__ 3.1.1. Землі сільськогосподарського призначення як об’єкт використання та охорони

Як відомо, головним джерелом отримання сільськогосподарської продукції виступає сільськогосподарське виробництво, функціонуван­ня якого нерозривно пов'язане із використанням землі.

Слід зазначити, що сільськогосподарське виробництво, як і сільське господарство України, — найбільш трудомістка галузь. Вона має мо­гутній природно-ресурсний потенціал, який включає перш за все 41,84 млн га сільськогосподарських угідь (69,3 млн га території Укра­їни, у тому числі 33,19 млн га ріллі (55 %), 7,63 млн га природних кормових угідь — сіножатей і пасовищ (12,6 %). У розрахунку на одно­го жителя України припадає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники ста­новлять відповідно 0,44 і 0,25 га. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72 %, а у деяких регіонах перевищує 88 %. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасо­вища та схилові землі. Якщо Україна у Європі займає 5,7 % території, то її сільськогосподарські угіддя — 18,9 %, а рілля — 26,9 %)^[528].

Належне забезпечення кількісного, якісного та безпечного стану як сільськогосподарської продукції, так і продуктів харчування було і залишається актуальною проблемою державної політики. Ідеться не тільки про гарантування відсутності ризику для генетичних, патоло­гічних та інших змін в організмі людини при вживанні продуктів харчування, а й про забезпечення повного задоволення потреб як сус­пільства в цілому, так і кожного його члена у продуктах харчування. Чинне законодавство покликано забезпечити розв’язання наведених проблем.

Правові проблеми використання та охорони земель сільськогос­подарського призначення були і залишаються актуальними і висту­пали та виступають предметом спеціального дослідження як за ра­дянських часів, так і в умовах сьогодення.

Серед українських учених слід відзначити праці з наведеної тема­тики В. І. Андрейцева, В. В. Янчука, Н. І. Титової, В. В. Носіка, Г М. Беженар, Л. В. Бориславського, О. А. Вівчаренка, Н. В. Ільків, І. І. Каракаша, Т. Г. Ковальчук, А. М. Мірошниченка, В. І. Семчика, Д. А. Суржана та ін.

Окремо слід наголосити на фундаментальних наробках П. Ф. Ку­линича, який у 2012 р. захистив докторську дисертацію та підготував добротну монографію під назвою «Правові проблеми охорони і ви­користання земель сільськогосподарського призначення в Україні».

Утім окремі аспекти наведеної проблематики потребують додатко­вого дослідження, практика висуває низку питань, що вимагають на­укового та практичного вирішення. Зокрема, ідеться про правове за­безпечення продовольчої безпеки, основою якої прийнято вважати землі сільськогосподарського призначення.

Правові проблеми національної безпеки України взагалі та продо­вольчої безпеки як складової першої були предметом дослідження не тільки в економічній, а й в юридичній літературі. Так, представники перш за все земельно-правової науки (Н. І. Титова, П. Ф. Кулинич, Т. Г Ковальчук та ін.) неодноразово зверталися до аналізу проблем, пов’язаних із використанням та охороною земель сільськогосподар­ського призначення як основи виробництва сільськогосподарської продукції, законодавчим забезпеченням якості та безпеки продуктів харчування, а також інших аспектів у межах названої тематики. Ці проблеми актуалізуються в умовах сьогодення у зв'язку з тим, що Україна стикнулася із ситуацією, коли вона сама себе повністю вже не забезпечує певними продуктами харчування. Як підкреслив Прем'єр- міністр України в ексклюзивному інтерв'ю агентству «Інтерфакс- Україна», наприклад, у 2009 р.

Серед першочергових причин низької віддачі земельного по­тенціалу в Україні «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та за­безпечення екологічної безпеки» називають: безгосподарне став­лення до землі, тривалу відсутність реального власника, помилкову стратегію максимального залучення земель до обробітку, недо ско- налі техніку і технологію обробітку землі та виробництва сільсько­господарської продукції, невиважену цінову політику, недотриман­ня науково обґрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектуван­ня, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконалу систему використання і внесення мінеральних добрив та невико­нання природоохоронних комплексно-меліоративних, протиерозій­них та інших заходів.

Землі сільськогосподарського призначення у складі земель Укра­їни як великої аграрної держави, що має еталонно найцінніші ґрунти, посідають центральне місце. За даними Державного земельного агентства України, їх площа, наприклад, у 2010 р. у межах України складала 42,814 млн га, тобто більше 70 % всієї території держави. Ці землі, будучи загальною умовою та предметом сільськогосподар­ської праці, а також основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції, виступають основою продовольчої безпеки держави. Вони є унікальним природним ресурсом, фунда­ментом економічного розвитку держави та матеріального добробуту українського народу.

Згідно із ЗК України (ст. 19) землі сільськогосподарського призна­чення — самостійна категорія земель у складі земель України. До таких земель ст.

Землі сільськогосподарського призначення відповідно до названої норми ЗК України надаються також у користування сільськогосподар­ським науково-дослідним установам та іншим навчальним закладам для дослідних і навчальних цілей та пропаганди передового досвіду. У межах земель, наданих цим установам та закладам, виділяються дослідні польові земельні ділянки для закладання і проведення стаці­онарних дослідів щодо:

- селекції нових, випробування та репродукції перспективних сільськогосподарських культур, багаторічних насаджень;

- випробування засобів боротьби із шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур;

- вивчення дії мінеральних та органічних добрив на ріст і розвиток культур;

- випробування сільськогосподарської техніки і прогресивних технологій вирощування культур;

- вивчення фізико-хімічних, агрохімічних та інших властивостей ґрунтів.

Зазначимо, що поля, у межах яких досліди приводяться протягом багатьох років, є загальнонародним науковим надбанням і згідно із ЗК України належать до особливо цінних земель.

За своїми агрофізичними властиво стями та характером викорис­тання землі сільськогосподарського призначення поділяються на сіль­ськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. До сільськогоспо­дарських угідь належать землі, які використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Серед таких угідь закон розрізняє:

1) ріллю, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створен­ня агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;

2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями — сільсько­господарські угіддя, на яких вирощуються плодові насадження дерев­ного або кущового типу, що плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники та ін.);

3) сіножаті — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;

4) пасовища — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста рослинність з метою випасання худоби;

5) перелоги — сільськогосподарські угіддя (здебільшого рілля), які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою природного відновлення родючості ґрунтів.

Принциповий конституційний припис, згідно з яким «земля є основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», стосується насамперед саме земель сільськогосподарського призначення.

Крім ріллі, важливу роль як основного засобу сільськогосподар­ського виробництва відіграють й інші сільськогосподарські угіддя: багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, перелоги. Так, викорис­тання земель, зайнятих, наприклад, багаторічними плодово-ягідними насадженнями, дає змогу забезпечити потреби населення в плодово- ягідній продукції (яблука, груші, сливи, виноград та ін.). Сінокоси і пасовища слугують джерелом кормів для худоби та розвитку тварин­ницької галузі.

Слід зазначити, що якісні показники поверхневого родючого шару (ріллі та інших сільськогосподарських угідь) охоплюються терміном «ґрунти», які характеризуються вмістом гумусу, тобто комплексу специфічних органічних речовин, що зумовлюють їх природну влас­тивість родючості. Саме завдяки наведеній властивості землі сіль­ськогосподарського призначення виконують унікальну і незамінну функцію основного засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Ця продукція виступає у вигляді передусім продуктів харчування для населення, а також кормів для тварин та сировини для промислово сті.

Земельним законодавством України у складі земель сільськогоспо­дарського призначення визначено особливо цінні землі, які за природ­ною якістю, екологічною, історичною, культурною та науковою зна­чущістю для суспільства є особливим національним надбанням.

Перелік особливо цінних груп ґрунтів містить шифр, повну назву агровиробничої групи ґрунтів, площу сільськогосподарських угідь з особливо цінними групами ґрунтів у провінції та розподіл особливо цінних земель на землі загальнодержавного або регіонального зна­чення. Зазначимо, що поділу особливо цінних ґрунтів на ґрунти загаль­нодержавного та регіонального значення чинне земельне законодавство не передбачає. Уявляється, що це пов'язано з перспективами викорис­тання ґрунтів із несільськогосподарською метою, зокрема під різні види забудови. У зв'язку з цим можна припустити, що особливо цінні ґрунти регіонального значення хоч і особливо цінні за своїм статусом, але менш цінні порівняно з ґрунтами загальнодержавного значення.

Основою ефективного використання та охорони особливо цінних земель, особливості якого розглядатимуться нижче, що майже стовід­сотково розміщені у сільській місцевості, є насамперед надійна, повна та оперативна інформація щодо цього головного сільськогосподарсько­го ресурсу. Слід мати на увазі, що найважливішим джерелом інформа­ції стосовно стану ґрунтового покриву була й залишається ґрунтова карта. Вона виступає основою для будь-яких операцій із земельними ділянками сільськогосподарського призначення — від проектування сівозмін до відведення земельних ділянок.

Перелік, площа та межі земельних ділянок з особливо цінними групами ґрунтів визначаються в порядку землеустрою, при розроблен­ні містобудівної документації і спеціальними проектами, які затвер­джують відповідні органи виконавчої влади, органи місцевого само­врядування чи органи, які ухвалюють рішення про створення, напри­клад, об'єктів природоохоронного, оздоровчого та іншого призначення. У спеціальній землевпорядній літературі висловлено обґрунтовану пропозицію щодо необхідності перегляду Переліку особливо цінних груп ґрунтів, затвердженого Держкомземом України, і згідно з дору­ченням Верховної Ради України від 22 вересня 2005 р. приведення його у відповідність до вимог ЗК України^[530].

Останнім часом на загальнодержавному рівні підкреслюється, що якісний стан земель сільськогосподарського призначення, зокрема сільськогосподарських угідь, постійно погіршується. В окремих райо­нах, де проведено осушення земель, відбуваються неконтрольоване зниження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення — підтоплення і засолення ґрунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у райо­нах Полісся та на півдні України. Нині 14,8 % загальної площі полив­них земель піддаються еродуванню, 1,5 % — перезволоженню, понад 4 % є солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації ґрунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях спо­стерігається неухильне зниження вмісту гумусу в ґрунтах.

Законом України «Про охорону земель» (ст. 54) передбачено, що з метою своєчасного виявлення змін стану земель, їх оцінювання, від­вернення та ліквідації наслідків негативних процесів ведеться моніто­ринг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення. Такий моніторинг включає: агрохімічне обстеження ґрунтів, контроль змін якісного стану ґрунтів, агрохімічну паспортизацію земельних ділянок. Якщо агрохімічна паспортизація орних земель здійснюється згідно із законом через кожні 5 років, то сіножатей, пасовищ і багаторічних на­саджень — через кожні 5-10 років. Що ж стосується спеціального ґрунтового обстеження, то воно проводиться через кожні 20 років.

Моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення здійснюється уповноваженим органом виконавчої влади з питань аграрної політики.

Самостійне значення у складі земель сільськогосподарського при­значення мають і несільськогосподарські угіддя. До їх складу ст. 22 ЗК України відносить господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші насадження, землі під господарськими будівлями і дво­рами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо. Зазначені угіддя вико­ристовуються здебільшого як операційна база для ведення сільсько­господарського виробництва.