Юрисдикція та процесуальні процедури

Коло повноважень совісного суду було окреслене у ст. 399-401 (розділ 26) «Учреждений для управления губерний...» із досить промовистою назвою: «О совестном суде и его должности».

До компетенції совісного суду було віднесено справи як карного, так і цивільного характеру. На початку розділу заявлялося, що нова судова інстанція покликана охороняти громадянські свободи, оскільки особиста безпека кожного підданого становить для гуманного монарха найбільшу цінність, і саме це було назване головною мотивацією заснування суду. Згідно із законом, протягом трьох днів затриманому мали оголосити причину арешту та допитати. У протилежному випадку в’язень мав право звернутися по захист до совісного суду, члени якого, не виходячи з приміщення та зважаючи на характер злочину (якщо це не було образою особи імператора, зрадою, душогубством, злодійством чи розбишацтвом) вимагали пояснення причин арешту та звільнення підсудного на поруки^{[81] [82]}. Поліція не мала права відмовити вимогам совісного суду, а якщо допускалася бездіяльність і впродовж доби потерпілому не надавався захист, наступали штрафні санкції — у розмірі 300 руб. з голови суду та 100 руб. з кожного із засідателів. Для звільнення підсудного відводилася доба, яка у цьому випадку була своєрідним хронотопом і вимірювалася відстанню, що її за один день долав кінь (тобто, приблизно 25 верст).

Затриманого слід було негайно звільнити під заставу до початку слухання його справи в тому суді, який він сам мав право обрати. У такий спосіб поверталася давня практика взяття на поруки, яка застосовувалася ще з часів «Соборного уложения» 1649 р. Якщо ж при уважнішому розгляді справи виявиться, що при звільненні затриманого на поруки він чи його родичі вказали неправдиві дані, заарештованого слід було повернути в місце попереднього ув’язнення «пуще прежней».

. Чо

джувалося з суттєвими обмеженнями. В Англії такого права не мали лише зрадники або вбивці, у Росії воно було чинним тільки для совісних судів¹.

Право совісних судів вимагати пояснень стосовно утримуваних під вартою без пред’явлення обвинувачень понад визначений у законі термін вводило до російської правової системи нове для неї поняття «habeas corpus» (право недоторканності особи). Однак це повноваження совісного суду виявилося найменш запитуваним як із боку населення, так і самих суддів. Можливо тому,

що не було гарантії дотримання цієї процедури, а про постійне її порушення

2

свідчить велика кількість колодників у місцевих в язницях^{[83] [84]}.

Серед карних справ, що підлягали розгляду совісного суду, було названо ненавмисно вчинені (за «нещасливого» збігу обставин) злочини, унаслідок чого особа уже зазнала покарання за провину, завдавши собі непоправної шкоди, і її наслідки виявилися суворішими порівняно з будь-яким призначеним покаранням. Наступними з карних, що підлягали компетенції совісного суду, були злочини, вчинені неповносправними, котрі не могли відповідати за власні вчинки, тож їх справи вилучалися з відання загальних судів та передавалися на розгляд совісних. До цієї категорії правопорушень наближалися також чаклування, забобони, ворожбитство в будь-яких формах, що характеризувалися як дії, вчинені через «дурість, обман або неосвіченість»^[85].

На окрему увагу совісного суду заслуговували ганебні вчинки підлітків. Як зауважував, досліджуючи діловодство Тульського совісного суду, професор Харківського університету М.М. Кноррінг, для рішень повітових судів, які все ще продовжували користувалися нормами Військового статуту Петра І та «Соборным уложением» 1649 р., характерні були суворі покарання, вони мало зважали на нові підходи, пов'язані з гуманізацією у ставленні до злочинців.

Крім карних совісні суди займалися розглядом цивільних справ, що вимагали іншого способу їх розв'язання, сприяючи примиренню сторін, котрі намагалися за його допомогою досягти компромісного рішення. У цьому разі совісний суд виконував функції суду першої інстанції, пропонуючи фігурантам спору власне рішення, яке б їх задовольнило. Коли ці пропозиції не сприймалися позивач і відповідач призначали кожен зі своєї сторони по одному (або по два) посередника, аби ті запропонували умови, що влаштували б обидві сторони. Вони разом із совісним судом розглядали справу і напрацьовували власні умови примирення. Причому рекомендувалося пропонувати такі заходи,

. . Чо

які б сприяли тому, щоби фігуранти надалі жили законно та чесно, не вдаючись до нових позовів, а кожна зі сторін була задоволена судовим рішенням. Спроби Сенату в 1809 і 1843 рр. переглянути роль інституту посередництва, зокрема в тому випадку, коли б одна зі сторін відмовилася від нього, а інша — навпаки, повернули це питання знову до ст. 400 «Учреждений для управления губерний...» як найкращого виходу із процедурної ситуації¹.

Якщо ж судовий висновок був неприйнятним для посередників та, відповідно, сторін процесу, совісний суд заявляв, що він вичерпав свої можливості й рекомендував звертатися до загальних судових органів. При досягненні порозуміння сторони позбавлялися права звертатися з цією ж самою суперечкою як до совісного, так і до будь-якого суду. Утім, спроби такі були, спричинивши вихід нових указів. Так, уже в 1782 р. Сенат заборонив повторно розглядати вирішену справу купців Находкіна й Туфанова, які раптом відновили власну суперечку, але цього разу не в Псковському совісному, а в іншому суді^{[87] [88]}.

Добровільне примирення, як головна умова діяльності совісного суду, піддавалася сумніву, але жодного разу верховна влада не відступила від катеринин- ського принципу, оскільки спроби примусити відповідача прийняти нав’язане йому рішення руйнували саму ідею совісного суду.

На початку ХІХ ст. компетенція совісного суду розширилася за рахунок розгляду суперечок сімейного характеру. Скоріше за все, це було викликане не лише поверненням до катерининських установ, ліквідованих за Павла І, а й потребою зміцнити роль держави й закону в такій делікатній сфері, як шлюб і сім’я. Приводом послужили численні звернення до верховної влади потерпілих батьків, скарги яких зводилися до двох категорій — образа батьківської влади й сімейні суперечки за власність. Олександр І, який орієнтувався на французьку систему державних інституцій, звернув увагу, що вона непогано зарекомендувала себе у Царстві Польському, де судова організація базувалася на «французькому матеріалі», коли діяло безліч дрібних мирових судів, що замирювали сторони, розглядали справи малолітніх та вирішували сімейні спори^[90].

Тож згідно зі схваленим Олександром І рішенням Сенату від 18 листопада 1802 р. до попередніх справ, що їх з’ясовували совісні суди, додалися повноваження: розглядати конфлікти, пов’язані з сімейним правом, зокрема образи дітьми

'//'

своїх батьків як словами, так і вчинками. Прецедентом стали сварки в родинах, що їх розглядали загальні зібрання Сенату, на основі яких було прийняте рішення про передачу в майбутньому подібних справ на розгляд совісних судів¹.

Таким чином, згідно з «Учреждениями для управления губерний...», совісні суди отримали право амальгамно розглядати справи шести категорій, мало пов’язаних між собою. При формуванні кола їх компетенції верховна влада спиралась як на нові правові ідеї, так і вдавалася до традиційних для російського права принципів. Аби в повній мірі зрозуміти цей по суті революційний прорив у судочинстві Російської імперії XVIII ст., слід нагадати, що воно довгий час базувалось на петровських військових статутах з їх обвинувальною практикою.

Совісний суд, як і решта судових установ Російської імперії, здійснював свої повноваження за певними процедурними нормами, які, проте, відрізнялися залежно від категорії справ — цивільних або карних. Об’єднувала їх одна спільна риса — усі вони вершилися ім’ям імператора, який передавав як найдорожчий атрибут власну частину судової влади совісному суду. Відтак кожна його справа розпочиналася словами: «По указу её/его императорского величества суд слушал дело.», що мало символізувати справедливість і законність. У такий спосіб формувалося поняття непорушності монаршої волі, чим ототожнювалися законність і право верховного правителя. Та й особа, яка ініціювала справу в совісному суді, зверталась до нього через особу імператора. Ось, наприклад, характерне звернення часів правління Миколи І: «Всепресветлейший, держав- нейший, великий государь император Николай Павлович, самодержец всероссийский, государь всемилостивейший! Просит жена подпоручика Екатерина Фёдорова дочь Силевичева, а в чём сие мое прошение тому следуют пункты.»^{[91] [92]}.

Судочинство у цивільних справах складалося з процедур, які визначалися їх компетенцією. Справи, пов’язані з поземельно-майновими відносинами, розпочиналися на основі римського канонічного права — «actor sequitur forum rei», коли позивач звертався з позовом до суду за місцем проживання відповідача, а той у відповідь готував реверс, хоча практикувалося, особливо в першій половині ХІХ ст., і порушення справи за місцем проживання позивача^[93]. Після отримання позову совісний суд направляв відповідачеві виклик до суду, повторюючи його в разі неявки (що траплялося досить часто), але тепер уже вручення виклику здійснювалося через нижній земський суд, як орган із поліцейськими повноваженнями. Після отримання як заяви, так і відповіді сторін суд приступав до слухання справи, засідателі висловлювали свої міркування та вказували на закони, згідно з якими можна було б досягти порозуміння.

особливо коли йшлося про суперечки між батьками та дітьми, став серйозною проблемою, котру спеціально розглядали на спільному засідання трьох департаментів Сенату. У результаті було ухвалене компромісне рішення — за неявки сторін суперечка розглядатиметься на основі їхніх письмових свідчень¹.

Практика совісного суду вказує на присутність ще однієї досить цікавої складової — диспозитивності, суть якої полягала в тому, що позивач і відповідач, як учасники судового розгляду, могли діяти на свій розсуд і не доводити справу до суду. У цьому разі позивач повідомляв суду, що його вимоги відповідач урахував, і він відмовляється вступати у судовий процес. Право відмовитися від судового розгляду застосовувалося лише у справах майново-господарського характеру.

У карних справах верховна влада не наділила совісний суд судовою ініціативою, а тому розпочати розгляд такої справи він міг лише після відповідного звернення губернського правління, загальних судів, а також унаслідок приватної ініціативи, висловленої через прохання та чолобитні^{[94] [95]}. Початок справи з’ясовувала одна інстанція, а кінець — совісний суд, на розгляд якого вони надходили з нижніх і верхніх розправ, городових магістратів, ратуш, верхнього земського та повітових судів, намісницьких правлінь тощо. А якщо справи потрапляли на ревізування до палати карного суду, то й від неї. Поліція самостійно проводила досудове розслідування й надсилала до совісного суду вже сформовану справу з власним рішенням. Тож у карних справах совісний суд позбавлявся будь-якої ініціативи, відіграючи роль своєрідного ревізора. Суддям достатньо було уважно вчитатися у справи, що надходили таким чином, і якщо вони не вбачали порушень, їх влаштовували доводи та аргументи, вони пропонували власне рішення. Якщо ж ні, то совісний суд удавався до нового допиту злочинців, інколи перехресного, аби переконатися, що покарання адекватне вчиненому злочину, або ж з’ясовував, чи законним способом добуті свідчення злочинця? Ця функціональна обмеженість свідчить, що у совісному суді не могло бути судової процедури у класичному вигляді, адже він більше переймався тим, що контролював попереднє слідство^[96].

Катерина ІІ прагнула надати совісному суду незалежність від адміністрації, для чого його було виведено за межі загальної судової системи. Проте цю інституцію, як і решту судових установ, усе ж було підпорядковано головнокомандуючому, наміснику, а в разі його відсутності — губернському правлінню. Намісників імператриця наділяла лише гарантійними повноваженнями щодо дотримання законності й порядку в губерніях. Ця законодавча норма проіснувала до 1818 р., коли її піддав сумніву новоросійський і бессарабський генерал- губернатор О.Ф. Ланжерон, що довів Міністерству юстиції, а те, своєю чергою, Сенатові всю незручність схвалення ним судових справ. Комітет міністрів

позитивно відреагував на цю пропозицію та виніс рішення, що генерал-губернатори розглядатимуть лише ті справи совісних судів, які вони самі визначать, керуючись при цьому їх актуальністю та резонансом. Решту схвалювали цивільні губернатори¹.

У разі губернаторської незгоди з висунутими обвинуваченнями справа передавалася через Міністерство юстиції на розгляд імператора^{[97] [98]}. Питання обов’язкового перегляду судових журналів ще й губернськими прокурорами постало 1818 р. внаслідок розгляду Саратовським совісним судом справи про нетрадиційну сексуальну орієнтацію («мужеложство») поміщика Кисельова, який змушував до гомосексуальних зв’язків своїх дворових людей^[99].

Справи про сімейні суперечки, якщо губернатори не погоджувалися з рішеннями совісних судів, слід було передавати на остаточне схвалення Сенату. Таке його рішення у 1829 р. ініціював малоросійський військовий губернатор М.Г. Рєпнін, коли не погодився з висновком Чернігівського совісного суду в справі відставного підпрапорщика Барзаковського, який дозволив собі не лише обзивати матір непристойними словами, а й підняв на неї руку^[100].

Судова процедура для совісного суду ґрунтувалася на положенні, що він судить на основі закону, так само, як і загальні суди. Цивільні й карні справи, згідно з їх юрисдикцією, потребували власних процедур і норм. Із них перші отримали закінчену форму, особливо тоді, коли досягалася згода сторін, якщо ні — то розгляд справи припинявся. За Олександра І впроваджувалась інша норма: якщо сторони не виходили на примирення, однак не заперечували проти нього, справа передавалася на розгляд у другий департамент Сенату^[101].

При розгляді карних справ совісний суд, зважаючи на їх особливу юрисдикцію, повинен був принципово керуватися не лише формальним підходом, а принаймні кількома «правилами»: почуттям гуманності, поваги до особи злочинця, намаганням його зрозуміти, із відразою та осудом ставитися до гноблення людини як такої, намагатися обережно й милостиво завершувати справу, відповідаючи за свої рішення перед Богом та імператорською величністю. Однак із часом ця вимога Катерини ІІ «забулася» й запропоновані покарання відповідали новим нормативним актам.

І все ж чи міг совісний суддя (як і засідателі) відступати від законів, керуючись власними думками при винесенні рішення? Відповідь може бути радше негативною. Так, совісний суддя В.П. Орлов-Давидов говорить про милосердя, жаль, що їх він відчував, розглядаючи справи малолітніх, адже не міг запропонувати до незначних правопорушень відповідного покарання. Саме така ситуація спонукала його звертатися до вищих установ переглянути законодавчі норми¹. За відсутності законодавчої бази суддя мав можливість винести рішення на основі власного розуміння законів та їх приписів, а також моралі, яка для совісного судді окреслювалась поняттями совісті.

Крім державних інституцій участь у судовому процесі брав і сам підсудний, якому, хоча й зі значним запізненням, усе ж дозволено було оскаржувати рішення совісного суду. Ця проблема виявилася досить складною для вищих органів влади, її обговорювали на спільних засіданнях департаменту законів та економії Державної ради, на загальному її зібранні. Долучилися до неї також Комітет міністрів і Міністерство юстиції, що спільно уклали законодавчий акт із правилами подачі скарг, навіть після того, як вирок було схвалено губернатором. Про подання скарги слід було оголосити совісному суду й тоді той призупиняв чинність рішення, на що надавався досить значний термін — 4 місяці з дня його оголошення^{[102] [103]}.

Судочинство у совісних, як і в інших, судах кінця ХVШ — першої половини XIX ст. було негласним (закриті судові засідання) та письмовим (пріоритет письмових доказів). Однак маємо тут деякі особливості. Якщо для решти — розслідування, звинувачення і захист — концентрувалися в одній судовій установі, коли йшлося про розгляд карних справ, совісний суд здійснював судовий процес, спираючись на матеріали досудового слідства, яке забезпечували суди іншої категорії. Що ж до питання, якими нормативними матеріалами керувалися у своїй діяльності совісні суди, то, як свідчить практика, на перших порах в їх рішеннях зустрічалися відсилки до Литовського статуту й маґдебур- зького права, із часом повністю витіснені російськими зводами законів.

2.3.