Південний регіон

В останній третині XVII ст. головним джерелом зростання населення у Віргінії та Меріленді стає відносно висока народжуваність, що перевищувала смертність. Приплив емігрантів різко скоротився у зв’язку з подіями англійської революції та реставрації Стюар- тів, хоча за Карла II і Якова II на берегах Чезапікської бухти осіло близько сорока п’яти тисяч колоністів - вихідців з південних і західних графств метрополії, де переважали маноральна система й відповідні структури управління.

Ще 1660 р. в Англії було ліквідовано маноральну систему, утім її частково перенесли на американський ґрунт [70, vol.

У визначений період плантації великих власників Віргінії та Ме- ріленду вичерпали можливості для подальшого екстенсивного розвитку сільського господарства, яке орієнтувалося на збут тютюну й бавовни в Європі, оскільки хижацька плантаційна система виснажувала землі в первісних районах англійської колонізації. Таких же труднощів зазнавали господарства дрібних фермерів, які були не в змозі внести в ґрунт органічні добрива. У зв’язку з цим перед рабовласницькою олігархією та сформованою нею адміністрацією і представницькими органами південних колоній виникло питання про засвоєння земель на заході від Атлантичного океану. Між тим здійснювати територіальну експансію ставало дедалі важче як внаслідок опору індіанців білим колоністам, що зазіхали на їхні землі, так і через обмеженість розмірів території між океанським узбережжям та Алеганськими горами.

В останній третині XVII ст. погіршилась економічна кон’юнктура в Європі, а тому дуже швидко й різко впали ціни на культури, що експортувалися з Віргінії та Меріленду, особливо на тютюн. Свою роль у цьому процесі відіграли прийняті парламентом метрополії Навігаційні акти 1660 і 1661 рр., які призвели до зубожіння дрібних фермерів і зниження рентабельності господарств заможних плантаторів. У зв’язку з цим адміністрації й законодавчі асамблеї південних приатлантичних володінь Англії прийняли закони, що закріпили неподільне політичне панування верхівки віргінсько- го та мерілендського колоніальних суспільств. При цьому передусім підтримувалися інтереси переможеної в метрополії аристократії, що втекла до Америки, аби пережити там громадянську війну.

Своєрідним додатком до плантаторської олігархії ставали численні заможні купці, котрі фінансували торгівлю з племенами аборигенів, і мерілендські аристократичні клани, що плекали надії на штучне насадження в колоніях осередків феодалізму. Проте вони не могли існувати без опори на військову та морську могутність Британії, яка з підозрою дивилася на свої колонії. Справа в тім, що введені на півдні майбутніх США форми феодального землеволодіння й землекористування не відповідали буржуазним формам виробничих відносин, які вкоренилися в Англії, і це вело до конфлікту колоній з метрополією [196, c. 70]. Проте за допомогою уряду метрополії у Віргінії за часів правління губернатора В. Берклі (перебував при владі упродовж тридцяти восьми років) було здійснено певне підпорядкування Палати городян адміністрації колонії. Це перешкоджало інтересам осіб, які входили до неї, оскільки всі вони були заможними плантаторами, опорою колоніального режиму управління. Потрібна була згода між рабовласницькими колоніями та метрополією. Ось чому впродовж жовтня 1670 р. віргінський представницький орган, що реалізував у своїй практиці інтереси великих плантаторів, розробив і прийняв спільно з губернатором закон, згідно з яким «ніхто, крім земельних власників і господарів будинків, здатних відповідати перед суспільством за сплату податків, не буде надалі мати право обирати Палату городян» [196, c. 70].

Уведення майнового цензу для виборців не мало нічого спільного з демократією навіть у тому її вигляді, що був притаманний метрополії як безпосередній результат англійської буржуазної революції. Правлячі кола Віргінії були змушені дати теоретичне обґрунтування цього рішення. Для вирішення завдання слугував памфлет «Віргінське лікування». Автор памфлету наполягав на тому, що законодавчий процес повинні забезпечувати лише аристократи-планта- тори. Адже Палата городян Віргінії до введення обмеженого виборчого права, на думку аноніма, явно плантатора-рабовласника, рідко «приймала мудрі закони».

Зрозуміло, що з таким вирішенням проблеми не були згодні представники впливових віргінських родин, котрі володіли величезними й високоприбутковими плантаціями, однак походили від успішних торгівців і ремісників. Для цих осіб соціальне та правове становище, яке дорівнювало статусу англійських лендлордів і вір- гінських аристократів-землевласників, було життєво важливим. Під їхнім тиском старовинні віргінські родини лендлордів (Фіцх’ю, Бір- ди, Картери, Вормлі, Рендолфи, Гаррісони, Дігси, Нелсони) змушені були визнати рівними собі вихідців із торгового середовища (Лад- велів, Спенсерів, Стегсів, Кері, Ч’ю). Результатом примирення плантаторських кланів стало швидке завершення процесу формування віргінської рабовласницької олігархії, що перетворила «Старий домініон» на «республіку» сусідів-плантаторів, які формували органи влади колонії у вигляді корпоративних інститутів [70, vol. 4, p. 166-172].

Еліта корпорацій управляла Віргінією на користь майнових інтересів рабовласників. Тільки на такій договірній основі можна було забезпечити постійний розвиток колонії на базі економіки, що являла собою тупикове відгалуження капіталістичної системи. Не дивно, що 1666 р. Палата городян «Старого домініону» вирішила не визнавати права відкликання депутата, якщо виборці його округу подали до віргінського представницького органу офіційний запит про можливість такого вирішення проблеми. До уваги не брали навіть те, що багато депутатів відкрито нехтували інтересами середніх і дрібних власників, особливо міських підприємців, які вклали великі кошти в нечисленні на американському Півдні мануфактури [47, ѵоІ. 3, p.

Великі землевласники, які правили Віргінією, засідали не тільки в Палаті городян. Їм була надана можливість правити у вищому адміністративному органі колонії - Губернаторській Раді. Нерідко вони водночас засідали в судах округів, у межах яких були їхні плантації, що давало змогу плантаторам не стільки служити інтересам колоніального співтовариства, скільки неухильно відстоювати власні майнові інтереси. Отже, віргінський державний діяч був один у трьох особах, що дало підстави колоніальній олігархії перетворити Віргінію на країну, де демократія гарантувалася лише плантаторській верхівці. Аналогічна структура, хоча і з менш яскраво висловленими елементами олігархічної системи управління, закріпилася й у католицькому Меріленді.

Повернення Стюартів на престол супроводжувалося посиленням економічного та політичного гніту метрополії, яка прагнула обмежити причетність колоністів до управління й самоврядування у Віргінії та Меріленді. Власник Меріленду повернувся до становища, яке існувало в колонії епохи її становлення. Лорд С. Калверт перебудував верховні органи колонії відповідно до своїх прерогатив. Він включив до їх складу лише зручних йому осіб, що призвело до загострення соціальних відносин у Меріленді, більша частина населення якого не мала відношення до функціонування публічної влади.

У 1684 р. було прийнято віргінський закон, наслідком якого стало позбавлення багатьох фріменів права участі у виборах до міської палати, тому важелі управління колонією остаточно було зосереджено в руках віргінської олігархії [197, c. 126]. Колоніальна адміністрація могла довільно збільшувати місцеві податки, а збори вільних білих колоністів були відсторонені від вирішення судових справ, які передали до ведення колегій округів. У кожній колегії засідали вісім членів, що призначалися Берклі з числа найзаможніших плантаторів, а вільні колоністи виступали лише в ролі звичайних спостерігачів усіх судових процесів. У лютому 1673 р. король Карл II, який прагнув зміцнити контроль британської монархії за північноамериканськими колоніями, видав указ про перехід земель Віргінії в оренду лордам Арлінгтону й Калпеперу строком на тридцять один рік.

Оволодівши важелями управління у Віргінії, заможні власники почали проводити іншу правову політику стосовно сервентів, які становили більшість населення колонії. Вони інтенсифікували працю та обмежили доступ сервентів до землі по закінченні терміну їхніх контрактів. Погіршилися й умови побуту сервентів під час відпрацювання на господарів. Формально законодавчі акти Віргінії, що їх приймала Асамблея колонії, вимагали від господарів надання сер- вентам вільного часу в свята і робочі дні. Насправді ж наймитів змушували працювати навіть ночами, а кількість свят, обов’язкових для робітників, звелася тільки до трьох: 1) Різдво Христове; 2) понеділок і вівторок після Великодня; 3) понеділок і вівторок після Трійці. Ще важче сервентам було винести те, що більшість із них після звільнення не одержували наділів, передбачених контрактами з плантаторами, і ставали безземельними фріменами [480, p. 186].

Брак робочих рук на плантаціях змушував великих землевласників поширювати в метрополії рекламу сумнівної якості, що пропагувала переваги життя колоніального наймита порівняно з долею слуг лордів самої Англії. Особливо відомими в Англії були памфлет Дж. Хемонда «Лія та Ракель, або дві родючі сестри Віргінія й Мері- ленд» і праці Дж. Елсопа. Хемонд відзначав, що більшість англійців, шотландців і валлійців не мали коштів для переїзду до колонії, однак їм не варто було впадати у відчай, оскільки, прибувши до володіння плантаторів-рабовласників, вони могли сплатити за переїзд, продавши себе до кабали на чотири роки. Хемонд обіцяв переселенцям, що господарі після закінчення відробітку сплатять їм великі гроші, необхідні для купівлі сільськогосподарського інвентарю, й виділять ділянку землі розміром у п’ятдесят акрів. Такі перспективи змальовував й Елсоп, що сам побував у Меріленді в становищі кабального наймита і повернувся на батьківщину після того, як зрозумів, що в нього не було жодних перспектив для виживання [196, c. 86-87].

Реальне становище речей не мало нічого спільного із зазначеними перспективами. З п’яти тисяч сервентів, які повірили обіцянкам плантаторів і прибули до Меріленду в останній третині XVII ст., лише двісті сорок один вийшов на волю й отримав ордер на землю. З відомою часткою скептицизму можна повірити, що частина отриманих сервентами ордерів не знайшли відбитку в джерелах, однак загальна кількість щасливців навряд чи досягла 10%. Штучне стримування процесу «фермеризації» Віргінії і Меріленду, зростання податків, що стягалися з фермерів, і позбавлення більшості з них виборчого права вели або до самочинного захоплення поселенцями прикордонних віргінських та мерілендських графств земель індіанських племен, або до соціальних заворушень у південних британських колоніях [216, c. 22].

У Меріленді особливо рішуче обмежувалися права колоністів. Адже лорд був наляканий тим, що ще 1660 р. фрімени його колонії (в основному пуритани, які переоцінили республіканські настрої Кромвеля) насмілилися проголосити нижню палату свого представницького зібрання єдиним законодавчим органом, який не залежить від інших структур влади. Більше того, Асамблея проголосила тоді Меріленд вільною республікою, що не вкладалося, до речі, в рамки традиційних для католицької колонії уявлень про таку форму правління [122, p. 349-350]. Одразу ж після відновлення на престолі в метрополії династії Стюартів лорд Балтимор ліквідував цей правовий нонсенс. Нарешті, 1666 р. власник колонії заборонив населенню вступати в економічні стосунки з поселенцями сусідньої Віргінії, що було необхідно для спільного регулювання виробництва та збуту тютюну й інших сільськогосподарських культур як у колоніях, так і в метрополії. Через це колоністам не вдалося відвернути масову пауперизацію дрібних фермерів [480, p. 208]. Проте відносний демократизм правління в Меріленді (порівняно з сусідньою Віргінією, де переслідувалися пуритани) і досить сприятливі для емігрантів природні умови привертали до колонії дедалі більшу кількість вихідців з Англії і ряду німецьких абсолютистських держав.

Новий прихід до влади Стюартів стабілізував політичну й соціальну ситуацію в Англії, однак не виправдав надій її колоній на розв’язання ряду проблем за рахунок зниження податкового тягаря. Згідно з офіційним звітом віргінського губернатора Берклі у 1671 р. колонія, чиє населення налічувало тоді близько сорока тисяч осіб (зокрема шість тисяч сервентів і дві тисячі негрів-рабів), могла виставити для її оборони вісім тисяч кінних ополченців, однак у більшості з них не було коштів для придбання зброї. Для оборони колонії збудували колись п’ять фортець, що мали лише тридцять гармат, чого бракувало для захисту від індіанців і ведення війн проти суперників Англії щодо колонізації Америки [325, p. 68-69].

Поліпшення оборони Віргінії і Меріленду потребувало введення нових податків, що викликало обурення колоністів. Особливе їх роздратування викликали податки на оборону від голландських військових кораблів, котрі впродовж англо-голландських війн знищували британські торговельні судна, що перевозили тютюн з Америки до Англії. Спроби фермерів виступити проти сплати спустошливого військового податку призвели у Віргінії до судового процесу 1673 р., у ході якого учасники заворушень були засуджені до великих штрафів. Стан фермерів і ремісників ще більше погіршився у зв’язку з тим, що агресивна індіанська політика колоніальної верхівки, спрямована на захоплення земель аборигенів, викликала в 1675-1676 рр. масові наскоки індіанців на прикордонні селища. Ці напади посилилися після того, як п’ятьох вождів сусквеханоків було вбито на переговорах з командувачем ополчення Меріленду майором Дж. Труменом. Колоністів прикордонних віргінських графств обурювала й діяльність контрабандистів, які продавали індіанським мисливцям зброю і набої в обмін на хутро [304, c. 139]. Це і стало приводом для виступу поселенців проти колоніальної адміністрації під керівництвом члена Ради колонії Н. Бекона - володаря плантації в графстві Енріко, який розорився внаслідок індіанських нападів.

Тиранічний режим правління Берклі виключав участь у справах колонії навіть її заможної верхівки і священиків. Берклі, як рояліст, що сповідував вкрай консервативні погляди, повідомляв Карлу II у вже згаданому звіті: «На мій погляд, священики краще б молились і проповідували, а, між тим, до нас надіслано гірших із них. Лише не багатьма священиками ми можемо похвалитися. Це гідні мужі, бо їхній переїзд сюди був викликаний гоніннями під час тиранії Кромвеля. Слава Богу, що в нас немає ані вільних шкіл, ані книгодрукування. Сподіваюся, що ми не матимемо цього ще сотню років, бо навчання викликає непокору, єресь і розкол, а друкування веде до розповсюдження книг і зведення різноманітних наклепів на уряд. Хай врятує нас Бог від них обох!» [47, ѵоІ. 2, p. 1271-1272].

Ідеали Берклі формувалися під час боротьби проти прав співгромадян, які бажали свобод в обсязі, звичайному для заможних верств метрополії [311, р. 3-4]. Нещодавно віргінська адміністрація була налякана тим, що 1682 р. заможний плантатор і торговець з округу Глостер Д. Бакнер увіз до «Старого домініону» друкарню лише для публікації колоніальних законів, розраховуючи заробити на цьому. Утім губернатор і Рада колонії викликали Бакнера для надання пояснень з приводу «підривних дій», оскільки гласність у роботі адміністрації і представницького органу колонії призводила до «лих і клопоту, що може викликати свобода друку». Плантатор обіцяв вести себе відповідним чином і негайно припинити роботу своєї друкарні. Ознайомившись зі звітами Берклі про діяльність адміністрації колонії, король Карл II Стюарт наказав йому в 1683 р. «забезпечити за допомогою всіх необхідних наказів і інструкцій неможливість використання жодного друкувального верстата будь-коли взагалі» [95, ѵоІ. 1, p. 237-241].

Під час виборів до нового складу Ради колонії губернатор Бер- клі перешкодив переобранню Бекона за те, що він організував із поселенців Енріко загін самооборони та підготував його до боїв проти індіанців. Бекона було звинувачено в зраді як порушника наказів адміністрації, що не бажала вести війну проти тубільців [72, p. 279]. Тоді Бекон сам виступив з обвинуваченнями адміністрації у зрадництві інтересів колоністів і наказав своїм ополченцям захопити Джеймстаун. Це був уже бунт проти волі короля Англії, який повинен був віддати наказ про війну проти алгонкінів через губернатора. Ось чому Берклі видав «Декларацію протесту», проголосивши, що Бекон - «зрадник волі короля й народу Віргінії» [197, c. 375].

Зіткнення між прибічниками Берклі та Бекона спричинило збройну боротьбу колоністів проти адміністрації. Мету повстання було викладено Беконом у двох документах, що ґрунтувалися на уявленнях про народний суверенітет і право народу повстати проти влади, яка придушує права і свободи народу. Так званий «Маніфест Бекона» містив звинувачення проти ганебності й непорядності чиновників, які занедбали торгівлю та ремесла, встановили надмірні й несправедливі податки і порушили навіть королівські прерогативи через встановлення власної монополії на скупку індіанського хутра, внаслідок чого захищалися підступні тубільці. Зрозуміло, що Бекон звертався до дрібних і середніх фермерів, яким нав’язувалося уявлення про аборигенів як про істот, що не можуть вважатися людьми. Звідси й висновок Бекона про необхідність знищувати тубільців, якщо вони перешкоджатимуть інтересам колоніальних підприємців.

Інший документ, «Декларацію народу», було сформульовано як звинувачувальний акт проти губернатора Віргінії, політика якого виключала економічний прогрес у колонії, оскільки була спрямована на збагачення лише осіб, близьких до Берклі. «Декларація народу» завершувалася словами про те, що громади Віргінії об’єднаними зусиллями зможуть захистити себе від спільних ворогів - як колоніальної адміністрації, так і аборигенів. Зрозуміло, що Бекон першим у американській історії проголосив ідею права народу на повалення деспотичних правителів, яке згодом було відображено у «Здоровому глузді» Т. Пейна та «Декларації незалежності США», що належить перу Джефферсона.

Документи Бекона стали ідеологічною основою масової соціальної бази повстання, в якому взяли участь вільні фермери, раби, сер- венти й навіть ряд плантаторів. Між тим у жовтні 1676 р. ватажок повстанців несподівано помер, і некероване повстання було швидко придушене. Свою роль відіграла тоді та обставина, що Карл II відправив до Віргінії флот на чолі зі спеціальними королівськими комісарами Г. Джефрісом, Р. Морісоном і Д. Бері. Їм належало, крім каральних заходів щодо повстанців, віднайти економічні і правові засоби для відвертання в майбутньому подібних заколотів, тим більше, що витрати метрополії на приведення віргінців до покори Богу й королю становили понад сто тисяч фунтів стерлінгів, що було надто обтяжливо для бюджету метрополії [126, p. 110-112].

Діяльність комісарів призвела до того, що колоністам було надано гарантії більшої участі в самоврядуванні, полегшено зайняття підприємницькою діяльністю й обіцяно зниження та упорядкування податків. Налякані участю сервентів у повстанні, британські можновладці були змушені створити умови для заміни праці білих кабальних наймитів на довічне рабство африканців. Після цього до кінця XVII ст. різко збільшилася кількість негрів, що їх було продано до плантацій віргінських і мерілендських рабовласників, і чорні раби склали десяту частину жителів південних англійських колоній у Північній Америці [47, vol. 3, p. 1709].

Доповідь королівських комісарів Карлу II змусила британського монарха відкликати ненависного фермерам Берклі з губернаторського посту. Король, який пам’ятав про трагічну долю свого батька, страченого буржуазними революціонерами, пояснив мотиви свого рішення так: «Цей старий йолоп повісив у пустельній країні більше людей, ніж повісив особисто я за вбивство мого батька» [325, p. 84]. Справді, зі страчених за участь в останньому повстанні у Віргінії адміністрацією Вільяма Берклі ще до початку роботи комісії без суду і слідства було знищено більше десятка керівників заколотів.

У вересні 1676 р. почалося повстання під керівництвом У Де- віса й Дж. Пейта в Меріленді. Причини цього повстання були схожі з тими, що спонукали виступити проти олігархів рядових віргін- ців на чолі з Беконом. Повсталі мерілендці оголосили декларацію, в якій вимагали відновити колишні виборчі права, зменшити податки й упорядкувати систему оподаткування. Губернатор Меріленду Т. Нотлі спромігся придушити повстання, а його керівників Девіса й Пейта було страчено. Це повстання ще більше переконало королівських комісарів, котрі розслідували причини бунту як у Меріленді, так і у Віргінії, що дії однодумців Бекона не були випадковими [216, c. 24]. Тому комісари прямо під час розслідування причин бунту вір- гінців запропонували правові заходи, що мали б виключити подібні заколоти в майбутньому.

Зниження соціального напруження у Віргінії й Меріленді сприяло їхньому економічному піднесенню та підсиленню територіальної експансії англійських колоній. Дев’ять із десяти колоністів дістали можливість для існування за рахунок заняття сільським господарством. Водночас інші колоністи, які проживали в містах, отримали можливість зайнятися ремеслом і торгівлею на сприятливіших умовах. З іншого боку, для ряду зубожілих колоністів Віргінія й Мері- ленд стали тими колоніями, звідки вони просувалися в західні райони на території сучасних американських штатів Делавер, Західна Пенсільванія та Північна Кароліна. Найвідчайдушніші скватери йшли навіть на захід, за Алеганські гори. Масовий рух дрібних фермерів з рабовласницьких колоній Віргінія й Меріленд, які шукали сприятливіших можливостей для заняття фермерством, непокоїв плантаторську верхівку. Вихід з цієї ситуації, що послаблювала владу олігархів з південних англійських колоній, вбачався останніми тільки в якомога швидшій заміні інституту тимчасового рабства білих сервентів довічним рабством негрів.

Зміцнення колоніальної системи в південних володіннях Англії одразу ж призвело до підсилення експлуатації негритянських рабів, яких у Віргінії 1690 р. налічувалося близько десяти тисяч, тоді як усе біле населення колонії становило п’ятдесят три тисячі осіб. Умови праці і життя негритянських рабів були настільки важкими, що їхній опір насильству плантаторів постійно зростав. Проте бунти негрів були стихійними й не мали організованих форм. Як відзначив американський дослідник Г. Аптекер, серед засобів опору негрів були «уповільнення роботи, симуляція хвороб, знищення знарядь праці, погане поводження з робочою худобою, втечі, підпали, замахи на життя панів (особливо через їх отруєння), самокаліцтво й самогубство, вбивство своїх дітей, повстання» [180, с. 45].

Інститут чорного рабства на південному сході сучасних США оформився саме в останній третині XVII ст. До тієї пори юридичний статус негрів прирівнювався здебільшого до правового становища білих кабальних служників. Більше того, упродовж перших десятиріч існування Віргінії й Меріленду нерідкими були факти набуття неграми прав вільних білих колоністів, зокрема навіть права мати білих сервентів. Саме на цю обставину звертали увагу автори віргінсько- го закону 1670 р., котрі вирішили, що вільним неграм забороняється використовувати працю білих сервентів, утім дозволяється мати чорних кабальних наймитів [90, vol. 1, doc. № 1, p. 1-4]. Таке рішення потребувало відповідного виправдання, яке закріпилося б у свідомості усіх білих колоністів, незалежно від їхнього юридичного статусу. Ось чому на побутовому рівні серед колоністів дедалі більше поширювалося уявлення про негрів як про найгірших з дикунів-поганців, грубих і хтивих тварин, неспроможних зрозуміти суті християнської цивілізації і церковної моралі. Це немовби легітимізувало звіряче ставлення до рабів як до робочої худоби [196, c. 121-123].

Англійська буржуазна революція відкрила перед колоніями можливість відносно сприятливого розвитку підприємницької діяльності, однак експлуатація праці білих кабальних наймитів створювала соціальне напруження, оскільки вони були підданими англійського короля. Це ж, у свою чергу, давало їм право відстоювати свої інтереси у збройній боротьбі проти плантаторів, що й продемонструвало повстання Бекона. Не дивно, що вигоди від дешевої праці негрів, які перебували в довічному рабстві, стимулювали прийняття всіма рабовласницькими колоніями таких законів, котрі закріпили цей юридичний і економічний інститут. Чиновники прагнули, з одного боку, показати королю своє службове завзяття, а з іншого - приховати причини повстання, що могли бути викладені комісарам головними бунтівниками вірогідно й неприємно для губернатора та його клевретів [79, vol. 1, p. 278, 303, 375-376, 399 еІс].

Стюарти ж після повернення на англійський трон своєю колоніальною політикою сприяли затвердженню рабства негрів у колоніях, без чого неможливо було б продовження процесу первісного нагромадження капіталу в самій метрополії. Ще за актом меріленд- ської Асамблеї, який був прийнятий 1664 р., негри, привезені до колонії, повинні були служити своїм панам довічно. Аналогічне законодавство формувалося й у Віргінії. Як відомо, африканці, доставлені работоргівцями в європейські колонії Північної Америки, були поганцями. Тому різноманітні християнські конфесії ставили першочерговим завданням навернення їх до християнства. Така практика суперечила інтересам рабовласників, оскільки хрещення негрів формально-юридично могло супроводжуватися звільненням християн від довічного рабства. Цю колізію було розв’язано 1668 р., коли віргінська Палата городян прийняла закон про те, що прийняття християнства не давало неграм жодних гарантій звільнення від рабства. Схожим чином було розв’язано проблему юридичного статусу негрів-християн у Меріленді. Зміцнюючи інститут довічного рабства негрів, віргінські законодавці прагнули уникнути небезпеки повстань рабів. Тому 1680 р. набрав чинності закон про те, що визнавалося «незаконним, якщо негр або інший раб матиме при собі зброю, будь-то кий, палиця, рушниця, меч чи будь-яке інше знаряддя захисту або нападу, так само як і залишати дільницю свого господаря без письмового свідоцтва від останнього, господині чи наглядача, до того ж схожий дозвіл повинен даватися тільки у виняткових і невідкладних випадках, і кожен негр або раб, який залишив пана без вищезазначеного свідоцтва, повинен бути відправлений до найближчого констебля, який на підставі цього був уповноважений і зобов’язаний завдати цьому негру двадцять ударів батогом по голій спині, після чого відправити його додому до названого вище господаря, господині чи наглядача» [325, p. 63].

Віргінія і Меріленд визначали характер влади південних англійських колоній. Водночас свій внесок у розвиток державно-правових відносин у цьому регіоні Південної Америки зробили і каролін- ські плантатори-рабовласники. Правовий фундамент для розвитку Кароліни було створено на підставі хартії короля Карла II, виданої 24 березня 1663 р. восьми аристократам з оточення монарха [47, vol. 3, p. 2077]. Вони отримали королівський привілей на освоєння величезної території - від 31 до 36° північної широти.

Організатором нового колоніального підприємства став граф Шефтсбері, який знайшов собі помічника в особі видатного мислителя філософа Дж. Локка. Саме Локк був тоді найвідомішим теоретиком державного будівництва в Англії на буржуазних засадах. Він самостійно розробив звід законодавства Кароліни, назвавши його «Основні закони» (їх було затверджено графом Шефтсбері 21 липня 1669 р.). В подальшому законодавство Кароліни постійно вдосконалювалося аж до кінця XVII ст. Врешті-решт законодавці ввели до складу кодексу сорок один пункт, фіксуючи насамперед такі інститути права, як відокремленість володіння, користування й розпорядження приватною власністю, яка відкидала принципи майорату (сімейно-родове володіння нерухомою власністю), й участь верхівки колоністів у справах управління разом з адміністрацією [424, p. 41-42].

«Основні закони» позбавляли навіть заможних землевласників можливості брати участь в управлінні колонією. Це було державною політикою правлячих кіл відродженої англійської монархії, і навіть Локк, творець теорії права народу на угоду зі своїм урядом, під час написання цих законів виступив за обмеження демократії. Це було закономірно, оскільки він побоювався, що така угода була здатна призвести до революційних заворушень в Англії [30, p. 24-26]. Соціальна структура Кароліни розвивалася в той же спосіб, як у Віргінії і Меріленді. Система ж публічної влади Кароліни значною мірою була зумовлена пануванням у сільському господарстві культури рису. Він був завезений з Мадагаскару 1694 р., і незабаром оформилася зона його розповсюдження, яка отримала назву «рисове узбережжя» [196, c. 162]. Культура рису вимагала значно більших витрат на виробництво, ніж тютюн і бавовна, і тому в Кароліні дуже швидко зростала чисельність довічних рабів-негрів. Водночас наприкінці XVII ст. різко посилився процес тиску каролінських рабовласників на індіанські землі. Використовуючи політику нацьковування індіанських племен одне на одного, каролінська рабовласницька олігархія купувала полонених індіанців у племен-переможців. Результатом такого «зовнішньополітичного» курсу плантаторів стало налагодження широкої торгівлі індіанцями-рабами, центром якої аж до першої американської революції був Чарлстон.

Плантаційне господарство південної частини Кароліни ще тільки переживало процес становлення, а її можновладці вже розпочали захоплення земель індіанців, потрібних для формування так званого резерву вільних земель. Поява його призвела до того, що Асамблея Кароліни часто і цілеспрямовано розглядала питання про вдосконалення земельного законодавства з урахуванням інтересів най- багатших плантаторів. Доступ до відчужених силоміць індіанських земель здійснювався на основі спеціальних ордерів єдиної форми, які видавали лише чиновники каролінської адміністрації. Така політика зміцнила велике рабовласницьке господарство і призвела до ліквідації дрібного фермерства, яке вже не впливало на владу колонії [47, vol. 3, p. 1738-1747].

Спочатку каролінські плантації існували завдяки рабській праці аборигенів-військовополонених з племен криків, чироків, чокта- вів і чикасавів, які коштували значно дешевше, ніж білі сервенти. Незабаром каролінські работоргівці розпочали збут індіанців плантаторам іспанської Вест-Індії, врахувавши небезпеку їхньої втечі до одноплемінників під час нападу військових загонів аборигенів на плантації англійців. Тому в Кароліні швидко перейшли до застосування праці негрів, тим більше, що негри краще за білих витримували каторжну працю на тютюнових і рисових плантаціях [47, vol. 3, p. 1761-1764].

Зміцнення Стюартів на престолі пращурів супроводжувалося посиленням англійської работоргівлі [32, p. 254]. Зростання кількості негрів на плантаціях і в домашньому господарстві рабовласницької олігархії супроводжувалося опором рабів у найрізноманітніших формах - від втеч до вбивства господарів і наглядачів. У зв’язку з цим можновладці американського Півдня вдосконалювали законодавство, спрямувавши його на швидку й нещадну розправу з бунтівниками. Цей законодавчий процес очолювали плантатори Віргінії. Так, убивство чорношкірого заколотника господарем або наглядачем не мало згідно з законом 1669 р. жодних негативних юридичних наслідків для рабовласників. Законодавці виходили з того, що раб - це майно плантатора, а тому господар африканця не міг його убити з простої примхи, оскільки він прагнув одержувати зиск із праці раба упродовж усього життя невільника [206, c. 45]. З правової точки зору раб розглядався як рухоме майно, яким плантатор міг володіти, користуватися і розпоряджатися без будь-яких обмежень. Очевидно, що законодавча діяльність американських рабовласників і законотворчість англійських парламентарів, яка сприяла розвитку работоргівлі, були двома сторонами одного й того ж процесу. На цій основі було узгоджено інтереси метрополії та рабовласницьких колоній.

Негрів-рабів використовували в Кароліні здебільшого на великих плантаціях, водночас дрібні фермери, які обробляли землю лише власною працею, банкрутіли. Вони були не в змозі налагодити виробництво зернових і овочів в обсягах, достатніх хоча б для власного харчування. Не дивно, що в Кароліні панувала лише плантаторська олігархія, яка прагнула існувати так, як лендлорди метрополії. Для цього каролінські плантатори підпорядковували білу бідноту за допомогою адміністративних заходів, що вело до загострення соціальної ворожнечі. З іншого боку, плантатори не погоджувалися з установленням у колонії феодальних порядків і вступали в суперечки з її власниками.

Нестійка економічна та політична ситуація в Кароліні мала наслідком анархію в управлінні. Розбрат посилювався внаслідок того, що Асамблея колонії не була спроможною виробити сталі правові основи для розвитку публічної влади і самоврядування. До того ж первісно Кароліна була територією, в рамках якої існували два відокремлених географічних і кліматичних райони - північний і південний. Пізніше це призвело до формування двох самостійних колоній - Північної та Південної Кароліни. Хоча північний район з центром в Олбемарлі був відокремлений від півдня колонії, управління цими районами здійснювалося з Чарлстону адміністрацією південної області, що зумовило хаотичність владно-управлінської діяльності [93, p. 581-582]. Останнє було однією з причин повстання Г. Дюранта і Дж. Калпепера на початку грудня 1677 р.

Масовою базою повстання були дрібні землевласники, які потерпали від сваволі чарлстонської адміністрації, байдужої до потреб фермерів. Особливе роздратування фермерів викликала діяльність збирача державних податків Р. Міллера, якому власники Кароліни надали губернаторські повноваження для управління північним районом колонії. Під час повстання фермери створили власну Асамблею, уряд і суди, конфіскували податки, зібрані Міл- лером, і відібрали його особисту власність, створену за рахунок обкрадання власників колонії. Враховуючи результати віргінського повстання, лорди Кароліни не застосували військової сили проти бунтівників і поступово підпорядкували собі керівників повстання. Тому воно швидко припинилося, і 1680 р. розпочалося відновлення тієї системи управління, яка відповідала інтересам колоніальної верхівки.

Славетна революція дозволила колоністам повалити губернатора С. Сотела як запеклого прибічника колишнього короля Якова II. Дрібні землевласники покладали надії на позитивні наслідки встановлення в Англії нового політичного режиму [47, ѵоІ. 3, p. 2077]. І справді, британський уряд, що відбивав інтереси блоку лендлордів та фінансистів метрополії, створив умови для побудови парламентської монархії. Між тим розвиток інститутів буржуазної демократії в Альбіоні не був корисним для його колоній. Вони розглядалися Лондоном як джерела дешевої сировини і ринку збуту промислових товарів, вироблених на англійських мануфактурах, тому Славетна революція лише погіршила умови життя фермерів Кароліни.

Прихід до влади в Англії династії Оранських став сигналом для зміцнення влади великих землевласників і багатих міських підприємців усіх рабовласницьких колоній, і передусім Меріленду. У серпні 1689 р. можновладці Меріленду, які входили до Асоціації протестантів, звернулися до Вільгельма III і Марії з вітанням з приводу їхнього коронування і повідомили монархів, що самостійно позбавили лорда Балтимора прав на колонію [196, c. 80]. Британська Таємна Рада рекомендувала монархам перевести Меріленд під королівську юрисдикцію. У січні 1691 р. губернатором колонії став королівський фаворит Л. Коплі, діяльність якого була спрямована на те, щоб не допускати поширення прав вільних підданих британської Корони, зокрема їхньої участі у здійсненні публічної влади через вибір депутатів колоніальної Асамблеї. Більше того, у серпні 1691 р. Вільгельм III повідомив Коплі, що лорд Балтимор зберіг за собою права власника колонії й можливість стягувати квіт-рен- ту [364, p. 56; 434, p. 108].

Під тиском метрополії Асамблея колонії у травні 1692 р. погодилася з рішенням монарха. Члени Асамблеї задовольнилися лише тим, що Балтимора позбавили законодавчих прав, а губернатору рекомендували не втручатися в законотворчу діяльність верхівки колоністів. Хоча серйозних змін у системі управління і самоврядування Меріленду не відбулося, еліта колоністів набула права стимулювати економічну діяльність торгівців і ремісників. До того ж було спрощено доступ фермерів до землі, щоб вони відмовилися від скватерства, тобто не осідали на вільних землях біля Але- ганських гір і продовжували платити державні податки. Уникнути розвитку цього процесу можновладцям Меріленду вдалося не пов- ною мірою, оскільки скватерство було звичайним для Америки й надалі, аж до часів формування її політичної незалежності від Англії [68, р. 186].

2.