<<
>>

Домініон Нова Англія

На початку 70-х рр. XVII ст. колонії Нової Англії продовжували розширення своєї території через колоніальну експансію. Вони звільняли від індіанців землі до Алеганських гір. У 1671 р. массачу- сетська олігархія та адміністрація Нового Плімуту спільними зусиллями встановили договірні відносини з племенами Ліги ірокезів, вимагаючи від них союзу з англійцями проти французів.

Метою такого союзу з боку англійців було захоплення земель ірокезів після того, як вони допоможуть Англії захопити французьку Канаду. Найважливішим інструментом для підпорядкування індіанців стала нееквівалентна торгівля англійців з ними, яку регулювали спеціальні закони, що їх приймали колоніальні представницькі органи [48, p. 179-186]. Навіть пуританська церква освячувала грабунок індіанців, перетворюючись на адміністративну структуру. Місіонери-про- тестанти охрестили чотири тисячі індіанців [47, vol. 2, p. 908-909]. Акт навернення до християнства був формальним, проте це допомогло поставити під контроль колоній Нової Англії чотирнадцять громад хрещених тубільців, котрі допомагали англійцям підпорядковувати ще незалежні племена [399, p. 186-188].

За рахунок відчуження індіанських земель упродовж 60-70-х рр. XVII ст. значно поширилася територія Массачусетсу, Коннектикуту (ця колонія оформилася 1682 р.), Нового Плімуту та Род-Айленду [47, vol. 1, p. 135-136]. Це посилило незалежність колоній Нової Англії у справах самоврядування і викликало невдоволення метрополії самостійністю урядовців колоній. Король Карл II викликав представників адміністрацій Плімуту й Массачусетсу до Лондона, де їм було наказано в подальшому укладати угоди про «купівлю» земель індіанців лише за наявності формальної згоди англійського уряду та ще й у присутності спеціальних комісарів короля. Колонії Нової Англії вельми вільно виконували королівську волю. Тому їхня «індіанська» політика призвела до війни проти англійських колоністів військового союзу алгонкінських племен під керівництвом Метако- ма, яка почалася у липні 1675 р. [390, p. 156].

З дев’яноста селищ Нової Англії індіанці знищили двадцять одне. Це змусило об’єднати спільні зусилля колоніальних асамблей та ад- міністрацій Массачусетсу, Нового Плімуту та Коннектикуту щодо придушення повсталих племен. 9 вересня 1675 р. представники зазначених колоній зібралися у Бостоні і доручили організацію військових дій проти аборигенів координаційній раді трьох губернаторів - плімутського (Дж. Вінслоу), массачусетського (Д. Леверетта) та коннектикутського (Д. Пінчона). 3 листопада відбулося засідання Генерального суду Массачусетсу, на якому вперше в історії англійської колонізації Північної Америки було прийнято рішення про звільнення підданих британського короля від кримінального переслідування за цілковите знищення індіанців, незалежно від статі й віку жертви [353, p. 59-60]. На підставі рішення суду колонія Массачусетс зобов’язалася сплачувати колоністам «премії за знищення дикунів, як за вбивство вовків» [90, vol. 2, doc. No. 10, p. 10-12]. Адміністрація колонії також обіцяла карателям, що «земля й усі цінності, здобуті на війні з індіанцями, або те, що ще буде здобуто, стануть винагородою солдатам» [30, p. 28]. Премії за скальпи індіанців, убитих англійськими ополченцями, були підвищені в травні наступного року.

Повстання було придушене, а залишки індіанських племен уперше в історії США були загнані до резервацій, які з усіх боків оточували селища колонізаторів [83, p. 174-179].

Розгром повстання Метакома був використаний і для винищення індіанських «союзників» колонізаторів. Так, 1677 р. ватажок племені мохеганів, які ворогували з повсталими племенами, був змушений підписати з представниками Коннектикуту угоду, зміст якої показує, що його родичі переходили під протекторат колонії і відправлялися до резервації. В угоді було указано: «Я передаю всі мої землі під юрисдикцію цієї колонії, і зазначені землі будуть розподілені з відома губернатора або його представників між колоністами. Я ж, зі свого боку, повинен отримати грошову компенсацію, про розміри якої ще належить домовитися» [388, p. 77].

Договір порушував формально-юридичну сторону відносин племен аборигенів, що вважалися, за нормами англійського права, «незалежними націями», і колоністів, котрі мали укладати угоди про купівлю-продаж індіанської землі лише з дозволу представників короля. Більше того, у ролі договірної сторони виступив ватажок Ункас, який не мав повноважень мохеганів на одноосібне представництво їхніх інтересів перед адміністрацією Коннектикуту. Проте королівська комісія, яка вивчала наслідки повстання Ме- такома, заплющила очі на порушення конституції метрополії, на підставі якої аборигенів визнавали «природними підданими короля», які мали суверенне право особисто вирішувати питання про подальший територіальний розвиток колоній за рахунок відчуження земель індіанців. Комісари виходили з того, що переможців, які поширили межі Британської імперії, не судять [363, р. 93].

Розширення території Нової Англії потребувало постійного вирішення важливого питання про засади державного регулювання земельних відносин у нових умовах. Практично всі колоністи Массачусетсу, Коннектикуту та Нового Плімуту на хвилі ейфорії, викликаної перемогою над аборигенами, прагнули економічної самостійності, відміни нових обмежувальних заходів, що вводилися метрополією у сфері земельних відносин, бойкоту Навігаційних актів та інших законів метрополії, які протидіяли вільному капіталістичному розвитку колоній.

Найзухваліше порушували королівські закони массачусетці. Вдаючись до процесуальних прийомів англійського права, вони використали їх так, що послабили контроль уряду метрополії над цією колонією. Чотири п’ятих судових рішень у цивільно-правовій сфері массачусетські суди виносили за «позовами у справі». Однак, якщо англійські юристи вважали процесуальну форму суто специфічним чинником, придатним для ведення цілком певних справ, американські правники, які не успадкували ані переваг, ані забобонів добротної англійської професійної школи, користувалися цією зброєю в будь-якій ситуації. Юристи Нової Англії користувалися напівзрозумілою для них термінологією англійського права, але вкладали в неї свій здоровий глузд. Кращим самозахистом і захистом своїх законів від посягань метрополії керівники адміністрацій колоній Нової Англії вважали посилання на те, як тісно примикають встановлені ними правові норми до законів метрополії.

Генеральні асамблеї Массачусетсу та Коннектикуту в будь-якому разі підкреслювали очевидний збіг новоанглійських і британських законів. Якщо ж емісари англійського короля заганяли їх у кут, указуючи на зневагу британської конституції, вони продовжували стверджувати, що очевидні відступи від норм англійського права, в свою чергу, беруть початок в англійських законах. Класичним зразком такого роду розв’язання правової колізії вони вважали ситуацію в містах Англії, згідно з якою «в місті Лондоні та інших корпораціях діють різноманітні норми та підзаконні акти, які відрізняються від загальних і статутних законів країни» [540, p. 27].

Свавілля массачусетських законодавців зрештою змусило короля Карла II розпустити законодавчі збори колонії і передати владні повноваження у виключне ведення губернатора Массачусетсу і членів Ради. Останні призначалися особисто королем з числа колоніальної аристократії. Між тим сходження на королівський трон Якова II супроводжувалося ще більшим посиленням контролю метрополії за справами колоній аж до дріб’язкової регламентації всіх управлінських процедур. Так,

1688 р. Яків II централізував управління колоніями і створив домініон Нова Англія, до складу якого увійшла також і колонія Нью-Йорк. Тоді ж губернатор Нью-Йорка Е. Ендрос перебрався до Бостона й очолив всю систему управління північними та центральними колоніями. Його прерогативи у сфері управління, законотворчості й керівництва збройними силами домініону набули практично необмеженого характеру.

Дії Ендроса вели до загострення соціального і релігійного розбрату в середовищі колоністів. Він скасував практично всі колишні рішення власників колоній Нової Англії про розподіл земель, захоплених у тубільців, чим викликав незадоволення маси фермерів [370, p. 283; 542, p. 37]. Губернатор домініону доповідав у метрополію, що незасвоєні землі можуть стати власністю тільки колоніальної аристократії - вірної опори британського короля в Америці. До її числа належали губернатор, а також родини Мейсонів, Джордже- сів, Рендолфів і Дендлі. Утім створити на території Нової Англії ма- норальне господарство лорди не прагнули. Вони віддали перевагу під час продажу привласнених земель фермерам дрібними дільницями, однак за завищеними цінами. Збагачування лордів-власни- ків викликало несамовитий опір їх діям основної маси населення колоній, що бажала вільного доступу до землі. Особливу ненависть колоністів до лордів спричиняли спроби останніх відновити в Новій Англії феодальні повинності, яких давно вже не існувало в метрополії [482, vol. 1, p. 125].

Фермери, які становили основний кістяк населення Нової Англії, вели господарство напівнатурального й натурального характеру. Пуританська родина завжди була стрижнем сільськогосподарського виробництва і ремісництва та фундаментом правлячої пуританської церкви. Основним засобом організації праці стала саме сім’я, в якій роль сервентів виконували неодружені сини. Тому чотири п’ятих пуританських родин у сільській окрузі Нової Англії взагалі не використовували працю сервентів. Нова Англія того часу демонструвала нерозчленовану єдність села і міста, за якої місто тільки починало займати своє місце в економічній структурі британських колоній, відігравши роль центру ринкового господарства, яке формувалося тоді надто поволі і непослідовно.

Господарство в сільських районах спиралося на пуританську родину дрібних фермерів, яка віддзеркалювала структуру типової англійської сільської родини того часу. Економічний статус землевласників Нової Англії здебільшого був пов’язаний з віком. Молоді люди інколи впродовж двадцяти років могли працювати в наймах або бути орендарями у своїх батьків, перш ніж стати фригольдерами у віці сорока років, утім набуття юридичного статусу фригольдера ставало дедалі проблематичнішим, оскільки можновладці Нової Англії посилили тиск на права дрібних хліборобів [197, c. 41].

Між тим у житті Британської колоніальної імперії розвивалися дві антагоністичні тенденції - прагнення колоністів позбутися обтяжливої та дріб’язкової опіки метрополії і дій королівського уряду, котрий насаджував у Америці напівфеодальні економічні відносини та політичні інститути. Напередодні свого падіння режим Стюартів зумів вибити ґрунт з-під ніг пуританської олігархії, перетворивши Нову Англію на своє володіння. Це посилило агресивність буржуазних власників у пуританському середовищі, оскільки вони були змушені відстоювати своє економічне й політичне панування в суспільстві, що вже пішло капіталістичним шляхом.

Господарську діяльність у містах прагнула монополізувати торгова еліта, однак прибутки великих торгівців поступалися прибуткам лордів-власників, які панували в економіці Нової Англії. Сільський світ змінювався надто поволі, утім морські порти, що обслуговували інтенсивну торгівлю, китобійний і рибний промисли, перетворилися на великі міста, соціокультурне середовище яких уже не мало нічого спільного із зашкарублим пуританським традиціоналізмом. Більшу частину населення міст становили ремісники та особи, які не мали власності і тому змушені були знаходити засоби до існування через роботу в наймах. Юридичний статус білих пролетарів у нових умовах наближався до статусу негрів-рабів, яких у колоніях Нової Англії було близько трьох тисяч. Політичне й економічне панування земельної аристократії погіршувало умови життя міських низів не менше, ніж тиск лордів на права фермерів. Наслідки такої ситуації можна було б заздалегідь передбачити, однак лорди не могли пересилити себе і врахувати інтереси низів колоніального суспільства. Тому, отримавши звістки про Славетну революцію, фермери і міські незаможники виступили спільно на боротьбу проти земельної олігархії.

Навесні 1689 р. аграрна, торгова, податкова і релігійна політика колоніальної аристократії, котра контролювала структури влади, вступила в суперечність з інтересами всіх інших верств населення Нової Англії. Це викликало широкий соціальний рух низів. Започаткували його виступи бостонців - ремісників, торгівців і білих пролетарів, до яких приєдналися навколишні фермери. Будинок королівської адміністрації було оточено величезним натовпом, і повстанці заарештували Ендроса та його чиновників, ув’язнивши їх у фортецю. Бунтівні колоністи не могли не розуміти, що їхній виступ є заколотом проти правопорядку, закріпленого законами метрополії. Внаслідок цього лідери повстанців негайно спрямували до Лондона новим монархам-співправителям Вільгельму Оранському та його дружині Марії повідомлення про свої дії, в якому пояснили причини арешту представників колишньої адміністрації, що вірно служили Стюартам, посиланнями на приписи традиційного англійського права. Повстанці були переконані в тому, що колоніальна адміністрація знехтувала всі закони метрополії, прагнучи відібрати в них «землі, що давали харчі, та інші засоби, необхідні для існування» [90, vol. 4, doc. № 3, p. 9-11, 43-44, 56-57].

Колоністи Нової Англії ще більше впевнилися у своїй правоті, дізнавшись про прийняття парламентом метрополії «Білля про права», яким гарантувався захист їхнього життя і власності від протизаконних посягань адміністрації. Прагнучи зміцнитися на троні, Вільгельм і Марія Оранські відмовилися від думки про кримінальне переслідування бунтівників і видали королівську хартію 1691 р., яка визнавала існування в Новій Англії земельної власності без обтяження власників феодальними повинностями та скасовувала кричущі обмеження підприємницької діяльності [250, c. 38]. Це королівське рішення дало змогу массачусетській верхівці відносно безболісно припинити бунти черні.

Відновлення порядку, що відповідав інтересам можновладців Нової Англії, супроводжувалося подальшим розвитком буржуазних відносин. Однак це вимагало витіснення пуританської теократії зі сфери управління колоніями. Здавати свої позиції без опору теократія не могла. Тому всередині пуританського релігійного середовища посилилася боротьба щодо подальшого розвитку політичних, соціальних, правових і релігійних інститутів, що орієнтувалися на економіку буржуазного типу, яка швидко формувалася. Відбитком цієї боротьби стали ганебні судові процеси над невинними людьми, обвинуваченими в сатанізмі та зневазі до догматів віри. Ці процеси набули форми позасудових процесів, характерних для британського Середньовіччя. Особливо несумісними з нормами «цивілізованого» (інакше кажучи, буржуазного) правосуддя стали сейлемські процеси «відьом» у 1692-1693 рр. Судові вироки наказували відправляти нещасних жінок, які перебували у психічному розладі, на вогнище, подібно до того, як це робили послідовники інквізитора Фоми Торквемади в Іспанії. Насильство над невинними людьми було тим більше ганебним для історії буржуазного правопорядку і правосуддя колоніальних США, що його здійснювали фанатичні пуританські проповідники, які розглядали себе захисниками християнської моралі [216, c. 36; 252, c. 9-10].

Між тим життя брало своє, і вірність усталеній теологічній концепції в міру розвитку буржуазних відносин поступалася в Новій Англії, як писав Д. Котон, «ворожим, небратським, нехристи- янським чварам між братами нашими по вірі і співвітчизниками з питань церковного управління». Догматизм пуританської теократії заважав массачусетській буржуазії отримувати зиск з підприємництва, і вона поступово відстороняла вузьколобих фанатиків від важелів публічної влади. Проте рядові массачусетці не допускалися до обговорення чвар правлячих кіл. Навпаки, 1680 р. у Бостоні на зборах пуританської верхівки було проголошено, що теократичний режим відповідає інтересам всіх массачусетців, оскільки базується на заповідях Христа [216, c. 36-37; 328, p. 39].

Після того порушники традиції вирушали на вогнище, як сей- лемські «відьми», або нещадно були повішені. Одноосібно вирішивши питання про їх покарання, священики втрутилися в галузь правосуддя. Вони вимагали ухвалення вироків посиланням на заповіді Христові і змушували засуджених закликати колоністів дотримуватися цих заповідей. Про це свідчить книга К. Мезера «Чудотворне провидіння сіонського Спасителя в Новій Англії», що містить розділ «Історія злочинців, засуджених у Новій Англії до смертної кари за свої тяжкі злочини; з додатком деяких з їхніх передсмертних промов» [126, p. 173-174; 406, p. 6-8; 419, p. 69-70]. З нього випливає, що світське правосуддя відсторонилося від проблем, пов’язаних із порушенням інтересів церкви, і віддало (в цьому разі) судовий процес на відкуп церковникам.

Коли 1686 р. в Бостоні стратили Дж. Моргана, проповідники викрили гріхи колоністів, після чого вбивця відіграв свою роль в обряді, виголошуючи промову, вочевидь завчену ним зі слів проповідників: «Я молю Бога, щоб стати застереженням вам усім і про те, щоб я був останнім, хто так іде з життя... О, якби я міг ступити на шлях добра в цю коротку мить, доки я не залишив цей світ і не пішов у небуття! О, збагніть мої слова зараз, коли з життя йду я! Так настановить вас доля моя, і моліте Бога, аби захистив вас від гріха, що призвів до моєї загибелі» [197, p. 24-27]. Милосердна фік- ція «церковного вибачення» стирала літеру закону без залишку, однак і десятиріччями пізніше біблійна ортодоксія відігравала свою роль у розвитку правосуддя.

3.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Домініон Нова Англія:

  1. 10.3. Утворення станово-представницької монархії в Англії
  2. Раиса Алиевна Камалитдинова Развитие доктрины невозможности исполнения обязательств в различных правовых системах
  3. ИОАНН СОЛСБЕРИЙСКИЙ — ОСНОВАТЕЛЬ ЗАПАДНОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ НАУКИ
  4. 12.2.2. Юридична діяльність в країнах англо-американської правової сім'ї
  5. 1.2. Еволюція національного законодавства про надання послуг у сфері освіти в контексті європейського вибору
  6. Французька революція та її вплив на становлення держави нового типу
  7. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім’ї
  8. Джерела кримінального права країн англо-американської правової сім’ї
  9. Новий Плімут
  10. Правова організація плантаційного рабства в «Старому домініоні» - колонії Віргінія
  11. Домініон Нова Англія
  12. Середньоатлантичний регіон
  13. Правове становище рабів у домініоні Нова Англія
  14. Нова Англія
  15. Правове підґрунтя для збереження тимчасового рабства в колоніях Нової Англії напередодні війни за незалежність
  16. ВИСНОВКИ
  17. § 1. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
  18. Про затвердження статуту Національної акціонерної компанії "Надра України”
  19. Глава 2 ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -