Нова Англія

На початку XVIII ст. колонії Нової Англії здійснили помітний «стрибок» на шляху будівництва нових капіталістичних відносин, випередивши в галузі економіки не тільки рабовласницький Південь, а й дуже розвинені колонії середньоатлантичного регіону.

Наймолодші представники пуританських родин, яким не завжди надавалася можливість одружитися і завести власне господарство, часто-густо віддавали перевагу скватерству й ішли з пуританських колоній до верхів’я ріки Огайо. Їхнє нехтування догмами пуританізму руйнувало звичне для пуритан перших трьох генерацій уявлення про необхідність підтримувати «харизматичну» єдність поселень з метою спільного будівництва так званого «Нового Ізраїлю». До того ж пуританська теократія втратила важелі управління колоніями, оскільки британська Корона разом з Палатою громад парламенту вирішила перевести їх під повну юрисдикцію монархії.

Здавати свої позиції без бою теократія Нової Англії не могла, і тому 1705 р. бостонські священики спробували відродити свій контроль за життям суспільства, висунувши політичний план, відомий під назвою «Шістнадцять пропозицій». Їхня ідея щодо організації церковного життя була простою - всі церкви колонії Массачусетс мусили перейти під контроль асоціації священиків-теокра- тів. Зважаючи на особливості влади в колонії, можна було чекати на активне втручання священиків у роботу її Асамблеї й у процес управління нею.

Результатом руху стало введення відносної релігійної свободи в колонії, що підірвало основи колишнього порядку, який базувався на вирішальній ролі «стовпів» пуританізму. Відповідь на «Шістнадцять пропозицій» була дана Вайзом 1710 р. у книзі «Церковна сварка», головною метою якої стала пропозиція про повну автономію релігійних організацій колонії. Ця думка була розвинена в богословській праці «Захист системи управління церквами Нової Англії», де Вайз наголошував на необхідності політичного захисту релігійної незалежності, що загалом відповідало інтересам впливових підприємців, які вважали недоцільним подальше існування теократичного режиму [463, с. 122-124].

Ідеї Вайза стали основою так званого релігійного пробудження, що ідеологічно та інституційно закріпило церковну автономію в американських колоніях Англії, хоча й не поставило під сумнів величезну роль релігії в житті суспільства і держави. Ішлося лише про те, що маси колоністів Нової Англії стали виступати за індивідуальне «спілкування з Богом», відмовляючи ортодоксам у праві тримати своїх одновірців під контролем церковної влади, яка раніше перебувала в невід’ємній єдності з адміністративною владою.

Буржуазний індивідуалізм дедалі більше утверджувався в середовищі підприємців колоній Нової Англії, сприяючи зміцненню світського характеру публічної влади в Массачусетсі, Нью-Гемп- ширі та Коннектикуті. У зв’язку з цим зауважимо, що цілком правильною є думка відомого американського історика-ліберала А. М. Шлезінгера щодо наслідків релігійного пробудження в колоніях Англії. У монографії «Цикли американської історії» він підкреслив, що до початку війни за незалежність Сполучених Штатів «релігійний запал кальвінізму згас» і «пекло виродилося в лайку, ідею первородного гріха, від якої ще не відмовилися і яку стали розуміти, як і все інше, у світському сенсі» [315, с.

Сільський світ у Новій Англії ще переважав за кількістю населення і змінювався повільно. Переважна більшість населення регіону (понад 90%) була зайнята хліборобством, однак значення аграрного питання там визначалося не стільки чисельністю фермерів, скільки тим, що в середині XVIII ст. знов назрівав конфлікт між великими землевласниками та дрібними фермерами, які потребували землі. Цей конфлікт ставав однією з найважливіших об’єктивних передумов війни за незалежність США [308, с. 147].

Між тим пуританські способи ведення сільського господарства були передані наступним поколінням. Наявність вільних земель Нової Англії поставила її фермерів у сприятливіше становище порівняно із землеробами колоній середньої Атлантики [86, р. 334339]. Так, власникам Пенсільванії та Нью-Джерсі вдалося зберегти первісні хартії до війни за визволення. Навіть перехід цих колоній під юрисдикцію британської Корони не підірвав економічної і політичної могутності лордів-власників, які зберегли феодальні домени [253, с. 16]. Утім Нова Англія відрізнялася відсутністю великих лендлордів і наявністю значної кількості дрібних та середніх підприємців.

