Середньоатлантичний регіон

Перехід Нових Нідерландів до складу англійських володінь супроводжувався їх перейменуванням на Нью-Йорк і перевлаштуванням системи управління. Усю повноту влади в колонії на перехідний період було надано брату короля Якову Йоркському, який став її власником.

Громади поселенців островів Лонг-Айленд і Статен-Айленд і району Вестчестер отримали статус англійських самоврядних одиниць і були включені в межі області Йоркшир. Виконавчу владу в ній уособили шериф і його помічники, серед яких були мирові судді. Останні тричі на рік збиралися для розгляду кримінальних справ. Суддівський корпус діяв на підставі законів колонії, що набули чинності під назвою «Закони герцога». Розробником збірки був секретар колонії М. Нікольс. Формально-юридично «Закони герцога» були створені на основі норм права метрополії, однак фактично їх текст запозичили із законів Нової Англії й переробили з урахуванням становища Нью-Йорка як королівської колонії [42, vol. 1, p. 111— 114; 524, vol. 1, p. 185-186]. Переробка і внутрішнє погодження актів вилилися в їх предметну інкорпорацію. Тому в тексті цих законів чітко розмежовано норми цивільного і кримінального законодавства, а також блоки законів про організацію самоврядування, відносини з індіанцями та про регулювання шлюбно-родинних стосунків. Ряд законів упорядкували судовий процес.

1 березня 1665 р. тексти законів було схвалено тридцятьма чотирма представниками райдингів. Вони вирішили і питання про систему збору королівських податків. Вищою судовою інстанцією колонії став акцизний суд, склад якого формував Нікольс [408, vol. 4, р. 12]. Судді збиралися не менше одного разу на рік і розглядали справи під головуванням губернатора. Нікольс, який одержав від власника колонії майже диктаторські повноваження, відмовляв колоністам у праві створення представницької установи, хоча прохачами були найбагатші підприємці, які прагнули злагоди з адміністрацією. Спроби колоністів знайти підтримку в короля призвели до посилення авторитарного режиму правління губернатора. Колоніальна верхівка потребувала захисту власних матеріальних інтересів на основі союзу з монархією, однак вона не зрозуміла, що Нікольс був лише провідником королівської політики, спрямованої на відновлення абсолютизму. Монарх, який довго чекав на корону і втратив почуття самозбереження, заявив членам парламенту, що діяльність представницьких установ у колоніях «згубна для спокою британського уряду» [66, vol. 2, p. 98-99; 474, p. 225].

Подальший розвиток економіки колонії змусив адміністрацію робити поступки підприємцям у галузі захисту майнових інтересів та інших особистих прав і свобод. Першим це зрозумів наступник Нікольса Ф. Ловлас (1668-1673), який проводив політику, що узгодила взаємні інтереси лорда-власника колонії і підприємців. Так, 1670 р. Ловлас оголосив торгову, портову та млинарську монополію в порту Нью-Йорк. Цей акт задовольнив інтереси підприєм- ців-монополістів. Він також дозволив адміністрації централізувати митну службу на підставі указу короля, що забезпечив поповнення прибутків Карла II та його брата [428, p. 28]. Формально-юридично указ не скасував чинності Навігаційних актів 1660, 1662, 1663, 1672 і 1696 рp., утім він значною мірою відповідав інтересам колоніальних підприємців [82, р.

Адміністрація Нью-Йорка свідомо намагалася порушити баланс інтересів короля і підприємців на користь монарха, однак купці відстоювали свої права загрозою відмови від сплати мит і вимагали скликання колоніальної Асамблеї, здатної контролювати правильне витрачання коштів, зібраних на потреби колонії. Зрештою Яків Йоркський скликав 1683 р. Асамблею, однак дозволив увести до неї лише фригольдерів у кількості вісімнадцяти чоловік і наказав: «Ви повинні стежити за тим, щоб справно збиралися гроші для підтримання уряду... Ви не повинні допускати тих актів або законів, у результаті прийняття яких мій прибуток зменшився б, крім як з мого власного дозволу» [215, c. 39-40]. Проте до складу представницького органу увійшли найбагатші підприємці Ф. Філіпс і С. Ван-Кортланд та магістрати Е. Броксхол і Л. Сантен, які використали свої необмежені фінансові можливості лише для особистого збагачення.

Перший кодекс законів колонії Нью-Йорк так і не був затверджений її власником, який 1685 р. успадкував англійський трон і негайно скасував усі рішення нью-йоркської Асамблеї та розпустив її. 10 червня 1686 р. владні повноваження в колонії було передано губернатору домініону Нова Англія Ендросу, чиї вказівки ретельно виконував голова адміністрації Нью-Йорка Нікольс. Взагалі Ен- дрос і Нікольс орієнтувалися на потреби торгівців Нової Англії, і тому нью-йоркське купецтво почало відстоювати свої інтереси через розвиток контрабандної торгівлі і тісно пов’язаний з нею піратський промисел. Це завдавало значних збитків казні метрополії, і для ліквідації цих промислів був задіяний спеціальний орган кримінального судочинства - Адміралтейський суд Нью-Йорка. Правосуддя ж не мало позитивних наслідків, оскільки купецька верхівка колонії заохочувалася до порушення законів її адміністрацією, яка також наживалася на контрабанді.

Земельні держання в Нью-Йорку надавалися адміністрацією колонії в формі звичайного сокеджу і були вільні від феодальних пут. Зважаючи на реальне становище в хліборобстві, що потерпало від постійної нестачі робочих рук, адміністрація визнала, що «землі звільняються від будь-яких штрафів». У законах навіть було зазначено, що будь-який колоніст, що «обробить і обгородить дільницю громадського випасу поблизу поселення, вважається власником обробленої ним землі» [42, vol. 1, p. 18, 22, 44-45, 62-63, 231-233]. Це положення під тиском колоністів було дубльоване і в «Хартії свобод і привілеїв», прийнятій 1683 р. [42, vol. 1, p. 239; 458, p. 46-48]. Доступ дрібних фермерів до землі був обмежений, однак створювалися засади для зміцнення власності підприємців середньої руки. Так, упродовж 1683 р. на підставі «Акта про мирові суди» було скасовано привілеї манорів, і заможні фермери стали конкурентами лендлордів [439, p. 223].

До того ж у квітні 1680 р. було прийнято «Акт, що регулює становище сервентів, які перебувають у колонії Нью-Йорк». Ним врегулювали становище наймитів через пом’якшення форми їхньої залежності від панів, хоча за непокору сервентів карали аж до смерті. Їм заборонялося займатися будь-якою діяльністю, крім тієї, що була визначена змістом контрактів. Господарів не зобов’язували виділяти сервентам ділянки після закінчення терміну служби, і колишні кабальні наймити після виходу на волю здебільшого ставали батраками [216, c. 57].

Територія колонії постійно розширювалася за рахунок «придбаної» в індіанців землі. Проте губернатори забороняли купівлю індіанської землі фермерами і переслідували порушників земельної монополії лордів [344, р.

Повстання 1689 р. очолив Дж. Лейслер [250, c. 39]. Бунт проти старої адміністрації та союзних з нею підприємців охопив усі населені пункти колонії. Під час повстання мер Нью-Йорка С. Ван-Кортланд записав у своєму щоденнику: «Повстанці кидають до в’язниці всіх, кого вони захочуть, а визволяють з неї тих, хто сидів там за борги. Вони забирають з будинків речі, а якщо їм у грабунку заважають мирові судді, то вони приходять у великій кількості і силою забирають награбовані речі з будинків цих суддів...» [216, c. 41]. Попередні органи управління колонією було ліквідовано, і бунтівники обрали новий склад Асамблеї, якому належало здійснити деякі демократичні перетворення - анулювання земельної і торгової монополії багатіїв, зміну оподаткування на користь низів і демократизацію місцевого самоврядування [250, c. 40-41].

У грудні 1689 р. Лейслер проголосив себе губернатором і підготував рішення Ради колонії про стягнення податків відповідно до розмірів майна. Юридичною підставою для цього були положення «Хартії свобод і привілеїв» 1683 р.

Свій внесок у розвиток державно-правових відносин на теренах Середньоатлантичного регіону США зробила й колонія Нью-Джерсі. Ще 1665 р. Яків Йоркський передав частину своїх володінь у долині Гудзону Д. Берклі та Д. Картерету з правом самостійного управління й судочинства в межах майбутньої колонії [210, c. 187-188]. В основу системи влади Нью-Джерсі було покладено принципи функціонування механізму виконавчої влади Ка- роліни, однак управління колонією тривалий час було хаотичним. До того ж частину земель колонії продали квакерам Е. Білінджеру та Дж. Фенвіку, а принципи організації і діяльності квакерських громад суперечили традиціям більшості громад Англії та колоній. Адже лідер квакерів Д. Фокс заявив, що проповідує істинне християнство, яке відкидає державне насильство, і закликав прибічників об’єднатися в «Суспільство друзів внутрішнього світла» для захисту інтересів його членів.

Квакеризм є типово спіритуалістською течією англійського протестантизму, послідовники якої були переконані в необхідності індивідуального осягнення внутрішнього світла. Квакери відмовлялися пізнавати Божу волю через посередництво священнослужителів і вимагали звільнення від насильства у справах віри. Тому вони вступили в конфлікт із державою, яка не допускала свободи совісті. Квакерські догми були жорсткими та безкомпромісними, тоді як буржуазний розвиток колоній потребував від пуритан компромісу і більшої гнучкості щодо відносин з урядом метрополії [197, c. 55]. Про квакерів у Новому Світі закріпилася слава як про осіб, які не сприймають загальноприйняті основи політичної влади і соціальної ієрархії. Саме тому колонію Нью-Джерсі було розподілено на Східну й Західну частини, в першій з яких затвердився квакеризм [345, р. 225]. Це створило проблеми стосовно встановлення контролю метрополії за квакерами, однак в обох районах адміністративні органи формувалися однаково. Тому не існувало великих розбіжностей між Палатою Власників Східної і Радою Власників Західної Нью-Джерсі. Обидві сконцентрували землю в руках великих землевласників, що спричинило незадоволення більшості поселенців і вело до гострих соціальних суперечок. Їх частково врегулював уряд метрополії впродовж 1702 р., коли обидві частини Нью-Джерсі перейшли під юрисдикцію монархії [216, c. 18].

Зміцнення квакеризму на американському ґрунті в подальшому забезпечив британський аристократ В. Пенн. У березні 1681 р. Карл II пожалував йому хартію на освоєння південної частини колишньої колонії Нові Нідерланди. Пенн мав право заселяти землі, створювати графства, манори й сотні, встановлювати закони та судити поселенців. Крім комерційного інтересу, на створення нової колонії Пенна підштовхував релігійний фактор. Квакером він став у 1667 р. по досягненні повноліття й категорично відмовився слідувати традиціям британського шляхетства, яке служило державі в армії [118, s. 37]. У квітні 1681 р. він публікує «Стислий опис провінції Пенсільванія», пропагуючи привабливість її заселення сервентами на користь фріменам [118, s. 42-43]. Джерела ж кабального рабства в Англії на той час звузилися, і тому мова йшла про пошуки наймитів в інших європейських країнах, передусім у

дрібних німецьких державах, що мали феодальну організацію земельних відносин [46, vol. ІХ, p. 122-128].

Пенн, якому в Америці належало сорок сім мільйонів акрів землі, що її було «куплено» в індіанців, обіцяв стягати з колоністів низьку орендну платню. До того ж у законах колонії, які набули чинності 1682 р., закріплялася свобода віросповідання для всіх, «хто вірує і приймає єдиного Господа Бога вічного і всемогутнього... І хто, в згоді із совістю, бере на себе зобов’язання жити мирно і праведно в цивілізованому суспільстві» [197, c. 46-47]. Ось чому розпочалася масова еміграція німців до Пенсільванії. Німецька буржуазія, яка вбачала в цьому процесі прибуткову сферу вкладення капіталу, негайно організувала переселенські товариства, котрі облаштовували емігрантів серед квакерів. Цим займалися франкфуртські торгівці на чолі з Ф. Пасторіусом [127, s. 23-24; 336, p. 11], ділки з Крефельду та вюр- тембержець Й. Хайт, які мали дозвіл на діяльність від Пенна та володарів німецьких князівств [338, р. 8]. За океаном німці укладали угоди про суборенду землі не з Пенном, а зі спекулянтами, яким були роздані в оренду землі колонії [399, p. 157-158].

Німецькі емігранти не створювали проблем колоніальній адміністрації, вважаючи за щастя влаштуватися в сприятливому для них новому середовищі. Водночас виникали конфлікти між власником колонії і його одновірцями - квакерами, які були незадово- лені розподілом земель колонії на користь багатіїв і відмовлялися сплачувати квіт-ренту. Так, навесні 1683 р. Пенн разом із членами легіслатури взявся за редагування зводу законів «Форма правління для Пенсільванії». Правова реформа полягала в передаванні права законодавчої ініціативи з рук губернатора колонії і Ради Пенсільванії до Асамблеї, що обиралася фріменами. У вступі до кодексу Пенн просив фріменів погодитися з певними формами державних інституцій, які не відповідали переконанням квакерів, оскільки їх відсутність вела до «тиранії, олігархії або бунту» [197, c. 57]. Однак пересічні квакери не погоджувалися з Пенном, оскільки не впливали на органи влади. Адже за «Формою правління...» право обирати й бути обраним до Асамблеї надавалося особам, які мали у власності не менше п’ятдесяти акрів землі або ж майно, вартість якого була не менше п’ятдесяти фунтів стерлінгів.

Дуже швидко квакери усвідомили, що догми їхнього віровчення суперечать потребам управління колонією, і були змушені принести в жертву деякі свої принципи. Можновладці Пенсільванії однак не вирішили такої проблеми, як складання присяги під час участі квакерів у здійсненні правосуддя. Цьому заважали переконання в тому, що Христос заборонив квакерам оголошення будь-якої клятви. Однак у «Великому законі» 1682 р. передбачалася формула, яка передувала наданню такого свідчення: «Урочисто зобов’язуюся говорити правду, всю правду і нічого, крім правди» [197, c. 59].

За неправдиву клятву передбачалося суворе покарання, утім вихід з колізії знайшов уряд метрополії, постановою якого (1689) припускалася участь квакерів у судовому процесі після виголошення простого зобов’язання не брехати перед «особою Господа всемогутнього». Це було природно, зважаючи на чисельність квакерів та їх вплив на економіку метрополії і колоній. Уряд метрополії, заінтересований у єдності кримінального процесу в колоніях, заборонив квакерам виступати свідками у кримінальних справах, засідати в суді присяжних і обіймати виборні посади, хоча вони могли займатися законотворчістю. Не складаючи присяги, квакерська верхівка вела справи колонії через свій представницький орган аж до введення прямого королівського правління в Пенсільванії (1690). Далі квакери обходили канони англійського права, використовуючи для цього свою численну перевагу в Асамблеї.

Пенн як лорд Пенсільванії мав забезпечити чинність норм англійського права в ній. Тому він у 1688 р. замінив голову колоніальної Ради квакера Т. Ллойда на кальвініста Д. Блеквола. Однак незабаром Пенн втратив контроль над колонією, перебуваючи під судом у 1690-1694 рр. як відданий прихильник скинутої династії Стю- артів. Зрештою його відновили у правах власника, однак він вступив у новий конфлікт з одновірцями, оскільки квакери виступали проти призначення чиновників і вимагали повернення до звичайних для квакерських громад виборів публічних осіб [212, c. 30-31]. Тому Пенн крок за кроком перетворював колоніальну Раду на дорадчий орган при губернаторі, позбавлений законодавчої ініціативи. Це спричинило соціальне протистояння, яке посилило скватерство, тобто самочинне захоплення земель біднотою та ухилення від сплати Пенну земельної ренти [19, vol. 1, p. 233-234; 156, vol. 3, p. 538-539, 623-625]. Загострились і релігійні суперечки у квакерському середовищі, викликані тим, що частина членів «Суспільства друзів» під впливом буржуазних відносин відкидала ортодоксію. За допомогою квакерської еліти Пенн ліквідував комуналістські зазіхання низів на його владні повноваження, утім це не ліквідувало основи конфлікту з фермерами.

Навесні 1696 р. колоніальна Асамблея скористалася відсутністю Пенна в провінції і схвалила новий варіант «Форми правління для Пенсільванії». Губернатор В. Маркхем, якого фінансувала квакерська верхівка, запровадив нову редакцію колоніальних законів. У результаті законодавча влада перейшла до однопалатної Асамблеї, а Раду колонії позбавили права участі в розробленні законів. Асамблея прийняла власний регламент і визначила процедуру й терміни засідань, повноваження депутатів, які повинні були відповідати високим цензовим обмеженням. Нову редакцію «Форми правління...» нарешті прийняв сам Пенн, який не бажав загострювати відносини з колоніальною верхівкою [212, c. 36-37].

Значну роль у житті квакерських громад Пенсільванії відігравали родинні цінності. У них було встановлено сувору родинну дисципліну, яку зміцнювала клановість. Дисципліна пов’язувалася з високим соціальним статусом батьків, що відповідали перед Богом і громадою за дотримання морального ідеалу квакерів, які селилися розсіяними хуторами, зберігаючи свою громаду. Усі нові члени «Суспільства друзів», що прибували до різних громад, обов’язково подавали письмову характеристику своєї особистості, видану в колишній громаді. Без такого документа не могло бути й мови про прийняття до нової громади і, тим більше, про укладення шлюбу всередині неї. У громадах квакерів праця сервентів використовувалася не стільки заради досягнення прибутку, скільки з метою створення матеріальних умов для власних дітей. Важка праця на цілині не дозволяла вступати в шлюб пересічним квакерам, які наймалися сервен- тами, до накопичення необхідних для цього коштів.

Проте замкненість та традиційність квакерської родини вже в перші десятиріччя існування Пенсільванії не заперечили тенденції до антиавторитаризму, індивідуальної свободи і недоторканності приватної власності. Що ж стосується комуналістської утопії членів «Суспільства друзів», яка суперечила засадам буржуазного суспільства, зміцнілого в британських колоніях, то життя згодом відкинуло її остаточно.