<<
>>

1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.

Першочерговою умовою дотримання прав є виконання обов’язків.

Так, свого часу, Гуго Гроцій досліджував цю проблематику з позиції природного права, крізь призму ідей і вимог правової справедливості, які повинні панувати у відношеннях між індивідами, народами і державами.

Він виявив, що характер взаємозв’язку особистості і держави обумовлений суспільним договором (угодою людей) [38, с. 9].

Г.Гроцій, обгрунтовуючи первинність природного права, заклав підвалини гарантій прав і свобод людини. Природне право вимагає від людини виконання принципу ”дотримання договорів” як необхідності існування між людьми належного порядку взаємних обов’язків. ”У будь-якому випадку необхідним є обов’язок, оскільки поради та будь-які інші настанови, що не мають зобов’язальної сили, не заслуговують назви закону або права” [37, с. 48]. Так, обов’язковість внутрішньодержавного права, а також, відповідно до деяких інших сформульованих Г.Гроцієм ідей, дотримання права, рівною мірою всіма суб’єктами правовідносин, слугує гарантією прав і свобод людини.

Ідею існування обов’язку як гарантії забезпечення прав і свобод людини висував англійський філософ Томас Гоббс. Він неодноразово підкреслював, що дотримання і повага природних законів може бути гарантовано лише державним законом і примусовою владою держави. Гоббс визнавав, що у стосунках між людьми існує взаємна рівність прав, свобод і обов’язків і сила держави підтримує цю рівновагу.

Аналогічні ідеї ми знаходимо у працях французького мислителя епохи просвітництва Жан-Жака Руссо. Характеризуючи взаємозв’язок держави та окремої волі громадян, Руссо зазначає, що обов’язок та вигода рівною мірою зобов’язують обидві сторони взаємно допомагати один одному. Стан використання людиною своїх прав без відповідного виконання громадських обов’язків, характеризується Руссо як такий, що приводить до руйнації політичного організму. Звідси і виникає необхідність примусового моменту у взаємовідносинах між державою і громадянином [38, с. 41]. Отже, Руссо також визначає обов’язок як гарантію існування прав і свобод людини, спираючись на те, що права, свободи та обов’язки не можуть існувати окремо один від одного, неможливо, щоб одна особа мала лише права, а інша – лише обов’язки. ”Так, щоб суспільна угода не стала пустою формальністю, вона мовчазно включає в себе таке зобов’язання, яке одне лише може дати силу іншим зобов’язанням: якщо будь-хто відмовиться покорятися спільній волі, то він буде до цього примушений усім Організмом…” [183, с. 163].

Щодо єдності прав і обов’язків, їх співвідношення, слід згадати вислів німецького філософа Імануїла Канта: ”Вчиняй зовні так, щоб вільний прояв твого свавілля був сумісним з свободою кожного, відповідно до спільного закону” [85, с. 270]. З цього, на нашу думку, слідує, що кожний індивід наділений свободою вибору поведінки, яка, однак, не повинна порушувати волі іншої особи і не суперечити встановленим державою правовим приписам, тобто, має бути урівноважене співвідношення правової заборони і свободи людини.

Отже, сформульовані мислителями ідеї щодо взаємозв’язку права і обов’язку проливають світло на взаємовідносини людини і держави, людини і суспільства, суспільства і держави та людей між собою, які, будучи наділеними певними правами, в свою чергу, повинні бути гарантами цих прав щодо інших учасників правовідносин шляхом дотримання відповідних заборон, тобто несення тягаря обов’язку та відповідальності.

В Декларації про права людини і конвенціях сформульовані, перш за все, права індивідів, а також обов’язки держави і суспільства. Однак, як зауважують деякі дослідники, майже не згадуються обов’язки громадян у відношенні держави. Лише в ст. 29 Загальної декларації прав людини говориться, що ”людина має обов’язки перед суспільством, лише в якому можливий вільний і повний розвиток особистості”. Однак це положення губиться в загальній масі прав, конвенції ж перетворюються лише у збірник прав людини без визначення або акцентування її обов’язків [20, с. 45].

Дійсно, сьогодні держави неабиякої уваги надають правовій регламентації прав людини та гарантіям їх захисту, у зв’язку з чим регламентація обов’язків майже не помітна. Однак ми не погоджуємося з зазначеною вище позицією в частині закріплення в міжнародних документах поряд з правами також обов’язків людини, оскільки: по-перше, сама назва документів говорить про те, що в них міститься перелік саме прав; по-друге, ці документи покликані забезпечити захист прав людини в першу чергу саме від зловживань з боку держави, а інколи і суспільства; по-третє, саме юридичний обов’язок є гарантом використання прав, і ці обов’язки мають встановлюватися на національному рівні.

Так, декілька років тому серед молоді США було проведено опитування суспільної думки, наскільки молодь обізнана про свої права та обов’язки. В результаті виявилося, що практично усі опитані непогано проінформовані щодо своїх прав, але досить мало знають про свої обов’язки [220, с. 36].

Використання і здійснення прав і свобод людини є невід’ємним від виконання нею обов’язків. Як справедливо зазначає професор О.Ф.Скакун, “навіть громадяни розвинутих демократій часто неправильно розуміють цю рівність і нерідко користуються правами, ігноруючи обов’язки. Саме для того, щоб закріпити свої права громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе обов’язки і виконують свої обов’язки” [187, с. 199].

На думку Й.Віг, ” відсутність визначення основних обов’язків людини на тому ж рівні, що і прав людини, призводить до переваги в сторону вимог негайного здійснення лише прав”[20, с. 47].

Такий підхід суб'єктів права до розуміння прав та обов’язків може призвести до скоєння правопорушень, злочинів, інших порушень прав та свобод людини. Особливо низький рівень свідомості обов’язку перебуває в прямому зв’язку з порушенням норми.

Обов’язок особи – це юридично визначена і юридично гарантована вимога до поведінки індивіда. Вони, як і права, є необхідним засобом, за допомогою якого здійснюється правовий вплив на суспільні відносини [12, с. 71].

Так само, як і права, обов’язки людини як громадянина держави можна поділити на конституційні обов’язки і на обов’язки, що виникають на основі норм чинного законодавства. Крім того, за характером виконання розрізняють позитивні обов’язки і негативні обов’язки (правові заборони) [12, с. 71]. В першому випадку мається на увазі виконання обов’язку, який полягає у здійсненні певних позитивних дій, направлених на забезпечення суб’єктивного права уповноваженого суб’єкта. В іншому – виконання обов’язку, який полягає в утриманні від скоєння таких дій, що можуть бути перешкодою для здійснення існуючого права.

Взагалі, в юридичній літературі поняття ”обов’язок” визначається по-різному.

Обов’язки -це конкретна (нормована) форма виразу відповідальності. Вони являють собою зафіксовану в законодавчому порядку міру необхідної поведінки особи.

Ні право, ні обов’язок не існують один без одного. Реально користуватися будь-яким правом можна лише у тому випадку, якщо воно поважається іншими [130, с. 2-3].

С.І.Ожегов розуміє під поняттям обов’язку визначене коло дій, що покладене на будь-кого і є безумовним для виконання [188, с. 378].

З приводу даного визначення, зауважимо, що обов’язок має не лише активну сторону – виконання, але й пасивну – утримання від вчинення протиправних дій.

В теорії права поняття обов’язку (на відміну від обов’язків морального порядку, обов’язків-звичаїв) розглядається як ”юридичний обов’язок” – визначена та гарантована законом міра необхідного (корисного), яка виражає обов’язковість певної поведінки особи, яка обумовлена потребами існування і розвитку інших осіб (соціальних груп, націй) з метою задоволення їх особистих інтересів [142, с. 47; 187, с. 198; 3, с. 68].

Отже, з огляду на вище викладені підходи, ми пропонуємо охарактеризувати юридичний обов’язок як такий, що:

а) визначає міру необхідної поведінки індивіда у формі утримання (пасивна поведінка) чи виконання ( активна поведінка );

б) обумовлений потребами існування і розвитку суб’єктів права;

в) є способом (гарантом) забезпечення прав особистості;

г) має конкретну форму виразу правової відповідальності.

Юридичний обов’язок, будучи похідним від права, має відповідну структуру, яка кореспондує структурі суб’єктивного права і містить у собі чотири елементи: 1) необхідність здійснити певні дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги уповноваженої особи; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [194, с. 525].

Тобто, дана структура юридичного обов’язку визначає його як гарант здійснення прав. Зауважимо, що гарантом є також міра відповідальності, що встановлюється за недотримання обов’язків. Саме тому, на наш погляд, категорії ”обов’язок” та ”відповідальність” є взаємопов’язаними і нерозривними, і вони потребують цілісного дослідження.

Підходячи безпосередньо до розгляду питання обов’язків неповнолітніх осіб, необхідно зупинитися на тому, що ж є критерієм розмежування, відмінності загальних обов’язків людини взагалі та осіб, що не досягли повноліття зокрема, яка ступінь їх участі в правових відносинах.

Як відомо, суб’єкт правовідносин – це такий суб’єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків [51, с. 338]. У попередньому підрозділи ми розглянули можливість набуття неповнолітніми певних прав, переважно це стосується віку неповнолітніх, який пов’язаний з наявністю у них правосуб’єктності – можливості й здатності неповнолітніх бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності.

Правоздатність визнається однаковою мірою за усіма громадянами незалежно від віку, стану здоров’я та інших факторів. Відповідно до ст. 25 нового Цивільного кодексу України, вона виникає у момент народження фізичної особи. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною [13, с. 46].

Правоздатність – це неодмінний і постійний громадянський стан особи, передумова її правового статусу. Правоздатність існує там, де взагалі є правове регулювання. Неможливо визнати кого-небудь неправоздатним. Будь-який громадянин, в тому числі і неповнолітній, впевнений, що він є правоздатним, тобто носієм відповідних прав і свобод [195, с. 486-487].

Зміст правоздатності складають права та обов’язки, які можуть належати суб’єкту права.

Дієздатність – це здатність суб’єкта правовідносин своїми особистими діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права [195, с. 488]. Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, в той час, як правоздатність не залежить від зазначених обставин. Якщо правоздатність належить громадянину протягом усього життя, то дієздатність – лише з певного віку. Так, відповідно до ст. 31 ЦК України, малолітні особи віком до 14 років мають часткову дієздатність. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років володіють неповною дієздатністю, вони без згоди батьків і опікунів можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом та ін. (ст. 32 ЦК).

Однак, в деяких випадках законодавством передбачається і менший вік дієздатності, що залежить від здатності дитини розуміти і висловлювати певні бажання. Так, виходячи із змісту ст. 252 Сімейного кодексу України, для передачі дитини у сім’ю патронатного вихователя, необхідна її згода, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Можна припустити, що таким віком може бути і вік, коли дитина навчилася розмовляти. Однак при усиновленні, крім формальної згоди дитини на це, вона ще повинна усвідомлювати правові наслідки усиновлення, про які її має бути проінформовано (ст. 218 Сімейного кодексу України). Тому, в даному випадку, складно розмірковувати про конкретний вік настання дієздатності, адже не завжди розумові здібності дитини відповідають її фізичному вікові.

В юридичній літературі дослідники іноді виділяють такий вид дієздатності, як податкова дієздатність [107, с. 164]. Це передбачена нормами податкового права здатність своїми діями набувати і реалізувати права й обов’язки [116, с.69]. Відповідно до ст. 35 нового Цивільного кодексу України, повна дієздатність може бути надана фізичній особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємництвом. Також, згідно до ст. 188 Кодексу законів про працю України, повна трудова дієздатність робітників виникає з 16 років. За згодою одного із законних представників, як виняток, приймаються на роботу особи, яким виповнилося 15 років. А для підготовки молоді до виробничої праці допускається прийом на роботу учнів з 14 років. Отже, в даному випадку, податкова дієздатність може наступати з 14 років.

Таким чином, можливість мати певні права та нести обов’язки неповнолітніми залежить від наявності у них дієздатності. Завдяки останній ми можемо визначити коло їх обов’язків, також, на наш погляд, до обов’язків неповнолітніх прирівнюються певні заборони, неможливість у зв’язку з віком вчиняти деякі дії тощо.

Перш ніж підійти до аналізу кола обов’язків саме неповнолітніх осіб, яке є досить розгалуженим в системі законодавства, ми визначимо в загальному вигляді основні (конституційні) обов’язки громадян України, які стосується певним чином і неповнолітніх, і на основі цього визначимо деякі особливості обов’язків осіб, що не досягли повноліття.

Як і конституційні права, конституційні обов’язки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності [103, с. 145-147]. Хоча в Конституції України прямо не акцентується увага на обов’язках саме неповнолітніх, однак, виходячи з змісту інших нормативних актів України, шляхом їх аналізу і теоретичного дослідження, можна виділити систему обов’язків осіб, що не досягли вісімнадцяти років. Як і права, вони можуть бути конституційними, що прямо передбачені в Конституції, та похідними, які є другорядними по відношенню до конституційних обов’язків, однак не суперечать їй і не порушують прав людини. Так, систему конституційних обов’язків людини становлять наступні.

1. Обов’язок додержувати Конституції України та законів України. Це один із найважливіших обов’язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов’язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується усіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України, як повнолітніх так і неповнолітніх осіб. Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства.

Крім загального обов’язку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції низкою інших статей передбачається обов’язок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Наприклад, у ст. 37 Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об’єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України.

Щодо неповнолітніх осіб відносно здійснення ними свого права об’єднуватися в молодіжні та дитячі громадські організації, то в даному випадку у непрямій формі сформульовано обов’язок у вигляді заборони створювати дані організації, діяльність яких носитиме політичний характер (п. 2 ст. 7 Закону України ”Про молодіжні та дитячі громадські організації”). Статтею 10 встановлено обов’язок молодіжних та дитячих громадських організацій, їх спілок, які одержують фінансову та іншу матеріальну підтримку, подавати звіти про цільове використання фінансів і матеріальних цінностей органам, що їх надавали, у встановлені законом терміни.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні.

2. Обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Цей обов’язок передбачений ст. 65 Конституції України. Також, відповідно до Закону України ”Про оборону України” від 6 грудня 1991 року [63, с. 2], кожний громадянин України незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобов’язаний захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.

Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року ”Про загальний військовий обов’язок та військову службу” [59, с. 385]. На військову службу не призиваються особи, які не досягли вісімнадцяти років. В прямому розумінні даний конституційний обов’язок не має поширюватися не неповнолітніх осіб, однак, до моменту призову на військову службу, тобто, до виповнення повноліття, юнаки мають відповідні зобов’язання щодо цього.

Так, з метою взяття на облік юнаків, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення загальноосвітнього рівня, здобутої спеціальності і рівня фізичної підготовки, провадиться приписка неповнолітніх до призовних дільниць. Для цього неповнолітні, яким у рік приписки виповнилося сімнадцять років, зобов’язані прибути до військового комісаріату у відповідний строк та подати необхідні документи.

Обов’язковим є для неповнолітніх відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по реєстрації за місцем проживання для допризовників, якщо їх визнано такими, що потребують обстеження, лікування чи медичного огляду. З моменту приписки неповнолітні беруться на військовий облік, вони вважаються призовниками, їм видаються посвідчення про приписку, роз’яснюються обов’язки і права, правила військового обліку, порядок проходження підготовки до військової служби (ст. 14 Закону ”Про загальний військовий обов’язок та військову службу”).

Отже, військовий обов’язок неповнолітніх осіб полягає у виконанні наступних дій:

- своєчасна приписка неповнолітніх до призовних дільниць (яким у рік прописки виповнилося сімнадцять років);

- відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по приписці для допризовників;

- дотримання правил військового обліку;

- дотримання порядку проходження підготовки до військової служби.

3. Обов’язок охорони культурної спадщини, відшкодовувати завдані збитки, передбачений ст. 66 Конституції України. Він спрямований насамперед на збереження матеріальних і духовних цінностей Українського народу, його культурний розвиток

4. Обов’язок не заподіювати шкоди природі передбачається ст. 66 Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Обов’язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони екологічного середовища став загальнонаціональним завданням.

5. Обов’язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права і свободи. Цей конституційний обов’язок є найголовнішою умовою дотримання законності і правопорядку в суспільстві та державі, він закріплений у ст. 68 Конституції України.

Щодо обов’язку охорони культурної спадщини, обов’язку не заподіювати шкоди природі та обов’язку поважати честь і гідність інших людей, то вони мають загальний характер і стосовно неповнолітніх осіб не мають якихось принципових особливостей. Неповнолітні здатні будуть розуміти поняття цих обов’язків у випадку їх належного правового виховання з боку дорослих осіб, виховання в них поваги до людини, держави, культурної спадщини, навколишнього природного середовища тощо.

6. Обов’язок набуття повної загальної середньої освіти. Нарівні з визначенням права кожної особи в Україні на освіту, ст. 53 Конституції України передбачає обов’язок кожного мати повну загальну середню освіту. Цей обов’язок забезпечується насамперед державою та батьками неповнолітніх дітей.

Так, ст. 28 Конвенції про права дитини, проголошує, що ”держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:

а) вводять безплатну й обов’язкову початкову освіту;

б)заохочують розвиток різних форм середньої освіти, …забезпечують їх доступність для всіх дітей…”

Закон України ”Про освіту” від 23 березня 1996 року також встановлює, що загальна освіта в Україні є обов’язковою і може отримуватися в різних типах закладів освіти. Основними видами середніх закладів освіти є загальноосвітня школа трьох ступенів:

перший – початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий – основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій – старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту. Навчання в середній загальноосвітній школі починається з шести-семи річного віку.

Отже, на відміну від інших обов’язків, які покладається на неповнолітніх, обов’язок отримати середню освіту є досить специфічним, оскільки його виконання, як правило, не залежить від волі неповнолітніх, а повинно забезпечуватися державою та батьками. Але, у випадку невиконання цього обов’язку неповнолітнім, держава вживає заходів щодо примусового виховання і розвитку неповнолітніх та отримання ним освіти, наприклад, шляхом направлення неповнолітнього до школи або училища соціальної реабілітації. Про діяльність даних установ мова буде йти у другому розділі нашого дисертаційного дослідження.

7. Обов’язок піклування про дітей передбачено ст. 51 Конституції України. Також цей обов’язок регламентований главою 15 Сімейного кодексу України [186].

Виходячи з того, що ст. 22 Сімейного кодексу України встановлено шлюбний вік для жінки у сімнадцять років (в окремих випадках – з чотирнадцяти років (ст.23), а також з норми статті 4 Сімейного кодексу, де вказується, що сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку, конституційний обов’язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей стосується також неповнолітніх осіб. Крім того, це прямо передбачено ст. 156 Сімейного кодексу України: ”Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно”.

Так, неповнолітня особа, будучи дитиною та потребуючи захисту і допомоги з боку своїх батьків, народивши дитину, вже приймає на себе обов’язок по вихованню та утриманню власної дитини, за невиконання якого може наступити передбачена законодавством відповідальність. Цей обов’язок, відповідно до Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року, передбачає виконання наступних дій:

- забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я (ст. 143);

- зареєструвати народження дитини (ст. 144);

- надання дитині прізвища, ім’я та по батькові (ст. 145-147);

- виховання та розвиток дитини (ст. 150);

- утримання дитини (ст. 180).

8. Обов’язок сплати податків і зборів вперше передбачений у ст. 67 Конституції України. Конституція зобов’язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і в розмірах, встановлених законом. Система оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов’язкових платежів й інші питання податкового характеру регулюються Законом України від 25 червня 1995 року ”Про систему оподаткування” [75, с. 510].

Відповідно до ст. 35 Цивільного кодексу України, повна дієздатність може бути надана особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємництвом. Вище зазначалися випадки, коли обов’язок сплати податків покладається на неповнолітніх осіб з 14 років.

Згідно зі ст. 4 Закону України ”Про систему оподаткування”[74, с. 119] платниками податків є фізичні особи, на яких відповідно до законів України покладений обов’язок сплачувати податки. Так, відповідно до ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України ”Про прибутковий податок з громадян”, суб’єктом цього податку є особа, яка має прибуток [43, с. 44]. А відповідно до ст. 1 Інструкції ГДПІУ ”Про прибутковий податок з громадян”, прибутки неповнолітніх оподатковуються на загальних підставах [80, с. 1]. Отже, з моменту працевлаштування неповнолітні особи з 14 років є платниками прибуткового податку.

Є випадки, коли особи, віком до вісімнадцяти років, стають власниками майна, яке є об’єктом оподаткування (наприклад майна, що переходить у спадщину). У такому разі вони також стають суб’єктами податкового права. Однак, щодо малолітніх, віком до 15 років, то їх податкова правоздатність характеризується тим, що її від їх імені здійснюють інші особи. Інакше кажучи, елементи податкової правосуб’єктності розподіляються між малолітніми, як суб’єктами податкового права, та їх законними представниками [107, с. 259-260].

Так, виходячи з викладеного видно, що неповнолітні особи, на рівні з іншими суб’єктами права, які наділені повною дієздатністю, можуть нести обов’язок сплати податків та зборів у таких випадках:

- працевлаштування;

- зайняття підприємницькою діяльністю;

- отримання у власність майна (шляхом дарування чи спадкування).

Аналізуючи різноманітні види зобов’язань, ми не можемо минути власне сутність обов’язку, тобто правову необхідність певної поведінки, та його зміст – конкретні обов’язкові дії, що приписані суб’єкту законом. Суть всіх юридичних обов’язків, незалежно від їх видів, категорій, галузевої належності, етапів розвитку, сфери дії, одна, а зміст різний (наприклад, у обов’язку набуття повної загальної середньої освіти один зміст, у обов’язку дотримуватися Конституції – інший і т.д.). Описана вище чотирьох членна структура обов’язку – це і є структура його змісту.

Саме за змістом, а не за суттю можна відрізнити один обов’язок від іншого, показати специфіку окремих видів, груп обов’язків, кваліфікувати їх певним чином і т.д. [131, с. 66]. саме зміст виявляє ті особливості обов’язку, які притаманні такій категорії суб’єктів права, як неповнолітні особи.

Слід зазначити, що юридичний обов’язок як міра необхідної поведінки може бути виконаний, як правило, добровільними діями суб’єкта. Поки особа несе обов’язок, вона має свободу вибору між виконанням правового веління і ухиленням від нього, і примус щодо неї неможливий.

Так, обов’язком є встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, що реалізується як у формі добровільного, так і примусового виконання і дотримання приписів правових норм.

З огляду на вище викладене автор пропонує наступну класифікацію юридичних обов’язків.

1. Залежно від ступеню визначеності в системі законодавства:

а) основні – тобто ті, які визначені Конституцією України;

б) не основні – що визначаються іншими нормативно-правовими актами.

2. Залежно від зовнішньої форми виразу:

а) активна – тобто така форма виконання обов’язку, яка передбачає виконання покладених обов’язків (наприклад, сплата податків);

б) пасивна – передбачає утримання від вчинення певних дій, що заборонені законом (наприклад, обов’язок не заподіювати шкоди природі).

3. Залежно від форми реалізації:

а) добровільне виконання і дотримання приписів правових норм;

б) примусове.

4. За характером суб’єктів:

а) обов’язки, що покладаються на усіх громадян;

б) обов’язки, що покладаються на осіб, які не досягли віку повноліття (наприклад, набуття повної загальної середньої освіти);

в) обов’язки, що покладаються на осіб, які є батьками, опікунами або піклувальниками неповнолітніх. (наприклад, обов’язок виховання дітей, відшкодування заподіяних малолітнім матеріальних збитків та ін.).

В юридичній літературі саме через обов’язок визначають відповідальність.

Так, юридичну відповідальність розуміють як обов’язок особи бути підданою заходам державного впливу за скоєні протиправні і винні вчинки, за невиконання і неналежне виконання юридичних обов’язків (ретроспективна, негативна відповідальність) [12, с. 71-72].

Як справедливо зазначає Ю.С.Андріанова, ”обов’язок – це міра необхідної поведінки, що виступає у формі імперативу, покладеного частіше за все зовні на суб’єкта права, що споріднює його з відповідальністю. Відмінною ж рисою є можливість добровільного виконання юридичного або іншого обов’язку, в той час, як відповідальність завжди передбачає примусовий порядок реалізації, суб’єкт права не може сам покласти на себе міру відповідальності” [4, с. 26].

Дійсно, саме в цьому, на наш погляд, полягає водорозділ між обов’язком та відповідальністю. Виконання обов’язку – добровільний акт, а здійснення винною особою відповідальності – примусовий. Але не було б обов’язку, то не було б і відповідальності. Оскільки обов’язок виступає підставою відповідальності, то ми і будемо далі у даному підрозділі розглядати відповідальність неповнолітніх осіб за невиконання або недотримання покладених на них обов’язків і заборон.

Юридична відповідальність – це, перш за все, санкція за правопорушення, наслідки, передбачені нормою права у випадку її невиконання. Ця санкція виражається у застосуванні заходів примусу до правопорушника. Відповідальність повинна виражатися в певних негативних наслідках для правопорушника у порівнянні з тим станом, в якому він перебував до моменту вчинення правопорушення [81, с. 314-318].

Таким чином, є безсумнівним, що відповідальність є наслідком невиконання зобов’язання і повинна виражатися в певних обмеженнях для правопорушника або особистого, або майнового характеру. Це щодо негативної (ретроспективної) відповідальності.

В юридичній літературі є також поняття позитивної (або її ще називають активна, перспективна) відповідальності [131,с. 4], яка виникає з юридичного обов’язку здійснити позитивні, корисні для суспільства, держави чи окремої особи дії, функції, яка реалізується в регулятивних правовідносинах, в яких зобов’язуюча сторона є зобов’язаною (або підзвітною). Як приклад, можна згадати обов’язок молодіжних та дитячих громадських організацій своєчасне звітувати про цільове витрачання коштів, наданих відповідними органами.

Так, юридичний обов’язок передбачає в якості одного із своїх складових елементів необхідність нести правову відповідальність в її двох аспектах (позитивний та негативний). Але на нашу думку, негативна відповідальність – це єдина можлива форма юридичної відповідальності, суттю якої є реагування на порушення норми права і має наслідком застосування примусових і каральних заходів, направлених на забезпечення нормативної реалізації регулятивних правовідносин. Однак стосовно відповідальності, що носить правопоновлюючий характер (про що мова бути йти нижче), то в такому випадку відповідальність переважно носить позитивний характер.

Щодо відповідальності як обов’язкового негативного наслідку за вчинене правопорушення слід згадати вислів І.Канта, де він говорить, що ”караючий закон – є категоричний імператив… Адже, якщо зникне справедливість, життя людей на землі не буде мати ніякої цінності” [85, с. 256]. З огляду на це Кант у своїх працях розвивав абсолютну теорію покарання.

Тепер ми безпосередньо перейдемо до розгляду питання правової відповідальності неповнолітніх осіб в Україні.

Метою покладання на неповнолітніх відповідальності за недотримання або порушення своїх обов’язків є розвиток їх правосвідомості, розуміння протиправності своїх вчинків та їх негативних наслідків, а також усвідомленням необхідності особисто відповідати за них та усувати ці негативні наслідки. Процес притягнення до відповідальності та ретельне розслідування обставин справи (цивільної, адміністративної, кримінальної) є свого роду виховним процесом, в результаті якого неповнолітня особа усвідомлює всю протиправність, небезпечність, а іноді і безглуздість свого вчинку.

Щодо питання цілей юридичної відповідальності в правовій науці відсутня єдина думка, і представники галузевих наук висловлюються по-різному. Так, І.А.Галаган називає в якості мети адміністративної відповідальності усунення порушень правопорядку, охорону суспільства і держави тощо [30, с. 126]; на думку Н.С.Малеіна цивільно-правова відповідальність має компенсаційне, превентивне і репресивне завдання; В.Г.Смирнов виходить з того, що до змісту кримінальної відповідальності входить вимога відшкодування моральної шкоди, догана злочинців, кара і виправлення останніх [9, с. 38]. В плані загальнотеоретичного погляду метою юридичної відповідальності є захист і поновлення правопорядку, а також виховання громадян [7, с. 89].

Як слідує з вище викладених позицій, практично усі дослідники сходяться на тому, що цілями юридичної відповідальності є охорона правопорядку, попередження правопорушень і виховання громадян в дусі поваги до права [77, с. 66].

Виходячи з цілей юридичної відповідальності можна визначити її функції, якими, зокрема, є наступні: а) правоохоронна – захист правопорядку від можливих або вчинених (зокрема тих, що тривають) правопорушень; б) виховна – спеціальна превенція (виправлення правосвідомості правопорушника, націлене на те, щоб він надалі не коїв правопорушень); в) загальна превенція (вплив на правосвідомість усіх інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від скоєння таких вчинків) [215, с. 689].

Особливістю відповідальності осіб, що не досягли вісімнадцяти років, є належна їм деліктоздатність. Деліктоздатність є невід’ємним елементом правосуб’єктності. Це здатність суб’єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Як правило, загальна юридична відповідальність громадян настає з 16 років, а кримінальна відповідальність, у випадку скоєння тяжких злочинів, відповідно до ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу України, з 14 років.

Отож, будучи деліктоздатними, неповнолітні є носіями відповідальності за свої вчинки, однак цьому притаманні певні особливості, які ми будемо нижче розглядати.

Як зазначалося вище, неповнолітні, як і повнолітні особи, зобов’язані дотримуватися Конституції України та інших законів і нормативно-правових актів, що є чинними на території нашої держави. До даного виду обов’язку можна віднести, зокрема, і такі основні обов’язки, як обов’язок охорони культурної спадщини, не завдавання шкоди природі, повага честі і гідності людини тощо. Для того, щоб з’ясувати, яка саме відповідальність може настати для неповнолітніх осіб, ми спочатку повинні розкрити питання, які взагалі існують види юридичної відповідальності.

Так, в юридичній літературі основні види юридичної відповідальності визначаються змістом санкцій, які застосовуються за правопорушення [152, с. 602-612]. Санкції підрозділяються на два види відповідно до способу, яким вони слугують охороні правопорядку: правопоновлюючі санкції направлені на усунення безпосередньої шкоди, завданої правопорядку (поновлення порушених прав, примусове виконання зобов’язань та ін.); штрафні санкції ( каральні )завданням яких є вплив на правопорушника з метою загальної та приватної превенції правопорушень (кримінально-правові, адміністративні, дисциплінарні та інші санкції) [118, с. 106].

В процесі здійснення відповідальності можуть також застосовуватися передбачені законом примусові заходи, що забезпечують провадження по справі про правопорушення – засоби забезпечення доказів (обшук, виїмка та ін.) або виконання владного рішення держави (опис майна, вилучення його та ін.), а також заходи попередження правопорушення (усунення від роботи, затримання, взяття під варту та ін.).

Штрафна, каральна відповідальність застосовується за злочини або адміністративні чи дисциплінарні проступки. До даного виду відповідальності, відповідно видам правопорушень і санкцій за їх скоєння, відносяться кримінальна, адміністративна та дисциплінарна відповідальність.

Кримінальна відповідальність застосовується за злочини і включає в себе самі суворі засоби державного примусу. Передбачені кримінальним законом покарання суттєво обмежують правовий статус засудженого (наприклад, обмеження або позбавлення волі).

Від злочинів відрізняються проступки, які не мають великої суспільної небезпеки. Так, адміністративні правопорушення – це винні (умисні або необережні) протиправні діяння, які посягають на державний і громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які за законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Адміністративна відповідальність грунтується на законодавстві про адміністративні правопорушення. У передбачених законом випадках до особи, що притягується до адміністративної відповідальності, можуть застосовуватися заходи забезпечення провадження по справі: адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей та вилучення речей і документів.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення трудової, учбової, службової, військової дисципліни.

Від штрафної, каральної відповідальності відрізняється правопоновлююча відповідальність, яка полягає в поновленні незаконно порушених прав, у примусовому виконанні невиконаного, або неналежно виконаного обов’язку. Особливістю цього виду відповідальності є те, що в ряді випадків особа може сама, без втручання державних органів, виконати свої зобов’язання, поновити порушені права (наприклад, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, повернення боргу тощо). В юридичній літературі ми також зустрічаємо класифікацію юридичної відповідальності відповідно до видів правопорушень [195, с. 544-546]. Так, юридична відповідальність класифікується як:

а) кримінально-правова;

б) цивільно-правова, яка передбачена за порушення договірних зобов’язань або за спричинення позадоговірної моральної шкоди.

Найбільш характерними санкціями цивільно–правової відповідальності є відшкодування правопорушником майнової шкоди і поновлення порушеного права. Закон передбачає також можливість стягнення з особи, винної в порушенні договірних зобов’язань неустойки у вигляді штрафу або пені, в цьому проявляється її компенсаційний, правопоновлюючий характер. Слід зазначити, що цивільно-правова відповідальність застосовується не лише в судовому, але й в адміністративному порядку, наприклад при вирішенні господарських спорів;

в) адміністративна відповідальність;

г) дисциплінарна відповідальність;

д) матеріальна відповідальність.

На нашу думку, матеріальна відповідальність є певним видом покарання, санкцією у випадку вчинення дисциплінарного проступку, а цивільно-правова відповідальність є складовою правопоновлюючої.

Однак, в юридичній літературі, питання класифікації юридичної відповідальності є дещо дискусійним. Так, С.С.Алексєєв вважає, що юридичну відповідальність слід відрізняти від заходів захисту, тобто правових поновлюючих заходів, що використовуються в цивільному праві, деяких інших галузях, таких як повернення майна власнику, коли воно перебувало в неправомірному володінні у інших осіб (нерідко ці захисні заходи також іменуються ”відповідальністю”) [3, с. 74]. Вчений зауважує, що при юридичній відповідальності правопорушник за свою вину несе певні позбавлення, збитки. Юридична відповідальність тому, на його думку, пов’язана з громадським осудом правопорушника, соціальним і моральним осудом його поведінки.

Ми схильні до думки про те, що правопоновлюючі заходи в сфері цивільного та деяких інших галузей права (наприклад, господарського) є саме різновидом відповідальності, і нічим іншим, не залежно від вини суб’єкта. Навіть виходячи із змісту глави 10 Цивільно-процесуального кодексу, зокрема, статті 102, в якій прямо вказується, що ”Сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач”, видно, що одна із сторін (відповідач) має нести певну відповідь перед іншою стороною (позивачем).

Отже, на нашу думку, із викладених вище підходів до різновидів юридичної відповідальності можна виділити наступну класифікацію:

1) штрафна, каральна відповідальність:

а) кримінальна; б) адміністративна; в) дисциплінарна;

2) правопоновлююча (цивільно-правова).

Слід зауважити, що застосування правовідновлюючих санкцій іноді, наприклад, у випадку спору, набуває процесуальної форми, що є багато в чому аналогічним штрафній, каральній відповідальності.

Так, на підставі даної класифікації ми будемо проводити аналіз особливостей відповідальності осіб, що не досягли вісімнадцятирічного віку, а саме неповнолітніх.

1. Штрафна, каральна відповідальність (кримінальна, адміністративна, дисциплінарна).

Для даного виду відповідальності, на відміну від правопоновлюючої, характерним і обов’язковим є наявність складу правопорушення в діянні, що складається з чотирьох елементів:

а) об’єкт – суспільні відносини, які регулюються охороняються законом (порушене матеріальне чи нематеріальне благо, суб’єкти правовідносин);

б) суб’єкт –деліктоздатна, осудна особа, яка досягла відповідного віку;

в) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв діяння (дія чи бездіяльність), суспільно-шкідливі наслідки, що настали, і причинний зв’язок між діянням і результатом;

г) суб’єктивна сторона – вина, тобто відношення правопорушника до діяння і його результату у формі умислу чи необережності [4, с. 74-75; 195, с. 529-533].

Каральна, штрафна відповідальність може бути покладена на особу лише за наявності усіх елементів складу правопорушення. Ця вимога є обов’язковою при покладенні на особу кримінальної і адміністративної відповідальності.

1) Кримінальна відповідальність – це особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо [145, с. 17].

У кримінально-правовій теорії суб’єктом злочину визначається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. Суб’єкт злочину в кримінальному законодавстві – це один з обов’язкових елементів складу злочину. Кримінальний кодекс України 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. Кримінальний кодекс 2001 р. не лише визначив поняття суб’єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV, в якому врегульовані всі основні питання щодо цього поняття, а саме питання: розуміння сутності суб’єкта злочину (ст. 18 КК); осудності (ст. 19 КК); обмеженої осудності (ст. 20 КК); особливості кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння (ст. 21 КК); віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК);

Однією із загальних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності є досягнення нею встановленого законом віку. Це є особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх та малолітніх осіб, оскільки для окремих видів злочинів встановлюється відповідний вік притягнення до кримінальної відповідальності. Під віком розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості. З точки зору права, вік – це встановлений документально період життя людини. За відсутністю необхідних документів, вік фізичної особи визначається судово-медичною експертизою [112, с. 125].

Певний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягненням віку, коли під впливом сім’ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його дії можуть заподіяти шкоди іншим людям і суспільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред’являти до неповнолітнього вимоги узгоджувати свою поведінку з правилами, встановленими у суспільстві.

Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14 – 16 років) пов’язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення неповнолітніх як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Саме в підлітковому віці виникає направленість на пізнання і оцінку морально-психологічних якостей оточуючих. Поряд з цим у підлітків починає формуватися і розвиватися самопізнання. Потреба в усвідомленні і оцінці своїх особистих якостей. Факт росту і формування самопізнання покладає відбиток на все психічне життя підлітка, на характер його учбової і трудової діяльності, на формування його ставлення до дійсності [115, с.34-35]. Підліткам притаманні бурхлива енергія, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливі. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, Кримінальний кодекс України передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ ХV Загальної частини).

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини – з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа здатна оцінювати свою поведінку.

Варто зауважити, що проблема мінімального віку кримінальної відповідальності має набути дискусійного характеру, який, на жаль, майже відсутній серед науковців-правознавців.

В п. 2.3. Пекінських правил наголошується на необхідності розробки конкретного національного законодавства, направленого на оптимальне втілення в життя даних Мінімальних стандартних правил як в законодавстві, так і на практиці. При цьому звертаємо увагу на п. 4.1. Правил, де зазначається, що ”В правових системах, в яких визнається поняття віку кримінальної відповідальності для неповнолітніх, нижча межа такого віку не повинна встановлюватися на дуже низькому віковому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості” [136, с. 58].

Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності може бути досить різною в залежності від культурних і історичних особливостей. Використання сучасного підходу полягає у визначенні здатності неповнолітніх перенести пов’язані з кримінальною відповідальністю моральні і психологічні аспекти, тобто у визначенні можливості притягнення неповнолітніх, в силу індивідуальних особливостей їх або їх сприйняття і розуміння, до відповідальності за антисуспільну поведінку. Якщо вікова межа кримінальної відповідальності встановлена на дуже низькому рівні або взагалі не встановлена, поняття відповідальності стає безглуздим [76, с. 287].

В національному законодавстві в основу встановлення можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності з 14-річного віку покладені такі обставини: а) рівень розумового розвитку особи, який дає підставу вважати, що особа в 14-річному віці вже розуміє (усвідомлює) суспільну небезпеку й протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; б) значна поширеність цих злочинів, вчинюваних неповнолітніми; в) висока суспільна небезпека таких злочинів [76, с. 124].

Малолітні віком до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно-небезпечні діяння, не зазначені у ч. 2 ст. 22 КК, не можуть бути суб’єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.

У ч. 2 ст. 22 КК України міститься перелік злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з 14 років. Це тяжкі злочини, зокрема, такі з них, як умисне вбивство (ст.ст. 115-117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121), диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), згвалтування (ст. 152), грабіж (ст. 186), розбій (ст. 187) та ряд інших злочинів, які, відповідно до кримінального законодавства вважаються тяжкими.

Однак, встановлення конкретного віку притягнення до кримінальної відповідальності не вичерпує дану проблему щодо неповнолітніх. В юридичній літературі відсутні принципові дискусії щодо цього. Відповідальність неповнолітніх розглядається в аспекті загальної відповідальності. На наш погляд, проблемі відповідальності даної категорії осіб має бути приділено більшої уваги. І не було б зайвим звернутися до зарубіжного правового досвіду. Зазначимо, що Кримінальний кодекс України лише в загальному вигляді регулює відповідальність неповнолітніх, що, на наш погляд, ускладнює комплексний підхід до даної проблеми. Крім того, необхідно враховувати положення міжнародно-правових документів нормативного і рекомендованого змісту з питань ставлення до неповнолітніх правопорушників: це, зокрема, Конвенція ООН про права дитини, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх та ін.

Проводячи порівняльний аналіз російського та українського кримінального законодавства, що регулює відповідальність неповнолітніх осіб, можна виділити деякі принципові відмінності:

1. Кримінальний кодекс Російської Федерації [199, с.165-183] (ст. 89) містить положення, відповідно до якого при призначенні покарання неповнолітньому крім загальних обставин, закріплених у кодексі, враховуються умови його життя і виховання, рівень психічного розвитку, вплив на нього осіб, старших по віку. Кримінальний кодекс України [113, ст.103 ч.1]зазначені показники, на наш погляд, вмістив у саме розуміння неповнолітньої особи, а також при обмеженні мінімального віку кримінальної відповідальності (14 – 16 років), і враховує додаткове застосування даних критеріїв при призначенні покарання неповнолітнім, але ст. 433 Кримінально-процесуального кодексу України [114] визначає лише необхідність з’ясування (але не врахування) даних обставин при провадженні попереднього слідства та розгляді справи у суді.

Сім’я є найважливішою соціальною інституцією у структурі соціального впливу на неповнолітнього. Сімейне неблагополуччя є однією з основних причин, що визначають як стан, так і характер злочинності неповнолітніх в Україні. У даний час сім’я відчуває значні труднощі, викликані, перш за все, кризою в економіці країни. Сьогодні 40 % усіх дітей живуть у бідних сім’ях. Бідна сім’я перестала бути для дітей сховищем від соціальних катаклізмів. Це призводить до подальшого зростання безпритульності. Додатковим соціально-економічним фактором ризику для забезпечення належного розвитку дітей є безробіття батьків. За офіційними даними, в Україні рівень безробіття сягає 6 %, а фактично він становить 18 %. Матеріальні труднощі у таких сім’ях частіше, ніж у сім’ях забезпечених, формують у неповнолітніх заздрощі, жадібність, бажання протиправного збагачення тощо [1, с. 371-372].

Саме тому, на наш погляд, необхідно на законодавчому рівні закріпити наявність даних факторів у сім’ї неповнолітнього, в разі скоєння ним злочину, як умовою, що пом’якшує відповідальність.

2. Ст. 96 КК Росії закріплює можливість у виняткових випадках застосування положень розділу V до осіб у віці від вісімнадцяти до двадцяти років з урахуванням характеру скоєного діяння і особи винного.

Це положення, на наш погляд, є доцільним та справедливим виходячи з тих міркувань, що рівень розумового та психічного розвитку осіб віком, наприклад, повних 18 років може виявитися досить різним і відношення до скоєного може бути різне. Часто після досягнення особою вісімнадцятирічного віку ще зберігаються особистісні і статусні особливості, притаманні неповнолітнім. Наявність непорушної вікової межі – 18 років, як це має місце в національному кримінальному законодавстві, зводить нанівець можливість у певних випадках перевиховання або подальшого розвитку молоді. Яскравим прикладом може бути призначення покарання у вигляді довічного ув’язнення особі, якій на момент вчинення злочину, скажімо, лише тиждень тому виповнилося 18 років, і призначення покарання у вигляді позбавлення волі строком 10 років за теж саме діяння особі, якій на момент вчинення злочину не вистачило тижня до виповнення повноліття.

Отже, на нашу думку, кримінальне законодавство Росії у частині відповідальності неповнолітніх є більш досконалим в порівнянні з вітчизняним, воно передбачає можливість комплексного підходу до даної проблеми.

Звертаючись до позбавлення волі як найважчого виду покарання серед тих, що можуть бути застосовані до неповнолітніх осіб, що вчинили злочин, слід зауважити, що в юридичній літературі більшість правознавців ставляться до переважно як до вимушеного явища, ніж до бажаного.

Є.Н. Барябіна, досліджуючи формування неповнолітнього в умовах соціальної ізоляції, вважає, що неповнолітні дуже швидко сприймають закони та принципи злочинного світу [16, с. 382].

У п. 19.1. Пекінських правил ще більш категорично зазначено, що направлення неповнолітнього у будь-яку виправну установу завжди повинно бути винятковим заходом, який застосовується протягом мінімально необхідного строку.

Завершуючи розгляд особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх слід зазначити, що, відповідно до ст. 98 КК України, до неповнолітніх, визнаними винними у вчиненні злочину судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. Також до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності – це специфічна форма реагування держави в особі її компетентних органів на вчинення адміністративних проступків, згідно з якою особи, що скоїли ці проступки, повинні відповісти перед уповноваженими державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку [35, с. 97].

Характерною рисою адміністративної відповідальності є те, що її підставою є адміністративне правопорушення (проступок). Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення) [2, с. 162].

Діяння визнається адміністративним правопорушенням за наявності таких ознак, як суспільна шкідливість, протиправність, вина та адміністративна караність.

Як і при кримінальній відповідальності, при адміністративній відповідальності обов’язковим є наявність складу правопорушення, елементами якого також є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Вище ми надали коротку характеристику елементів складу правопорушення, тому зупинимося на характеристиці суб’єкту проступку і з’ясуємо особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.

Суб’єктами адміністративних правопорушень відповідно до ст. 12 КпАП України можуть бути осудні (деліктоздатні) фізичні та юридичні особи, що скоїли ті чи інші правопорушення. Фізичні особи в такій якості – це осудні особи, що досягли на момент вчинення проступку 16-річного віку [91, с. 192].

Розрізняють наступні види адміністративних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальності.

1) Адміністративні правопорушення у галузі охорони навколишнього природного середовища, тобто посягання на природне середовище. До таких правопорушень відносяться, зокрема, псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КпАП), незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняку (ст. 63 КпАП), засмічення лісів (ст. 73 КпАП), жорстоке поводження з тваринами (ст. 89 КпАП) та ін.

Зокрема, Закон України ”Про природно-заповідний фонд” (від 14 грудня 1999 року № 1287-XIV) [71, с. 502] в ст. 64 встановлює різноманітні види відповідальності за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

Закон України ”Про охорону навколишнього природного середовища від 26.12.2002 р. [69. с. 546] визначає випадки відповідальності за порушення положень даного Закону, зокрема, відповідальність настає у випадку приниження честі і гідності працівників, які здійснюють контроль в галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя і здоров'я; забруднення навколишнього природного середовища;

Громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

2) Адміністративні правопорушення в галузі охорони і використання пам’яток історії та культури (ст. 92 КпАП).

Правовідносини в даній галузі до недавнього часу регулювалися Законом УРСР від 13.07.1978 року ”Про охорону і використання пам'яток історії та культури”, який втратив чинність згідно із Законом України від 8 червня 2000 року ”Про охорону культурної спадщини”, №1805-III. [68, с. 35] .

Стаття 1 Закону визначала, що пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність.

Стаття 44 Закону встановлювала відповідальність за порушення законодавства про охорону і використання пам'яток історії та культури. Особи, винні у невиконанні правил охорони, використання, обліку і реставрації пам’яток історії та культури, порушенні режиму зон їх охорони, а також в інших порушеннях законодавства про охорону і використання пам’яток, несли кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність згідно з законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Так, суб’єктами даних правовідносин також можуть бути особи, яким виповнилося 16 років. Однак, в окремих випадках, їх відповідальність буде дещо іншого характеру, про що зазначалося вище.

3) Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення: серед них можуть бути незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення наркотичних засобів без мети збуту в невеликих розмірах.

4) Адміністративні правопорушення, що посягають на власність: наприклад, дрібне розкрадання державного або колективного майна та ін.

5) Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку: наприклад, порушення правил дорожнього руху; керування транспортними засобами особами, які не мають права керування.

6) Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку: поширювання неправдивих чуток; заняття проституцією; дрібне хуліганство; стрільба з вогнепальної зброї з порушенням установленого порядку та ін.

7) Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності: порушення порядку проведення розрахунків із споживачами; незаконна торгівельна діяльність; порушення правил про валютні операції; порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю; ухилення від подання декларації про доходи та ін.

Дана категорія правопорушень стосується, передусім, неповнолітніх, що займаються підприємницькою або іншим видом діяльності з метою отримання прибутку.

8) Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління: злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, військовослужбовця та ін.

Даний вид адміністративної відповідальності стосується також окремих (спеціальних) категорій осіб, якими можуть виявитися і неповнолітні, то в даному випадку варто згадати такий основний обов’язок, як військовий. Вище вказувалося, що неповнолітні, які досягли сімнадцятирічного віку, повинні приписатися до призовних дільниць, після чого вони вважаються призовниками і беруться на військовий облік.

Так, відповідальність для юнаків за порушення Закону України ”Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 року наступає у випадку:

· порушення правил військового обліку;

· неявки за викликом у військовий комісаріат;

· несвоєчасне подання у військовий орган, де перебуває на обліку, відомості про зміну адреси місця проживання, освіти, місця роботи, посади;

· умисне зіпсування або недбале зберігання військовозобов’язаним і призовником обліково-військових документів;

· неявка за викликом у військовий комісаріат без поважних причин для приписки до призовної дільниці.

За перелічені порушення закону передбачено, що військовий комісаріат може попередити винного або накласти на нього штраф (статті 210, 211, 211-1 КпАП) [210, с. 214].

Отже, порушення в сфері вказаних вище у даному дослідженні правовідносин неповнолітніми особами, які досягли шістнадцяти років, тягне застосування щодо них відповідних примусових заходів та стягнень, що передбачені нормами адміністративного законодавства України. Даний перелік не є вичерпним.

До осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення, відповідно до ст. 24-1 КпАП України застосовуються наступні заходи впливу:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) догана або сурова догана;

4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Ці заходи не є адміністративними стягненнями. В окремих випадках неповнолітні згідно з ч. 2 ст. 13 КпАП можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (у разі вчинення дрібного розкрадання, дрібного хуліганства, порушення окремих правил дорожнього руху, стрільби з вогнепальної зброї, злісної непокори тощо). Виняток становлять справи про злісну непокору (ст. 185 КпАП). До неповнолітніх не може бути застосовано адміністративний арешт.

Також у випадку, коли неповнолітнім у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, який має самостійний заробіток, заподіяно шкоду, а сума шкоди не перевищує одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на цю особу відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її (ч. 2 ст. 40 КпАП).

Слід зазначити, що справи про вчинення будь-яких адміністративних правопорушень особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядаються лише суддями.

Адміністративні стягнення є останньою ланкою в системі заходів адміністративного примусу, мірою відповідальності і застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

Адміністративні стягнення поєднують у собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру [35, с. 99].

Конкретні види адміністративних стягнень передбачені ст. 24 КпАП України. Вони поділяються на основні та додаткові.

Основні адміністративні стягнення:

попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт (не застосовується до неповнолітніх).

Додаткові адміністративні стягнення:

оплатне вилучення або конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адмінпроступку.

В окремих випадках до неповнолітніх може бути застосовано адміністративне затримання:

а) коли неповнолітній продовжує чинити адміністративні правопорушення;

б) якщо необхідно встановити особу неповнолітнього – при відсутності документів про особу;

в) для складання протоколу про адміністративне правопорушення, коли немає можливості скласти його на місці правопорушення;

г) коли необхідно забезпечити своєчасний розгляд справи і виконання постанови про стягнення за правопорушення (ст. 260 КпАП).

Адміністративне затримання неповнолітнього, який скоїв правопорушення може тривати не більше трьох годин, за винятком випадків, коли встановлені інші строки адміністративного затримання.

Особливий порядок застосування до неповнолітніх осіб такого виду стягнення, як штраф.

Штраф має бути сплачений порушником не пізніше 15 днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу. У разі відсутності самостійного заробітку у неповнолітнього, який вчинив адміністративне правопорушення і відносно якого накладено штраф, штраф стягується з його батьків або осі, які їх замінюють (ст. 307 КпАП).

У разі несплати штрафу в строк постанова про накладення штрафу надсилається для відрахування суми штрафу в примусовому порядку з його заробітної плати, чи іншого заробітку, стипендії.

Однак, виходячи з зазначених вище особливостей відповідальності неповнолітніх, на нашу думку, головною особливістю адміністративної відповідальності їх (як і кримінальної) є, перш за все факт неповноліття правопорушника, що являється обставиною, яка пом’якшує відповідальність.

Наступним різновидом каральної, штрафної правової відповідальності є дисциплінарна відповідальність, яка, в певних випадках, може бути складовою адміністративної відповідальності.

Під дисциплінарною відповідальністю згідно чинного законодавства України слід розуміти винне порушення трудової дисципліни і службових обов’язків. Такі порушення можуть бути виражені як у діяннях, так і у бездіяльності, допускатися як свідомо, так і з необережності [2, с. 176].

Законодавством закріплено такі види дисциплінарної відповідальності:

1) у порядку, встановленому законами України;

2) у порядку, встановленому Кодексом законів про працю;

3) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців [196, с. 313];

4) на підставі дисциплінарних статутів та спеціальних положень, чинних у низці галузей управління і деяких сферах державної діяльності.

Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, сутність якого полягає у невиконанні або неналежному виконанні особою покладених на неї трудових або службових обов’язків.

Стосовно більшості працівників дисциплінарна відповідальність передбачена нормами трудового і адміністративного права, а щодо деяких категорій осіб (наприклад, військовослужбовців) – повністю нормами адміністративного права, що пояснюється необхідністю поряд із загальними правилами дисциплінарної відповідальності враховувати особливі вимоги дисципліни до них, встановлення специфіки їх дисциплінарної відповідальності.

Щодо віку, з якого може наставати дисциплінарна відповідальність, то слід враховувати, що, суб’єктом адміністративного права є особи, які досягли шістнадцятирічного віку, а суб’єктом трудового права, в окремих випадках, є особи, що досягли чотирнадцятирічного віку (ст. 188 Кодексу законів про працю [89, с. 96]), але чи означає це, що стосовно 14-річних працівників можуть бути застосовані певні примусові заходи чи покладені стягнення певного виду? В юридичній літературі даній проблемі не приділено належної уваги.

Звернемося до трудового законодавства України. Так, ст.139 КЗпП визначає обов’язки працівників додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, і при цьому не встановлюється будь-яких виключень стосовно віку працівника. Ст. 140 КЗпП вказує на такі способи забезпечення трудової дисципліни, як метод переконання, виховання та ін.

За порушення трудової дисципліни настає відповідальність, за якою слідує накладення на працівника одного з таких стягнень (ст. 147 КЗпП):

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисциплінарну відповідальність можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Оскільки догана не тягне серйозних наслідків для неповнолітнього правопорушника і є морально-психологічним засобом впливу, перевиховання працівника, ми зупинимося на такому виді стягнення, як звільнення.

Норма ст. 198 КЗпП містить положення, відповідно до якого звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у випадку порушення трудової дисципліни допускається тільки за згодою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх. Жодних вказівок щодо мінімального віку, з якого можливе покладання дисциплінарних стягнень на неповнолітніх, не значиться. Тому є очевидним, що дисциплінарну відповідальність може нести будь-який працівник, не залежно від віку, який порушив трудову дисципліну.

Глава IX КЗпП регулює відносини між працівником та власником з приводу матеріальної відповідальності, заподіяної підприємству, установі, організації. Вказується на такі види матеріальної відповідальності, як обмежена та повна. Віковий ценз працівника у 18 років встановлюється у випадку укладення договору про повну матеріальну відповідальність. Вікових меж щодо обмеженої матеріальної відповідальності дана глава кодексу не містить.

Покладання матеріальної відповідальності на працівника має на меті поновлення порушених прав, тому, на нашу думку, дане питання доцільно розглянути в контексті правопоновлюючої відповідальності.

Правопоновлююча відповідальність (цивільно-правова) передбачена за порушення договірних зобов’язань або за спричинення позадоговірної майнової шкоди. Вона має свої характерні риси, що визначаються специфікою даної галузі права і предмету правового регулювання. Найбільш характерні санкції тут зводяться до відшкодування правопорушником майнової шкоди і поновлення порушеного права. Закон передбачає також можливість стягнення з особи, що винна в порушенні позадоговірних зобов’язань неустойки у вигляді штрафу або пені, при цьому проявляється її компенсаційний, правопоновлюючий характер. Здійснюється даний вид відповідальності не лише в судовому, але й в арбітражному, адміністративному порядку [195, с. 544-545].

ЦК України щодо малолітніх осіб зазначає, що вони не несуть відповідальності за завдану ними шкоду (ч. 2 ст. 31); а щодо неповнолітніх – то вони особисто несуть відповідальність за порушення договору, укладеного ними самостійно відповідно до закону, а також укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник (ст. 33).

Слід зазначити, що правопоновлююча відповідальність відрізняється від каральної тим, що відповідальність при порушенні норм цивільного права передбачає певного роду відносини між правопорушником і потерпілим (позивачем і відповідачем), а при порушенні норм кримінального права – між правопорушником і державою.

Хоча іноді в юридичні літературі відповідальність ототожнюється з правовим покаранням, що, на нашу думку, не вірно. Так, В.А.Тархов зазначає, що ”Подібне ототожнення є неприпустимим. Навіть у кримінальному праві, де відповідальність є виключенням, проводиться законодавча відмінність між ними. Не випадково прибічники даного визначення, як правило, не намагаються поставити поряд з ним визначення покарання” [192, с. 33-34].

Особливості цивільно-правової відповідальності неповнолітніх осіб, перш за все, пов’язані з поняттям цивільної дієздатності та деліктоздатності, про що йшла мова вище.

Так, ст. 101 Цивільного процесуального кодексу України [204, с. 89-122] визначає поняття цивільної процесуальної дієздатності. Це здатність особисто здійснювати свої права в суді та доручати ведення справи представникові, яка належить громадянам, які досягли повноліття.

Однак, як ми з’ясували вище, відповідні обов’язки у певних випадках покладаються і на неповнолітніх осіб, а, отже, вони також певною мірою наділені цивільною процесуальною дієздатністю.

Ч. 2 ст. 101 ЦПК України містить положення, відповідно до якого ”неповнолітні, віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати в суді особисто як сторона лише в справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та в справах про відшкодування заподіяної ними шкоди. Притягнення до участі в таких справах батьків, усиновителів або піклувальників неповнолітніх для подання їм допомоги залежить від суду. Якщо справа виникає з угоди, на укладення якої неповнолітнім потрібна згода батьків, усиновителів або піклувальників, суд повинен притягти останніх до участі в справі для захисту інтересів неповнолітніх”.

Особливістю та відмінністю цивільно-правової відповідальності від інших видів відповідальності є те, що така відповідальність може наступати без вини.

Своєрідним прикладом правопоновлюючої відповідальності без вини може бути випадок, коли неповнолітній, що прийняв спадщину, відповідає за боргами, що обтяжують спадщину. Така відповідальність встановлюється лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст. 556 ЦК України). Так, якщо до неповнолітніх спадкоємців разом із спадком перейшли борги спадкодавця, то за них за цими боргами будуть відповідати їх законні представники в межах вартості спадкового майна,

отже, цивільно-правова відповідальність неповнолітніх у певних випадках може наставати з 15-річного віку.

Таким чином, досліджуючи обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх осіб до юридичної відповідальності можна визначити що, основні обов’язки неповнолітніх осіб зводяться до наступного:

1) а) обов’язок дотримуватися Конституції та інших нормативних актів України;

б) військовий обов’язок; (своєчасна приписка неповнолітніх до призовних дільниць; відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по приписці для допризовників; дотримання правил військового обліку; дотримання порядку проходження підготовки до військової служби. в) обов’язок охорони культурної спадщини;

г) обов’язок не заподіювати шкоди природі;

д) обов’язок поважати честь і гідність інших осіб;

е) обов’язок набуття повної загальної середньої освіти (є досить специфічним, оскільки його виконання, як правило, не залежить від волі неповнолітніх, а повинно забезпечуватися державою та батьками);

ж) обов’язок піклування про дітей (забрати дитину з пологового

будинку або іншого закладу охорони здоров’я; зареєструвати народження дитини ; надання дитині прізвища, ім’я та по батькові; виховання та розвиток дитини; утримання дитини);

з) обов’язок сплати податків і зборів(у випадках – працевлаштування;

зайняття підприємницькою діяльністю; отримання у власність майна).

2) Розглянута вище структура юридичного обов’язку визначає його як гарант здійснення прав. Гарантом є також міра відповідальності, що встановлюється за недотримання обов’язків. Саме тому категорії ”обов’язок” та ”відповідальність” є взаємопов’язаними і нерозривними.

3) Певні обов’язки покладаються на неповнолітню особу при досягненні відповідного віку. Однак, недосягнення встановленого для певної відповідальності віку не звільняє неповнолітнього від дотримання обов’язку, наприклад, дотримуватися встановленого порядку в громадських місцях тощо. У разу вчинення правопорушення особою, що не досягла віку, з якого настає відповідальність, вона може покладатися на батьків неповнолітнього правопорушника (наприклад, ст. 184 КпАП ”Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей).

4) За порушення обов’язків неповнолітні особи несуть передбачену законодавством України відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільну.

5) Особливістю їх відповідальності є:

а) факт їх неповноліття, що є пом’якшуючою обставиною при будь-якому виді відповідальності;

б) наявність спеціальних норм, що визначають види примусових заходів щодо неповнолітніх;

в) обсяг деліктоздатності, що, за певних обставин, виключає відповідальність.

Подготовка к ЕГЭ/ОГЭ
<< | >>
Источник: КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004. 2004

Еще по теме 1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.:

  1. 13.6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності
  2. 4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні
  3. § 3. Особливості відповідальності державних політичних діячів
  4. § 51. Обов'язки людини і громадянина.
  5. 11.2.3. Юридичні обов’язки та юридична відповідальність
  6. Розділ 22ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ22.1. Поняття юридичної відповідальностіЮридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов'язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.
  7. 25.5.Обов'язки як елемент правового статусу особи
  8. § 4. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб'єктів
  9. Суб’єкти окремого провадження, їх права та обов’язки
  10. Стаття 14. Обов'язковість судових рішень
  11. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч.З ст. 27 ЦПК). Чи передбачені в ЦПК заходи протидії зловживанню учасниками процесу своїми процесуальними правами та яким чином вони застосовуються?
  12. 2. Права і обов'язки сторін за договором найму жилого приміщення
  13. § 3. Поняття та види екологічних обов’язків громадян
  14. § 2. Особливості юридичної відповідальності в екологічному законодавстві
  15. § 3. Особливості юридичної відповідальності за порушення законодавства про природно-заповідний фонд
  16. З М І С Т
  17. 1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.
  18. Основні фактори неправомірної діяльності у сфері ведення лісового господарства та проблеми адміністративної відповідальності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -