ВИСНОВКИ:

У монографії наведено теоретичне узагальнення і запропоновано механізм вирішення важливого завдання, що полягає в удосконаленні положень адміністративно-правового регулювання надання послуг у сфері освіти, відповідного законодавства та практики його застосування.

1. Визначено доктринальні (чіткі семантичні) визначення понять «надання освітніх послуг» як діяльність підприємств, установ, організацій, громадян-СПД (суб’єктів господарювання) та окремих осіб (викладачів, майстрів, тренерів, вихователів, репетиторів тощо), виконувана для задоволення потреб людей (учнів, вихованців, студентів, аспірантів, докторантів та ін.), роботодавців та держави, з передачі протягом певного часу або постійно сукупності знань, умінь та навичок, що визначають певний їх рівень або ступінь, не має матеріальної форми, не залежить від характеру результату, на платній чи безоплатній основі, що має цінову визначеність; та «надання послуг у сфері освіти» як діяльність підприємств, установ, організацій, громадян-СПД (суб’єктів господарювання) та окремих осіб (викладачів, майстрів, тренерів, вихователів, репетиторів тощо), виконувана для задоволення потреб людей (учнів, вихованців, студентів, аспірантів, докторантів та ін.), роботодавців та держави, інших громадян та суб’єктів господарювання з передачі протягом певного часу або постійно сукупності знань, умінь та навичок, що визначають певний їх рівень або ступінь, інших прав, належних НЗ, не має матеріальної форми, не залежить від характеру результату, на платній чи безоплатній основі, що має цінову визначеність;

2. Встановлено критерії розгляду історії правового регулювання надання послуг у сфері освіти: територіальний; релігійний (церковний); національний; спеціалізований (професійний); гендерний.

На основі цих критеріїв виокремлено 14 основних історико-правових етапів процесу формування правового статусу суб’єктів з надання послуг у сфері освіти та надано їм характеристику: на І етапі (від появи перших НЗ при церквах і монастирях за часів князів Київської Русі до ХІV–ХV століття) НЗ формували суспільну думку, мораль, культуру, визначали правила поведінки у суспільстві та напрями розвитку держави; залежали від можновладних світських та впливових церковних осіб. Уся управлінська, господарська та інша діяльність НЗ залежала від думки цих осіб. На ІІ етапі (з початку до розквіту козацької епохи) утворювалися і діяли НЗ середнього типу – братські школи та бурси, які залежали від фінансування з боку меценатів; проте діяли на власний розсуд; надавали послуги з вивчення гуманітарних і точних наук. На ІІІ етапі (ХVІІ – ХVІІІ століття) з’являлися ВНЗ університетського типу, які мали визначену структуру та компетенцію управлінських органів, можливість самостійно використовувати грошові кошти і майно, вступати у договірні правовідносини. На ІV етапі (протягом ХVIII століття) у Західній Україні виникали німецькі та угорські ВНЗ; на землях, що входили до складу Російської імперії, наприкінці ХVIII століття виникли спеціалізовані ВНЗ. На V етапі (перша половина ХІХ століття) в українських землях діяли ВНЗ сучасного типу. Їх правовий статус визначався найвищою державною владою; вони мали автономію від держави; їх органи поділялися за функціональною ознакою, діяли як самостійні суб’єкти права; суб’єкти численних майнових правовідносин – мали обсяг компетенції й особливості управління, фінансування та відповідальності, аналогічний сучасним державним ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Протягом VІ етапу (друга половина ХІХ століття) було підпорядковано університети генерал-губернаторам; проведено шкільну реформу 1860-1864 років; з’явилися недержавні НЗ. На VІІ етапі (від початку ХХ століття до 1917 року) законодавство спрямовувалося на послаблення ролі земств та громадських організацій в освітній сфері, а також на демократизацію освітньої системи, автономізацію НЗ, виникли приписи щодо обов’язковості початкової освіти; сформувався правовий статус НЗ, майже ідентичний сучасному.

3. Проведено класифікацію суб’єктів, що надають послуги у сфері освіти: 1) на основі рівня акредитації; 2) на основі форми власності: державної форми власності, власності АРК, комунальної форми власності, приватної форми власності, а також НЗ, що діють на основі різних форм власності (змішані); 3) на основі критерію прибутковості: комерційні та некомерційні; 4) за рівнем: загальнодержавного та регіонального значення.

Визначено, що усі суб’єкти права поділяються на тих, що надають послуги громадянам; суб’єктам господарювання; і громадянам, і суб’єктам господарювання. За цим критерієм суб’єкти у сфері освіти можуть надавати послуги громадянам і суб’єктам господарювання.

Суб’єктів у сфері освіти розділено на НЗ та інші суб’єкти – суспільні та громадські організації, благодійні та інші фонди, об’єднання громадян. Серед останніх виділено організації: 1) пов’язані із наданням юридичної освіти або підвищенням правової грамотності населення; 2) українського національного спрямування, які виступають за захист української мови та культури; 3) спрямовані на популяризацію мови та культури інших країн та народів в Україні; 4) діяльність яких спрямована на популяризацію певних галузей знань та спеціальностей, формування якихось професійних вмінь та навичок, особливо таких, що знаходяться за межами якоїсь однієї галузі знань чи спеціальності, і підготовку фахівців з них; 5) релігійного характеру, релігійні та інші суспільні некомерційні організації, діяльність яких спрямована на надання освітніх послуг одночасно із поширенням тих чи інших релігійних знань і переконань; 6) екстремістського спрямування, які маскуються під організації інших видів, діяльність яких спрямована на підрив моральних та етичних засад, економічної, політичної та міжнаціональної стабільності, розкол суспільства; 7) інші, що надають послуги у сфері освіти.

Визначено напрями регулювання діяльності суб’єктів кожної із груп;

4. Зроблено обґрунтовану пропозицію щодо оптимальної організаційно-правової форми суб’єктів у сфері освіти: хоча НЗ мають можливість обирати організаційно-правову форму, проте на сучасному етапі найбільш ефективними організаційно-правовими формами для НЗ є АТ, ТОВ або об’єднання підприємств. Запропоновано власникам невеликих приватних НЗ утворювати асоційовані підприємства з перехресним володінням контрольними пакетами акцій різними з них (при цьому не всі утворені асоційовані підприємства будуть НЗ);

5.

Запропоновано шляхи удосконалення законодавства про ліцензування НЗ – підтримано пропозиції вчених і практиків щодо зміни або скасування окремих із ліцензійних умов; підтримано пропозиції розробників Проекту закону «Про вищу освіту» № 7486-1 (законопроекту МОНмолодьспорт) стосовно визначення виду ВНЗ за ліцензованим набором студентів на денній формі навчання, проте запропоновано додати ще інститут, в якому на денній формі повинно навчатися не менш як 2 тис. осіб. Атестацію педагогічних та науково-педагогічних працівників запропоновано назвати непрямим засобом регулюючого впливу держави на діяльність НЗ. У зв’язку з цим запропоновано запровадження доктринальної та легальної класифікації засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання з їх поділом на прямі та непрямі. Зроблено висновок про необхідність наведення невиключного переліку других у новому підпункті 2-1 статті 12 ГК України;

6. Виміряно обсяг компетенції НЗ у відносинах із різними суб’єктами права. У відносинах зі споживачами він є більшим за обсяг компетенції споживачів; у відносинах із контрагентами – є приблизно однаковим; у відносинах із державними органами (якщо вони не є споживачами або контрагентами) – є меншим за обсяг компетенції цих органів по відношенню до НЗ;

7. Розроблено критерій визначення розмірів державного фінансування НЗ – частка участі НЗ у реалізації державних програм і проектів. Право на користування податковими пільгами повинно кореспондувати обов’язку цільового використання фінансових ресурсів;

8. Запропоновано шляхи удосконалення законодавства, що визначає майнову основу діяльності суб’єктів у сфері освіти. Зокрема аргументовано необхідність посилення НЗ, які діють на основі майна державної форми власності шляхом прямого закріплення у законодавстві про освіту положень, які встановлять максимальний відсоток місць у недержавних НЗ кожного виду у межах кожного населеного пункту України.

У складі майна виділено його інноваційну складову, яку названо «перспективні майнові активи». Запропоновано закріпити у Податковому кодексі України пільги платникам податків, які будуть передавати НЗ перспективні майнові активи;

9. Упорядковано функції органів управління НЗ. Зокрема запропоновано внести у норми нової редакції Закону України «Про вищу освіту» положення про те, що керівник НЗ у першу чергу повинен бути адміністратором, який керує заступниками (проректорами) з різних напрямів роботи НЗ, а склад вченої ради повинен формуватися виключно із провідних науковців без присутності цих заступників - адміністраторів – керівника кадрового апарату, фінансового, юридичного, господарського тощо відділів;

10. Проведено класифікацію послуг, що надаються у сфері освіти: залежно від характеру діяльності; за строками; за суб’єктним складом; з урахуванням характеру вчинених дій; за рівнем освіти, що пропонується; за орієнтацією на певну спеціальність; за формою навчання; за методами навчання, що використовуються; залежно від характеру потреб; залежно від сфери, в якій відбувається їх реалізація; за суб’єктами надання та споживачами; залежно від специфіки послуги; за критерієм оплати; за напрямком надання освітніх послуг; за об’єктом надання освітніх послуг; залежно від безпосереднього виконавця – органу чи підрозділу НЗ; за освітніми лініями; за організаційно-освітніми структурними компонентами; за основним компонентом освітнього процесу;

11. Надано характеристику основним освітнім послугам – послугам з передачі знань, вмінь і навичок. Визначено, що критерієм віднесення до цієї групи є сукупність дій надавача послуг, а не оплатність. Головними характеристиками послуг у сфері освіти є їх якість, конкурентоспроможність, спеціальна мета і завдання, зміст, зв’язок із забезпеченням реалізації конституційних прав людини і громадянина на отримання освіти на оплатній чи безоплатній основі, надання НЗ різних форм власності, обов’язок отримання ліцензії;

12. Визначено критерії ефективності надання послуг з виконання науково-дослідних робіт та рівня їх державного фінансування. Проте запропоновано НЗ орієнтуватися на інші джерела фінансування. Запропоновано НЗ ефективніше використовувати право на надання додаткових платних послуг з виробництва наукового продукту (на сьогодні 19 видів), що сприятиме реалізації приватних інтересів самого НЗ та публічних інтересів у вигляді економії коштів Державного бюджету та виробництва нового інноваційного продукту для економіки та соціальної сфери України; а найбільш перспективним серед додаткових освітніх послуг і таким, що повинно підтримуватися державою, визнано виготовлення у межах НЗ інноваційного продукту. Запропоновано внесення доповнень до Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність» та інших з метою прискорення застосування механізму навчально-науково-промислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопарків та інших об’єднань підприємств, спрямованих на розроблення інноваційного продукту і запровадження його у практику;

13. Виявлено можливості підвищення якості надання послуг з користування літературним та електронним фондом НЗ як додаткових освітніх послуг. Зокрема підтримано пропозиції вітчизняних вчених стосовно утворення об’єднання бібліотек ВНЗ системи МВС України, а також в межах ВНЗ інших міністерств та центральних органів виконавчої влади. В якості другого шляху вирішення завдання з підвищення якості надання бібліотечних послуг запропоновано ефективніше використовувати можливості електронного бібліотечного фонду;

14. Визначено засоби стимулювання НЗ і підприємств, установ, організацій, державних та місцевих органів до якісного підвищення кваліфікації працівників та службовців. Основними із них визнано примус (негативне стимулювання) роботодавців або посадових осіб державних органів із сприяння зайнятості населення через застосування заходів можливої відповідальності надавати можливість постійно підвищувати кваліфікацію особам, які не мають вищої освіти, які займають посади у державних органах, або які перебувають на обліку у службі зайнятості; а також надання пільг (позитивне стимулювання) роботодавцям, які є учасниками довгострокових освітніх програм в рамках угод із НЗ про підвищення кваліфікації. Також запропоновано НЗ і сумлінним роботодавцям ефективніше застосовувати взаємне стимулювання;

15. Надано характеристику дистанційній освіті визнанням її формою навчання, яка за якістю послуг поступається заочній, а тим більше вечірній та очній формам, а тому для учнів (студентів) очної форми навчання дистанційна освіта повинна бути лише додатковою. Вказано на необхідність визначення на законодавчому рівні переліку спеціальностей, з яких не можна буде отримати освіту заочно чи дистанційно, а також на неможливість надати повноцінні знання та навички дистанційно. При цьому підтверджено економічну ефективність для НЗ надання освітніх послуг дистанційно і визначено категорії осіб, на які слід орієнтуватися – іноземці, особи, які мешкають в іншому регіоні країни від НЗ, інші особи, спеціальність яких не потребує засвоєння складних практичних навичок та у дипломах про освіту яких буде вказано про отримання знань дистанційно;

16. Визначено право НЗ на основі принципу «дозволено усе, що не заборонено законом» надавати додаткові не освітні послуги (з проживання, харчування, зв’язку, перевезення, забезпечення необхідними матеріалами користувачів освітніх послуг, з надання в оренду приміщень під магазини, книгарні, кав’ярні, аптеки, склади тощо, або майна НЗ). Зроблено пропозиції щодо підвищення ефективності надання НЗ додаткових неосвітніх послуг шляхом розширення не за рахунок освітніх переліку платних неосвітніх послуг, а майнові активи, що тимчасово не використовуються НЗ, передавати в управління або оренду СПД на основі відповідних договорів;

17. В силу рекомендаційного характеру Болонської декларації визначено межі імплементації її норм до українського законодавства. Зокрема наголошено на відсутності положень про скасування усіх існуючих ОКР та залишення ОКР «бакалавр» і «магістр» та вченого звання «доктор філософії», наявності положень про повагу відмінностей в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономії університетів, збереженню національної самобутності в освітній сфері. На основі досвіду європейських країн запропоновано зберегти наявні в Україні ОКР та наукові ступені «кандидат наук» і «доктор наук»;

18. Аналіз законодавства європейських держав надав можливість визначити і запропонувати напрям розвитку українського законодавства про релігійну освіту: запровадження положень європейського лібералізму в українських сучасних умовах, рівно як і безконтрольна діяльність релігійних НЗ в Україні є шкідливими; діяльність НЗ усіх маловідомих і нетрадиційних культів та релігійних течій потребує постійного державного контролю; державне фінансування надання послуг релігійними НЗ можливо запровадити, проте за умови виконання ними завдань держави, перед якою в особі МОНмолодьспорт такі НЗ будуть звітувати; з метою консолідації суспільства у більшій мірі серед релігійних НЗ державою повинні підтримуватися православні НЗ, як НЗ найбільш чисельної конфесії; адміністративна та інша відповідальність за надання послуг у сфері освіти релігійними НЗ, які не отримали ліцензію, має бути істотно посилена;

19. На основі аргументів українських вчених, наявності освітніх кодексів в окремих штатах США, окремих землях ФРН, у Республіці Франція, Республіці Білорусь, існування Модельного освітнього кодексу для держав - учасниць СНД вказано на доцільність розробки та прийняття відповідного кодексу в Україні.

Виявлено положення законодавства країн СНД, аналогічні яким можна внести до українського законодавства. Зокрема, позитивно відзначено положення законодавства: 1) Республіки Казахстан про співпрацю НЗ і роботодавців, ліцензування НЗ, що реалізують духовні освітні програми, а також міжнародних та іноземних НЗ; 2) Республіки Узбекистан щодо обмеження строку трудового контракту працівників професорсько-викладацького складу ВНЗ п’ятьма роками; 3) Республіки Білорусь в частині кредитування студентів, підтримки випускників, визначення особливостей укладання та істотних умов 18 договорів у сфері освіти, відшкодування випускниками витрат на освіту та ін.; 4) Республіки Молдова щодо регламентації діяльності репетиторів на ринку послуг у сфері освіти, чого немає в Україні, а також щодо визначення мінімального розміру статутного капіталу для приватних НЗ. У цьому зв’язку вказано на необхідність поряд із іншими ліцензійними умовами передбачити мінімальний розмір статутного фонду українських недержавних НЗ. Критеріями до його розміру крім виду НЗ запропоновано визначити перелік спеціальностей та кількість учнів, студентів, аспірантів і т.п.

Крім цього, положення законодавства та практики діяльності НЗ у РФ, Республіці Казахстан, США, ФРН, країн Південно-Східної Азії вказано на необхідність запозичення досвіду із посилення практичної складової у навчальному процесі а також підвищення ефективності взаємодії роботодавців і НЗ;

20. Проаналізовано законодавство та практика його застосування у США, Японії, КНР та запропоновано механізми управління НЗ, забезпечення безпеки учнів і поліпшення фінансового забезпечення НЗ та їх викладачів. На прикладі управлінських відносин НЗ США підтверджено попередній висновок про пріоритет керівника - господарника чи керівника - підприємця над керівником - вченим або керівником - викладачем. Вказано на можливість запровадження в Україні аналогічного американському різнорівневого недержавного фінансування НЗ, які через це матимуть дійсну незалежність та університетську автономію. На прикладі регулювання діяльності НЗ у Японії запропоновано запровадити адміністративний примус в частині забезпечення українських школярів головними уборами – шапками для літа та зими з катафотами для безпеки переходу вулиць, а також з метою забезпечення публічних інтересів – фінансово підтримувати викладачів, які мають сім’ю і дітей.

Досвід КНР підтверджує на практиці попередні висновки про необхідність утворення в Україні великих навчальних комплексів. Заслуговує на запозичення проведення у КНР реформи, спрямованої на вихід 100 своїх ВНЗ до світової еліти, з високим рівнем фінансування тих ВНЗ, які цього досягли. Корисними є приклади КНР стосовно утворення технопарків і залучення до викладання провідних фахівців з інших країн (для України запропоновано залучати фахівців із природничих та технічних наук);

21. Виявлено позитивні особливості адміністративно-правового регулювання освітньої сфери Південної Кореї та Сінгапуру: 1) наявність публічних інтересів високого рівня у досліджуваних відносинах підтверджується призначенням особисто президентом Південної Кореї директорів шкіл, що є кроком до автономії НЗ довузівського рівня; 2) невисока вартість навчання у провідних ВНЗ Південної Кореї у порівнянні із іншими ВНЗ та навчання у них найбільш підготовлених студентів країни є запорукою формування інтелектуальної еліти нації. Це доцільно використати в українських реаліях; 3) розподіл учнів на потоки відповідно до їх здібностей; навчання кількома мовами; посилене вивчення англійської мови, природничих наук і математики; наявність і підтримка розвиненої технічної освіти; незалежність та автономія шкіл; ефективність системи стимулювання викладачів; широке використання інформаційних технологій та інші заходи дозволили Сінгапуру бути центром освіти у Південно-Східній Азії та вивести свої ВНЗ до елітних НЗ світу. Запровадження за посередництва адміністративно-правових методів наведених позитивних особливостей в українське законодавство та суспільні відносини дозволить підняти якість надання послуг у сфері освіти.

За результатами дослідження було опубліковано монографії: Деревянко Б.В. Надання освітніх послуг: правовий статус суб’єктів : монографія / Б.В. Деревянко ; МВС України, Донецький юридичний інститут. — Донецьк : Видавничий дім «Кальміус», 2011. — 335 с. [113]. Деревянко Б.В. Адміністративно-правове регулювання надання послуг у сфері освіти : монографія / Б.В. Деревянко ; МВС України, Донецький юридичний інститут. — Донецьк : Видавничий дім «Кальміус», 2012. — 527 с. [98].