Юрисдикція суду: поняття та загальні критерії встановлення

Згідно з Конституцією України правосуддя в Україні здійс­нюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Є підста­ви погодитися з висловлюваною в юридичній літературі думкою, за якою нормальне функціонування в державі загальних і спе­ціалізованих судів неможливе без чіткого визначення їх компе­тенції в законі [105, с.

Поширеним є спосіб характеристики родового поняття «ком­петенція» для судів через поняття «юрисдикція» — як сукупність повноважень органів судової влади. Цей термін етимологічно пов’язаний із судовою владою, адже юрисдикція в перекладі з лат. «jurisdictio» означає судочинство, відправлення правосуддя [207, с. 290; 294, с. 47; 287, с. 488; 130, с. 74—77].

В юриспруденції термін «юрисдикція» в широкому розумінні вживається як поняття, рівнозначне компетенції, обсягу повно­важень будь-якого органу, а інколи під ним розуміють власне систему відповідних органів. У вузькому розумінні юрисдик­ція — це: правомочність творити суд, вирішувати правові пи­тання; коло повноважень судового чи адміністративного органу щодо правової оцінки конкретних фактів, у тому числі з ви­рішення спорів і застосування передбачених законом санкцій; сукупність правомочностей відповідних державних органів ви­рішувати правові спори і спори про правопорушення, тобто оцінювати правові дії особи чи іншого суб’єкта права з точки зору правомірності, застосовувати юридичні санкції до право­порушників.

Традиційно в теорії процесуального права під судовою юрис­дикцією (підвідомчістю) розуміють, з одного боку, властивості справи, які дозволяють певному суду взяти її до свого прова­дження, з іншого — право суду розглянути цю справу. Причому мається на увазі суд, що здійснює правосуддя у певній процесу­альній формі. Тобто розподіл правових спорів здійснюється між видами судочинства, а не між організаційними ланками судо­вої системи.

Юрисдикція суду — це компетенція однієї структури (ланки) судів щодо розгляду справ певного виду або категорії спорів. Зокрема, адміністративна юрисдикція — це компетенція ад­міністративних судів щодо розгляду адміністративних справ (справ адміністративної юрисдикції). Отже, коли йдеться про юрисдикцію суду, то мається на увазі одна із складових компе­тенції, повноважень суду щодо розгляду справи.

З визначенням юрисдикції спору розглядається також зміст структури судів, до компетенції яких належить розгляд цього спору.

Таким чином, не слід плутати юрисдикцію судів з підсудніс­тю, оскільки правила юрисдикції визначають, яка структура су­дів має розглянути справу, а за правилами підсудності уже в од­ній структурі (ланці) судів встановлюється компетентний суд, який має розглядати адміністративну справу. Наприклад, за правилами територіальної підсудності в адміністративному су­дочинстві визначається місцевий адміністративний суд, до компетенції якого належить розгляд справи (ст. 19 КАС).

Юрисдикція — це встановлена законом чи іншим норматив­ним актом сукупність повноважень відповідних державних ор­ганів вирішувати правові спори і розглядати справи про право­порушення, тобто давати оцінку діям суб’єкта права з погляду їх правомірності чи неправомірності. Юрисдикція визначаєть­ся залежно від виду і характеру справ, їх територіальної належ­ності та від осіб, які беруть участь у розгляді справи. Спеціаль­ними органами юрисдикції є суди — загальні, які поділяються на спеціалізовані.

Судова юрисдикція нерозривно пов’язана з поняттям «судова компетенція» — це сукупність юридично встановлених повно­важень (владних прав і обов’язків) певного судового органу, в тому числі спеціалізованого суду, щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню. Обсяг цієї компетенції обумовлюється здійсненням державної влади судовими орга­нами в окремих сферах суспільного життя залежно від їх спе­ціалізації, територіального масштабу діяльності кожної ланки судової системи. Предметну компетенцію системи судових ор­ганів закріплено у статтях 124, 125 Конституції України та в ін­ших законодавчих актах, що не тільки встановлюють конкретні повноваження судів у певних галузях права, а й визначають функціональні повноваження (відповідні права й обов’язки) су­дів у галузі правосуддя.

Відповідно до Конституції України судова юрисдикція ви­значає сферу судової влади та багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів з розгляду справ. Судова юрисдикція як правовий інститут визначає структурно-функціональний характер судової влади і диференціює повноваження органів правосуддя в межах сфери їх діяльності та наявної судової си­стеми. З одного боку, юрисдикція визначає діяльність судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а з іншого — сферу загальних (спеціалізованих) судів.

Такі підходи дають підстави для висновку, що судова юрис­дикція є комплексним поняттям і визначає компетенцію судів у різних вимірах: як предмета судового розгляду та предмета су­дової діяльності, інстанційної побудови судової системи та її те- риторіальності. Предметна юрисдикція характеризує обсяг пов­новажень судових органів щодо відповідних правових об’єктів судового захисту, функціональна — з точки зору видів діяль­ності, тобто інстанційності, а територіальна юрисдикція охоп­лює повноваження, визначені певною територією діяльності ор­ганів судової влади (судовим округом) [224, с. 76].

Сьогодні дискусійним залишається питання щодо критеріїв, за якими мають розподілятися справи, розгляд яких належати­ме до компетенції певного суду.

Деякі вчені, зокрема, вказують на те, що спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках, коли це зумовлено специфі­кою судових справ залежно від характеру правовідносин і особ­ливостей правового статусу суб’єктів судочинства. Спеціалізо­ваним при цьому називають суд, створений в системі судів за­гальної юрисдикції як самостійна структура, повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої ком­петенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за га­лузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства [235, с. 10—11].

Слід зауважити, що розподіл юрисдикцій між судами, тим не менше, залишає спільні джерела правового регулювання, прин­ципи, цілі, властивості, які закладені не тільки в самому проце­суальному праві, айв природі суду як органу, наділеного від імені держави функцією здійснення правосуддя. Ця спільність виявляється також у нормах, що закріплюють процес доказу­вання, процедуру перегляду вироків, гарантії прав осіб, які за­лучаються до того чи іншого процесу. Загальною для всіх видів судових процесів є тенденція звуження сфери колегіальності під час розгляду справ у судах першої інстанції [139, с. 26].

Судову юрисдикцію можна поділити за функціональним, предметним та територіальним критеріями. Функціональна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів з точки зору видів діяльності, тобто інстанційності; предметна юрисдикція — обсяг повноважень щодо відповідних правових об’єктів судового захисту; територіальна охоплює повноважен­ня, визначені певною територією діяльності органів судової влади (судовим округом) [228, с. 90].

Проблемним є визначення критеріїв, за якими побудовані так звані спеціалізовані юрисдикції. У цьому випадку можливе застосування таких критеріїв:

— суб’єктного — за суб’єктом матеріальних правовідносин: військові суди у судовій системі ряду європейських держав (Ро­сійська Федерація, Молдова, Білорусь, Іспанія, Бельгія та ін.), яким підсудні виключно справи із правовідносин, у яких хоча б однією із сторін є військовослужбовець; ювенальні суди, які слу­хають справи неповнолітніх (США, Канада, Бельгія, Франція, Німеччина, Австралія) [131, с. 10—11; 171; 164, с.

— матеріально-правового (предметного) — за характером і специфікою спорів, що виникають із певних матеріальних пра­вовідносин (земельні, фінансові, трудові тощо суди у ФРН; ад­міністративні та господарські суди в Україні; спеціально ство­рені суди конституційної юрисдикції тощо) [298, с. 61; 274, с. 64].

Аналіз положень ЦПК, ГПК та КАС дозволяє стверджувати, що під час вирішення питання про віднесення правового спору до компетенції одного із видів загальної юрисдикції законода­вець враховує: а) суб’єктний склад такого спору, б) зміст право­відносин, з яких він виник [105, с. 74].

У процесуальному аспекті визначення того, який суд тієї са­мої ланки має розглядати справу, міститься у правилах вста­новлення предметної юрисдикції суду, передбачених ст. 5 ЦПК; ст. 12 ГПК; ст. 17 КАС. Найбільше ускладнень виникає при утворенні нових підсистем спеціалізованих судів, що неоднора­зово підкреслювалося в юридичній літературі на прикладах гос­подарських та адміністративних судів. Це питання ставало предметом відповідних роз’яснень ВСУ та вищих спеціалізова­них судів. Виникнення проблем із визначенням «належного» су­ду, тобто суду, компетентного вирішувати конкретну справу, пояснюється складністю матеріально-правових відносин, їх тіс­ною взаємопов’язаністю. Так, найчастіше під час розгляду справ у порядку господарського судочинства щодо угод, вчи­нених на підставі актів суб’єктів владних повноважень, суд ви­мушений призупиняти провадження, а позивач — звертатися до адміністративного суду для скасування відповідного акта суб’єкта владних повноважень, а після цього — знову звертати­ся до господарського суду. Це затягує процес і ускладнює до­ступ особи до суду. Проблему можна вирішити через чіткіше розмежування предметної юрисдикції судів [207, с. 290].

Види (форми) судочинства та засади розподілу справ між ни­ми закріплені в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», яким встановлено такі види судочинства: конституційне, ци­вільне, господарське, адміністративне, кримінальне, а також справ про адміністративні правопорушення.

Через те, що конституційне судочинство за своїм призначен­ням істотно відрізняється від решти видів судочинства, про­блем у визначенні меж конституційної юрисдикції на практиці майже не виникає. Юрисдикційні конфлікти пов’язані пере­важно із видами судочинства, що реалізуються судами загаль­ної юрисдикції.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» усі види судочинства є спеціальними видами правосуд­дя. Тобто цивільна та кримінальна процесуальні форми призна­чені для захисту будь-яких прав, свобод та інтересів особи, крім тих, які за законом підлягають захисту в порядку господарської чи адміністративної процесуальної форми [211, с. 4—5].

Отже, основними критеріями розмежування судових юрис­дикцій слід визнати:

1) суб’єктний склад сторін спору;

2) предмет спірних правовідносин;

3) характер спірних правовідносин.

Тим не менш, у сфері публічних правовідносин можливості фізичних осіб у набутті публічних прав майже такі самі, як і в юридичних осіб. Адміністративні правовідносини за участю фізичних осіб істотним чином не відрізняються від адміністра­тивних відносин за участю юридичних осіб. Тому природно, що спори із цих правовідносин незалежно від суб’єктного складу невладної сторони віднесено до адміністративної юрисдикції. У Російській Федерації публічно-правові спори за участю грома­дян поки що розглядаються судами загальної юрисдикції, а такі самі спори за участю суб’єктів господарювання — арбітражни­ми судами. Проте російські юристи-практики визнають, що ра­но чи пізно розгляд обох згаданих категорій спорів буде об’єдна­но в єдиній адміністративній юрисдикції.

Другим із названих критеріїв — предметом спору — виступає об’єкт матеріальних правовідносин, з приводу якого, власне, і виник юридичний конфлікт. Як відомо, такими об’єктами мо­жуть бути дії, речі, нематеріальні об’єкти тощо. З огляду на це до господарської юрисдикції належать, зокрема, спори з приво­ду господарських дій або бездіяльності. У свою чергу, адміні­стративне судочинство призначене для розгляду спорів з при­воду владних управлінських рішень, дій та бездіяльності.

Слід зауважити, що предмет спору як критерій віднесення справи до того чи іншого виду судової юрисдикції є ефектив­ним тільки в тому випадку, коли у процесуальних законах чітко і ясно викладено його властивості. Натомість вітчизняне зако­нодавство відхиляється від цієї вимоги. Так, у ст. 1 ГПК вста­новлено, що до юрисдикції господарських судів належать гос­подарські справи. Проте цей Кодекс не містить визначення господарського спору, що деякою мірою компенсується наяв­ністю переліку окремих категорій справ, які належать до госпо­дарської юрисдикції. Однак цей перелік не є вичерпним. Вихо­дить, що до юрисдикції господарського суду віднесено будь- який спір за участю юридичної особи. Таким чином, коло спо­рів, які мають право розглядати господарські суди, набагато ширше за сферу спеціалізації цих судів — господарську сферу. За таких умов колізії з іншими судовими юрисдикціями неми­нучі. Для їх вирішення, на нашу думку, необхідно застосовува­ти третій критерій розмежування юрисдикцій — характер спір­них правовідносин.

Предметний критерій є ключовим для адміністративної юрисдикції. Він зручний в застосуванні, оскільки будь-які рі­шення, дії чи бездіяльність органу публічної адміністрації зав­жди є владними управлінськими. Статус такого органу є ви­ключно публічно-правовим і не змінює цю свою якість залежно від галузевого змісту правовідносин, в яких орган представляє інтереси держави чи територіальної громади. Проте практика адміністративного судочинства також засвідчила, що застосу­вання лише предметного критерію призводить до юрисдикцій- них колізій. Частиною 1 ст. 2 КАС передбачено, що адміністра­тивні суди вирішують виключно ті спори, які виникають із публічних правовідносин. До адміністративної юрисдикції не належать спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені в межах приватних правовідно­син. Розглядаючи такі спори, адміністративні суді втручаються у цивільну (господарську) юрисдикцію.

Таким чином, існує потреба застосування третього критерію розмежування видів судової юрисдикції — характеру спірних правовідносин. Під ним розуміють галузевий зміст правовідно­син. Так, до цивільної юрисдикції належать спори, що виника­ють, зокрема, із цивільних, житлових, земельних, сімейних, тру­дових відносин (ст. 15 ЦПК); адміністративна юрисдикція визначена через публічні правовідносини (ч. 1 ст. 2 КАС). Важ­ливо, що підставою для класифікації правовідносин є галузі права, а не законодавства. Саме галузі права є однорідними за предметом свого регулювання і через це можуть бути надійни­ми орієнтирами в розмежуванні судових юрисдикцій. Нато­мість галузі законодавства, наприклад господарське законодав­ство, як правило, поєднують у собі норми різної галузевої належності. Тому ГПК не посилається на галузь законодавства при встановленні господарської юрисдикції. У Російській Феде­рації при визначенні аналогічної (арбітражної) юрисдикції ви­ходять із галузей права — цивільного та адміністративного (статті 28, 29 Арбітражного процесуального кодексу РФ).

Разом із тим, цього критерію недостатньо для встановлення спеціальних видів судочинства. Адже без додаткових критеріїв адміністративна та господарська юрисдикція перетинались би із цивільною юрисдикцією, яка поширюється і на публічні, і на приватні правовідносини. Тому при визначенні будь-якої спе­ціальної юрисдикції виходячи з характеру спірних правовідно­син необхідно застосовувати також інший критерій [211, с. 4—5; 304, с. 14—17; 181, с. 41—44].

2.2.