Державний устрій Великого князівства Литовського

Зі входженням до складу Великого князівства Литовського українських земель держава набула багато певних федеральних рис. На чолі Литовсько- руської держави стояв великий князь, якого вибирали із спадкоємців роду Гедиміновичів.

Окрім цього, він повинен був рахуватися й з тими князями староруських земель, які лише в 1434 р. втратили свої права й перетворилися на підданих Великого князя Литовського.

Необхідність постійних фінансових впливів в казну призводила до того, що Великий князь щедро роздавав землі великим магнатам і шляхті, які й надавали йому цю фінансову допомогу. В результаті він підпадав в економічну й політичну залежність від них. Як наслідок, при Великому князеві з кінця ХУІІ ст. стала існувати Пани-рада, правовий статус якої був оформлений привілеями 1492 і 1506 рр.

Спочатку Пани-рада існувала як допоміжний орган при Великому князеві. Проте поступово в неї стали входити вищі посадовці центрального управління, католицькі єпископи і деякі великі феодали на особисте запрошення князя. Незабаром Пани-рада перетворилася на самостійний орган, що по суті зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу, контрольну і судову владу. Усі важливі питання Пани-рада вирішувала спільно з князем, а у разі його відсутності і без нього.

Якщо думки ради і князя не співпадали, остаточне рішення належало Пани-раді. Кількість членів Пани-ради (достойників) іноді доходила до 80 осіб, що робило її досить негнучким органом. До того ж зібрати її в повній кількості було досить важко. Тому князь часто збирав так звану Таємну раду з найбільш впливових членів Пани-ради у кількості 8-10 осіб.

Катастрофічна нестача грошей на війну з Московським князівством привела до того, що в 1507 р. Великий князь скликав Великий вальній (загальний) сейм, до якого увійшли представники магнатів і шляхти всієї держави. До складу сейму входили сам князь, члени Пани-ради, католицькі й православні єпископи, інші впливові особи, а також по два делегати від кожного повіту, обрані на повітових сеймиках.

У повноваження Великого вального сейму входили питання обрання великого князя, скликання загального ополчення, встановлення зв'язків з іноземними державами і інші найважливіші державні проблеми. Вальні сейми прийняли ряд постанов, що звільняли шляхту від сплати податків. Перший Литовський статут 1529 р. затвердив вальний сейм як державну установу, а другий Литовський статут 1566 р. ухвалив, що ні великий князь, ні Пани-рада не мають права встановлювати податки й проголошувати війну або укладати мир без згоди вального сейму.

Упродовж XV ст. поступово формується центральна адміністрація, основою якої були чиновники великого князя. Поштовхом до її появи

послужила ліквідація удільних князівств у середині XVI ст.

Центральною фігурою був маршалок земський, який заміщав князя на засіданнях Пани-ради за його відсутності. Його заступником був маршалок дворовий, який був проводирем дворян, що служили при великокняжому дворі. Наступною значною фігурою був канцлер, у веденні якого було складання важливих державних документів, ведення дипломатичних переговорів. У нього ж зберігався і великий державний друк. Його заступником був підканцлер, посада якого була введена тільки в 1556 р. Він завідував менш важливими державними справами і був хранителем малої державної печатки.

Важливими фігурами були скарбник і підскарбник, які завідували фінансами держави й особистої казни князя.

На чолі війська стояв гетьман земський (пізніше він став називатися великим гетьманом), а на чолі найманого війська - гетьман дворовий. У мирний час гетьман не мав ніякої влади і взагалі не займався військом.

Центральна влада в основному склалася до кінця XVII ст. До того ж вона не була досить чітко відокремлена від великокняжого чиновницького апарату. А тому великого значення набувала адміністрація на місцях.

У перший період свого існування влада Великого князівства Литовського не робила замах на адміністративне облаштування українських князівств, що увійшли до його складу. Ці землі зберегли свою автономію, старі місцеві звичаї, старе волосне адміністративно-територіальне ділення. Проте оскільки всі українські землі, що увійшли до Литви, вважалися власністю великокняжої династії, питомі князі втратили свою колишню необмежену владу і своє право претендувати на великокняжий трон. На їхнє місце Великий князь назначав намісників, які виконували адміністративні і суддівські функції, збирали податки, очолювали військо під час походів тощо. За свою службу намісники залишали собі у винагороду частина доходів з місцевого населення. Литовський князь міг призначити намісником колишнього питомого князя або кого-небудь зі свого оточення, але він уважно стежив за тим, щоб вони не могли передавати свої посади у спадок.

Поступовий уряд Литви бере курс на знищення удільних князівств. До кінця XV ст. їх практично не залишилося. На початку XVI ст. відбувається уніфікація адміністративно-територіального поділу Великого князівства Литовського.

Основною адміністративною одиницею ставало воєводство, яке ділилося на повіти (староства), а ті у свою чергу на волості. У системі місцевої адміністрації воєвода займав центральне місце. Він призначався великим князем практично на необмежений термін, відповідав за збір державних і великокняжих податків, формування війська, відповідав за

оборону своєї території, творив вищий суд.

Повіти (староства) очолювали старости, які не лише виконували функції державних службовців, але і стежили за станом великокняжого господарства, яке знаходилося на його території. Вони також збирали податки, мали право суду, відповідали за постачання ратників у військо. Їх помічниками були возні, на яких лежало завдання виконання судових рішень, спостереження за ходом судового процесу.

На чолі волості стояв волосний староста, якому підкорявся волосний писар. Вони стежили за своєчасною сплатою податків, громадським порядком і тому подібне

Нижчою адміністративною одиницею були села. Жителі одного села або декількох сіл, якщо вони належали одному власникові, становили громаду. Вся влада в селі належала сільському сходу (копу). На щорічних зборах обиралися сільська (громадська) рада і отаман, в руках яких знаходилася уся влада в селі. Судові питання розглядав копний суд.

Сільська рада і отаман відповідали за виконання державних і феодальних повинностей, розподіляли між членами громади повинності, несли відповідальність перед державною адміністрацією. З часом сільські органи втрачають своє значення і на їх місце державна влада призначає управителів. На приватних же землях управителів призначав сам власник.

У 1564-1566 рр. відбувся Віденський сейм, який провів реорганізацію місцевого управління на українських землях за прикладом Литовського князівства. Україна ділилася на 15 воєводств, кожне з яких складалося з двох повітів. У кожному з повітів місцеві шляхтичі обирали повітовий сеймик, на якому обиралося по двох делегатів на вальний (загальний) сейм Великого князівства Литовського. Усі ці зміни в системі місцевого управління були закріплені в Литовському статуті 1566 р.

Таким чином, до часу створення Речі Посполитої місцеве управління Великого князівства Литовського вже практично не відрізнялося від місцевого управління в Польщі, що безумовно полегшило їх об'єднання.

Міста на території України залежно від свого правового положення підрозділялися на три групи.

Органи управління в королівських і великокняжих містах формувалися відповідно королем і великим князем. Вони призначали представників місцевої адміністрації - воєводу, старосту і війта, а ті, у свою чергу, дрібніших чиновників. У приватновласницьких і церковних містах місцеву владу призначали їх власники - тих же старост і війтів. На них покладалося щонайпершим обов'язком стежити за збором податків і податей і виконанням різних повинностей на користь своїх хазяїв.

З XIV ст. на території України починає поширюватися магдебурзьке право. Його суть полягала в наданні містам широкого самоврядування і звільненні від влади своїх колишніх хазяїв. На українських землях першими містами, що отримали магдебурзьке право були Хуст (1329 р.), Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), а пізніше, в ХУ ст., це право отримали такі міста, як Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.) і багато інших.

Жителі міст, що бажали мати магдебурзьке право, отримували грамоту, в якій вони звільнялися від звичаїв російського, литовського і польського права, якому підкорялися раніше, оголошувалася недійсній влада і суд державних чиновників відносно міщан і, нарешті, проголошувалося їх право на створення власного органу самоврядування. Відтепер вони підлягали власній юрисдикції. За свободу доводилося щорічно платити певну суму, яка обмовлялася в грамоті.

Жителі міст, що отримали самоврядування, були юридично вільними, вони звільнялися від юрисдикції королівських і великокняжих державних чиновників, а також феодалів і церкви. Вони повинні були виконувати загальнодержавні повинності, платити державні податки, утримувати міську адміністрацію і королівське військо і виконувати обов'язки, що накладались міською владою.

Але міщани отримували й певні права. Зокрема, вони могли будувати магазини, хлібні комори, лазні, млини. Місцеві купці отримували монополію на роздрібний купівлю-продаж.

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. Його очолював війт, який спочатку призначався королем, але потім ця посада виставлялася на продаж і могла передаватися у спадок, що безумовно суперечило суті магдебурзького права. З часом міста викупляють ці посади і вони стають виборними, але вимагають затвердження короля.

До посади війта існували певні вимоги, серед яких головними були заможність, певна тривалість проживання на території міста, почуття справедливості. Висувалися і релігійні вимоги - війт мав бути католиком. Це призводило до утиску прав православних і додаткової напруги у відносинах між городянами.

Міський магістрат складався з двох колегій - ради і лави. Рада обиралася населенням міста разом з війтом. Залежно від розмірів міста в нього входили від 6 до 24 радників. Зі свого середовища радники вибирали бургомістрів (від 2 до 12) строком на один рік. Іноді в місті могло бути відразу 2 або більше бургомістрів. Рада займалася адміністративними справами і була судовою інстанцією в цивільних спорах.

Лава обиралася або призначалася радою щорічно з числа заможних городян. Це був судовий орган, який займався кримінальними справами і в деяких випадках і цивільними. У лаву входили війт, який був там головою і семеро лавників.

Принцип магдебурзького права, згідно з яким переобрання ради повинне було проходити щороку, частенько порушувався. І дуже часто одні й ті ж люди займали місця радників багато років підряд. Це призводило до зловживання владою і невдоволення городян у тому числі і заможних, які самі б хотіли бути радниками. Своє невдоволення виражали ремісники і купці, що бажали також брати участь в міському самоврядуванні.

В результаті в міському самоврядуванні виник додатковий орган - колегія, в яку входило 40 осіб. Очолював її регент, який входив до складу магістрату. Ця колегія займалася фінансово-господарською діяльністю, контролювала вступ і витрату грошових коштів, їх видачу на міські потреби.

Усі магістратські чиновники ділилися на дві групи. До старших відносилися війт, бургомістри, радники, лавники, писар, на якого покладалися виконавчі функції. До молодших - комісар, у функції якого входило розмежування земель, городничий, який стежив за громадським порядком у місті, возний, шафарі ( збірники податків).

Особливе місце в адміністративному облаштуванні міст з магдебурзьким правом займали так звані юридикі - міські території, які в адміністративному і правовому відношенні підкорялися не місту, а феодалам. У їх керівництво феодал призначав спеціальних війтів і тіунів. Юридикі приносили феодалам величезний прибуток, оскільки вони брали участь в міському господарському житті, але різного роду податки і податі платили своїм феодалам.

Загалом міське самоврядуванні в містах України грало прогресивну роль. Багатіли міста і їх населення, розвивалася промисловість, культура і наука. Проте суть самоврядування була значною мірою вихолощена. Не кажучи вже про ті недоліки, які були названі слід сказати про те, що колишні власники часто втручалися в справи магістратів, у вирішення кадрових питань, встановлювали не передбачені грамотами податки і побори, всіляко намагалися підпорядкувати їх знову своїй волі. Тому магдебурзьке право ніколи не використовувалося в Україні в повному об'ємі.

4.4. Правова система Литовсько-руської держави

Джерелами права в українських землях Литовсько-руської держави були: 1. Звичаєве право; 2. «Руська правда»; 3. Міжнародні договори; 4. Привілеї (великокняже законодавство); 5. Судебник Казимира 4 1468 р.; 6. Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр.; 7. Магдебурзьке право; 8. Канонічне (церковне) право; 9. Козацьке право

Звичаєве право грало настільки важливу роль у правовому житті й судочинстві, що навіть у всіх трьох Литовських статутах підкреслювалася необхідність його застосування в разі відсутності якої-небудь норми права або складної правової ситуації, яка не підпадала під дію Статутів. Визнання звичаїв нормами права відбувалося як шляхом мовчазної згоди влади на їх застосування, так і включенням їх в офіційні джерела права. Копні ( сільські) суди, наприклад, вирішували питання тільки на основі звичаїв. Їх діяльність була спочатку затверджена земськими привілеями, а пізніше офіційно визнана державою. Звичаї лягли в основу козацького права, де грали засадничу роль.

«Руська правда» грала первинне значення в перший період існування Великого князівства Литовського, як зважаючи на відсутність в Литві юридичної збірки подібного роду, так і у зв'язку з тим, що українські землі складали важливу частину його території і населення. Багато положень Руської правди увійшли потім складовою частиною в офіційне законодавство Великого князівства, зокрема в Литовські Статути.

До міжнародних договорів як джерелам права українських земель слід віднести такі як Кревська унія 1385 г, Віленська угода 1401 р., Городельска унія 1413 р., Люблінська унія 1569 р. Кожен з цих міжнародних договорів вносив щось нове в положення магнатів і шляхти, збільшуючи їх права й ущемляючи права українського населення, прославляв роль католицької церкви на шкоду православною, вів до посилення влади Польщі на українських землях.

Найважливішим джерелом права Великого князівства були привілеї і грамоти, що дарувалися від імені великого князя і магнатів. За територіальним принципом вони діляться на земські, обласні та міські. Земські привілеї встановлювали норми права на території усього князівства. Наприклад, привілей 1387 р., виданий за результатами Кревської унії, вказував на необхідність введення в князівстві адміністративних установ за прикладом польських. Привілей 1492 р. обмежував владу короля на користь магнатів.

Обласні привілеї, що давались окремим воєводствам і повітам, закріплювали звичаї, котрі як правило існували в них, що було характерне для українських земель, що увійшли до складу Литви (Київська земля отримувала привілеї в 1494, 1507 і 1529 рр., а Волинська в 1501 1509 рр.). Міські привілеї (грамоти, що даруються) наділяли міста магдебурзьким правом.

Привілеї можна класифікувати і по правовому статусу нагороджуваних осіб. З цієї точки зору їх можна поділити на три групи - надані шляхті, містам і іноземцям. Наприклад, привілеї Ягайла 1387 р., Казимира 1457 р., Олександра 1492 р. і Сигізмунда 1506 р. розширювали права шляхти. Привілеї містам з магдебурзьким правом давали їх владі право на володіння землею усередині й поза містом, звільняли від підпорядкування влади чиновників великого князя, дозволяли створювати власну адміністрацію. Привілеї іноземцям (окремим етнічним групам на зразок німців, євреїв та ін.) охороняли їх інтереси і регулювали стосунки з місцевою владою.

У 1468 р. з'являється перший Судебник князя Казимира. Його поява була викликана необхідністю писаних норм кримінального і кримінально- процесуального права. Суди у своїй практиці вже не могли задовольнитися звичаями і писаними нормами, розкиданими по різних актах, та до того ж ще сильно застарілими. Судебник складався зі вступу і 28 артикулів (статей), у яких містилися як матеріальні, так і процесуальні норми не лише кримінального, але й частково цивільного права.

Кримінальна відповідальність наставала з семирічного віку, суб'єктом злочину могла бути як вільна людина, так і холоп. За повторний злочин призначалася страта.

Ускладнення соціально-економічних стосунків, боротьба між магнатами і шляхтою, свавілля останньої і інші обставини показали недостатність існуючих джерел права, їх строкатість і частенько протиріччя один з одним. Виникла необхідність у кодифікації права. Цю проблему повинні були розв'язати Статути, прийняті в 1529, 1566 і 1588 рр. Джерелами Статутів були звичайне право українських і білоруських земель, шляхетські привілеї, постанови великих князів, Пані-ради і сеймів, «Руська правда».

І Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він юридично закріплював основи того суспільного й державного устрою що склався на той час у Великому князівстві, проголошував рівність усіх перед законом, вводив норми кримінального і деяких інших галузей права - сімейного й спадкового, процесуального, земельного, цивільного, лісового й мисливського.

Статут на перше місце ставив інтереси магнатів. Це виходить з аналізу його норм, присвячених, зокрема, складу й повноваженням органів державного управління. Водночас Статут захищав і деякі права селян.

Зміни, які сталися в житті суспільств після прийняття першого Литовського статуту, показали застарілість багатьох його положень. Ними, зокрема, була невдоволена шляхта, що перетворилася до цього часу у велику економічну і політичну силу, але все ще залишаючись ущемленою в правовому відношенні. Особливо були невдоволені волинські шляхтичі, що активно вимагали прийняття нового статуту. Повітові сеймики, де вони панували, вимагали зрівняння прав шляхти князівства Литовського з правами польської шляхти, що мала значні привілеї.

У 1566 р. набув чинності ІІ Литовський статут. Він складався з 14 розділів і 367 артикулів. Статут зафіксував ті зміни, які сталися у Великому князівстві після прийняття І Литовського статуту, і передусім фіксував права й свободи шляхти, обмежуючи ще більше права селян. Норми права розташовувалися в ІІ Статуті більше впорядковано, ніж в першому ( 1529 р.), краще відповідаючи галузевому принципу ділення права.

Перші три розділи містили норми державного права, четвертий - судоустрої, з п'ятого по десятий містили норми цивільного права і, нарешті, з одинадцятого по чотирнадцятий - кримінального і процесуального права.

Люблінська унія 1569 р. передбачала не лише створення єдиної держави, але й уніфікацію польської і литовської правових систем. Проте шляхта Великого князівства Литовського виступила на захист автономії своєї правової системи, що захищала їх правовий статус. Тому за рішенням короля була створена спеціальна комісія з написання Статуту, куди увійшли представники короля, церкви, учених. Але найбільший вплив мали представники шляхти, по одному від воєводства, серед яких були як католики, так і православні.

Литовський статут 1688 р. складався зі вступу і 488 артикулів. У вступі литовський підканцлер Лев Сапега, який і керував комісією із складання Статуту, підкреслював, що головним завданням Статуту є захист прав і свобод громадян. Три розділи Статуту були присвячені публічному праву (охорона особи князя, злочини проти держави), шість - цивільному

праву, чотири - кримінальному. Згідно з цим Статутом шляхта закріпила свої права, а селянство було повністю закріпачено.

Наступним важливим джерелом права було право міст - магдебурзьке право. Про його зміст уже йшла мова вище. Однак важливо підкреслити ще раз, що хоча воно ніколи не було таким, як у Європі, але зіграло важливу роль у розвитку міст і становленні української нації.

До джерел права на українських землях слід віднести і канонічне (церковне) право. Православна церква спиралася на «Номоканон» - збірка церковного права й церковні встановлення князів Володимира і Ярослава. Католицька ж церква користувалася своєю кодифікацією канонічного права - «Зведенням канонічного права» від 1532 р., який діяв на землях Великого князівства Литовського.

Якщо врахувати близькість церковних священнослужителів, особливо нижчої ланки, до народу, то слід зрозуміти, що в багатьох своїх діях люди керувалися церковними установками.

Своєрідним і усе більш значним джерелом права ставало козацьке право. Щоправда, в період Великого князівства Литовського воно ще тільки починає складатися. На освоюваних землях козаки влаштовували своєрідний лад. Вони об'єднувалися в громади й усі свої важливі питання вирішували на радах. На них вони обирали старшину - отаманів, суддів, осавулів. У основі їх рішень лежали звичаї. Проте козаки вносили в них дуже істотні зміни.

На контрольованих ними землях козаки вводили фактичну рівність усіх, вважаючи, що тут ніколи не з'являться державні чиновники й не виникне кріпацтво.

Галузеве право. Звичайно, говорити про існування галузевого права у Великому князівстві Литовському в сучасному значенні слова не доводиться, але аналізуючи право цього періоду, насамперед Статут 1588 р., можна такі галузі виділити умовно.

Уже в першому Статуті 1529 р. були закріплені передові для того часу такі принципи, як права і обов'язки громадян, їх шанобливе ставлення до уряду. Закріплювалася компетенція найвищих органів влади. Ідеями гуманізму пройняті положення Статуту, в яких йшла мова про відмову від заочного звинувачення. Проте в подальших Статутах, особливо від 1588 р., у передмові якого йшлося про захист прав і свобод громадян, ці права набагато звужуються, що пояснювалося загостренням класових відносин і підйомом національного руху в Україні. Так, жителі міст, як найбільш розвинена в політичному відношенні частина населення, втрачали громадянські і політичні права.

У нормах цивільного права, окрім вищеназваних джерел, явно простежувалися сліди німецького і римського приватного права. Це стосується практично всіх понять і інститутів права цієї галузі.

Литовський статут досить чітко виділяє суб'єкт і об'єкт права, вказує на необхідні випадки обмеження правоздатності і дієздатності різних категорій населення, вводить поняття третьої особи в цивільному праві. У джерелах до Литовських статутів власність називалася «отчина», а в першому

Литовському статуті вже з'являється термін «власність». Під об'єктами власності розумілися різні речі - від землі до продукції сільського господарства і будівель. Майно ділилося на нерухоме, яке було пов'язане із землею і рухоме - все добро і пожитки.

Основним об'єктом цивільного права була, природно, земля. Землі підрозділялися на державні (великокняжі), магнатів, шляхти, церкви і міщан. До прийняття Статуту 1588 р. признавалося ще й селянське землеволодіння. Крім того, землі залежно від способу придбання ділилися на родову, отриману в спадок (отчина), вислужену, тобто отриману за службу (вона давалася до «живота», тобто до смерті власника, або до двох або більше «животів») і куплену.

Право власності на землю мало гарантуватися грамотою хазяїна - великого князя, короля, магната або давністю часу придбання. Статут 1529 р. встановив термін давності в 10 років, після чого нерухоме майно залишалося у того, хто їм володів і ніякі претензії після цього не приймалися.

Проте тут були певні обмеження. У шляхтичів, визнаних державними злочинцями у разі переходу на сторону ворога, видачі державної таємниці і в інших випадках, земельне володіння, незалежно від способу його придбання, переходило державі і ніхто з його близьких не мав відтепер на нього право. Також втрачали права на батьківське володіння і його дочки, якщо вони виходили заміж без благословення батьків або одружувалися з іноземцями.

Навіть коли шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. зняли всі обмеження щодо розпорядження землею і шляхтичі могли ними розпоряджатися на власний розсуд, все одно залишилася відмінність в заповіті родових і вислужених земель на відміну від купленого.

Проте навіть таке дрібне обмеження суперечило інтересам шляхти, не дозволяючи їм в повному обсязі брати участь у господарських стосунках. Тому вже в другому Литовському статуті 1556 р. закріплювалося право шляхти розпоряджатися будь-яким землеволодінням без обмежень - продавати, дарувати, заповідати, відчужувати будь-яким способом без обмежень. Це право було підтверджене і остаточно закріплене Статутом 1588 р.

Земельне володіння могло бути закладено кредиторові в заставу як забезпечення боргу. Кредитор міг користуватися землею і навіть передавати це право іншим особам. Цікаво, що якщо термін запоруки закінчувався, то боржник мав право викупити землю назад і через два, три й більше термінів, що дозволяло зберегти родові землі. Проте якщо через 30 років земля не була викуплена із запоруки, то кредитор ставав її власником. У заставу могли передаватися також і посади державних службовців, які переходили кредиторові у разі невиплати боргу.

Відповідно до вимог Статутів відтепер позика у розмірі більше 10 куп грошей повинна була оформлятися письмово. Якщо цей «позиковий лист» втрачався, то кредитор був зобов'язаний повідомити про це місцеву владу з підтвердженнями свідків. Якщо договір на суму більше 10 куп грошей не був оформлений письмово, то боржник відповідно до Статуту 1588 р. повинен був повернути тільки 10 куп грошей. У разі смерті кредитора гроші поверталися його спадкоємцям.

Литовський статут 1588 р. ввів істотні зміни в договір найму порівняно з «Руською правдою». Відтепер договір особистого найму не вів до перетворення на раба. Тепер вічна неволя замінювалася певною сумою грошей. У оборот вводилося наймання приміщень, худоби, землі тощо. Обмеження в основному торкалися селян, вони не могли здавати землю в наймання без згоди пана.

По мірі розвитку товарно-грошових стосунків розширювалося зобов'язальне право, вводилися нові види й типи договорів, детально регламентувалися права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, запоруки, найму тощо. Встановлювалися форма і порядок укладання договорів, умови їх припинення. Оскільки не всі питання могли бути охоплені нормами права, Статути визнавали необхідність застосування в таких випадках звичайного права.

Договори купівлі-продажу мали право складати представники різних станів. Земля, окрім спадкової, могла бути об'єктом купівлі-продажу, проте й це обмеження до кінця XVI ст. було знято. Практикувалися також договори міни (обміну) між власниками.

Усі угоди, як правило, складалися письмово в присутності свідків. У деяких випадках письмова форма була обов'язковою, наприклад, при укладенні договору позики. Також письмова форма була обов'язковою при укладенні договорів по землі. Той, хто відчужував землю будь-яким способом, повинен був поставити свій друк і підпис. Крім того, він мусив запросити свідками трьох-чотирьох свідків з шляхти зі своїм друком.

Потім цей запис заносився в земські книги, що було необхідно, якщо власник потім віддавав землю в заставу або брав під неї грошову позику.

Гарантувалося виконання зобов'язань різними способами. Це могла бути присяга або запорука. В заставу, як вже говорилося, могли передаватися землі, посади, рухоме майно. У разі невиконання зобов'язань, заставне майно переходило кредиторові.

Спадкоємство могло відбуватися згідно із законом, по заповіту й на основі звичаю. Згідно із законом могли наслідувати в першу чергу діти, в другу - онуки і правнуки. У разі відсутності таких, вступали в дію спадкоємці наступних черг - брати, сестри і інші кровні родичі.

Якщо наслідувало батьківське майно, у тому числі як родове, так і куплене, то воно передавалося в «отчину» синам. Дочки ж отримували тільки четверту частину як посаг до весілля. Якщо ж наслідувало майно матері, як рухоме так і нерухоме, то воно ділилося порівну між синами і дочками.

При спадкоємстві згідно із законом спадкоємці в певних випадках могли бути й позбавлені спадку, наприклад, якщо дочки виходили заміж без згоди батьків або за іноземців, діти незаконнонароджені або діти державних злочинців.

Заповіт могла складати тільки людина, не обмежена в правах, при здоровій пам'яті та розумі. Отримати спадок могли лише правоздатні люди.

Заповідати можна було як рухоме так і нерухоме майно, але тільки не родове - отчину й материнське майно. Куплене ж за життя можна було заповідати й стороннім людям.

Якщо у померлого не було спадкоємців ні згідно із законом, ні по заповіту, то таке майно вважалося виморочним і переходило державі, що фіксував Статут 1566 р.

Якщо виникали питання, не врегульовані законами, то тоді можна було їх вирішувати на основі звичаїв або «Руської правди», про що йшлося в Статуті.

Шлюб розглядався й як договір, і як таїнство. Звідси вінчання було обов'язковим. Не можна було перебувати більше ніж в одному шлюбі, порушення чого жорстко каралося. За Статутом 1566 р. шлюбний вік для жінок складав 15 років, для чоловіків - 18. За Статутом 1588 р. шлюбний вік для жінки знижувався до 13 років. Жінка, коли виходила заміж, вносила посаг, якого втрачала, якщо шлюб розривався з її вини. Чоловік, одружуючись, повинен був вносити на користь дружини вено, яке повинне було вдвічі перевищувати посаг, але не більше за одну третину вартості свого майна. Вено переходило дружині в разі смерті чоловіка, але не в разі розірвання шлюбу з її вини. Якщо шлюб визнавався недійсним, то посаг повертався дружині, а вено залишалося у чоловіка.

У Статуті регулювалися особисті й майнові стосунки як подружжя, так і дітей і батьків. Питання про розлучення входило до компетенції церковного суду.

Якщо раніше під злочином розумілася «образа», то тепер - кривда, вина, збиток. Сам злочинець іменувався виступцем, тобто людиною, що виступила проти права. Суб'єктом злочину були люди з 14 років за Статутом 1566 р. і з 16 років за Статутом 1588 р. Об'єктом були всі, окрім тих, хто був виведений з під дії права. Їх можна було безкарно вбити. Не притягувалися до відповідальності психічнохворі, а також люди, що скоїли злочини в стані необхідної оборони або крайньої необхідності. Злочини поділялися на ті, що були скоєні навмисно і через необережність. Злочини ділилися на закінчені й незавершені. Існував також чіткий поділ на головних злочинців і співучасників (учасники, помічники і підбурювачі).

Розрізнялися злочини в публічному і приватному праві. Злочинами в публічному праві вважалися: 1. Злочини проти великого князя ( образа, замах тощо); 2. Злочини проти держави (зрада, здача фортеці, службові порушення, замах не життя чиновників); 3. Злочини проти суспільства (підробка грамот, друку тощо .); 4. Злочини проти релігії (єресь, перехід християн в іншу віру); 5. Злочини проти сім'ї ( невірність, інцест, двошлюбність); 6. Злочини проти моралі (зґвалтування, проституція).

Злочинами в приватному праві були: 1. Злочини проти життя людини; 2. Злочини проти тіла (нівечення); 3. Проти честі і свободи (особливо шляхтичів); 4. Проти домашнього світу (скандали, напад додому); 5. Проти майна (грабіж, крадіжки, розбій тощо).

Головною метою покарання було залякування. Але також до заходів покарання відносилися відшкодування збитку, ізоляція злочинця, використання як робочої сили.

Найтяжчим покаранням була страта. Згідно зі Статутом 1529 р. вона призначалася за 20 видів злочинів, за Статутом 1566 р. за 60, за Статутом 1588 р. за 100. Страта ділилася на кваліфіковану і просту. До кваліфікованих видів страти відносилися спалювання, четвертування, закапування живим в землю, садження на палю. До простих - відрубування голови, повішення.

Застосовувалися також тілесні покарання. До них відносилися - побиття палицями, відрізання носа або вух, нівечення рук тощо. Застосовувалося також ув'язнення - від шести тижнів до року. Ув’язнення було наземним і підземним. За своє утримання у в'язниці ув'язнений платив гроші. За дрібні правопорушення суд присуджував вимову або попередження.

Особливий підхід був до правопорушень шляхти. Тільки до них застосовувалося так зване «виволання» (вигук), що вважалося позбавленням честі. Така людина втрачала шляхетство, право на майно, він повинен був ховатися за кордоном, оскільки в разі піймання його могли убити. Врятувати таку людину міг тільки охоронний лист, виданий великим князем, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється опалою. В цьому випадку шляхтич повинен був покинути територію держави, але це було лише позбавлення прав, але не честі.

Покарання ділилися на основні, про яких вже йшла мова, і додаткові. До них відносилися тимчасове або постійне вигнання, закріпачення в цілях відробітку боргу, але не більше 7 років, «головщина». Головщиною називався грошовий штраф за «голову вбитого». Розмір його залежав від соціального положення вбитого - чим вище воно було, тим більше був штраф. Виплачувалася головщина сім'ї або родичам убитого.

Як основним, так і додатковим покаранням було нав'язування - грошовий штраф за побиття, поранення, дрібну крадіжку, якщо вона здійснена уперше. Випадки присудження нав'язування і її розміри детально регламентувалися статутами.

Якщо вид покарання вказувався досить чітко, то його розміри були позначені дуже невизначено. Тому в цьому випадку часто визначальну роль грала позиція судді.

4.5.