<<
>>

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Яким чином на дане загальне правило впливають презумпції (фікції), які наявні як в матеріальному, так і в процесуальному праві?

Важливою, якщо не головною, передумовою ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення (ст. 213 ЦПК) є встановлення фактичних обставин справи - певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки.

Фактичні обставини встановлюються завдяки доказуванню - особливої процесуальної діяльності, яку здійснюють особи, які беруть участь у справі, та суд.

Брати участь у доказовій діяльності можуть всі особи, які беруть участь у справі, це їх право (ст. 27 ЦПК), однак доказування кожної обставини, яка має значення для ухвалення рішення у справі, в силу закону становитьсяобов'язком певного суб'єкта (ч. 1 ст. 60 ЦПК). У процесуальній діяльності небайдуже, хто зобов'язаний бути активним у встановленні факту, оскільки завжди має бути можливість покласти наслідки його недоведеності на когось з учасників процесу.

Розподіл і роз'яснення сторонам їх обов'язку щодо доказування - це функція суду в рамках юрисдикційної процедури, це завдання суду організувати дійсно змагальний процес. Розподілити тягар доказування у справі - це означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних фактів на користь однієї зі сторін. Якщо противна сторона твердженнями і доказами не може переконати суд в хибності такого припущення, то припущення трансформується у твердження про наявність відшукуваного факту, яке буде відображено у мотивувальній частині судового рішення.

Правила розподілу доказових обов'язків утворюють складну систему, в яку разом із загальними положеннями, закріплених ЦПК, входять численні несистематизовані спеціальні положення - презумпції та фікції, як юридико-технічні способи, що використані законодавцем. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність чи відсутність відшукуваних фактів.

Доволі часто у судовій практиці приходиться зустрічати випадки порушення загальних правил розподілу обов'язків по доказуванню. Так, суди в своїх рішеннях про задоволення позову нерідко зазначають, що відповідач не довів обставин, на які він посилався, не визнаючи позовних вимог гїозивача. Це є абсолютно невірним, так як незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов'язків залишається незмінним, і тягар доказу-вання не переходить від однієї сторони до іншої. Підставу позову повинен довести саме позивач.

Законодавець не дає дефініцій презумпції та фікції, визначення цих термінів напрацювала юридична наука та судова практика. Під презумпцією слід вважати: 1) закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою 2) припущення про наявність або відсутність юридично значимої обставини, 3) яке перерозподіляє доказові обов'язки учасників процесу. Змістом презумпції завжди є інформація ймовірна, що у більшості випадків допускає можливість її спростування стосовно конкретного випадку. Тобто презумпції можуть бути спростовані.

Наприклад, згідно з ч. З ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Це значить, що спеціальна процесуальна норма, яка міститься в матеріальному праві, перерозподіляє загальне процесуальне правило розподілу тягаря доказування (ч. 1 ст. 60 ЦПК) і вказує на те, що правдивість поширеної інформації доводить відповідач, а не позивач, який пред'явив позов і який повинен довести лише факт поширення такої інформації та порушення такою інформацією його прав.

Слід зазначити, що новий ЦПК (ст. 61) не містить положення про законні презумпції, що мало місце в ч. З ст. 32 ЦПК 1963 р., в якій зазначалося, що факти, які згідно з законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Разом з тим, ч. 4 ст. 60 ЦПК зазначає, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вірним є трактування деякими вченими того, що презумпція має нерозривний двоякий характер: з одного боку, це процесуальне правило, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов'язків, з іншого, — можливе, ймовірне знання про існування якогось факту, події, дії чи стану.

Поняття фікції на відміну від поняття презумпції не носить виключно правового характеру і широко використовується у різних сферах життєдіяльності. Під фікцією розуміють використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки.

В літературі зазначається, що сучасне право не може обійтися без юридичних фікцій. Це вірно, так як вони є доцільними, в деякій мірі розумними і потрібними в системі цивільних процесуальних засобів здійснення правосуддя. Вони являються заходами, які забезпечують процесуальну економію юридичних засобів і зусиль суддів та учасників процесу при здійсненні правосуддя, інакше буде взагалі неможливо розглянути справу. Мета їх - спонукати недобросовісних учасників процесуальних відносин здійснити або відмовитися від здійснення певних дій, наприклад, зробити невигідним для сторони ухилятися від явки в судове засідання задля затягування процесу або приховування доказів тощо.

Фікція і презумпція, як зазначалось, це прийоми законодавчої техніки, але вони є різними за змістом. Закріплюючи доказову презумпцію, законодавець виходить з більшого або меншого ступеню ймовірності існування тієї чи іншої обставини. При формулюванні фікцій законодавець виходить з того, що обставини, яка визнається існуючою, насправді немає і в дійсності (або навпаки). Тобто фікція відрізняється від презумпції відсутністю ймовірності факту, який стверджується.

Процесуальна фікція, на відміну від презумпції, не може розглядатися як спосіб перерозподілу доказових обов'язків, так як закріплена в законі фікція повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається за існуючу.

Новий ЦПК встановив ще ряд цивільно-процесуальних доказових правил, що знаходяться на межі фікцій та презумпцій.

Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 131 ЦПК, докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті (тобто не у встановлений судом строк), не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Цю фікцію можна назвати умовно-обов'язковою, так як закон, на жаль, не вказує, як суду поступити - чи встановити факт, на підтвердження якого не подається доказ, існуючим чи встановити, що він визнаний стороною. Це дуже важливо. На наш погляд, якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть суду в установлений строк письмовий чи речовий доказ, тобто утримує його в себе, то при розгляді справи фактично припускається, що відомості, які містяться в ньому, направлені проти цієї сторони і вважається (припускається) цей факт встановленим або не-встановленим (існує або не існує), так як фактично сторона цей факт не визнавала і про визнання обставини (ч. 1 ст. 61 ЦПК) не заявляла. Але це є очевидно фіктивним твердженням, так як в основу рішення покладається завідомо недостовірна інформація про існування в дійсності не підтвердженого факту (не наданий доказ не досліджувався, не оцінювався). Однак це є вірним, так як інакше неможливо дисциплінувати учасників процесу, аби вони не приховували докази для надання їх безпосередньо у вищестоящі судові інстанції. Це правило повністю відповідає суті змагального процесу при діючій неповній апеляції.

Більш чітко визначено спеціальне доказове процесуальне правило в ст. 146 ЦПК, згідно з якою у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, судзалежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

У зазначеній вище правовій нормі суд не встановлює факт як визнаний стороною, а визнає цей факт встановленим або відмовляє в його встановленні, тобто визнає його існуючим або не існуючим. Скоріш за все це спеціальне доказове процесуальне правило свідчить про наявність доказової презумпції, а не процесуальної фікції, так як наявна ймовірність того, що встановлений судом факт, на підтвердження чого призначалась експертиза, дійсно мав місце або його не було.

Як і у випадках при застосуванні судом процесуальних фікцій та презумпцій щодо належного повідомлення та неповажності причини неявки в судове засідання, при застосуванні правила, зазначеного в ст. 146 ЩІК (наслідки ухилення від участі в експертизі), суд зобов'язаний зробити вірні записи в процесуальних документах.

У цьому випадку можна, наприклад, зазначити, що та чи інша сторона ухилилася від участі в експертизі, у зв'язку з чим суд визнає факт, для з'ясування якого експертиза призначалась, визнаним або невизнаним.

Це потрібно, щоб легалізувати таке спеціальне процесуальне правило, яке судом застосоване, по-друге, це буде безспірним доводом законності та обґрунтованості прийнятого рішення (ухвали). Учасник процесу при оскарженні рішення (ухвали) може оспорювати правильність застосування норми, яка містить презумпцію або фікцію, але не повинен сумніватися в правомірності рішення внаслідок їх реалізації, так як ці спеціальні процесуальні правила є юридичними нормами і їх застосування відповідає засадам законності та змагальності цивільного судочинства.

Слід також зазначити, що й вищестоящі судові інстанції не повинні ігнорувати законодавчо встановлені процесуальні презумпції та фікції і не скасовувати судові акти у разі їх вірного застосування судами першої інстанції та правильного процесуального оформлення.

<< | >>
Источник: М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. - X.,2008.- 708 с.. 2008

Еще по теме Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Яким чином на дане загальне правило впливають презумпції (фікції), які наявні як в матеріальному, так і в процесуальному праві?:

  1. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  2. ЗМІСТ
  3. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Яким чином на дане загальне правило впливають презумпції (фікції), які наявні як в матеріальному, так і в процесуальному праві?
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -