<<
>>

Участь потерпілого у закритті справи

З істотним розширенням у вітчизняному кримінальному та кримінально- процесуальному праві засад диспозитивності збільшились можливості у потерпілого впливати на рух кримінальної справи.

Зокрема, діяльність потерпілого тепер враховується в окремих випадках закриття справи (ст. 46 КК, ст.ст. 6, 7-1, 8, 27 КПК України). Кримінально-правові та кримінально- процесуальні аспекти згаданих питань досліджували Ю.В. Баулін[234], Г.І.

Глобенко[235], О.А. Губська[236], Ж.В. Мандриченко[237], О.Є. Соловйова[238], А.М. Ященко та інші. Проте залишається необхідність комплексно проаналізувати

відповідні інститути права з точки зору діяльності потерпілого та забезпечення його прав, адже він є рівноправним та активним учасником правовідносин.

Потерпілий, зважаючи на диспозитивність, може активно впливати на закриття справи у випадках, які можна звести до двох груп: ті, що передбачені нормами кримінального закону, та ті, що визначені в кримінально- процесуальних нормах. Кримінальний кодекс згадує потерпілого у випадку звільнення від кримінальної відповідальності винного, у зв’язку з примиренням його з потерпілим (ст. 46 КК). У Кримінально-процесуальному кодексі врегульовані підстави та умови закриття кримінальних справ про злочини, передбачені в частині першій ст. 27 КПК України, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку. Таким чином, диспозитивна діяльність потерпілого під час закриття справи пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Норми і кримінального, і кримінально-процесуального права роблять поступку на користь диспозитивної поведінки потерпілого, проте елементи правового регулювання тут дещо відрізняються.

Звільнення особи від відповідальності — це комплексний кримінально- правовий та кримінально-процесуальний інститут.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”, він визначається як “відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом”[239] [240]. У даному визначенні яскраво проявляється публічний характер згаданого правового інституту. Крім того, акцентується увага, що останнє слово залишається за державою, саме вона в особі компетентних органів приймає рішення про відмову від застосування визначених в законі обмежень. Участь потерпілого не згадується, оскільки це є лише складова однієї з підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Остаточне рішення тут теж за державою, воно носить констатуючий характер за умови реалізації сторонами кримінально- правових і кримінально-процесуальних відносин (винним і потерпілим) права на примирення у справах про злочини невеликої тяжкості.

Звільнення від кримінальної відповідальності за підстав, передбачених в КК, здійснюється судом і, залежно від його свободи розсуду, поділяється на імперативне та дискреційне. Механізми, підстави, умови прийняття рішень апріорі закріплені в Кримінальному кодексі. Сторони своєю поведінкою створюють необхідні підстави для виникнення того чи іншого юридичного факту. Звільнення особи від відповідальності за примиренням з потерпілим (ст. 46 КК) відноситься до імперативного (обов’язкового) виду. У цьому випадку поведінка потерпілого в сукупності з іншими умовами, передбаченими в ст. 46 КК, зобов’язує суд звільнити винну особу від відповідальності. Якщо ж певні ознаки, передбачені в ст. 46 КК відсутні, відшкодування шкоди потерпілому і його ставлення до цього все одно враховуються в процесі призначення покарання.

Наприклад, 14.12.2006 року П-к, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з метою покататись, проник в автомобіль, належний П-вій, намагався незаконно заволодіти ним, однак через несправність автомобіля не зміг довести умисел до кінця. Після того він викрав автомагнітолу та аудіоколонку загальною вартістю 700 грн., чим завдав потерпілій шкоди на 200 грн. 15.12.2006 року П-к незаконно заволодів автомобілем, що належав Т. Вироком Нетішинського міського суду Хмельницької області від 24 квітня 2007 року П- ка було засуджено за ч.2 ст. 185, ч.2 ст. 15 ч. 2 ст. 289, ч. 2 ст. 289 КК. Завдана потерпілим матеріальна шкода була компенсована до винесення вироку, і ця обставина була врахована як пом’якшуюча під час визначення покарання .

Сутність діяльності, яка відбувається у випадку звільнення особи від відповідальності за участю потерпілого (ст. 46 КК), можна краще з’ясувати, зіставивши з ознаками такої підстави звільнення від кримінальної відповідальності як дійове каяття. Порівняльний аналіз ст.ст. 45 і 46 КК виявляє як подібні, так і відмінні елементи у підставах звільнення від кримінальної відповідальності за цими нормами. Так, однаковими в цих конструкціях є: 1) вчинення особою певного злочину (а саме того, що відноситься за ступенем суспільної небезпеки до злочинів невеликої тяжкості); 2) вчинення злочину вперше; 3) відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Відрізняються ж статті 45 та 46 КК тим, що у разі дійового каяття винна особа повинна щиро покаятися, активно сприяти розкриттю злочину, повністю відшкодувати збитки або усунути заподіяну шкоду. Будь-яка діяльність потерпілого у цьому випадку не враховується. Шкода, завдана злочином потерпілому (якщо він є), об’єктивно компенсується у повному розмірі, його інтереси (з позиції держави) задоволені, і, очевидно, саме тому ставлення потерпілого до злочинця і його посткримінальної діяльності ігнорується. Уявляється, що навіть якщо потерпілий відмовився від відшкодування, яке йому запропонував обвинувачений чи підсудний, — це не перешкодить звільненню останнього від кримінальної відповідальності.

Права потерпілого від злочину мають бути забезпечені, незважаючи на звільнення винної особи від відповідальності з будь-яких нереабілітуючих підстав. Наприклад, Лутугинський районний суд Луганської області постановою від 11 червня 2005 року звільнив В. і С. від кримінальної [241] відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК і закрив справу у зв’язку з дійовим каяттям. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи за касаційним поданням прокурора, постанову скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд. Однією з підстав повернення справи стало те, що ні в постанові слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення В. і С. від кримінальної відповідальності, ні в постанові районного суду від 11 червня 2005 року не вказано вид і розмір заподіяної злочином шкоди та не зазначено про її усунення цими особами[242] [243].

Дійове каяття (ст. 45 КК) — це фактично примирення винної особи з державою. Публічний інтерес полягає тут в тому, що злочин викрито, позитивна посткримінальна поведінка винного і невелика суспільна небезпечність діяння дозволяє звільнити особу від відповідальності. Суспільно- шкідливі наслідки злочину компенсовано і в цьому аспекті приватний інтерес збігається з публічним. Інші ж прояви приватного інтересу в аналізованому випадку лежать поза правовим регулюванням, а тому окремі важливі приватні інтереси можуть залишатись незадоволеними.

У випадку звільнення від кримінальної відповідальності, у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, сам факт примирення злочинця та жертви є необхідною підставою для застосування згаданої норми. Примирення визначається як акт прощення потерпілим свого кривдника, що заподіяв йому шкоду, досягнення з ним згоди та миру . У цій ситуації поведінка потерпілого є реалізацією права на примирення, яке дає йому закон. Вона є конклюдентною, тобто відповідає певній поведінці винної особи. Примирення винної особи з потерпілим у згаданій Постанові Пленуму Верховного Суду України (п. 4) тлумачиться як “акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором та з яких мотивів”[244]. Звернення винного про прощення буде недостатньо без адекватного волевиявлення потерпілого, як і навпаки — ініціатива потерпілого щодо прощення, не підтримана винним, не спричинить закриття справи з цієї підстави.

Аналізуючи запровадження в кримінальному праві інституту примирення сторін, Т.А. Лєснієвські-Костарева зазначила, що “сфера приватного начала отримала офіційний статус у чинному кримінальному законі”[245]. В ході реформ кримінального законодавства в Кримінальному кодексі було закріплено близько 110 норм, в яких передбачено злочини невеликої тяжкості, ініціатором чи співініціатором закриття справ щодо яких може виступати потерпілий.

Але не будь-який потерпілий може ініціювати закриття справи за примиренням з винним. Так, ми приєднуємось до думки, що не можуть з цієї підстави закриватись справи, якщо потерпілим виступає особа, якій шкоду було заподіяно в якості представника влади (наприклад, у разі вчинення йому опору під час виконання службових обов’язків — ч. 1 ст. 342 КК, працівник правоохоронного органу при умисному знищенні або пошкодженні його майна у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків — ч. 1 ст. 347 КК)[246]. У цих випадках ознаки потерпілого уособлюють публічний інтерес, і саме на це було спрямоване посягання. Примирення потерпілого в цьому випадку не задовольнятиме публічний інтерес, якому було завдано шкоду.

Поведінка потерпілого, у разі закриття справи за статтею 46 КК, полягає в наступному: формулювання винному вимог, що випливають з факту заподіяння злочином шкоди; прийняття компенсації шкоди від винного чи його родичів (якщо особисте відшкодування неможливе, але здійснюється з волі винного); прощення потерпілим винної особи.

Розмір відшкодування у випадку примирення винного з потерпілим (на відміну від закриття справи і звільнення від відповідальності за підставою дійового каяття) вже не обов’язково має повністю відповідати заподіяному. В цьому, на нашу думку, проявляється суттєвий момент диспозитивності: потерпілий сам вирішує, який розмір компенсованої шкоди його задовольнить. Вартість отриманого може бути більшою чи меншою, але водночас достатньою для того, щоб потерпілий пробачив винного[247].

Процесуальний порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності, у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим з підстав та умов, визначених у кримінальному праві в ст. 46 КК передбачено в статтях 7-1, 8, 12 КПК України.

Прокурор чи слідчий, у разі винесення постанови про направлення справи до суду для закриття провадження в кримінальній справі, повинен ознайомити потерпілого або його представника з винесеною постановою та роз’яснити права, передбачені КПК України[248]. Потерпілий або його представник можуть вимагати ознайомлення з усіма матеріалами справи, а прокурор або слідчий зобов’язані забезпечити їм таку можливість. Обмеженням диспозитивних засад є формулювання, що міститься в ст. 8 КПК України: “Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України винести мотивовану постанову про направлення справи до суду”. Слово “вправі” означає розсуд відповідних осіб і не містить визначення їх обов’язку. Рішення потерпілого та обвинуваченого примиритись за наявності інших необхідних умов та підстав є імперативним не лише для суду, як це передбачає ст. 46 КК, а й для осіб, що здійснюють досудове розслідування. Тому ч. 1 ст. 8 КПК України має бути викладена в наступній редакції: “Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора з власної ініціативи, узгодженої з обвинуваченим та потерпілим або за клопотанням обвинуваченого чи потерпілого або їх представників, законних представників за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.”

Вирішуючи питання про закриття кримінальної справи, суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і у випадку закриття справи повинен повідомити про це потерпілого та його представника. Це гарантує права потерпілого і дає можливість звернутись йому з апеляцією на прийняте рішення. Вважаємо, що суд має повідомляти потерпілого та його представника не лише про закриття справи, а й про будь-яке прийняте рішення. Право на оскарження постанови про звільнення від кримінальної відповідальності і на ознайомлення з матеріалами справи (ст.ст. 7-1, 12 КПК України) також повинен мати не тільки потерпілий, бо якщо шкода злочином завдана, але у справі не встановлена, особа може не визнаватись потерпілим. В статтях 7-1, 12 КПК України має бути закріплено, що право на ознайомлення з матеріалами справи і оскарження постанови про звільнення винного від відповідальності має потерпілий, особа, інтересів якої стосуються дані постанови, або їх представники.

Чинним законодавством не врегульовано, що має бути підставою звільнення від відповідальності, якщо наявні ознаки, передбачені як в статті 45 КК, так і в статті 46 КК. Стаття 45 КК має більше елементів публічного характеру, оскільки там йдеться винятково про правовідносини особи, яка вчинила злочин, та держави, в статті ж 46 КК в правове регулювання включено, крім іншого, і волевиявлення потерпілого. Проте ці норми не співвідносяться між собою як загальна та спеціальна. На нашу думку, за наявності обставин, що дають підстави звільнити особу від кримінальної відповідальності одночасно за статтями 45 та 46 КК, обидві ці норми мають бути застосовані. Таким чином буде відображене задоволення як публічних, так і приватних інтересів.

Підстави для закриття кримінальної справи знаходимо і в статті 6 КПК України. Ця норма має самостійне значення і передбачає обставини, що виключають провадження у кримінальній справі, тобто, коли кримінальна справа не може бути порушена, а раніше порушена справа підлягає закриттю. Закріплені тут підстави не збігаються з підставами звільнення від відповідальності, що визначені в розділі ІХ Загальної частини Кримінального кодексу України (за винятком норм про амністію та помилування), і це свідчить про наявність самостійного інституту кримінального процесуального права щодо виключення провадження у кримінальній справі.

Серед підстав, передбачених в статті 6 КПК України, потерпілий може бути безпосередньо причетний до закриття справи тільки в тих випадках, що передбачені в пп. 6 та 7 згаданої статті. Ці пункти співвідносяться з підставами та умовами, зазначеними в ст. 27 КПК України.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК та припинення провадження з підстав пп. 6, 7 ст. 6 КПК України подібні тільки за юридичним результатом — непритягнення особи до юридичної відповідальності. Юридична ж природа цих інститутів різна.

Неподання потерпілим скарги — це вольове розпорядження потерпілого початком кримінального переслідування, і справа припиняється за відсутністю належного приводу. Але реалізація цього права не завжди призводить до закриття справи, бо прокурор може порушити кримінальну справу і за відсутності скарги потерпілого з підстав та в порядку, передбачених в чч. 3, 4 ст. 27 КПК України.

Пункти 6 та 7 статті 6 КПК України є нейтральними (формально- процесуальними) підставами, оскільки відсутній привід до порушення справи чи до продовження провадження. Вина особи не встановлюється, компенсації завданої шкоди в межах кримінально-процесуальних відносин не відбувається. Таке волевиявлення, якщо воно є вільним, відповідає внутрішній волі, є обов’язковим для слідчого, прокурора та судді. Суд виносить постанову про закриття справи керуючись лише тим юридичним фактом, що сторони

примирились між собою, він посвідчує вільне волевиявлення сторін та

249

відповідний юридичний результат .

2.3.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Участь потерпілого у закритті справи:

  1. 12.1.4. Хуліганство
  2. § 2. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення
  3. Яким чином суд вправі виконати таке завдання попереднього судового засідання як вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі?
  4. ІНСТРУКЦІЯ з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України
  5. ІНСТРУКЦІЯ з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень
  6. Додатки
  7. ЗМІСТ
  8. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  9. Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого
  10. 2.1. Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи
  11. 2.2. Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -