<<
>>

2.2. Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого

Зміна матеріальних вимог у справі пов’язана зі зміною змісту обвинувачення у кримінальному процесі. Для того, щоб проаналізувати наскільки потерпілий може впливати на обвинувачення в кримінальному судочинстві, попередньо слід звернути увагу на поняття обвинувачення і його юридичну природу.

У теорії кримінального процесу поняття “обвинувачення” здебільшого розглядають в двох значеннях — матеріальному та процесуальному. В матеріальному розумінні обвинувачення — це обвинувальна теза, твердження про винуватість особи у вчиненні злочину, що міститься в процесуальному акті[221]. В цьому сенсі обвинувачення формується і здійснюється з врахуванням норм кримінального права, проте залишається інститутом кримінально- процесуального права.

У процесуальному аспекті обвинувачення — це кримінально-процесуальна діяльність, спрямована на викриття особи, що скоїла злочин[222]. Оскільки це окремий напрямок діяльності суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, у зв’язку з цим виділяють функцію обвинувачення. Обвинувачення є рушійною функцією кримінального процесу, яка призводить до виникнення інших функцій, визначає загалом їх зміст та спрямованість. Лише обвинувачення спонукає рух кримінального процесу, припинення обвинувачення зумовлює і припинення кримінального процесу.

Звертає на себе увагу взаємозв’язок різних розумінь поняття “обвинувачення”. В. Зеленецький зазначав, що конкретне обвинувачення в матеріально-правовому значенні з моменту виникнення відбивається у процесуальних актах, але за відсутності діяльності воно статичне і може відбуватися під час процесуальної діяльності при здійсненні обвинувачення в процесуальному значенні[223]. Тому фактично можна говорити про різні ознаки єдиного поняття обвинувачення у кримінальному процесі.

У літературі дається таке визначення обвинувачення (з врахуванням різних значень цього поняття) — це твердження, що міститься у процесуальному акті органу досудового слідства, дізнання або прокурора про скоєння певною особою злочину і діяльність цих органів, а також потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників, спрямована на його обґрунтування[224]. Суб’єктами формулювання обвинувачення у матеріальному сенсі є орган дізнання, слідчий, прокурор (в справах публічного обвинувачення), а також потерпілий (в справах приватного обвинувачення). Тому дане визначення потрібно доповнити формулюванням, що обвинувачення є також твердження, що міститься у заяві, яка подається в порядку ст. 27 КПК України.

Якщо прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов’язані, здійснюючи обвинувальну діяльність, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (відповідно до змісту статті 22 КПК України), то до потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників виявляються диспозитивні начала, і обвинувальна діяльність є їх правом і здійснюється у визначеному законом порядку та у передбачених КПК України випадках.

Відповідно до статті 264 КПК України, державне обвинувачення підтримує прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням. Фактично, він виходить з публічно-правового інтересу і представляє державу.

У коло інтересів державивходить, безумовно, і прагнення поновити права та законні інтереси потерпілого. Проте, все ж на першому місці у діяльності прокурора в суді є не пред’явлення чи підтримання заявленого цивільного позову або захист прав потерпілого, а обґрунтування обвинувачення, доведеності вини та необхідності призначення покарання.

Тому часто потерпілому доводиться обмежуватись моральною сатисфакцією того, що винна особа понесла певне покарання. Матеріальне ж відшкодування за перенесену шкоду навіть у випадках, коли воно призначається, часто не відповідає справедливому розміру шкоди і не виплачується.

Захист прав потерпілого стає ще більш актуальним у випадку, коли прокурор відмовляється від державного обвинувачення. Право потерпілого вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення розглядається як дієва гарантія забезпечення прав особи, що зазнала шкоди від злочину. Проте на практиці реалізація цього права зумовлює ряд проблем, що викликані браком правового регулювання. В юридичній літературі порушуються також і окремі, пов’ язані з цим теоретичні проблеми.

Законом України 2001 року до КПК України було внесено зміни, за якими потерпілий отримав право підтримувати обвинувачення і вимагати продовження розгляду справи у випадку відмови прокурора від обвинувачення. 224

Стосується матеріальної диспозитивності також і право потерпілого підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі в разі винесення прокурором у суді постанови, в якій ставиться питання про застосування кримінального закону, що передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи зменшення обсягу обвинувачення.

Т.В. Матієк та В.М. Трофименко визнають потерпілого, який реалізує надане йому право підтримання обвинувачення, самостійним суб’єктом обвинувачення, від волевиявлення якого у зазначених випадках залежить обсяг обвинувачення і доля кримінальної справи[225]. До внесення згаданих змін до КПК України потерпілий, на їх думку, був лише субсидіарним суб’єктом обвинувачення.

У разі, коли прокурор, в результаті судового розгляду, прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він, згідно зі ст. 264 КПК України, зобов’язаний відмовитися від обвинувачення[226]. Мотиви відмови прокурор повинен викласти у постанові.

Під відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в літературі розуміють особливий процесуальний інститут, який регламентує зупинення прокурором відповідної активної діяльності в напрямі обвинувачення, розпочатої на стадії досудового слідства . Відмова від обвинувачення зумовлює припинення функції державного обвинувачення.

Також прокурор може змінити пред’ явлене особі обвинувачення під час судового розгляду до закінчення судового слідства. Якщо він ставить в своїй постанові питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, то йдеться про повну чи часткову відмову від обвинувачення і формулювання обвинувачення в новому обсязі.

І в першому, і в другому випадках право підтримувати обвинувачення у попередньому обсязі отримує потерпілий та його представник.

Залишається невирішеною природа подібного обвинувачення потерпілим в суді. Однозначно можна сказати, що воно є специфічним обвинуваченням. Це вже не державне (публічне) обвинувачення, оскільки потерпілий не є представником держави та суспільних інтересів і підтримує пред’явлене раніше обвинувачення винятково з власних інтересів. В проекті КПК України поняття державне обвинувачення означає процесуальну і публічну діяльність прокурора у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин[227].

Також не можна називати таке обвинувачення приватним, оскільки справа порушується не судом і часто не за заявою потерпілого (є визначене коло справ, що віднесені до справ приватного обвинувачення), а обвинувачення в цих справах пред’являється органами досудового слідства, у чітко визначеному порядку публічного характеру.

У проекті КПК України (№1233) обвинувачення, залежно від характеру та тяжкості вчиненого злочину, класифікується на приватне, приватно-публічне та публічне. Приватно-публічне провадження порушується тільки за заявою потерпілого і відрізняється від приватного лише тим, що віднесені сюди визначені категорії справ не підлягають закриттю за примиренням потерпілого і обвинуваченого. Тому не можна визнавати підтримання потерпілим та його представником обвинувачення в попередньому обсязі у випадку відмови прокурора від обвинувачення чи зміни на більш м’ яке приватно-публічним обвинуваченням, оскільки воно також носить принципово інший характер.

Не зовсім коректно називати таке провадження публічно-приватним, оскільки його матеріальний зміст залишається тим же, який був сформульований у публічному порядку, а формальний — стає особливим, він лише уподібнюється приватному обвинуваченню. [228]

Слід звернути увагу також на характеристику цього обвинувачення як додаткового. В розвиток положень про субсидіарний (додатковий) позов було запропоноване поняття субсидіарного обвинувачення. Розуміння цього поняття не є однозначним. Зокрема, Н.Є. Петрова визначає субсидіарне (додаткове) обвинувачення як підтримання потерпілим на досудовому слідстві і протягом судового розгляду обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку228 [229] [230]. На нашу думку, це розуміння зовсім не стосується диспозитивності. Адже, незалежно від ставлення потерпілого до

обвинувачення, його позиція не має впливу на рух кримінальної справи до моменту відмови прокурора від обвинувачення. Потерпілий не може висувати додаткове обвинувачення і, у разі відмови прокурора, не формулює своє обвинувачення, а підтримує раніше затверджене прокурором.

Іншої позиції дотримується А.С. Александров, який вважає, що субсидіарне обвинувачення виникає, коли, за відмови прокурора від обвинувачення, потерпілий продовжує викривати підсудного у вчиненні злочину, не виходячи за межі обвинувачення, від якого відмовився прокурор . Ця точка зору варта уваги. Не можна, у зв’язку з цим, погодитись з аргументом В.Т. Маляренка, що якщо немає основного (державного) обвинувачення, то не може бути субсидіарного обвинувачення[231]. Субсидіарне обвинувачення займає ключове місце в кримінальному процесі після неспроможності основного. Одночасно з державним воно здійснюватись не може, оскільки існує єдине обвинувачення, від якого захищається обвинувачений (підсудний), але припинення державного не означає припинення обвинувачення взагалі, якщо потерпілий, згідно з диспозитивними засадами, підтримає обвинувачення.

У чистому вигляді субсидіарне обвинувачення (наприклад, в Польщі) може існувати незалежно від думки прокурора ще на стадії порушення кримінальної справи (коли той повторно відмовляється від порушення кримінального провадження) і має той зміст, якого надає йому потерпілий чи його представник.

У кримінальному процесі України обвинувачення, яке підтримує потерпілий у випадку відмови прокурора від обвинувачення, на стадії досудового розслідування неможливе, оскільки тут формується і обґрунтовується публічне обвинувачення, яке потім підтримується у суді. Тому можна зробити висновок, що від субсидіарного даний вид обвинувачення бере тільки форму, після публічного акту відмови прокурора від обвинувачення.

Виходячи з вищезазначеного аналізу різних термінів, на нашу думку, найбільш точними і такими, що повністю відображають суть поняття назвами досліджуваного обвинувачення все ж мають залишитись сформульовані в КПК України — “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”, — оскільки вони мають особливу природу. Зміст понять також має залишатись особливим і не підмінятись іншими.

В.Т. Маляренко зауважив, що називати потерпілого у справах публічного обвинувачення приватним обвинувачем не можна, оскільки таким терміном називається потерпілий лише у справах приватного обвинувачення[232]. Проте немає і ґрунтовних заперечень щодо розширення змісту терміну “приватний обвинувач” і включення до нього випадків підтримання обвинувачення потерпілим у разі відмови від обвинувачення прокурора. Таким чином, позначення суб’єкта “приватний обвинувач”, на нашу думку, означатиме лише характеристику самого суб’єкта обвинувачення, а не суть того обвинувачення, яке він підтримує.

Ставлення наукових кіл до існування права потерпілого чи його представника підтримувати обвинувачення, в разі його зміни чи відмови від нього прокурора, є неоднозначним. Скажімо, теоретичні та практичні проблеми, пов’язані з підтриманням потерпілим публічного обвинувачення у попередньому обсязі, призвели до відмови в кримінальному процесі Російської Федерації від цього інституту, що стало невиправданим, на нашу думку, звуженням засад диспозитивності. Тут отримала перевагу позиція, згідно з якою відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою закриття кримінальної справи, аналогічно зміна обвинувачення тягне за собою припинення провадження у відповідній частині (ч.7 ст. 246 КПК РФ). Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитись, оскільки таке припинення провадження є безумовним і вже цим порушує права потерпілого на захист власних інтересів. Навіть передбачене право потерпілого звернутись в порядку цивільного судочинства з цивільним позовом про відшкодування завданих збитків не є рівнозначною заміною розгляду справи в порядку кримінального судочинства.

Варто зауважити, що в проекті КПК України (№1233) збережено право потерпілого та його представника підтримати обвинувачення в разі відмови від нього прокурора. Також залишилось право підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі, якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення.

Коли в результаті судового розгляду прокурор приходить до переконання про непідтвердження обвинувачення, він зобов’язаний відмовитися від обвинувачення, і тоді суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Роз’яснення судом потерпілому та його представнику такого права є обов’ язковим, через це, якщо у справі присутній потерпілий, його участь в судовому розгляді, коли прокурор вирішує відмовитись від обвинувачення, є обов’ язковою. Тому за відсутності потерпілого чи його уповноваженого представника у судовому засіданні суд, на нашу думку, не може прийняти рішення про припинення провадження. 232

У таких випадках суд зобов’язаний прийняти рішення про вжиття заходів для забезпечення явки потерпілого. Як мінімум - це повідомлення про час судового засідання, про відмову прокурора від обвинувачення і що потерпілий та його представник викликаються для з’ясування позиції щодо підтримання обвинувачення. Представник має виражати волю самого потерпілого, коли вираження такої волі є можливим (наприклад, потерпілий перебуває в лікарні).

Такі ж гарантії активності потерпілого та його представника повинні бути забезпечені і за умов зміни обвинувачення. Крім цього, потерпілий і його представник повинні щонайменше ознайомитись з текстом постанов прокурора. Це є важливим уже б тому, що в постанові прокурора викладаються мотиви прийнятого рішення (з якими вони можуть погодитись чи не погодитись). Під час зміни обвинувачення прокурор вручає копії з викладеним новим обвинуваченням та мотивами зміни учасникам процесу, в тому числі потерпілому і його представнику. У разі винесення прокурором постанови про відмову від обвинувачення (ч.3 ст. 264 КПК України) за чинним

законодавством не передбачений обов’ язок прокурора оголошувати цю постанову і вручати її копії учасникам процесу, зокрема потерпілому і його представникові. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” визначила в такому випадку обов’ язок суду відкласти розгляд справи, надіслати потерпілому копію постанови прокурора та роз’яснити право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі чи вимагати продовження розгляду справи і самому підтримувати обвинувачення[233]. Вважаємо, що потрібно піти далі, і, у випадку відсутності в судовому засіданні потерпілого і його представника, передбачити надсилання постанов і відкладення судового засідання для з’ясування позицій цих учасників процесу.

На практиці може виникнути (і подекуди вже виникає) ряд проблем, пов’язаних з відсутністю достатнього правового регулювання підтримання обвинувачення потерпілим. На потерпілого в кримінальному процесі прямо не покладається обов’язок підтримувати обвинувачення. З тексту статті 267 КПК України випливає положення, що у разі відмови прокурора від обвинувачення таке обвинувачення (якщо заявляє вимогу продовження розгляду справи) підтримує потерпілий. Зміст даної норми можна тлумачити двояко.

По-перше, підтримання обвинувачення потерпілим можна розуміти як внутрішнє ставлення особи до пред’ явленого обвинувачення, як бажання засудження винної особи саме за таким формулюванням. В свою чергу саме собою це не зобов’язує потерпілого до активної діяльності, пов’язаної з доказуванням цього обвинувачення. Потерпілий, наприклад, може заявити, що він підтримує заявлене обвинувачення, проте на наступні засідання не з’ являтись, оскільки немає визначеного законодавством порядку підтримання такого обвинувачення. Для доведення справи до кінця суд буде змушений взяти функцію обвинувачення на себе, що є неприпустимим з точки зору розподілу функцій у кримінальному процесі. З іншого боку, закриття справи призведе до ігнорування волевиявлення потерпілого і порушення його прав.

По-друге, зміст згаданої норми можна зрозуміти як перенесення на потерпілого обов’язку прокурора з підтримання обвинувачення (в тому числі доведення його справедливості). Це більшою мірою відповідає сутності запровадженого інституту. Але в цій ситуації відсутній механізм впливу суду на потерпілого, який (з будь-яких причин) припинить виконувати цей обов’ язок. Крім того, залишається невизначеною доля процесу, опиняються незахищеними права підсудного. В чинному КПК України відсутня норма, яка б регулювала дії суду, коли від обвинувачення, яке підтримував потерпілий після відмови від нього прокурора, відмовиться сам потерпілий. На нашу думку, відсутність діяльності потерпілого чи його представника з підтримки обвинувачення (зокрема, відсутність його без поважних причин) має розцінюватись судом як відповідне волевиявлення особи — фактичне небажання підтримувати обвинувачення, тобто диспозитивне розпорядження своїм правом відмовитися підтримання обвинувачення. Формальною підставою закриття справи має бути ч.2 ст. 282 КПК України.

Підтримання потерпілим і його представником обвинувачення обмежене раніше пред’явленим обвинуваченням. Під “раніше пред’явленим

обвинуваченням” маємо розуміти те, з яким справа була призначена до судового розгляду (а не те, яке було, наприклад, пред’явлене на досудовому слідстві і було потім змінене). Створює проблему ситуація, коли прокурор прийшов до думки про необхідність зміни обвинувачення, але це потягло повернення справи на додаткове розслідування. В такому випадку потерпілий фактично втрачає право підтримати обвинувачення, яке фігурувало в попередньому судовому розгляді. На нашу думку, він повинен все ж мати таке право.

Кілька потерпілих можуть мати різні позиції щодо підтримання обвинувачення (хтось повністю підтримувати, хтось частково, дехто може заперечувати провадження у справі). В такому випадку продовження провадження має здійснюватись з врахуванням позицій потерпілих (зі збереженням єдності процесу) — кожен буде підтримувати ту частину провадження, яку вважатиме за потрібне. Остаточне рішення у справі залишатиметься за судом, в межах сукупного обвинувачення.

2.3.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме 2.2. Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого:

  1. Матеріальна відповідальність
  2. Позов як матеріально-правова вимога у позовному провадженні
  3. § 2. Визначення матеріального закону, що підлягає застосуванню
  4. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Яким чином на дане загальне правило впливають презумпції (фікції), які наявні як в матеріальному, так і в процесуальному праві?
  5. Чи вправі суд вийти за межі позовних вимог при розгляді певних категорій справ, якщо це передбачено нормами матеріального закону?
  6. § 5. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність за земельні правопорушення
  7. ЗМІСТ
  8. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  9. Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого
  10. 2.2. Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого
  11. Участь потерпілого у закритті справи
  12. ВИСНОВКИ
  13. Поновлення матеріальних і моральних збитків
  14. Поняття матеріального забезпечення працівників ОВС
  15. Принципи матеріального забезпечення працівників ОВС
  16. Сучасний стан правового регулювання матеріального забезпечення працівників ОВС
  17. Сутність та структура грошового забезпечення у системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  18. Особливості державного обов’язкового особистого страхування працівників ОВС як одного з видів їх матеріального забезпечення
  19. Житлове забезпечення як вид матеріального забезпечення працівників ОВС
  20. Медичне та санаторно-курортне забезпечення в системі матеріального забезпечення працівників ОВС
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -