<<
>>

2.1. Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи

Активність особи, яка зазнала шкоди від злочину, здійснюється в межах юридичного процесу, гарантованого державою, що відбувається у визначеній державою формі та за нормативно визначеними правилами.

Потерпілий — повноправний учасник кримінального переслідування. З цього приводу І.Я. Фойницький на прикладі французького процесу писав: “Право звертатись до кримінального суду ... досить важливе для всіх громадян, для яких доступ до кримінального суду повинен бути настільки ж і навіть ще більш вільним, як і до суду цивільного. Монополія прокуратури, яка його усуває, є найбільшим злом”[193].

Найперша стадія кримінального процесу, де повинна проявлятись активність потерпілого, — це стадія порушення кримінальної справи[194]. Вона є надзвичайно важливою для гарантування реалізації прав потерпілого.

Особа, що зазнала шкоди від злочину, зацікавлена у порушенні кримінальної справи, адже це оптимальний шлях для законного відшкодування заподіяних збитків. Лише після порушення кримінальної справи особа зможе отримати процесуальний статус потерпілого та можливість для реалізації і захисту своїх прав та законних інтересів.

На відміну від наступних стадій кримінального процесу, на стадії порушення кримінальної справи немає і не може бути такого суб’єкта як потерпілий. Постанова особи, що проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду про визнання потерпілим особи, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, може бути винесена лише після порушення кримінальної справи, або принаймні одночасно з її порушенням.

На стадії порушення кримінальної справи суб’єктами кримінально- процесуальних відносин виступають: заявник[195] (статті 95, 97 КПК України — особа, яка подає заяву чи повідомлення про злочин) і так звана “зацікавлена особа” (в статті 99 КПК України— “заінтересована особа”); “особа, за заявою якої було порушено справу” (стаття 2368 КПК України).

Найчастіше це одна особа, хоча не виключаються і випадки, коли ними можуть бути різні особи. В ролі заявника, зацікавленої особи може виступати (хоч і не завжди) також особа, якій злочином завдано шкоду. На цьому етапі вона має специфічний комплекс прав (відмінний від передбачених статтею 49 та іншими статтями КПК України). Від реалізації цих прав, ефективності роботи уповноважених державних органів та посадових осіб залежить захист прав особи потерпілої від злочину, реалізація статусу потерпілого у порушеній кримінальній справі.

Аналізуючи норми чинного КПК України на стадії порушення кримінальної справи, можна виокремити наступний обсяг прав особи, яка постраждала від злочину: право подати заяву чи повідомлення про злочин в усній чи письмовій формі; право на розгляд заяви чи повідомлення прокурором, слідчим, органом дізнання або суддею; право на забезпечення особистої безпеки чи безпеки членів сім’ ї або близьких родичів; право давати пояснення чи відмовитись давати пояснення; право бути проінформованою про результати розгляду заяви чи повідомлення; право на оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи; право бути проінформованою про час розгляду скарги суддею; право брати участь у розгляді скарги суддею та висловлювати свої доводи; право апеляційного оскарження постанови судді винесеної за результатами розгляду скарги про відмову в порушенні кримінальної справи; право бути присутньою під час розгляду апеляційної скарги та висловлювати свої доводи.

Разом з тим, права особи, якій злочином завдано шкоду, на стадії прийняття заяви про скоєне суспільно небезпечне діяння є значно меншими від прав правопорушника. Пропонується розширити обсяг прав, передбачених в статті 196 “Права особи, яка заявила або повідомила про злочин, та інших осіб, які беруть участь у попередній перевірці заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочини” проекту КПК України[196] [197] [198] наступними: бути присутнім під час розгляду своїх скарг у суді та висловлювати доводи, заявляти клопотання про застосування заходів до забезпечення цивільного позову та відшкодування шкоди, завданої злочином, отримувати правову допомогу в порядку, визначеному законом.

Для забезпечення прав постраждалої особи на цій стадії свого часу було запропоновано визначити, уточнити і розширити обсяг прав заявника у кримінальному процесі, зокрема, такими правами, як: право на оскарження необґрунтованої відмови в прийомі і реєстрації заяви; право знати про факт реєстрації поданої заяви; право подавати відомості на підтвердження своєї заяви; право одержувати інформацію про хід перевірки заяви (повідомлення); право знати про прийняте рішення; право оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи .

У літературі висловлена пропозиція також надати права допиту свідків, проведення інших дій, спрямованих на збирання та закріплення доказів . Вважаємо правильним, що особа, яка потерпіла від злочину, повинна якнайраніше захищати свої права та законні інтереси правовими засобами в кримінальному процесі. Проте обсяг запропонованих прав не є безспірним і порушує основи процесу доказування. Засади диспозитивності можуть бути розширені наданням певних прав особі, яка зазнала шкоди від злочину. Але ці права при порушенні кримінальної справи повинні обмежуватись правом клопотання до вчинення слідчих дій (поєднаним з правом оскарження бездіяльності чи інших порушень), а вчиняти їх має уповноважений представник публічної влади — дізнавач, слідчий чи прокурор. Збереження публічності в такому обсязі дозволить забезпечити суспільні інтереси, куди в даному випадку входять: збереження доказової бази (в тому числі для її наступної перевірки), захист її від фальсифікації, захист прав інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Виходячи з вищезазначеного, термін “потерпілий” до винесення відповідного процесуального документа можна використовувати лише в значенні “особа, якій фактично завдано шкоду злочином” (тобто, чи в кримінально-правовому, чи в позапроцесуальному контексті), а не для позначення потерпілого-суб’єкта з відповідним комплексом прав.

Разом з тим у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” щодо правовідносин на стадії порушення кримінальної справи поняття “заявник” та “потерпілий” для позначення особи, яка ініціює кримінальний процес, використовуються в

•199

одному і тому ж значенні , що в контексті кримінально-процесуальних відносин навряд чи є юридично коректним.

Стадія порушення кримінальної справи — це самостійна стадія, з якої бере початок кримінальний процес. її специфічним завданням є встановлення наявності чи відсутності підстав для порушення кримінальної справи . Визнається, що вона закінчується винесенням рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи. [199] [200]

Рішення ж про направлення заяв і повідомлень за належністю не є кінцевим,

201

воно є лише проміжним .

До цієї стадії має також відноситись діяльність особи щодо оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи та перевірка постанови прокурором (вищестоящим прокурором) або судом. На нашу думку, стадія порушення кримінальної справи закінчується в момент винесення остаточного рішення за скаргою заявника, оскільки саме в цьому полягає один із проявів засади диспозитивності, — зацікавлена особа або заявник може погодитись із прийнятим рішенням або ж оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. І лише в момент остаточного прийняття рішення по суті скарги припиняються правовідносини, пов’язані із розглядуваною стадією процесу.

Аналіз практики засвідчує, що в деяких випадках порушенню кримінальних справ перешкоджають посадові особи, в обов’язки яких входить розкриття злочинів[201] [202]. Це ще раз підтверджує необхідність захисту прав постраждалої особи уже на стадії порушення кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення має свої особливості, що відображається також на процесуальній діяльності особи, яка потерпіла від злочину.

Стадія порушення кримінальної справи супроводжується рядом чинників об’єктивного та суб'єктивного характеру. До об’єктивних відносять вчинення (або ж готування чи замах на це) суспільно небезпечного діяння, наявність у певного суб’єкта достовірної інформації про це діяння. До суб’єктивних — психічне ставлення особи до діяння, про яке вона має відомості, як до злочинного, наявність у особи наміру повідомити відомості, якими вона володіє, компетентним органам держави та безпосередньо реалізація особою свого наміру шляхом надання цих відомостей відповідним органам . Усі зазначені передумови впливають на активність особи у своїй сукупності. У можливості вибору особою своєї поведінки — ініціювати кримінально- процесуальну діяльність чи ні — виявляється диспозитивність щодо особи на цій стадії.

Вважаємо, що з точки зору початку руху кримінально-процесуальної діяльності за наявності вчиненого діяння визначальним є суб’єктивний фактор, а саме вольовий характер поведінки особи. Лише усвідомлення особою необхідності і бажаності прояву належної активності може спонукати її до відповідних дій. І зовсім інші наслідки матиме безпосереднє виявлення ознак злочину особою з органу дізнання, слідчим, прокурором або судом під час розслідування чи розгляду кримінальної справи. Зважаючи на свої службові обов’язки вони повинні порушити кримінальну справу у цих випадках. Таким чином, диспозитивність при порушенні кримінальної справи проявляється лише щодо осіб, які не зобов’язані через своє службове становище здійснювати публічну діяльність, в тому числі приймати рішення про початок кримінального провадження.

Кримінально-процесуальна діяльність розпочинається ще з моменту, коли до компетентних органів надходить інформація (наприклад, у формі заяви чи повідомлення) про скоєний злочин.

На найпершому етапі кримінально-процесуальної діяльності метою особи, що зазнала шкоди від злочину, є порушення кримінальної справи. Така мета виступає проміжною на шляху до досягнення справедливості і відшкодування шкоди. Водночас вона є початковою для кримінально-процесуальної діяльності загалом і кінцевою для відповідної стадії кримінального процесу. Діяльність особи для досягнення цієї мети є диспозитивним виявом її активності.

На початковому етапі особа прагне подати заяву та домогтися її реєстрації, надати компетентним органам інформацію, яка б переконала їх в наявності підстав для порушення кримінальної справи (пояснення, докази, відповідну [203] аргументацію), забезпечити власні права та законні інтереси (припинення посягання, досягнення стану власної безпеки і забезпечення його з боку держави, охорона майна, забезпечення майбутнього цивільного позову тощо). Також особа прагне знати про прийняте компетентними органами рішення за її заявою чи повідомленням про злочин.

Особа має право подавати заяву чи повідомлення на власний розсуд в усній чи письмовій формі. Усна заява, відповідно до ст. 95 КПК України, заноситься до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, що прийняла заяву. Варто відзначити, що в чинному КПК України не закріплено вимог до заяви чи повідомлення про злочин у справах публічного провадження (крім підпису заявника). Праву особи, яка потерпіла від злочину, на повідомлення про злочин відповідає обов’язок прокурора, слідчого, органу дізнання або судді прийняти і розглянути заяву чи повідомлення, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. Прийнявши повідомлення, вони повинні в триденний термін прийняти одне з трьох рішень: порушити кримінальну справу, відмовити в порушенні кримінальної справи або направити заяву (повідомлення) за належністю.

Кримінально-процесуальний закон не передбачає обов’язку прокурора, слідчого, органу дізнання або судді повідомляти заявника про направлення заяви чи повідомлення за належністю. Це, звичайно, є порушенням права особи, що потерпіла від злочину (як і заявника), своєчасно знати про рішення, які приймаються щодо поданої заяви. Для ефективної реалізації прав особи на стадії порушення кримінальної справи вона має бути обізнана з тим, який орган здійснює перевірку її заяви, щоб звертатись із клопотаннями про хід перевірки, надавати додаткові пояснення, матеріали тощо. Тому пропонується частину другу статті 205 проекту КПК України[204] (“Рішення, які приймаються за результатами розгляду і перевірки заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочини”) викласти в наступній редакції: “2. Про прийняте рішення повідомляється особа, яка заявила про злочин, та заінтересовані особи не пізніше наступного робочого дня: їм надсилається або надається копія прийнятого рішення та роз’яснюється порядок і строки його оскарження.”

Особа, яка проводить перевірку заяви або повідомлення про злочин, має право відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб або витребувати необхідні документи (ч. 4 ст. 97 КПК України). Це є своєрідною гарантією законності і обґрунтованості винесення процесуальних рішень при порушенні кримінальної справи. Але на цій стадії не передбачено обов’язку давати пояснення, відповідальності за відмову надання пояснень осіб чи надання завідомо неправдивих пояснень, які можуть підтвердити (чи спростувати) факт скоєння злочину, право потерпілої особи відмовитися давати

205

пояснення .

Заявником фактично може бути особа — очевидець події або постраждалий. У першому випадку заявник надалі може стати свідком (тоді він буде зобов’язаний дати свідчення), у другому — потерпілим (тоді давання показань буде його правом). З точки зору забезпечення публічних інтересів та для встановлення об’єктивної інформації, особа зобов’язана повідомити наявну у неї інформацію. Проте, вважаємо, що для заявника давання пояснень має залишатися його правом. Головним аргументом на користь цього є можливість особи бути визнаною в майбутньому потерпілим. Заявник несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин (ст. 383 КК), а відомі йому обставини він викладає у заяві. Якщо слідчий (дізнавач) не знайде підстав для визнання заявника потерпілим, він зможе допитати його як свідка.

Раніше особа, яка подала заяву про порушення кримінальної справи, не могла знати про прийняте позитивне рішення з питання порушення кримінальної справи. У статті 982 КПК України дана проблема вирішена частково. У ній, зокрема, зазначається, що, у разі порушення кримінальної справи, копія відповідної постанови негайно вручається потерпілому. Це фактично означає, що постанова про визнання особи потерпілим, має бути [205] винесена одночасно чи принаймні впродовж найближчого часу (не пізніше трьох діб, саме цей строк передбачає закон для вручення постанови про порушення кримінальної справи). Тому, на нашу думку, більш коректно було б сформулювати частину першу статті 98 КПК України так: “У разі порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані негайно вручити копію відповідної постанови особі, щодо якої порушено справу, заявнику, особі, інтересів якої стосується дана постанова, та потерпілому, якщо такі особи відомі. Якщо вручити копію негайно неможливо, вона надсилається не пізніше наступного робочого дня.”

Обов’язковим є повідомлення про винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 99 КПК України). У КПК не зазначено строку повідомлення про результати розгляду, що на практиці призводить до порушення прав особи, яка потерпіла від злочину. Порушується також право заявника на своєчасне повідомлення про результати розгляду заяви чи повідомлення. Не вказані в КПК України також форми повідомлення про відмову в порушенні кримінальної справи. На нашу думку, в КПК України має бути передбачено надіслання зацікавленим особам копії постанови про відмову в порушенні кримінальної справи не пізніше наступного робочого дня з моменту її винесення.

Важливою гарантією прав особи, яка потерпіла від злочину, є право на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Рекомендації захисту жертв терористичних актів, прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи у 2005 році, передбачили, що у випадках, коли за результатом розслідування вирішено не розпочинати справу за звинуваченням підозрюваної у терористичному акті особи, держави повинні дозволити жертвам звертатися з клопотанням про перегляд рішення компетентним органом влади .

Згідно зі ст. 991 КПК України, постанова слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржена відповідному прокурору, а якщо таку постанову винесено прокурором — вищестоящому прокурору. Крім того, згадану постанову може бути оскаржено до суду. Таким чином, проявляється диспозитивна засада, що передбачає право особи оскаржити прийняте рішення на її вибір або до прокурора, або до суду.

Про час розгляду суддею скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, яка подала скаргу. Доцільно передбачити в КПК України положення про те, що на випадок, коли скаржник і особа, яка потерпіла від злочину, є різними особами, про час розгляду скарги необхідно повідомляти і потерпілу особу. Це б забезпечило більш повну реалізацію прав особи, яка постраждала від злочину.

Обмеженням засади диспозитивності є передбачене в ст. 2362 КПК України положення про те, що суддя заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу, лише в разі необхідності. Для більш повного забезпечення реалізації прав учасників кримінального судочинства потрібно передбачити право особи, яка подала скаргу (а також особи, яка потерпіла від злочину, якщо це різні особи), дати пояснення по суті скарги кожного разу, коли вона цього бажає.

Розвиваючи принцип диспозитивності, законодавець передбачив право особи, яка подала скаргу на постанову органу дізнання, слідчого чи прокурора, на апеляційне оскарження постанови судді, зокрема, у разі залишення без задоволення скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Оскільки заявником на стадії порушення кримінальної справи не обов’язково виступає потерпілий, таке ж право на апеляційне оскарження варто надати і особі, яка потерпіла від злочину, але з певних причин не подала скарги на постанову органу дізнання, слідчого чи прокурора до суду першої інстанції. Нормативне врегулювання права на оскарження особи, якій злочином завдано шкоду, сприятиме здійсненню її прав.

Строк для апеляційного оскарження складає 7 діб з дня винесення постанови суддею. Для забезпечення прав осіб, які зацікавлені в порушенні кримінальної справи, варто передбачити обов’язок повідомлення суддею про результати розгляду скарги усіх зацікавлених осіб. Строк в такому випадку слід [206] відраховувати з дня отримання особою повідомлення чи копії постанови, оскільки в ст. 2366 КПК України не зазначено строку направлення такої постанови.

Розвиток думок вчених над вирішенням проблеми активної діяльності потерпілого з початку провадження у справі призвів до формулювання поняття “субсидіарний позов”[207]. За змістом “субсидіарний” означає “допоміжний”, “додатковий”. Наприклад, коли в контексті цивільних правовідносин говорять про субсидіарну відповідальність, мають на увазі додаткову, яка настає для визначеного боржника, якщо основний боржник не може відшкодувати збитки[208].

Аналіз розробок щодо ідеї субсидіарного провадження у кримінальному судочинстві дозволяє виокремити дві точки зору на цей інститут.

Перша з них полягає в тому, що кожна особа повинна мати право на кримінальний позов як засіб відновлення справедливості, “адже у вільній країні громадянин є гарантом права”[209]. Ідея позову приватної особи в публічних інтересах не нова. Кримінальні злочини також переслідувались за ініціативою окремих громадян в Стародавньому Римі: будь-який громадянин Риму (за формулою quivis de populo — будь-хто з народу) міг почати кримінальний процес відповідно до порядку публічного судового розгляду (ordo iudiciorum publicorum) . Штраф стягувався на користь римського народу.

Диспозитивність переслідування за правопорушення відображає особливий рівень особистої автономії і громадянської відповідальності, властивий римському суспільству. Але змінюється час — змінюється і суспільство. Якщо в стародавні часи на позивачеві (ініціаторові позову) лежав обов’язок доказування, підтримання обвинувачення, то нині в справах публічного провадження такий обов’язок покладений на компетентні державні органи і їх

посадових осіб. Держава не може дозволити повністю перекласти функцію боротьби зі злочинністю на приватних осіб, оскільки немає гарантій, що порушені ними справи будуть доведені до кінця. Держава не може зобов’язати їх проводити розслідувальну та обвинувальну діяльність належним чином (як це вона може робити щодо державних органів і посадових осіб).

Друга позиція випливає з того, що будь-який громадянин має право переслідувати злочинця, коли йому особисто злочином заподіяно шкоду[210] [211]. Гарантуючим елементом тут є держава, яка в особі своїх органів (суду зокрема), зобов’язана забезпечити реалізацію прав особи та розглянути справу. Ідея обмеження кола осіб, які можуть ініціювати і одночасно підтримувати кримінальне провадження, сама собою заслуговує на увагу. Адже тут стимулюючим елементом виступає приватний інтерес, який значною мірою відповідає публічному, — засудити винну особу, забезпечити відшкодування наслідків злочину. Проте пропоноване право громадян (з дозволу суду) на неофіційне розслідування, якщо органи держави з певної причини відмовляються порушити кримінальну справу, викликає ряд заперечень. За змістом таке провадження є аналогічним до діяльності громадських обвинувачів, які в період радянського кримінального процесу успішно проявили себе як юридично необізнані та малоефективні учасники, що мали символізувати участь народу у судочинстві. Крім того, неофіційні обвинувачі не матимуть таких засобів розслідування, як нині державні органи розслідування. Врівноваження ж їх у засобах призведе до збільшення порушення прав осіб, які підозрюються у вчиненні суспільно-небезпечних діянь.

Привертає до себе увагу приклад Польщі, де у кримінальному процесі у справах про злочини з публічного обвинувачення потерпілий може діяти як допоміжний обвинувач поряд із обвинувачем публічним або замість нього. Інститут допоміжного обвинувача не відомий в кримінальному процесі України чи Росії. Він не виключає приватне обвинувачення з боку потерпілого, яке в Польщі здійснюється у визначених категоріях справ.

За кримінально-процесуальним законодавством Польщі потерпілий (у справах публічного обвинувачення) може до початку судового розгляду подати заяву, що він буде діяти в якості допоміжного обвинувача. Відмова публічного обвинувача від обвинувачення не позбавляє потерпілого повноважень допоміжного обвинувача[212].

Якщо прокурор повторно виносить постанову про відмову порушення справи або про закриття провадження, потерпілий в місячний строк після вручення йому повідомлення, згідно з КПК Польщі, може внести акт обвинувачення до суду, долучивши по одній копії для кожного обвинуваченого, а також для прокурора. Такий акт обвинувачення повинен бути підготовлений і підписаний адвокатом (для юридичних осіб акт обвинувачення може підготувати також юрисконсульт). Варто також додати, що суд може обмежити число допоміжних обвинувачів.

Якщо допоміжний обвинувач відмовився від обвинувачення, він не може повторно приєднатись до процесу. Про відмову допоміжного обвинувача від обвинувачення в справі, в якій публічний обвинувач не бере участі, суд повідомляє прокурора. Якщо той не вступає до процесу в 14-денний строк, це призведе до закриття процесу. Після смерті допоміжного обвинувача найближчі особи можуть приступити до процесу в якості допоміжного обвинувача на будь-якій стадії. Тож наявність інституту допоміжного обвинувача дозволяє говорити про достатньо самостійний статус потерпілого за КПК Польщі.

Свого часу норми Статуту кримінального судочинства (1864 р.) передбачали, що підставою для початку слідства є скарга і повідомлення потерпілого, ні слідчий, ні прокурор не могли відмовити потерпілому в початку слідства. На нашу думку, є сенс звернути увагу на це положення і проаналізувати можливість його запровадження в наш кримінальний процес.

Значною мірою диспозитивність виявляється при порушенні кримінальної справи приватного обвинувачення, хоча злочин все рівно зберігає характеристику публічного делікту.

Держава, яка самостійно визначає злочинність діяння, враховує також рівень його суспільної небезпеки і, коли публічні інтереси у справі врівноважуються чи стають меншими за приватні, передає свої публічні повноваження щодо початку провадження і підтримання обвинувачення приватній особі, але публічна форма провадження (правила процесу) в найістотніших рисах зберігаються .

На відміну від заяв та повідомлень, які подаються особою в порядку публічного обвинувачення і які можуть бути практично довільними за формою та змістом, скарги потерпілого для приватного обвинувачення повинні відповідати визначеним законом вимогам. Про це йдеться в статті 251 КПК України, яка передбачає, що скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які встановлені щодо обвинувального висновку (статті 223 і 224 КПК України).

У Постанові ПВСУ №13 від 02.07.04 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” у п. 25 зазначено, що в скарзі, яка подається в порядку ст. 27 КПК, мають бути чітко викладені підстави для порушення справи, зокрема обставини, час, місце, мотиви, наслідки вчинення злочину, його кримінально-правова кваліфікація та відповідні докази; дані про особу, яка підозрюється в його вчиненні; прохання про притягнення її до кримінальної відповідальності тощо .

Частину такої інформації потерпілому надати може бути досить складно без відповідної юридичної допомоги (підстави для порушення справи, кримінально-правова кваліфікація тощо), а частину інколи взагалі неможливо (відповідні докази, дані про особу). [213] [214]

У літературі вже висловлювалась думка, що такі вимоги є нереальними і навіть протизаконними, оскільки збирати відомості про іншу особу (прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, дані про судимість тощо) потерпілий не має права[215]. На практиці трапляються випадки, коли суддя (у справах приватного провадження) залишає заяву без розгляду і повертає її заявнику для зазначення місця проживання особи, яка скоїла кримінально каране діяння, зазначення доказів, які стверджують обставини, викладені в заяві, юридичної кваліфікації діяння тощо.

Якщо особа подасть заяву, що не відповідає вимогам закону, зазначивши навіть всю доступну їй інформацію, вона не зможе оскаржити рішення суду про залишення такої заяви без розгляду, оскільки чинний КПК України передбачає право на апеляційне оскарження тільки постанови суду про відмову в порушенні кримінальної справи. Надання особі права на апеляційне оскарження в цьому випадку дозволить захистити права особи також у випадках недобросовісності суддів, які перешкоджатимуть подати заяву до суду.

Зрозуміло, що у разі подання заяви у справах приватного провадження юридично малоосвіченою особою, процес може відчутно ускладнитися. Проте, на нашу думку, в таких випадках, повертаючи заяву особі, яка її подала, суд, діючи формально в межах своїх повноважень, практично зловживає своїм правом і тим самим порушує права особи, яка потерпіла від злочину, в тому числі і право-принцип на вільний доступ до правосуддя (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)[216] [217]. Не виключено, що особа, заяву якої було залишено без розгляду, в подальшому відмовиться від звернення до суду за захистом своїх прав, як, наприклад, у справі про заподіяння Г. легкого тілесного ушкодження без короткочасного розладу здоров’я . У постанові суду про залишення без розгляду та повернення заяви зазначалися такі допущені порушення: звернення подано у формі заяви, а не скарги, відсутні показання особи, яку просить притягти до відповідальності, відсутні доводи на захист та результати їх перевірки, наявність обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, не зазначено, за якою частиною статті 125 КК просить притягнути до відповідальності тощо.

Для розв’язання цієї дилеми доцільно закріпити в КПК України чіткі вимоги до заяви, яка подається в порядку ст. 27 КПК України. У спеціальній нормі також мають бути закріплені дії судді, пов’язані із надходженням заяви, що не відповідає встановленим вимогам, обов’ язок прийняти скаргу, яка таким вимогам відповідає, право на оскарження заінтересованою особою рішення судді про залишення заяви без розгляду.

Особливості провадження у справах приватного обвинувачення зумовили навіть пропозицію виділити окремий розділ в Кримінально-процесуальному кодексі, як диференційованій формі кримінального судочинства, чітко визначивши правовий статус суб’єктів, які беруть в ньому участь, та наділивши сторони комплексом повноважень для реалізації їх прав та повноважень і доведення перед судом своєї правоти . В КПК Польщі також виділено положення, що стосуються приватного обвинувача, в окремий розділ[218]. Цю ідею ми підтримуємо повністю. Запровадження такої новели в Україні дозволить уникнути законодавчих прогалин, підкреслить особливість даного провадження, вдосконалить практику застосування відповідних норм.

Справи приватно-публічного обвинувачення мають аналогічний порядок формулювання та підтримання обвинувачення, що й справи публічного обвинувачення, проте особливістю їх є ініціатива порушення кримінальної справи. Дана категорія справ порушується лише за заявою потерпілої особи. Така заява, на відміну від заяви приватного обвинувачення, не є чітко формалізованою і за змістом означає лише волевиявлення особи щодо порушення кримінальної справи. Як зазначає В.О. Попелюшко, “скарга [219]

потерпілого (у справах приватного обвинувачення) є єдиним приводом до порушення кримінальної справи суддею, у якій формулюється

обвинувачення”219 [220].

Коли в процесі розслідування кримінальної справи публічного обвинувачення буде встановлено, що справа відноситься до категорії справ приватно-публічного обвинувачення, має обов’язково з’ясовуватись згода особи щодо порушення кримінальної справи. Вважаємо, що справа у цьому випадку підлягає зупиненню. Якщо згода потерпілого буде отримана — провадження у справі буде відновлене. Якщо ж згоди немає чи неможливо її отримати, справа повинна бути закрита на підставі пункту 7 ст. 6 КПК України (за відсутністю скарги потерпілого).

Без згоди потерпілого справа приватно-публічного обвинувачення може порушуватись як виняток у випадках її особливого громадського значення або коли потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. Вважаємо, що прокурор в першу чергу повинен вжити заходів для з’ ясування думки потерпілої особи і лише згодом, за відсутності можливості встановити її, приймати рішення про доцільність порушення кримінальної справи для захисту прав та законних інтересів особи.

Волевиявлення особи, якій злочином завдано шкоду для порушення кримінальної справи в порядку приватно-публічного обвинувачення має бути вільним, відповідати внутрішній волі особи. Для здійснення такого волевиявлення особа не може перебувати під впливом погрози, примусу, обману тощо.

Вважаємо, що особа для подання скарги, де виражається її воля, повинна бути дієздатною та повнолітньою (тобто, досягнути 18 років). Заява неповнолітнього чи недієздатного потерпілого (незважаючи на те, що статус потерпілого не пов’ язується з віком чи дієздатністю) не може мати самостійного юридичного значення. Не може вважатися також приводом до порушення кримінальної справи даного виду і заява представника (в тому числі і законного) цієї особи. Проте якщо особа, щодо якої вчинено злочин, не здатна здійснити волевиявлення самостійно, то приводом до порушення кримінальної справи має стати виявлення ознак злочину (п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК України), з урахуванням частини третьої статті 27 КПК України.

Представники та законні представники можуть брати активну участь на стадії порушення кримінальної справи — давати пояснення, надавати документи і матеріали, заявляти клопотання, подавати скарги на діяння відповідних осіб та здійснювати іншу діяльність з метою захисту прав особи, яку вони представляють.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи:

  1. 5.4. Потерпілий від злочину
  2. 13.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим
  3. Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим
  4. Роль та місце інформації, що міститься в сучасних 1C та АІС у кримінальному провадженні
  5. § 2. Поняття і основні етапи планування розслідування
  6. § 1. Поняття, умови та загальні положення методики розкриття та розслідування злочинів «по свіжих слідах»
  7. § 3. Типові слідчі ситуації і напрями розслідування злочинів, учинених проти життя, здоров'я, волі, честі і гідності особи
  8. 1.2. Стан дослідження відповідальності за злочини медичних працівників проти життя та здоров’я особи у кримінально-правовій доктрині і проблема визначення таких злочинів
  9. 2.2. Об’єктивна сторона злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  10. ЗМІСТ
  11. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  12. Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого
  13. 2.1. Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи
  14. 2.2. Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого
  15. Оскарження потерпілим рішень, якими закінчується провадження у справі
  16. 3.1. Здійснення потерпілим процесуальних прав на досудових та судових стадіях провадження справи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -