§2. Суспільний лад
Природно, що у ранньофеодальній державі, якою було Велике князівство Литовське, правовий статус особи залежав від наближеності до очільника держави і розмірів власності або статків.
Тому основними верствами населення литовсько-руського суспільства були: феодали, селянство, міщанство, духівництво і козацтво.Верхівку тогочасного суспільства складала боярсько- шляхетська аристократія, яка складалась із князів - «княжат головних» - найбільш привілейована верства, яка мала за плечима окрім знатного походження значні статки і ключові державні посади і «княжат повітників» - шляхетне походження, але помірні розміри власності. Такі представники княжого прошарку мали вийняткові права щодо суду над підданими, надання їм земель за певних умов тощо. Суттєвим правом князів вищої ланки ставала виключна підсудність великому князю, а також можливість участі у великокнязівських нарадах лише завдяки знатності їх роду.
Іншою впливовою верствою суспільства стали магнати (від лат. «Magnus» - великий) - пани, які не мали князівських титулів, але походили від старовинних родів, володіли землею на спадковому праві. Правовий статус магнатів визначався князівськими привілеями 1492 і 1506 рр, за якими їм надавася імунітет від місцевих судів, виклики магнатам на великокнязівський суд розсилались за чотири місяці, скаржитись на магнатів можна було або великому князю, або органу магнатського представництва «пани- Раді». Магнати підлягали юрисдикції великого князя, власне військо виводили під власними хоругвами, звідси іще одна їх назва «пани хоруговні».
Найчисельнішою групою панівного класу була шляхта - середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні наділи за особисту військову службу. На початкових етапах існування Великого князівства Литовського до шляхти зараховували будь-яку людину, яка могла брати участь у воєнних діях. Із часом, починаючи з XVI ст., доступ до лав шляхти ускладнюється, а у другій половині століття унемо
жливлюється.
Правовий статус шляхти визначався постановою сейму 1522 р., за якою шляхтичами вважали лише тих землевласників, які походили від перших литовських князів Вітовта і Сигізмунда. У 1557 р. під час аграрної реформи були ревізовані як земельні, так і станові права шляхти. Перетворення шляхти на окремий лицарський стан супроводжувалось збільшенням їх прав - звільнення від суду королівських чиновників, від сплати мита за іноземні товари, упровадження підвищених санкцій за замах на життя шляхтича. Нарешті, у другій половині XVI ст. встановлюється режим «шляхетської демократії». Наслідком підписання Люблинської унії 1569 р. стало фактичне зрівняння української шляхти у правах з польською шляхтою. Від середини XVI ст. шляхетство вже передавалось у спадщину. Дарувати його міг лише сейм, а його втрата відбувалася за рішенням суду, або у разі переїзду шляхтича до міста для заняття ремеслом чи торгівлею. Тільки осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Із падінням авторитету державної влади у XVII ст. магнати забезпечували іншим шляхетським категоріям захист життя і майна, нерідко наймали для служби в латифундіях чи у власному війську. У другій половині XVIII ст. шляхта у Речі Посполитій становила майже 10% населення, що було найвищим показником у Європі. Шляхтич на українських землях у середньому володів одним селом у 20 — 30 ланів землі.На приєднаних наприкінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відміну від польських, українські шляхтичі змушені були сплачувати до королівської скарбниці грошові й натуральні податки, ремонтувати дороги та замки.
Специфічною суспільною верствою було духовенство, яке охоплювало не лише священиків, а й членів їх родин. Заможність церковників ґрунтувалась на володінні селянами, селами, стягувані податків церковним судом, пожалуваннях із боку мирян. Із часом, великий князь набув право втручатись у внутрішні справи православної церкви, а внаслідок посилення католицької церкви, православна - втрачає свої привілеї і переходить під контроль польської влади.
Доволі численну категорію (близько 15%) складало міщанство.
За заможністю і повнотою прав міщан можна поділити на три категорії: купецько-лихварська верхівка, цехові майстри, а також чільні урядники станового місцевого самоврядування і суду, які разом охоплювали міський патриціат; середні торгівці, майстри, купці і бюргерство; міські низи: позацехові ремісники (партачі), міська біднота, слуги. Правовий статус міщанства визначався категорією міста - королівське, самоврядне, приватновласницьке або церковне.У XIV — XV ст. помітною прикметою українських міст стало надання «німецького» права спочатку колоністам-пе- реселенцам із німецьких земель, а з часом магдебурзького права, яке поширювалось на мешканців багатонаціональних українських міст. Однак, православних зобов'язували проживати в певних районах міста, їх позбавляли можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежували у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Згідно з магдебурзьким правом, міщани обирали органи самоврядування - міську раду і міський суд - лаву. Водночас мешканці міста виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що встановлювала міська влада - серебщина, воловщина, подимний збір, утримання адміністрації, церковна десятина. Аристократія (князі, пани) володіли в містах земельними ділянками, які не підлягали міській адміністрації та суду. Міщани приватних міст сплачували натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували шляхи, чистили стави, будували греблі тощо.Найчисленнішою суспільною верствою на українських землях у складі Великого князівства Литовського було селянство, яке за майновим і правовим становищем також не було однорідним.
За правовим статусом селянство поділялось на державних (мешкали на королівських землях) і приватних (перебували на магнатських, шляхетських, церковних або монастирських землях).
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на: особисто вільних або «похожих», які у будь-який
момент могли покинути землевласника, мали особисту власність, сплачували повинності; напівзалежне селянство — не мали права вільно покинути землевласника, доки не повернуть боргу, або не нададуть «замісника», тобто селянина такого ж ступеня залежності; покріпачені селяни - взагалі втратили право виходу від феодала.