Ідея, мотивація й мета створення
Ідея формування окремої судової влади зародилася в епоху пізнього європейського середньовіччя разом із трансформацією абсолютистських монархій. Пошуки досконаліших їх форм сприяли виникненню нових переконань, які, заперечуючи старий порядок (ancien regim), окреслили широке бачення світобудови на основі прагнень людини до рівності, свободи, гуманізації стосунків держави та людини.
Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є, Самуель Пуфендорф, французькі енциклопедисти збагатили людство новими теоріями про можливі відносини монарха і суспільства. Вони ж переконували та повчали верховних правителів, як слід удосконалювати державний лад. Політико- правові напрацювання філософів ставали здобутком дедалі ширших верств, і не зважати на них було вже неможливо.Незаконно заволодівши російським троном, Катерина ІІ, спираючись на ідеї західних просвітників, намагалася амбівалентно використати їх, аби вони разом з іншими заходами легітимізували її права на самодержавне правління. З іншого боку, обійнявши престол, вона була сповнена енергії втілити їх, бодай частково, у життя, із метою впорядкувати державу, що їй дісталася. Вихованій в іншому соціальному середовищі новій імператриці як нікому було зрозуміло, настільки устрій російської держави не відповідає тій атмосфері, в якій вона зростала, ідеям, що зароджувалися на Заході, як і тим цінностям, що їх вона засвоїла від Просвітництва. Розуміння правових ідей та закону для організації суспільного життя вона виклала в «Наказі», з яким звернулася до майбутніх депутатів Законодавчої комісії 1767 р., що за формою скликання уподібнювалась до представницького органу, передпарламенту. Тут імператриця висловила ідеалізовані прагнення до «загального добра», апелюючи до станів запозиченими в Монтеск’є, Блекстона та Беккаріа поняттями. Спрямовуючи роботу комісії, вона поглиблювала свої знання про підданих, виявляла їх слабкі сторони та політичну незрілість, коли згори насаджувалася будь-яка правова норма.
У результаті такого з’ясування, а також спілкування з придворними та врахування вимог місцевих еліт, серед яких було й запровадження станового суду та третейських судів, імператриця напрацьовувала техніку управління державою. Пропозиції депутатів Законодавчої комісії про спрощення та прискорення судової процедури при оформленні майнових угод, вибори дворянством суддів та вдосконалення діяльності суду і розправи сприяли створенню окремої комісії «про юстицію»[65].'^'
Звернуто було увагу й на те, що депутати часто озвучували протилежні за своєю суттю і призначенням заяви. Так, одні з них вимагали відмовитися від непопулярного «суду за формою», а інші, як-от депутат від Бахмутського гусарського полку А. Рашкович, пропонували зміцнити судову владу професіоналами, призначаючи стряпчими тих, хто навчався юриспруденції при Академії наук[66]. Вимога відділити суд від адміністративного управління, обмеживши виняткове право корони забезпечувати судову справедливість, вплинула на передачу його в руки дворянських корпорацій.
У результаті російське суспільство через реформу місцевого адміністративно-територіального управління отримало більш вдосконалені судові органи з розгалуженою мережею інстанцій та законодавчу базу у вигляді «Учреждений для управления губерний Всероссийской империи», «Устава благочиния» та жалуваних верховною владою грамот, зокрема дворянству й містам. У судовій реформі найвиразніше проявилися просвітницькі мотиви, що їх намагалася наслідувати Катерина ІІ. Серед них — підтвердження «священного» права приватної власності, відокремлення суду від адміністрації, відмова від катувань, успадкованих від «варварських» часів тощо. Створення станової судової мережі зміцнювало самодержавні основи верховної влади, натомість в Європі вже почали засвоювати та впроваджувати принципи громадянського суспільства, базованого на безстанових співтовариствах.
Мережа судових установ, що створювалися згідно з адміністративно- територіальним поділом, обслуговувала кожен стан (дворянство, міщанство, селянство) окремо.
Дворяни зверталися до суду двох інстанцій верхнього, апеляційного, і нижнього земського суду, які, відповідно, засновувалися — перший у губернському місті, другий — у повітовому. За такою ж схемою функціонували два види магістратів — губернський апеляційний та городовий. Селяни (крім поміщицьких) для залагодження своїх справ зверталися до верхніх апеляційних та нижніх розправ. Цю мережу продовжували всестанові губернські судові палати — карних і цивільних справ, які приймали на перегляд майже всі справи губернії. Крім цих загальних створювалися спеціальні суди, до яких належав і совісний, займаючи у судовій системі особливе місце, адже на відміну від загальних судів він наділявся одночасно як всестановими, так і становими повноваженнями. Всестановість полягала в тому, що до нього могли звертатися представники будь-якого стану, а становість зумовлювалася тим, що лише дворяни отримали право бути тут суддями, причому не лише для позовників зі своєї, привілейованої, верстви, а й для решти станів — міщан та селян (виборні від останніх не могли брати участь у судовому процесі, якщо судився дворянин).Ідею совісного суду Катерина ІІ запозичила з декількох джерел і найперше з англійського та малоросійського судівництва, а також трактату італійського гуманіста Чезаре Беккаріа «Про злочини й покарання». У кожному з них вона відзначила певні ідеї, які видалися важливими при укладанні законодавчого акту для совісного суду. Так, в англійській правовій системі російську імператрицю вразив суд лорда-канцлера1, який опікувався майном неповносправних та неповнолітніх. Вона дізналася про нього з «Коментарів до англійських законів» юриста та історика права Вільяма Блекстона. Як свідчить лист імператриці до її паризького кореспондента Ф.М. фон Ґрімма, вона з ентузіазмом та доволі прискіпливо вивчала працю В. Блекстона у французькому перекладі, зауважуючи, що цю «пряжу розмотує по-своєму»[67] [68]. Переклад зробив Семен Десницький, який 1780 р.
видав у Москві твір англійського правника російською мовою (під назвою «Истолкование аглинских законов»). Тож саме йому, як знавцю англійського права, імператриця доручила укласти відповідну статтю про совісний суд в «Учреждениях для управления губерний...». Питання її авторства до сьогодні залишається відкритим — більшість дослідників (за винятком М.П. Павлової-Сильванської), у тому числі й В.Г. Григор’єв, усе ж схиляються до кандидатури С.Ю. Десницького.До твору Вільяма Блекстона Катерина ІІ звернулася не випадково, а маючи на увазі високу оцінку англійської судової системи з боку французьких енциклопедистів, з якими вона постійно спілкувалася через листування та приватні зустрічі. У чернетках імператриці зберігаються виписки зі статей французької Енциклопедії, звідки Катерина ІІ черпала ідеї рівності громадян перед законом[69]. У 1767 р. у Санкт-Петербурзі навіть було засноване «Собрание, старающееся о переводе иностранных книг», один із членів якого — Я.П. Козельський, виходець з полтавської козацької родини та вихованець Києво-Могилянської академії, — переклав і в 1770 р. опублікував двотомне видання «Статьи о философии и частях её из Энциклопедии», що містило 70 статей із масштабного французького енциклопедичного проекту, ініційованого Дені Дідро[70]. Що ж до перекладу праці Шарля Монтеск’є «Про дух законів», яка теж відіграла певну роль у розвитку політичної думки та вплинула на організацію судової влади, його в 1775 р. здійснив також виходець з України — В.І. Крамаренков, який, здобувши досвід державної служби у Сумській полковій канцелярії, із 1760 р. став перекладачем при Академії наук. Із цієї праці Катерина ІІ почерп-
. ^5
нула ідеї про природне право людини, призначення законів, а також про їх відповідність «характеру народу», держави, побутовим умовам, висловлюючись, що «законоположение должно применять к народному умствованию, ибо мы ничего лучше не делаем, как то что делаем вольно, следуя природной нашей склонности»1.
Юрисдикція суду лорда-канцлера, на думку Дж.
Гартлі, вразила Катерину ІІ, адже він нейтралізував вади загальних судів, маючи значення апеляційної інстанції, що дозволяло потерпілим сподіватися на компенсацію незаконної образи. Читаючи Вільяма Блекстона, імператриця зауважила, що суд лорда- канцлера з’ясовував справи не на основі писаного закону, а керуючись милосердям та почуттям справедливості[71] [72]. Проте поступово цей суд отримував чіткіше визначену компетенцію, зокрема питання опіки, іпотеки, можливостей викупу боржниками землі тощо[73]. Інакше кажучи, певні арбітражні справи не підлягали судам загальної юрисдикції, адже ті присуджували, як правило, адекватне злочину покарання. Крім того, в англійського правника було й посилання на право недоторканності особи. Імператриця звернула увагу, що у суді лорда-канцлера не було присяжних, а суддя міг змусити свідка давати свідчення, викликавши його повісткою у суд, та наказати сторонам ознайомити його з важливими для розгляду справи документами.Призначення лорд-канцлерського суду справедливості вплинуло на назву совісного суду. Т.Л. Мигунова, як фаховий юрист, проаналізувала розвиток цього правового поняття починаючи від античного Риму, і дійшла висновку, що рівень розуміння справедливості й формальних вимог практично ніколи не збігалися, утім категорії права та моралі, закону і справедливості так чи інакше перегукувалися. У пізнє середньовіччя принцип справедливості не враховувався писаним законодавством, відтак право його застосування мали лише імператори[74]. Верховна монарша влада розглядалася як джерело вищого правосуддя («equity»). Більш освічена, ніж її попередники на російському престолі, Катерина ІІ засвоїла цей принцип і намагалася його застосувати адекватно до умов країни, повновладною господаркою якої вона стала.
Із практичним інтересом російська імператриця поставилася й до законодавчого акту англійського парламенту 1679 р., відомого як «Habeas CorpusAct», згідно з яким визначалася процедура арешту і притягнення до суду громадян.
Визначалися певні гарантії, які полягали в тому, що будь-яка особа, затримана без пояснення причин, могла звертатися до суду, вимагаючи звільнення та покарання за свій незаконний арешт.У малоросійському судівництві Катерину ІІ привабила можливість примирення сторін. Як встановив Г.М. Барац, в Україні здавна існували суди, призначення яких полягало не в покаранні, а у пошуку шляхів примирення. Вони не практикували формального підходу при розгляді суперечок, маючи радше функції третейського суду, і це саме про них ішлося в «Правах, по которым судится малороссийский народ»1. В.Г. Григор’єв, детально проаналізувавши юрисдикцію совісного суду, погодився з Г.М. Барацем, що положення про третейський суд запозичено саме з малоросійського юридичного зводу. Він також висловив міркування, що Катерині ІІ було відоме українське судівництво, оскільки у справах Законодавчої комісії 1767 р. вдалося виявити рукописні збірники із загальною назвою «Выписки из узаконений подвластных России народов». Одна з них присвячувалася малоросійському праву, інша — Литовському статуту[75] [76].
Не можна не зважати також і на те, що в оточенні Катерини ІІ було чимало вихідців із Гетьманщини, таких державних діячів, як О.А. Безбородько, П.В. Завадовський, Д.П. Трощинський, з якими вона радилася, приймаючи важливі рішення. Серед її співробітників були й вихованці Києво-Могилянської академії, тією чи іншою мірою обізнані з українським судівництвом. А українець С.Ю. Десницький — один із не багатьох в оточенні російської імператриці, що глибоко знав англійське право та брав участь у підготовці засідань Законодавчої комісії. Укладене ним «Представление о учреждении законодательной, судительной и наказательной власти в Российской империи» лягло на стіл Катерини ІІ в лютому 1768 р. Тут навіть місцеву адміністрацію пропонувалося підпорядкувати судовій владі.
За спостереженнями Г.М. Бараца, повноваження совісного суду щодо осіб, котрі отримали покарання за вчинений ними злочин, як і злочини, скоєні неповносправними, ворожбитство-чаклунство, поділ правопорушень на значні та незначні були запозичені з тексту Чезаре Беккаріа[77]. В.Г. Григор’єв уважав, що норма Катерини ІІ про періодичність засідань совісного суду мала взірець в
..
остзейському праві1. Певна річ, що російська самодержиця орієнтувалась й на німецьке право з характерним для нього поєднанням політичного та релігійного життя, релігії і моралі[78] [79].
Запозичуючи з різних джерел ідеї й принципи совісного судочинства, Катерина ІІ пішла назустріч побажанням депутатів Законодавчої комісії, давши йому виразну російську назву. Вирішальну роль зіграло її прагнення й у цьому випадку ще раз наголосити, що незважаючи на своє німецьке походження вона таки російська імператриця — як через прийняття православ’я, вивчення мови, так і через знання та дотримання правових звичаїв. Відтак пристосовуючи іноземні закони до практичних потреб своєї нової країни, вона вирішила, що «суд совісті» буде найбільш вдалою назвою. Важливі її міркування, висловлені у «Наказі», що запровадження законів має враховувати ступінь розуміння їх людьми, що їх, мовляв, слід готувати, аби вони сприймали закон як необхідність[80]. Такий висновок імператриці вартий нашої більшої уваги, адже він дозволяє стверджувати, що Катерина ІІ зважала на правовий стан російського суспільства, яке понад століття жило в єдиній атмосфері карного права, кодифікованого «Соборным уложением» 1649 р., де чи не найбільша увага зверталася на покарання осіб, обвинувачених у державних злочинах та в образливому ставленні до особи царя. Відтепер верховна влада намагалася апелювати не лише до покарання, а й до совісті, про що свідчать такі слова імператриці, як «стыд вместо бича».
Далеко не в останню чергу Катерина ІІ прагнула враховувати й імперський аспект російської державності, адже населення цієї географічно великої країни ніколи не мало спільної правової культури. І хоча ідеї її «Наказу» приємно вразили всіх депутатів Законодавчої комісії, і ті одностайно вирішили присвоїти їй титул «великой, премудрой и матери Отечества», однак при з’ясуванні вимог представників окремих народів комісії ніяк не вдавалося запропонувати спільну платформу для порозуміння. Малоросійські та ліфляндські депутати відповідно до отриманих «малих наказів» наполягали на збереженні своїх традиційних привілеїв, які, на їх переконання, не повинні загубитися у загальних державних інтересах централізованого управління. Тим більше, що українська людність мала іншу правову традицію з певною долею європейського впливу, суть якого полягала в укладенні та дотриманні угод, у пошуку примирення, а не в покаранні.
За допомогою проголошених гуманних принципів Катерина ІІ намагалася через атрибути влади, у тому числі й судової, подолати сепаратистські настрої неросійської еліти та за її підтримки створити загальноімперську судову систему. Засвоюючи західні правові ідеї, вона запропонувала суспільству судові
......................................................... .
інституції, покликані їх упроваджувати, спираючись при цьому на національний характер, правові традиції, християнську мораль, влучно використовуючи поняття совісті як мірила законності. У такий спосіб верховна влада також намагалася захиститися від згубних ідей європейських революції, які б у селянській Росії набули характеру нового пугачовського бунту. Наскільки їй це вдалося, спробуємо з’ясувати в наступних розділах.
2.2.