Наявність у Нью-Гемпширі власника до війни за незалежність не призвела до відродження на її ґрунті віджилих у метрополії і найрозвиненіших американських колоніях феодальних відносин. У цій колонії досить розвиненим було скватерство. Зупинити втечу колоністів на землі індіанців адміністрація колонії не змогла аж до революції. Що ж стосується Массачусетсу, Коннектикуту та Род-Айленду, там скватерство розпочалося у передреволюційний період, однак з іншої причини. На той час третина дорослих чоловіків цих колоній були безземельними робітниками, які працювали в господарствах своїх батьків.

Адміністрації Массачусетсу та Нью-Гемпширу вимушені були миритися зі скороченням найманих працівників, спричиненим скватерством, оскільки саме вони освоювали цілинні землі, які можна було прибрати до рук багатих підприємців. Враховуючи інтереси цих осіб, массачусетські агенти у справах індіанських племен уклали в 1720 р. договір з алгонкінами, обіцяючи підтримувати з ними мир і не претендувати на жалюгідні залишки їхніх земель, «доки існують зірки, сонце й місяць» [47, vol. 1, р. 355]. Гарантом договору був Генеральний суд Массачусетсу, члени якого (великі землевласники) виявили зацікавленість у вигнанні аборигенів з родових земель, тому адміністрація колонії встановила високі премії за скальпи індіанців, що їх одержували скватери [105, р. 67-68; 374, р. 6]. Результатом «індіанської політики» Нової Англії стало повне знищення цілого ряду алгонкінських племен, що колись панували в цьому регіоні [346, vol. 1, p. 162; 376, p. 165-166]. За рахунок колоніальної експансії розширилася територія Нової Англії, що потребувало створення нових графств і формування в них відповідних адміністративних структур.

Швидкий розвиток економіки на північному сході нинішньої території США в першій половині XVIII ст. різко змінював зовнішній вигляд міст. Помітнішим ставало промислове виробництво в колоніях. Найменш розвинена економічно колонія регіону Нью-Гемпшир була започаткована як величезний табір лісорубів, які заготовляли ліс для будівництва кораблів, необхідних метрополії. Там виникли органи місцевого самоврядування, які наслідували традиції Нової Англії. Однак півстоліттям пізніше Нью-Гемпшир став центром мануфактурної промисловості. За рахунок виробництва в Новій Англії значної кількості чавуну регіон став одним із найбільших виробників металу в світі [376, p. 86-88].

Три чверті всіх кораблів торгового флоту британських колоній в Америці були приписані до портів Нової Англії.

Особливе становище в містах Нової Англії займала купецька еліта, яка концентрувала нерухому власність і значні капітали. Напередодні війни за незалежність найбагатші торгівці, які становили лише 1% населення Массачусетсу, контролювали 27% усього майна колонії. У їхніх будинках використовувалася навіть праця негрів-рабів. «Чорне» рабство підкреслювало високий соціальний статус власників негрів [216, c. 38], які зосередили в своїх руках як членство в Асамблеї колонії, так і чиновницькі посади.

Між тим соціальне напруження в містах Нової Англії з початку XVIII ст. призвело до зростання політичної активності населення, й велику роль став відігравати такий чинник, як міські мітинги. Із формально-юридичної точки зору йшлося про розвиток інститутів самоврядування, до діяльності яких були б причетні тією чи іншою мірою всі вільні громадяни чоловічої статі. Хоча законодавство колоній Массачусетс, Коннектикут і Род-Айленд тоді пе- редбачало право голосу тільки для заможних осіб - власників землі або іншої нерухомої власності, які обкладалися досить великими податками, теоретично норми виборчого права поширювались і на тих, хто їх не мав.

Утім широка участь громадян Нової Англії в справах управління суспільством через обговорення питань на міських мітингах мала примарний характер. Беручи участь у мітингах, городяни Бостона або Провіденса часто чули про свої невід’ємні громадянські права, проте вони були прямо пов’язані з майновим становищем осіб [348, р. 122-123; 434, р. 301-302]. Тому лише чверть дорослих білих чоловіків Нової Англії набули право брати участь у міських мітингах, а право бути обраними до місцевих органів влади поширювалося лише на кожного десятого потенційного виборця. Політичні порядки в Новій Англії поєднували елементи представництва з ієрархією, що означало відсутність демократії в сучасному її розумінні [308, с. 35-36].

Сенс широкого притягнення городян різного майнового стану до міських мітингів полягав у тому, щоб спрямувати настрій більшості в потрібне русло і змусити її підтримувати існуючий суспільний лад. Ці мітинги були реальним інструментом для підтримання соціальної рівноваги в суспільстві як умови захисту прав власності. Буржуазний правопорядок у Новій Англії не мав нічого спільного з прямою і представницькою демократією для широких верств населення, оскільки там існували дуже високі вимоги до майнового становища потенційного виборця. Голота не допускалася до політичних рішень. Жодної юридичної гарантії для реалізації участі громадян у суспільних справах не існувало. Діяв найпростіший принцип - усі, хто був потрібний для прийняття спільних рішень, брали участь у цьому процесі, а особи, які заважали можновладцям, виключалися з нього.

Між пануючою на мітингах політичною верхівкою колоній і основною масою їх учасників існували дуже глибокі суперечності. Проте в більшості випадків це не призводило до гострих соціальних конфліктів, оскільки представники нижчих верств населення не були політично зорганізовані для боротьби за свої права [308, с. 36-38]. Більше того, нижчі верстви суспільства не усвідомлюва- ли суті своїх власних економічних, політичних і соціальних інтересів, що сприяло інтересам верхівки влади колоній Нової Англії, яка нав’язувала низам свої погляди на розвиток суспільства, тому колоніальні низи неодноразово підтримували рішення представницького органу Массачусетсу. Дія у Нью-Йорку першого міжко- лоніального конгресу (3 жовтня 1765 р.), що був скликаний саме массачусетцями, надихнула Асамблею колонії на боротьбу за її автономію.

На конгресі обговорювалося питання про ставлення всіх колоніальних представницьких органів до прийнятого в Лондоні парламентського акта про гербовий збір [471, р. 39]. Його опублікували в колоніях 22 березня 1765 р. з метою збору з населення нових податків у розмірі понад шістдесят тисяч фунтів стерлінгів на рік. Гроші було призначено для часткового покриття видатків на утримання британської армії і флоту в Америці. Відповідно до акта оподаткуванню підлягали юридичні документи й уся друкована продукція колоній аж до гральних карт. Закон набирав чинності 1 листопада того ж року. Британськими агентами і збирачами цього податку були призначені жителі колоній, однак місцеві суди присяжних були відсторонені від розгляду справ про порушення закону про оподаткування. Проведення цивільних судових процесів проти тих колоністів, які не могли платити податки, було покладено на британські суди віце-адміралтейства, але масовий протест американців змусив англійський парламент врешті-решт скасувати цей закон. Уряд метрополії налякали спільні дії колоніальних органів влади щодо мітингів протесту, під час яких виявилося лідерство Нової Англії в розвитку антибританської боротьби колоністів, які відчули себе американцями [138, c. 23].

В основі пропозицій Асамблеї Массачусетсу, що їх було спрямовано іншим колоніальним представницьким органам, лежала резолюція міського мітингу Бостона про засудження британської колоніальної політики щодо Америки. Цей документ містив конкретні обвинувачення на адресу британського уряду, що ігнорував прохання американських колоністів виділити місця в англійській Палаті громад для їх депутатів. Між тим колоністи мали право на представництво в парламенті метрополії. Політичні лідери американців обґрунтовували це право тим, що колоністи були підданими британської Корони і платниками податків. Ось чому, на їхню думку, американці були здатні вирішувати державні проблеми Британської імперії нарівні з жителями Англії.

У резолюції учасників бостонського міського мітингу вказувалося, що загальна політика метрополії стосовно колоній «завдає удару по нашому привілею бути британцями, від якого ми ніколи не відмовлялися і яким користуємося нарівні з нашими співвітчизниками - жителями британських островів. Якщо нас обкладають податками, хай би в якій формі це робилося, а ми водночас не маємо законних представників у тому органі, який приймає з цього приводу рішення, то нас ставлять у становище таких вільних громадян, що їх збираються поставити в жалюгідний стан рабів-дан- ників» [308, c. 61-62].

Пропозиції колоніальних політичних лідерів були підтримані колоніальним середовищем, оскільки вони висунули гасло про неможливість оподаткування за відсутності представників колоній у парламенті Британії, яке вперше було сформульоване в 1698 р. у Род-Айленді. Тоді урядовці Вільгельма Оранського так повідомляли монарха про рішення членів Асамблеї Род-Айленду: «Закони Англії не можуть мати для них силу та обмежувати їх без їхньої згоди, оскільки, як вони неправдиво стверджують, у них немає представників, надісланих ними в парламент Англії» [325, p. 27].

Як відомо, Семирічна війна, що завершилася переходом Канади до складу Британської колоніальної імперії, різко збільшила дефіцит державного бюджету Англії [312, с. 3]. Неймовірний державний борг Британської імперії сто тридцять мільйонів фунтів стерлінгів [514, p. 82] змушував її уряд і парламент шукати вихід із критичної ситуації. Згодом вони вжили низку заходів щодо перекладення цього боргу на американських колоністів.

Ланцюг зловживань метрополії, що розоряла колоністів, був дуже дошкульний. Після указу про заборону колоністам селитися за Аппалачами на території індіанської резервації (1763) Георг III видав новий указ про поліпшення організації митної служби колоній [46, vol. ІХ, p. 637-639]. На неї було покладено боротьбу проти контрабандистів. Серед правопорушників, які здійснювали протизаконне переміщення товарів через митний кордон колоній, було багато жителів колоніальних міст-портів Нової Англії, котрі існували за рахунок незаконної торгівлі, що спричиняла великі збитки скарбниці. Тому король вимагав від американських судів застосування розроблених у Лондоні «указів про сприяння урядовцям», на підставі яких митники могли б потрапляти до будинку будь-якого колоніста й робити обшук з метою вилучення контрабандних товарів. Це порушувало право власності колоністів і ображало їхню людську гідність.

Указ уряду лорда Гренвіла про заборону грошової емісії в усіх колоніях був прийнятий у 1764 р. Його реалізація підірвала економічний розвиток колоній з огляду на різке скорочення наявної маси паперових доларів [46, vol. ІХ, p. 649-650]. Слідом за цим з’явився «цукровий акт», реалізація якого мала б забезпечити фінансування підрозділів англійської армії, розміщених у колоніях [46, vol. ІХ, p. 644-648], а згодом і акт про гербовий збір. І нарешті, за пропозицією Ч. Таунсенда, міністра фінансів Англії, в 1767 р. британський парламент схвалив кілька актів, що були названі іменем їх автора. Суть актів полягала в розв’язанні проблем метрополії за рахунок збільшення прямих податків з населення північноамериканських колоній, і передусім - Нової Англії. Нарешті з метою зміцнення апарату колоніального управління був виданий акт про створення Вищого митного управління з центром у Бостоні, який був лідером усіх промислових і портових центрів колоній.

Саме в Бостоні ще в 1743 р. губернатор Массачусетсу В. Ши- рлі склав відому доповідь «Про розвиток контрабандної торгівлі», яка призначалася до розгляду королем Англії та парламентом. У ній всебічно характеризувалися наслідки зростання нелегальної торгівлі колоністів з володіннями інших європейських держав, що існували в Америці, для самої Англії. Ширлі писав: «Я навмисне ставлю це питання на перше місце, бо нелегальна торгівля, яка квітне в цій і сусідніх провінціях, особливо впродовж останнього року, має такі наслідки, що без швидких і рішучих кроків парламенту щодо припинення контрабанди вона завдасть дуже відчутного удару по інтересах Великобританії й скоротить експорт вовняних та інших виробів в її ж власні колонії. Британія може втра- тити роль головного експортера європейських товарів. Це дасть змогу іноземним державам отримати чималий зиск від торгівлі з її колоніями й зрештою послабить необхідну залежність колоній від Британії... І доти, доки суди віце-адміралтейства не будуть негайно карати всі порушення торгових актів, протизаконна торгівля розвиватиметься в Новій Англії і може сягнути таких розмірів, що усунути її стане практично неможливо» [46, vol. ІХ, p. 375].

Справді, слова Ширлі цілком виправдалися, і управління митниць було наділене винятково широкими повноваженнями в галузі регулювання збору податків у колоніях. Зрозуміло, що велика кількість податків спричинила хвилю невдоволень американців діями метрополії. Тим часом англійські митники без будь-якого успіху намагалися перекрити шляхи для здійснення нелегальної торгівлі купців Нової Англії. Підприємці Массачусетсу ввозили в свою колонію патоки в тридцять разів більше купців самої Англії. Ці дії давали прибутки не тільки для судновласників і торгівців Нової Англії, а й кошти для існування матросів, докерів і вантажників. Спроби метрополії ліквідувати контрабандний промисел завдавали відчутного удару по життю значної кількості жителів портових міст. Тому вони чинили опір діям уряду метрополії, спрямованим проти контрабандного промислу.

Спочатку свій протест колоністи висловлювали в петиціях до британського парламенту [46, vol. ІХ, p. 664-665], які тривалий час стосувалися лише їхніх економічних інтересів. Утім згодом колонії об’єдналися в політичному протесті проти політики Альбіону щодо Америки. Адже застосування акта про гербовий збір означало, що законодавчі збори всіх британських володінь в Америці можуть втратити такий важливий важіль впливу на адміністрацію, як законодавча діяльність у сфері оподаткування. Раніше колоніальні асамблеї могли вплинути на губернаторів і королівських чиновників, оскільки останні перебували на утриманні у представницьких органів колоній. Тепер же їх обурювало те, що король і парламент Англії, крім спроб економічного поневолення, стали посягати на основні громадянські і політичні права мешканців Нової Англії. Так, з 1768 р. губернатор Массачусетсу з волі короля переніс сесії колоніальної Асамблеї з Бостона до невеличкого міста

Кембридж подалі від очей колоністів. Після цього монарх перевів губернатора і суддів на королівське жалування і вони втратили фінансову залежність від Асамблеї. Нарешті, губернатор почав відкрито скасовувати рішення представницького органу. Це означало, як указував політичний лідер Массачусетсу С. Адамс, посягання на принцип народного суверенітету, оскільки всі форми влади - законодавча, виконавча і судова - вилучалися з-під контролю виборців та їхніх представників і передавалися в розпорядження монарха [295, c. 197-198].

Доки йшли політичні баталії в асамблеях, бостонські торгівці успішно чинили опір спробам адміністрації і королівських митників ліквідувати нелегальну морську торгівлю. Власний захист від кримінального переслідування багаті контрабандисти здійснювали через професійних адвокатів, які вийшли з їхнього ж середовища.

Особливо прославилися адвокатською діяльністю, яка часом мала політичний характер, О. Течер і Дж. Отіс. Ці адвокати спеціалізувалися на захисті клієнтів від переслідувань королівського віце-адміралтейського суду, який зовсім небезпідставно обвинувачував контрабандистів. Вони спиралися на можливості, що їх надавала адвокатам цілісна правова система, яка повторювала британську своїми основними рисами. У близькості цих правових

систем крилося джерело незадоволення колоністів Англією, оскільки авторитаризм Альбіону стосовно американських підданих Георга III контрастував із положеннями британської конституції, яка всіляко закріплювала різноманітні права лендлордів, фінансистів та підприємців Англії. Американці ж більшості цих прав не набули і тому мали якось розв’язати цілком очевидну суперечність між прихильністю колоністів до цінностей і процедур звичаєвого права та постійним запереченням його чинності в межах Америки, що стало звичною практикою всіх королівських адміністрацій одинадцяти американських воло-

дінь британського монарха [23, vol. 2, p. 24-27]. Цю суперечність і «знімали» своєю професійною та політичною діяльністю такі особи, як Течер і Отіс.

Течер, який у 1760-ті рр. був духовним лідером патріотів, «обожнював» англійське конституційне право як таке, що закріплювало інтереси передусім великих власників. З його точки зору, патріотизм і володіння власністю, яка приносила хороший прибуток, були нероздільними. Його не задовольняло функціонування політичного механізму в британських колоніях, оскільки в той час не був розвинений принцип поділу влади. Адже на практиці були наявні надмірні прерогативи адміністрації колоній та поєднання в руках одних і тих же осіб вищих судових і законодавчих посад. Те- чер виступав також з вимогою безумовної заборони членам масса- чусетського Верховного суду обіймати ще й посади в Раді провінції, яка відігравала роль верхньої палати колоніального представницького органу [292, c. 94].

Отіс став визнаним політичним лідером населення Нової Англії дещо пізніше, у передреволюційні роки. Його успіх був визначений тим, що він належав до «вершків» колоніального суспільства й захищав у судах як свої власні матеріальні інтереси, так і маєтність багатіїв. Його батько обіймав посади полковника міліції Бостона і спікера колоніальної Асамблеї, що гарантувало молодшому представнику впливового массачусетського клану відносну безпеку на випадок кримінального переслідування з боку публічної влади колонії, яка захищала інтереси метрополії [187, c. 194].

На думку Течера, Отіса й інших массачусетських політичних лідерів, свобода торгівлі певним чином визначала свободу кожної людини. У даному разі під «людиною» вони мали на увазі тільки підприємців, які заробили капітали, що надавали великим власникам політичної ваги в суспільстві. Разом з тим ідеї Отіса відповідали також інтересам соціальних низів, що були незадоволені колоніальною політикою Англії. Ці ідеї були підкріплені зростанням політичного радикалізму в 1760-1770-х рр. і в самій метрополії. Там розпочався рух проти посилення консервативних засад у державній політиці після сходження на престол Георга III [134].

Ідеологи британського радикалізму Дж. Бурк, Р. Прайс, Дж. Прістлі, Дж. Картрайт, Г. Шарп і Р. Вілкс з усією рішучістю винесли на перший план політичних дискусій у метрополії питання про природу і кордони державної влади. Вони надали радикального забарвлення ідеям засновників англійської буржуазної правової ідеології Коука та Блекстона про зверхність фундаментальних законів (конституції і загального права) над парламентськими актами. Ними було засуджено будь-які посягання на «Хабеас корпус акт», що надало рішучості колоніальним ідеологам боротьби за зміцнення громадянських і політичних прав [8, reel 2, № 898]. Памфлет Отіса «Розгляд і обґрунтування прав британських колоній» підвів широку теоретичну основу під зазіхання американців, оскільки увібрав у себе фундаментальні положення буржуазної ідеології того часу. У цьому памфлеті ідеї Просвітництва були пристосовані до специфічних завдань антиколоніальної боротьби у Північній Америці [292, c. 69].

Аргументи американських колоністів, які домагалися від британської Палати громад твердих гарантій їхніх конституційних прав, зводилися до того, що за весь період розвитку англійських колоній на теренах Північної Америки склалася неписана звичаєва конституція [319, с. 21]. На їхню думку, вона сильно відрізнялася як від конституції Альбіону, так і від конституцій англійських колоній в інших частинах світу. Американці стверджували, що згідно з імперською конституцією імперія організовувалася на федеративних засадах. При цьому законодавчі функції, на думку лідерів колоністів, були розподілені між місцевими законодавчими органами, а британський парламент мав необмежені повноваження лише в питаннях, які входили до компетенції самої Великобританії та імперії в цілому. Вони доводили, що положення конституції, засновані на звичаях, обмежували повноваження англійської Палати громад стосовно колоній. Однак дуже поширена у Британії прихильність до доктрини верховенства повноважень англійського парламенту призвела до того, що мало хто з політиків метрополії підтримував обмеження його влади. Навпаки, перемогла думка впливових законодавців про необхідність репресивних заходів щодо американських бунтівників, які продовжували заколот проти влади метрополії [202, c. 21].

Вихід із цього глухого кута знайшов видатний мислитель Т. Пейн, котрий своїм памфлетом «Здоровий глузд» (1776) оформив закінчену в усіх рисах концепцію незалежної американської держави, засновану на тому, що між англійцями й американцями в ту пору вже не було культурно-політичної і національної спільності. Памфлет Пейна створив умови для прийняття «Декларації незалежності США» (4 липня 1776 р.). Упродовж війни за незалежність американці довели своє право на державний суверенітет не лише правовими засобами, а й збройною боротьбою [228, c. 255].

Особливе незадоволення колоністів Нової Англії та Нью-Йорка викликала оплата колоніального апарату управління за рахунок коштів, що їх збирали митники [334, с. 10]. У відповідь уряд метрополії здійснив низку репресивних заходів проти американців, аж до розстрілу населення портів Массачусетсу, Род-Айленду та Коннектикуту. Американські води патрулювалися англійськими військовими кораблями, які припиняли торгівлю товарами, що їх не було оплачено митами. Захоплений вантаж розподіляли між митниками, які його затримали, губернатором колонії, до якої прибуло судно, і британською Короною. Проте цей крок не дав позитивних результатів, оскільки контрабанда набула величезного масштабу, а колоніальна адміністрація сама мала тісні ділові зв’язки з контрабандистами. Учасник подій П. Олівер відзначав, що «контрабандисти, які

складали основну частину купецтва в містах кількох колоній, визнали, що в їхніх інтересах необхідно об’єднатися, аби силою перешкодити проведенню актів, і Бостон очолив цю боротьбу» [33, vol. 2, p. 539; 383, p. 9; 483, p. 41; 537, p. 293].

За таких умов у Коннектикуті й Массачусетсі з’явилися патріотичні організації «синів свободи», які очолили рух проти діяльності британських митниць [513, р. 250]. Врешті-решт це й відіграло особливу роль у розгортанні першої американської революції [450, p. 229-231, 304-306]. Бостон став штаб-квартирою передреволюційного руху в Америці, оскільки був найбільшим із портів колоній, інтересам якого загрожувала політика британського уряду [8, reel 1, № 213; 439, p. 230; 473, p. 27].

Створення масових організацій колоністів, переважну більшість членів яких становили ремісники, підмайстри, докери, кораблебудівники і дрібні торгівці портових міст, визначило перехід американців від пасивних засобів боротьби за свої економічні й політичні права, що їх не визнавала метрополія, до активних дій [79, vol. 1, p. 211-215; 221, c. 31; 545, p. 235]. Тому в 1771 р. «Заборонні акти» було скасовано, оскільки вони завдали метрополії серйозних збитків і підірвали її панування в колоніальній торгівлі. Це не мало позитивних наслідків для Англії, оскільки в британських колоніях склалася революційна ситуація [244, c. 224].

У грудні 1773 р. відбулося знамените «бостонське чаювання», після чого відповіддю бунтівникам стало видання королем і парламентом Англії навесні 1774 р. ряду так званих «нестерпних указів». Бостонський порт було проголошено закритим до повного відшкодування збитків британським купцям. Хартію колонії Массачусетс фактично скасували, оскільки міські збори заборонили як джерело радикальних ідей. Без дозволу губернатора не діяли різні товариства, осо-

бливо ті, що набули політичного характеру. Повноваження щодо призначення членів Ради та Верховного суду колонії перейшли до губернатора. «Нестерпні укази» проголосили право британського уряду на розміщення військ у будь-якому будинку міста, що скасовувало принцип недоторканності житла, і заборонили підзвітність урядовців судам колонії [292, c. 99].

Вибух збурювання колоністів з приводу дії цих указів і призвів до початку війни за незалежність США, яка стала першою американською революцією. У ході війни 4 липня 1776 р. було проголошено повний розрив політичних зв’язків Британської Америки з метрополією.