Цивільна юрисдикція (підвідомчість)

У ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ проголошено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Як зазначає Т. І. Дудаш, різні гарантії, зазначені в ст. 6 ЄКПЛ, передбачають наявність суду. Поняттям суду ЄКПЛ позначає орган, який характеризується в матеріальному сенсі своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права, підпорядковуючись принципу верховенства права, і після завершення належного процесу будь-якого питання, що стосується його компетенції [39, c. 221].

Щодо питання про сферу застосування права на суд у вітчизняному цивільному судочинстві, то правильною видається позиція Т. А. Цувіною, яка вважає, що цивільний процес складається з низки проваджень, зокрема окремого, і гарантії, закріплені в ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, мають поширюватися також і на окреме провадження тією мірою, якою елементи права на суд не суперечать сутності цих проваджень. Виключення, зокрема окремого провадження зі сфери дії ст. 6 ЄКПЛ означало б те, що держава звільняється від зобов’язань з організації належного здійснення судочинства під час розгляду таких справ, що є неприпустимим [234, с. 66-68]. Крім того, видається за бажане додати, що відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК України окреме провадження є складовою цивільного судочинства, а згідно зі ст. 1 цього Кодексу завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто, оскільки завдання цивільного судочинства, передбачене у ЦПК України, є спільним для всіх видів проваджень, то і гарантії, закріплені в ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, є спільними для всіх видів проваджень, передбачених в українському цивільному процесуальному законодавстві.

Таке твердження знайшло своє відображення й в судовій практиці ЄСПЛ. Так, рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» від 30 травня 2013 р. [158] стосувалося захисту прав осіб, позбавлених цивільної дієздатності в порядку окремого провадження, і ЄСПЛ у своєму рішенні установив наявність обмеження у доступі до суду, який є невід’ємним елементом права на суд, та порушення ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, відповідно.

Як зазначає Т. А. Цувіна, право на доступ до суду набуває свого значення тільки, якщо суд має повну юрисдикцію для вирішення справи, що надійшла до нього. Поряд із цим у рішеннях ЄСПЛ проти України було вказано на певні нелегітимні обмеження, що полягали у виключенні із судової юрисдикції окремих категорій справ при їх розгляді національними судами (наприклад «Пономаренко проти України) [234, с. 78-80].

Питання юрисдикції суддів також вирішенні в таких міжнародних нормативно-правових актах: Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. [20], Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. [21], Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 р. [78]; а також у міжнародних договорах у сфері міжнародно-правового співробітництва, наприклад, Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р. [36], Угода між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво у цивільних справах від 23 листопада 2000 р. [204] та ін.

Водночас у ст. 124 Конституції України закріплено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

При цьому В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова зазначають, що саме компетенція характеризує орган судової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуддя в цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій.

У свою чергу, С. В. Васильєв пропонує під цивільною процесуальною юрисдикцією розуміти повноваження органів судової влади щодо здійснення правосуддя в передбаченому законом порядку [13, c. 255].

Водночас у ст. 258 ЦПК України (ст. 319 проету ЦПК України) передбачено, що в заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено, зокрема, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт. А до заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Тобто, як зазначається в Листі ВС України «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 1 січня 2012 р. (далі - Лист ВС України від 1 січня 2012 р.) [197], заявник зобов’язаний перед поданням такої заяви звернутися до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо).

Як наслідок, виникає питання, чи відповідають правові приписи, закріплені у ст. 258 ЦПК України положенням ст. 124 Конституції України?

Видається, що з цього приводу все ще актуальними є Правові позиції, висловлені судовою колегією в цивільних справах ВС України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 р. [143], у яких зазначено, що віднесення ст. 124 Конституції України до юрисдикції судів усіх правовідносин, що виникають у державі, означає, насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється у всіх вимогах, які не є предметом іншого судочинства, та що саме по собі недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів не може бути підставою для позбавлення права на судовий захист.

Вищенаведена позиція ВС України, висловлена щодо попередньої редакції ст. 124 Конституції України, видається цілком умотивованою й обґрунтованою та може бути застосована до чинної редакції вказаної статті. Адже, справді, лише за наявності відмови компетентного органу в особи з’являється необхідність здійснити своє право на звернення до суду, до цього моменту її охоронюваний законом інтерес може бути задоволений поза межами цивільного процесу.

Отже, підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції - це визначена законом сукупність повноважень судів цивільної юрисдикції щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (ст. 15 ЦПК України).

У ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із сімейних відносин, у тому числі, у порядку окремого провадження.

Крім того, у ч. 3 ст. 51 Конституції України закріплено, що сім’я охороняється державою, відповідно така охорона здійснюється судами, у тому числі шляхом встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах.

При цьому Г. В. Чурпіта вважає, що суд розглядає справи про встановлення фактів родинних відносин між фізичними особами; факту перебування фізичної особи на утриманні; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу за правилами умовної підвідомчості - за умови, що законом не визначено іншого порядку їх встановлення [242, с. 97-98].

У свою чергу, В. В. Ярков слушно зауважує, що співвідношення судової та адміністративної форм захисту права у справах з умовною підвідомчістю є своєрідним. Цей вид підвідомчості може бути зумовлений розмежуванням компетенції судових та адміністративних органів. Як процесуальний юридичний факт, який входить до правоутворюючого складу права на звернення до суду, є наявність рішення компетентного органу державного управління [253, с.

Погоджуючись із позицією В. В. Яркова, можливо висловити сумніви щодо наведеного вище твердження Г. В. Чурпіти. Так, не всі справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, підлягають реєстрації в компетентному органі державної влади (наприклад проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу). У таких справах заявникові, щоб звернутися до суду із вимогою про встановлення факту, не потрібне рішення відповідного органу про відмову в посвідченні такого факту. Таким чином, цивільна юрисдикція справ про встановлення фактів, які є актами цивільного стану й підлягають державній реєстрації, є імперативною (умовною), оскільки обов’язковою умовою звернення до суду в таких справах є відмова компетентного органу державної реєстрації в проведенні такої реєстрації. Цивільна ж юрисдикція справ про встановлення інших фактів у сімейних відносинах є виключною.

Досліджуючи питання юрисдикції та підвідомчості справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, варто зауважити, що державна реєстрація деяких із цих фактів надає можливість особі поза судовим порядком довести достовірність відповідного факту, і, як наслідок, заощадити кошти та уникнути судового процесу. Тому видається, що доцільним є розглянути можливість запровадження в чинному законодавстві України спрощеної, позасудової, процедури встановлення сімейно-правових юридичних фактів органами державної реєстрації актів цивільного стану та передбачити здійснення реєстрації будь-яких сімейно-правових юридичних фактів (проживання однією сім’єю чоловіка і жінки без шлюбу, перебування на утриманні тощо) за процедурою, подібною до реєстрації актів цивільного стану, що дозволить надати відповідним фактам юридичної достовірності та позбавить заінтересованих осіб потреби в подальшому домагатися їх встановлення в судовому порядку.

Принагідно видається за бажане зазначити, що в ст. 410 ЦПК України (тотожні правові приписи містяться у ст. 497 проекту ЦПК України) закріплено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України.

Водночас у ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародне приватне право» [58] передбачено, що іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

Зі змісту зазначених правових приписів можна дійти висновку, що до цивільних процесуальних прав іноземних осіб передусім належить право на звернення до суду і на засоби судового захисту, а також право на справедливий і публічний розгляд справи у суді. Поширення принципу національного режиму на іноземних осіб закріплено не лише в ЦПК України та Законі України «Про міжнародне приватне право», а й у міжнародних договорах. Цей принцип означає, що іноземці в даній державі мають право на захист тих самих цивільних прав тими самими засобами та в тому ж порядку, як і всі громадяни цієї держави, та не можуть претендувати на винятки з національного закону [88, c. 1039].

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземних осіб, як вважать науковці, ґрунтується на принципі безумовності й не пов’язано з їх проживанням на території України. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності й дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального статусу осіб, які беруть участь у справі, й інші права та гарантії, поширюються й на іноземних осіб, незалежно від того, чи передбачені вони в законодавстві їхньої держави [111, с. 717-718].

На підставі викладеного можна зробити висновок, що оскільки іноземні особи наділені цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю, тим же комплексом процесуальних прав, що й громадяни України, то вони мають право на рівні з ними звернутися до суду за захистом та охороню своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. І як наслідок, такі особи наділені правом звернутися до суду із заявою про встановлення юридичного факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, у порядку окремого провадження.

Варто також зазначити, що недотримання розглядуваної передумови права на звернення до суду має наслідком постановлення суддею ухвали про відмову у відкритті провадження в такій справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України (або ж п. 1 ч. 1 ст. 187 проекту ЦПК України). При цьому вбачається, що вказаний правовий припис може застосовуватися як тоді, коли справа повинна бути розглянута й вирішена в порядку іншого виду судочинства, так і тоді, коли вимога особи взагалі не належить до юрисдикції судів. Наслідки такої відмови закріплені в ч. 7 ст. 122 ЦПК України - відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Видається, що вищезазначені правові приписи можна застосувати й до справ окремого провадження. У разі, коли суд установить непідвідомчість заяви про встановлення юридичного факту в окремому провадженні, зокрема, сімейно-правового, то він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, зазначаючи орган чи суд, якому підвідомча справа.

Варто зазначити, що такий обов’язок суду, прямо передбачений у проекті ЦПК України. Відповідно до ч. 5 ст. 187 проекту ЦПК України суд, відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 цієї статті, повинен роз’яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Хоча й таке доповнення статті потребує вдосконалення, адже має йтись не лише про інший суд, а й орган, до юрисдикції якого належить розгляд та вирішення заяви, з якою особа звернулась до суду.

При цьому видається, що оскільки підвідомчість пов’язана не з відсутністю чи наявністю спору про право, а саме з компетенцією відповідного органу, то відмова у відкритті справи окремого провадження у зв’язку з її непідвідомчістю позбавляє заявника й права звернутися з такою вимогою до суду в порядку позовного провадження.

2.