РОЗДІЛ 3 ПИТАННЯ ПЕНАЛІЗАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ, ВЧИНЮВАНИХ МЕДИЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ

Застосування каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які використовувались на всіх історичних етапах розвитку суспільства та державності, в тому числі й в Україні.

Покарання перебуває у нерозривному взаємозв’язку зі злочином, характеризується взаємозалежністю та взаємообумовленістю з ним. Якщо злочин є діянням особи, яка протиставляє свою волю, бажання й переконання волі держави та інтересам суспільства, то покарання – це адекватна реакція держави, її примусовий захід, спрямований на відновлення соціальної справедливості, виправлення винного, захист фізичних і юридичних осіб, суспільства і держави від злочинних посягань у майбутньому [135, с. 24; 169, с. 282].

Пеналізація (від лат. – покарання) – це процес визначення характеру караності криміналізованих законодавцем діянь, а також процес призначення покарання в судовій практиці. Основними способами пеналізації є диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності. Процес визначення характеру караності діянь законодавцем і процес призначення покарання у судовій практиці розглядаються як етапи пеналізації, що йдуть один за одним. Таким чином, пеналізація реалізується на законотворчому та провозастосовному рівнях. Вважається, що пеналізація та криміналізація тісно взаємозв’язані між собою та знаходяться у фундаментальній залежності і взаємодії. [9, с. 30-31, 186; 252, с. 93].

Погоджуючись із викладеним підходом, зазначу, що диференціація кримінальної відповідальності може розумітись як здійснювана законодавцем градація (розчленування) державного примусу у вигляді заходів кримінально-правового впливу, що мають застосовуватись до порушників кримінально-правових заборон.

Водночас окремі вітчизняні дослідники звужують поняття пеналізації. Так, Ю. Пономаренко зазначає, що здійснювана парламентом діяльність із пеналізації злочинів є правотворчою діяльністю, спрямованою на врегулювання типізованих деперсоніфікованих кримінально-правових суспільних відносин, а здійснюване судом призначення покарання має на меті врегулювати окремі правовідносини, що склалися у зв’язку із вчиненням персоніфікованою особою конкретного злочину; результатом пеналізації є потенційна кримінальна відповідальність, а результатом призначення покарання – реальна кримінальна відповідальність; кримінальний закон, яким визначаються результати пеналізації злочинів, є загальнообов’язковим до виконання в той час, як вирок суду, яким призначене покарання, є обов’язковим до виконання лише стосовно тієї особи, яка ним засуджена [297, с. 65-77]. Н. Гуторова, поділяючи викладений підхід, зазначає, що наукове осмислення суттєвих відмінностей між діяльністю із встановлення покарання законодавцем і призначення його судом за окремі злочини призводить до необхідності звуження кримінально-правової категорії «пеналізація злочинів», яка має визначатися лише як діяльність із встановлення покарання законодавцем, з одночасним підняттям у понятійно-категоріальному ряді категорії «індивідуалізація покарання» [97, с.

Вважаючи, що дискусія з питання про обсяг поняття пеналізації злочинів носить переважно термінологічний характер, а її результати навряд чи спроможні позитивно вплинути на законотворчість і правозастосування, у своїх подальших міркуваннях я буду виходити, що здійснювана судом індивідуалізація покарання охоплюється зазначеним поняттям.

Науковці чітко не визначилися щодо кількості ознак покарання, однак, спираючись на сформульоване законодавцем поняття покарання (ст. 50 КК України), можна виокремити наступні його ознаки: це – найсуворіший захід державного примусу, який передбачений тільки законом і застосовується від імені держави відповідним державним органом (судом) в обвинувальному вироку; цей захід державного примусу може бути застосований лише до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, передбаченого кримінальним законом; покарання має індивідуальний характер, тобто не може бути спрямоване на інших осіб; цей захід державного примусу; покарання встановлює обмеження прав і свобод засудженого, покладає обов’язок засудженого зазнавати втрат і обмежень, пов’язаних із застосуванням покарання, ганьби перед суспільством і своїми близькими; види покарання передбачені санкціями статей КК; кожен вид покарання має кількісні межі та визначений зміст, спосіб впливу на засудженого, чітко регламентований кримінальним законом; покарання є логічним юридичним наслідком злочину, має публічний характер і спричиняє особливий правовий наслідок – судимість [295, с. 9-18; 247, с. 296.].

Як справедливо зазначає Ю. Філей, ефективність покарання визначається рівнем досягнення поставлених перед ним цілей. Чинний КК вимагає від покарання досягнення цілей кари, виправлення, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Проте основною метою, яка досягається на стадіях нормативного закріплення кримінально-правових санкцій та їх застосування, є запобігання вчиненню злочинів, оскільки мета виправлення реально може бути досягнута лише при виконанні покарання [411, с.

Перелік видів покарання визначено у ст. 51 КК України. Ст. 52 КК визначає основні та додаткові покарання. До медичних працівників, які вчинили злочини проти життя та здоров’я особи, що передбачені ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК, можуть застосовуватись такі види основних покарань, як штраф (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 143, ст. 145 КК), позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 144, ст. 145 КК), громадські роботи (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 139, ст. 145 КК), виправні роботи (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 143, ч. 1 ст. 144, ст. 145 КК), обмеження волі (ч. 1 ст. 131, ст. 132, ст. 134, ч. 2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ст. 142, ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 144 КК) або позбавлення волі на певний строк (ст. 131, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 2, 3, 4, 5 ст. 143, ч.ч. 2, 3 ст. 144 КК). Медичним працівникам, які вчиняють розглядувані злочини, можуть призначатись такі види додаткових покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ст. 131, 132, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 140, ст. 142, ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 143, ч.ч. 2, 3 ст. 144 КК) і штраф ( ч. 1 ст. 144 КК).

Санкції статей Особливої частини КК визначають покарання, які можуть бути призначеними судом за порушення правил поведінки, що містяться у диспозиціях відповідних статей, тобто саме санкції містять кримінально-правову погрозу, яка утримує багатьох людей від злочинів. Щоб ця погроза добре сприймалася, справедливо наголошує О. Литвак, редакція санкцій повинна бути чіткою, зрозумілою і доступною. [232, с. 184; 233, с. 124]. У санкції встановлено, як відомо, типове покарання за злочин певного виду, відображено узагальнену законодавчу оцінку суспільної небезпеки об’єктивних і суб’єктивних ознак того чи іншого кримінально караного діяння. У доктрині розрізняють такі види кримінально-правових санкцій, як неконкретизовані, абсолютно визначені та відносно визначені, безпосередньо визначені та опосередковано визначені (відсильні), альтернативні та безальтернативні (одиничні), прості та кумулятивні (останні також називають складними або сумарними) [255, с.

До відносно визначених належать санкції ч. 2 ст. 131, ч. 5 ст. 143 КК з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання, ч. 3 ст. 144 КК із максимумом покарання (на строк «до»). До альтернативних належать санкції ч. 1 ст. 131, ст. 132, ч.ч. 1, 2 ст. 134, ч.ч. 1, 2 ст. 139, ч.ч. 1, 2 ст. 140, ст. 141, ч.ч. 1, 2 ст. 142, ч.ч. 1–4 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 144, ст. 145 КК. Серед санкцій, які передбачають покарання за вчинювані медичними працівниками злочини проти життя та здоров’я особи, можна виділити прості кумулятивні санкції, де основне покарання поєднане з одним додатковим покаранням. До них належать санкції ч. 2 ст. 131, ч. 5 ст. 143, ч. 3 ст. 144 КК. До простих кумулятивних санкцій, де декілька основних покарань поєднані з одним додатковим покаранням, можуть бути віднесені санкції ч. 1 ст. 131, ст. 132, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 140, ч.ч. 1, 2 ст. 142, ч.ч. 1–3 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 144 КК.

Аналіз статистичних даних ДСА [Додаток А. 4], а також результати вибіркового вивчення архівних кримінальних справ [Додаток В] дали змогу виділити такі види основних покарань, призначуваних медичним працівникам: штраф призначався (за ч. 1 ст. 134, ч.1 ст. 139 КК) у 7,7 % кримінальних справ; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися повною діяльністю (тільки за ч. 1 ст. 140 КК) – у 21,4 % кримінальних справ; обмеження волі (за ч. 2 ст. 139, ст. 140 КК) – у 11,8 % кримінальних справ; позбавлення волі (за ч.2 ст. 139, ст. 140 КК) – у 43,7 % кримінальних справ. Громадські та виправні роботи як покарання за досліджувані злочини не призначались.

Призначення покарання обґрунтовано визнається квінтесенцією судового процесу і вироку, кульмінаційним моментом розгляду кримінальної справи в суді, однією з найбільш складних і відповідальних проблем правозастосування. Суть призначення покарання полягає в тому, що особі, яка вчинила злочин (кілька злочинів), суд, керуючись положеннями КК і КПК і не вбачаючи законних підстав для звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності і для непризначення їй покарання, обирає та закріплює в обвинувальному вироку конкретну міру покарання.

А. Музика та О. Горох критикують окремі наведені у літературі визначення призначення покарання за те, що вони «перевантажені» непотрібними ознаками (на кшталт вказівки на обрання покарання стосовно особи, яка вчинила злочин). Під призначенням покарання пропонується розуміти обрання судом на підставі положень кримінального закону і в порядку, передбаченому КПК, виду і міри покарання, що визначається з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставин, що його пом’якшують чи обтяжують, яке є необхідним і достатнім для виправлення особи та запобігання новим злочинам [256, с. 150-152]. При бажанні і в наведеному визначенні можна помітити певну «перевантаженість». Адже врахування при призначенні покарання ступеня тяжкості вчиненого злочину, обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, як і мети покарання, ґрунтується на положеннях кримінального закону (ст. 65 КК).

Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, та відповідно до положень Загальної частини КК. При цьому суд зобов’язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, конкретизуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину та (або) характеристику особи винного, згідно з чинним КК України виступають самостійним чинником, який має значення для індивідуалізації покарання. Вказані обставини, покликані обмежувати суддівський розсуд і слугуючи підставою для призначення більш суворого або менш суворого покарання, підлягають встановленню і врахуванню у кожній кримінальній справі при постановленні вироку. Перелік обставин, що пом’якшують покарання, які зазначені у ст. 66 КК, не є вичерпним. Тому крім зазначених у цій статті КК обставин судом, як правило, визнаються і інші – такі, як позитивна характеристика винного, наявність на його утриманні осіб тощо. Перелік обтяжуючих обставин, передбачений ст. 67 КК, є вичерпним.

Так, у 22,7 % досліджених мною кримінальних справах [Додаток В] суд врахував як пом’якшуючі обставини: а) щире каяття; б) позитивну характеристику за місцем роботи та місцем проживання; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) надання допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину.

Наприклад, Якимівський районний суд Запорізької області, призначаючи покарання за ч. 2 ст. 139 КК фельдшеру швидкої медичної допомоги Г., який не надав хворому П. першу невідкладну допомогу, внаслідок чого потерпілий помер, врахував як обставину, що пом’якшує покарання, щире каяття Г. та його позитивну характеристику. Суд призначив Г. покарання у вигляді обмеження волі на строк два роки та на підставі ст. 75 КК звільнив засудженого від відбування покарання з іспитовим строком на один рік [184].

Результати опрацювання архівних кримінальних справ дозволили відмітити той факт, що у більшості випадків (87,2 % вивчених справ) винні особи звільнялись від відбування основного покарання в порядку застосування ст. 75 КК [Додаток В]. Не завжди такі рішення можна розцінити як виправдані.

Так, Приморський районний суд Запорізької області, визнавши винним лікаря-ортопеда-травматолога М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, призначив йому покарання у вигляді обмеження волі на строк один рік і згідно зі ст. 75 КК звільнив засудженого від відбування покарання з іспитовим строком на один рік [186].

Звернення у цьому разі до ст. 75 КК вважаю недоречним, оскільки судом залишені поза увагою негативна характеристика М. з попереднього місця роботи, відсутність пом’якшуючих відповідальність обставин і наявність повторності вчинення злочину як обтяжуючої відповідальність обставини.

Не є секретом, що для чинного КК України характерна відсутність наукового підходу щодо побудови санкцій. М. Хавронюк, здійснивши спеціальне дослідження проблеми класифікації злочинів за КК 2001 р., переконливо довів, що санкції у нашому кримінальному законодавстві, відіграючи роль формального класифікатора злочинів, у переважній більшості характеризуються довільністю і позбавлені наукової обґрунтованості [211, с. 211-276; 419, с. 110]. Як наслідок, вони нерідко дають спотворене уявлення про суспільну небезпеку того чи іншого злочину, що, крім всього іншого, переконує в обґрунтованості відображеної у КК України позиції, згідно з якою межі призначення покарання за конкретний злочин не слід ототожнювати із санкціями статті Особливої частини КК.

Найголовніше правило конструювання санкцій полягає в тому, що санкція кримінально-правової норми має бути такою, щоб, з одного боку, суд, не виходячи за її межі, міг призначити індивідуальне, справедливе, гуманне та достатнє покарання засудженому, яке забезпечить досягнення мети, передбаченої у ч. 2 ст. 50 КК, а, з іншого, – щоб вид і розмір передбаченого у ній покарання (покарань) не стали причиною суддівського свавілля [147, с. 135; 160, с. 18, 33-34; 229, с. 71, 296; 217, с. 267; 274, с. 118-125]. Другим досить важливим правилом конструювання санкцій є те, що санкції норм, які передбачають однорідні за характером і ступенем суспільної небезпеки діяння, повинні бути узгоджені між собою [419, с. 99; 411, с. 74, 93; 290, с. 127; 296, с. 211-216].

У контексті досліджуваної проблематики та з огляду на змістовну наповнюваність суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони відповідних злочинів (див. підрозділ 2.2 дисертації), врахування зазначеного правила наводить на думку про те, що санкції ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ч.ч. 1, 2 ст. 140, ст. 145 КК мають бути по можливості узгоджені із санкціями ст. 119 («Вбивство через необережність») і ст. 120 КК («Доведення до самогубства»).

На мою думку, санкції норм КК про відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів мають, зокрема, такі вади: необґрунтовано занижені нижні межі покарання (наприклад, ч. 2 ст. 134 КК); необґрунтовано низькі верхні межі покарання (ст. 132, ст. 145 КК); необґрунтовано низькі як нижні, так і верхні межі покарання (ст.ст. 139, 140, ч.ч. 2, 3 ст. 143 КК); неузгодженість із санкціями норм КК про відповідальність за інші злочини проти особи або із санкціями частин цієї ж статті КК (ч. 2 ст. 134, ст. 139, ст. 140, ч. 2 ст. 143, ст. 145 КК); відсутність додаткових видів покарання, які видаються необхідними (наприклад, ч. 1 ст. 140 КК); наявність таких видів покарань, які є недоречними (ч. 1 ст. 139 КК) [27, с. 39-40].

Перейдемо до розгляду окремих санкцій аналізованих кримінально-правових заборон, які, на мій погляд, потребують удосконалення.

На перший погляд, санкцію ч. 1 ст. 134 КК варто доповнити таким додатковим покаранням, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Факультативність цього покарання пояснюється тим, що суб’єктом проведення штучного переривання вагітності відповідно до ч. 1 ст. 134 КК у редакції, запропонованій у цій роботі, може бути як особа із спеціальною медичною освітою, так і той, хто не має такої освіти. Вважаю однак, що вдосконалювати санкцію ч. 1 ст.134 КК у зазначений спосіб не варто. Річ у тім, що вказівка у цій нормі КК на позбавлення права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на певний строк або без такого невиправдано дублюватиме положення Загальної частини КК України. Відповідно до ч. 2 ст. 55 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. З цієї ж причини із санкції ч. 2 ст. 134 КК, а так само ст. 132, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 1, 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144 КК пропоную виключити слова «з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого».

Щодо вказаного у санкції ч. 2 ст. 134 КК обмеження волі як основного покарання, то відповідно до ч. 2 ст. 61 КК суд може призначити це покарання на строк один рік, що, вважаю, є необґрунтованим. До того ж, як слушно зауважує О. Литвак, ненаведення у санкції норми КК України мінімального строку покарання є недоречним, оскільки знижується інформативність закону щодо можливих правових наслідків злочину [232, с. 184; 233, с. 125]. З урахуванням тяжкості суспільно небезпечних наслідків кваліфікованого переривання вагітності та порівняльного аналізу санкцій норм КК про відповідальність за злочини, які є близькими до вказаного злочину за суспільною небезпекою, пропоную підвищити нижню межу покарання у вигляді обмеження волі до трьох років.

Альтернативна санкція ч. 1 ст. 139 КК як одне з основних покарань передбачає громадські роботи на строк до двохсот годин. Вважаю не зовсім виправданою можливість призначення цього покарання медичному працівнику, який без поважних причин не надав допомогу хворому. По-перше, недоцільність застосування громадських робіт до категорій працівників, не вказаних у ч. 3 ст. 56 КК, «може бути визначена судовою практикою» [265, с. 163]. Як зазначалось вище, такі види основних покарань, як громадські та виправні роботи, судами за вчинення розглядуваних злочинів взагалі не призначались. По-друге, медичні працівники, яких суд не визнав за потрібне позбавити права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вочевидь, принесуть більше користі для суспільства, коли вони виконуватимуть свої професійні обов’язки, а не безоплатні суспільні роботи, вид яких визначається органом місцевого самоврядування. З огляду на зазначене, у санкціях вдосконаленої ст. 140 КК, яка, на мою думку, має охоплювати і ненадання хворому медичним працівником, не потрібно зазначати таке покарання, як громадські роботи.

Віднесення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, із максимальною санкцією у вигляді позбавлення волі на строк до двох років до злочинів невеликої тяжкості є навряд чи обґрунтованим кроком законодавця у зв’язку з тяжкістю суспільно небезпечних наслідків, спричинюваних цим злочином, а так само специфічністю статусу винної у цьому злочині особи (див. підрозділ 2.2 дисертації). Санкція ч. 1 ст. 140 КК явно не узгоджена із санкцією ч. 1 ст. 119 КК, яка передбачає покарання у вигляді обмеження волі від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. При бажанні законодавцю можна закинути непослідовність: ч. 2 ст. 139 КК, яка також передбачає настання тяжких наслідків для людини, включаючи її смерть, описує ознаки злочину середньої тяжкості.

На м’якість санкцій ст. 140 КК слушно зазначається і в науковій літературі. Так, вказується, що судова практика застосування ст. 140 КК, яка, до речі, є найбільш кількісною серед усіх «медичних» злочинів, наочно свідчить, що в більшості випадків медичним працівникам призначається покарання без його реального відбуття (ст. 75 КК) або до них застосовується амністія. Таким чином, невиправдано м’яка санкція створює, з одного боку, умови для негативної тенденції, а з іншого – до накопичення почуття соціальної несправедливості у родичів потерпілих і суспільства в цілому, та, з іншого боку, до безвідповідальності медичних працівників [182, с. 232].

Думка про невиправдано м’яку караність злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК України, підтверджується зверненням до зарубіжного законодавчого досвіду. Так, ч. 2 ст. 162 КК Республіки Білорусь передбачає за неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, яке потягло з необережності, зокрема, смерть пацієнта, основне покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк [386, с. 227]. Таке ж основне покарання ч. 1 ст. 114 КК Республіки Казахстан встановлює за невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, якщо це потягло за собою спричинення особі смерті [388, с. 140]. Відповідно до ч. 2 ст. 138 КК Латвійської Республіки невиконання чи недбале виконання медичним працівником професійних обов’язків, що потягло з необережності смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк до п’яти років волі з позбавленням права займатися лікувальною практикою на строк також до п’яти років [383, с. 158-159]. Згідно з ч. 2 ст. 130 КК Республіки Вірменії невиконання або неналежне виконання професійних обов’язків особами, які здійснюють медичну допомогу та медичне обслуговування, внаслідок недбалого або недобросовісного ставлення до них, якщо це потягло з необережності смерть пацієнта, карається позбавленням волі на строк від двох до шести років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк не більше трьох років або без такого [385, с. 68]. Відповідно до ч. 3 ст. 116 КК Республіки Узбекистан невиконання або неналежне виконання особою своїх професійних обов’язків внаслідок неналежного або недбалого відношення до них, а також ненадання без поважної причини допомоги хворому особою, яка зобов’язана її надавати, якщо це потягло з необережності смерть особи карається у тому числі позбавленням волі до п’яти років. Відповідно до ч. 4 названої статті ті самі діяння, якщо вони потягли з необережності людські жертви, інші тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років [390, с. 150-151].

З огляду на зазначене, пропоную змінити санкцію ч. 1 ст. 140 КК: обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк замінити на обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк до п’яти років; трансформувати таке покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, з основного в обов’язкове додаткове. Щодо санкції ч. 2 ст. 140 КК, то пропоную підвищити нижню та вищу межі основного покарання, встановивши його у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.

Переходячи до розгляду санкцій ст. 143 КК, вважаю за доцільне навести висловлювання російської авторки Н. Крилової про те, що віднесення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 143 та ч. 1 ст. 144 КК України, до злочинів невеликої тяжкості викликає великі сумніви в обґрунтованості криміналізації цих діянь. Дослідниця звертає увагу на те, що основний склад злочину, передбаченого ст. 120 КК РФ (ч. 1 ст. 120 КК РФ передбачає відповідальність за примушування до вилучення органів або тканин людини для трансплантації, вчинене із застосуванням насильства або погрозою його застосування), належить до категорії злочинів середнього ступеня тяжкості [180, с. 43].

Хотілось б вказати на некоректність порівняння санкцій, з одного боку, ч. 1 ст. 143 КК України, та з іншого, ч. 1 ст. 120 КК РФ, оскільки у першій із названих норм йдеться не про вилучення у людини органів або тканин з метою трансплантації, а про порушення встановленого законом порядку трансплантації. Відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації встановлено у ч. 2 ст. 143 КК України.

До речі, за вчинення цього злочину, який посягає на життя, здоров’я людини, її гідність – найважливіші блага, визнані найвищою соціальною цінністю в Україні, як максимальне покарання передбачено позбавлення волі на строк до трьох років. Поряд з цим у санкції ч. 4 ст. 143 КК, в якій йдеться про незаконну торгівлю органами або тканинами людини, фігурує покарання у вигляді обмеження волі до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Як бачимо, за більш суспільно небезпечний злочин (ч. 2 ст. 143 КК) передбачається менш суворе покарання, ніж за менш небезпечний злочин (ч. 4 ст. 143 КК) [26, с. 92-93; 34, с. 102].

Отже, санкції ч. 2 і ч. 4 ст. 143 КК (у запропонованій мною редакції вже ч. 3 ст. 143 КК – див. підрозділ 2.2 дисертації) мають бути узгоджені між собою. А тому у ч. 2 ст. 143 КК пропоную підвищити основне покарання у вигляді обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Слід звернути увагу на позбавлене однозначності формулювання ч. 2 ст. 143 КК у частині такого додаткового покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Із тексту КК не зовсім зрозуміло, чи має призначатись це додаткове покарання у випадку призначення винному такого основного покарання, як обмеження волі. З урахуванням здобутків юридичної науки [295, с. 282-283] питання про можливість поєднання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання з основними покараннями, передбаченими в альтернативній санкції, пропонуються вирішувати наступним чином.

Якщо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю вказано не в кінці альтернативної санкції - після перерахування всіх основних видів покарання, а в її середині - після одного з основних покарань, воно може бути приєднане тільки до цього основного покарання. Разом з тим, суд і в такій ситуації вправі приєднати позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю до основного покарання, до якого це додаткове покарання не «прилягає», але це може бути зроблено лише в порядку застосування ч. 2 ст. 55 КК України.

У разі зазначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у санкції норми після всіх альтернативно перерахованих основних покарань, і при цьому між останнім із них і позбавленням права не поставлено кому (як це має місце у аналізованій санкції ч. 2 ст. 143 КК^[57]), то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути приєднане тільки до останнього з основних покарань, до якого воно «прилягає». А якщо ж позбавлення права у санкції норми зазначено після всіх альтернативно перерахованих основних покарань, і між цим додатковим покаранням та останнім із перерахованих основних покарань стоїть кома, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю без посилання на ч. 2 ст. 55 КК може бути приєднане до будь-якого з основних покарань, зазначених у санкції.

На користь такого тлумачення кримінального закону вказує: існування різних законодавчих конструкцій санкцій (вказаних вище), з чого випливає, що законодавець свідомо диференціює кримінально-правову репресію, по-різному будуючи санкції і допускаючи чи не допускаючи призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання у поєднанні з основними покараннями, перерахованими у конкретній санкції; розділовий сполучник «або» вживається на означення того, що з ряду перелічуваних предметів (явищ) можливий тільки один; при застосуванні норм кримінального закону закріплене у ст. 63 Конституції України правило «тлумачення сумнівів – на користь особи» має відігравати не менш вагому роль, ніж під час прийняття процесуального рішення у справі^[58].

Отже, нагальною є потреба у вдосконаленні конструкцій альтеративних санкцій - як у плані усунення допущених законодавцем мовних помилок, так і з точки зору того, щоб у санкціях додаткові покарання вказувались безпосередньо після основних покарань, у поєднанні з якими вони можуть (повинні) призначатись.

З огляду на викладене, вважаю, що у чинній редакції ч. 2 ст. 143 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути приєднане тільки до такого основного покарання, як позбавлення волі на строк до трьох років (останнього з основних покарань) та не повинно призначатись судом у випадку призначення винному такого основного покарання, як обмеження волі на строк до трьох років.

Розмірковуючи над удосконаленням санкцій ст. 145 КК, виходжу з того, що різноманітність суспільно небезпечних наслідків, охоплюваних вжитим у цій нормі КК поняттям «тяжкі наслідки», загалом виправдовує альтернативність санкції цієї статті КК. Разом з тим цю санкцію вважаю за доцільне узгодити із санкцією ч. 1 ст. 120 КК, оскільки одним з тяжких наслідків розголошення таємниці може бути самогубство потерпілого. Крім цього, такий вид основного покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, необхідно перетворити в обов’язкове додаткове покарання. Стосовно ст. 132 КК, яку пропонується виключити, а передбачені нею діяння – охопити диспозицією ч. 2 ст. 145 КК, то її санкція, на мій погляд, має узгоджуватись із змінами, які пропонується внести до санкції ч. 1 ст. 145 КК.

Висновки до розділу 3

1. Пеналізація може бути визначена як процес визначення характеру караності криміналізованих законодавцем діянь та процес призначення покарання в судовій практиці. Основними способами пеналізації є диференціація кримінальної відповідальності та індивідуалізація покарання.

2. До медичних працівників, які вчинили злочини проти життя та здоров’я особи, що передбачені ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК, можуть застосовуватись такі основні покарання, як штраф (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч.1 ст. 139, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 143, ст. 145 КК), позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ч.1 ст. 140, ч. 1 ст. 144, ст. 145 КК), громадські роботи (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 139, ст. 145 КК), виправні роботи (ст. 132, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 143, ч. 1 ст. 144, ст. 145 КК), обмеження волі (ч. 1 ст. 131, ст. 132, ст. 134, ч. 2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ст. 142, ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 144 КК) або позбавлення волі на певний строк (ст. 131, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 2, 3, 4, 5 ст. 143, ч.ч. 2, 3 ст. 144 КК). Медичним працівникам, які вчиняють розглядувані злочини, можуть призначатись такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ст. 131, 132, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 140, ст. 142, ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 143, ч.ч. 2, 3 ст. 144 КК) і штраф ( ч. 1 ст. 144 КК).

3. Серед санкцій, які передбачають покарання за злочини проти життя та здоров’я особи, вчинені медичними працівниками, три є відносно визначеними, вісімнадцять - альтернативними, а три - кумулятивними. Так, до відносно визначених відносяться санкції за 3 складами злочинів, передбачених ч. 2 ст. 131, ч. 5 ст. 143 КК України, ч. 3 ст. 144 КК України. До альтернативних належать санкції ч. 1 ст. 131, ст. 132, ч.ч. 1, 2 ст. 134, ч.ч. 1, 2 ст. 139, ч.ч. 1, 2 ст. 140, ст. 141, ч.ч. 1, 2 ст. 142, ч.ч. 1-4 ст. 143, ч.ч. 1,2 ст. 144, ст. 145 КК. Серед санкцій, які передбачають покарання за вчинювані медичними працівниками злочини проти життя та здоров’я особи, можна виділити прості кумулятивні санкції, де основне покарання поєднане з одним додатковим покаранням (ч. 2 ст. 131, ч. 5 ст. 143, ч. 3 ст. 144 КК), а також прості кумулятивні санкції, де декілька основних покарань поєднані з одним додатковим покаранням (ч. 1 ст. 131, ст. 132, ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст.140, ч.ч. 1, 2 ст. 142, ч.ч. 1-3 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 144 КК).

4. Санкції окремих статей КК України, що передбачають відповідальність медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи, потребують удосконалення. Мається на увазі: уточнення і підвищення нижньої та верхньої меж таких видів основного покарання, як обмеження волі та позбавленні волі на певний строк (ч. 2 ст. 134, ст. 140, ч. 2 ст. 143, ст. 145 КК); виключення такого основного покарання, як громадські роботи у зв’язку з недоцільністю його застосування до медичних працівників (ч. 1 ст. 139 КК); перетворення основного покарання позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю в додаткове обов’язкове покарання (ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 145 КК).

Встановлено також, що санкції ч. 2 ст. 134, ст. 132, ч. 2 ст. 139, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 1, 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144 КК України в частині регламентації такого додаткового покарання, як «позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого» фактично дублюють положення Загальної частини КК України (ч. 2 ст. 55 КК України) та жодного самостійного значення для призначення покарання за вчинюваний злочин не мають, а тому запропоновано виключити слова «з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого» із санкцій вказаних статей.

З урахуванням сказаного пропоную санкції ч. 2 ст. 134, ч.ч. 1, 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч.ч. 1, 2 ст. 143, ч.ч. 1, 2 ст. 145 КК України викласти у такій редакції:

- санкція ч. 2 ст. 134 КК: «… карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк до п’яти років»;

- санкція ч. 1 ст. 140 КК: «…карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»;

- санкція ч. 2 ст. 140 КК: «…карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»;

- санкція ч. 2 ст. 142 КК: «…караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк»;

- санкція ч. 1 ст. 143 КК: «…карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років»;

- санкція ч. 2 ст. 143 КК: «…карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»;

- санкція ч. 3 ст. 143 КК: «…карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк;

- санкція ч. 4 ст. 143 КК: «…караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

- санкція ч. 1 ст. 145 КК: «…карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років»;

- санкція ч. 2 ст. 145 КК: «…карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той саме строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».