Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі

4.1.

4.2. Принцип законності - це загальний принцип, що властивий всім галузям права. В загальному вигляді принцип законності сформульований в ч.2 ст.19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

У цивільному судочинстві принцип законності означає, що цивільні справи мають розглядатися та вирішуватися у точній відповідності до норм матеріального права та з чітким дотриманням норм процесуального права.

Положення принципу законності та його гарантії закріплено практично в усіх нормах цивільного процесуального права. До таких гарантій відносять принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону, найширші права у процесі осіб, які беруть участь у справі, участь у процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, контроль за судовою діяльністю вищестоящих судів тощо.

Незважаючи на детальне регламентування цивільного процесу, законодавцем все ж допускається можливість допущення судових помилок. Для їх усунення та поновлення законності передбачено інститути перегляду рішень та ухвал суду першої інстанції, зокрема, в порядку апеляційного, касаційного провадження, проваджень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

Принцип законності полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнення завдань цивільного судочинства, з одного боку, та в обов'язку зважати на рішення судів, що набрали законної сили, які є обов’язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Законність є одним із принципів, що безпосередньо конкретизує завдання судочинства26, сформульовані у ст. 1 ЦПК, а саме - справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Порівняно з принципом законності всі інші принципи цивільного судочинства мають більш вузький і досить спеціалізований аспект дії. Тому щодо цього принцип законності є універсальним26. Яка б норма цивільного процесуального права не застосовувалася в судовій діяльності, одночасно відбувається дотримання (а іноді й порушення) принципу законності.

Реалізація всіх принципів, норм та інститутів цивільного процесуального права значною мірою може зводитися до здійснення принципу законності у цивільному судочинстві. Дія принципу законності має всеохоплюючий характер. Зазначений принцип пронизує все цивільне судочинство з моменту відкриття провадження в цивільній справі і до ухвалення судового рішення, перевірки його законності та обґрунтованості у існуючих процесуальних формах.

Саме із правозахисною функцією держави пов’язується діяльність судів щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. В разі порушення закону держава зобов’язана забезпечити належний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів у встановленому процесуальному порядку.

Цивільне процесуальне законодавство постійно вдосконалюється, проте навіть докладна кодифікація навряд чи здатна врегулювати всі деталі розвитку цивільних процесуальних

правовідносин. У зв'язку з наявністю прогалин перед прийняттям ЦПК України 2004 р. обговорювалося питання застосування в цивільному процесі аналогії закону та права, яке так і не знайшло свого законодавчого закріплення в нормах ЩІК України на відміну від ЦПК РФ 2002 р., де у ст,4 відповідне положення діє.

Згідно зі ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.

Це означає, що суд при вирішенні справи має керуватися нормами матеріального права, що регулюють конкретні правовідносини, а також застосовувати законодавство про цивільне судочинство (ет.2 ЦПК України).

У разі невідповідності закону України міжнародному договору. згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Однією з вимог, яким має відповідати судове рішення, є його законність.

Порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції (статті 309, 311 ЦПК).

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Зміст принципу законності включає й систему процесуальних заходів щодо підтримання процесуальної дисципліни в судочинстві та санкції за неправильне застосування юридичних норм. Принцип законності регламентує процесуальне становище суддів та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, порядок розгляду та вирішення справи, захисту прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб та держави. До дисциплінуючих заходів можна віднести застосування заходів процесуального примусу, передбачених главою, 9 розділу І ЦПК, притягнення до адміністративної відповідальності за ст.1853 КпАП за вияв неповаги до суду, припинення

неправомірної процесуальної діяльності (відмова у відкритті провадження у справі, задоволення клопотань, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, ухвалення заочного рішення).

Останнім часом зміст принципу законності цивільного процесуального права розширився, оскільки стає можливим застосування процесуальних заходів не лише з боку суду щодо осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників судочинства, але й вплив на несумлінну поведінку суддів з боку сторони процесу (позивача або відповідача), зокрема шляхом заявления та задоволення відводу судді, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, права особи на звернення до суду вищої інстанції зі скаргою на дії судді (суду), права особи на пред’явлення позову до судді про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності2*.

4.3. Принцип здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом

Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу.

Держава гарантує рівність прав та свобод людини і громадянина, зокрема і в цивільному судочинстві, шляхом закріплення у законодавстві таких норм:

1) заявления і задоволення відводу судді (ст. 20 ЦПК);

2) право особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

3) право особи на звернення до суду вищої інстанції зі скаргою на дії судді (суду) (ст. 108 ЦПК);

4) право особи на пред’явлення позову до судді про відшкодування моральної та матеріальної шкоди (ст. 1176 ЦК);

5) право особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Обов’язок суду має також поширюватися і на здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом. Тобто кожний суб’єкт у цивільному процесі займає певне процесуальне становище - позивач, відповідач, треті особи,

які наділяються певним комплексом процесуальних прав та обов’язків. Такі права повинні бути рівними, але ця рівність не означає, що вони є тотожними. Наприклад, сторони користуються рівними правами, тобто якщо позивач має право на пред’явлення позову, то у свою чергу відповідач наділений таким процесуальним засобом, як заперечення проти позову або пред’явлення зустрічного позову, отож їхні права є урівноваженими. Таку думку можна обґрунтувати: якщо при розгляді справи одна із сторін не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то суд зобов’язаний надати їй перекладача, бо якщо суд нехтуватиме мовними ознаками учасників процесу, то це призведе до порушення національної мови судочинства як конституційного принципу та норми ЦПК, та в остаточному підсумку може призвести до скасування судового рішення.

4.4. Принцип днспознтивноеті визначає механізм руху цивільного процесу. Його ще називають рушійною силою (рос. - движущим началом) цивільного процесу.

Стаття 11 ЦПК України 2004 р. вперше встановила нормативне закріплення принципу диспозитивності в конкретній нормі, оскільки у ЦПК 1963 р. наявність цього принципу виводилася з декількох положень цього Кодексу. Водночас зміст принципу диспозитивності деталізується й у багатьох інших нормах ЦПК, що свідчить про те, що диспозитивність є одним із головних принципів цивільного процесу.

Виходячи із аналізу ст, 11 ЦПК принцип диспозитивності можна звести до таких аспектів:

1) відкриття, зміна, рух та завершення процесу в будь-якій стадії залежать від ініціативи заінтересованих у результатах справи осіб;

2) предмет спору та обсяг судового захисту визначається особами, які беруть участь у справі;

3) оеоби, які беруть участь у справі, вільно розпоряджаються належними їм процесуальними правами, пов’язаними з розвитком та завершенням процесу.

Проте таке вільне розпорядження процесуальними правами особами, які беруть участь у справі, має здійснюватися у межах закону.

Так, у ч, 1 ст. 11 ЦПК зазначено положення, яке свідчить про єдиний, тобто вичерпний спосіб розгляду судом цивільної справи. Такий спосіб полягає у тому, що суд розглядає цивільні справи не інакше (тобто саме так) як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, пред’явлених у передбаченому ЦПК порядку.

Згідно з ч.І ст.З ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Як бачимо, положення ч. 1 ст. 11 ЦПК частково дублює ч. 1 ст. З ЦПК, але його конкретизує і розвиває. Предметом цієї норми є встановлення передумов порушення цивільного судочинства і розгляду справи, яким є звернення осіб.

Якщо у статті З ЦПК йдеться про вільний доступ до правосуддя будь-яких осіб, права яких порушені, оспорені, то у ч. 1 ст. 11 ЦПК таких умов не встановлено, але робиться спроба конкретизувати питання, яким має бути звернення до суду, а саме - обґрунтованими доказами, поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Суд не може бути ініціатором порушення провадження щодо розгляду цивільних справ.

Саме з ініціативою або волевиявленням осіб, які беруть участь у справі, пов’язується дія принципу диспозитивності цивільного процесу. Це означає, що для відкриття цивільної справи необхідне обов’язкове звернення до суду заінтересованої особи з позовною вимогою до конкретного відповідача, втілене у формі позовної заяви, що відповідає вимогам ст.118 ЦПК, Суд не вправі розглядати та вирішувати д судовому засіданні ту правову вимогу, яка не була заявлена цозивачем до суду. Крім того, суд пов’язаний і правовою підставою, що зазначена позивачем у позовній заяві (вказаною нормою матеріального права, що, на думку позивача, регулює сщрщ правовідносини сторін), та не може за своєю ініціативою перейти до іншої правової норми без змін чи доповнень ДО позовних вимог з боку позивача.

У цьому зв’язку слід звернути увагу на ті суперечності, ЯКІ нині можуть виникнути у судовій практиці. Так, у ч, 2 ст. 166 СК зазначається, що суд при вирішенні питання про позбав-

лення батьківських прав особи може сам за класною ініціативою вирішити питання ДРР стягнення аліментів на дитину. Щодо цього положення, яке виявляється в ініціативі суду при ухваленні судового рішення про позбавлення батьківських прав, то вважається, що вирішувати питання про стягнення аліментів за ініціативою суду неможливо, оскільки це положення суперечить як принципу диспозитивності цивільного процесу, так і процесуальному становищу суду, правам та обов’язкам судді.

Отже, суддя з власної ініціативи не може вирішувати питання про стягнення аліментів, він ухвалює рішення тільки на підставі заявлених вимог іншими особами, які звертаються з такими вимогами до суду. Якщо йдеться про захист державою інтересів дитини, то суд як правозахисник орган держави може повідомити певних суб’єктів, які можуть звернутися до суду з метою захисту інтересів інших суб’єктів (ст. 45 ЦПК), про знаходження такої справи у його провадженні, може залучити їх до участі у справі (ст. 45, ч. З ст. 11 ЩІК).

Заяву ПРѲ стягнення аліментів в інтересах дитини можуть пред’явити до суду орган опіки та піклування чи прокурор, а також заінтересовані особи.

До 1996 р. у ч. 7 ст. 203 ЦПК 1963 р. існувало положення про те, що залежно від з’ясованих обставин справи суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно було для захисту прав та охоронюваних законом інтересів державних підприємств, уррацов, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об’єднань, інших громадських організацій абр громадян-

Але у 1996 р. у ЦПК було внесено зміни та доповнення, характер слідчого процесу змінився на змагальний, а сам принцип змагальності знайшов годі своє закріплення у статтях 15, 15і, ЗО ЦПК 1963 р. Про докази, їх кількість, якість повинні піклуватися сторони, ОСКІЛЬКИ раме на них законом покладено обов’язок доказування суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх ВИМОГ та заперечень (ч. З ст. 10 ЦПК), а суд може тільки сприяти сторонам у витребуванні таких доказів.

Отже, положення, яке має місце у ч. 2 ст. 166 СК, є неадекватним ст. 129 Конституції України, де встановлено загальні засади судочинства, та нормам ЦПК,

Оскільки ініціатива та активність покладені на сторони процесу, суд не вправі втручатися у процесуальну діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Заінтересовані у результатах справи особи самостійно визначають предмет, розмір та підставу заявлених до суду вимог, а також вказують на особу, що порушила, оспорює чи не визнає їх суб’єктивні права, свободи чи інтереси. Порушивши судову діяльність, заінтересовані особи впливають на подальший рух цивільної справи, зміну, перехід із стадії в стадію та її завершення.

Диспозитивність зумовлена спором про право, який розглядає суд. Для ефективного захисту своєї позиції сторони повинні вдало використовувати надані їм правові можливості, змінюючи заявлені вимоги, відмовляючись від них чи визнаючи позовні вимоги.

Зокрема, позивач протягом усього часу розгляду справи вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу (ст.31 ЦПК). Зі змісту CT.11 ЦПК випливає, що суд під час розгляду справи не може вийти за межі позовних вимог сторін. Зокрема, суд не вправі задовольнити позовну вимогу на суму, більшу ніж позивач просив у судовому засіданні. Проте свобода розпорядчих дій сторін повинна мати певні межі та узгоджуватися із принципом законності. Так, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову (ст.174 ЦПК), не приймає відмову позивача від позову (ч. 5 ст.174 ЦПК), відмовляє у визнанні мирової угоди (ст.175 ЦПК), якщо такі розпорядчі дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

Принцип диспозитивності охоплює й ті положення цивільного процесуального права, що стосуються права осіб, які брали участь у справі, а також тих, що не брали участі у справі,

якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, оскаржити судове рішення або ухвалу у апеляційному та касаційному порядках, а також у зв’язку з винятковими обставинами, подати заяву про перегляд рішення, ухвали або судового наказу у зв’язку з нововиявлепими обставинами.

На відкриття, зміну та припинення процесу можуть впливати у випадках, визначених законом, й Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст.45 ЦПК). Виявом принципу дис- позитивноегі у таких випадках є обов’язкова згода особи, в інтересах якої відкривається провадження в цивільній справі, на подання позовної заяви до суду, в противному разі позовна заява зазначених органів та осіб має бути залишена судом без розгляду. Виходячи із аналізу ст. 45 ЦПК, слід звернути увагу і на той аспект, що особи, в інтересах яких ці заяви пред’явлено, мають право також розпоряджатися на власний розсуд своїми правами щодо предмета (об’єкта) спору. Це положення можна підкріпити посиланням на ч. 2 ст. 46 ЦПК, де йдеться про те, що відмова органів та інших осіб, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Винятком є звернення до суду особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подано заяву, не підтримає своїх позовних вимог, то тільки за такої умови суд залишає заяву без розгляду. Це положення закону додатково свідчить про вільне розпорядження особою, яка бере участь у справі, предметом спору. Але відразу слід зазначити, що така свобода не повинна розцінюватися як свавілля, оскільки уся процесуальна діяльність, яка спрямовуватиметься на реалізацію повноважень особи щодо розпорядження предметом спору, має здійснюватися відповідно до закону. Тобто особа може відмовитися від позову, але така процедура відмови врегульо-

вана у статтях 31, 205, 206 ЦПК. Особа, відмовляючись від позову, має бути попереджена судом про наслідки такої відмови та після прийняття Її судом - про закриття провадження у справі. Суд повинен роз’яснити особі зміст ч. З ст. 206 ЦПК, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У разі якщо дії законних представників, до яких можна віднести батьків, опікунів, піклувальників відповідно недієздатних та обмежено дієздатних осіб, хранителів та опікунів майна особи, визнаної судом безвісно відсутньою, спадкового майна, патронатного вихователя, суперечать інтересам осіб, яких вони представляють, то суд при розгляді справи з їх участю може залучити у процес відповідний орган (наприклад, орган опіки та піклування) чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК та норми СК, ЦК). Щодо залучення таких органів та осіб до справи суд повинен насамперед виходити з компетенції таких органів. Наприклад, якщо при розгляді справи, де йдеться про захист інтересів неповнолітньої особи, яка знаходиться під опікуванням патронатного вихователя, судом буде встановлено, що останній діє всупереч інтересам неповнолітньої особи, суд зобов’язаний залучити в процес органи опіки та піклування для захисту та представництва інтересів неповнолітньої дитини, оскільки саме згідно з СК, Правилами опіки та піклування до компетенції цих органів належать повноваження щодо захисту інтересів неповнолітніх.

Важливим процесуальним моментом може стати випадок, коли особа, яка бере участь у справі, неналежно поводиться у залі судового засідання і не реагує на зауваження суду. У такому випадку вона може бути видалена із залу (ст. 91 ЦПК) і її права та інтереси потребуватимуть належного представництва. Вважаємо, що у такому разі суд рекомендуватиме такій особі визначитися з представником. Але згідно із принципом диспозитивності вона сама визначатиме межі повноважень представника, коли наділятиме його своїми процесуальними або/та матеріальними правами.

Так само, коли мова заходить про ініціативу суду у поста" новленні окремої ухвали згідно зі статтями 211, 320, 350 ЦПК, можна говорити, що принцип диспозитивності вже втрачається, оскільки у даному випадку саме суд ініціює розгляд питання про вжиття заходів щодо усунення причин виникнення правопорушення. Але ж у ч. 1 ст.11 ЦПК чітко встановлено, що суд діє в межах заявлених вимог. Тому окрема ухвала є дуже впливовим заходом, який має стимулювати в основному посадових і службових осіб діяти відповідно до вимог законодавства. Однак, представляється, що ініціювати постановления окремої ухвали мають особи, які беруть участь у справі.

Отже, під принципом диспозитивності слід розуміти нормативно-керівні положення цивільного судочинства, що визначають рушійною силою цивільного процесу іві- ціативу та волевиявлення заінтересованих у результатах справи осіб, які реалізуються у межах закону.

4.4. Принцип змагальності визначає внутрішню структуру цивільного процесу. Закріплений на конституційному рівні як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.129 Конституції України), в цивільному судочинстві зазначений принцип частково втілено у ст. 10 ЦПК. Хоча дана стаття іменується «Змагальність сторін», але у ній ідеться про змагальність не тільки сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 2), наприклад процесуальних представників. Ця норма також повинна поширюватися не тільки на таких суб'єктів позовного провадження, як сторони, оскільки, крім сторін, у справах позовного провадження беруть участь треті особи як з самостійними вимогами, так і без самостійних вимог. Щодо третіх осіб із самостійними вимогами, то ці особи за ч. 1 ст. 34 ЦПК мають усі процесуальні права та обов’язки позивача, тому положення цієї норми також поширюється й на них. Треті особи без самостійних вимог (ст. 35 ЦПК) також є суб’єктами позовного провадження та можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача між сторонами, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї із сторін. Будучи особами, які беруть участь у

справі (ст. 26 ЦПК), вони за ст. 27 ЦПК наділені правом подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, подавати свої доводи, міркування, тобто також як і сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги, процесуальні представники чи особи, які захищають права інших осіб, у порядку ст. 45 ЦПК для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подавати усі наявні у них докази. Тобто виходячи із наведеного аналізу норм можна зробити висновок, що ст. 10 ЦПК повинна мати назву не «Змагальність сторін», а «Змагальність оеіб, які беруть участь у справі», тоді така норма правильно була б віднесена до Загальних положень ЦПК, оскільки у ній закріплено загальний принцип цивільного судочинства - принцип змагальності, що має місце у всіх видах провадження цивільного судочинства: позовному, наказному, окремому. Але у кожному виді провадження цей принцип має свою специфіку, про яку йтиметься далі.

Крім того, у цій нормі йдеться не тільки про змагальність, а й рівність прав сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості (ч. 2). Тому з урахуванням положення ч. 2 доцільно вдосконалити назву самої статті та назвати її «Здійснення правосуддя на принципах змагальності та рівності осіб, які беруть участь у справі».

Принцип змагальності містить дві важливі складові:

1) зміст принципу змагальності складають рівність прав та обов’язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у процесі доказування.

Змагальність у цивільному судочинстві практично повністю регулює весь процес відбору фактичного матеріалу, необхідного для вирішення справ, диктує форми, методи та прийоми дослідження цього матеріалу, визначає дії сторін та суду щодо збирання та аналізу доказів, послідовності вчинення цих дій та їх правові наслідки*®.

Зміст змагальності полягає в тому, що у цивільному судочинстві сторони протиставлені одна одній відповідно до своїх інтересів та судовий розгляд справи відбувається у формі спору між ними29.

Змагання сторін, відстоювання ними своєї позиції у справі складають основу процесуальної діяльності позивача та відповідача. Джерела принципу змагальності містяться у протилежності матеріально-правових інтересів сторін у цивільному процесі.

Позивач у позовній заяві повинен викласти обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, та зазначити докази, що підтверджують кожну обставину (пункти 5, б ч.2 ст.119 ЦПК).

Відповідач, у свою чергу, складаючи письмове заперечення проти позову (ст.128 ЦПК), також має викласти фактичні обставини, покладені в основу його заперечень, та вказати докази на їх підтвердження.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Учасники спору вправі знати аргументи та вимоги іншої сторони, спростовувати їх, подавати суду докази, брати активну участь у дослідженні зібраних у справі доказів, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших осіб, заявляти клопотання, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, ознайомлюватись з матеріалами справи. Такими самими правами користуються всі особи, які беруть участь у справі (ст.27 ЦПК).

Реалізуючи принцип змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право виходячи із правила належності та допустимості доказів збирати, подавати суду та брати участь у їх дослідженні (аналізувати докази, що містяться у справі), в свою чергу, суд визначає предмет доказування в цивільній справі, досліджує подані докази, оцінює їх та застосовує відповідні правові норми.

Змагальність - це спосіб виявлення істини у справі, тому законодавець, наділяючи учасників процесу рівними правами у поданні доказів, тим самим забезпечив, гарантував реалізацію цього демократичного принципу. Правосуддя нині неможливе без принципу змагальності, але на практиці не усі судді правильно сприймають його. У деяких випадках суд

замінює сторони при поданні доказів, тобто сам витребовує їх, але доказ повинен подаватися однією із сторін для підтвердження її (саме сторони) вимог або заперечень, а не бути безпредметним. Інакше виходить, що суддя витребовує доказ в інтересах однієї із сторін, що є неприпустимим, оскільки суд повинен бути неупередженим. Одночасна активність суду і сторін при поданні, витребуванні та дослідженні доказів є неприпустимою, суд не повинен замінювати сторони, а має тільки створювати необхідні умови для здійснення ними їх процесуальних прав та виконання обов’язків. Оскільки основним завданням суду є розгляд та перевірка вірогідності поданих сторонами доказів, їх оцінка у судовому рішенні.

Великим досягненням цивільного процесу є те, що з 1996 р. на зміну процесу слідчому прийшов процес змагальний та змінилася роль судді у ньому. Суддя перестав бути ініціатором витребування доказів, оскільки такий обов’язок законодавцем було покладено на сторони. Крім того, нині суддя, зберігаючи незалежність, безсторонність, об’єктивність, повинен здійснювати керівництво процесом, усуваючи при цьому із нього все, що не має значення для справи. А також він зобов’язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки, попередити про наслідки вчинюваних процесуальних дій та роз’яснити наслідки у випадку невчинення ними тих процесуальних дій, виконання яких згідно із законом є обов’язковим. Так, за ст. 26 ЦПК сторони мають право подавати докази, але суддя, роз’яснюючи за цією нормою процесуальні права сторонам, одночасно повинен звернутися до ч. З ст. 10 ЦПК та зробити акцент на тому, що кожному праву кореспондується обов’язок, тобто, що особа повинна довести суду свої вимоги або заперечення, а для цього слід подати суду докази, бо у противному разі, якщо вимоги не будуть доведені, суд відмовить у задоволенні позову.

Оновлений зміст принципу змагальності дозволяє суду сприяння сторонам у зборі доказів лише у випадках, коли сторона або інша особа, яка бере участь у справі, звертається до суду з клопотанням про витребування доказів та у разі, коли з отриманням доказів у цієї особи виникли труднощі.

З клопотанням особи пов’язуються й питання призначення судом експертизи, виклику свідків, залучення до участі у справі спеціаліста тощо.

Ініціатива суду з питань доказування в цивільному процесі виключається;

2) змагальна форма цивільного процесу.

Сутність змагальної форми цивільного процесу в тому, що все цивільне судочинство від початку й до завершення провадиться у формі процесуального протиборства учасників спірних матеріальних правовідносин30, інтереси яких, як правило, прямо протилежні.

Відповідно до змагальної форми цивільного процесу все цивільне судочинство, а не лише доказування, проходить у формі спору, змагання сторін та осіб, яві беруть участь у справі. Незважаючи на те, що судове доказування займає у діяльності заінтересованих осіб та у цивільному процесі значне місце, судочинство зводиться не лише до нього. Доказування здійснюється, як правило, під час розгляду та вирішення справи судом першої інстанції та є практично невідомим іншим судовим інстанціям, тоді як змагальність охоплює весь цивільний процес (крім стадії відкриття провадження у справі)31.

Вирішення судом будь-якого питання у судовому засіданні здійснюється шляхом обговорення його з усіма особами, які беруть участь у справі.

Так, заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановлюється ухвала (ст.168 ЦПК).

Нові засади принципу змагальності дозволяють суду розглянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; розглянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (постановити заочне рішення) (ч. 4 ст. 169 ЦПК); розглянути справу за відсутності представника, в разі неявки його в судове засідання без

поважних причин або неповідомлення ним причин неявки (ч.2 ст.169 ЦПК).

Сторони, знаючи про свій обов’язок доводити обставини, що мають значення для справи, та про відсутність такого обов’язку у суду, самі вирішують, чи брати їм участь у справі та чи подавати їм докази, чи ні. Якщо вони відмовляються від участі у справі, це може потягти для них несприятливі наслідки, в тому числі ухвалення судового рішення не на їх користь32.

Отже, принцип змагальності в цивільному процесі полягає в правах та обов’язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу, що спрямована на досягнення дійсних обставин справи, всебічній перевірці доводів та міркувань учасників процесу.

Змагальність реалізується в усіх процесуальних стадіях цивільного процесу, крім стадії відкриття провадження у справі.

Сторони мають право бути присутніми під час попереднього судового засідання, відповідно до ст.131 ЦПК вони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд, заявляти клопотання про витребування доказів, про залучення до участі у справі співвідповідачів або третіх осіб, про призначення експертизи, обґрунтовувати свої вимоги та заперечення.

Найбільш повно змагальні засади виявляються у стадії судового розгляду - сторони та особи, які беруть участь у справі, вправі брати участь у судовому засіданні, в дослідженні доказів, ставити питання противній стороні та іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, давати суду пояснення, виступати з промовами в судових дебатах.

Під час перегляду судового рішення або ухвали суду апеляційним судом, сторони вправі бути присутніми під час розгляду апеляційної скарги, давати пояснення апеляційному суду, заявляти клопотання про призначення експертизи, подавати нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, звертати увагу апеля-

цінного суду на ті докази, в дослідженні яких судом першої інстанції було неправомірно відмовлено або які були досліджені з порушенням встановленого порядку33.

Найменшу реалізацію знаходить вияв принципу змагальності при перегляді судових рішень та ухвал у касаційному порядку. Навряд чи може йтися про принцип змагальності сторін, коли вони не лише відсутні під час судового засідання, але й навіть не повідомляються про час і місце розгляду справи. У випадках, коли суд вважатиме за необхідне викликати осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, й буде виявлятися зазначений принцип34.

Із введенням цього принципу у теорії цивільного процесу з’явилися полярно протилежні думки щодо збереження чи зникнення у цивільному процесі принципу об’єктивної істини. Деякі науковці вважають, що принцип об’єктивної Істини зберігся у цивільному процесі, про що зазначають у своїх роботах35, інші вважають, що нині не можна говорити про принцип об’єктивної істини, оскільки суд ухвалює рішення виходячи із доказів, поданих сторонами, та може, не виявляючи ініціативи, тільки сприяти сторонам на їх клопотання у витребуванні доказів. Тому принцип об’єктивної істини у його класичному розумінні - встановлення судом справжніх обставин справи - сьогодні не існує. Хоча, на нашу думку, законодавець не завжди е послідовним щодо реалізації принципу змагальності, оскільки в ЦПК збережено стару редакцію деяких норм, яка суперечить його суті. Тому нині можна говорити про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактичних обставин справи. Тому вчені-процесуалісти Росії вважають, що на зміну принципу об’єктивної істини прийшов принцип істини судової36.

Авторам імпонує положення процесуального права зарубіжних країн, де має місце принцип формальної істини. Однак зарубіжне законодавство щодо встановлення формальної істини розглядається не як принцип цивільного судочинства, а як мета, якої треба досягти при розгляді кожної конкретної справи. Характерним для встановлення формальної істини є

те, що, вирішуючи справи на підставі поданих сторонами доказів, суд робить висновок про найбільшу вірогідність, достовірність вказаних сторонами обставин і задовольняється високим ступенем ймовірності, яка при встановленні фактичних обставин єдино можлива. При цьому зазначається, що основу встановлення формальної істини в цивільному судочинстві складають такі головні положення: І) суд може винести рішення тільки на підставі фактів, указаних сторонами; 2) суд може використати тільки ті докази, які були подані сторонами; 3) суд включає до предмета доказування тільки ті факти, які не були вказані противною стороною; 4) суд пов’язаний визнанням сторін, але автор зазначає, що при цьому потрібно враховувати винятки, які мають місце у законодавстві зарубіжних країн щодо принципів диспозитивності та змагальності37.

Безумовно, розглядаючи справу суд повинен намагатися встановити істину у справі, адже основні вимоги, які висуваються до судового рішення, - це його законність та обґрунтованість. Проте досягти обґрунтованості судового рішення можна тільки шляхом дослідження та оцінки доказів, на пізнання яких направляється уся процесуальна діяльність суду, Але при здійсненні такої діяльності суддя повинен пам’ятати, що він має приймати та досліджувати тільки ті докази, які відповідають ознакам належності та допустимості. Це означає, що суд, розглядаючи та вирішуючи справу, пізнає істину у тому обсязі, який має значення для справи, залишаючи поза межами судового розгляду усе, що не має ніякого значення для справи.

Сутність даного принципу ґрунтується на протилежних матеріально-правових інтересах сторін. Але передумовами здійснення цього принципу є процесуально-правові підстави. Саме сторони зобов’язані подавати докази суду на підтвердження фактичних обставин справи для її повного, всебічного та об’єктивного розгляду. Неоднозначно вирішено у теорії цивільного процесу питання щодо наявності принципу змагальності у різних видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу.

Слід зазначити, що у ч. З ст. 235 ЦПК йдеться про те, що у окремому провадженні відсутній принцип змагальності, оскільки за ч. 2 ст, 235 ЦПК суд з метою з’ясування обставин справи може за власного ініціативою витребувати необхідні докази. Але чи означає таке положення закону, що у окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагальності? З цього приводу існують різні точки зору вчених-процесуаліс- тів. Роблячи висновки щодо наявності або відсутності принципу змагальності у окремому провадженні, доцільно виходити з процесуального становища заявника та заінтересованих осіб, їх прав та обов’язків, а також брати до уваги й можливі винятки, нехарактерні для окремого провадження, але які можуть мати місце при розгляді справ, де йдеться про можливість виникнення під час розгляду справи окремого провадження спору про право суб’єктивне (ч. б ст. 235 ЦПК).

Правильним було б сказати, що не у всіх справах окремого провадження принцип змагальності реалізується у повному обсязі. Тобто у справах окремого провадження, де має місце наявність публічного елементу, принцип змагальності є «урізаним», оскільки на суд законом покладено обов’язок щодо ініціативи по збиранню доказів (ст. 248 ЦПК), зокрема щодо проведення експертизи (ст. 239 ЦПК), залучення до справи заінтересованих осіб (ст. 248 ЦПК). Але у такій категорії справ окремого провадження, як встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 256 ЦПК), сам заявник повинен довести суду наявність або відсутність певного факту, з яким він пов’язує виникнення, зміну або припинення певних прав та обов’язків. Тобто якщо відповідно до статей 10, 60 ЦПК він не доведе суду свої вимоги, а заінтересовані особи — свої заперечення, якщо вони виникнуть під час судового розгляду справи окремого провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК), тобто не подадуть докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, суд відмовить заявнику у встановленні факту або у залишенні заяви без розгляду, зокрема у зв’язку з тим, що заінтересовані особи не довели еуду ту обставину, що із встановленням факту в порядку окремого провадження буде порушене їх суб’єктивне право, отже, слід констатувати виникнення спору про пра-

во. Саме такі дії заінтересованих осіб можуть спричинити виникнення спору про право між заявником та заінтересованими особами. Але не будь-який спір потягне за собою наслідки, передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК щодо залишення заяви без розгляду, а тільки спір про суб’єктивне матеріальне право. Щодо процесуального спору, який полягатиме у дослідженні доказів, міркуваннях заявника та заінтересованих осіб, про доведеність вимог, то він і є вираженням принципу змагальності. Але відповідно до специфіки певних категорій справ суддя, як виняток, з метою з’ясування обставин справи може за власного ініціативою витребувати необхідні докази (частини 2, З ст. 235 ЦПК).

Отже, положення ч. З ст. 235 ЦПК не свідчить про те, що в окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагальності, він не діє тільки в частині винятку щодо ініціативи суду у деяких категоріях справ витребувати докази.

Наведена аргументація щодо наявності у справах окремого провадження принципу змагальності ще раз підтверджує доцільність зміни назви ст. 10 ЦПК.

У наказному провадженні також виявляється принцип змагальності, оскільки, подаючи заяву про видачу судового наказу за ст. 98 ЦПК, заявник на підтвердження вимоги та обставин, на яких вона ґрунтується, повинен подати докази, тобто документи (п. 5), але ці документи мають бути безспірними. Якщо йдеться про скасування судового наказу, то боржник повинен довести суду свої заперечення проти його постановления на подати на підтвердження своїх заперечень докази.

4.5. Принцип судової істини. Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність сторін щодо встановлення юридичних фактів.

Специфіка судового пізнання обставин цивільних справ полягає в тому, що воно здійснюється спеціальним державним органом - судом. У апеляційному суді суб’єктом пізнання є колегія, яка складається з трьох суддів, що надає додаткові гарантії достовірності висновків суду.

Тісний зв’язок принципу судової істини з принципом змагальності обумовлений законодавчим закріпленням принципу судової істини у стЛО ЦПК, що має назву «Змагальність сторін».

Термінологічно судовою істиною є істина, що встановлюється судом в рамках конкретної цивільної справи.

Вся діяльність суду, весь сенс правосуддя орієнтовані на пошук правди - істини.

Істина - це принцип та водночас мета цивільного процесу. Акт правосуддя, що суперечить принципу істини, є необгрунтованим та таким, що підлягає скасуванню апеляційним судом з прийняттям нового рішення.

Враховуючи зазначення у ст.1 ЦПК на справедливий розгляд та вирішення справи як завдання цивільного судочинства, з’ясування фактичних обставин справи, прав та обов’язків сторін, що впливає на остаточний висновок суду, є основою справедливості.

До прийняття ЦПК 2004 р. в цивільному процесі діяв принцип об’єктивної істини, що визначався як встановлена цивільним процесуальним правом вимога, в силу якої суд зобов’язаний вжити всіх заходів щодо достовірного встановлення всіх обставин справи та правовідносин, від яких залежить винесення законного та обґрунтованого рішення®8. Для цього суд був зобов’язаний, не обмежуючись доказами, поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, тобто збирати докази за своєю Ініціативою.

З 1996 р. у цивільному судочинстві на зміну слідчому процесу прийшов процес змагальний, знявши таким чином з суду ініціативу у зборі доказів та поклавши такий обов’язок на сторони процесу. Єдиним шляхом до встановлення фактичних обставин справи стала справжня змагальність сторін у поданні та дослідженні доказів під керівництвом неупередженого, проте заінтересованого у встановленні істини суду.

Якщо раніше ядром принципу об’єктивної істини був обов’язок суду встановити дійсні обставини справи, права та обов’язки сторін, то сучасний зміст принципу судової істини зводиться до встановлення фактичних обставин справи, виходячи з фактів, зазначених сторонами, та в межах доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому сторона у справі має розуміти, що в разі неподання нею або недостатності поданих доказів на підтвердження її вимог або заперечень, рішення суду буде ухвалено не на її користь.

З введенням змагального процесу змінилися й методи досягнення істини в процесі. Гарантіями встановлення істини у справі є цивільна процесуальна форма та принцип змагальності.

Сторони та Інші особи, які беруть участь у справі, наділені комплексом процесуальних прав та обов’язків, реалізація яких сприяє встановленню фактичних обставин справи.

Для встановлення істини важлива роль відводиться й суду, адже саме суд визначає предмет доказування у конкретній цивільній справі, а також має викласти у судовому рішенні всі встановлені судом обставини та мотивувати свій висновок з фактичного боку справи відповідними доказами.

Суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки, попередити про наслідки вчинення або невчинения процесуальних дій, а також сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК (ч.4 ст.10 ЦПК). У статті 212 ЦПК чітко визначено критерії, якими суд має керуватися при оцінці доказів. Цілий ряд норм ЦПК забезпечують реалізацію принципу судової істини, особливо це стосується порядку збору, дослідження та оцінки судових доказів, попереднього судового засідання, процесуального порядку розгляду цивільних справ у судах першої, апеляційної інстанцій та перегляді справ у зв’язку з нововияв- леними обставинами.

Якщо від суду вимагається лише істинність правової кваліфікації фактичного матеріалу, поданого сторонами незалежно від того, наскільки істинна його відповідність дійсним життєвим відносинам, це означає, що у судочинстві діє принцип формальної (юридичної) істини39.

Обґрунтованість як вимога до судового рішення віднесена до тієї сторони, в якій реалізується принцип судової істини,

отже, до судження щодо встановлених судом фактів, прав та обов’язків сторін, правовідносин, що містяться в рішенні суду. Тобто зв’язок принципу судової істини з принципом законності полягає не лише в тому, що згідно з ЦПК судове рішення має відповідати реальним фактам, але й в тому, що висновок щодо існуючих між сторонами правовідносин, що склалися до та незалежно від процесу та підлягають підтвердженню в суді, можливий лише за умови правильного застосування норми права, її правильного вибору, точного підведення фактичного складу справи під гіпотезу норми та встановлення прав та обов’язків, пов’язаних з фактами, вказаними диспозицією норми.

Всебічне з’ясування обставин справи означає, що суд повинен з’ясувати всі питання у справі - як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності і допустимості засобів доказування, не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Об’єктивне з’ясування обставин справи - це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до цих ставлення суду та учасників матеріального спо- РУ40-

Отже, під принципом судової істини слід розуміти нормативно закріплену вимогу до суду, а також до осіб, які беруть участь у справі, всебічно, повно та об’єктивно встанови ти обставини справи.

Суд досліджує не всі обставини, що мають значення для справи, а лише подані йому сторонами, між якими відбувається срір, та може ухвалцти судове рішення тільки на підставі фактів, зазначених сторонами.

Суд зобов’язаний приймати без доказування загальновідомі факти, преюдиційні факти (ст.61 ЦПК) та правові презумпції.

До ЦПК включено й правові фікції, сутність яких полягає в тому, що певні юридичні наслідки закон пов’язує із завідомо неіснуючими фактами, а розуміння фікції виражається встав-

ними словами «якби», «припустимо»41. Водночас процесуальні фікції є завжди винятком із загальних правил провадження у справі, без яких неможливо правильно та справедливо розглянути та вирішити цивільну справу.

До правових фікцій належать положення ст.77 ЦПК, зокрема, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. У даному разі суд виходить з того, що сторона повідомлена належним чином, хоча в дійсності судова повістка не дійшла до адресата і це відомо судді.

Так, у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні (ч.І ст.146 ЦПК).

Всі фікції є своєрідними нормами, закріпленими в ЦПК. Вони доповнюють звичайні процесуальні норми та призначені для подолання негативних наслідків процесуальної недисциплінованості осіб, які беруть участь у справі, являючи собою своєрідні юридичні санкції (цивільну процесуальну відповідальність) щодо зазначених учасників судочинства. Певного мірою вони спрощують провадження у справі, забезпечуючи врахування судом позиції лише однієї сторони спору разом з чим застосування фікції ставить іншу сторону у привілейоване становище. Практичне значення процесуальних фікцій зумовлено їх впливом на судочинство. Вони скорочують хід доказового матеріалу, полегшують процес встановлення обставин, що мають значення для справи. Фікції, встановлені ст.224 ЦПК, є юридичною підставою для відкриття заочного провадження та ухвалення заочного рішення. В цілому фікції є заходами, що забезпечують процесуальну економію юридичних засобів та сил суддів, а також осіб, які беруть участь у справі, при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

4.6. Принцип забезпечення права на правову допомогу втілений у ст.12 ЦПК, де зазначено, що особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встановленому законом, та відображає положення ст.59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу.

Правом на правову допомогу є сукупність процесуальних прав, що надаються особам, які беруть участь у справі, з метою реалізації та захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Крім адвокатів, діяльність яких регламентована Законом України «Про адвокатуру*, правом надавати правову допомогу наділені й інші фахівці в галузі права. Як зазначено у ст.5 проекту Закону «Про правову допомогу*, фахівцем у галузі права є фізична особа, яка одержала повну вищу освіту за спеціальністю «правознавство», має фахові знання у галузі (галузях) права та відповідний рівень кваліфікації. Фахівець у галузі права (крім адвокатів) може здійснювати діяльність з надання правової допомоги за умови наявності у нього відповідної ліцензії на заняття такою діяльністю.

Можливість реалізації даного принципу залежить від сторін та осіб, які беруть участь у справі, з огляду на те, що зазначені особи вправі укласти угоду про надання правової допомоги як з адвокатом, так і з іншою особою, що є фахівцем у галузі права, які наділені відповідною кваліфікацією та досвідом роботи, що дозволяє їм ефективно здійснювати захист та представництво осіб, які беруть участь у справі.

Принцип забезпечення права на правову допомогу є ширшим, ніж право мати представника, оскільки ним охоплюється не лише участь особи, яка надає правову допомогу у судовому засіданні (хоча даний спосіб є найбільш ефективним з огляду на можливість зорієнтуватися та застосувати свої вміння, знання та досвід роботи, на користь особи, що потребує правової допомоги), але й у позасудовому консультуванні особи, підготовці письмових клопотань, позовів, зустрічних позовів, апеляційних скарг тощо.

Даний принцип спрямований на досягнення у справі судової істини, ухвалення судом законних та обґрунтованих рішень.

Навряд чи можна погодитись із віднесенням особи, яка надає правову допомогу, до кола «інших учасників процесу» та з її статусом, закріпленим у ст.56 ЦПК, оскільки перелік процесуальних прав, зазначених у ст.56 ЦПК навряд чи дозволить особі, яка надає правову допомогу, належним чином здійснювати це право.

4.7. Принцип процесуальної рівноправності сторін закріплено у ч. 1 ст.31 ЦПК і виявляється у наданні сторонам рівних процесуальних можливостей для відстоювання своїх суб’єктивних прав, свобод та інтересів.

Наявність принципу процесуальної рівноправності сторін необхідна як вияв конституційної рівності громадян перед законом та судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Згідно з нормами ЦПК щодо прав та обов’язків сторін та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин випливає висновок щодо рівності сторін, а також рівності правового становища третіх осіб, представників, експертів тощо.

Названий принцип насамперед визначає процесуальне становище сторін, ставлячи їх у однакові умови в процесі.

Відповідно до ч,1 ст.31 ЦПК сторони мають рівні процесуальні права та обов’язки. Обсяг процесуальних прав сторін викладено у ст.31 ЦПК.

Незбігання, протилежність матеріально-правових інтересів сторін та процесуальна рівноправність зумовлюють змагальний характер їх діяльності в процесі.

Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, ЦПК наділяє такими самими або аналогічними правами й іншу сторону та покладає на них рівні процесуальні обов’язки. Наприклад, якщо позивач вправі змінити підставу позову, то відповідач може змінити підставу своїх заперечень. Як позивач, так і відповідач для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Отож жодна зі сторін не користується перевагою перед іншою стороною.

Суд не може ухвалити рішення (крім заочного), не заслухавши пояснень відповідача. Це положення відображено в ряді положень ЦПК, зокрема, можливості з’ясування позиції відповідача під час попереднього судового засідання (ст,128 ЦПК), обов’язку суду вислухати пояснення відповідача та його виступ у судових дебатах (статті 176, 193 ЦПК). Відповідач має право бути вислуханим також у апеляційному суді (ст.304 ЦПК), та в разі його запрошення - під час розгляду справи в касаційному порядку (ст.ЗЗЗ ЦПК).

Обидві сторони спору про право, що розглядається судом, мають тотожні можливості для процесуальної активності у судочинстві (ч.2 ст.10 ЩІК). Ідентичні права та обов’язки зумовлюють активність сторін у змагальному процесі (статті 27, 31 ЦПК). Як позивач, так і відповідач мають ідентичні права на укладення мирової угоди, їх права співвідносяться - позивача - відмовитись від позову, відповідача — визнати позов тощо.

При вирішенні спору обидві сторони мають рівною мірою розраховувати на сприяння їм з боку суду, однак за умови заявленого позивачем або відповідачем клопотання.

Зміст ст.10 ЦПК дозволяє дійти висновку про те, що дія даного принципу поширюється й на інших осіб. Зокрема, рівноправні у судочинстві треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору та беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача, рівноправні свідки, експерти тощо.

Слід розрізняти нормативний зміст принципу процесуальної рівноправності та результати його реалізації в процесі в кожній справі, юридичну та фактичну рівноправність. Остання підвищує ефективність реалізації принципу та залежить від ряду обставин: змісту закону, ставлення судді (суду) до сторін, третіх осіб, а також від самих учасників. Бажання та вміння осіб захищатися в суді, їх ініціативна та активна поведінка - це той фактор дійсної процесуальної рівноправності, здатний забезпечити реальний захист прав, свобод та інтересів43.

4,8. Принцип поєднання усності та письмовості. Зазначений принцип трансформувався з принципу усності, оскільки усна форма процесу раніше була переважною.

З положення чЛ ст.6 ЦПК бачимо, що розгляд справ у всіх судах проводиться усно.

Усність як ознака даного принципу характерна для судового засідання, де в усній формі вчиняються практично всі процесуальні дії. Судове засідання відбувається в усній формі. В усній формі здійснюється змагання сторін - в судовому засіданні сторони, треті особи, їх представники дають пояснення (або допитуються як свідки), а свідки - показання. У судовому засіданні оголошуються письмові докази, висновки експерта, в силу ст.189 ЦПК експерт може надати роз’яснення та доповнення висновку. Особисте спілкування сторін між собою та судом створює можливість досягнення правильного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі та ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма є засобом дослідження доказів у судовому засіданні і тому найбільш раціонально допомагає формуванню внутрішнього переконання суддів. Усність судового розгляду прискорює сам процес розгляду справи, надає сторонам реальну можливість контролю за висновками суду, викладеними в судових рішеннях чи ухвалах43.

Водночас процесуальні дії у поєднанні з усною формою судочинства потребують свого письмового фіксування у журналі судового засідання, в ухвалах суду, пов’язаних із рухом процесу, в письмових протоколах при вчиненні окремих процесуальних дій поза судовим засіданням виклику стягувана та боржника та без судового засідання, виявляється лише письмова форма процесу,

4.9. Принцип безпосередності судового розгляду полягає в тому, що судді, які вирішують справу, повинні особисто сприймати зібрані у справі докази, а вирішення справи засновано лише на доказах, досліджених у судовому засіданні. Згідно зі ст.159 ЦПК суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Зокрема, суд першої інстанції при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо дослідити докази: заслухати показання сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові докази, прослухати звукозаписи та подивитись відеозалиси, дослідити висновок експерта.

Забезпечення безпосередності сприйняття судом показань свідків, висновків експерта, консультацій та роз’яснень спе-

ціаліста, перекладача здійснюється шляхом особистої участі зазначених осіб у судовому засіданні, а в разі їх неявки суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за їх відсутності, та постановлює ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст.170 ЦПК).

Принцип безпосередності полягає і в тому, що справа розглядається одним і тим самим складом суду, У разі заміни одного з суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку (ч,2 ст.159 ЦПК), щоб всі судді мали можливість безпосередньо сприймати докази.

Судова практика

Так, в районному суді м.Суми розглядалася цивільна справа про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. У справі відбулося три судових засідання, надали пояснення сторони, були допитані свідки, у справі була оголошена перерва для виклику свідків, що не змогли з'явитися до суду. В день, призначений для судового засідання, воно не відбулося з причини перебування судді у відрядженні в м.Київ, де в цей день Верховною Радою України вирішувалося питання щодо його призначення суддею окружного адміністративного суду. Надалі справа була передана іншому судді, який буде розглядати справу спочатку. У даному разі суддя, який розглядатиме справу, безпосередньо не досліджував доказів, а тому й позбавлений права ухвалювати судове рішення. Навіть незважаючи на те, що з поясненнями осіб, які беруть участь у справі, та з показаннями свідків суд може ознайомитися, прослухавши технічний запис на носіях інформації (CD-дисках), ЦПК не дозволяє судді продовжувати розгляд справи, яка має розпочинатися спочатку.

За правилом ст.212 ЦПК суд обґрунтовує судове рішення лише на тих доказах, які були ним досліджені у судовому засіданні. Докази, які не досліджувалися та не перевірялися в судовому засіданні, не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Безпосереднє сприйняття доказів судом, що розглядає справу по суті, є важливою гарантією встановлення фактичних обставин справи, а також незалежності суддів та підкорення їх лише закону.

Винятками із принципу безпосередності є:

1) судове доручення щодо збирання доказів, коли суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності, доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ст.132 ЦПК). У такому разі суду, що розглядає справу, пересилаються протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали. Проте протоколи допиту свідків, допитаних у порядку окремого доручення, виходячи із принципу безпосередності, мають оголошуватися у судовому засіданні при дослідженні доказів на стадії судового розгляду;

2) постанови, акти, протоколи, складені уповноваженими на те особами у порядку забезпечення доказів;

3) письмові пояснення, показання осіб, отримані уповноваженими на те особами у порядку перевірки скарг, звернень тощо при відсутності таких осіб та неможливості їх повторного допиту;

4) копії письмових доказів, належним чином засвідчені, якщо у разі об’єктивних обставин не можна отримати оригінали таких документів (наприклад, архів знищено повінню).

Крім того, у разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з’явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову (ч.4 ст. 191 ЦПК). Зазначена норма збереглася з ЦПК 1963 р. та є застарілою, враховуючи те, що справа, як правило, відкладається з причини неявки сторони, в такому разі сторона, яка не з’явилася, позбавлена права ставити питання допитаному свідку, чим порушується принцип змагальності сторін. Крім того, це може призвести до неправильного судження суду щодо фактичних обставин справи та вплинути на висновок суду, втілений у судовому рішенні. Особливо актуальним це питання стає, коли у справі заявлено зустрічний позов, а показання свідків є практично єдиним засобом доказування у справі (наприклад у житлових спорах).

Принцип безпосередності за своїм змістом ґрунтується на процесуальній активності всіх суб’єктів цивільного процесу. Як бачимо, активність суду полягає в тому, щоб сприйняти доказовий матеріал, виявити та безпосередньо отримати із першоджерел доказову інформацію, яка при перевірці та оцінці стосувалася б предмета спору і на цій основі ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Щодо активності сторін, спрямованої на реалізацію принципу диспозитивності, то вона полягає у безпосередньому наданні суду такої кількості належних та допустимих доказів, які дали б можливість при їх дослідженні та логічному зіставленні отримати інформацію, відповідно до якої можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність того чи іншого юридичного факту.

Отже, принцип безпосередності діє у судовому процесі лише при процесуальній активності всіх суб’єктів цивільного процесу, пов'язаного із наданням, дослідженням, перевіркою та оцінкою доказів. Виходячи із цього правила можна окреслити особливості принципу безпосередності. Такими особливостями є:

1) суд зобов'язаний обгрунтувати своє рішення лише на тих доказах, які було подано сторонами і саме дані докази було досліджено ним особисто у судовому засіданні. Лише такі докази можуть бути покладені в основу судового рішення;

2) сторони зобов'язані подати суду первинні докази, а суд зобов’язаний безпосередньо дослідити їх та почерпнути із них відомості про обставини справи, бо лише така інформація забезпечує об’єктивність судового рішення;

3) суд досліджує усі докази у незмінному його складі при незмінності сторін, крім випадків процесуального наступництва чи заміни неналежного відповідача.

Наявність перерахованих вимог зумовлена тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами лише при умові їх подання та прийняття судом, дослідження, перевірки та оцінки на основі дії принципу безпосередності.

Отже, безпосереднє сприйняття судом всього судового процесу сприяє оперативності проведення судочинства, робить судову процедуру прозорою, сприяє законності та обгрунтованості судових рішень.

4.10. Принцип безперервності

Щодо існування принципу безперервності у сучасному цивільному процесі існують різні точки зору. У деяких підручниках з цивільного процесу45 взагалі не йдеться про принцип безперервності, інші вчені обґрунтовують явність цього принципу в цивільному судочинстві45.

Звернемося до історії існування цього принципу. Цей принцип був закріплений у частинах 2, 3 ст. 160 ЦПК 1963 р. Законом України від 22 квітня 1993 р. ч.З ст. 160 ЦПК 1963 р. було виключено. Проте це не означає, що цей принцип нині не існує у цивільному процесі, оскільки із ЦПК 1963 р. були виключені лише такі положення:

- судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку;

- до закінчення розгляду розпочатої справи чи до відкладення И слухання суд не може розглядати інші справи.

У ч. 2 ст. 160 ЦПК 1963 р. залишилося положення про те, що розгляд справи відбувається при незмінному складі суддів. У разі заміни одного із суддів у процесі розгляду справи її розгляд має бути проведений з самого початку.

У чинному ЦПК цей принцип закріплено у дещо зміненій редакції. Відповідно до ч. 6 ст. 191 ЦПК, якщо розгляд справи відкладався, справа розглядається спочатку. Суд після судових дебатів йде до нарадчої кімнати для ухвалення рішення (ч. 1 ст. 195 ЦПК), яке ухвалюється негайно (ст. 209 ЦПК). Отже, такі вимоги закону свідчать про безперервність процесу, тобто на даній стадії суд не може відкласти розгляд справи чи оголосити перерву.

Принцип безперервності цивільного процесу пов’язаний із свіжим збереженням процесуального матеріалу у свідомості судді, збереження того внутрішнього переконання, яке виникає у людини, зокрема й судді, після безпосереднього дослідження доказів у справі.

Принцип безпосередності сприяє цілісності судової процедури, концентрації уваги на кульмінації судової справи - судовому рішенні. Дія даного принципу забезпечує врахування усіх обставин справи у загальному логічному їх контексті, що дає цілісне уявлення про докази. Безперервність судового процесу є підставою для оцінки доказів у їх сукупності, що дає можливість правильно кваліфікувати правовідносини, які були предметом дослідження у судовому засіданні, Саме безперервність судового процесу сприяє оперативності розгляду цивільних справ.

Отже, принцип безперервності характеризується такими ознаками:

1) склад суду з початку розгляду справи і до ухвалення су дового рішення є незмінним. У разі заміни (вибуття) одного із суддів під час судового розгляду справа починається спочатку;

2) у разі відкладення розгляду справи її новий розгляд має проводитися спочатку;

3) рішення суду має бути ухваленим негайно після закінчення розгляду справи.

Порушення цього принципу тягне за собою порушення принципу безпосередності, оперативності та змагальності.

Поряд з принципами цивільного процесуального права сутність цивільного процесу визначають і правові аксіоми - вихідні та незаперечні істини, закріплені в процесуальних нормах47. їх правильність неодноразово перевірена та підтверджена судовою практикою.

Правові аксіоми - це певні постулати юридичної науки та судової практики, що виражають загальнолюдську мораль та справедливість4*. Вони закріплені у ДПК (ч.З ст.10, ч.І ст.61, п.2 4.2 ст.122 ЦПК та ін.).

Правові аксіоми знаменують загальнолюдський бік судочинства та мають міжнародний характер. Вони увійшли в сучасне правознавство у вигляді юридичних приказок та існують також у законодавстві багатьох країн. Наприклад, зі Стародавнього Риму визнається, що: немає судді без позивача; ніхто не може бути суддею у своїй справі; де існує право, там є і його захист тощо.

1Алексеев С.С. Общая теория права.- Т.1.- М., 1981.- С.261.

! Викут МА., Зайцев ИМ, Гражданский процесе России: Учебник. - М.: Юристъ, 1999.- С.35.

Семенов ВМ- Конституционные принципы гражданского судопроизводства. - М.,1982,- С. 15.

1 Грибанов В.П. Принципы осуществления гражданских прав // Вестник Моек, ун-та.- 1968. - № 3.- С.12.

5 Гражданский процесс: Учебник / Под ред. Мусина В.А., Чечиной Н.А., Чечота Д.М.- М.: ПРОСПЕКТ, 1999,- С.32.

5 Смирное О.В. Соотношение норм и принципов в советском праве // Советское государство и право.- 1977.— № 2.— С. 14; Шерстюк В.М. Система советского гражданского процессуального права (вопросы теории).- М.: Изд-во Московского университета, 1989.-С. 126.

Семенов ВМ. Зазначена праця.- С.28.

Фурса CJI. И Фурса С.Я., Фурса Є.І, Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006; Волосе нко С.О. Джерела формування та значення принципів цивільного процесу України // Часопис Київського Університету права, - 2007. — № 10; Волосенко С.О. Правове значення принципів цивільного процесу // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2006. -№1(15). -С.3-10.

8 Советский энциклопедический словарь / Отв. ред. А.И. Комаров. - М.: Знание, 1984. - С,1209.

Штефен М$. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Шдруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Іи Юре», 2005.- С.40-41; Цивільний процес: Навч. пооіб,/ За ред. Ю.В. Білоусова.- К.: Наукова думка: Прецедент, 2004.- С.20-21.

Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак, / За ред.В.В. Комарова,- X.: Право, 1999.- С.32.

1г Гражданское процессуальное право: Учебник/ Под ред. М.С. Шака- рян,- М.: ТК Велби: Изд-во Проспект, 2004.- С.37; Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушинкова,- М.; Городец, 2003.- С.65. 18 Викут МА-, Зайцев ИМ. Гражданский процесс России: Учебник. - М.: Юристъ, 1999,-С.37.

н Рожнов О.В. Принцип оперативності в цивільному процесуальному праві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України Ім, Я.Мудрого.- X., 2000.- 17 с.

Ухвала Конституційного Суду України від 14 жовтня 1997 р. N 44-з: пункт 3 мотивувальної частини.

Мельников АА, Понятие и содержание правосудия: Осуществление правосудия только судом // Конституционные основы правосудия в СССР.- М„ 1981- С.8-9.

‘'Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-3/2008 від Ю січня 2008 p. N 1-рп / 2008.

14 Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота.— М.іПроспект, 1996.- С.42.

18 Мамницкий BJO. Состязательность в гражданском судопроизводстве // Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. В.В. Комарова.- X.: Право, 2002,- С.180, 182-183.

20 Ференц-Сороцкий АА., Чечина НА. Принципы, зафиксированные гражданским процессуальным правом // Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В. А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота.- М.: Проспект, 2000,- С.49.

11 Семенов ВМ. Демократические основы гражданского судопроизводства в законодательстве и судебной практике.- Свердловск: Изд-во Свердловского юридического института, 1979. - С.71; Курс советского гражданского процессуального права. - Т.1: Теоретические основы правосудия по гражданским делам.- М.: Наука, 1981. - С. 168.

Андрушко АА. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права України: Монографія. - X.: Консул, 2006.- С.37.

Фурса СЛ. Інститут присяжних у цивільному процесі та Конституції України: Розділ 1 п.2 // Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник.- К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. -С.79.

2‘ Детальніше див.: Покрещук О.О., Фурса СЛ. Проблемні питання процесуального становища перекладача в нотаріальному та інших юридично значимих процесах // Право України.- 2000. - №10. - С.87-90. м Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве.- М.: Изд-во МГУ, 1970.- С.4.

56 Боннер А.Т, Принцип законности в советском гражданском процессе.- М.:ВЮЗИ, 1989- С.16.

” Фурса СЛ., Фурса Є. 1. // Фурса С.Я., Фурса Є.Ї., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: Т.1,- К.: Видавець Фурса С.Я: КНТ, 2006.- С.34.

28 Тараненко В.Ф, Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе.- М.: ВЮЗИ, 1990. - С.33.

28 Власов АА. Гражданский процесс: Учебное пособие,- М.: Эксмо, 2005 - С. 59.

ы Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. - М., 1913. - Т.1. - С.428-430.

Волосенко С.О. Правова природа принципів об’єктивної істини і змагальності // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2006. - № 5 (19). - С. 19-22; Волосенко СА. Яку істину суд встановлює при розгляді цивільної справи? // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2005. - № 10 (12), - С.9-19; Волосенко С.О. Змагальність І представництво у суда // Нотаріат Адвокатура Суд. - 2005. - № 2 (4). - С.6-7.

Жуйков В.М. Проблемы гражданского процессуального права.- М.: Го- родец-издат, 2001.- С.17.

Детальніше див.; Волосенко С.О. Принцип змагальності у апеляційному провадженні // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2005. - № 3(5). - С.37-41.

Детальніше див.: Волосенко С.О. Принцип змагальності у касаційному провадженні //^Нотаріат Адвокатура Суд. - 2006. - № 1 (15). - СЛ.

33 Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Концерн «Видавничий Дім «ІнЮре», 2005. -С.67-69.

“ Комментарий к гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации/ Под ред. М.С. Шакарян. - М.: Проспект, 2003. - С.38.

31 Радзіевська ЛК. Ц Порівняльне судове право. - К.: Либідь, 1993. - С. 171-172.

38 Гурвич МЛ. Принцип объективной истины советского гражданского процессуального права // Советское государство и право. - 1964. - Ms 9.

С.98-106.

ss Ференц-Сороцкий АА Конституционные принципы гражданского процессуального права //Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - М.: Проспект, 2000. - С. 34. “ Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. осв. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - С.53.

Зайцев И. Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юстиция. - 1997. ->й 1.

Викут МЛ., Зайцев ИМ. Гражданский процесс России: Учебник. - М.: Юристъ, 1999. - С.44.

що вони можуть виникати і без участі суду. Дана концепція не знайшла широкої підтримки в науці цивільного процесуального права і була піддана критиці11.

Підкреслюючи роль суду у здійсненні правосуддя, його називають обов’язковим суб’єктом всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, які можуть виникати і існувати тільки між двома суб’єктами - судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу. При недотриманні цього правила можуть виникати негативні наслідки. Наприклад, деякі адвокати звикли працювати з нотаріусами І навіть після звернення до суду пропонують своїм клієнтам посвідчувати досягнутий компроміс у нотаріальному порядку, хоча це потребуватиме додаткових витрат на оплату діяльності нотаріуса і нотаріальний акт не володіє такими правовими властивостями, як ухвала суду про затвердження умов мирової угоди. Враховуючи той факт, що цивільні процесуальні правовідносини існують у процесі розгляду і вирішення цивільних справ, то тільки при наявності суб’єкта, до компетенції якого віднесено здійснення правосуддя, вони можуть виникати, змінюватись і припинятись.

Іншою специфічною ознакою цивільних процесуальних правовідносин є їх владний характер. Про існування у цивільному судочинстві відносин, які можна характеризувати як владні, йшлося ще в дореволюційний період12. За радянських часів головним аргументом на користь владного характеру цивільних процесуальних правовідносин було твердження про те, що суд є органом влади, який вирішує всі питання, що виникають при реалізації завдань цивільного судочинства13. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права зазначається, що права і обов’язки суду у відносинах з іншими суб’єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, що здійснюють правосуддя”.

На думку Г. Л. Осокіної15, владний характер цивільних процесуальних правовідносин виявляється у вертикальній структурі правового зв’язку його суб’єктів, оскільки у цивільному процесі правові зв’язки будуються за принципом влади і підкорення. Вони складаються по вертикальній лінії між органом державної влади - судом, який наділено владними повноваженнями, з одного боку, та усіма інтими учасниками цивільного процесу, з іншого боку. Але аналіз норм ЦПК України свідчить про те, що цивільні процесуальні правовідносини не є відносинами підпорядкування. Вони складаються по горизонтальній лінії, де суб’єкти мають взаємні права і обов’язки, Наприклад, ч. З ст. 23 ЦПК України закріплює положення про те, що на підставах, зазначених у статтях 20-22 даного Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Даному праву осіб, які беруть участь у справі, відповідає обов’язок суду розглянути їх і, зокрема, cm. 24 ЦПК України закріплює порядок вирішення заяви про відвід. Отож цивільні процесуальні правовідносини, які виникають між судом і іншими учасниками процесу, не є відносинами субординації. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин перебувають у відносинах координації, оскільки вони взаємодіють між собою і взаємопов’язані правами і відповідними їм обов’язками. Зокрема, особам, які беруть участь в справі, надане право заявляти клопотання, на які суд зобов’язаний відреагувати, але з урахуванням позиції іншої сторони, оскільки інші особи наділені правом висловлювати свої доводи, міркування тощо, які суд також зобов’язаний враховувати.

Відповідно до положень ЦПК України, принципів та методу правового регулювання цивільного процесу така ознака, як владний характер цивільних процесуальних правовідносин втратила свою актуальність. Говорячи про відносини, які виникають у процесі здійснення правосуддя, ми, безумовно, завжди передбачаємо участь суду як органу, який має право реалізувати судову владу держави. Однак згідно з положеннями чинного цивільного процесуального законодавства суд втратив владні повноваження. Закріплення на законодавчому рівні принципів диспозитивності (ст. 11 ЦПК), змагальності сторін (ст. 10 ЦПК) та ін. призвели до втрати судом своєї активної ролі і передбачають пасивність суду. Він керує ходом цивільного процесу і згідно з положеннями ЦПК України сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє реалізації їх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. 4 ст, 10). Суб’єкти самостійно розпоряджаються наданими правами і суд не має права визначати поведінку учасників цивільного процесу. Так, ЦПК України закріплює положення про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 11 ЦПК), сьогодні допускається не з’являтися до суду позивачу, відповідачу, третім особам і справа може бути розглянута без їх участі. У цьому контексті цілком слушним є твердження про те, що за новим цивільним процесуальним законодавством суд має роль арбітра, що, як правило, лише спостерігає за розвитком спору між сторонами і «оцінює» доведеність позиції сторін та відтворює свої враження про результати такого спору у своєму ж рішенні16. Сьогодні треба по- новому підходити до визначення характеру цивільних процесуальних правовідносин, на якому свій відбиток накладають як принципи цивільного процесу, так і імперативно-диспозитивний метод правового регулювання, який притаманний цивільному процесу.

Імперативні і диспозитивні основи цивільного процесу, що визначають характер цивільних процесуальних правовідносин, перебувають у діалектичній єдності, яка виявляється у їх взаємодії і взаємозалежності. Так, владні функції та повноваження суду, які визначені імперативним методом правового регулювання, обмежуються диспозитивними основами ЦИВІЛЬНОГО судочинства. Наприклад, ч, 1 ст. 122 ЦПК визначає, що суд відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. У свою чергу, за правилами діалектики, диспозитивні аспекти перебувають в залежності від імперативних приписів. Волевиявлення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин (диспозитивний аспект) набувають статусу юридичних фактів тільки після їх підтвердження або прийняття судом (імперативний аспект). Наприклад, відповідно до положень ст. 36 ЦПК залучення або допуск до участі у справі третьої особи за власною заявою або заявою сторони можливе з моменту постановления ухвали суду з цього питання. Вважаємо, що влада не застосовується, коли суд має роз’яснити ухвалене ним рішення чи постановлену ухвалу і коли воно (вона) може бути оскаржене до вищестоящого суду.

Тому сучасному стану розвитку науки цивільного процесу і положенням чинного цивільного процесуального законодавства України більш адекватно відповідає така ознака цивільних процесуальних правовідносин, як їх імперативно-диспозитивний характер.

У процесуальній літературі вказується також на ще одну ознаку цивільних процесуальних правовідносин - це їх індивідуалізований характер, оскільки вони відображають індивідуалізований суспільний зв’язок між конкретними персоніфікованими особами17. Цивільні процесуальні правовідносини - це не безособовий, абстрактний зв’язок, а завжди конкретні відносини «когось» з «кимось».

Але останнє положення потребує адекватного сприйняття, оскільки індивідуалізація суб’єктів відбувається не на підставі норм ЦПК, а встановлюється на підставі норм матеріального права. Матеріальні інтереси і права зумовлюють не тільки участь конкретних осіб в справі, а й безпомилково вказують на їх остаточну мету в цивільному процесі. Зокрема, існують випадки, коли позивач і відповідач (мати і син) мають однакові інтереси, що зумовлює визнання позову, а вони разом діють в процесі проти інтересів третіх осіб.

Сама ж процедура розгляду справ судами універсальна і не передбачає відмінностей, якщо позивачем стане Сидоров або Наливайченко. У ЦПК встановлено, що у разі незалучення третіх осіб до участі в справі і ухвалення проти їх інтересів рішень, такі помилки мають ліквідуватися шляхом скасування рішення, зокрема, коли суд ухвалив рішення про права та обов’язки особи, яка не брала участі у справі (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) тощо.

В реальному цивільному процесі відносини виникають між конкретними суб’єктами, але закон наділяє процесуальними правами «абстрактних» осіб, а саме позивача, відповідача та ін. Зокрема, ЦПК України в окремій, 4 главі, яка називається «Учасники цивільного процесу», чітко встановлює, які суб’єкти можуть брати участь у цивільному судочинстві: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Саме тому у ЦПК допускається одній і тій самій особі бути відповідачем у справі і звертатися із зустрічним позовом, оскільки законом наперед не може встановлюватися, що позивач завжди правий і його право порушене. Коли ж така особа звернеться із зустрічним позовом і даний позов буде прийнятий судом, то вона формально не змінює статусу - відповідач, але наділяється всіма правами й позивача за зустрічним позовом. У зв’язку з цим можна вважати, що правовий статус позивача в справі універсальний і ним може скористатися будь-яка особа, права якої порушено або оспорено тощо.

При цьому реальні правовідносини, що виникли між судом і зазначеними суб’єктами при розгляді справи, мають індивідуалізований характер, оскільки наділена відповідними універсальними процесуальними правами особа може ними не скористатися або скористатися неналежно, що може негативно позначитися на її правах.

Судова практика

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області залишена без руху апеляційна скарга Особи-2 на рішення Сокирянсь- кого районного суду Чернівецької області, оскільки в апеляційній скарзі не зазначено імен осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання1S,

При розгляді ознак цивільних процесуальних правовідносин також вказують на їх динамічність19. Цивільні процесуальні правовідносини, з моменту виникнення знаходяться у постійному русі. Кожні правовідносини, що виникають і розвиваються, пов’язані з іншими процесуальними відносинами. Наприклад, відносини між судом і судовим експертом з приводу призначення і проведення судової експертизи (статті 143-150 ЦПК) не можуть існувати ізольовано, відокремлено від інших відносин, в результаті яких процес у даній конкретній справі розпочався і дійшов до цього етапу. Відповідно характеристика сутності цивільних процесуальних правовідносин, визначення специфічних особливостей, формування критеріїв класифікації неможливі без врахування їх динамічності.

На динамічність цивільних процесуальних правовідносин насамперед впливають вимоги законодавства, оскільки встановлюються строки вчинення певних процесуальних дій судом, а також процесуальна діяльність суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, у ч. 1 ст, 72 ЦПК встановлено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Від компетентності суддів, осіб, які беруть участь в справі, в переважній більшості випадків залежить якість рішення суду (законність і обґрунтованість), а це прямо пов’язано з можливістю скасування рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Всі процесуальні дії, які вправі вчиняти той чи інший суб’єкт цивільного процесу, здійснюються активним або пасивним способом. Наприклад, такі права осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), як право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання та відводи, оскаржувати рішення і ухвали суду передбачають їх реалізацію шляхом активних процесуальних дій зазначених осіб. Однак суб’єктивні процесуальні права і обов’язки можуть реалізовуватись шляхом утримання суб’єктів цивільного судочинства від вчинення певних дій (не перешкоджати процесуальним діям інших осіб, дотримуватися порядку у залі судового засідання тощо).

Залежно від характеру своєї поведінки і способів здійснення процесуальної діяльності суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть впливати на динамізм цивільних процесуальних правовідносин. Зазначений вплив здійснюється двома способами: 1) активним - шляхом вчинення процесуальних дій; 2) пасивним - шляхом утримання від вчинення процесуальних дій.

Динамічність цивільних процесуальних правовідносин пояснюється також наявністю багатьох стадій цивільного процесу, що вказує на наявність ще однієї ознаки цих відносин - багатостадійність20. Вона виділяється у російській процесуальній літературі і, на жаль, не знайшла відображення у працях вітчизняних процесуалістів. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права про багатостадійність цивільних процесуальних правовідносин говорять у контексті розкриття змісту інших ознак. Так, С.В. Васильєв вважає, що наявність стадій цивільного судочинства свідчить про системний характер цивільних процесуальних правовідносин21. Багатостадійність як специфічна ознака цивільних процесуальних правовідносин відіграє вагому роль у розкритті поняття та сутності цивільних процесуальних правовідносин. Суть багатостадій- ності цивільних процесуальних правовідносин полягає у тому, що в своєму русі та розвитку вони здійснюють поступове проходження передбачених законом стадій судового процесу.

Стадійність зумовлює й певну послідовність розвитку цивільних процесуальних лравовідносин, оскільки у суді першої інстанції основна увага і діяльність суб’єктів зводиться до доведення факту порушення або оспорення права тощо, а в апеляційному і касаційному суді - до виявлення і доведення помилки або протизаконних дій суду першої, а в подальшому й апеляційної інстанції тощо.

Багатостадійність та динамічність цивільних процесуальних правовідносин - це взаємопов’язані, але водночас різні ознаки. Не завжди цивільні процесуальні правовідносини проходять всі передбачені у законі стадії свого розвитку, що не впливає на їх динамічність. ЦПК України передбачає такі стадії цивільного процесу, як: пред’явлення позову та відкриття провадження у справі (глава 2), провадження у справі до судового розгляду (глава 3), судовий розгляд (глава 4). В межах кожної із стадій можна спостерігати динамічність цивільних процесуальних правовідносин, їх розвиток. Вона є характерною як для окремої стадії, так і для всього процесу у конкретній цивільній справі.

Серед ознак цивільних процесуальних правовідносин традиційно називають також їх цілісність, взаємозв’язок і взаємозалежність22. Однак серед науковців-процесуалістів немає єдиної точки зору з приводу визначення характеру взаємозалежності і взаємозв’язків, які виникають між зазначеними правовідносинами при розгляді судом цивільних справ. Цивільний процес уявляється по-різному: як єдині цивільні процесуальні правовідносини23; як комплексні цивільні процесуальні правовідносини24 або як система цивільних процесуальних правовідносин між судом та іншими учасниками судового процесу25.

Питання про єдність цивільних процесуальних правовідносин пов’язане з поняттям складних і простих правових відносин і співвідношенням між ними, оскільки прості правовідносини входять до змісту складних правовідносин, утворюють їх і охоплюються ними; поза ними вони не можуть існувати. Розвиток складних правовідносин пояснюється зміною простих правовідносин, які їх утворюють, в припиненні одних і виникненні нових правовідносин. Ідею єдності і взаємозв’язку всіх правових відносин у цивільній справі з диференційованим аналізом кожних окремо гармонічно поєднує саме конструкція системи цивільних процесуальних правовідносин. Отже, перебуваючи у єдності, взаємозв’язку і взаємозалежності, цивільні процесуальні правовідносини утворюють систему і відповідно мають системний характер.

Цивільні процесуальні правовідносини характеризуються зв’язком з матеріально-правовими відносинами. Так, В.М. Щеглов, зокрема, зазначав, що цивільні процесуальні правовідносини пов’язані з матеріальними відносинами, зумовлені ними і виконують допоміжну роль щодо останніх25. Таке твердження в свою чергу звужує функції цивільних процесуальних відносин і зводить їх лише до обслуговування потреб реалізації норм матеріального права. Натомість О.Г. Лу- к’янова констатує27, що роль процесуальних правовідносин, в тому числі і цивільних процесуальних, не зводиться лише до застосування матеріальних правових норм, а є необхідним засобом забезпечення дотримання норм права, що, на нашу думку, є вкрай необхідним під час розгляду конкретної цивільної справи в суді.

Цивільні процесуальні правовідносини як правова категорія цивільного процесуального права, не можуть відігравати допоміжну роль щодо матеріальних правовідносин. Вони перебувають у тісному зв’язку, який полягає в тому, що процесуальні відносини сприяють охороні матеріальних відносин.

Наявність специфічних особливостей цивільних процесуальних правовідносин дає нам підстави стверджувати, що вони є одним з основних засобів механізму захисту прав, свобод та інтересів осіб. Так, до цивільного судочинства особи звертаються тоді, коли іншим способом вони не здатні не тільки реалізувати своїх матеріальних прав, а й припинити правопорушення, ліквідувати його наслідки, застерегти правовим шляхом виникнення конфлікту або вчинення злочину тощо. З наведеного випливає, що шляхом звернення до суду відбувається активізація державної влади і цивільного судочинства, зокрема, що і зумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин, в яких домінуючу роль відіграє суд як орган державної влади спеціально уповноважений на захист прав, свобод та інтересів осіб.

Цивільні процесуальні правовідносини як самостійний вид правових відносин характеризується такими специфічними ознаками: 1) здійснюються вони в межах закону, зокрема, виникають у певній процесуальній формі під час здійснення правосуддя у цивільних справах. На відміну від матеріальних правовідносин не можуть існувати поза процесуальною формою; 2) обов’язковим суб’єктом є суд; 3) імперативно-диспозитивний характер; 4) динамічність; 5) багатостадійність; 6) системний характер; 7) наперед встановлені комплекси прав та обов’язків для кожної особи, яка має у цивільному процесі певний правовий статус; 8) послідовний розвиток відносин, який залежить від стадії процесу та реальних обставин, які виникають під час розгляду справи; 9) зв’язок з матеріально- правовими відносинами; 10) кожні відносини є індивідуальними, оскільки залежать від множини критеріїв: чи скористається особа наданими їй процесуальними правами, чи утримається від вчинення процесуальних дій, кваліфікації осіб, особливостей конкретної справи, наявності доказів, аргументів і доводів іншої сторони, пасивної або активної позиції третіх осіб тощо; 11) як правило, цивільні процесуальні правовідносини мають публічний характер, коли відбувається відкритий розгляд справи; 12) забезпечуються заходами процесуального впливу.

Отже, цивільні процесуальні правовідносин - це система динамічних багатостадійних правових відносин, які мають імперативно-диспозитивний характер, виникають між обов’язковим суб’єктом - судом й іншими учасниками цивільного процесу, здійснюються відповідно до норм законодавства та правового статусу суб’єкта.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах знаходить свій вияв різноманітність відносин. Будучи складовою частиною системи, кожні процесуальні правовідносини мають тільки їм властивий зміст і суб’єктний склад, 3 метою впорядкування та виявлення функцій цивільних процесуальних правовідносин їх прийнято класифікувати на такі види:

1) за характером взаємовідносин між суб’єктами процесу:

а) головні - це відносини між судом і сторонами процесу;

б) похідні - взаємодія суду з іншими особами, які беруть участь у справі;

в) службово-допоміжні - відносини між судом і іншими учасниками процесу, які сприяють здійсненню правосуддя;

2) за характером взаємодії між суб’єктами:

а) відносини змагальності;

б) відносини співробітництва;

в) відносини керування;

3) залежно від виконуваних функцій і завдань:

а) регулятивні;

б) охоронні:

- правовідновлюючі;

- каральні;

- компенсаційні;

4) відповідно до розподілу прав і обов’язків між суб’єктами:

а) двосторонні;

б) багатосторонні;

5) за наявністю І характером інтересу суб’єктів:

а) відносини між судом і особами, які мають матеріальний інтерес в результатах розгляду справи;

6) відносини між судом і особами, які мають процесуальний інтерес;

в) відносини між судом і особами, які незаінтересовані в результаті розгляду справи, але вони сприяють здійсненню правосуддя,

2.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі:

  1. Стаття 12. Гласність і відкритість адміністративного процесу
  2. Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
  3. 1.2. Принципи господарського судочинства
  4. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  5. 3-і Процесуальні форми та підстави участі прокурора у цивільному процесі
  6. Оцінка доказів судом
  7. Право на позов, право на пред’явлення позову та процесуальний порядок його реалізації
  8. Стаття 27. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у праві.
  9. Принципи організації та діяльності третейського суду
  10. Поняття та ознаки кримінально-процесуальних функцій
  11. Система кримінально-процесуальних функцій
  12. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -