§ 1. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ВЛАДАРЮВАННЯ

Період XIV - першої половини XVII століття увійшов в історію України як дуже трагічний і драматичний. Ослаб­лені феодальною роздробленістю, знесилені татаро-мон- гольською навалою, колись могутні українські землі вияви­лись неспроможними протидіяти зовнішній агресії.

Під впливом зовнішніх чинників - політичного і війсь­кового характеру - Литва вимушена була шукати впливо­вого союзника, яким стало Польське Королівство. Унаслі­док укладання династичного шлюбу і підписання Кревської унії у 1385 р., литовський князь Ягайло спробував утворити

литовсько-польський союз, проте, Острівська угода 1392 р. і рішення Городельського сейму 1413 р. продовжили існу­вання Великого Князівства Литовського як самостійного державного утворення.

Значні зміни у державно-правовому устрої українсь­ких земель сталися після їх анексії Польською державою. Від другої половини XIV ст. до середини XVII ст.

Велике князівство Литовське не одразу втратило свою самостійність, певний час зберігались власне законодав­ство, військова організація, фінанси, однак, територіально Литва зазнала втрат саме за рахунок українських земель - Волинь, Київщина, Поділля увійшли до складу Польського королівства. Проте, одразу після укладення унії, польський король своїм привілеєм підтвердив рівноправність право­славних і католиків, дозволив користуватися українською мовою в діловодстві та зносинах коронної канцелярії з міс­цевою адміністрацією. Принаймні, ще упродовж двох деся­тиліть українські землі у складі Королівства Польського мали статус схожий на автономію.

Утворення Речі Посполитої актуалізувало проблему взаємовідносин православної і католицької церков. У 1596 р. король Сигізмунд III видав універсал про скликання церко-

вного собору у Бресті (Бересті) з метою ухвалення остаточ­ного рішення щодо церковної унії. Брестський собор зібра­вся у жовтні 1596 р. і одразу ж розколовся на два собори - православний і уніатський. Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Рим­ського, ухвалив основні догмати католицької церкви, збері- гши, проте, православні обряди та церковнослов'янську мову.

Територія Північного Причорномор’я і Кримського пі­вострову спочатку у складі Золотої Орди, а з часом Кримсь­кого ханства у XV ст. стала васалом Османської імперії.

Державний устрій Великого князівства Литовського перетерпів певну еволюцію. Упродовж XIV ст. верховна влада знаходилась в руках князівського роду. Найважли­віші питання зовнішньо і внутрішньодержавного життя ви­рішувались на князівських зборах - снемах, до речі, в їх ро­боті брали участь навіть жінки князівського походження. Як й у провідних тогочасних європейських державах, вища законодавча і виконавча влада належала, за винятком кня­зівської вотчини, удільним князям.

Із часом, у XV ст. князь привласнює собі законодавчі повноваження, скасовує удільні князівства і погоджується з діяльністю державної ради («пани-ради») у якості допоміж­ного, консультативного органу влади. У 1492 р. князівський привілей легітимізував діяльність «пани-ради», а привілей 1506 р. визнав її органом законодавчої влади. До складу па­нів радних входили близько 80 осіб, серед яких: маршалок земський і маршалок дворний, канцлер, підскарбій, геть­ман, каштелян, старости, чотири католицькі єпископи і ве­ликі феодали. До компетенції відносилось обрання князя,

міжнародні справи, проблеми оборони держави, судочинс­тво з найгучніших справ.

Починаючи з середини XV ст., найважливішим орга­ном влади стає шляхетський сейм. Перший загальний (валь­ний) сейм було скликано у 1446 р., на нього збирались вели­кий князь, «пани-рада», представники шляхти, яких оби­рали місцеві шляхтичі на сеймиках, єпископи.

Система місцевих органів влади виникала наприкінці XIV ст. і була доволі строкатою, що пояснювалось її ґенезою під впливом анексії українських земель різними державами з різними традиціями організації і функціонування місцевої влади. У більшості удільних князівств залишалась волосна система адміністративного поділу. Кілька волостей створю­вали повіт. Після скасування інституту удільних князів їх функції перейшли до намісників, які призначались князем із числа місцевих магнатів. Намісники обіймали посади ста­рост, воєвод, каштелянів.

У XVI ст. основною адміністративною одиницею ви­знається воєводство, що поділялось на повіти і волості та очолювалось воєводою, якого князь призначав майже дові­чно.Окрім воєвод місцевими проблемами опікувались ста­рости, стольники, хорунжі. Первинною адміністративною ланкою ставали органи самоврядування сільських громад.

Певна еволюція центральних і місцевих органів влади і управління відбулась після їх залучення до складу Польсь­кої держави, а з 1569 р. - Речі Посполитої. Із другої поло­вини XIV ст. до першої половини XV ст. Польща була ста­ново-представницькою монархією на чолі з королем та од­нопалатним парламентом. До складу парламенту входила королівська рада (магнати й католицькі священики), а та­кож представники від шляхти.

У 1476 р. було створено окрему шляхетську палату, що дістала назву посольської зборні, що призвело до форму­вання вального двопалатного сейму. До верхньої палати — сенату входили представники світської та духовної знаті, що володіли значною земельною власністю і перебували в привілейованому статусі. Нижня палата сейму — посоль­ська зборня складалась здебільшого зі шляхтичів та незна­чної кількості міських жителів. Король став носієм викона­вчої та певною мірою законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, рішення сейму визнавалися неправомірними. І, нарешті, 1572 року у звязку з обранням королем Речі Пос­политої Генріха Валуа, були ухвалені «Генрихові арти­кули», за якими держава проголошувалась дворянською ре­спублікою з королем на чолі, який визнавав вільні вибори. Насідком стало значне послаблення влади короля. Держава залишалась республікою, але влада короля не успадковува­лась, а задля виборів короля скликались конвокаційний,

елекційний і коронаційний сейми. Король зобов’язувався не збирати посполите рушення (народне ополчення) без згоди сенату, скликати сейм кожні два роки, забезпечувати тери­торіальну цілісність держави. Якщо король не виконував свої обов’язки, шляхта мала право висловити йому непо­кору.

Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 р. та «Генріхо- вих артикулів» 1572 р. верховна влада передавалася спіль­ному литовсько-польському коронному сейму. Польські до­слідники вважають, що законодавча влада - парламент скла­дався з трьох елементів: короля, сенату і посольських зборів (зборні);

а) король, як носій виконавчої влади. Кандидатами на польський престол могли бути особи, що належали до родо­вої польської знаті, католики, знайомі з вітчизняним пра­вом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними. Без згоди сейму король не мав права виїжджати за кордон. Йому дозволялося мати особисту охорону (до 800 осіб), але утримувати її слід було власним коштом. Навіть особисте життя короля підлягало регламентації. Він міг брати шлюб і розлучатися лише з дозволу сенату. Наречена мала бути католицького віросповідання, в іншому випадку — не могла стати королевою, доки не прийме католицизму. Діти короля не користувалися правом на успадкування трону, хоча мо­гли обіймати посади в уряді та сеймі;

б) сенат. Членів сенату король призначав довічно, що робило сенаторів незалежними від новообраних королів. До сенату входили римо-католицькі єпископи, архієпископи, воєводи, каштеляни, державні чиновники вищого рангу. Пі­сля Люблінської унії кількість сенаторів стабілізувалася на рівні 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви.

Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводились окремо. До компетенції сенату належали: розгляд проектів нормативних актів, ух­валених посольською зборнею, обговорення питань зовніш­ньої політики, участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля;

в) посольська зборня, як орган шляхетського предста­вництва, перетворювалась на найвпливовішу палату сейму. До її складу входили 170 депутатів — послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти зако­нів, ухвалювала рішення в окремих справах. Кожен депутат мав право законодавчої ініціативи. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках, які обрали їх до коронного сейму.

Усі питання в нижній палаті вального сейму ухвалю­вались одностайно. Це правило дістало назву «liberum veto» (вільна заборона). Отже, вальний сейм Речі Посполитої мав такі повноваження: ухвалював закони, скликав ополчення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори і союзи, визначав розміри та види податків, здійснював помилу­вання та амністував засуджених, визначав напрями зовніш­ньої політики. Постанови сейму називались конституціями, оголошувались від імені короля, але з обовязковою ремар­кою, що ухвалені королем разом із сенатом.

За конституцією 3 травня 1791 р. Річ Посполита стала конституційною монархією, але, як така проіснувала лише кілька років, оскільки її територія внаслідок трьох розділів булла поділена між Російської імперією, Австрійською імпе­рією і Пруським королівством.

Державне управління у Речі Посполитій виконували король і вищі службовці, до складу яких входили: коронний маршалок, надвірний маршалок, коронний канцлер і підка- нцлер, що відали королівською канцелярією, коронний під­скарбій, який відав державною скарбницею, коронний геть­ман - головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої, ре- ферендарії (духовний та світський) - помічники короля у ко­ролівському суді.

У адміністративному аспекті Річ Посполита поділя­лася на три провінції - Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина захоплених українсь­ких земель і Литву. Провінції поділялися на менші адмініс- тративно-териториальні одиниці — воєводства. Очолював воєводство воєвода, який також виконував суддівські функ­ції та керував шляхетським корпусом свого воєводства у разі воєнних дій. Українські землі були поділені на шість

воєводств - Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брац- лавське і Київське. Кожне воєводство мало свій сеймик і по­силалодепутатів на вальний сейм. Воєводства складались територіально зі староств, які король жалував за службу. У віданні старост і замкових управителів перебували замки і села староства. Старости очолювали гродські суди. На чолі повітів стояли каштеляни. Первинною адміністративною ланкою були волосні і сільські органи. У волості головним розпорядником става волосний староста, у селі - сільскій схід з обраним старостою.

Конституція 1611 р. побудувала у Речі Посполитій сво­єрідний табель про ранги: підкоморій, хорунжий, земський судя, стольник, чашник, підсудок, підстольник, підчаший, ловчий, писар, мечник.

Своєрідною була організація Запорозької Січі, як осе­редка української державності цього часу. Запорізька Січ у військовому відношенні поділялась на 38 куренів, а в тери­торіальному - на 8 паланок. Найважливіші питання - про війну і мир, переділ землі, обрання старшини - вирішува­лись військовими радами, які збирались щорічно 1 січня та 1 жовтня. Поточні проблеми ставали предметом обгово­рення паланкових і курінних сходок.

У зв'язку з домінуванням військової складової у діяль­ності Січі, серед міністеріалів провідні місця посідали війсь­кові керівники - кошовий отаман, військовий суддя, війсь­ковий отаман, військовий писар, курінний отаман, хорун­жий, довбиш, пушкар, гармаш, осавул. Головним посадав- цем ставав кошовий отаман, якому належала вища адмініс­тративна, військова, духовна і судова влада. До честі запоро­жців, вони створили своєрідну систему стримань і противаг, щоб запобігти абсолютизації влади кошового отамана: річ­ний термін перебування при владі, звіт перед військовою ра­дою і контроль з боку військової ради.

Більш детально державно-правовий устрій Запорізь­кої Січі буде розглянуто на наступних сторінках підруч­ника.