Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

§ 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління

Після знищення гетьманату царат почав наступ на адміністративно-територіальний поділ українських земель, причому ця реорганізація була спрямована на остаточне включення України в російську політичну систему.

У зв’язку з цим Глухів утратив статус адміністратив-

ного центру колишньої Гетьманщини. Символом позбавлення автономного статусу України в складі Росії стало відсилання до Москви прапорів України, грамот, військових печаток, гетьманських клейно- дів. Було скасовано поділ на полки і заведено поділ на губернії (на перехідний період — на намісництва).

Водночас потрібно зазначити, що цю реорганізацію було зроблено послідовно й поетапно. Спочатку було прийнято рішення російського уряду ліквідувати полково-сотенну систему в Слобідській Україні й уключити її до загальноросійської системи управління. Згідно з маніфестом російської імператриці Катерини II від 28 липня 1765 p., козацьке самоврядування в Слобідській Україні було ліквідованб. Слобідські полки перетворювали на регулярні гусарські. Козацьких підсусідків і підпомічників переведено до категорії військових обивателів; вони мали відбувати рекрутську повинність. Тих, хто не ніс військову службу безпосередньо, зобов’язували сплачувати грошовий подушний податок від кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Козацька старшина могла вийти у відставку або змінити свої чини на армійські й служити в регулярних полках (причому з пониженням на 1-2 чина порівняно з армійськими). Було утворено Слобідсько-Українську губернію, яка складалася з 5 провінцій відповідно до 5 слобідських козацьких полків (Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Сумський і Харківський). Кожна провінція поділялася на 6 комі- сарств, правлінням яких підпорядковувалися отамани й десятники військових слобід. Харків став губернським центром із місцем перебування губернської канцелярії. Ізюм, Охтирка, Суми й Острогозьк стали провінціальними містами, у них діяли воєводи (комісари). Решту міст і містечок зараховано до категорії військових слобід. Царським урядом були ліквідовані всі полкові й сотенні уряди та створені типові для усієї Росії органи місцевого управління. Полкові канцелярії були прирівняні до канцелярій російських губерній, судочинство та діловодство підпорядковано загальноросійському законодавству. Влада на цій території зосереджувалася в руках губернатора. Він призначав комісарів у провінції і чиновників провінційних канцелярій, здійснював адміністративні, поліцейські, фінансові й судові функції. Для розмежування земель і перевірки юридичних актів на землеволодіння при губернській канцелярії був створений вотчинний департамент, який підпорядковувався губернатору та вотчинній колегії.

У Південній Україні було створено Новоросійську губернію, у яку ввійшли Єлизавстинська (кол. Нова Сербія), Катерининська (кол. Слов’яносербія) провінції та Бахмутський повіт. У 1775 p. від Новоросійської губернії було відділено Азовську губернію, у яку ввійшли деякі українські землі (указом Катерини II від 30 березня 1783 p. її було ліквідовано, а територію разом з Новоросійською губернією приєднано до Катеринославського намісництва). У зв’язку з поширенням на південноукраїнські землі адміністративної реформи 1775 p. управління Новоросійської губернії було реорганізовано на загальноросійських засадах і її територію було поділено на 12 повітів: Кременчуцький,

249

___________________________________________________________________

Полтавський, Новосанжарський, Крюківський, Саксаганський, Єлиза- ветградський, Ольвіопольський, Інгульський, Херсонський, Кизикер- манський, Нікопольський і Новопавлівський.

ІІовстання О. Пугачова підштовхнуло російський уряд до прийняття рішення про підпорядкування всіх козацьких формувань імперським потребам. B Україні під це рішення потрапила Запорозька Січ, яку розглядали вже як непотрібний автономний анклав, що гальмував імперську колонізацію, і як центр можливих бунтів. Тому 4 червня 1775 p. російські війська здійснили несподіваний напад на Запорозьку Січ. Оманою було захоплено в полон усіх запорозьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. 3 серпня 1775 p. набув чинності маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии». У ньому з цинічною відвертістю Катерина II пояснювала мотиви ліквідації Запорозької Січі, котра не має права на існування «несамо- витое управление злодейских умыслов» і тому вона є «политическим уродством». Назва «запорожский казак» заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської та новоутвореної Азовської губерній. П’ять тисяч запорозьких козаків утекли за Дунай, де вони прийняли турецьке підданство та поблизу Дабруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорозької в межах Османської імперії (1775-1828).

Ще рішучіші кроки з реорганізації адміністративно-територіального устрою України було зроблено в 70-80-і роки XVIII ст. 7 листопада 1775 p. був обнародуваний закон «Учреждение для управления губерний Всероссийской империи», який передбачав найрадикальні- шу адміністративну реорганізацію від часів Петра I. Під час реформи майже вдвічі збільшено кількість губерній (з 23 за станом на 1775 p. до 41 у 1780 p. та 50 до кінця XVIII ст.), ліквідовано провінції. Під час запровадження нового адміністративного поділу ігнорувалися економічні зв’язки та національні особливості тих чи інших місцевостей Російської імперії. Основою нового поділу стала визначена кількість населення (ревізьких душ — такими вважалися селяни лише чоловічої статі) для одиниці адміністративно-територіального поділу: 300-400 тис. для губерній та 20-30 тис. для земств (повітів).

Губернії з новим апаратом управління отримали назву «намісництво», хоча в тогочасному законодавстві вживався і термін «губернія». Усі ланцюги місцевого управління за «Учреждением для управления губерний...» 1775 p. мали скріплювати головнокомандуючі або намісники (генерал-губернатори), як їх стали згодом називати. Це були посадові особи, які наділялися надзвичайними повноваженнями і були підзвітними фактично лише перед імператрицею. Виконавчим органом намісника було намісницьке правління з 2-3 радників.

«Учреждение...» 1775 p. передбачато галузеву структуру місцевих органів влади, які можна поділити на три основні групи: адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські й судові. Першу групу

було представлено в губернії губернатором, губернським правлінням і приказом громадської опіки, а в повіті — земським ісправником (капітаном), нижнім земським судом і городничим.

Адміністративним начальником кожної губернії був губернатор, який управляв губернією за допомогою колегіальної установи — губернського правління; губернатор був його головою, а два радника — членами. Губернське правління було основною адміністративною установою губернії, хоча згодом проявилася тенденція губернаторів підпорядкувати собі членів губернського правління. Особливе місце в адміністрації кожної губернії посідала зовсім нова установа — приказ громадської опіки. До складу цієї установи, яку очолював також губернатор, входили засідателі від губернських станових судів. «Учреждение...» 1775 p. характеризувало прикази громадської опіки як органи, що керують місцевими школами, лікарськими та іншими благодійними установами (шпиталями, сирітськими будинками тощо). Прикази могли виконувати й інші завдання: вони завідували деякими тюремними установами у вигляді робітних будинків та психіатричних лікарень, деякими своєрідними банківськими функціями: видача позик тощо.

Губернатору й губернському правлінню в повіті був підвідомчий нижчий земський суд — поліцейський орган, що складався із земського справника або капітана і двох-трьох засідателів (асесорів), які обиралися на 3 роки дворянством повіту. Нижчий земський суд виконував у повіті розпорядження вищої влади, а також вироки судів, проводив попереднє слідство з кримінальних злочинів. Ha нього покладалися поліцейські функції: зберігати в повіті «благочиние, доброправие и порядок», стежити за вчасною сплатою податків і зборів, виконанням повинностей, наглядати за станом доріг, протипожежних правил тощо. У виконанні своїх функцій цим чиновникам допомагали управляючі маєтками станів і сільські старости. Охорона «тишины и спокойствия» у повітовому місті покладалася на городничого, який виконував на території міста функції земського справника. Правове регулювання аспектів міського життя доповнював Поліцейський ордонанс 1782 p.

Фінансово-господарські функції за «Учреждением...» 1775 p. зосередилися в особливій групі фінансово-господарських установ: казенній палаті — губернії та казначействі — повіті. Головою казенної палати був віце-губернатор, а членами — директор господарства («экономии»), радник, два асесори та губернський скарбник («казначей»). До відома казенної палати належало багато фінансових й адміністративно-господарських функцій: завідування податковою справою, нагляд за податковими зборами, здійснення фінансового контролю, завідування державним майном, нагляд за приватною торгівлею і промисловістю, обліко-статистична робота тощо. Державні податки збиралися управлінням при палаті — експедицією державних прибутків. 3 цією метою в кожному повіті експедиція тримала скарбника. У віданні казенної палати перебували повітові казначейства — каси, що відали прийняттям, збереженням грошових зборів і доходів та видачею за розпорядженням влади грошових сум чиновникам.

Упровадження нового губернського статуту знову порушило питання про статус автономних територій. Виникла ідея поширити цей закон на всю імперію. Наприклад, Сенат наполягав на негайному втіленні закону в життя в усіх частинах Росії. Про ге Катерина II вважала, що треба бути обережною в цьому питанні, тому, подаючи статут для губерній Сенату, вона подала окремий супровідний лист, згідно з яким Гетьманщина та Лівонія не підпадати під положення статуту (правда, щоб бути не пов’язаною законом, вона випустила цей абзац з остаточного тексту закону). І Іроте згодом, випробувавши нову адміністрацію у власне Росії, вона наважилася поширити положення статуту на Гетьманщину. 24 травня 1779 p. Катерина II наказата генерал-губернатору П. Рум’янцеву розпочати підготовку для запровадження в Гетьманщині нової адміністративної системи. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно обстежила всю Гетьманщину. 24 листопада 1781 p. комісія подала нарешті завершений опис «трьох проектованих малоросійських намісництв» до Малоросійської колегії. Згідно з імператорським указом від 16 вересня 1781 p., на території колишньої України-Гетьманщини було утворено три українських намісництва — Київське, Новгород- Сіверське й Чернігівське. До складу Київського намісництва (адміністративний центр — м. Київ) увійшла значна частина території колишніх Київського, Переяславського, Лубенського й Миргородського, а також невеликі території Гадяцького, Ніжинського і Прилуцького полків. Намісництво спочатку поділялося на 11 повітів: Київський, Голтвян- ський, Городиський (з 1789 p. — Градизький), Золотоніський, Козелець- кий, Лубенський, Миргородський, Остерський, Переяслівський, Пиря- тинський, Хорольський (у 1791 p. до Київського намісництва було приєднано Зіньківський, Гадяцький і частину Лохвицького повіту з Чернігівського помісництва, а у 1796 p. — Димерський, Канівський, Корсун- ський, Богуславський і Васильківський повіти). До Новгород-Сівер- ського намісництва (адмістративний центр — м. Новгород-Сіверський) також спочатку входили 11 повітів: Глухівський, Конотопський, Kopon- ський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Новоміст- ський, Погарський, Сосницький, Стародубський і Суразький (у 1791 p. Конотопський повіт і частину Коропського було приєднано до Чернігівського намісництва). До Чернігівського намісництва (адміністративний центр — м. Чернігів) увійшли 7 сотень Київського полку, но 12 сотень Лубенського і Ніжинського полків та 1 — Стародубського повіту. У складі цього намісництва спочатку було також 11 повітів: Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський, Городнян- ський, Зіньківський, Лохвицький, Ніжинський, Прилуцький, Ромен- ський і Чернігівський (як уже згадувалося, у 1791 p. Гадяцький, Зіньківський і частково Лохвицький повіти було приєднано до Київського намісництва, а з Новгород-Сіверського намісництва було приєднано Конотопський і частину Коропського повіту). Як бачимо, кордони між повітами не були чітко визначеними; цю роботу-моглазавершити повітова шляхта разом з державними обстежувачами. Урочисте відкриття намісництв відбулося лише в 1782 p.

Проте утворення нових територіальних кордонів та організацію нових державних установ треба було якось пов’язати з автономними традиціями України-Гетьманщини. П. Рум’янцев це розумів і тому ще в серпні 1781 p. подав Катерині Il грунтовний меморандум, де визначив перелік проблем, пов’язаних з цим, і запропонував можливі шляхи їх вирішення. Зокрема, порушувалося питання про участь у виборах до урядових установ козаків і міщан (за російськими законами таке право надавалося лише дворянству), про зрівняння українських і російських урядів і рангів, проблема козацького землеволодіння й козацького права на нродаж майна, питання юрисдикції козаків, міського землеволодіння, поштової служби тощо. Своїм указом від 26 жовтня 1781 p. Катерина ІГ фактично відповіла П. Рум’янцеву на його пункти. ІІитання військових реформ, визначення складу дворян та інтеграція української поштової системи відкладалися для подальшого розгляду. Проблеми козацьких земель і зрівняння українських урядів і рангів з відповідними російськими взагалі були проігноровані. Крім того, Катерина II не дозволила існування спеціального глухівського військового з’єднання і заборонила передавати громадські споруди в Глухові під ніколи, оскільки вони в майбутньому призначалися для послуг нриказа громадської опіки Нов- город-Сіверського намісництва. Загалом в указі від 26 жовтня 1781 p. Катерина II ні на мить не відступила від статуту для губернії. Всупереч українській традиції, козаки передавалися під юрисдикцію вищої та нижньої розправ, тобто установ, призначених насамперед для державних селян, пояснюючи це тим, що самі козаки обирають засідателів у ці суди. Щонравда, вонадозволяла цим судам, а також іншим присутственим установам застосовувати колишні права до видання «лучших и достаточнейших». У губернських і повітових містах магістратам приписувалося бути на підставі правил, установлених імператорською владою, але в судовій частині дозволялося застосовувати старі права. У містах створювалися словесні суди згідно з правилами, установленими імператорською владою (тому другий Ніжинський словесний суд скасовувався). Te саме стосувалося й публічних нотаріусів.

Катерина II також скасувала право міст володіти майном поза своїми кордонами; усі подібні посесії відходили до держави під керівництво дирекції державного майна. Фактично всі землі, що колись нале- жа'іи українським урядам та інституціям, кваліфікувалися тепер як імперські державні землі. За винятком ніжинських греків, іноземні колоністи втрачали свої спеціальні права (на прохання грецької громади Катерина II видала указ, за яким ніжинські греки не підпадали під про- вінціальну реформу і були підтверджені їхні спеціальні торговельні й правові привілеї). Для контролю за збиранням прикордонного тарифу з Польщею Катерина II призначила спеціального чиновника, який підпорядковувався казенній палаті Київського намісництва. Отже, Катерина II нс просто зігнорувала або відкинула деякі специфічні рекомендації Рум’янцева, а схилялася до якнайшвидшого проведення провінційної реформи й суворого дотримання статуту для губерній 1775 p., що виключало будь-яке врахування регіональних особливостей.

г

Тому всі старі українські установи були скасовані й запроваджена нова намісницька та повітова адміністрація. Усі фінансові справи були передані казенним палатам трьох намісництв, усі поштові відділення — новоствореній малоросійській філії імперського департаменту пошт, що відповідав за всі поштові оплати й здійснював усі поштові збори у намісництвах колишньої України-Гетьманщини. Ha місцевому рівні козацькі адміністратори втрачали свою цивільну владу, хоча у військових питаннях козацьку структуру й ранги було ще збережено. Урядові інституції, що займалися невійськовими справами, були скасовані; їх документально передали новій намісницькій і повітовій адміністрації, а користуватися послугами українських цивільних канцелярій чи установ було суворо заборонено. Відтак гродський, земський і підкоморські суди були скасовані, а усі невирішені справи передано відповідно повітовим судам і нижнім розправам. Поліцейські обов’язки передали від сотенних канцелярій городничим й нижнім земським судам. Повітові скарбники і казенна палата зосереджувалися на збиранні податків, що попередньо виконували комісаріати, тоді як директор господарства взяв на себе контроль над усіма посполитськими й коронними землями, якими свого часу управляли наглядачі коронних земель.

Нова адміністрація поєднувала персональне правління генерал- губернатора II. Рум’янцева з місцевою бюрократичною системою. Як місцевий представник монарха або намісник, генерал-губернатор міг безпосередньо зв’язуватися з Катериною II, оминаючи Сенат та інші центральні установи. Він міг відмінити будь-яке рішення місцевої адміністрації й видати примусові накази всім урядовим установам у провінціях, що перебували під його владою, з єдиним винятком — його втручання в судові рішення було спеціально заборонено. Губернатор намісництва підпорядковувався генерал-губернатору та як головний адміністратор був основною ланкою між генерал-губернатором і провінційними установами. 3 утворенням нової адміністрації посади в ній заповнили козацькі урядовці, дрібні чиновники й особи місцевого походження. Українська шляхта отримала не лише вибори, а й призначувані посади. При кожній новій установі утворився бюрократичний апарат: писарі, рахівники, дрібні урядовці, що надавало колишнім сотенним і полковим чиновникам, молодим випускникам Київської академії і навіть грамотним виборним козакам можливості розпочати й продовжити свою службову кар’єру. Це стало, зокрема, однією з причин того, що колишні чиновники Гетьмашцини не вчинили жодного, принаймні очевидного опору цій провінційній реформі. Однак українська шляхта втратила своє автономне становище, що грунтувалося на історичних правах і привілеях, і прийняла роль звичайних службовців імперської бюрократії.

Аналогічна процедура була проведена й на інших частинах території України. Імператорським указом від 9 грудня 1780 p. у південно- східній частині України було утворено адміністративно-територіальну одиницю — Харківське намісництво (в грудні 1796 p. — ліквідовано,

його територія увійшла до відновленої Слобідсько-Української губернії). Воно утворилося на основі Ізюмської, Охтирської, Сумської й Харківської провінцій ліквідованої того самого року Слобідсько-Української губернії, а також невеликої частини Бєлгородської губернії. Харківське намісництво поділялося на 15 повітів: Білопольський, Богодухівський, Валківський, Вовчанський, Золочівський, Ізюмський, Краснокутський, Лебединський, Миропільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Харківський, Хотмизький і Чугуївський.

Згідно з імператорським указом від 30 березня 1783 p., було утворено адміністративно-територіальну одиницю в Південній Україні — Катеринославське намісництво. Його формування завершилося на початку 1784 p. поділом намісництва на 15 повітів, утворених на території колишніх Новоросійської й Азовської губерній: Олександрівський, Ольгопільський, Єлизаветградський, Новомосковський, Катеринославський, Херсонський, Олексопільський, Кременчуцький, Павлоградський, Полтавський, Костянтиноградський, Слов’янський, Бахмут- ський, Донецький й Маріупольський. Згідно з указом Катерини II від 27 січня 1795 p., з частини території Брацлавського намісництва, земель між Дніпром і Південним Бугом — так звана Очаківська область — і трьохповітів Катеринославського намісництва (Херсонського, Єлиза- встградського та Новомиргородського) було утворено Вознесенську губернію, яку 7 листопада 1795 p. перетворено на Вознесенське намісництво (у грудні 1796 p. обидва ці намісництва було ліквідовано).

Отже, у 1795 p. українські землі, що входили до складу Російської імперії, поділялися на 6 намісництв: Київське, Чернігівське, Новгород- Сіверське, Харківське, Катеринославське й Вознесенське. Намісництва очолював намісник (або генерал-губернатор), повноваження якому надавалися від російського імператора. Він мав адміністративні, фінансові, поліцейські й судові повноваження. У його віданні були всі війська, розміщені на території намісництва. Намісниками призначались особи з найвищих сановників. Виконавчим органом намісника було намісницьке правління з 2-3 осіб (радників).

У результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772,1793 і 1795 pp.) до Російської імперії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Волинь, Поділля і Брацлавщина. B інструкції від 20 червня 1793 p. «О устройстве присоединенных от Польши областей» Катерина II вимагала швидшого введення «присутственных мест» на підставі «Учреждения...» 1775 p. B іменному указі від 8 грудня 1792 p. «О распоряжениях в польских областях, занятых российскими войсками», наданому командувачу російської армії генералу Кречетникову, була накреслена програма перетворень у цих областях. Вказувалось на необхідність створення там Мінської, Ізяславської й Брацлавської губерній та введення «присутственных мест на основании изданных учреждений о управлении губерний». Цим самим указом Катерина II наказувала підготувати маніфест про приєднання цих земель до Російської імперії. 27 березня 1793 p. такий маніфест був прийнятий і став першим офіційним документом, який проголосив приєднання Правобережної України до

Росії. Він був публічно оголошений у містах і селах, занесений до гродських книг, його зачитали в церквах і костьолах.

23 квітня 1793 p. був виданий іменний указ про створення на приєднаних від Польщі територіях Мінської, Ізяславської й Брацлавської губерній (намісництв) та заснування у них «присутственных мест». B указі пропонувалося поділити території губерній па округи, провести перепис населення і території, створити в губерніях установи «но правилам учреждений наших и прочим законам, по коим Всероссийская империя... управляются». Одночасно рекомендувалося тимчасово «суд и расправу в тех землях оставить на правах польских, отправляя оные именем и властию нашею». Для заповнення урядових установ службовцями пропонувалося залучати місцевих чиновників, а також за потреби службовців з інших губерній Росії.

У травні 1795 p. території колишніх Ізяславської й Брацлавської губерній і доданої до них Кам’янецької області поділено на три губернії — Волинську, Брацлавську й Подільську, які, у свою чергу, розмежовано на округи. У січні 1796 p. рішенням Сенату всі три губернії перетворено на намісництва (генерал-губернаторства), а округи — на повіти. Намісники підпорядковувалися мінському, волинському та подільському генерал-губернаторові. Офіційне відкриття намісницьких правлінь, палат таінших урядових установ відбулося в Брацлавському намісництві 20 лютого 1796 p., у Подільському — 1 травня 1796 p., у Волинському — 6 серпня 1796 p.

Смерть Катерини II зумовила нові адміністративно-територіальні зміни в Росії, зокрема на українських землях. Відповідно до указу Павла I «О новом розделении государства на губернии» від 12 грудня 1796 p., було запроваджено уніфікований поділ імперії на губернії. У зв’язку з цим відбулися зміни в адміністративно-територіальному поділі українських земель, що ввійшли до складу Російської імперії. При цьому потрібно наголосити, що новий імператор Павло I, який здебільшого несхвально ставився до політики Катерини II, пішов на часткове відновлення українських автономних прав. Було скасоване Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське намісництва й утворено єдину Малоросійську губернію, яка охоплювала історичну територію України-Гетьманшини. Керівництво Малоросійською губернією здійснювалося через малоросійське губернське правління. Малоросійська губернія складалася з 17 повітів: Чернігівський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Золотоніський, Хорольський, Кременчуцький, Полтавський, Зіньківський, Гадяцький, Лубенський, Сосницький, Конотопський, Глухівський, Новгород-Сіверський, Стародубський та Мглинський. Імператорським указом від 30 листопада 1796 p. «О восстановлении в Ma- лоросии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» було схвалено вибори повітових маршалів, що відповідало польсько-литовській практиці й суперечило положенням Грамоти дворянству про «уездных предводителей», відновлено більшу частину системи судочинства, що існувала

в Гетьманщині в 1763 p. (генеральний суд, земські й иідкоморські суди), ліквідовано посади прокурорів, за винятком губернського, підтверджені права самоврядним містам.

Також проведено новий адміністративний поділ Правобережної України. Указом Павла I від 12 грудня 1796 p. було ліквідовано Брац- лавське намісництво й організовано Київську, Подільську й Волинську губернії, причому, як було сказано в указі, «на особых по правам и привилегиям их основаниях». До складу Волинської губернії увійшла територія колишнього Волинського намісництва (за винятком Радомишльського повіту) і 3 повіти Подільського намісництва. Губернія (адміністративний центр — м. Житомир) поділялася на 12 повітів: Володимир-Волинський, Дубенський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новгород-Волинський, Овруцький, Острозький, Ровенський і Старокостянтинівський.

До складу Київської губернії (адміністративний центр — м. Київ) також входило 14 повітів: Бердичівський, Богуславський, Васильківський, Звенигородський, Канівський, Київський, Лииовецький, Max- нівський, Радомишльський, Сквирський, Таращанський, Уманський, Черкаський і Чигиринський.

До Подільської губернії ввійшло 7 повітів Подільського, 9 — Брац- лавського та 4 (із них 3 — частково) Вознесенського намісництв. Подільська губернія (адміністративний центр — м. Кам’янець-Поділь- ський, нині Хмельницька область) складалася з 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам’янецький, Летичів- ський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький та Ямпільський.

Тоді ж у грудні 1796 p. замість Харківського намісництва була відновлена Слобідсько-Українська губернія з кордонами 1765 p. (до неї ввійшла також територія Куп’янського повіту Воронезького намісництва). A більша частина колишнього Катеринославського, а також Вознесенського намісництв і майже вся Таврійська область утворили Новоросійську губернію з адміністративним центром — м. Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ). Губернія складалася з 12 повітів: Новомосковський, Єлизаветградський, Ольвіопольський, Бахмут- ський, Новоросійський, Павлоградський, Херсонський, Маріупольський, Ростовський, Тираспольський, Перекопський й Акмечетський. Проте в цих двох губерніях на відміну від Малоросійської і трьох правобережних губерній урядові установи були засновані відповідно до «Учреждения... для губерний...» 1775 p.

Однак у 1802 p. було проведено нову реорганізацію адміністративно-територіального устрою українських земель, що входили до складу Російської імперії, яка була направлена на остаточну ліквідацію автономії України. Указом Сенату від 27 березня 1802 p. у зв’язку з ліквідацією Малоросійської губернії її було поділено на Чернігівську й Полтавську губернії, які становили Малоросійське генерал-губернаторство. Спочатку Чернігівська губернія складалася з 12 повітів: Борзнянський, Глухівський, Городнянський, Козелецький, Конотопський, Мглинський,

Ніжинський, Новгород-Сіверський, Новоміський, Сосницький, Старо- дубський та Чернігівський (27 березня 1803 p. було утворено іце 3 повіти: Кролевецький, Суразький та Остерський). Полтавська губернія в 1803 p. складалася з 15 повітів: Гадяцький, Зіньківський, Золотоніський, Кобеляцький, Костянтинградський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський та Хорольський.

Тоді ж імператорським указом від 8 жовтня 1802 p. Новоросійську губернію поділили на три: Миколаївську (1803 p. перейменовано на Херсонську), Катеринославську й Таврійську (із Кримом). Миколаївська губернія (адміністративний центр — м. Миколаїв) складалася з 4 повітів: Херсонський, Єлизаветградський, Ольвіопольський, Тираспольський. Катеринославська губернія (адміністративний центр — м. Катеринослав) складалася з 6 повітів: Бахмутський, Катеринославський, Маріупольський, Новомосковський, Павлоградський, а також Ростовський з Таганрозьким градоначальством і Нахічеванською вірменською округою. Таврійська губернія (адміністративний центр — м. Сімферополь, до 1784 p. — Акмечет) складалася з 7 повітів: Сімферопольський (Акмечетський), Феодосійський (Кефій- ський), Перекопський, Євпаторійський, Дніпровський, Мелітопольський й Тмутараканський (стара назва Тамані) з включенням до нього земель Чорноморського козацького війська.

Згідно з указом від 8 жовтня 1802 p. «О разделении Новороссийской губернии на три губернии: на Николаевскую, Екатеринославскую и Таврическую и обустройстве там судебних мест», у двох перших губерніях управління здійснювалося на точних правилах, установлених для всіх великоросійських губерній, крім портових міст — Одеси, Херсона, Таганрога та Феодосії, де запроваджувалися градоначальники. Дещо по-іншому, ураховуючи особливий склад населення й потреби торгівлі, було побудоване управління Таврійської губернії. Усе цивільне керівництво цієї губернії поділялося на дві частини: власне Таврійський губернський уряд, який відав так званими губернськими й казенними справами, та цивільний і кримінальний суд, іцо розглядав усі цивільні

M • • r~% • rp • U W / O

и кримінальні справи. Згідно з указом, Тавршськии губернськии уряд поділявся на дві експедиції: виконавчу, якій належали всі справи, що за «Учреждением ... для губерний...» відносяться до губернського правління, та казенну, якій належать усі справи, що відають за тим самим «Учреждением ... для губерний...» казенні палати. У першій головує губернатор, до її складу входять ще два радники та губернський скарбник. Якщо питання особливої важливості й потребують загального рішення, то скликають загальні збори уряду, де губернатор-президент, віце-губернатор-віце-презедєнт, а радники й губернський скарбник — його члени. Справи на такому зібранні вирішуються більшістю голосів, скарги на його рішення надсилаються до Сенату. При уряді, крім вищеназваних членів, існують*два асесори, які знаходяться під особливим керівництвом губернатора й посилаються ним в особливо важливих випадках для дослідження на місця, а також для

обстеження присутственних місць і ревізії справ. Таврійський цивільний і кримінальний суди вирішують справи на підставі й у порядку, установлених для палат цивільного та кримінального судів. I Ірисутствіє суду складається з одного голови, двох радників і двох асесорів. У кожному повіті створюється нижчий земський суд, який складається із земського справника та чотирьох засідателів за вибором дворянства. Причому в указі спеціально зазначалося, що не всі татарські дворяни знають російську мову й закони, тому в кожному нижчому земському суді має обов’язково бути два засідателя з дворян російських, а якщо їх

Ібуде недостатньо для виборів, то призначити їх губернським правлінням. Повітові суди, згідно з указом, у губернії не призначалися, крім двох повітів: Дніпровського й Мелітопольського (у цих повітах вони створювалися на загальноросійських началах; скарги на їх рішення надсилалися до Таврійського цивільного і кримінального судів). У Тму- тараканському повіті повітових і нижчих земських судів не передбачалося указом, Toxty що військо чорноморських козаків, згідно з пожалуваними йому грамотами, знаходиться на особливих правах, що залишаються недоторканними, відповідно до указу від 25 лютого 1802 p. Зберігали свої права також спеціальні суди, наприклад суд у католицьких справах (знаходився в м. Карасубазарі, нині м. Білогірськ), духовний магометанський суд (заснований у 1794 p.; місце знаходження — м. Сімферополь). Після приєднання Бессарабії(1812) було створено Новоросійсько- Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонської, Катеринославської, Таврійської й Бессарабської губерній.

Продовжуючи свої русифікаторські перетворення, у 1835 p. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківську, вона ввійшла до Малоросійського генерал-губернаторства. Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив так, що частину українських земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських — губерній. Навіть назву «Україна» майже припинили вживати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну — Південно-Західним краєм, а Південну — Новоросією.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. українські землі в складі Росії були поділені на 9 губерній: на Лівобережжі — Полтавську, Харківську й Чернігівську; на Правобережжі — Волинську, Київську та Подільську; на півдні — Катеринославську, Таврійську й Херсонську. Були відновлені генерал-губернаторства: у 1802 p. лівобережні губернії були об’єднані в Малоросійське (проіснувало до 1856 p.), у 1832 p. правобережні — у Київське (проіснувало до 1914 p.), а у 1822 p. південні — у Новоросійське генерал-губернаторство (проіснувало до 1874 p.). Практикувалося також утворення тимчасових генерал-губернаторств. Перше таке генерал-губернаторство було створене у зв’язку з польським повстанням 1830-1831 pp. і об’єднало Волинську й Подільську губернії з канцелярією у Житомирі (18301832).

Правове становище губерній України в складі Росії визначалося різними нормативними актами, але мало загальні характерні ознаки.

Вони полягали в тому, що російське самодержавство на території України користувалося ловнотою законодавчої і виконавчої влади. Кожна губернія була повністю підпорядкована центральним державним органам Російської імперії й управлялась за «Учреждением ... для губерний...» 1775 p. Система місцевого губернського та повітового управління комплектувалася відповідно до порядку, установленого центральною владою. Хоча потрібно зазначити, що на початку XIX ст. влівобережних і правобережних губерніях ще зберігалися деякі відмінності в системі управління. Проте в царських указах наприкінці XVII — на початку XIX ст. неодноразово зазначалося, що проголошення в Малоросії попереднього управління і судочинства та збереження за лівобережними й правобережними губерніями особливих прав і привілеїв не поширюється на питання регулювання правового стану цих губерній у складі Російської імперії, а управління ними здійснюється «на основании общего государственного установления». Тому політика самодержавства була спрямована на приведення державного апарату в губерніях України в цілковиту тотожність з устроєм інших губерній. Уже указом від 25 грудня 1799 p. було спеціально оговорено, що в малоросійських, а також інших губерніях, які користуються особливими правами, губернське та казенне управління залишаються на «основании общего государственного установления» і тому стосовно уряду й керівництва губерній необхідно керуватися у цих губерніях не литовським правом, а «но общему государственному об управлении губерний установлению». Остаточно це було досягнуто в 30-40-х роках XIX ст. 23 лютого 1831 p. було встановлено, що в усіх паперах російською мовою в малоросійських і приєднаних від Польщі губерніях, де вживаються різні назви осіб, які займають посади за вибором дворянства, уживати назви губернських і повітових предводитслів дворянства. Указом від 30 жовтня 1831 p. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в великороссийских губерниях» було скасовано назавжди всі старі назви «присутственных мест и должностных лиц» вказаних губерній i присвоено їм назви відповідно до місць і посад, які «по учреждению о губерниях соответственным местам и должностям в великороссийских губерниях присвоены». Згідно з указом, радників у губернські правління, казенні й судові палати призначали безпосередньо міністерствами, у відомстві яких вони знаходяться, з погодженням із військовими губернаторами. Земських справників і всіх без винятку засідателів земських судів, городничих і поліцмейстерів призначали губернським правлінням за пропозицією цивільних губернаторів. Аналогічний указ для Полтавської й Чернігівської губерній був прийнятий 6 грудня 1831 p. Указом від 11 січня 1832 p. у західних губерніях були ліквідовані посади, які ще залишилися після прийняття указу від 30 жовтня 1831 p.: підкоморіїв, комірників, возних і хорунжих; їхні обов’язки оули покладені за належністю на повітові и земські суди та повітових суддів. Указом 16 січня 1834 p. «Об уничтожении в малороссийских губерниях должностей подкомориев, коморников, возных и хорунжих» були скасовані посади, які ще збереглися в малоросійських губерніях, поклавши виконання обов’язків хорунжих і возних на міську поліцію і земські суди за належністю.

До того ж варто зазначити, що збереження деяких нижчих ланок місцевого управління як залишків адміністративної феодальної автономії за своєю природою і функціями не змінювало і не могло змінити характеру дворянської кріпосницької адміністративно-поліцейської системи управління, запровадженої в Україні, як і в Росії загалом.

<< | >>
Источник: І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.. Історія українського права: Посібн. /І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; — K.,2010. — 336 c.. 2010

Еще по теме § 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління:

  1. 4. Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України
  2. Територіальна громада: проблеми регулювання правового статусу
  3. Стаття 176. Посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень
  4. Складна форма державно-територіального устрою та її розвиток
  5. Територіально-адміністративний поділ
  6. Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
  7. Державна служба: територіальний розріз
  8. Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ
  9. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  10. Напрями розвитку політичного ладу Гетьманщини в умовах занепаду української козацької державності
  11. Державнє управління Україною
  12. Адміністративно-політичний розвиток
  13. Місцеві органи державного управління на західних українських землях у складі Другої Речі Посполитої
  14. Організація місцевих органів державного управління u самоврядування у Північній Буковині
  15. Ідеологічне підгрунтя агресивного нападу фашистської Німеччини на CPCP та адміністративно-територіальне розчленування території України
  16. § 1. Знищення української державності
  17. § 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -