<<
>>

Поняття «компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ»

Поняття «компетенція» походить від латинського competentia від competo - взаємно прагну, відповідаю, підходжу. Під компетенцією слід розуміти коло повноважень будь-якої організації (органу), установи чи особи або коло питань, в яких до особа має певні повноваження, знання, досвід5.

Виходячи із цього загального поняття слід дати визначення компетенції суду взагалі та окремих видів судочинств і визначити терміни, які характеризуватимуть питання належності снору до відання судової гілки влади.

Під поняттям «цивільна юрисдикція» (компетенція) слід розуміти нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Главу 2 ЦПК названо «Цивільна юрисдикція», проте не розкривається сутність цього терміна та інституту, а у ст. 15

ЦЛК йдеться вже про компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ.

Спроба визначити компетенцію суду за ознаками, сформульованими у ч. 1 ст. 15 ЦПК наштовхується на необхідність з’ясувати, які ж конкретно правовідносини можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства. Наведений у ч. 1 ст. 15 ЦПК перелік правовідносин не є вичерпним (ч. 2 ст. 15 ЦПК). Крім того, у ч, 1 цієї норми пропонується визначати підвідомчість справ у порядку цивільного судочинства, ВИХОДЯЧИ із винятків, тобто крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (адміністративного, господарського).

Тому для сприйняття компетенції суду в цивільних справах необхідно аналізувати ст. 17 КАС, яка встановлює компетенцію адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. А саме компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (поло* ження) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Щодо розмежування компетенції адміністративного та цивільного судочинства, то це положення найскладніше, оскільки в основу компетенції адміністративних органів покладено ознаку - наявність у справі суб’єктів з владними повноваженнями. У «Прикінцевих та перехідних положеннях» ЦПК встановлено, що скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до глави 39 Цивільного процесуального кодексу України 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження, встановленими цим Кодексом. Щодо подальшої долі категорії справ, в яких розглядаються скарги на неправильно вчинені нотаріальні дії чи відмови у їх вчиненні, то вона має бути підпорядкована загальним правилам і враховувати, що нотаріуси не наділені владними повноваженнями. Водночас посада нотаріуса є публічною, а його діяльність - ні, тому навряд чи можна цю категорію справ передавати до адміністративного судочинства. Багато й інших державних органів назвати владними просто неможливо, оскільки вони такими повноваженнями не наділені, зокрема РАЦС, тощо. Тому питання компетенції адміністративного суду в Україні потребують уточнення, наприклад, як у Російській Федерації відокремлено адміністративні (владні) правовідносини від публічно-правових, а розгляд спорів в останніх правовідносинах залишено в межах цивільного судочинства.

При розмежуванні сучасної компетенції суду необхідно брати до уваги не тільки суб’єктивні ознаки, а й зміст спору. Коли спір виник між суб’єктом владних повноважень та іншими особами, то необхідно розглядати зміст спору, коли він зумовлений вжиттям таких повноважень або незастосуванням їх, коли законом встановлений обов’язок їх застосування, то такий спір має розглядатися адміністративним судом.

Якщо ж суб’єкт владних повноважень вступив у договірні відносини з іншим суб’єктом, то цивільний договір не повинен містити переваг в однієї із сторін, тому такий договір не може розглядатися в межах адміністративного судочинства. Навіть застосування у таких відносинах владних повноважень має інші ознаки, які можна кваліфікувати за ст. 191 КК як привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо. Тому відсутність таких ознак може служити підставою для правильної кваліфікації належності спору до цивільної юрисдикції.

Необхідно також брати до уваги положення ст. 12 ГПК, де встановлено, що господарським судам підвідомчі:

1) справну спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Отже, простіше вирішується питання про розмежування між господарським та цивільним судочинством, оскільки в основі такого розмежування лежить, в основному, суб'єктний фактор. Так, до господарського судочинства вправі звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 1 ГПК). Хоча й тут передбачено певні винятки: у випадках, передбачених законодавчими актами України, до

господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, зокрема, коли питання ставиться про банкрутство підприємства тощо.

За загальним правилом, не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Це правило необхідно правильно сприймати.

Наприклад, авторські права регламентовано у ЦК, але порушення авторських прав є підставою для порушення кримінальної справи. Зокрема, громадяни можуть звернутися до цивільного судочинства за захистом у тому випадку, коли їхнє авторське право порушене. Але це звернення має кваліфікуватися за cm. 176 КК у разі виявлення таких ознак правопорушення, як: незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також Інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто у цьому випадку на підставі cm. 176 КК має порушуватися кримінальна справа, до чого зобов’язує суд (cm. 4 КПК). Суд може пояснити заявнику, що його цивільно-правові вимоги можуть бути розглянуті і в кримінальному процесі як цивільний позов.

Так, за ст. 4 КПК суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Наведене положення свідчить про те, що суд дану категорію справ не повинен розглядати в порядку цивільного судочинства, але й не може відмовляти в прийнятті відповідної заяви.

Складність вирішення питань підвідомчості конкретних справ суду посилюється й тим, що слід розрізняти терміни

грізні види судочинства» та «різні види проваджень в цивільному судочинстві».

Щодо різних видів судочинства, то до них відносимо: кримінальне судочинство (процес), цивільне судочинство, господарське судочинство, процес у третейських судах, процес у міжнародному комерційному арбітражі, адміністративне судочинство. Тому якщо вимоги належать до різних видів судочинства, наприклад цивільного і господарського, то такі вимоги не можуть бути об’єднані в одне провадження, крім випадків, коли законом передбачається можливість такого об’єднання. Наприклад, у порядку кримінального судочинства, тобто разом із розглядом кримінальної справи судом може розглядатися цивільний позов (ст. 28 КПК).

Однак виникає питання про можливість та доцільність роз’єднання однієї справи на її складові елементи, коли одна частина підлягає розгляду у господарському судочинстві, а інша - за правилами цивільного процесу. Наприклад, коли громадянин здав у оренду належну йому за правом власності квартиру, яку орендувала спочатку одна юридична особа, а потім цю квартиру без згоди власника було передано в оренду іншій особі. Тобто суб’єктний склад свідчить, що у справі мають брати участь такі особи: орендар - юридична особа - відповідач, суборендар - юридична особа - третя особа, хоча відносини між юридичними особами мають розглядатися у порядку господарського судочинства.

Отже, характер вимог диктується властивостями конкретної справи, тому комплексне вирішення правовідносин дасть можливість зекономити час та процесуальні засоби судів. Для ліквідації можливих колізій доцільно одному із судів надати відповідні переваги на розгляд справ і проблеми у вирішенні питань компетенції судів будуть застережені.

Але на відміну від розглядуваного випадку, у цивільному судочинстві є різні види проваджень - позовне, окреме, наказне. Виникає запитання, чи можливе об’єднання вимог, які належать до різних видів проваджень цивільного судочинства в одне провадження, наприклад, частина вимог належить до окремого провадження, а інша частина - до позовного провад-

ження, тобто можливість «поглинанням одного провадження іншим у порядку цивільного судочинства? Хоча про такі випадки в ЦПК не йдеться, але об'єднання вимог, які належать до різних видів провадження цивільного судочинства, в одне провадження - можливе.

До такого висновку можна дійти: якщо під час розгляду справи окремого провадження виникне спір про право, то суд за ч. б ст. 235 ЦПК залишає заяву окремого провадження без розгляду та роз’яснює заінтересованим особам їхнє право на звернення до суду з позовом на загальних підставах. Тобто особи звертаються у позовне провадження і разом з позовом розглядається заява окремого провадження. Наприклад, у порядку окремого провадження розглядалась заява про встановлення факту родинних відносин з метою отримання спадщини. Під час розгляду цієї справи виник спір про право, а саме - про розподіл спадкового майна. Отож після виникнення спору про право та залишення заяви про встановлення юридичного факту без розгляду, заінтересовані особи звернулися з позовом про розподіл спадкового майна та одночасно у цьому ж провадженні встановлювався факт родинних відносин. Частиною 2 ст. 100 ЦПК також передбачено випадок «поглинання» позовним провадженням наказного.

Слід також розглянути випадок, коли до суду подається заява, а в ній мають місце одночасно вимоги позовного та окремого провадження, наприклад, встановлюється факт прийняття спадщини (окреме провадження) та вирішується питання про розподіл спадкового майна (позовне провадження). Тому така заява повинна за змістом та формою відповідати вимогам, які висуваються до позовної заяви (ст. 119 ЦПК), у одному провадженні одночасно розглядаються ці дві вимоги. Але таку правову ситуацію щодо об’єднання в одне провадження вимог різних видів провадження цивільного судочинства у ЦПК не врегульовано, тому у такому випадку доцільно застосовувати аналогію закону - ст. 126 ЦПК, згідно з якою об’єднуються в одне провадження вимоги різних видів проваджень цивільного судочинства, якщо спільний розгляд є доцільним та ці вимоги пов’язані одними правовідносинами.

Але слід брати до уваги особливості деяких справ окремого провадження, які, на нашу думку, об’єднуватися з іншими справами не можуть. Наприклад, об’єднувати справи про визнання особи недієздатною з матеріальними вимогами до неї представляється неможливим, оскільки статус особи-боржника певиз- начений і така особа до встановлення її правового становища судом не може набути в суді статусу «відповідач». Інакше може вийти, ідо участь у справі брала недієздатна особа.

Розглядаючи альтернативу цивільному судочинству, якою є вирішення справ третейськими судами, можна помітити, що сторонам надане право передати спір на розгляд третейського суду. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно- правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Отже, з наведеного більш конкретного переліку можна зробити висновок про те, що, виключаючи з переліку сімейні відносини, автори Закону мали на увазі широке сприйняття цивільних відносин. Тобто земельні та житлові правовідносини у такому випадку можуть належати до цивільних.

Але у наведеному переліку виявляється недовіра держави до третейських судів, діяльність яких державою й дозволена, оскільки держава позбавляє свої органи можливості дати дозвіл на розгляд спору третейським судом. Третейські суди, які мають складатися із юристів-професіоналів, як недержавні установи, здатні вирішувати будь-які цивільно-правові спори, але державою обмежена їх компетенція. Так само юрисдикцію третейських судів сприймає й більшість осіб, які з довірою ставляться до державних судів, хоча вирішення справ третейськими судами відрізняється більшою оперативністю, а державні суди перевантажені.

З. Наслідки порушення правил юрисдикції цивільних справ суду [3]

повноважень якого суду належить вирішення розглядуваної правової ситуації.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК передбачено, що суддя постановляй: ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу справи на вирішення до третейського суду і від відповідача до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами надійшло заперечення проти вирішення спору у суді. Дане положення свідчить про те, що договірна підсудність стає виключною після досягнення сторонами відповідної згоди з приводу вибору на користь третейського суду. Оскільки третейських судів існує багато, то при відсутності чіткої вказівки на конкретний третейський суд можна буде констатувати виникнення спору щодо підсудності справи суду. Вважаємо, що такий спір може вирішуватися на користь суду загальної юрисдикції.

1 Тимченко П. М. Проблемы судебной подведомственности: Дне.... канд. юрид, наук: 12.00.03 / Национальная юридическая академия Украины им, Ярослава Мудрого. - X., 2000. - 173 л.

2 Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. -0.189—227.

3 Цивільний процес / За ред, Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - С.43-48.

* Цивільне процесуальне право України / За ред. С.С. Бичкової. - К.: Атіка, 2006. - С.92-105.

5 Словник іншомовних слів. - К.; УРЕ, 1975. - С. 345.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Поняття «компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ»:

  1. Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
  2. Поняття «компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ»
  3. Види підсудності цивільних справ
  4. Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ
  5. § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах
  6. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  7. § 1. Поняття цивільної юрисдикції
  8. § 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження
  9. § 2. Порядок порушення цивільної справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб
  10. § 3. Судові доручення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -