Основні обов’язки державного службовця

Під обов’язками державного службовця слід розуміти передбачені Конституцією і чинним законодавством вимоги діяти у певних межах із дотриманням передбачених правил поведінки. Саме обов’язки державного службовця найбільш яскраво характеризують діяльність державного службовця, що має державно-публічний характер.

Слід виокремити такі основні обов’язки державного службовця.

1. Обов’язок дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України випливає з принципів верховенства права і законності державної служби і полягає у тому, що, виконуючи свої посадові обов’язки, державний службовець повинен суворо дотримуватися наданих йому повноважень, не зловживати владою, не здійснювати дій усупереч інтересам людини, суспільства і держави. Чинне законодавство про державну службу, виходячи з того, що діяльність державного службовця має публічний характер, досить чітко регламентує його права, обов’язки, обмеження, правила поведінки саме з метою забезпечення законності його діяльності. Обов’язок дотримання державним службовцем чинного законодавства України набуває особливого змісту у правовій і соціальній державі, оскільки одним із головних завдань функціонування держави у цілому і державних органів, зокрема, є визнання та реалізація прав і законних інтересів людини і громадянина. Саме тому вся діяльність державного службовця підпорядковується забезпеченню виконання цього основного конституційного постулату. Стосовно діяльності державних службовців передбачено принцип «дозволено тільки те, що передбачено законом».

Цей обов’язок становлять три чинники: а) діяти на підставі Конституції та законів України.

2. Обов’язок дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки є визначальним у діяльності державного службовця і обумовленим самою сутністю державної служби. Цей обов’язок становлять:

дотримання принципів державної служби. З огляду на те, що принципи державної служби - це основоположні ідеї, положення, на яких ґрунтується державна служба, складовою якої є державний службовець, вимога дотримуватися цих ідей є основою правового становища державного службовця.

дотримання правил етичної поведінки. Поняття «етика» походить від давньогрецького слова «ethos», що можна перекласти, як: звичай, вдача,

натура, характер. Етика - це: а) наука про мораль, її природу, сутність, специфіку, роль і місце в житті людини; б) сукупність принципів людської поведінки. У сфері публічної влади використовується поняття «ділова етика» - наука, що визначає принципи, моральні критерії та систему взаємних зобов’язань між державою, державними службовцями та фізичними і юридичними особами щодо реалізації своїх прав, обов’язків та законних інтересів. Різновидом ділової етики є професійна етика, яка розглядається як: а) кодекс правил, що визначає поведінку спеціаліста у службовій обстановці, норм, які відповідають існуючим законам та відомчим нормативним документам, професійним знанням, стосункам у колективі, глибокому усвідомленню моральної відповідальності за виконання професійних обов’язків; б) система конкретизованих моральних норм і принципів з урахуванням особливостей тієї чи іншої професійної діяльності людей. Правила професійної етики державних службовців визначаються, насамперед, Законом «Про державну службу» і Загальними правилами етичної поведінки державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування^[160]. Ці Правила є узагальненням стандартів етичної поведінки, доброчесності та запобігання конфлікту інтересів у діяльності державних службовців та способів врегулювання конфлікту інтересів. У відповідності до Правил поведінка державних службовців має відповідати очікуванням громадськості й забезпечувати довіру суспільства та громадян до державної служби, сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначених Конституцією і законами України.

3. Обов’язок поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина. Гідність - це: а) уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості; б) особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Поняття «гідність» вживається у законодавстві України, інших країн та у міжнародному праві. Так, гідність є одним з ключових понять Конституції України (ст.ст. 3, 21, 28, 41, 68, 105). Гідність громадян охороняється ЦК, та КК, зокрема у Цивільному кодексі:

а) гідність визнано особистим немайновим благом (ст. 201); б) задекларовано право на повагу і недоторканність «гідності та честі» фізичних осіб (пп. 1, 2 ст. 297); в) зафіксовано право фізичних осіб звернутися до суду з позовом про захист їх гідності та честі (п. 3 ст. 297); в) приниження «честі та гідності фізичної особи» визнано моральною шкодою, яка підлягає відшкодуванню (ст. 23). Гідність людини є однією з найвищих цінностей в Україні, а на державних службовців покладається обов’язок поважати її. Саме тому, реалізуючи свої посадові повноваження, державні службовці мають здійснюючи свою діяльність під кутом забезпечення реалізації та охорони прав і свобод людини і громадянина.

4. Обов’язок з повагою ставитися до державних символів України забезпечує нерозривний зв’язок державного службовця з державою та визначає основні вимоги його службової поведінки щодо держави у цілому, та державних символів України, зокрема. Стаття 20 Конституції України визначає, що символами України є: Державний Прапор України, Великий Державний Герб України, Державний Гімн України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються й закінчуються виконанням Державного Гімну України. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом (п.

5. Обов’язок обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації становлять такі чинники:

обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків. Державний службовець зобов’язаний під час виконання своїх посадових обов’язків спілкуватися державною мовою та використовувати її у діловодстві та документації. Цей обов’язок випливає, насамперед, із принципу патріотизму (п. 4 ст. 4 Закону);

не допускати дискримінацію державної мови. На державного службовця покладається обов’язок, насамперед, самому не допускати дискримінацію державної мови. Дискримінація (лат. discriminatio «розрізнення») - це: а) ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом; б) будь-яка відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав; в) рішення, дії, або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї щодо особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статті, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження або іншими ознаками, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини і громадянина. Поняття «дискримінація» щодо державної мови може мати прояв у: необгрунтованому використанні іншої мови; прийнятті на державну службу осіб, які не володіють (недостатньо володіють) державною мовою; навмисному перекрученні державної мови тощо;

протидіяти можливим спробам дискримінації державної мови. У цьому разі мова йде про протидію (тобто, недопущення) державним службовцем спробам дискримінації державної мови з боку інших осіб або державних органів.

6. Обов’язок забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій державних органів. Цей обов’язок

безпосередньо випливає із принципу ефективності державної служби і полягає у тому, що діяльність державного службовця, у межах наданих повноважень, здійснюється не заради самої діяльності, а має відповідне цільове спрямування

- виконання завдань і функцій державних органів. При цьому, таке виконання завдань і функцій має бути обов’язково ефективним, тобто корисним, найбільш прийнятним і єдино вірним.

7. Важливим є обов’язок сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов'язки та умов контракту (у разі укладення), який безпосередньо випливає із самого змісту правового статусу державного службовця і включає в себе низку таких складових, як своєчасне, точне, інтенсивне, ефективне, творче та ініціативне виконання покладених завдань. Своєчасність виконання посадових обов’язків безпосередньо пов’язана з дотриманням визначених строків і полягає у їх дотриманні. Недостатньо просто виконати свої обов’язки

- необхідно виконати їх у відповідності до певних строків. Точне виконання посадових обов’язків означає, що державний службовець має забезпечити виконання у конкретній ситуації конкретного обов’язку, який відповідає конкретним обставинам. Інтенсивне виконання службових обов’язків визначається повнотою його виконання, тобто сукупністю всіх можливих і допустимих варіантів відповідної поведінки, дій і рішень. Сумлінне виконання посадових обов’язків передбачає ефективність їхнього виконання, яка має прояв у досягнутих результатах певної діяльності державного службовця. Важливою складовою сумлінного виконання посадових обов’язків є творчий характер службової діяльності державного службовця. Недостатньо будь -якою ціною виконувати службові обов’язки, доручення чи вказівки керівника. Необхідно проявляти при цьому творчість у виборі того варіанту рішення, яке буде найбільш ефективним, доцільним та оптимальним у певній ситуації. Державний службовець при виконанні своїх службових обов’язків повинен проявляти ініціативність, яка має прояв у його активній поведінці щодо внесення нових пропозицій при вирішенні тих чи інших питань, що належать до його повноважень, тобто державний службовець не повинен тихо сидіти й чекати вказівок та розпоряджень з боку керівника, а має сам ініціювати вирішення певних питань.

8. Обов’язок виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України. Державні органи у рамках свої компетенції приймають відповідні акти державного управління, які мають форму рішень, наказів, розпоряджень. Прийняті в установленому порядку рішення, накази та розпорядження є обов’язковими для виконання державними службовцями у рамках їхніх посадових обов’язків, окрім випадків, передбачених чинним законодавством (ч. 6 ст. 9 Закону). Державні службовці зобов’язані також виконувати доручення керівників. Доручення - це субординаційне правовідношення між керівником і підлеглим йому державним службовцем щодо постановки першим другому конкретного завдання управлінсько-службового характеру, визначення основних параметрів його виконання. Такими параметрами є: а) предмет завдання - що саме необхідно вирішити; б) мета завдання - для чого це необхідно вирішити; в) строки - протягом якого часу необхідно вирішити; г) виконавець - хто має вирішити. Доручення характеризується тим, що: воно має, як правило, разовий характер, тобто стосується вирішення одного завдання; питання, яке підлягає вирішенню за дорученням, не охоплюється посадовими обов’язками державного службовця; воно стосується виключно публічно-службової діяльності і не має приватного характеру. Чинне законодавство про державну службу передбачає порядок виконання доручень керівника, у тому числі й у випадку сумніву щодо його законності (ст. 9 Закону).

9. Обов’язок додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції є одним з основоположних у правовому статусі державного службовця, оскільки саме цей обов’язок, насамперед, визначає доброчесність та правомірність діяльності державного службовця, зокрема, авторитетність і престижність державної службі у цілому. Цей обов’язок обумовлений, перш за все, Законом «Про запобігання корупції»^[161], який визначає основні параметри поведінки державного службовця саме з точки зору його доброчесності. За своїм змістом цей обов’язок є складною юридичною конструкцією, яку становлять: 1) обмеження щодо: а) використання службового становища;

б) сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; в) одержання дарунків (пожертв); г) роботи близьких осіб; д) осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування; 2) вимоги щодо: а) фінансового контрою; б) прозорості інформації; в) вжиття заходів щодо протидії корупції (ч. 5 ст. 32 Закону).

10. Обов’язок запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження державної служби є логічним продовженням і складовою обов’язку додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції. Більш детально це питання розглядається у підрозділі 8.9 цього посібника.

11. Обов’язок постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності є взаємопов’язаним та взаємообумовленим правом державного службовця на професійне навчання, зокрема за державні кошти, і у поєднанні з цим правом утворює цілісний правовий елемент статусу державного службовця (п. 6 ч. 1 ст.7, п. 9 ст. 2 і ст. 48 Закону). Окрім цього, державний службовець повинен постійно удосконалювати організацію службової діяльності, тобто покращувати форми, методи і засоби виконання посадових обов’язків. Поняття «організація службової діяльності» становлять: а) створення сприятливих умов для ефективної діяльності державного службовця (імідж державного службовця; регламентація посадових обов’язків; організація робочого місця тощо); б) формування навичок ефективного виконання державними службовцями посадових обов’язків (планування роботи; професійне спілкування; службові документи і діловодство; підготовка нарад і офіційних зустрічей; розгляд звернень і прийом громадян; контроль якості роботи тощо);

в) ділова українська мова (усне ділове спілкування; писемне ділове спілкування; мова ділових документів тощо).

12. Обов’язок зберігати державну таємницю та персональні дані осіб, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню. При виконанні своїх посадових обов’язків державний службовець може мати доступ до: таємної інформації; персональних даних осіб; іншої інформації, яка відповідно до законодавства на підлягає розголошенню. Обов’язок державного службовця полягає саме у тому, щоб зберігати цю інформацію, тобто не розголошувати її ніяким способом. Відповідно до положень Закону України «Про інформацію»^[162] у залежності від режиму доступу інформація ділиться на: а) відкриту інформацію; б) інформацію з обмеженим доступом. У свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на: а) таємну (інформація, що містить державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству й державі); б) конфіденційну (інформація, право на володіння, користування, розпорядження та поширення якої належить фізичній або юридичній особі та здійснюється за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах). Натомість, Закон України 13.01.2011 р. «Про доступ до публічної інформації»^[163] надає вичерпний перелік видів інформації з обмеженим доступом, до якої належать: 1) таємна інформація; 2) службова інформація; 3) конфіденційна інформація.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (Закон України «Про захист персональних даних»^[164]). Водночас, не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються: а) здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень; б) відомостей, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, оформленій за формою і в порядку, встановленими Законом «Про запобігання корупції», крім відомостей, визначених названим Законом України; в) інформація про отримання у будь-якій формі фізичною особою бюджетних коштів, державного чи комунального майна, крім випадків, передбачених ст. 6 Закону «Про доступ до публічної інформації».

Інша інформація, яка не підлягає розголошенню - це інформація з обмеженим доступом. Слід зазначити, що вичерпного переліку такої інформації немає. Слід виокремити такі вити такої інформації: службова таємниця; комерційна таємниця; банківська таємниця; лікарська таємниця; таємниця нарадчої кімнати; нотаріальна таємниця; таємниця усиновлення; адвокатська таємниця.

13. Обов’язок надавати публічну інформацію в межах, визначених законом. Публічна інформація - це відображена та задокументована будь- якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом «Про доступ до публічної інформації».

Окрім зазначених вище основних обов’язків державних службовців чинне законодавство про державну службу визначає й інші обов’язки, які визначені, зокрема, у положеннях про структурні підрозділи державних органів або посадових інструкціях.

5.5.