ВИСНОВКИ
Проведене комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за вчинювані медичними працівниками злочини проти життя та здоров’я особи дозволяє сформулювати такі узагальнюючі висновки та висловити пропозиції, спрямовані на удосконалення законодавства України і практики його застосування:
1.
Під злочинами медичних працівників проти життя і здоров’я особи, які відносяться до професійних злочинів вказаних суб’єктів, слід розуміти передбачені розділом II Особливої частини КК України суспільно небезпечні винні діяння, які вчинюються медичними працівниками у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків із здійснення медичного обслуговування, посягають на життя і здоров’я людини, заподіюючи їм шкоду або створюючи загрозу заподіяння такої шкоди.Відповідальність за професійні злочини медичних працівників вважаю за доцільне регламентувати у межах самостійного розділу Особливої частини КК України, який міг би носити назву «Злочини проти встановленого порядку медичного обслуговування» і в який могли б бути включені (під іншими номерами) щонайменше ст.ст. ст.ст. 131, 132, 134, 138, 139–145, 151, 184, 319, 321-2 чинного КК. Однак перелік цих кримінально-правових заборон потребує скорочення, а їх зміст – удосконалення (див. далі).
2. Проведено розмежування злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників і злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. За результатами цього розмежування зроблено висновок про необхідність відрізняти службову діяльність медичних працівників, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій (головний лікар лікарні, завідувач відділення, старша медична сестра тощо), від суто професійної (виробничої) діяльності, коли медичні працівники не здійснюють зазначені функції та, відповідно, не виступають як службові особи, а, отже, можуть нести відповідальність за вчинення злочинів проти життя і здоров’я особи.
Однією з вад оновленого антикорупційного законодавства України є дискусійність питання про те, які послуги слід визнавати публічними. Підтримано точку зору про можливість віднесення медичних працівників до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також пропозицію закріпити визначення публічних послуг у КК України. У законодавчому порядку доцільно конкретизувати категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.
3. Найбільш диференційований підхід щодо регламентації кримінальної відповідальності медичних працівників на території сьогоднішньої України спостерігався протягом трьох історичних періодів: 1) період знаходження України в складі Росії, Польщі та Австро-Угорщини (ХVІІ століття – 1917 р.); 2) радянський період (1917 – 1991 рр.); 3) сучасний період (з 1991 р. по теперішній час).
Із прийняттям 5 квітня 2001 року чинного на сьогодні КК України значно розширився перелік кримінально-правових заборон про відповідальність за злочини проти життя і здоров’я людини, вчинювані медичними працівниками (ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК України). Ця обставина засвідчує посилену увагу держави до кримінально-правової охорони життя і здоров’я людини, які відповідно до Конституції України визнаються найвищою соціальною цінністю, а також прагнення законодавця звернути предметну увагу правозастосувача на професійні порушення медичних працівників.
4. КК України у частині регламентації відповідальності за злочини проти життя та здоров’я особи, вчинювані медичними працівниками, має більше спільного з кримінальним законодавством постсоціалістичних країн Східної Європи та СНД, ніж країн Балтії, Західної та Центральної Європи та азійсько-тихоокеанського регіону. В більшості країн, як і в Україні, передбачено відповідальність за невиконання лікарем своїх професійних обов’язків, проведення незаконного аборту, ненадання медичним працівником допомоги хворому, розголошення конфіденційної інформації медичним працівником, незаконну трансплантацію або примушування до вилучення органів чи тканин людини.
Водночас у КК України, на відміну від кримінальних законів окремих зарубіжних країн, відсутня відповідальність за генетичні маніпуляції, незаконні генетичні дослідження над людиною, вчинення злочинів у сфері репродуктивних технологій, незаконні дії з людським ембріоном, незаконне проведення штучного запліднення особою медичного персоналу проти волі жінки та з порушенням встановленого законом порядку проведення таких дій. Запозичення цього зарубіжного досвіду дозволяє ставити питання про запровадження і в Україні кримінальної відповідальності за незаконне використання штучних методів репродукції, незаконне проведення штучного запліднення та імплантацію ембріона, незаконне здійснення генетичних маніпуляцій, у т.ч. репродуктивне клонування.
5. Родовим об’єктом досліджуваних злочинів виступають правовідносини, які забезпечують охорону життя та здоров’я особи, а видовим об’єктом – правовідносини, які забезпечують охорону життя та здоров’я особи у зв’язку з наданням медичної допомоги. У роботі конкретизовано безпосередні об’єкти злочинів, передбачених ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК України.
Потерпілими від злочинів, передбачених ст.ст. 131, 132, 140, 141, 142, 145 КК України, виступають пацієнти (у т.ч. хворі). У злочинах, передбачених ст.ст. 143, 144 КК, потерпілими є донори, а в окремих випадках, вказаних у ч.ч. 4, 5 ст. 143 КК України, потерпілими можуть бути як донор, так і реципієнт, а також інші особи, які здійснили грошові виплати за придбання органів або тканин. Окремо слід виділити злочини, потерпілими від яких є тільки вагітна жінка (ст. 134 КК) або тільки хвора особа (ст. 139 КК).
6. До вчинюваних медичними працівниками злочинів проти життя і здоров’я із матеріальним складом є підстави відносити злочини, передбачені ст. 131, ч. 2 ст. 134, ч.2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ст. 142, ст. 145 КК, а до вказаних злочинів із формальним складом – передбачені ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч.1 ст. 139, ст. 143, ст. 144 КК України. Поняттям «тяжкі наслідки», яке використовується у деяких із згаданих вище кримінально-правових норм, охоплюються такі суспільно небезпечні наслідки, як смерть людини, спричинення особі тілесних ушкоджень відповідної тяжкості.
Поняття «інші тяжкі наслідки» охоплюють смерть однієї людини у тих випадках, коли конструкція відповідного складу злочину поряд з іншими тяжкими наслідками передбачає загибель людей.Диспозицію ч. 1 ст. 131 КК пропоную доповнити вказівкою на вчинення діяння у вигляді невиконання професійних обов’язків, а ч. 2 цієї статті – вказівкою на вчинення злочину відносно неповнолітнього.
Ст. 132 із КК України слід виключити, а діяння, описане нею, передбачити у ч. 2 ст. 145 КК як злочин із матеріальним і кваліфікованим складом.
Зворот «незаконне розголошення», який нерідко використовується у літературі стосовно лікарської таємниці, є таким, що суперечить вимогам регулятивного законодавства, а тому неприйнятним. У зв’язку з цим зроблене у ст. 40 Основ застереження «крім передбачених законодавчими актами випадків», з якого випливає, що розголошення лікарської таємниці нібито може бути правомірним, потребує виключення. Назву ст. 145 КК треба уточнити, виключивши з неї слово «незаконне».
Загибель плоду, якщо строк вагітності перевищував 22 тижні вагітності, має визнаватись кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ст. 134 КК. Позначення злочинного діяння, караного за цією статтею, варто узгодити з положеннями регулятивного законодавства.
Поняття «ненадання допомоги хворому медичним працівником» охоплюється більш широким поняттям, вжитим у ст. 140 чинного КК, – «невиконання професійних обов’язків медичним працівником», у зв’язку з чим подальше існування окремої ст. 139 КК України вважаю недоцільним. На користь такого варіанту вдосконалення законодавства вказує і суперечливість визначення кола осіб, які можуть виступати потерпілими від злочину, передбаченого ст. 139 КК.
Формулювання «… якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого», яке наразі використовується у диспозиції ч. 1 ст. 139 КК, не варто включати у вдосконалену ст. 140 КК, адже воно невиправдано ускладнює процес правозастосування. Назву ст. 140 КК бажано уточнити, оскільки вона не повною мірою відображає її зміст.
Суспільно небезпечні наслідки, передбачені ч. 1 ст. 140 КК, вважаю за необхідне позначити таким чином: «смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки для нього». У такий спосіб вдасться чітко (на законодавчому рівні) вирішити питання співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 140 і ст. 119 КК, а так само розширити коло осіб, які можуть бути потерпілими від злочину, караного за ст. 140 КК. З метою забезпечення диференціації кримінальної відповідальності залежно від тяжкості наслідків у диспозиції ч. 2 ст. 140 КК слід передбачити відповідальність за вчинення діяння, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, якщо воно спричинило смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки для нього, або смерть двох чи більше осіб (пацієнтів).
У зв’язку з доповненням КК України статтею 321-2, якою запроваджено відповідальність за умисне порушення встановленого порядку доклінічного вивчення, клінічних випробувань лікарських засобів, фальсифікацію їх результатів, а також за порушення встановленого порядку державної реєстрації лікарських засобів, у т.ч. якщо це діяння спричиняло смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки, необхідність подальшого окремого існування ст. 141 КК відпадає. До того ж, назва ст. 141 КК – «Порушення прав пацієнта» – не відповідає змісту цієї норми. Водночас як особливо кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ст. 321-2 КК, пропоную передбачити смерть двох або більше осіб.
Вказівка у диспозиції ч. 1 ст. 142 КК на настання наслідків у вигляді створення небезпеки для життя чи здоров’я людини є зайвою. Адже саме по собі діяння у вигляді незаконного проведення того чи іншого досліду над людиною автоматично створює небезпеку для її життя або здоров’я. Ст. 142 КК треба сформулювати так, щоб вона вказувала на вчинення забороненого нею діяння в однині – на проведення медико-біологічного, психологічного або іншого досліду.
Подальше окреме існування ст. 144 КК, присвяченої насильницькому донорству, вважаю недоцільним. Пропонується: 1) диспозицію ч. 2 ст. 143 КК викласти у такій редакції: «Незаконне вилучення у людини шляхом примушування, обману, використання безпорадного стану, матеріальної або іншої залежності органів, тканин або крові людини з метою їх трансплантації, використання або продажу, – карається…»; 2) ч.
3 ст. 143 КК виключити, оскільки за передбачене нею діяння пропонується встановити відповідальність у ч. 2 цієї статті; 3) ч. 3 ст. 143 КК викласти у такій редакції: «Незаконна торгівля органами, тканинами або кров’ю людини, – карається…»; 4) змінити назву ст. 143 КК, виклавши її в такій редакції: «Порушення встановленого законом порядку трансплантації, донорства чи торгівлі органами, тканинами або кров’ю людини».7. Евтаназію як різновид професійної діяльності лікарів слід відрізняти від випадків умисного позбавлення життя іншої людини із співчуття до неї за її проханням. Кримінально-правова оцінка евтаназії є похідною від положень регулятивного законодавства, яке наразі забороняє проведення як активної, так і пасивної евтаназії. Для виваженого вирішення проблеми евтаназії як спеціального медичного втручання необхідно передусім провести її широке громадське обговорення (наприклад, у вигляді референдуму). За результатами вказаного обговорення могли б бути внесені зміни до Основ і ЦК і прийнятий спеціальний закон, який би регламентував порядок та умови проведення евтаназії, у т.ч. визначав коло медичних працівників, уповноважених здійснювати її. Логічним продовженням таких законодавчих змін має стати доповнення КК України нормою про відповідальність за умисне незаконне здійснення медичним працівником заходів із позбавлення життя безнадійно хворої людини.
8. У роботі уточнені кола осіб, які можуть нести відповідальність за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 131, 132, 134, 139-145 КК України.
Зокрема, встановлено, що з точки зору регулятивного законодавства немає достатніх підстав об’єднувати медичного та фармацевтичного працівників в одне поняття, яке використовуватиметься у чинному КК України для позначення суб’єкта відповідних злочинів.
Основи і Закон України «Про екстрену медичну допомогу» суперечливо визначають ті види допомоги, які зобов’язані надавати фармацевтичні працівники, у зв’язку з чим названі законодавчі акти потребують узгодження. Слід також усунути некоректну законодавчу вказівку (ст. 12 Закону «Про екстрену медичну допомогу») стосовно віднесення фармацевтичних працівників до осіб, які не мають медичної освіти.
Законодавче описання суб’єкта незаконного проведення штучного переривання вагітності варто уточнити, доповнивши ч. 1 ст. 134 КК вказівкою на особу зі спеціальною медичною освітою.
Обов’язок зберігати лікарську таємницю повинен розповсюджуватися і на студентів медичних (та інших) навчальних закладів, які проходять практику у лікувальних установах. Адже і такі особи реально можуть стати володільцями відомостей, що охороняються у зв’язку із здійсненням діяльності у сфері охорони здоров’я. У зв’язку з цим: 1) суб’єкт злочину, передбаченого ст. 145 КК, може бути визначений як «медичний працівник або інша особа, якій лікарська таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків або навчанням; 2) потрібно внести відповідні зміни до ч. 1 ст. 40 Основ.
9. Відмежовуючи лікарську помилку від злочинної необережності у досліджуваних злочинах, вважаю, що лікарською (медичною) помилкою має визнаватись правомірне надання медичної допомоги або медичної послуги, несприятливий наслідок якої стає результатом зумовленої об’єктивними або суб’єктивними чинниками сумлінної омани медичного працівника за відсутності ознак необережного злочину. Щодо професійного необережного злочину медичного працівника, то ним є необережний вчинок цього суб’єкта під час виконання ним своїх професійних обов’язків, що порушує законодавство, призводить (може призводити) до тяжких наслідків та за який встановлено кримінальну відповідальність. Визначення медичної помилки потребує закріплення у регулятивному законодавстві. Такий крок, поклавши край теоретичним дискусіям з питання про суть медичної помилки, дозволить, крім всього іншого, полегшити кримінально-правову оцінку професійних порушень медичних працівників.
10. Санкції окремих статей КК України, що передбачають відповідальність медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи, потребують удосконалення. Мається на увазі: 1) уточнення і підвищення нижньої та верхньої меж таких видів основного покарання, як обмеження волі та позбавленні волі на певний строк (ч. 2 ст. 134, ст. 140, ч. 2 ст. 143, ст. 145 КК); 2) виключення такого основного покарання, як громадські роботи у зв’язку з недоцільністю його застосування до медичних працівників (ч. 1 ст. 139 КК); 3) перетворення основного покарання позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю в додаткове обов’язкове покарання (ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 145 КК).
Встановлено також, що санкції ч. 2 ст. 134, ст. 132, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 1, 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144 КК у частині регламентації такого додаткового покарання, як «позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого» фактично дублюють положення Загальної частини КК України (ч. 2 ст. 55 КК України) та жодного самостійного значення для призначення покарання за вчинюваний злочин не мають, а тому запропоновано виключити слова «з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого» із санкцій вказаних статей.
11. За результатами проведеного дослідження проблем кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи до чинного законодавства запропоновано внести такі зміни:
I. Із КК України виключити ст.ст. 132, 139, 141, 144.
II. Викласти ст.ст. 131, 134, 140, 142, 143, 145 КК України у такій редакції:
Стаття 131. Невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
1. Невиконання чи неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження неповнолітнього або двох чи більше осіб, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на строк до трьох років.
Стаття 134. Незаконне проведення штучного переривання вагітності
1. Проведення штучного переривання вагітності особою із спеціальною медичною освітою в порушення встановленого порядку або особою, яка не має такої освіти, –
карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Дія, вказана у частині першій цієї статті, якщо вона спричинила тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої, а так само загибель плоду, якщо строк вагітності перевищував 22 тижні, –
карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк до п’яти років.
Стаття 140. Невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником
1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків, якщо воно спричинило смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки для нього, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Діяння, передбачене частиною першої цієї статті, якщо воно спричинило смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки для нього, або смерть двох чи більше пацієнтів, -
карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною
1. Незаконне проведення медико-біологічного, психологічного або іншого досліду над людиною, -
карається штрафом до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Дія, передбачена частиною першою цієї статті, вчинена щодо неповнолітнього, двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а так само якщо вона спричинила тривалий розлад здоров’я потерпілого, -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації, донорства чи торгівлі органами, тканинами або кров’ю людини
1. Умисне порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Незаконне вилучення у людини шляхом примушування, обману, використання безпорадного стану, матеріальної або іншої залежності органів, тканин або крові людини з метою їх трансплантації, використання або продажу, -
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Незаконна торгівля органами, тканинами або кров’ю людини, –
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
4. Дії, передбачені частинами другою чи третьою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Стаття 145. Розголошення лікарської таємниці
1. Розголошення лікарської таємниці медичним працівником або іншою особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків або навчанням, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Розголошення медичним працівником або іншою особою відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових чи професійних обов’язків або навчанням, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки для хворого, -
карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той саме строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
III. В Основах законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р.:
1) п. 3 ч. 1 ст. 3, який містить визначення медичної допомоги, після слів «медичних працівників» доповнити словами «та фармацевтичних працівників»;
2) п. 6 ч. 1 ст. 3, який містить визначення пацієнта, доповнити словами «а так само особа, якій надається медична послуга»;
3) ч. 1 ст. 40 викласти у такій редакції: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків або навчанням стало відомо про хворобу, медичну допомогу та її результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості»;
4) у ст. 3 включити таке визначення: «Медична помилка - це правомірне надання медичної допомоги або медичної послуги, несприятливий наслідок якої стає результатом зумовленої об’єктивними або суб’єктивними чинниками сумлінної омани медичного працівника за відсутності ознак необережного злочину».
З ч. 1 ст. 12 Закону України від 5 липня 2012 р. «Про екстрену медичну допомогу» виключити слова «фармацевтичні працівники» та викласти її у такій редакції: «Особами, які зобов’язані надавати домедичну допомогу людині у невідкладному стані, є: рятувальники аварійно-рятувальних служб, працівники державної пожежної охорони, працівники органів та підрозділів міліції, провідники пасажирських вагонів, бортпровідники та інші особи, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти практичними навичками надання домедичної допомоги».
Еще по теме ВИСНОВКИ:
- Висновки до розділу 4
- ВИСНОВКИ:
- Стаття 148. Дослідження висновку експерта
- 3,1. Участь у справі органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті
- Дослідження висновку експерта
- Стаття 189. Дослідження висновку експерта
- Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦПК висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Що розуміється під такими висновками і мотивами?
- Чи може суд касаційної інстанції скасувати судове рішення суду першої чи апеляційної інстанцій з тих підстав, що при новому розгляді ці суди не виконали і не врахували тих висновків і мотивів, які для них є обов'язковими і були зазначені в ухвалі про скасування попереднього судового рішення?
- Висновки до розділу.
- ВИСНОВКИ:
- 1.4. Висновки до розділу.
- ВИСНОВКИ
- Висновки до розділу 1
- Висновки до першого розділу
- ВИСНОВКИ