (Німеччини та країн її блоку.— О. К.), ворогів демократії й людськости».

Останній рядок цієї ноти, власне, розкриває причину інтересу Франції й Англії до української справи й готовності визнати Центральну Раду, незважаючи навіть на те, що її діячі «дозволяли собі» досить суворий тон у переговорах з ними. Адже сьогодні ми на власному досвіді переконуємось, що наші поважні західні партнери у відносинах із країнами СНД визнають лише один стиль: зневаги й відвертого диктату.

Однак повернімося до нашої теми й наведемо ще один факт, який допоможе збагнути позицію Заходу. Як відомо,

40

4 січня відбулася офіційна зустріч В. Винниченка з генералом Табуї. Голова уряду привітав генерала «як першого офіційного представника іноземної держави на території України», а Табуї виголосив таке: «Франція підтримає всіма силами... зусилля, які зробить Українська республіка, щоби йти шляхом, що його намітили союзники», тобто вести війну до переможного кінця. П. Христюк зазначав:

«Плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехословацькими полками, сформованими з австрійських полонених і мобілізованих чехів-колоністів з України, а також поляками, зайняли б найважливіші пункти на румунському і південно-західному (українських) фронтах і у такий спосіб притягували б на цих фронтах певну кількість війська Центральних держав».

Зрозуміло, така перспектива аж ніяк не влаштовувала Україну. Якщо навіть у перші дні Центральної Ради й лунали пропозиції (наприклад, на І Українському Військовому з’їзді 18—21 травня 1917 р.) «довести війну до переможного кінця», то вони потонули в закликах припинити війну й довести справу до справедливого демократичного миру. Однозначною в цьому плані була й позиція українських лідерів. Певною мірою вона втілилася в III Універсалі Центральної Ради:

«Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установлено якнайшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори. Так само будемо дбати, щоб на мирному конгресі права українського народу в Росії й поза Росією в замиренню не нарушено».

Нагадаємо, що III Універсал з’явився 20 листопада, тобто ще до того, як союзники офіційно визнали Україну. Однак вони сподівалися, що їм удасться навернути її у свою віру. І не тільки сподівалися. П. Христюк свідчив:

«Помітніші «антантофіли» одержали в той час немалі суми. Частина цих сум (10 000 крб.) призначалася — якимось чином через М. Порша (укр. Соц.-дем.) — навіть «Робітничій газеті» (орган Центрального комітету УСДРП), частина застряла, кажуть, в кишені «отамана Вільного Козацтва» генерала Скоропадського, великого «антантофіла», й інших панів. Певно, антантські гроші дали стимул і до організації масонської антантофільської ложі св. Андрія — під назвою «Молода Україна»... Були якісь зв’язки антантських агентів і з деякими членами залізничних українських організацій»⁴¹.

Та, підсумовує Христюк, ця робота не відіграла помітної ролі в українській визвольній боротьбі. Ніхто не хотів умирати за інтереси союзників, і проблема полягала лише в тому, в який спосіб домогтися миру.

Тут слід зробити невеликий відступ. Як відомо, основним політичніш гаслом Центральної Ради від перших днів її існування була вимога перетворити колишню Російську імперію в «демократичну федерацію вільних народів», тому наприкінці 1917 р. зовнішньополітична діяльність Центральної Ради здійснювалася з урахуванням саме цього фактору.

Більше того, протягом листопада — грудня (звернімо увагу на символічний збіг дат) Центральна Рада докладала чималих зусиль для створення на уламках імперії того, що через кілька десятиліть, у грудні 1991 р., набуло обрисів Союзу незалежних держав. Щоправда, схема тодішня дещо відрізнялася від нинішньої, оскільки замість координації політики суверенних держав у найважливіших сферах життя передбачала навіть утворення «центрального уряду» (згадаймо наведені вище рядки Універсалу).

Центральна Рада постійно зверталася до цих проблем. Так, 23 листопада вона заслухала спеціальну доповідь В. Винниченка, який заявив, що «попередній спосіб формування уряду з Петрограда тепер нікого не може задовольнити»: народні комісари не мають реальних сил, і ці сили розтеклися по окраїнах, де організуються республіки,— на Україні, Кубані, Кавказі, Поволжі, в Сибіру, тому саме життя висуває ідею їхнього згуртування. І саме вони, як підкреслив Винниченко, а не центр, що «загніває», беруть у свої руки справу формування «центрального уряду». Тоді ж була ухвалена й відповідна постанова Генерального Секретаріату:

«1) Генеральний Секретаріат визнає необхідним негайний мир; 2) Мирні переговори може вести тільки уряд, уповноважений більшістю народу; 3) Рада Народних Комісарів не є урядом, якого визнала більшість народу...; 5) Такий уряд може бути створений тільки за згодою з краєвими республіками за участю авторитетних політичних організацій; 6) негайно приступити до переговорів з республіками Дону, Кубані та інш. щодо створення такого уряду».

6 грудня (за іншими даними — 8 грудня) Генеральний Секретаріат звернувся до Раднаркому й крайових урядів — як кажуть сьогодні, суб’єктів колишньої імперії — з нотою такого змісту:

42

«Беручи піч увагу необхідність негайного вироблення умов загального демократичного миру, які (умови) може предложити воюючим сторонам тільки загальноросійська центральна влада, уповноважена всіма народами Російської Республіки, Генеральний Секретаріат... звертається до всіх існуючих органів краєвої влади, а саме: до правительства південно-східного союзу козаків, гірняків і народів вільних степів, до правительства Кавказу, правительства Сибіру, органу влади автономної Молдавії, органу влади автономного Криму, органу влади автономної Башкири і решти зорганізованих областей, а так само до Ради Народних Комісарів в Петрограді, з пропозицією негайно вступити в переговори з Генеральним Секретаріатом в справі утворення соціалістичного правительства в Росії, на основі такої платформи: заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих зборів».

За таких умов перед українськими лідерами відкривалися два шляхи: боротися за мир «самотужки» або ж іти до нього спільними, колективними зусиллями. Характерним прикладом дискусій, що точилися навколо цього питання, може бути засідання Малої Ради 4 грудня. Все почалося з того, що М. Грушевський зачитав телеграму командуючого румунським фронтом, який повідомляв, що змушений почати переговори про перемир’я. Одразу ж після голови виступив соціал-демократ Неронович, котрий заявив, що «перемир’я на румунському й південно-західному фронтах має бути оголошено від імені УНР, яка повинна взяти до своїх рук цю справу як держава незалежна, повідомивши про це Раднарком як владу всеросійську, а також супротивників і союзників». Нероновича підтримав відомий діяч української партії соціал-революціонерів М. Чечель. Соціаліст- федераліст Кушнір запропонував також «негайно звернутися до демократій Західної Європи для того, щоби мир було б заключено не сепаратний, а загальноєвропейський». Однак представники інших партій, зокрема Балабанов від меншовиків і Гольдман від «Поалей-Ціону», висловилися за те, щоби переговори про мир розпочала «повноважна центральна влада», створена на противагу «самозваній владі» більшовиків. Потім, уже на вечірньому засіданні, слово взяв В. Винниченко, який сказав, що справу загального миру має вести та влада, яка буде організована з представників усіх політичних партій з участю «представників всіх крайових урядів». А відтак «необхідно негайно приступити до організації Уряду — однородно соціалістичного, федеративного характеру».

_________________________ Центральна Рада__________________________

43

Після тривалого обговорення учасники засідання ухвалили резолюцію. Вона звелася до таких позицій:

«Направити своїх представників на румунський фронт для участі в переговорах про перемир’я; звернутися від імені УНР до всіх союзних і ворожих держав з пропозицією почати мирні переговори; повідомити Раднарком і уряди інших республік для координованого ведення цієї справи».

18 грудня Генеральний Секретаріат знову звернувся до урядів усіх «вольних демократичних» республік і областей Росії з нотою, в якій ще раз наголосив, що «не бачить ніяких реальних перешкод на шляху до діяльного формування разом зо всіма республіками Нового федеративного правительства». Крім того, в ноті наголошувалося, що «Генеральний Секретаріат стоїть на засаді цілковитого взаїмного невтручання в політичне життя федеруючих республік... і вважає злочинними спроби зламати право на внутрішню незалежність кожної з республік Росії». Однак на всі ці пропозиції відгукнувся лише представник Дону.

Дещо утопічний проект Центральної Ради не мав тоді жодних шансів утілитись у життя і, навпаки, тільки загострив відносини з Раднаркомом, який з першого дня існування вважав себе повноправним «центральним» урядом Росії. Це була лише одна з причин того конфлікту, який урешті-решт призвів до війни між Центральною Радою й більшовиками.

Та Раднарком усе ж таки випередив Центральну Раду, бо вже 15 грудня уклав угоду про перемир’я. Таким чином, проблема розв’язалася сама собою, і для українських лідерів настав час рішучих дій. 24 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і «нейтральних держав» з нотою, в якій проголосив своє бажання стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося:

«Влада Ради Народних Комісарів не простягається на цілу Росію, а зокрема не простягається на Українську Народну Республіку. Через те мир, який хоче заключити Росія зі своїми противниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме й підпише правитель- ство Української Народної Республіки... Український Генеральний Секретаріат держиться твердо принципу загального народноправно- го миру та прагне прискорити його заключення. Признаючи велике значення всіх зусиль, направлених на здійснення такого миру, Генеральний Секретаріат уважає за необхідне, щоб його заступники

44

брали участь в переговорах в Берсстю-Литовськім, і одночасно бажає, щоб справу миру було завершено на міжнароднім з’їзді, на який Українське Правительство запрошує всі воюючі держави».

Дуже скоро, а саме 28 грудня, на ім’я В. Винниченка й О. Шульгіна надійшла відповідь. Її підписали представники «центральних держав»: від Німеччини — фон Кюльман, від Австро-Угорщини — граф Чернін, від Болгарії — Попов і Туреччини — Мессімі-Бей. У ній говорилося:

«Нота Генерального Секретаріату Української Народної Республіки до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Берестю-Лиговськім. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирових переговорах в Берестю- Литовськім».

Так почався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, що виїхала до Брест-Литовсь- ка, входили тодішній генеральний секретар торгівлі й промисловості В. Голубович (на початку лютого 1918 р. він очолив Раду Народних Міністрів і дуже ненадовго отримав портфель міністра закордонних справ), М. Лкубинський (у березні став міністром закордонних справ, до речі, останнім за доби Центральної Ради), М. Полозов, М. Левитський та Ол. Севрюк. Головою делегації було призначено В. Голу- бовича. За свідченням Д. Дорошенка, «їдучи до Берестя, українська делегація не мала докладних інструкцій ні від уряду, ні від Центральної Ради. Тільки М. Грушевський мав з делегатами конференцію, на якій дуже докладно з’ясував їм, чого вони мають домагатися на переговорах, особливо щодо територіальних проблем»⁴². Згідно з настановами Гру- шевського, українська делегація мала боротися за включення до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Так, до речі, викристалізувався і перейшов у практичну площину ще один з основних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради —боротьба за соборність українських земель.

Трохи забігаючи вперед, зауважимо, що над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія працювали активно й наполегливо. Це й «традиційна» для М. Гру- шевського справа Холмщини (ще на початку століття він видав на цю тему кілька публіцистичних і наукових праць), це й проблема інших територій, зокрема Бессарабії⁴³. Він писав:

_________________________ Центральна Рада_________________________

45

«Романська людність Бесарабії являється розмірно новою, а в епоху творення Київської держави землі між Дністром і Дунаєм, по відомостям найстаршої літописи — українсько-руської, розуміється, бо молдавські літописи починаються кілька століть пізніше,— були заселені нашим племенем Тиверців, котрі сиділи по Дністру до Дунаю, «ибо множество их». Тоді молдавської колонізації тут не видно. Приплив румунської людності починається пізніїие...

Се щодо історичної справки. Але історичні права тут, як і скрізь, переплутуються, і про те, хто історично старший, можна безконечно спорити і тим трудно орієнтуватися. Ми, коли будемо старатися порозумітися з молдавською демократією про розгра- ничення інтересів української і молдавської людності в Бесарабії, то будемо виходити з сучасних реальних відносин. І тут, як знаєте, з української сторони ніїсто не має претензій на ті частини Бесарабії, в яких більшість становить молдавська людність, і оскільки дійсно місцева людність виявить свою охоту злучитися з Румунією,— місцева людність, а не румунське правительство, підчеркую я,— думаю, що з сторони наших політиків не буде ніякого наміру обмежити те законне право кожної людності, кожного народу, який являється хазяїном землі, злучитися із нею чи іншою державою. Мова може бути тільки про ті території, в яких молдавська людність не має абсолютної більшості. Се мова про північну частину Бесарабії й полудневу.

Бажано було б також, щоб справа прилучення Бесарабії до Румунії не рішалась одностороннім волевиявленням румунського правительства та порозумінням його з Центральними Державами, а щоби була прийнята на увагу воля місцевої людності, демократичних кругів бесарабського населення»⁴⁴.

Третього березня Центральна Рада сповістила Румунію, що вважає Бессарабію органічною невід’ємною частиною України. Щоправда, у відповіді, яка надійшла 15 травня, тобто вже після загибелі Центральної Ради, Румунія посилалася на те, що Бессарабія не була анексована й «добровільно возз’єдналася з Вітчизною».

Однак повернемося до Брест-Литовська. Перше пленарне засідання мирної конференції відбулося 9 січня 1918 р. Наступного дня виступив голова української делегації В. Го- лубович. Підкресливши, що УНР починає «своє міжнародне існування, яке вона втратила більше, ніж перед 250 роками, і вступає в міжнародні зносини в цілім об’ємі своїх прав на цім полі», він зачитав уже відому ноту від 24 грудня 1917 р. Щоправда, всіляко підтримавши українську делегацію, представники Німеччини та її союзників усе ж таки поставили питання щодо пропозиції з цього приводу делегації Росії (її очолював Л. Троцький). Після певних вагань і навіть спроб затягнути переговори в нескінченні процедурні

узгодження, 12 січня Троцький заявив, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирових переговорах». Більше того, в його виступі містилось і визнання УНР:

«ІЦо торкається самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками... Немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її геоірафічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення».

Далі за пропозицією Троцького в переговорах було зроблено перерву, формально, як зазначалося в повідомленні австрійського телеграфного бюро, для того, щоб делегації змогли «увійти в зносини з відповідальними органами їх вітчизн» та «зложити особисто звідомлення про хід переговорів між цими органами і одержати їх згоду на те, до чого вже умовились». Саме під час цієї перерви відбулася подія, яка остаточно закріпила статус України й відкрила їй шлях до успішного завершення переговорів: проголошення повної самостійності УНР.

Тепер уже ніщо не могло перешкодити Україні та «центральним державам» поставити свої підписи під мирною угодою, що й сталося 9 лютого 1918 р. Тоді ж було підписано й додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, «відновлення приватних справ», обміну військовополоненими та інші подібні проблеми⁴⁵, а також укладено окрему умову між Україною й Австро- Угорщиною про статус Східної Галичини та Буковини.

17 березня Центральна Рада спеціальним «ратифікаційним законом» (а це був перший акт такого типу в історії українського парламентаризму) затвердила Брестський договір⁴⁶. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав:

«Для української держави цей мир безперечно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська держава визнана такими поважними суб’єктами міжнародного права, як центральні держави. А маю™ до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноправним, рівним членом світових держав. Далі цей мир досить справедливо й корисно розв’язував питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок = 46 українських карбованців). Навіть торговельні умови було складено вигідні для України.

Словом, мир цей був би дуже корисним і для Української держави й для її Уряду ...коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б при цьому мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир»^1,7.

Як альтернативну точку зору наведемо й оцінки П. Хри- стюка:

«Те, що в дальшім ході історичних подій Берестейський договір України з центральними державами не було використано, що колесо історії пройшло по нім і потрощило його, не зменшує значення цього договору в історії національно-визвольної боротьби і державного будівництва українського народу»⁴®.

Не будемо з’ясовувати, хто з цих двох свідків тих подій помиляється, це взагалі дуже делікатна справа. Зазначимо тільки, що Брестський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. Цілком природно, що на той час для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, припиняються.

Зрозуміло, що за таких обставин дипломатичні місії УНР відкрилися лише в Німеччині, Австро-Угорщині й Румунії. Втім, до цього переліку слід додати й «Заклад УНР» із функціями посольства, консульства й прес-бюро, який було відкрито у Швейцарії зусиллями старшини українського війська Георга Гасенка, відрядженого Генеральним Секретаріатом 27 грудня 1917 р. за кордон із спеціальною місією⁴⁹.

Крім Секретарства (потім Міністерства) міжнародних справ, в УНР діяли інші органи, які теж «працювали» на зовнішню політику. Наприклад, постановою Центральної Ради від 17 грудня було утворено міжвідомчу комісію «для розроблення економічних і інших питань в зв’язку з мирними переговорами»⁵⁰. Певні зовніїцньополітичні, точніїие зовнішньоекономічні, функції покладалися й на деякі інші відомства. Наприклад, державне хлібне бюро, крім «заготовки, переробки і заховання» хліба, мало право здійснювати експортно-імпортні операції в цій сфері.

Взагалі після підписання Брестського договору виникає постійна необхідність активного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, і саме з цієї причини 13 квітня 1918 р. Генеральне писарсгво внесло на розгляд Центральної Ради проект Закону «Про Палату торгу при міністерстві

48

торгу і промисловості» — для контролю за зовнішньою торгівлею й реалізації положень Брестського договору «відносно обміну лишками сільськогосподарської продукції і промислових товарів».

З огляду на нинішню ситуацію в галузі «квотування і ліцензування» цей документ заслуговує на увагу. Почати хоча б із запропонованої класифікації товарів, що підлягали імпорту або експорту. Так, ст.1 установлювала п’ять їх категорій:

«а) товари, обмін котрими здійснюється через державні інституції; б) товари, що ввозяться чи вивозяться через інституції, які находяться під контролем держави; в) товари, вивіз і ввоз яких провадиться у межах зазначеної державою кількості приватними особами; г) товари, вивіз і ввоз яких здійснюється цілком вільно; д) товари, вивіз і ввоз яких державою заборонено».

Сама ж Палата складалася з «Ради по справах торгу», яка, в свою чергу, формувалася за принципом представництва від різних державних, громадських та банківських інституцій (наприклад, по два представники делегувалися від Міністерства торгу й промисловості, а також харчових справ, по одному — від міністерств фінансів, шляхів, міжнародних справ, праці, земельних справ, п’ятеро — від центральних кооперативних організацій, один — від Всеукраїнського бюро профспілок, по одному — від спілки цукрозаводчиків, ради з’їздів мукомельної промисловості та інших, четверо — від біржових комітетів, один — від комерційних банків), Управи, Голови та Секретаріату Палати. Голова і його заступники затверджувалися Радою народних міністрів за поданням Міністерства торгу й промисловості, до Управи входили відповідно Голова Палати, його заступник та три особи, які обиралися з числа членів Ради нею самою. Потім склад Управи затверджувався міністром торгу й промисловості.

Якщо говорити про компетенцію, то Голова й Управа Палати «відають усіма справами по організації, контролю та регістрації товарообміну, керуючись інструкцією, яка виробляється Радою і затверджується міністром торгу і промисловості», а Рада Палати «розглядає і дає свої заключен- ня відносно загальних планів ввозу і вивозу, а також тих технічних та комерційних питань по справам товарообміну, які передаються на розгляд Ради Головою чи Управою...» Палата торгу в цілому «контролює ввоз, розподілення і продаж товарів, передбачених пунктами а, б, в статті І»⁵¹.

49

Цей проект, поданий на розгляд Центральної Ради за два тижні до гетьманського перевороту, так і лишився нереалізованим (утім, як і деякі інші, наприклад проект закону «Про установи для охорони інтересів українських підданих за межами УНР»).

Військове будівництво традиційно вважається «ахілле- совою п’ятою» Центральної Ради. З цим справді можна погодитись, адже, на думку деяких авторитетних дослідників, лідери Центральної Ради виступали проти організації постійної армії, вважаючи її знаряддям гноблення. Зокрема, ще в квітні 1917 р. В. Винниченко на сторінках «Робітничої газети» неодноразово наголошував, що «на кінчиках багнетів можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, але й чорні пасма реакції, насильства, абсолютизма...» В іншій своїй статті, опублікованій 12 квітня також у «Робітничій газеті», він зазначав:

«Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів свідомих згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, групу ту сконструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських іїітересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації' вони не належали... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

У цьому зв’язку варто навести й рядки програмних документів деяких українських політичних партій. «Армія має бути реорганізована і служба відбувається в межах рідної країни,— проголошувалося у програмі Української партії соціалістів-федералістів (1917 р.),— час служби має поступово зменшатися, щоб таким чином перейти від регулярної армії до міліції». Аналогічна ідея містилася й у програмі української партії соціалістів-революціонерів (1917 р.): «Скасування постійної армії і заміна її народною міліцією. Вирішування справи війни референдумом (все- людним голосуванням)...»

Уже тоді чітко визначилися два напрями в ставленні до питання про українські національні збройні сили: перший репрезентований військовим клубом ім. Полуботка з М. Махновським на чолі, який виступав за організацію регулярної

А - 7-1546

50

української армії як основи майбутньої самостійної України, і другий — представлений тодішніми лідерами Центральної Ради, які хотіли використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету в Тимчасового уряду.

До того ж тактичні розбіжності доповнилися й особистою неприязню між Михновським і, зокрема, Гру- шевським, які з особливою силою проявилися в ході першого українського військового з’їзду в травні 1917 р. За словами Грушевського, цей з’їзд «мав вирішити про дальше просування військової справи: чи вестиме її Ц. Рада,— її соціалістичні і демократичні круги, чи наші фашисти, Міхньовський і KV².

Якщо полишити осторонь взаємні обвинувачення Грушевського й Михновського, то слід зазначити, що відповідні рішення з’їзду яскраво засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з’їзду проголошувала:

«...Визнаючи, що постійне регулярне військо як засіб панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу й робочого класу, Український Військовий з’їзд, закладаючи перші підвалини організованої озброєної сили української демократії, ставить собі найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народньою міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування була охорона інтересів і прав народу, а не пануючих клясів» .

Водночас було б помилкою стверджувати, що лідери Центральної Ради, відкидаючи ідею створення регулярної армії, взагалі вважали військову справу чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали її вирішальне значення. Це засвідчує й висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, яку відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з’їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з’їзди відкрили шлях універсалам Центральної Ради. Звичайно, подібна точка зору потребує доказів, однак символічно, що, наприклад, І Універсал було проголошено на українському військовому з’їзді. Так само III Універсал, як уже зазначалося, було прийнято теж на вимогу чергового військового з’їзду.

Якщо ж говорити про організаційні форми керівництва українським військовим рухом, то вже перший військовий

з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В. Винниченка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що одразу ж позначилося на роботі комітету, і врешті-решт він був усунений із цього органу).

На другому військовому з’їзді склад комітету було збільшено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботу комітету спрямовувала президія на чолі із С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки: так, матрос Письменний входив до президії й займався справами флоту, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представниками відповідно при військовому міністрі й Генеральному штабі в Петербурзі. Крім того, Генеральний військовий комітет включав відділи: агітаційно-освітній і організаційний із редакційно-видавничим підвідділом, інспекторський (командний склад українських частин), мобілізаційний та військової комунікації, канцелярію, комендатуру Комітету й організацію вільного козацтва, юрисконсультський, санітарно-медичний із ветеринарною секцією, військово-інженерний.

За кілька місяців, незважаючи на брак професіоналізму й відповідної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для українізації армії, причому основна проблема полягала в тому, щоби прискорити процес її формування й водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганізації фронту (вперше вимога українізації армії пролунала в доповідній записці коаліційному міністерству й центральному виконавчому комітету Ради робітничих і солдатських депутатів, переданій делегацією Української Центральної Ради: «В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисципліни, необхідно переведення в життя виділення українців в окремі військові частини як в тилу, так, по змозі, і на фронті»⁵⁴. З цією метою, зокрема, 24 липня 1917 р. Комітет розіслав штабам армій телеграму із закликом до всіх солдатів- українців:

«В цей грізний час, коли всі сили мають бути зосереджені на захисті вітчизни, нехай кожен українець пам’ятає, що, відстоюючи інтереси фронту в бойовій обстановці, він захищає революцію й свободу України»⁵⁵.

52

Слід зазначити, що авторитетні історики Центральної Ради дотримуються дещо ідеалізованих поглядів на роль українізованих частин у бойових діях на російсько-німецькому фронті. П. Христюк пише:

«Українські частини, після численних заяв осіб з вищого командного складу російської армії, осіб, що не мали особливих симпатій до українців і не були прихильниками українізації армії, відзначались високою дисципліїюю, організованістю і боєздатністю і служили прикладом для інших «загальноруських» мішаних час- тей» .

Звичайно, з цією оцінкою можна погоджуватися або ні, однак до Генерального військового комітету справді надійшло чимало телеграм від командування Південно-Західного й Північного фронтів із високими оцінками українізованих частин. А в серпні 1917 р. тодішній командуючий Південно-Західним фронтом генерал Л. Корнілов узагалі запропонував генералові Скоропадському українізувати весь 34-й армійський корпус, який потім дістав назву Першого Українського корпусу. Крім того, на прохання Петлюри генерал Корнілов підписав наказ про переведення офіцерів- українців у ті військові частини, які передбачалося українізувати.

Щоправда, майже водночас той же Корнілов видав розпорядження (згодом підкріплене наказом командуючого Київським військовим округом), яким оголосив, що Український Генеральний військовий комітет «ни под ка- ким видом не вправе вмешиваться в распоряжения воєнних властей и в направление зшелонов украинцев в части войск и делать позтому самостоятельньїе распоряжения»⁵⁷.

До кінця вересня Українському Генеральному військовому комітету вдалося просунутися й у справі української військової освіти, зокрема добитися відкриття двох українських шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській школах⁵⁸.

Однак, незважаючи на інтенсивну діяльність Генерального військового комітету, дедалі очевиднішою ставала потреба серйозного вдосконалення загального керівництва військовими справами. Про це йшлося, зокрема, в Декларації Генерального Секретаріату Центральної Ради від 12 жовтня. У ній зазначалося:

«Г[енеральний] Секретаріат], маючи на меті надати якомога більше планомірності в формуванні українських військових частин, визнає для сього необхідним затвердження секретарства військових справ. Признаючи, що командна влада мусить бути єдина, так само мусить бути єдина система оборони, визнаючи цю компетенцію за верховним командуванням і військовим міністерством, Г. С. визнає разом з тим, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію й відповідні права в сфері організації формування українських військових частин і зосібне право представлення військовій верховній владі на затвердження і усунення військових чинів у військових округах на території України і в усіх українських частинах війська».

Нагадаємо, що ця Декларація побачила світ ще «за життя» Тимчасового уряду, тому в ній і порушувалися традиційні питання поділу компетенції між Україною і Центром.

Дуже скоро, а саме 12 листопада, Генеральне секретарство військових справ приступило до роботи. Очолив його С. Петлюра, щоправда, вже наприкінці грудня він подав у відставку й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ — іноді його ще називали «українським міністерством війни» — вирішило утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема воєнно-політичне, інтендантське, і відділів: організаційний, загальний, воєнно-комісаріатський, артилерійський, зв’язку та ін. Було створено спеціальну комісію, що мала займатися проблемами офіцерів-українців, які служили в російській армії й лишилися «без роботи» (через кілька десятиліть, як відомо, в процесі розпаду Союзу РСР виникла аналогічна проблема). М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська приймалися лише «офіцери, що були родом з України; для вступу до української армії вони були зобов’язані представляти посвідки від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили».

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня у «Вістнику Генерального Секретаріату» з’явився закон «Про одстрочку призова на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки» (історичні аналогії з відповідним «військовим» законодавством, що виникло в процесі су- веренізації колишніх радянських республік, просто лежать на поверхні), потім — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня — тимчасовий

54

закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації народної міліції. Інструкторами на добровільних засадах могли стати особи, не молодші за 19 років. Передбачався також розподіл інструкторів по трьох округах — Київському, Харківському й Одеському⁵⁹.

Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів. Під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох невеликих частин і патріотично настроєних студентів та гімназистів. І недаремно Д. Дорошенко назвав бій під Кру- тами одним з героїчних епізодів «на сумному фоні загальної байдужості, безладдя та безголов’я»⁶⁰.

Після того як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Так, відбулася реорганізації! Генерального військового штабу, який складався вже з двох відділів: першого генерал-квартирмейстерства, яке відало оперативною діяльністю армії, й другого генерал-квартирмейстерства, відповідального за організацію армії, а також трьох підвідділів: оперативного, розвідувального й закордонного. А в квітні військове міністерство й генеральний штаб опрацювали новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з кількох корпусів піхоти (київського, волинського, подільського, одеського, чернігівського, харківського, катеринославського) і 4 1/2 кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії. Крім того, Центральна Рада прагнула вирішити питання, пов’язані — як модно тепер говорити — з соціальним захистом військовослужбовців. Так, 16 квітня Генеральне писарство надіслало Центральній Раді законопроект про допомогу сім’ям військовополонених⁶¹.

Та було вже пізно. Однак, знов-таки, причини загибелі Центральної Ради не варто шукати лише в її прорахунках на військовій ниві — вони тільки доповнили ряд фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу історію.

«Чинності властей по охороні революції». Організація того, що сьогодні визначають узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була вразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала значну увагу її лідерів.

Щоправда, спочатку вони самі перебували в полі зору відповідних «органів». Грушевський тоді писав:

«Як виявилось, ми самі далі зоставалися об’єктом дуже пильного нагляду російської контррозвідки, що зціліла серед усіх бурь революції і спокійно продовжувала свою роботу як за добрих царських часів, мовби нічого й не сталося. Не знати, чи забули про неї в часах ліквідації всяких секретних органів царського режиму, і вона тільки з інерції продовжувала «виправдовувати» своє існування, чи Тимчасовий уряд, той самий Керенський, вважав погрібним збирати обтяжуючий матеріал про діячів української революції на випадок можливості притягти їх до відповідальності...»⁶*

Центральна Рада ж, навпаки, не змогла створити такої життєздатної системи, і всі її зусилля в цій сфері мали хаотичний і здебільшого «авральний» характер. Власне кажучи, саме під тиском невідкладних обставин (корнілов- ського заколоту) Центральна Рада практично вперше змушена була вжити термінових заходів для «захисту революції».

Так, 28 серпня (за ст. ст.), наступного дня після того, як до Києва надійшла звістка про виступ Корнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради, яка доручила Генеральному Серетаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією в краї», а також запропонувала комітету охорони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів Рад робітничих і солдатських депутатів) підготувати план оборони міста й «мобілізувати всі живі й матеріальні ресурси міста, необхідні для його виконання». А 29 серпня в київських газетах з’явилася відозва такого змісту:

«Громадяни! Для узгодження дій місцевих властей і організацій у м. Києві... тимчасово організовано «особливий комітет охорони революції» у складі: Генерального Секретаріату Центральної Ради, комісара Тимчасового Уряду при Київському військовому окрузі, командуючого військами К.В.О., комісара Тимчасового Уряду у м. Києві, київського міського голови, начальника міліції, голів виконавчих комітетів Рад робітничих і солдатських депутатів...»

56

До складу цього особливого комітету ввійшли також представники профспілок і політичних партій — від українських есерів до більшовиків.

Що ж стосується компетенції Комітету, то досить детально вона викладена в листі С. Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії — «освідомительну, технічну, військову». Передбачалося також, що представники комітету діятимуть «...при державних установах, громадських інституціях, станціях залізних доріг, пристанях» і взагалі скрізь, де це буде необхідно, і наділятимуться правом «закликати для консультації і пояснень експертів і ті органи власті краю, які мають в своїх руках, скажімо, оружну і іншу технічно-матеріальну силу (командуючі військовим округом, військові, правительства, комісари, комісари по продовольствію і інші)». До компетенції Крайового комітету, на думку С. Петлюри, мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі з контрреволюцією. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища»:

«Вся збройна сила краю, військові частини, технічні знаряддя, засоби, комунікації, як-то: автомобілі, спеціальні вагони, або навіть паровози та вагони, кому б вони не належали, «Краєвий комітет* має право на певний час, в залежності від обставин, взяти до своїх рук для вжитку по боротьбі з контрреволюцією».

Комітет мав отримати повноваження «робити труси у окремих осіб і в інституціях, усовувати з посад і арештовувати осіб, про яких в «Краєвому комітеті» будуть повні відомості в їх небезпечності для революції, переглядати листування їх» тощо.

Втім, діяльність Комітету тривала недовго. Видавши кілька документів, зокрема резолюціїо про необхідність «тісної взаємодії на основі взаємної довіри» між командуванням київським військовим округом і Генеральним Секретаріатом та «каральні» постанови (так, було заарештовано редактора газети «Киевлянин» О. Шульгіна й заборонено видання цієї газети), вже 2 вересня комітет припинив своє існування. Однак, на думку деяких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецслужб⁶³.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції» знову вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався «Революційний комітет охорони революції на Україні», який було створено за рішенням Малої Ради вже 7 листопада. Щоправда, незважаючи на широкі компетенцію й повноваження — його ще називали «немов би новим революційним правительством для всієї України»⁶⁴ — Комітет спіткала доля його «серпневого» аналога. Серед актів, прийнятих ним протягом кількох днів існування, можна виділити «Обов’язкову постанову», якою, зокрема, заборонялися «зібрання і віча під відкритим небом і всякі інші виступи на вулиці».

Майже одночасно (10 листопада) Мала Рада видала постанову «Про загальне керівництво чинностями властей по охороні революції», згідно з якою ці функції покладалися на Генеральний Секретаріат, котрий, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при «Головнім начальнику Київського округу» утворювалася Комісія для «того, щоб не одне розпорядження не виходило без її затвердження». До складу Комісії входило по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради 3-го Українського військового з’їзду, «Київського міського самоуправління»⁶⁵.

Через три дні на виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію з представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні». В інформації Генерального Секретаріату з цього приводу, що її 9 грудня надрукував «Вісшик Генерального Секретаріату», містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку на Україні, звертатися до комісії». В тому ж числі було опубліковано й затверджені Генеральним Секретаріатом «Правила приїзду до м. Києва під час теперішньої війни в зв’язку з загальним планом розгрузки Києва» (в’їзд дозволявся лише тим, хто мав запроваджені цими правилами «посвідчення чи замінюючі їх документи»). А на початку січня, виконуючи ці «Правила», командуючий Київським військовим округом отаман Шинкар видав наказ про заборону в’їзду до Києва осіб, які не мали «особистих посвідчень для цього».

Інша справа, що відповідні органи як у центрі, включаючи й сам Генеральний Секретаріат, так і на місцях не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх

58

повноважень, і заклики зупинити анархію й установити порядок лише стрясали повітря і не давали жодних позитивних результатів.

Отож не дивно, зазначав із цього приводу В. Вин- ниченко, що населення «шукало якихсь засобів рятунку», й це, на його думку, цілком природним шляхом привело до організації «вільного козацтва». Взагалі Винниченко дотримувався ідеалізованої точки зору на ці формування. Він писав:

«Найбільш свідомий, політично й національно,— елемент села брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці. Складалась організація, розпреділяла ролі, вводила дісціпліну, діставала зброю, коней, заводила навіть форму одягу й несла охоронну службу в своєму районі... Був навіть якийсь романтизм у всьому духові цих сотень, курінів, навіть в одягу (жупани, старі шаблі, козацькі шапки). Сам народ пригадував колишні часи, обтирав порох з старих, забутих традіцій і звертався до них за порятунком»⁶⁶.

Проте не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні міркування спричиняли значний інтерес лідерів Центральної Ради до формування «вільного козацтва» та прагнення спрямувати його в річище загального державотворчого процесу. Це засвідчує, зокрема, Декларація Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р., яка наголошувала, що в умовах «епідемії грабежів, самосудів, анархістських виступів безвідповідальних груп» найкращим засобом боротьби з лихом слід вважати активну самодіяльність і самооборону населення:

«Правильно організоване, організаційно зв’язане з вищим органом влади революційної демократії краю Г. С. вільне козацтво, що буде в розпорядженні органів місцевого самоврядування, має стати твердою опорою в боротьбі з елементами безчинства і злодіяцтва».

16—19 жовтня в Чигирині відбувся з’їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з’їзди, щоб обрати кошових отаманів, з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові». Намічена з’їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд:

«Село нехай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губернія — в киш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими атаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю...»

59

З’їзд також обговорив статут вільного козацтва, затверджений, щоправда, Генеральним Секретаріатом трохи пізніше — В. Винниченко підписав його 26 листопада. Відповідно до статуту вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало всі закони й накази української влади та могло бути засноване в кожному місті й селі⁶⁷.

З’їзд продемонстрував цілковиту політичну лояльність, повністю визнавши у відозві до населення України всі основні на той момент політичні гасла Центральної Ради:

«Вільне козацтво приймає до свого кола всіх чесних людей, які визнають себе українцями і які згодні стати в оборону прав українського народу та всього трудящого люду України й підтримувати федеративно-демократично-республіканський устрій Росії з повного автономією України при забезпеченні прав меншостей»⁶⁸.

Проте «вільне козацтво» у своїй діяльності наштовхнулося на значні перешкоди. Найхарактерніший у цьому плані факт — уже відомий нам з’їзд губернських і повітових комісарів Центральної Ради, який висловився проти організації «вільного козацтва», мотивуючи свою позицію тим, що «некультурність і схильність широких мас йти за різними демагогічними гаслами, озброєння широких верств населення може знищити здобуту свободу й зашкодити введенню порядку на місцях, посилюючи безладдя».

Додамо, що для подібних побоювань у представників місцевої влади були серйозні підстави. Наприклад, 31 жовтня 1917 р. міська дума Звенигородки, розглянувши питання про обшуки, арешти й конфіскації майна, що їх чинило в місті вільне козацтво, ухвалила оголосити себе комітетом громадської безпеки й негайно приступити до реорганізації міської міліції⁶⁹. Інша справа, що й міліція — як сільська, так і міська, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався»⁷⁰. Принагідно варто навести одне досить красномовне свідчення — повідомлення начальникові київської повітової міліції, яке він одержав 6 грудня з одної зі своїх дільниць:

«Положение очень тяжелое. Грабєжи, насилия не дают никому жить. Милиция подвергается оскорблениям, насилиям и избие- ниям. Грозят убить милицию, сжечь участок. Толпьі наступают на участок. Если не будет немедленно вислано 25—ЗО чел. казаков или другой вооруженной сили, то милиционерн слагают с себя обязан- ности и уезжают в Кмев...»⁷¹

60

Парадокс полягав у тому, що й вільним козацтвом, і комісарами Центральної Ради на місцях «відало» одне й те ж міністерство внутрішніх справ. Однак на початку січня 1918 р. проблеми «вільного козацтва» перейшли до компетенції Секретарства військових справ... 23 січня Рада народних міністрів ухвалила постанову «Про організацію вільного реєстрового козацтва» для «внутрішньої охорони порядку в повітах», але через два місяці припинила його формування, а кошти передала МВС «на організацію міліції»⁷²...

Сьогодні важко дати чітку оцінку вільному козацтву. Заради об’єктивності наведемо рядки зі звернення київського штабу Червоної гвардії, що його надрукувала 29 листопада 1917 р. газета «Киевская мьісль»:

«В штаб Красной гвардии поступают заявлений о том, что некогорьіе дружиньї Красной гвардии производят самочинньїе оби- ски, отбирают разного рода вещи и товари и присваивают их. Такие поступки некоторьіх дружин позорят всю гвардию и подрьі- вают ее авторитет в глазах населення».

Та й нинішній досвід функціонування подібних військових формувань переконує в тому, що їхня діяльність справді, як далекоглядно попереджали учасники того далекого з’їзду представників місцевої влади, лише «посилює безладдя».

Нелегко дати і якусь узагальнюючу характеристику каральної — умовно скажемо так — політики Центральної Ради, оскільки вона від самого початку була двозначною. З одного боку, Центральна Рада не лишила тяжкого кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її цілковитої безпорадності. Так, навіть напередодні збройного конфлікту з радянською Росією в неї під боком активно й майже вільно діють більшовицькі організації, виходять опозиційні видання, серед них найзапеюгіший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». А з іншого боку, широко відомі й протилежні факти — досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р. або ж постанову Центральної Ради про репресії щодо тих, хто виступатиме проти неї⁷³.

Втім, ця роздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральної Ради, яка фатально впливала на її діяльність: насамперед повною організаційною неспроможністю.

Навесні 1918 р., вже після повернення до Києва, Центральна Рада вдалася до останніх спроб якось змінити ситуацію.

Так, на початку березня Міністерство внутрішніх справ разом з військовими підготувало наказ «Про утворення губерніальної і повітової влади», за яким у «місцевостях, що оголошувалися на стану військовому або обложному, утворювалася осібна влада губерніальних комендантів і залежних від них повітових комендантів». Вони «підлягали безпосередньо Військовому Міністерству» й діяли паралельно з місцевими комісарами⁷⁴.

21 березня на розгляд Центральної Ради було внесено проект доповнень до «Тимчасового положення про губерніальних і повітових комісарів», затвердженого, як уже зазначалося, Тимчасовим урядом 19 вересня 1917 р. У «Пояснюючій записці» до законопроекту наголошувалося, що «разруха і анархія, яка обхопила всю Україну, вимагає рішучих і негайних заходів». Саме тому пропонувалося розширити повноваження губернських комісарів — відповідно до законопроекту вони одержували право «видавати обов’язкові постанови по справах, які торкаються порушення громадського порядку та спокою і державної безопас- ності». Зверніть увагу на санкції, які губернські комісари могли застосувати до порушників виданих ними обов’язкових постанов: «накладати в адміністративному порядку штраф до 3000 карбованців або карати тюрмою до З місяців»⁷⁵.

Крім того, 6 квітня Центральна Рада утворила «Анкетно- слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на місцях» у складі 25 членів Центральної Ради. Комісія уповноважувалася «обирати поміж себе спеціальні комісії», а «всі представники цивільної і військової влади, всі, що числяться на державній чи громадській службі», зобов’язувалися на вимогу комісії з’являтися на її засідання, робити пояснення, надавати документи тощо.

В резолюції Центральної Ради з приводу цієї комісії зазначалося, що вона має діяти на підставі «виробленої нею самою інструкції» (яку Комісія, зрозуміло, не встигла підготувати), тому визначалися лише загальний порядок її діяльності й повноваження. Зокрема, вона наділялася пра- 62

вом видавати обов’язкові постанови, на виконання яких міністри УНР повинні були «командировувати урядовців для виконання за дорученнями комісії відповідних заходів для припинення або усунення неправомірних вчинків, а також для переведення судових слідств згідно з Статутом карним»⁷⁶.

Незважаючи на всю утопічність цього проекту (досить указати лише на сполучення контрольних і слідчих функцій, що покладалися на емісарів комісії), він свідчив про позитивну тенденцію в політиці Центральної Ради, яка прагнула поєднати боротьбу з анархією з боротьбою проти зловживань місцевої влади, а головне, мати якусь об’єктивну картину того, що відбувається за межами столиці. Однак — і це вже не раз підкреслювалося — в Центральної Ради на той час уже не лишилося жодних шансів.

Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи серед документів Центральної Ради зустрічаємо в Декларації її Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р., якою окреслювалося поле діяльності Секретаріату судових справ (щоправда, тоді, як відомо, він не ввійшов у перелік відомств, «дозволених» Інструкцією Тимчасового уряду):

«Завданням секретаріату в судових справах має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того стану, в якім вони мають бути в автономній Україні. Ця робота має розпадатися на підготовку справи українізації та демократизації суду і вироблення відповідних законопроектів, котрі б намітили ті форми суду, які відповідали б автономному ладові на Україні»⁷⁷.

Друга Декларація Генерального Секретаріату не додала нічого нового, підтвердивши вимогу пристосувати суд до «місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні», а також утворення Секретарства судових справ у складі Генерального Секретаріату. Нарешті, програмні цілі Центральної Ради на ниві реформи судової системи ще раз пролунали в її III Універсалі:

«Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи для упорядкування будівництва і привести до згоди з правними поняттями народу»⁷⁸.

Дуже скоро Центральна Рада приступила до реалізації своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада 27 голосами проти 1 (представники національних меншостей утримались) затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». Потім, 12 грудня, Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення (до скликання Установчих зборів) тимчасового Генерального Суду, а через три дні він був ухвалений Центральною Радою:

«Генеральний Суд складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствуюгцему Сенатові в справах судових і справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства» (ст.1).

Відповідно до ст. З члени Генерального Суду мали звання Генеральних Суддів, а їхні повноваження —до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением Судебньїх Установлений».

До речі, проблем чинності законодавства колишньої Російської імперії торкалися ще дві статті цього акта. Так, у ст. 8 прямо вказувалося: «Генер[альний] Суд в своїй чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Пра- вит[ельственного] Сенату і порядкує їх з нинішнім законом про утворення Генер[ального] Суду і ухвалами законодавчого органу України», а ст. 9 підтверджувалося, що «декрети Правит[ельственного] Сенату в справах посталих на території України і поданих йому до проголошення Гене- р[альним] Судом своєї діяльності визначаються Українською] Н[ародною] Республікою за правосильні і обов’язкові для судових установ України».

Крім того, згідно зі ст. 8 Генеральний Суд після формування персонального складу мав розробити свій «докладний регламент» і через Секретарство судових справ подати його на затвердження Центральній Раді.

Взагалі Міністерство юстиції (скористаймося сучасним терміном) справляло досить-таки значний вплив на діяльність Генерального Суду. Це проявилося, зокрема, і в тому, як вирішувалося питання організації внутрішньої його діяльності — «по обранню» Генерального секретаря судових справ одному з Генеральних суддів доручалося керівництво канцелярією, «роспорядною» і господарською частиною Генерального Суду.

64

Фактично в подвійному підпорядкуванні опинялася «прокураторія», якої в загальних рисах також торкався даний закон. З одного боку, прокураторія діяла при Генеральному Суді (власне кажучи, вона так і називалася — «Прокураторія Генерального Суду»), а з іншого — її регламент затверджувався Секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало йому «провід над прокураторією». Через три тижні, на початку січня 1918 р., Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні»⁷⁹.

Важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила ЗО грудня 1917 р. Того дня вона спеціальним законом визнала «неправомочність київської, харківської й новочеркаської судових палат з 1 грудня 1917 року орудувати в справах, що постали на території України» й одночасно ухвалила ще один закон — «Про заведення апеляційних судів». Повноваження, «обсяг ділання» та внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялися від попередніх судових палат, ліквідованих за «відчуженість і неприхильність від українського життя»⁸⁰.

Нарешті, в даному переліку необхідно назвати й закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 р. (за ст.ст.). Усі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. Бажаючі мали подавати відповідні заяви через Секретарство судових справ.

Цікаво, що на практиці вибори суддів проходили в обстановці реальної конкурентної боротьби. Як свідчить, наприклад, протокол засідання Центральної Ради від 2 квітня 1918 р., на ньому було обрано п’ять Генеральних Суддів — Яценка, Василенка, Товкача, Марголіна, Чер- нявського, причому для голосування пропонувалося 17 кандидатур, а весь список складався з ЗО прізвищ. Так само для обрання членами Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, до списку для голосування було внесено ЗО кандидатів, а обрано лише 10⁸¹.

У березні 1918 р. було здійснено також спробу приступити до реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що

65

виявилося в підготовці утопічного проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях»⁸².

Нарешті, наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада знову мала розглянути питання про Генеральний Суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство внесло на її розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закону про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції' «Головного Воєнного Суду, щодо справ, вирішених на території України»⁸³.

До речі, скрутні обставини, в яких опинилася УНР, змусили українську владу дедалі настійніше звертатися до «надзвичайного» правосуддя. Так, наприкінці квітня з’явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який «улаштовувався в випадках убивства, підпалу, згвалтування, грабіжництва і розбою владою губерніального коменданта»⁸⁴.

Деякі важливі питання, звичайно, лишилися неврегульо- ваними, хоча була в цьому нагальна потреба. Так, серед архівних зібрань зберігається цікавий документ, що надійшов до Центральної Ради. З нього випливало, що Рада народних міністрів постановою від 5 квітня 1918 р. «доручила Міністерству судових справ внести на розгляд Центральної Ради справу бувшого адвоката Колесникова про помилування», якого присудом Київської судової палати від 13 грудня 1914 р. було виключено з числа присяжних повірених. До цього документа додавалося також прохання самого Колесникова⁸³. Таким чином, виникає своєрідний «трикутник» — парламент, який здійснює функцію помилування, судове відомство й уряд як проміжна інстанція між ними. Однак механізм взаємодії «гілок влади» не було врегульовано, що зумовлювалося знов-таки невизначеністю правового статусу кожного з цих органів

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, який розпочався рішенням Національного з’їзду в квітні 1917 р., мав здебільшого політико-декларативний характер. Його основним здобутком стали широковідомі нині універсали, яким судилося відіграти таку ж роль, що й Декларації про державний суверенітет 1990 р. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними словами української державності» (курсив наш.— Авт ), і, незважаючи на всю мета- 5 - 7-1546

66

форичність, ця формула найбільш точно, зокрема з правової точки зору, відбиває їхнє значення. До речі, у своїх «Споминах» М. Грушевський пояснює, чому було обрано саме цей термін:

«Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, ...перемеленої в огні нового революційного руху, відкладалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усякого прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал! Коли потім самостійники, хапаючись за се слово, хотіли відродити ту гетьманщину, що його дала, вони відпихнули від себе всіх. Се слово не зовсім було гаслом реставрації. Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові і тому мало таку чарівну силу»⁸⁶.

Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», ж вона тоді називалася.

Уже 24 червня (за ст.ст.) 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструкцію, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України». Першим пунктом передбачалося, що вона складатиметься із 100 осіб: «представників української та інших, що живуть на Україні, національностей». Обирати їх мали за принципом «націо- нально-пропорціонального представництва» (п. 2), якщо вони становили в Україні не менш як 1 % населення; коли ж відсоток був меншим, то така національна група мала надіслати делегата «лише по заявленню самої Комісії». Таким чином, планувалося включити в склад Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німців, 2 поляків, по 1 білорусу, татарину, молдованину, чеху, греку та болгарину (п. 3).

Українці делегували своїх представників до цієї Комісії за такою схемою: від Центральної Ради — ЗО осіб, від губернських організацій — 11, від фінансових та економічних установ — 5, від культурно-просвітніх установ — 5, від духовенства — 1, Ради військових депутатів — 1,

Генерального військового комітету — 1. Особливо слід наголосити, що 12 місць виділялося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства.

У додатках до п. З зазначалося: «ті національності, що мають об’єднуючі національні організації... надсилають представників від того об’єднуючого органу». Встановлювалося так зване «бажане» представництво від комітетів російських політичних партій та громадських організацій, від єврейських «соціалістичних партій» і «позасоціалістичних організацій» тощо.

Пленум Центральної Ради постановив також, що комісія розпочне свою діяльність «зараз же, як тільки збереться 50 чоловік її складу... не чекаючи, поки вибори до неї будуть закончені». Одночасно визначався й порядок формування керівного органу комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї комісії та проект її регламенту («наказу»)⁸⁷. Передбачалося, що комісія збереться не пізніше 10 липня 1917 р., але життя знову повернуло все по-своєму...

Здобутком першого етапу законотворення не можна, безперечно, вважати й декларації Генерального Секретаріату, які були по суті планами законопроектних робіт, розрахованими на широкий громадський розголос.

Таким чином, уся законотворча діяльність підпорядковувалася такому плану: робота над Конституцією і — паралельно — поступова розробка законів, необхідних для утворення в Україні «автономного ладу».

Жовтневі події в Петрограді й проголошення УНР докорінно міняють орієнтири, оскільки молода держава опиняється віч-на-віч із проблемою невідкладного законодавчого врегулювання нагальних проблем життя країни. Все це зумовлює нові пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а відтак починається новий її етап.

25 листопада (за ст.ст.) Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання нових законів, згідно з яким «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування, на основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народної Республіки». Разом з тим цей закон не припиняв дії «всіх законів і постанов», які

68

мали чинність на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані універсалами, законами й постановами Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

Як відомо, позиція Центральної Ради, що в такий спосіб фактично лишила без змін «реакційне законодавство Російської імперії й Тимчасового Уряду», традиційно піддавалася критиці. Певно, й надалі, вже за якоюсь інерцією, ця критика, тільки з меншим запалом, продовжувалася б, якби... сучасна Українська держава сама не опинилася в подібному становищі. Аналогічний акт, прийнятий восени 1991 р. вже в умовах повної незалежності, практично повторював основні ідеї закону Центральної Ради від 25 листопада (8 грудня) 1917 р.

Водночас розпочався процес формування власної правової системи. В галузі державного будівництва найвагомішим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради став закон «Про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки». Втім, це й найбільший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою — 183 етапі докладно регламентували порядок підготовки й проведення виборів, який не дуже відрізнявся від сучасного.

Слід зазначити, що закон затверджувався у два етапи. Спочатку 11 листопада (за ст.ст.) 1917 р. Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з десяти глав:

«Загальні статті» (в ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ» — Волинська, Катеринославська, Полтавська, Подільська, Харківська, Херсонська, Чернігівська та ін.);

«Про виборче право» (відповідно до ст. 33 «право участі в виборах до Установчих зборів Української Народної Республіки мають громадяни Російської республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років», позбавлялися ж виборчих прав «засуджені правосильними судовими вироками», «невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою зловмисними банкротами», «служащі у війську, що самовільно покинули військо», а також «члени роду», що царював у Росії);

«Про установи, котрі завідують переведенням виборів до Українських Установчих Зборів» (ці функції належали «головній, окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до Українських установчих зборів та участ-

69

ковим виборчим комісіям», причому головній комісії, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, «загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення», а також «вироблення і видання загальних інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток сього закону та інструкцій про його здійснення»);

«Про виборчі списки»;

«Про кандидатські списки»;

«Про подання і підрахунок виборчих карток»;

«Про встановлення результату виборів» (в основу покладалася пропорційна система);

«Про порядок вступлення на місце членів, які виступають з Українських Установчих зборів»;

«Про забезпечення вільності і правильності виборів» (на відміну від сучасного виборчого законодавства, цей закон прямо встановлював систему покарань за ті чи інші порушення — наприклад, «винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців» каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців);

«Про трати на вибори до Українських Установчих зборів».

Через кілька днів, а саме 16 листопада, Центральна Рада затвердила другий розділ закону про вибори до Українських Установчих зборів, три глави якого визначали особливості виборів «в армії, флоті і тилу». Разом з цим законом було затверджено ще й «Правила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин армії і флоту» та «Інструкцію для користування розділом першим Закону про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки».

Лишається додати, що війна відсунула вибори на другий план. А після повернення Центральної Ради до Києва досить активно обговорювалася пропозиція взагалі відмовитися від цієї ідеї, оскільки Центральна Рада вже частково зробила те, що належало до компетенції Установчих зборів⁸⁸. Нарешті після тривалих дискусій 11 квітня Мала Рада ухвалила рішення, за яким Установчі збори мали відкритися 12 травня⁸⁹...

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ради у сфері, умовно кажучи, «правового забезпечення еко-

70

помічної реформи». Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними III Універсалом гаслами «упорядкування праці робітництва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного розпреділення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації своєї концепції «соціально орієнтованої» й «керованої» економіки, однак знов-таки не змогла досягти цієї мети — насамперед через політичні причини (про них ще буде сказано), хоча водночас прийняла ряд важливих актів.

Як і сьогодні, на перший план вийшла проблема власної валюти — в умовах дуже знайомої нам кризи грошового обігу на початку січня Центральна Рада ввела в дію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР. До речі, газета «Киевская мьісль» від 5 січня 1918 р. наводить цікаві цифри: 20 грудня (за ст.ст.) державний банк мав у своєму розпорядженні тільки 40 000 карбованців. Завдяки енергійним заходам Генерального Секретаріату 21 грудня вдалося роздобути близько 4 000 000, а наступного дня — ще 5 000 000 карбованців, 23 грудня планувалося випустити вже нові українські гроші на суму 50 000 000 кредитними білетами по сто карбованців. Сам же закон установлював, що «кредитові білети У.Н.Р. випускаються Державним банком У.Н.Р. в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном республіки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками У.Н.Р. від монополій, після одержання на відповідну суму зобов’язань Державної скарбниці Республіки», причому, відповідно до ст.4 закону, «кредитові білети У.Н.Р. випускаються в карбованцях, при цьому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів».

Потім — у квітні 1918 р.— Центральна Рада ще раз повернулася до цих питань. 13 квітня на її розгляд надійшов проект закону «Про випуск зобов’язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн. карбованців» (на його прикладі можна побачити співвідношення між карбованцем і гривнею: 500 млн крб дорівнювали 1 млрд гривень). Того ж дня Центральна Рада ухвалила закон «Про випуск розмінних марок державної скарбниці» (ці марки випускалися «в розмірі дійсної потреби, але не вище суми 60 млн. крб.» і «ходили» паралельно з металевою розмінною монетою).

Деякі акти регламентували також питання оподаткування. Зокрема, відповідно до вже згаданого закону від 9 грудня (за ст.ст.) 1917 р. «всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів» збиралися на території УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу УНР». Прагнучи відшукати нові джерела поповнення державного бюджету, 19 грудня Центральна Рада встановила податок на телефонні апарати (по 25 крб. «на всі апарати, що маються в роботі на 1 січня 1918 року»). У свою чергу, Генеральний Секретаріат закликав населення сумлінно вносити податки й не затримувати їх виплату, наголосивши, що «віднині всі гроші підуть на корисні цілі і задоволення потреб самого ж народу»⁹⁰.

Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральної Ради виявився державний бюджет, щодо якого так і не було прийнято основоположних рішень. 11 квітня 1918 р. вона ухвалила закон «Про тимчасові росписи видатків на 1918 рік». Поки буде «складений і ухвалений перший бюджет Української Народної Республіки,— зазначалося в цьому законі,— державні видатки переводяться на підставі тимчасових росписів, які складаються відповідними міністерствами на кожні чотири місяці 1918 року і подаються через Міністерство фінансів на затвердження Центральної Ради».

Певні кроки встигла зробити Центральна Рада й у галузі соціального законодавства, ухваливши — щоправда, з великим запізненням — закон «Про 8-ми годинний робітничий день», причому цей закон виходив за межі своєї назви, адже визначав не тільки тривалість «робітничого часу» (48 годин на тиждень), а й регламентував особливості найму жінок і неповнолітніх, «зверсточну» (понаднормову) і нічну працю, торкався «особливо шкідливих виробництв і робіт» та інших подібних питань. Наприклад, ст.11 установлювала «число свят, коли працювати не належить» — крім церковних свят, ще й «національне державне свято 3 і 4 Універсалу (7 листопада і 9 січня)», а ст.1 давала точне формулювання того, що вважається підприємством:

«Будинки, квартири і будівлі, або заворожені місця, в яких, або в безпосередньому господарському зв’язку з якими наємні робітники, при участи хазяїна, чи під надзором відповідних осіб, їм поставлених, працюють над: а) добуванням сирових матеріялів; 6) вироблюванням яких-небудь річей, або продуктів; в) переробкою,

72

конструюванням; укладкою чи отділкою річей на продаж або в зв’язку з продажем; г) праннєм, отділкою і чисткою одежі, білизни та матерії».

Передбачалося також формування Головної Ради праці, на яку, судячи з деяких статей закону, покладалася реалізація державної політики в цій галузі. Точніше з’ясувати її функції важко, оскільки, як зазначалося в ст.4, «основи організації Головної Ради праці будуть видані окремо поруч з виданням закону про інспекцію праці» (ці акти так і не були розроблені).

Загалом же цей закон став своєрідним прообразом українського кодексу законів про працю. Власне кажучи, він так і приймався — «на відміну і поправку ст.ст.64, 65, 68—70, 72—75 та 193—201 устава о промьпшіенном труде». На жаль, подальша робота в цьому напрямі припинилася.

Загалом же Центральна Рада, хоч і поверхово, але торкнулася багатьох галузей права — від кримінального (скасувавши III Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1917 р. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне писарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу, відповідно до ст.1 якого міністерствам закордонних справ та пошт і телеграфів доручалося «війти в цій справі в зносини з Центральним Бюро Союза в Берні і підписати відповідні конвенції»)⁹¹.

Оцінюючи ж фактори, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш дошкульно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад — проблема власності.

Як відомо, лідери Центральної Ради постійно декларували прагнення будувати Українську державу на соціалістичних засадах. От, наприклад, слова М. Грушевського:

«Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради... хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від сього не відступимо»⁹².

Відтак усе це визначило ставлення лідерів Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає терміни «належати» й «користуватися». В документах Центральної Ради бачимо ті ж самі терміни — «право порядкування», «право користування», тобто перед нами аналог

73

нинішньої ситуації, що склалася навколо права власності,— ті ж аргументи, ті ж вагання. Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея приватної власності на землю. Він навіть висловлював надію на те, що настане час, коли «власність на землю, торгування землею» вважатимуться явищем таким же ненормальним, як «власність на людину-раба». III Універсал скасував-таки право приватної власності на землю, а IV Універсал не підтвердив. Та майже водночас, з інтервалом у тиждень, Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз’яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти

«у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купляти, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі збори»⁹³.

Відповідно до цього документа заборонялися самочинні загарбання земель і всі подібні «революційні» акції.

Аналогічний принцип було покладено і в основу земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на те, що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема — людини, землі й волі — так і лишилася неврегульованою, що, зрозуміло, врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винниченка, «сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам», а, з іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї»⁹⁴. У вирі цих суперечностей Центральна Рада й зустріла свій останній день — 29 квітня. Більше того, одночасно з Конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалила поправку до земельного

74

закону, відповідно до якої ділянки розміром до ЗО десятин не підлягали «соціалізації». Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж політичні фактори визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 р., де йшлося про право національних меншин на «самостійне устроєннє... національного життя в межах Української Народної Республіки». Відповідно до закону для здійснення цього права передбачалося, зокрема, укладання спеціальних «національних кадастрів», або іменних списків, відповідних національностей, що «публікуються для загальної відомості» (щоправда, «кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації»), а остаточне розв’язання всіх проблем національних меншин, зокрема компетенція «національних союзів» (саме їм, згідно із законом, «виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами»), підлягало розгляду й затвердженню українським парламентом⁹⁵.

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей закон, який інколи характеризують як «прояв великодушності українських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історії людства»⁹⁶, викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві.

Як зауважив Д. Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед усіх «запланованих» національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на грунті захисту своїх національних інтересів. Найскладнішою виявилася ситуація з російськомовним населенням:

«Говорити про якусь великоруську народність, яка жила в Україні відокремленими колоніями, взагалі було дуже тяжко, бо й мова ішла не за якісь там дійсно великоруські села, вкраплені подекуди серед української етнографічної маси на Чернігівщині, Катеринославщині, Харківщині чи ще десь там, навіть не про робітників Донецьких копалень, які в значній більшості складалися з захожих москалів: мова ішла про населення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з домішкою природних москалів, які пробували на Україні як урядовці, військові, купці, робітники. Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були перейняті загально- російським патріотизмом, поділяли загальноросійські ідейні стрем- ління. Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь

75

«національну меншість», а в обмеженні російських культурних впливів й зрості українства бачили упадок культури взагалі. Та відокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було тяжко ще й тому, що сьогоднішній «русский» чи «малорос» міг завтра національно усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне, вороже інтересам «трудових мас», і вступав з українським рухом в боротьбу».

В результаті, підсумовує Д. Дорошенко, закон про національно-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціональні відносини, в «дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити,— з боку національних меншостей»⁹⁷...

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1918 р., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням». Усі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й «ніколи не були помічені в діяльності, спрямованій проти української державності», причому ця норма не поширювалася на тих, хто до 1 серпня 1917 р. мешкав за межами УНР і тільки під час війни прожив три роки на території республіки як військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить стислі терміни подання клопотань, пов’язаних з українським громадянством (від трьох до шести місяців із дня опублікування закону), а також дозволом на перебування в Україні для іноземців і тих, хто відмовився від українського громадянства (знов-таки від трьох до шести місяців)⁹⁸.

Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахівців-юристів. Так, «Киевская мисль» 9 квітня 1918 р. опублікувала звіт про підсумки його обговорення в Київському юридичному товаристві. Виступаючи перед колегами, професор Б. А. Кістяківський заявив:

«Якщо цей закон вийде, то я, як українець патріот, побоюсь, як би українська державність себе не скомпрометувала й не показала малокультурною. Цей закон порушує загальнокультурні принципи, іде врозріз з передовими завоюваннями права, робить крок назад, відкидаючи розвиток у XVIII століття. Він викидає Україну з сім’ї культурних народів».

76

Слід зазначити, що в засіданні брав участь міністр судових справ УНР С. Шелухін, який визнав, що закон «складений поспіхом, сповнений помилками, промахами й недоліками», і повідомив про створення спеціальної комісії для його перегляду (до її складу, до речі, ввійшов і проф. Кістяківський).

Дуже скоро з’явилися два (як кажуть сьогодні — альтернативні) проекти нового закону про громадянство. Перший був внесений від фракції сіоністів 20 квітня й передбачав практично нинішній «нульовий» варіант — громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України або на день опублікування цього закону постійно жили на її території". Інший проект, підготовлений комісією, про яку говорив міністр судових справ С. Шелухін, на розгляд Центральної Ради подало саме його відомство. Відповідно до ст.1 цього законопроекту під громадянством УНР розумілася «державноправова належність людини до Української держави, що утворює права і обов’язки громадянина». Стаття 4 визнавала громадянами УНР «всіх російських підданих, що перебували осело на Вкраїні до 19 липня 1914 року». Особи ж, «які оселилися після 19 липня 1914 року і проживали на території УНР до оголошення цього закону, коли хто з них схоче стати громадянином Республіки, повинні протягом двох тижнів з дня одержання закону подати заяву місцевому комісару», а він, у свою чергу, передає її Тимчасовій комісії з розгляду справ про українське громадянство¹⁰⁰. Таким чином, автори цього законопроекту, хоч і схилялися до «нульового» варіанта, все ж таки не взяли його на озброєння в повному обсязі. А Центральна Рада не встигла визначитись у цьому принциповому питанні.

Нарешті, з огляду на широкий суспільний резонанс, який викликають тепер ці проблеми, слід згадати й закон про державну символіку. Він мав цікаву передісторію, а аналогії із сьогоднішніми проблемами просто-таки впадають в око.

В листопаді 1917 р. з ініціативи Генерального секретарства освіти й під головуванням М. Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Як згадує Грушевський, нарада мала «чисто теоретичний характер» — ішлося про потребу конкурсу в цій справі (аналогічний конкурс відбувся восени 1991 р.). Серед варіантів гербів були традиційні. Грушевський звертає увагу на три основні символи: «гарно стилізований геральдичний знак неясного значення, щось вроді трезубця ще з часів Київської Русі», «пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII—XVIII вв.— лук або арбалет, самостріл», і, нарешті, «козак з мушкетом і шаблею» як герб козацького війська. Однак тоді вони не «пройшли», бо, на думку Грушевського, в умовах творення нового ладу, нових державних форм новим має бути й герб, щоб не виникло «підозріння в замислах відроджування старого».

Комісія розглянула ці нові проекти, які або брали за зразок символи США — золоті зірки за кількістю земель у складі України на синьому тлі, або фактично відтворювали герб Франції — «золота буква У (Україна) або У.Н.Р. (Українська Народна Республіка) на синьому тлі» (на французькому гербі зображені літери R.F.).

Сам Грушевський вважав, що гербом України міг би стати «як символ творчої мирної праці золотий плуг на синім тлі» (як на зразок він посилався на герб Ліберії). Навколо плуга голова Центральної Ради пропонував розмістити «знак старої Київської держави Володимира Великого», герби Галицько-Волинського князівства та Гетьманщини («козак з мушкетом»). Внизу, під плугом, мали бути розміщені герби Києва і Львова, а вгорі — голуб з оливковою гілкою (з печатки «Великого князівства Руського», яке намагався створити гетьман Виговський). Герб планувалося також обплести оливковою гілкою. Грушевський писав:

«А якби хотіли натомість поставити якихось щитоносців, то я рад би бачити символ трудящого народу — жінку з серпом і робітника з молотом. Взагалі хотів би я в атрибутах нашого герба бачити якнайбільше підчеркнений культурний, творчий, об’єднав* чий характер нашої нової республіки».

Однак більш злободенні проблеми відтіснили геральдичні пошуки на другий план, до того ж змінилася й позиція Грушевського, який вирішив повернутися в минуле:

«Українська Народна Республіка, ставши наново державою самостійною, незалежною, мусила вибрати собі й державний герб. Але що вона вже й була давніше самостійною державою і тільки

78

відновила своє державне буття, котрого позбавило її було московське насильство й лукавство, то найбільш натуральна річ для неї — звернутись до старих державних знаків чи гербів, які вживались нею до старих часів».

Отож 12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР, хоча деякі фахівці, зокрема видатний художник Г. Нарбут, палко обстоювали ідею «козака з мушкетом».

Паралельно досить мляво (після першої хвилі ентузіазму) продовжувалася робота над проектом Конституції УНР. Про це свідчать окремі факти, які подеколи трапляються на пожовклих сторінках старих газет. Так, 11 липня «Киевская мьісль» інформувала читачів про резолюцію Центральної Ради, в якій ставилося питання про скликання територіального з’їзду для затвердження «автономного статуту України», або, скажімо, «Народна воля» повідомила, що 12 листопада VII сесія Центральної Ради на своєму ранковому засіданні заслухала доповідь М. Грушевського про проект Конституції України. Згадує її й IV Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити Конституцію й закріпити в ній «свободу, порядок і добробут на тепер і на будучі часи».

Однак історія, як відомо, повернула все по-своєму, і Конституцію ухвалила Центральна Рада. За іронією долі, це сталося 29 квітня 1918 р., тобто в останній день її існування.

Перший же погляд на Конституцію переконує в тому, що вона позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражає те, що у вирі політичних пристрастей народився такий абсолютно нейтральний документ, де лише перша стаття «прив’язана» до тодішніх реалій:

«Відновивши своє державне право... Українська Народна Республіка , Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною».

Всі ж інші 82 статті Конституції, об’єднані в сім розділів (от їх назви: загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про часове припинення громадянських свобід), послідовно визначали соціально-політичну організацію українського суспільства. Так, відповідно до Конституції «верховним органом власти УНР являються всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти в УНР» (ст.23), вища виконавча влада належить «Раді Народних Міністрів» (ст.24), а «вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР» (ст.25); місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» (так, саме Радами!) й «Управами громад, волостей і земель», причому лише їм «належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки» (ст.26).

Одне з центральних місць у Конституції посідають права людини — їх перелік майже нічим не відрізняється від того, що тепер включено до нової Конституції сучасної України: свобода слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканність «домашнього вогнища», рівність усіх громадян незалежно від народження, віри, національності, майнового стану. Детально розроблено законотворчу процедуру. Хоча були проблеми, які лишилися поза правовим регулюванням.

Цікавий парадокс. Відповідно до своєї Конституції УНР мала б стати класичною парламентською республікою. Водночас деякі історики, найперше Д. Дорошенко, вказують на те, що у свій останній день Центральна Рада обрала також Президента УНР. Ним став М. Грушевський. Певною мірою це можна пояснити тим, що Центральна Рада приймала Конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись тимчасом на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього й був потрібен Президент, адже Центральна Рада, яка просто заговорила сама себе, виявилась абсолютно нездатною для оперативного (скористаймося з цього терміна) управління країною, і тому дедалі очевиднішою ставала нагальна необхідність кардинальної реформи всього державного механізму УНР. Проте і з цим Центральна Рада також запізнилась...

Останні дні й повчальні уроки. 17 грудня Центральна Рада отримала відомий ультиматум Раднаркому за підписами

80

В. Леніна та Л. Троцького. Звинувачення з боку Радянського уряду зводилися до того, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити через свою територію війська проти Каледіна. А за два дні на засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М. Грушевський заявив, що в Україну вже вступили війська Раднаркому.

Не варто з’ясовувати, хто зробив перший постріл, полишивши це, як дуже слушно зауважив учасник і жертва тих подій П. Христюк, «на суд майбутніх поколінь». Подивимося на конфлікт між Центральною Радою й Раднарко- мом із суто правової точки зору.

«Раніше,— писав Грушевський,— український народ мав діло з бюрократією й правительством, від котрого в якійсь мірі ще могло відмахнутись великоруське громадянство. Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського»¹⁰², тобто він оцінював дії більшовиків крізь призму відносин двох — говорячи сучасною мовою — суверенних держав. І цей основоположний принцип виразно проступає практично в усіх документах української сторони. Так, у відповіді на ультиматум (її підписали В. Винниченко й С. Петлюра) Раднаркому його звинувачено в грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою». 19 грудня Грушевський заявив, що «народні комісари» не мають права втручатися в українські справи, а в прийнятій того ж дня на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції (проти — 2, утрималося — теж 2) ультиматум визначався як «агресивний крок проти Української Центральної Ради». Нарешті, 20 грудня В. Винниченко і М. Порш у розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР і заява народних комісарів про повне невтручання в її внутрішні справи.

Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про «самовизначення націй аж до відділення» (як відомо, Ленін свого часу рішуче засудив позицію Тимчасового уряду щодо українських вимог, а Троцький навіть не заперечував проти участі УНР у переговорах з німецьким

81

блоком), ніколи не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права. Ось, скажімо, що з властивою йому «методологічною» прямотою й простотою писав з цього приводу Й. Сталін у листі до українців тилу й фронту 25 грудня 1917 р.:

«Звичайно, ворогам українського народу вигідно представити конфлікт з Щентральною] Радою як конфлікт російського і українського народів, оскільки при такому уявленні легше буде підбурити один проти одного робітників і селян споріднених народів на радість гнобителям цих народів. Та хіба важко зрозуміти свідомим робітникам і селянам, що те, що вигідно гнобителям народів, те шкодить народам. Конфлікт виник не між народами Росії й України, а між радою народних комісарів і генеральним секретаріатом ради»¹⁰³.

Після проголошення 25 грудня Української Радянської Республіки всі проблеми «зіткнення суверенітетів» відпали самі собою.

Одразу ж виникає закономірне питання: чому перед такою загрозою, а тим більше після сотень телеграм, які вітали Центральну Раду, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних і цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому ж усе-таки Центральна Рада не змогла нічого протиставиш більшовицькому наступу, а в творах Винни- ченка з’явилися такі сумні рядки: «Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть»¹⁰⁴.

Хоч як банально, але відповідь на це запитання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив Винниченко у своєму «Заповіті борцям», постали перед вибором:

«Де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії)? І так само думка поділилась: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, щоб піти назустріч вічним соціально- економічним прагненням його, щоб із гасла «Вільна Україна» зробити гасло «Вільна Україна без хлопа і пана», щоб з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Але друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона великою більшістю голосів висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська»¹⁰⁵.

82

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого члени української делегації підписали заклик до німецького народу з такими словами:

«У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі. Ми глибоко переконані в тім, що люблячий спокій і порядок німецький народ не останеться байдужим, кали він дізнається про нашу нужду. Німецьке військо, що стоїть з боку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти й своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вбирання ворога».

У ті дні Центральна Рада, точніше її кістяк, перебувала десь між Коростенем і Житомиром, але вже 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва. Центральна Рада повернулася, але якою ціною?..

Пояснюючи причину приходу в Україну німецької армії та її статус, М. Грушевський наголосив, що вона залишатиметься рівно стільки, скільки буде потрібно для визволення України, до того ж німецьким військам «наказано не грабувати, не кривдити українську людність, бо німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною і Німеччиною були щирі і дружні відносини, щоб українська людність дивилась до німців як на своїх приятелів». Такі ж надії й сподівання висловлювалися і в заяві тодішнього голови Ради народних міністрів В. Голубовича:

«Що ж до відношення німецької старшини і українського правительства, то це — відносини співробітництва, добрі, приязні відносини, без жодних непорозумінь. Німецьке військо, як дружнє, не вмішується у внутрішні хатні справи Української Народної Республіки. Німецька старшина не судить, не карає громадян нашої Республіки, а коли кого арештує, то тільки за напад на німецькі війська або за допомогу більшовикам. Що ж до реквізиції хліба, худоби й інших продуктів, то роблять це німецькі війська не для вивозу у Ншеччину, а для потреб походного військового часу, видаючи квитки, по яких буде платити українське правительство».

У житті, як на довгій ниві,— не так сталося, як гадалося. Центральні й місцеві органи УНР потонули в нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не «приятелями», а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження в Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів та шмецького судочинства.

83

Результати такої «дружби» показали себе дуже швидко. Винниченко писав:

«Будучи в гущі народу, я на свої очі бачив, що дала нашій нації «орієнтація на зовнішні сили». Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, як відрекались од самого Імені українця. Мені в лице казали робітники й селяни про мене найтяжчі лайки (не знавши, розуміється, що «отой проклятий буржуй Винниченко, отой німецький запроданець» був їхнім співрозмовником, товаришем у партизанській боротьбі проти німецької реакції). А ще болючіше, що наші маси всією душею стояли за нашого національного ворога, за такого самого ката нашої держави, як і руські білогвардійці, що їх пороли за більшовизм»¹⁰⁶.

Що ж стосується внутрішніх факторів, то найперше ми стикаємося з універсальною закономірністю, якою є одвічна прірва між задумом і його втіленням у зкиття, що вповні проявилося в спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Не можна, зазначав Грушевський, «улегшуючи завдання держави, спішити викидати за борт наші соціальні проблеми», бо «інакше нам загрожує небезпека по якімсь часі вдруге проробляти революцію соціальну, боротьбу з домашнім соціальним більшовизмом, ще важчу й кривавішу, і даремні будуть всі криваві і матеріальні жертви, які ми понесли в нинішній усобиці»¹⁰⁷. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом...

Таку ж фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм. Варто навести думку німецького публіциста Коліна Росса, який служив тоді у військовому відділенні міністерства закордонних справ у Берліні й у березні 1918 р. підготував для начальника відділу воєнних операцій Східного фронту звіт про ситуацію в Україні — звіт докладний і дуже невтішний для українських лідерів: «Повний хаос, у краю немає ніякої центральної влади, що мала би під собою якусь більш- менш точну територію»; населення, особливо робітники, підтримує більшовиків, незважаючи навіть на терор, «їхнє гасло «Бери: все твоє» занадто привабливе, щоби не мати за кожним разом нового спокусливого впливу на народні маси»¹⁰⁸.

Однак була ще одна причина, не менш, а то й більш поважна, аніж прорахунки в соціальній політиці чи неспроможність державного апарату, і криється вона в основоположній доктрині Центральної Ради.

84

Ще на початку «доби» Центральної Ради Грушевський запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством»¹⁰⁹. Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, стикнувшись із цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше.

Виходячи з пріоритету корінної нації, Грушевський писав:

«Українська демократія не має ніяких укритих намірів проти національних меншостей, в інтересах здорового розвитку краєвого життя вона і заінтересована належною охороною їх інтересів так само, як і української більшості. Але ясно, що авторитетного краєвого органу не можна утворити, не базуючи його на сій українській більшості: обминути його ані умалити його ролі не вдасться ніякими маневрами»¹¹⁰.

І тут одразу ж постає дуже делікатна й знов-таки злободенна проблема ставлення самих національних меншин до подібного варіанта державного будівництва, розв’язання якої Грушевський бачив так:

«Ті, що стануть при українцях рішучо, одверто і сміло в сей рішучий момент, сотворять на будуче міцний духовний, сердечний зв’язок між українським народом і собою. Ті, що будуть триматися оддалік або ворожо, не можуть, розуміється, претендувати на особливо теплі почуття і з української сторони»¹¹¹.

Однак життя набагато складніше за будь-які умоглядні схеми, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин, котрі змальовував Грушевський, як виявилося, не мали жодних шансів у тодішньому розколотому суспільстві. У фондах ЦДАВО України в Києві зберігається, наприклад, ціла справа з палкими привітаннями Центральній Раді й позитивними відгуками на її діяльність. Водночас можна навести не меншу кількість матеріалів, які переконливо свідчать про протилежне, причому інколи ці документи стосуються одного й того ж міста, повіту й навіть «трудового колективу». Певною мірою тодішню ситуацію допоможе збагнути наше власне сьогодення, нинішній стан нашого суспільства, яке знову стикається з проблемою узгодження пріоритетів українського національного відродження з інтересами розвитку «некорінного» населення. Тим більше, що як тоді, так і тепер «свято» революції поступово витіснили зневіра й соціальна апатія. На жаль, Грушевський та його

85

соратники не змогли знайти оптимального рішення, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю, і долю української державності.

¹ Грушевський М. Українська Центральна Рада та її Універсал. К., 1917. С. 3.

² Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. К., 1990. Ч. 1. С. 93.

³ Грушевський М. Цит. праця. С. 12.

⁴ Там же. С. 10.

⁵ Центральний державний архів вищих органів влади (ЦДАВО) України. Ф.1115, оп.1, спр.7. Арк. 1—6.

⁶ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 11. С. 145.

⁷ Яковлів А. Основи Конституції У.Н.Р. Париж, 1935. С. 15.

⁸ Вісті з Української Центральної Ради. 1917. № 20.

⁹ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. С. 133.

¹⁰ Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу на Україні (кінець 1917 р. — початок 1919 р). К„ 1993. С. 17; ЦДАВО України. Ф.1115, оп.1, спр.11. Арк. 95.

¹¹ Вісті з Української Центральної Ради. 1917. № 5.

¹² ЦДАВО України. Ф.1115, оп.1, спр.1. Арк. 6—7.

¹³ Вістник Генерального Секретаріату (ВГС). 1917. 1 груд.; ЦДАВО України. Ф.1115, оп.1, спр.6. Арк. 61,74.

¹⁴ Галенко О., Яневський Д. Перший Уряд демократичної України. К., 1992. С. 24—25.

¹⁵ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 3. С. 284.

¹⁶ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 11. С. 126.

¹⁷ Див.: Галенко О., Яневський Д. Цит. праця. С. 27—58.

¹⁸ ВГС. 1917. 11 січ.

¹⁹ 1917 год на Киевщине. К., 1928. С. 514.

²⁰ Вісті з Української Центральної Ради. 1917. № 22—23.

²¹ ВГС. 1917. 11 січ.

²² ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. 27—ЗО.

²³ ВГС. 1917. № 1.

²⁴ ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. ЗО, 46, 65.

²⁵ Там же. Арк. 157—162.

²⁶ Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991. С. 10.

²⁷ Там же. С. 11.

²⁸ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 1. С. 90.

²⁹ Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—1920: В 4 ч. Відень, 1921. Ч. 2. С. 63—64.

³⁰ Гриценко А.П. Цит. праця. С. 5.

³¹ Вістник Ради Народних Міністрів УНР. 1918. № 9.

³² Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 11. С. 115.

³³ Дорошенко Д. Історія України. 1917-—1920: У 2 ч. Ужгород, 1932.

Ч. 2. С. 7.

86

³⁴ Там же. Ч. 1. С. 20.

³⁵ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. 129, 135, 98—99, 105.

³⁶ Там же. Спр. 1. Арк. 185—187.

³⁷ Державний центр УНР в екзилі. Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993. С. 255.

³⁸ 1917 год на Киевщине. С. 445.

³⁹ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 9. С. 131.

⁴⁰ Там же. № 11. С. 128.

⁴¹ Христюк П. Цит. праця. Ч. 2. С. 92.

⁴² Дорошенко Д. Цит. праця. Ч. 1. С. 296.

⁴³ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. 40; спр. 2. Арк. 58—59; спр. ЗО. Арк. 145—152; спр. 31. Арк. 151.

⁴⁴ Грушевський М. На порозі нової України. С. 56.

⁴⁵ Народна воля. 1918. 13 березня.

⁴⁶ Вістник Ради Народних Міністрів УНР. 1917. № 31.

⁴⁷ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 2. С. 289.

⁴⁸ Христюк П. Цит. праця. Ч. 2. С. 115.

⁴⁹ Вєдєнєєв Д. З досвіду побудови дипломатичної служби України // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 31.

⁵⁰ ВГС. 1917. № 7.

⁵¹ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. 136—140.

⁵² Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 9. С. 133.

⁵³ Вісті з Української Центральної Ради. 1917. № 7.

⁵⁴ 1917 год на Киевщине. С.479.

⁵⁵ Там же. С. 166.

⁵⁶ Христюк П. Цит. праця. Ч. 1. С. 53.

⁵⁷ Киевская мьісль. 1917. 19 авг.

⁵⁸ Вістник Українського Генерального Військового Комітету. 1917. N° 18.

⁵⁹ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. 216.

⁶⁰ Дорошенко Д. Цит. праця. Ч. 1. С. 285.

⁶¹ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. 141.

⁶² Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. N° 10. С. 114.

⁶³ Див.: Сідак В., Сирота А. Так зароджувалися спецслужби // Військо України. 1994. № і. с. 36—40.

⁶⁴ Христюк П. Цит. праця. Ч. 2. С. 42.

⁶⁵ ЦЦАВО України. Ф. 1115, on. 1, спр. 1. Арк. 31.

⁶⁶ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 1. С. 52—53.

⁶⁷ ВГС. 1917. № 4.

⁶⁸ 1917 год на Киевщине. С. 283.

⁶⁹ Там же. С. 299.

⁷⁰ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 2. С. 51.

⁷¹ 1917 год на Киевщине. С. 404.

⁷² Вістник Ради Народних Міністрів УНР. 1918. № 11.

⁷³ ЦЦАВО України. Ф. 1115, on. 1, спр. 3. Арк. 90—94.

⁷⁴ Народна воля. 1918. 2 березня.

⁷⁵ ЦЦАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 6. Арк. 4, 14.

87

⁷⁶ Там же. Спр. 1. Арк. 70.

⁷⁷ 1917 год на Киевщине. С. 487.

⁷⁸ Цит. за: Державний центр УНР в екзилі. С. 281.

⁷⁹ ЦДАВО України. Ф. 1115, on. 1, спр. 1. Арк. 151, 176.

⁸⁰ Там же. Арк. 179.

⁸¹ Там же. Спр. 6. Арк. 40—42.

⁸² Народна рада. 1918. 21 березня.

⁸³ ЦДАВО України. Ф. 1115, on. 1, спр. 6. Арк. 151.

⁸⁴ Вістник Ради Народних Міністрів УНР. 1918. №17.

⁸⁵ ЦДАВО України. Ф. 1115, on. 1, спр. 6. Арк. 193, 196—197.

⁸⁶ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 9. С. 143.

⁸⁷ ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. З—5.

⁸⁸ Див.: Копиленко О., Копиленко М. З невідомих сторінок спадщини М. Грушевського І І Право України. 1996. №9.

⁸⁹ Вісті Головної Комісії по справах виборів до Установчих Зборів УНР. 1918. №19. С. З, 23.

⁹⁰ ВГС. 1917. № 4.

⁹¹ ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. 80—82; спр. 6. Арк. 199—200.

⁹² Грушевський М. На порозі нової України. С. 84.

⁹³ 1917 год на Киевщине. С. 300.

⁹⁴ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 2. С. 309—311.

⁹⁵ ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. 243—245.

⁹⁶ Гунчак Т. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і час. 1990. № 10. С. 62.

⁹⁷ Дорошенко Д. Цит. праця. Ч. 1. С. 270—271.

⁹⁸ Права национальньїх меньшинств и граждан УНР. К-, 1918. С. 5—7.

⁹⁹ ЦДАВО України. Ф.1115, on. 1, спр. 1. Арк. 76.

¹⁰⁰ Там же. Спр. 6. Арк. 211—212.

¹⁰¹ Грушевський М. На порозі нової України. С. 94—95.

¹⁰² Там же. С. 79.

¹⁰³ 1917 год на Киевщине. С. 455.

¹⁰⁴ Винниченко В. Цит. праця. Ч. 2. С. 260.

¹⁰⁵ Його ж. Заповіт борцям. К., 1991. С. 15.

¹⁰⁶ Там же. С. 17.

¹⁰⁷ Грушевський М. На порозі нової України. С. 52.

¹⁰⁸ Берестейський мир. 1918—1928: Спомини і матеріали. Львів; Київ, 1928. С. 289—302.

¹⁰⁹ Грушевський М. Вільна Україна. К., 1917. С. 12.

¹¹⁰ Його ж. Спомини // Київ. 1989. № 10. С. 133.

¹¹¹ Його ж. Вільна Україна. С. 12.