Позов як матеріально-правова вимога у позовному провадженні

1.1.

1.2. Поняття позову та його елементи

Поняття «позов * є теоретичним і у науці цивільного процесу, незважаючи на тривалий час його дослідження, залишаються різні підходи до його сприйняття.

Позов у матеріальному змісті - це вимога до суду, яка стосується тих претензій, які пред'являються до особи, яка порушує або оспорює права позивача.

Позов слід вважати і процесуальним засобом порушення судочинства, оскільки правосуддя здійснюється в певній процесуальній формі, яка розвивалася і удосконалювалася протягом тисячоліть. Саме тому були вироблені і універсалізо- вані процесуальні вимоги до звернень осіб, які подаються суду на розгляд,

У широкому розумінні в позові особи, яка звертається до суду, У встановленій процесуальній формі викладаються всі обставини справи та матеріальні і процесуальні прохання, які вона вважає необхідними для захисту її прав і розгляду справи.

Отже, потрібно говорити не просто про захист матеріального права як такого, а акцентувати увагу на тому, що:

- право порушене, оспорене, невизнане, бо саме по собі без правопорушення і спору між особами воно не потребує судового захисту. Щодо інтересу, то право як ширше поняття погли- яає інтерес, оскільки у кожного володільця права, безумовно, повинен бути й інтерес до останнього. Тому не потрібно для позовного провадження виділяти інтерес самостійним об’єктом судового захисту як де має місце в окремому провадженні, оскільки в останньому не захищаються порушені суб’єктивні права, а встановлюються обставини, які повинні мати юридичне значення і після набрання рішенням суду про встановлення факту набути потенційно існуючого суб’єктивного права, яке за наявності об’єктивних обставин особа не може отримати у позасудовому порядку;

- право порушене конкретною особою - відповідачем;

- суду слід встановити відповідні обов’язки відповідача, які дозволять усунути правопорушення і ліквідувати його наслідки.

При розгляді позову з обох боків - матеріально-правового та процесуального - усіма вченими робиться акцент на необхідності захисту матеріального права. Але якщо матеріальне право потребує захисту, то така функція належить саме суду, виходячи зі ст. З ЦПК, де йдеться про те, що кожна особа у порядку, встановленому ЦПК, має право звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Саме ЦПК передбачено порядок пред’явлення позову (ст. 118 ЦПК), який є процесуальним засобом захисту інтересів позивача, саме позовом порушується провадження у справі позовного провадження. Тому позов є поняттям та інститутом цивільного процесу.

Отже, під позовом слід розуміти в широкому контексті звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права, що було спричинено діями або бездіяльністю конкретної особи, до якої й пред’являються вимоги щодо припинення правопорушення, відновлення прав, відшкодування шкоди тощо.

Позов має свою внутрішню структуру, тобто складається з певних частин (елементів), які у своїй сукупності дають можливість говорити про особливість, визначеність та самостійність кожного окремого позову, тобто його специфічність та відмінність від інших позовів.

Для правильного розуміння таких інститутів, як «тотожний позов», «зустрічний позов», «процедура об’єднання та роз’єднання позовів» доцільно зупинитися на складових елементах позову, які є його внутрішніми частинами та відображають його структуру.

У теорії цивільного процесу є різні підходи до елементів позову. Деякі вчені виділяють серед елементів позову предмет і підстави (С.О. Іванова, А.А. Добровольський), інші, крім предмета і підстав, ще включають зміст (Васьковський, А.Ф. Клейнман, М.А. Гурвич), Осокіна Л.Г. до елементів позову відносить предмет, підстави та сторони1.

Щодо елементів позову, зокрема їх кількості, то у теорії цивільного процесу немає єдиної точки зору. Існують думки щодо двочленної та тричленної структури позову.

Українські вчені-процесуалісти М.Й.Штефан2, С.Я.Фуреа3, Ю.В.Білоусов4 дотримуються точки зору щодо тричленної структури позову.

Під предметом позову доцільно розуміти визначену позивачем вимогу до суду, в якій висловлені правові {матеріальні і процесуальні) заходи, що мають бути ним вжиті і привести до припинення правопорушення, відновлення прав та відшкодування завданої шкоди з боку відповідача. Тобто під цим терміном пропонується розуміти найширшу вимогу позивача, яка спрямована до суду і стосується не тільки матеріальних, але і процесуальних заходів, що можуть бути вжиті судом для захисту прав позивача. Наприклад, вжиття заходів забезпечення позову - це процесуальний спосіб досягти відповідної поведінки відповідача і внаслідок вжиття якого обмежуються матеріальні права відповідача ще до вирішення справи по суті. Право визначення предмета позову належить позивачеві та законним його представникам, а при договірному представництві представник має узгоджувати свою позицію з довірителем щодо предмета позову.

Під змістом раціонально розуміти конкретні вимоги позивача до відповідача, які перший просить задовольнити у судовому рішенні, тобто зміст позову - це елемент предмета позову. Отже, зміст позовних вимог на відміну від предмета позову включатиме ляше матеріальну складову вимог позивача до відповідача. Таке визначення дозволить узгодити теоретичні концепції з вимогами законодавства (ст. 119 ЦПК) та практикою судочинства.

Підстави позову - це обставини, з яких випливає право вимоги позивача та обґрунтування розміру його вимог щодо відповідача. На практиці ці обставини стають основою доказової діяльності позивача щодо їх існування та заперечень відповідача проти їх існування в контексті його відповідальності.

Безперечно, позов має бути адресним, тобто спрямованим проти конкретного відповідача, який згідно з вимогами законодавства має нести відповідальність за правопорушення, а також особи, яка порушила права позивача.

