Стаття 8. Основні обов’язки державного службовця

1. Державний службовець зобов’язаний:

1) дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки;

3) поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина;

4) з повагою ставитися до державних символів України;

5) обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх поса­дових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можли­вим спробам її дискримінації;

6) забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій державних органів;

7) сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов’язки;

8) виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України;

9) додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;

10) запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження державної служби;

11) постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удоскона­лювати організацію службової діяльності;

12) зберігати державну таємницю та персональні дані осіб, що стали йому відо­мі у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, а також іншу інформацію, яка відпо­відно до закону не підлягає розголошенню;

13) надавати публічну інформацію в межах, визначених законом.

Державні службовці виконують також інші обов’язки, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.

2. У разі виявлення державним службовцем під час його службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог цього Закону з боку державних органів, їх посадових осіб він зобов’язаний звернутися для забезпечення законності до цент­рального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

1. Предмет регулювання

Предметом регулювання статті є визначення основних обов’язків держав­них службовців, пов’язаних з їхньою діяльністю як посадових осіб державних органів.

2. Цілі статті (мета норми)

Метою статті є:

законодавче визначення основних обов’язків державних службовців;

покладення на державного службовця обов’язку у разі виявлення ним під час службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог Закону з боку державних органів, їхніх посадових осіб звернутися для забезпечення законності до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує фор­мування та реалізує державну політику у сфері державної служби (НАДС), з відповідним повідомленням.

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, OECP)

Визначені статтею обов’язки державних службовців кореспондують з відповідними рекомендаціями (стандартами) міжнародних організацій (Ради Європи, ОЕСР).

Згідно з додатком до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 6, з належним урахуванням прав всіх громадян при виконанні публічними службовцями державних функцій на них покладаються певні, притаманні цьому обов’язки.

До них, зокрема, належать дотримання принципів верховенства права, відданості демократичним інститутам, розважливість, нейтральність, об’єк­тивність, дотримання субординації, повага до громадян та підзвітність.

Окрім того, щоб забезпечити повну задіяність публічних службовців у здійсненні ними своїх публічних функцій, а також для запобігання конфлікту інтересів або корупції на публічних службовців можуть покладатися певні обмеження щодо додаткового працевлаштування, виконання або участі у певних видах діяльності.

Обов’язки або зобов’язання публічних службовців, можливо, є навіть більш значущими, ніж їхні права. Відповідно, слід забезпечити рівновагу цих двох компонентів. Як «слуги» держави і суспільства, публічні службовці повинні належним чином виконувати свої обов’язки і бути взірцем для інших осіб.

Питання несумісності публічних службовців, зокрема можливість обій­мати інші посади або брати участь в іншій діяльності, яка може призвести до конфлікту інтересів чи несумісності з виконанням ними своїх публічних обов’язків, зачіпає багато важливих аспектів. Це стосується насамперед політичної і підприємницької діяльності. Політична (партійна) несумісність випливає з обов’язку політичної неупередженості.

Підприємницька несумісність пов’язана з питанням доброчесності та запобігання корупції. Варто зауважити, що певна позаслужбова діяльність (наукова робота, літературна чи художня творчість) здатна мати позитив­ний вплив на виконання службовцем публічних функцій чи взагалі публічну службу.

Проте, публічним службовцям рекомендовано повністю зосередитися на своїх публічних обов’язках.

Додаткове працевлаштування публічних службовців або їх участь у певних видах діяльності слід розглядати як можливу — залежно від соціаль­но-економічних та культурних обставин певної країни. Хоч функції публічних службовців іноді мають детальний характер, та передбачити всі можливі їх обов’язки важко. У деяких державах розроблені кодекси поведінки публічних службовців, які мають нагадувати їм про професійну та моральну відпові­дальність. Питання етики часто виходять за рамки безпосереднього вико­нання обов’язків, покладених на службовців законодавством. Відповідно, такі кодекси корисні як самі по собі, так і з точки зору запобігання корупції.

Крім того, варто особливу увагу приділити Рекомендації Комітету Міні­стрів Ради Європи № R (2000) 10 щодо кодексів поведінки для публічних службовців. У Модельному кодексі поведінки публічних службовців йдеться про питання інформування про порушення, конфлікт інтересів, політичну та громадську діяльність, подарунки, поводження з інформацією та викори­стання службового становища, про використання публічних та службових ресурсів тощо.

4. Визначення термінів, які потребують тлумачення

Ключовим терміном коментованої статті є термін «обов’язки державного службовця», який можна розглядати як міру необхідної поведінки (рішень, дій або утримання від дій) залежно від відповідних умов та обставин.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/інсти- туті, зв’язки цієї норми з іншими положеннями Закону та незакон­ними нормативними актами; умови і особливості застосування

5.1. Законодавче визначення прав державних службовців потребує зако­нодавчого закріплення їхніх обов’язків, оскільки правовий статус посадової особи державного органу охоплює її права, обов’язки і відповідальність.

Необхідно зауважити, що порівняно із Законом України «Про державну службу» 1993 року перелік обов’язків державного службовця збільшився.

У частині першій коментованої статті, зокрема у пунктах 1 — 13, законо­давчо визначаються лише основні обов’язки державних службовців, тобто такий перелік не є вичерпним.

Частиною першою статті передбачено, що державний службовець зобов’язаний:

1) дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Консти­туцією та законами, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ. Зазначений обов’язок державного службовця повністю відтворює вимоги частини другої статті 19 Конституції, згідно з якою органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Консти­туцією і законами.

Така норма, визначена як обов’язок посадових осіб державних органів, встановлює законодавчі гарантії того, що державні службовці, здійснюючи свої завдання і функції, будуть належним чином виконувати конституційні положення, а також вимоги законодавчих актів, які стосуються діяльності державного органу, в якому вони працюють.

Як результат, така діяльність державних службовців є прозорою, зрозу­мілою і контрольованою з боку громадянського суспільства.

Невиконання зазначених положень державними службовцями тягне за собою відповідальність, встановлену законом;

2) дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки. Покладення на державного службовця обов’язку дотримуватися визначених статтею 4 Закону принципів державної служби означає, що й самі принципи носять не декларативний, а імперативний характер.

Дотримання принципів верховенства права, законності, професіоналізму, патріотизму, доброчесності та інших повинне стати нормою для повсякденної діяльності кожного державного службовця.

Правила етичної поведінки є комплексним правовим інститутом. Дотри­мання державним службовцем правил етичної поведінки покладає на нього обов’язок у своїй роботі насамперед дотримуватися законності. Представля­ючи державу перед іншими особами, діяти виключно в її інтересах, бути політично неупередженим, толерантним, об’єктивним, дотримуватись конфі­денційності стосовно інформації, якою він володіє, виявляти компетентність і ефективність, уникати конфлікту інтересів, усіма своїми діями всіляко забезпечувати формування у громадян довіри до влади;

3) поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина. Державні службовці, які відповідно до статті 7 Закону мають право на повагу до їх честі та гідності, зобов’язані з такою ж повагою ставитися до честі та гідності інших людей.

Це стосується як колег, так і інших осіб, з якими під час виконання службових обов’язків і в позаслужбовий час може спілкуватися або взаємо­діяти державний службовець.

Державному службовцю слід пам’ятати, що відповідно до частин дру­гої та третьої статті 3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність. Відповідальність держави — це також відповідальність державного органу, в якому державний службовець працює, оскільки кожний державний орган відповідальний за певний напрям реаліза­ції державної політики.

Отже, відповідальність держави перед людиною — це і відповідальність державного службовця, який представляє державу у відповідному держав­ному органі у відносинах з людиною;

4) з повагою ставитися до державних символів України. Повага до дер­жавних символів держави — не тільки службовий, а й загальногромадянсь­кий обов’язок державного службовця.

Відповідно до статті 20 Конституції, до державних символів належать Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. Державний Прапор — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ;

5) обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і проти­діяти можливим спробам її дискримінації. Згідно із статтею 10 Консти­туції України, державною мовою в Україні є українська. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Обов’язковість для державного службовця використання державної мови під час виконання службових обов’язків є суттєвою новацією Закону. Адже до цього часу у законодавстві, яке регулює відносини у сфері державної служби, ставилася вимога до державних службовців лише щодо володіння ними державною мовою.

Це означає, що кожний державний службовець під час виконання своїх службових повноважень повинен спілкуватися українською мовою. Будь-який громадянин може вказати державному службовцю про неприпустимість порушення закону, якщо такий державний службовець під час службового спілкування використовує іншу, скажімо, російську мову. Звичайно, це не стосується випадків використання державними службовцями регіональних мов або мов національних менших у визначених законом про мови випадках.

КСУ у пункті 1 рішення від 14 грудня 1999 р. у справі № 10-рп/99 щодо застосування української мови зазначив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійс­ненні повноважень органами державної влади та органами місцевого само­врядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Отже, згадане рішення КСУ повністю імплементовано у Закон «Про дер­жавну службу».

Державні службовці не тільки повинні використовувати державну мову у службовій діяльності, а й всіляко захищати її, тобто не допускати її дискре­дитації (підривати довіру до державної мови) або протидіяти можливим спро­бам її дискредитації. Особливо це стосується тих регіонів України, в яких поширено використання російської або інших мов національних меншин;

6) забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань та функцій державних органів. Державний службовець, працюючи у відповідному державному органі, в межах своїх посадових повноважень забезпечує реалізацію частини завдань та функцій такого органу. Отже, він зобов’язаний ефективно виконувати завдання та функції державного органу.

Ефективність виконання державним службовцем завдань та функцій дер­жавного органу слід оцінювати через призму раціональності та результатив­ності використання ним ресурсів для досягнення цілей державної політики, за реалізацію якої відповідає державний орган, в якому працює державний службовець (стаття 4 Закону);

7) сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов’язки. Державні службовці зобов’язані сумлінно виконувати свої повноваження. Сумлінність в роботі державного службовця передбачає його відповідальне ставлення до роботи, виявлення при цьому ініціативи і старання, готовності до роботи у вихідні і святкові дні, а також в позаробочий час, коли того вимагають інтереси служби.

Державні службовці повинні використовувати робочий час виключно для виконання службових повноважень. Тимчасове залишення робочого місця може здійснюватися з дозволу безпосереднього керівника і на конкретно визначений час.

Державні службовці повинні виконувати свої обов’язки професійно, тобто компетентно, об’єктивно і неупереджено, постійно підвищуючи рівень своїх професійних знань і навичок. Під час виконання своїх службових обов’язків вони повинні вивчати нове законодавство, яке регулює відносини у відповід­ній сфері, практику його застосування, ознайомлюватися з кращим вітчиз­няним та зарубіжним досвідом;

8) виконувати рішення державних органів, накази, розпорядження та доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією і законами України. Рішення державних орга­нів, накази, розпорядження та доручення керівників відповідно до статті 9 Закону є обов’язковими до виконання державними службовцями.

Водночас зазначені рішення, накази, розпорядження та доручення повинні бути видані, як того вимагає частина друга статті 19 Конституції України, лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією і законами.

Порядок виконання наказу (розпорядження), доручення керівника, рег­ламентований у статті 9 Закону;

9) додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і проти­дії корупції. Державні службовці повинні здійснювати свої повноваження на принципах доброчесності, порядності, відданості своїй справі, ставлячи на перший план публічні інтереси, тобто інтереси держави, суспільства, територіальних громад. Службові інтереси в діяльності державного служ­бовця повинні постійно превалювати над його або інших осіб приватними інтересами. Доброчесність державного службовця є ключовою умовою для запобігання і протидії корупції. Вимоги до державних службовців у сфері запобігання і протидії корупції визначаються Законом «Про запобігання корупції»;

10) запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інте­ресів під час проходження державної служби. Обов’язок щодо запобігання виникненню реального або потенційного конфлікту інтересів випливає із Закону «Про запобігання корупції», згідно із статтею 1 якого:

конфлікт інтересів — це суперечність між особистими інтересами особи та її службовими повноваженнями, що може вплинути на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення або невчинення дій під час виконання службових повноважень;

реальний конфлікт інтересів — суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень чи на вчинення або невчинення дій під час виконання зазначених повноважень;

потенційний конфлікт інтересів — наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень.

Порядок запобігання та врегулювання конфлікту інтересів регулюється розділом V згаданого Закону;

11) постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності. Зазначений обов’язок певною мірою кореспондує з його обов’язком щодо сумлінного та професій­ного виконання посадових обов’язків.

Кожний державний службовець повинен постійно підвищувати рівень професійної компетентності, систематично вдосконалювати свої спеціальні професійні знання, уміння та навички, ефективно використовувати їх під час службової діяльності з тим, щоб досягти якісного та ефективного виконання покладених на нього завдань та функцій.

Порядок та умови підвищення рівня професійної компетентності держав­ного службовця регулюються статтею 48 Закону.

Державні службовці повинні також дбати про удосконалення організації службової діяльності як своєї власної, так і державного органу, в якому вони працюють. Організацію такої діяльності слід спрямовувати на забезпечення чіткого здійснення своїх повноважень та повноважень державного органу, досягнення ефективного результату такої діяльності з використанням для цього мінімального обсягу фінансових, матеріальних та інших ресурсів;

12) зберігати державну таємницю та персональні дані громадян, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню. Під час здійснення своїх повноважень державні службовці в установленому зако­ном порядку отримують доступ до державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом, зокрема службової та конфіденційної. Працюючи з інформацією, яка стосується діяльності суб’єктів підприємницької діяльно­сті, вони можуть отримати доступ до комерційної таємниці. Нерідко дер­жавні службовці в силу своїх службових повноважень отримують доступ або постійно працюють з відомостями про громадян, що належать до категорії персональних даних.

Державні службовці повинні зберігати державну таємницю та персо­нальні дані громадян, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню.

Діяльність державних службовців у зазначених сферах регулю­ється Законами «Про державну таємницю»^[69], «Про інформацію»^[70] та «Про захист персональних даних»^[71];

13) надавати публічну інформацію в межах, визначених законом. Порядок надання доступу до публічної інформації визначений Законом «Про доступ до публічної інформації»^[72], відповідно до статті 5 якого доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на єдиному державному веб-порталі відкри­тих даних, на інформаційних стендах, будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

На сьогодні практично кожний державний службовець причетний тією чи іншою мірою до підготовки та надання публічної інформації, насамперед тієї, що стосується діяльності державного органу, в якому він працює. Для належного виконання обов’язку щодо надання публічної інформації держав­ний службовець повинен досконало вивчити законодавство, яке регулює відносини у певній сфері, та практику його застосування.

Державні службовці повинні виконувати інші обов’язки, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.

5.2. Частина друга коментованої статті визначає не право, а обов’язок державного службовця у разі виявлення ним під час службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог Закону з боку державних органів, їх посадових осіб звернутися для забезпечення законності до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (НАДС).

Зазначена імперативна норма є важливою гарантією забезпечення прав державних службовців, визначених Законом. В свою чергу, ця норма покла­дає на НАДС обов’язок щодо відповідного реагування на звернення держав­ного службовця.