§ 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження

Частина 1 ст. 15 ЦПК закріплює правила предметної юрисдикції. У ній зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочин­ства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сі­мейних, трудових відносин; 2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочин­ства.

Для вирішення питання про можливість судового розгляду справи наявність спору про право є обов'язковою, оскільки звернення до суду в порядку позовного провадження за захистом свідчить про наявність спору про право цивільне. Відсутність спору про право між сторонами унеможливлює звернення до суду. Так, гр. К. звернувся з позовом до будівельно-монтажного управління Кримської споживспілки про зобов'язання виконати договір. Позивачка зазначила, що рішенням виконкому Сімферопольської міської ради будівельно-монтажному управлінню було дозволено провести реконструкцію будинку у м. Сімферополі з надбудовою двох-трьох поверхів. У зв'язку з цим вона уклала з будівельно-монтажним управлінням договір, відповідно до якого сплатила гроші з тим, щоб після здійснення реконструкції їй було надано двокімнатну квартиру.

Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суддя Центрального р-ну м. Сімферополя послався нате, що К. пред'явила позов про зобов'язання відповідачів надати їй жилу площу в реконструйованому будинку, а ви­рішення цього питання не входить до повноваження суду. Проте по­годитися з таким висновком не можна. Як видно зі справи, позивачка свої вимоги обґрунтовувала наявністю укладеного між нею та буді- вельно-монтажним управлінням договором, обов'язки за яким відпо­відачі не виконали. Отже, у даному разі йшлося не про розподіл жилої площі, що не підлягає судовому розгляду, а про порушення спору про право цивільне, який підвідомчий суду'.

Таким чином, наявність спору про право слід розглядати як одну з ознак, яка характеризує судову юрисдикцію, а юрисдикційний про­цес — це процес по розгляду правового спору. Спір про право є базо­вим поняттям юрисдикційного процесу і цивільного процесу зокрема. Спір потрібно розрізняти як допроцесуальне і процесуальне явище. Спір до процесу означає перешкоду, опір, перепону здійснення права або таку поведінку, яка створює невпевненість, невизначеність у праві. Спір у суді (судовий спір) — продовження і вияв допроцесуального спору. Звернення до суду особи, яка перебуває в допроцесуальному

Див.: Комаров, В. В. Цивільне процесуальне право України: практика застосу­вання [Текст] / В. В. Комаров. - X. : Основа, 1993. - С. 41—42.

спорі з іншою особою, — це її реакція на неможливість врегулювати спір несудовими засобами. Звернення до суду з позовом, таким чином, є використанням позивачем у спорі, який виник до суду, нового засобу впливу на відповідача. Такий висновок підтверджується аналізом чин­ного процесуального законодавства. Згідно зі ст. З ЦПК особа зверта­ється до суду «за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів». Тобто законодавець вважає, що по­рушення або спорювання проходить до звернення до суду.

Визначення спору має відбивати весь період існування спору як процесуального явища. Під ним слід розуміти діяльність юридично заінтересованих осіб, урегульовану цивільним процесуальним законо­давством, на підставі якої висловлюються розбіжності сторін у спорі щодо суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків чи правовідносин у цілому й обґрунтовуються їх вимоги, а також заперечення з метою захисту цих прав і інтересів.

Спір про право має свій предмет, яким є обраний позивачем спосіб захисту суб'єктивного права і проти якого заперечує відповідач. Під­ставою спору є наявність у позивача права вимоги до суду застосувати той чи інший засіб захисту. Втім, оскільки суб'єктивне право чи право- відносина в цілому виводиться логічним шляхом і сприймається крізь призму юридичних фактів, останні у відповідній сукупності і вказу­ються в підставі спору про право, створюючи обґрунтування правової позиції сторін у спорі.

Наявність спору про право визначає певною мірою і форму судо­чинства — позовне провадження (цивільне, господарське й адміністра­тивне провадження). Загальне правило щодо розгляду судами правових спорів у порядку цивільного судочинства є пріоритетним. Воно сфор­мульовано в ч. 1 ст. 15 ЦПК: у порядку цивільного судочинства роз­глядаються справи, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Як можна виснувати, при аналізі ч. 1 ст. 15 ЦПК законодавець установив, що суди цивільної юрисдикції розглядають будь-які спори з відповідних правовідносин незалежно від їх суб'єктного складу. Не­

зважаючи на те що в ЦПК немає такої критеріальної ознаки цивільної юрисдикції, як суб'єктний склад цивільно-правового спору, такий критерій ще міститься у ст.

Виходячи з цього, при вирішенні питання про юрисдикцію цивіль­них судів необхідно враховувати характер спору про право, який є пред­метом розгляду в господарських і адміністративних судах. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 ГПК юрисдикція господарських судів поширюється на:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конститу­ційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирі­шення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціоне­ром), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані

із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідно­сини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повно­важень, владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або ре­ферендуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами влад­них повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звіль­нення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністра­тивних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом ре­ферендуму (ч. 2 ст. 17 КАС).

Наявність спору про право, а також його характер не дозволяє пов­ного мірою розподілити судові справи між цивільними, господарськи­ми й адміністративними судами. При вирішенні цього питання слід мати на увазі і суб'єктний склад спірних правовідносин як додатковий кри­терій розмежування юрисдикції судів. Так, у ст. З КАС визначено, що справи адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення ад­міністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконан­ня делегованих повноважень. Як видно з цього нормативного припису, предметом розгляду адміністративного суду є спори, що випливають із владних управлінських функцій суб'єктів владних повноважень.

Якщо говорити про повноваження судів цивільної юрисдикції, то такий критерій, як суб'єктний склад спірних правовідносин, у ЦПК відсутній. Утім виходячи із системного тлумачення норм, які визна­чають юрисдикцію спеціалізованих судів, можна зробити висновок, що за правилами цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають із тих матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі, як правило, є фізична особа.

Втім не всі спори, у яких однією зі сторін є фізична особа, розгля­даються судами цивільної юрисдикції. З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» виникла нова категорія справ — про банкрутство. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку рішенням господарського суду. Законодавець виключає можливість звернення для вирішення вимоги про визнання особи банкрутом до якогось іншого органу. Встановлена подібним чином юрисдикція вка­заної вимоги є імперативною.

Право на пред'явлення в господарському суді вимоги про визнання боржника банкрутом мають, поряд із юридичною особою, і громадя­ни — кредитори, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Правильне визначення меж юрисдикції генетично пов'язане з реа­лізацією ст. 124 Конституції України і по своїй суті зводиться до прак­тичної проблеми належного здійснення правосуддя у спосіб, який ви­значений Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а також процесуальним законодавством. Наявність юрисдикції загальних і спеціалізованих судів обумовлена існуванням процесуальної форми (способів) здійснення правосуддя в межах цивіль­ного, господарського та адміністративного судочинства. Це є визначаль­ним для функціонування юрисдикції цивільних, господарських і адмі­ністративних судів та застосування ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС. Так, у вересні 2005 р. ВАТ «К» звернулося до господарського суду Івано- Франківської області із позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду від 16 вересня 2005 р. щодо стягнення з ВАТ «К» 55 144 і ри 71 кеш. боргу на користь ТОВ «А». Крім того, ВАТ «К» просило суд вжити за­ходів щодо забезпечення позову та заборонити відповідачу, яким у цьо­му випадку був міський відділ державної виконавчої служби, вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу суду № 18/76 від 25 липня 2005 р.

Господарський суд ухвалою про прийняття позовної заяви до роз­гляду заборонив виконавчій службі вчиняти будь-які дії щодо виконан­ня наказу суду, чим фактично зупинив виконання рішення суду.

Скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, Вищий госпо­дарський суд звернув увагу на ту обставину, що чинним законодавством (Законом України «Про виконавче провадження», ЦПК, ГПК) не перед­бачена можливість визнання недійсними документів, що приймаються державними виконавцями при примусовому виконанні рішень. Єдиним таким законодавчо визначеним способом є оскарження дій (бездіяль­ності) державного виконавця. При цьому суд зазначив, що місцевий господарський суд всупереч вимогам Закону порушив провадження за позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчо­го провадження про примусове виконання наказу, тоді як такий спір не може бути розглянутий у порядку позовного провадження. Таким чином, суд звернув увагу на той процесуальний аспект, що справа була порушена в порядку позовного провадження, а не в порядку скарги, що є неприпустимим при здійсненні захисту права стягувача, боржни­ка чи інших осіб при вчиненні виконавчих дій .

У науковому аспекті такий висновок по суті означає належне здій­снення правосуддя в межах різних існуючих процесуальних форм су­дочинства. Такий підхід дозволяє теоретично уникнути конкуренції юрисдикції загальних і спеціалізованих судів, що як проблема виникла з прийняттям нового ЦПК і КАС.

Судова юрисдикція, таким чином, має реалізовуватись через певні процедури та рішення судів як органів державної влади. Це підтвер­джує загальну тезу про те, що юрисдикція загальних судів має пріори­тетний характер, а юрисдикція спеціалізованих судів має визначатися відповідним процесуальним законодавством, а також у тих чи інших спеціальних нормах. Крім того, він уникає, як уже зазначалось, ви­никнення конкуренції юрисдикцій.

Крім проблеми розмежування юрисдикції, яка є актуальною для судової практики, слід зазначити, що визначення юрисдикції в законо­давстві також має ґрунтуватись на означених підходах. Щодо цього слід підкреслити, що в ряді випадків законодавець не лише не досить системно й конкретно визначає правило юрисдикції загальних, госпо­дарських і адміністративних судів, а й, так би мовити, «розширює» межі судової юрисдикції, тим самим і сферу функціонування судової влади, передаючи на розгляд суду питання, які за своєю суттю не мо­жуть бути об'єктом юрисдикційних повноважень.

' Див.: Постанова ВГСУ від 8 лютого 2006 р. [Текст] // Юрид. практика. - 2006. - 20 квіт. (№ 7 (67)).

254

Тенденція «розширення» судової юрисдикції, на наш погляд, вва­жається необгрунтованою, оскільки не відбиває засади юрисдикції, закріплені в процесуальних кодексах, оскільки, по-перше, мова йде не про розгляд спорів про право, що виникають із цивільних, господар­ських, публічних правовідносин, коли об'єктом судового захисту ви­ступають суб'єктивні приватні чи публічні права та інтереси, а по суті зводиться до дачі санкції на здійснення тих чи інших повноважень, не пов'язаних із розглядом спору про право як необхідного об'єкта судо­вого процесу. І, по-друге, правосуддя повинне здійснюватися у спосіб, визначений процесуальними кодексами з дотриманням не тільки норм матеріального права, а й відбуватися в чітко встановленому порядку. Недотримання цих положень має унеможливлювати взагалі судовий розгляд справи.