Пред’являючи позов, позивач повинен насамперед зазначити у позовній заяві особу, яка має відповідати за позовом - відповідача, а потім предмет позову (але такий елемент не включено законодавцем у ст. 119 ЦПК), далі він сам повинен визначитися, виходячи із принципу змагальності, зі способом судового захисту - змістом позовних вимог (цей елемент позову знайшов своє нормативне закріплення у п.З ст. 119 ЦПК), а потім за п. 5 ст. 119 ЦПК у заяві він повинен зазначити підстави позову - обставини, з яких випливає право вимоги позивача до відповідача та якими він обґрунтовує свої вимоги.

Отже, для існування позову слід говорити про існування трьох основних елементів.

Після аналізу судової практики і вимог законодавства можна дійти певних висновків щодо неможливості вимагати від осіб, які звертаються до суду, робити посилання на норми законодавства як на підставу їх вимог і на цій підставі вирішувати законність або незаконність звернення до суду. Законодавець правильно вирішив питання, що у ст. 119 ЦПК не передбачив положення, що позивач має робити посилання на норми законодавства. Так, пересічні громадяни і навіть фахівці можуть неправильно або внаслідок механічної помилки зазначити не ту норму законодавства, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, але це положення не повинно призводити до відмови у задоволенні позову, У цьому конкретному випадку саме на суд покладається обов’язок кваліфікувати правовідносини і застосувати відповідну їм норму законодавства у своєму рішенні (ст. 215 ЦПК).

Зрозуміло, що юридично обізнані особи мають право робити посилання на норми законодавства, пропонувати суду своє бачення правового вирішення справи. Така концепція дозволить контролювати відповідність рішення суду заявленому позову у спрощеній формі.

Хоча способи захисту цивільних прав передбачені законом і суд повинен знати, який саме спосіб підлягає застосуванню до тих чи інших правовідносин, але відповідно до принципів диспозитивності, змагальності обов’язок визначення змісту (способу судового захисту) та предмета покладається на позивача, а суд не має права виявляти ініціативи щодо зміни зазначеного позивачем у заяві предмета чи змісту позовних ви* мог. Суд може тільки надати строк для усунення недоліків позовної заяви позивачеві, якщо ним такий спосіб не буде зазначено у заяві, але сам він не може його визначати і змінювати. Суд може вирішити це питання тільки двома способами: якщо зміст позовних вимог визначено правильно позивачем та позов доведено за допомогою доказів - задовольнити позов, у противному разі - відмовити у задоволенні позовних вимог.

У пункті 4 ст. 309 ЦПК йдеться про підстави скасування рішення суду першої інстанції - порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Із змісту діяльності апеляційного суду, яким аналізується правомірність ухваленого судом рішення, випливає, що у ст. 309 ЦПК йдеться про правильність вирішення судом спірної ситуації одночасно з правильністю посилання на норми права.

Отже, відповідно до норм ЦПК суд не може визначати спосіб судового захисту, але має встановлювати, якими нормами матеріального права регулюються спірні правовідносини і які підлягають застосуванню при вирішенні справи. Слід зазначити, що зміна будь-якого елемента позову може потягнути за собою зміну позову у цілому, такий позов стане іншим, не тотожним первісному.

Правильне розуміння та знання природи позову, його складових частин дасть можливість особі правильно формулювати свої позовні вимоги до суду, які повинні знайти своє відображення у позовній заяві.

Значення елементів позову:

- здійснюється розмежування позовів між різними видами судочинства (цивільне, адміністративне та господарське судочинство);

- здійснюється розмежування різних категорій справ між видами проваджень цивільного судочинства;

- проводиться класифікація позовів на види;

- встановлюються межі судового слідства;

- визначається предмет доведення;

- встановлюється тотожність позовів;

- здійснюється захист інтересів відповідача;

- визначається компетенція суду та підвідомчість справ суду;

- визначається суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у своєму рішенні.

У ЦПК, судовій практиці та теорії цивільного процесу досить часто зустрічаються терміни «позов», «позовна заява». Проте ці терміни не завжди адекватно застосовуються. Тому доцільно розглянути як вони між собою співвідносяться. У цьому контексті варто звернутися до аналізу ст, 118 ЦПК, яка іменується «Пред’явлення позову». У частині 1 даної норми йдеться про те, що позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду. Отже, звідси можна зробити висновок, що «позов» та «позовна заява» не є однозначними поняттями, але між ними існує певний зв’язок. Так, позов - це матеріальна та процесуальна вимога позивача до відповідача, яка спрямована через суд з метою захисту порушеного, оспорюваного, невизнаного права позивача. Однак її не можна вважати стабільною від початку розгляду справи до ухвалення остаточного рішення у справі. Вона може трансформуватися, оскільки протягом усього часу розгляду справи позивач вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

Позов, який пред’являється до суду і викладається у письмовій формі, відповідав внутрішній волі позивача саме на конкретний момент. Письмова форма викладення позову називається позовною заявою. Тобто, позов та позовна заява співвідносяться між собою як зміст та форма. Позовна заява - процесуальна форма вираження позову. Вона є тією оболонкою, в якій виражається зміст позову, тобто сукупність його елементів (предмет, підстави та сторони). Отже, позовна заява є способом існування та вираження позову.

Крім того, слід зазначити, що позовна заява, будучи процесуальною формою вираження позову, має свою власну форму та зміст, які передбачено у ст. 119 ЦПК. Позовна заява подається до суду у письмовій формі та повинна містити певні реквізити, закріплені у ч. 2 ст. 119 ЦПК.

Позовна заява може вміщувати у собі декілька вимог, пов’язаних між собою - самостійних позовів, кожний із яких ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права, тобто не тільки на фактичних, але і юридичних підставах позову.

1.3.